Бартоломео Платина — «Життєписи пап» (огляд)

Автор тексту: Ill-Advised

Оригінал англійською мовою

Бартоломео Платина: Життєписи пап (1475). Під редакцією та в перекладі Ентоні Ф. Д’Еліа.
Том 1: Античність. Бібліотека I Tatti Renaissance, том 30. Видавництво Гарвардського університету, 2008.
0674028198. xxxi + 328 с.
Ймовірно, планувалися ще якісь томи, але станом на 2025 рік цей був єдиним у серії.

Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут

Ця книга містить короткі біографії перших пап. Якщо відняти вступ, примітки, покажчик і латинський текст, лишається приблизно 130 сторінок власне біографій; на цьому обсязі Платина охоплює 47 пап — від Петра до Лева, який був папою в середині V століття. Він навіть додав для повноти біографію Ісуса. Отже, більшість цих біографій досить короткі, що, мабуть, на краще: підозрюю, вони видалися б мені нудними, якби були довшими, але в теперішньому вигляді читати їх було доволі цікаво. Гадаю, достовірних відомостей про деяких із цих ранніх пап узагалі небагато; проте Платина добре використав усе, що зміг відшукати, синтезувавши праці численних давніх істориків і богословів. (Перекладач виконав вражаючу роботу, розшукуючи джерела, з яких Платина черпав відомості, і тепер їх широко цитовано в його примітках).

Насправді Платина приділяє чимало уваги не самим папам, а загальній історії їхнього часу — діям римських імператорів, різним війнам, навалам варварів, згадує, хто був видатним ученим тієї епохи, і таке інше. Отже, книга присвячена не лише життєписам пап, а може розглядатися і як стислий огляд римської історії I–V століть н. е. Я вже певною мірою був обізнаний із цими подіями за Гіббоном та іншими авторами, але було цікаво побачити їх тут під іншим кутом. Платина не такий фанатичний, як деякі інші християнські автори, і він не вагається вихваляти навіть язичницьких імператорів, коли вони цього заслуговують, розповідаючи про їхні законодавчі реформи, громадські споруди тощо. Водночас він, звісно, докладно пише про численні хвилі гонінь на християн, і життя майже кожного папи перших століть завершується згадкою про те, що він був «увінчаний мученицьким вінцем» (утім, здебільшого без кривавих подробиць; одна з найдивніших оповідей — про папу Марцелла, якого імператор Максенцій ув’язнив у стайні, «де, проживши в багні та смороді, він помер від смороду і злиднів» за кілька місяців; 31.2). Поступово можна побачити, як гоніння слабшають і зрештою припиняються зовсім, а папи починають помирати природною смертю 😛 У другій половині книги особливо помітні численні (і незмінно безглузді) єресі, що тоді множилися в християнському світі.

Хоча життєписи деяких ранніх пап розказано дуже стисло й без подробиць, деякі дивовижно конкретні факти майже про кожного з них, здається, все ж збереглися: Платина завершує майже кожну біографію абзацом, де точно вказує тривалість понтифікату (не лише роки, а й місяці та дні) і точну кількість священників та єпископів, яких той висвятив. Часто відомі навіть місця поховання. Не можу не замислитися, наскільки достовірні ці відомості (утім, особливого значення це, звісно, не має). Гадаю, що з погляду Платини та інших християн період, описаний у книзі, — це епоха успіху й поступу, а може, навіть тріумфу. Християнство проходить шлях від незначного сектантського культу до державної релігії величезної держави, а папи — від тих, що ховаються в підвалах і катакомбах, до тих, що мають доступ до імператорів. Але з погляду такої людини, як я, історія виглядає значно сумніше. Хоч я й не люблю Римську імперію, мені все ж прикро бачити, як вона розпадається й гине, захоплена варварами; і особливо сумно бачити, як її народ відмовляється від своїх колишніх вірувань на користь християнства, яке, звісно, не менш безглузде й абсурдне, ніж їхня попередня релігія. Протягом усієї книги, спостерігаючи, як церква поступово набирає сили й затягує задушливу хватку на суспільстві, я знову й знову пригадував сповнені туги рядки Суінберна: What ailed us, O gods, to desert you / For creeds that refuse and restrain? (Що на нас найшло, о боги, що ми покинули вас / заради віри, що заперечує і сковує?).

Власне, саме це — одна з наскрізних тем цих біографій: майже кожен папа запроваджує якесь нове правило, заборону, обмеження тощо. Церква стає дедалі суворішою, ієрархічнішою й дедалі далі відходить від звичайних людей. «Анаклет постановив, щоб жоден прелат і клірик не носив бороди або довгого волосся» (5.3); Олександр «установив, щоб євхаристію звершували з прісного хліба, а не з квасного, як раніше» (7.2); Аніцет «постановив, щоб […] жоден клірик у жодному разі не носив довгого волосся» (12.2); Євтихіан «постановив, що ті, хто бажає ховати мучеників, не повинні наважуватися робити це без далматики або пурпурової туніки і, особливо, без його відома» (28.2); Сильвестр приписав, щоб «жоден мирянин не міг викликати клірика до суду» (34.8); Анастасій «постановив, що хворі, каліки та особи з відсутніми кінцівками не можуть бути прийняті до кліру» (41.3); Зосим «заборонив слугам ставати кліриками» (43.4; але я підозрюю, що йдеться саме про рабів — те саме латинське слово в наступному уривку перекладено як “раби”); а Боніфацій постановив, «щоб ані раб, ані людина, що перебуває в залежності, ані боржник не могли бути прийняті до кліру» (44.3).

Ще одна тема, що часто повторюється, яка, відверто кажучи, трохи мене здивувала: Платина використовує приклади ранньої церкви (не лише пап, а й єпископів тощо), щоб викривати церкву своєї доби, яка, на його думку, далеко відступила від гаданої побожності та простоти давніх часів, а нині загрузла в корупції, жадібності й розпусті. Див., наприклад, §§18.3, 20.2, 30.6, 34.7, 36.4, 43.4; а також с. xxv–xxvii у вступі перекладача. Загалом книжка виявилася цікавою для читання. Судячи з усього, оригінальна праця Платини продовжується біографіями пап аж до його власного часу, і мені було б цікаво прочитати продовження. Згідно з анотацією на суперобкладинці, цей том замислювався як перший із чотирьох, але за шість із лишком років, що минули від часу публікації, не анонсовано навіть наступних томів, не кажучи вже про їхній вихід, — очевидно, від перекладу решти відмовилися 🙁

Про ресторани

У перекладі «Житія Сильвестра» сказано, що імператор Костянтин «передав Мароновий сад, безліч лазень, ресторанів і пекарень для потреб священників». Згадка про ресторани видалася мені різко анахронічною; згідно з Вікіпедією, слово restaurant виникло лише у XVIII столітті, набагато пізніше за часів Платини. Судячи з латинського тексту на протилежній сторінці, словом, перекладеним як «ресторан», є popina. Словник на сайті perseus.tufts.edu перекладає це як «кухня, харчевня, дешева таверна», що дає зрозуміти: переклад «restaurant» дивний іще й з іншої причини — він означає заклад куди вишуканіший, ніж малося на увазі в оригіналі. Це підтверджує й уривок із Плінія (Природ. іст., 9.71), який я знайшов на тому самому сайті. Пліній пише: «Нижчим різновидом заїзду була popina, куди переважно ходили раби й простолюдини, і яка найчастіше слугувала також будинком розпусти». Це вже точно не те, що ми називаємо рестораном 🙂 Хоча, можливо, значення слова дещо змінилося до часів Платини.

Різне

Нікейський собор «постановив, щоб нікого не було прийнято до священного сану, якщо він оскопив себе, не в силі стерпіти похіть» (34.7). Невже це траплялося настільки часто, що знадобилася окрема постанова? o.O Арій, засновник знаменитої єресі, що носить його ім’я, судячи з усього, помер найганебнішим (і комічним) чином: «Коли він спробував спорожнити кишечник, усі його нутрощі вийшли в отвір нужника. Так Арій помер смертю, гідною його вкрай жалюгідного життя» (36.2). Якщо важко уявити, як це виглядало, — подивіться картинку на цій вебсторінці [прим. посилання давно вже не працює] :)) І ще трохи туалетного гумору в 33.3: «Божественна кара раптово спричинила у Максиміна здуття кишківника й нагноєння внутрішніх органів, так що він став точнісінько схожий на смердючий труп. Черви лізли з усіх отворів, розклад розповзався по тілу; сморід був такий великий, що став нестерпним». Костянтин Великий, безперечно, заслуговує почесного місця в історії тролінгу. Він назвав своїх синів Костянтин, Констанс і Констанцій, тим самим забезпечивши нескінченну плутанину для всіх нещасних, хто читає або вивчає історію його доби. Судячи з Вікіпедії, у нього також була дочка Константина, яка ще більше посилила смятіння тим, що її також називали Констанцією та Констанціаною.

У цьому знаменні…

У біографії Сильвестра, який був папою за правління Костянтина Великого, Платина згадує відомий анекдот про видіння Костянтина: «Коли він рушив зі своїм військом проти узурпатора Максенція, він побачив і вклонився цьому знаменню на ясному небі та почув ангелів, які говорили: “Костянтине, перемагай цим знаменням.”» (34.2). Я смутно пам’ятав, що оригінальна латинська версія цієї фрази звучала як in hoc signo vinces, тож зазирнув до латинського тексту на протилежній сторінці — і був здивований, побачивши, що там її подано грецькою: ἐν τούτῳ νικᾶ (лише остання альфа мала не тильду, а перевернуте бреве, і, здається, навіть не існує заздалегідь укладеного символу Unicode для альфи з перевернутим бреве; але Вікіпедія каже, що перевернуте бреве «за формою ідентичне давньогрецькому циркумфлексу», який, своєю чергою, ближчий до нашої сучасної тильди, ніж до сучасного циркумфлекса). Було приємно побачити грецьку форму цієї фрази, але я також замислився: чому в суто латинському тексті з’являється грецький вислів? Примітка перекладача до цього абзацу посилалася на «Історію в трьох частинах» Кассіодора (1.4–5) і «Церковну історію» Євсевія (9.9–10). Я почав із пошуку цих місць в англійських перекладах Євсевія, доступних у мережі, але в главах 9.9–10 нічого не знайшов про це видіння (хоча там, звісно, згадується Костянтин). Зрештою я натрапив на статтю про «Видіння Костянтина» у «Філософському словнику» Вольтера — про існування якого, зізнаюся, я до того навіть не чув. Судячи з цієї статті, вона написана в скептичному й приємно-саркастичному тоні. Вольтер пише: «Ба більше, сам Євсевій Кесарійський, який подав приклад усім наступним християнським історикам у цьому питанні, ніде у своїй “Церковній історії” не говорить про це чудо, хоча докладно описує подвиги Костянтина в боротьбі з Максенцієм. Лише в життєписі цього імператора він висловлюється подібним чином».

Тоді я зазирнув в англійські переклади «Житія Костянтина» Євсевія і невдовзі знайшов відповідний уривок у книзі 1, главі 28. Первісно Євсевій писав грецькою, тож я подумав, що, можливо, Платина запозичив грецьку форму фрази звідти. На щастя, нині Google відсканував так багато старих книжок, що знаходити такі речі не становить особливої праці; виявляється, грецький текст цього уривка в Євсевія міститься, наприклад, у Patrologia Graeca, т. 20, стовп. 943, де фразу записано як τούτῳ νίκα, тобто без першого слова і без знака над останньою альфою, але з гострим наголосом на іоті. Латинський переклад у сусідній колонці — просто hac vince («цим перемагай»). Гадаю, Платина все ж запозичив цю фразу не звідти, оскільки (судячи з англійського перекладу «Житія Костянтина») історія в Євсевія дещо інша: там Костянтин бачить напис на небі, тоді як у Платини він чує його з уст ангелів. (Тож цілком логічно, що перекладач ITRL не згадує цей уривок з Євсевія у своїй примітці; а посилання на «Церковну історію» Євсевія має бути пов’язане з тим, що сказано далі в параграфі 34.2 Платини).

Потім я звернувся до «Історії у трьох частинах» Кассіодора, яка, судячи з усього, є значно рідкіснішим джерелом, і англійського перекладу я не знайшов. Натомість оригінальний латинський текст у Patrologia Latina, т. 69, є в Google Books, і там (книга I, гл. 4; стовп. 888) ця фраза трапляється (лише латиною) як in hoc vince. У тексті згадуються й ангели, тож, імовірно, саме звідси Платина взяв свою версію анекдоту. Але я й досі не розумію, звідки в нього взялася грецька форма цієї фрази 🙂 Грецький текст у Patrologia Graeca, що стосується Кассіодора, посилається на 1.3 «Церковної історії» Созомена (історія Кассіодора, по суті, є компіляцією кількох хронік, зокрема хроніки Созомена); трохи погугливши, я виявив, що «Церковна історія» Созомена міститься в Patrologia Graeca, т. 67, де розділ 3 книги I розміщено на стовп. 865; грецький текст містить вислів ἐν τούτῳ νίκα, а латинський переклад у сусідній колонці — in hoc vince. Можливо, Платина взяв грецьку фразу звідти, хоча всі його згадки про Созомена пов’язані з «Історією у трьох частинах» (див. с. xiv, 187, 191); можливо, він мав під рукою якийсь рукописний джерельний текст, де траплялися грецькі цитати на кшталт цієї.