Делла Нева (ред.) — «Цицеронові суперечки» (огляд)

Автор тексту: Ill-Advised

Оригінал на англійською мові

Цицеронівські суперечки. Під редакцією Джоанн Делла Неви, переклад Брайана Дювіка. Переклад Г. В. Бауерсока.
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 26. Видавництво Гарвардського університету, 2007. 
0674025202. xxxix + 295 стор.

Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут

Очевидно, це була суперечка, що викликала великий інтерес у гуманістів XVI століття: коли ти намагаєшся виробити власний (латинський) письмовий стиль, чи маєш ти наслідувати лише найкращого автора (або найкращих авторів), чи ж тобі слід бути більш еклектичним і дозволити собі зазнавати впливу й інших добрих письменників, намагаючись брати від кожного те, що корисне? На практиці «найкращим автором» щоразу виявлявся Цицерон, за загальним визнанням безперечно найкращий латинський письменник для таких цілей — звідси слово «цицероніанець» у назві. Ця книга містить одинадцять текстів на цю тему, переважно XVI століття, від коротких листів завдовжки всього в кілька сторінок до формальних трактатів на 15 або 20 сторінок. Навіть ті тексти, які спочатку були написані як листи, явно призначалися для того, щоб їх побачив хтось іще, окрім першого адресата, і багато з них публікувалися та передруковувалися по кілька разів упродовж XVI століття, тож пізніші автори могли їх читати й посилатися на них у власних висловлюваннях щодо цієї суперечки. Редакторка також написала доволі довгий вступ, де, серед іншого, вказує на низку інших авторів, які брали участь у цій суперечці, але не ввійшли до цього тому. Тексти, включені сюди, написані італійцями, але дискусія дуже жваво точилася і за межами Італії, і багато авторів із Німеччини, Франції, Нідерландів та інших місць теж долучилися до цієї забави; одним із найвідоміших внесків була книга під назвою «Ciceronianus» Еразма Роттердамського (с. viii).

Я не можу сказати, що ця книга була мені нецікава, але весь час читання я не міг позбутися відчуття, наскільки далекими є всі ці суперечки XVI століття від того, що видається мені важливим як людині, яка любить читати книжки сьогодні. Сама мета письма, здається, змінилася. Для нас сьогодні (або, принаймні, для мене) риторика виглядає чимось доволі маргінальним і темним; більшість із нас (включно зі мною) не має жодного знайомства з риторикою як із формальною дисципліною, і вкрай рідко трапляється ситуація, в якій застосування риторичних технічних прийомів, фігур і прикрас виглядало б доречним — чи то в усному мовленні, чи на письмі. Сумніваюся, що сучасні політики або дипломати дуже потребують тієї риторики, якою займалися Цицерон і гуманісти; юристи, можливо, ще так, хоча напевно не тією мірою, що тоді.

Чесно кажучи, я особисто схильний убачати в риториці щось морально сумнівне — хіба її мета не полягає саме в тому, щоб автор справив враження на читача стилем, а не змістом тексту? Якщо використовувати її просто як прикрасу, це було б надмірним, але терпимим; та надто часто, боюся, її використовували (і досі використовують) як більш «шляхетний клас» брехні, як спосіб прикрасити брехню юриста чи політика так, щоб аудиторія проковтнула її легше. Це інструмент демагога, комівояжера, маніпулятивного телеведучого. Яка користь чесному романістові чи авторові нон-фікшн сьогодні від тих риторичних практик, які, наприклад, згадуються в цій книзі — на кшталт ведення записника з корисними мовними зворотами, заготовленими вступами тощо, які ти помітив у попередніх авторів у процесі читання (5.14, с. 105); або підрахунку кількості й довжини складів у власному тексті, щоб перевірити його ритм (8.13, с. 161)? Особливо мене здивувало останнє — я очікував би такого від поета, але не від прозаїка. Не те щоб я заперечував, але, чесно кажучи, більшість читачів, включно зі мною, цього навіть не помітить; і якби ритм у прозі став надто явним (на відміну від поезії), це виглядало б смішно.

Як би там не було, на тлі всього цього в цій книзі знову і знову стає очевидним, наскільки важливою була риторика для її авторів. Вони, звісно, чудово розуміли всю цю проблему «стиль проти змісту», про яку я щойно говорив; просто багато з них свідомо обирали стиль, а не зміст (див. цікаве обговорення у вступі редакторки, с. xxiii). І справді, головна причина їхньої одержимості Цицероном як зразком стилю — це той факт, що його вважали найславетнішим римським оратором. Або їх особливо не цікавлять інші типи письма, наприклад романи чи історичні праці, або ж вони вважають, що навіть для цих жанрів усе одно корисно вчитися стилю на промовах Цицерона, його судових виступах і тому подібному. Але я підозрюю, що в більшості випадків їх попросту не надто цікавили ці інші види письма.

Звісно, я їх за це не звинувачую; я не раз читав — і в книжках серії ITRL, і в інших місцях — наскільки цінним вважалося в ту епоху вміння складати бездоганні латинські промови: дипломати, посли, папські секретарі, державні канцлери — для всіх це, судячи з усього, було надзвичайно важливо. Відверто кажучи, як матеріаліст і трохи цинік, я ставлю собі запитання, наскільки це справді було важливо; адже, зрештою, на дипломатичній сцені найбільше важать сильна армія та надійна економіка, що її забезпечує; якщо ти це маєш, риторичні прикраси зайві, а якщо не маєш, то жодне красномовство не завадить твоїм сильнішим сусідам тебе розчавити. Але так чи інакше, немає жодних сумнівів у тому, що риторика була справді важливою для авторів цієї книжки, і що добре письмо для них неминуче означало письмо, засноване на принципах риторики, які можна засвоїти, вивчаючи Цицерона та подібних до нього авторів.

Ще одна річ, що випливає з цієї зацикленості на риториці, — ідея наслідування. Жодна зі сторін у цій суперечці не сумнівалася в тому, що треба наслідувати попередніх авторів; питання полягало лише в тому, як далеко заходити (чи можна запозичувати в класичних авторів цілі вислови? цілі речення?) і чи слід наслідувати тільки Цицерона (або Вергілія, якщо ти пишеш вірші), чи також і інших авторів. Цікаво, чи дають авторам сьогодні подібні поради? У мене склалося враження, що сьогодні оригінальність вважається набагато важливішою, ніж наслідування прикладу попередніх авторів. Я часто відчуваю, що ми нині навіть надмірно обожнюємо «оригінальність», до такої міри, що письменники намагаються будь-якою ціною бути радикально несхожими на своїх попередників, навіть якщо це призводить до творів, які здебільшого є нечитабельними й незбагненними (див., напр., переважну більшість літератури XX століття :]). Але водночас мені здається, що автори XVI століття в цій книжці зайшли надто далеко в протилежному напрямі, тобто наполягали на наслідуванні, ледь чи коли-небудь спонукаючи початківця спробувати виробити власний стиль. Вони, щоправда, згадують оригінальність, але радять замислюватися над нею лише після того, як ти проведеш кілька років у підмайстрах у Цицерона та компанії. До речі, у вступі редактора сказано (с. x), що «високо цінована літературна чеснота “оригінальність”» сформувалася в добу романтизму.

З огляду на все це, обидві сторони суперечки видаються настільки далекими від моїх інтересів, що відмінності між ними здалися мені куди менш значущими, ніж подібності, хоча, підозрюю, самі учасники суперечки в XVI столітті цього так не бачили 🙂 Деякі автори в цій книжці захищають позицію «тільки Цицерон», інші — еклектичний підхід, а кілька останніх намагаються завершити суперечку певного роду синтезом. Для мене особисто доводи обох сторін мають певну вагу, і мені було майже сумно бачити, що вони влаштували з цього цілу полеміку, тоді як могли б просто мирно зупинитися на цілком природно окресленому компромісі.

Цицероніанці сказали б так: Цицерон — незрівнянно кращий латинський оратор і стиліст, тож навіщо наслідувати когось другорядного, якщо можна вчитися в першоджерела? Еклектики заперечують, що навіть якщо Цицерон — найкращий письменник, в інших авторів усе одно є безліч цінних речей, і було б шкода відкидати їх лише тому, що загалом ці автори поступаються Цицеронові; крім того, деякі з цих авторів можуть більше відповідати твоєму вродженому стилю й темпераменту, ніж Цицерон (3.26, с. 39); і крім того, для новачка наслідувати Цицерона може бути просто надто важко, тож, можливо, краще почати з авторів трохи менш видатних, поки він набирається досвіду. Цицероніанці відповідають, що це просто зіпсує його ще не сформований смак (4.23, с. 71), і що слідування одразу за кількома авторами, а не лише за Цицероном, або перетворить твій власний стиль на безладну суміш різнорідних впливів (4.15, с. 61), або ти не зможеш відрізнити, що в інших авторів добре, а що погано, і зрештою переймеш їхні помилки, а не лише чесноти. Еклектики у відповідь кажуть, що цицероніанці роблять те саме, тільки в їхньому випадку це означає переймати помилки Цицерона, а не чиїсь інші; і вони додають, що надто старанний наслідувач зрештою виглядає смішно, як мавпа, що передражнює людину (1.1, с. 3). Цицероніанці заперечують, що ні, ми не прагнемо бути мавпою, яка передражнює людину, а прагнемо бути сином, схожим на батька (2.2, с. 9); і так далі, і так далі.

На щастя, оскільки всі ці люди надзвичайно освічені й сумлінно дотримуються риторичних правил пристойності, нас позбавляють повномасштабної брудної бійки та обстрілу лайном, які неминуче розгорнулися б, якби ця суперечка точилася сьогодні в юзнеті чи блогосфері 🙂 Ті автори, які намагаються знайти середню позицію, сходяться на думці, що учень у перші роки має насамперед наслідувати Цицерона, але після того, як він виробив смак і набув певного досвіду, він уже може також вивчати інших авторів.

До речі, мене цікавить, якою мірою весь цей наголос на наслідування давніх авторів (або в кількох випадках — і сучасних авторів; один чи два автори в збірнику це рекомендують) є наслідком того, що всі ці гуманісти намагалися писати чужою і мертвою мовою, тобто латиною, а не своєю рідною. Адже загальновідомо, що добре писати чужою мовою дуже важко, і випадки, коли авторові вдається створити справді велику літературу нерідною мовою, вкрай рідкісні. Той факт, що латина на той час була ще й мертвою мовою, робив справу, звісно, ще важчою. Цікаво, чи так само багато говорили гуманісти про наслідування, коли виробляли свій італійський письмовий стиль, чи там вони поводилися розсудливо й покладалися на природний слух мови? І чи не в тому причина, що ці дебати про наслідування здаються мені тепер такими неактуальними, що сьогодні просто ніхто всерйоз не намагається писати мертвими мовами? Ідея про те, що ти маєш роками вивчати й наслідувати лише твори одного Цицерона, перш ніж тобі взагалі дозволено поглянути на когось іншого, нині звучить цілковито безглуздо — чи можете уявити, щоб комусь, хто намагається навчитися писати англійською, дали таку пораду? Кого б ви порекомендували так само, як Цицерона рекомендували для вивчення латини? Сама думка про те, що початківець-автор має формувати свій стиль, спираючись на одного-єдиного попереднього автора, хай навіть найславетнішого й найшанованішого, сьогодні виглядає просто абсурдною.

Є пара кумедних анекдотів у листі Джанфранческо Піко (племінника більш відомого філософа Джованні Піко делла Мірандоли), що висміюють надмірне благоговіння перед давніми творами мистецтва й літератури лише тому, що вони давні. Він згадує деякі листи Цицерона, які користувалися широкою похвалою, але коли один сучасний автор спробував видати їх за свої власні, майже не змінюючи тексту, критики знайшли в них безліч вад (3.20–21, с. 33). Ще один кумедний анекдот із трактату Челіо Кальканьїні: він згадує (8.6, с. 153) «тих розбещених ненажер, які плювали в найвишуканіші страви на бенкеті Діонісія Сиракузького, щоб вони могли набити ними животи без суперників і щоб інші бенкетувальники, відчуваючи відразу, не торкнулися тих самих страв». Але, чесно кажучи, ця проблема легко розв’язується — якщо хтось уже плюнув у страву, яка тобі припала до душі, ти просто маєш плюнути туди ж сам, і тоді ти зіпсуєш йому задоволення рівно настільки ж, наскільки він зіпсував твоє. Дуже цікава прикінцева виноска про етимологію слова «плагіат» (с. 266, прим. 58): «Буквально слово [plagium] уживалося в значенні викрадення людей і лише за розширенням (та й то рідко) — у значенні літературної крадіжки. Більш звичним позначенням цієї ідеї і в античності, і в Ренесансі було furtum (крадіжка)». Обурені автори, очевидно, мають сумну схильність вдаватися до безглуздо гіперболічної термінології — спершу вони порівнюють плагіат із викраденням людей, а потім порівняли несанкціоноване перевидання твору із захопленням корабля, тобто з піратством. На мою думку, це доволі образливо для справжніх жертв викрадення людей і морського розбою, які є куди похмурішими й серйознішими злочинами, ніж плагіат або несанкціоноване передрукування книжки.