Теофіло Фоленго — «Бальдо», або «Maccaronea» (огляд)

Автор тексту: Ill-Advised

Оригінал англійською мовою.

Для огляду було використано такі два томи книги Теофіло Фоленго — «Бальдо» (1517). Переклад Енн Е. Маллани.
Том 1: Книги I–XII. Бібліотека I Tatti Renaissance, том 25. Видавництво Гарвардського університету, 2007.
0674025210. xxiii + 471 стор.
Том 2: Книги XIII-XXV. Бібліотека I Tatti Renaissance, том 36. Видавництво Гарвардського університету, 2008.
9780674031241. xii + 544 стор.

Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут

Історія…

Це пародійно-героїчна епічна поема майже на 15 000 рядків, написана на початку XVI століття. Вона чимось нагадує, наприклад, «Гаргантюа і Пантагрюель» Рабле, тільки написана не прозою, а віршами. (Як сказано у вступі, т. I, с. xviii, сам Рабле, утім, перебував під впливом поеми Фоленго). Історія доволі плутовська (picaresque) і цілком природно поділяється на дві частини. У першій половині поеми, що розповідає про дитинство й юність Бальдо, він тероризує всіх довкола, зв’язується з різними пройдисвітами й негідниками і зрештою опиняється у в’язниці; значна частина цієї половини книги присвячена інтригам його друга Цінгара, такого ж покидька, як і Бальдо, але такого, що покладається не на грубу силу, а на хитрість. Цінгар влаштовує розіграші й пастки різним людям, яких вважає ворогами Бальдо, і зрештою домагається його звільнення з темниці. У другій половині поеми Бальдо та його друзі вирушають на Схід; їхній загін поповнюється дедалі дивнішими учасниками (зокрема велетнем, кентавром і якимось напівлюдиною-напівсобакою), після чого вони вступають у низку дедалі сюрреалістичніших пригод: воюють із піратами, відьмами, демонами й чортами, досліджують величезні підземні печери, проводять час на острові, який виявляється гігантським зачарованим китом, і зрештою спускаються в сам Пекло.

Мені більше сподобалася друга частина поеми, ймовірно тому, що вона більше схожа на звичну пригодницьку оповідь, у якій можна бодай якось сприймати Бальдо та його супутників як героїв, яким можна співпереживати. У першій половині вони виглядають просто як пройдисвіти й злочинці, що поводяться як покидьки щодо оточення без жодної причини. (У другій половині вони все ще жорстокі покидьки, але принаймні тепер їхніми жертвами стають демони й чудовиська, яких неважко уявити такими, що заслуговують на подібне поводження).

… у якій я не розумію жарту.

Гадаю, річ або в тому, що гумор — одна з тих речей, які з часом погано старіють (а часом і не надто вдало перетинають культурні кордони, навіть якщо між епохами немає великого розриву), або в тому, що зі мною щось не так — можливо, і справді в мене «зламане почуття гумору»: може, постійна дієта з грубих інтернет-жартів справді лишає людину трохи непідготовленою до того, щоб оцінити гумор у літературних творах минулих століть. Як би там не було, факт залишається фактом: щоразу, коли я намагався читати нібито великі комічні твори, я рідко знаходив їх смішними — давньогрецькі та римські комедії, «Дон Кіхот», «Гаргантюа і Пантагрюель», більшість комедій Мольєра, та й той том ренесансних комедій із серії ITRL, який я читав кілька років тому (див. мій старий пост) — і т. д. 

Тож, гадаю, не дивно, що й у «Бальдо» я здебільшого не вловив гумору. Частина комізму в пародійно-героїчній поемі зазвичай полягає в тому, що вона користується тим самим високим стилем, що й серйозний епос, але застосовує його до цілком негероїчних персонажів, учинків і подій. І, як у будь-якій пародії, щоб її оцінити, треба досить добре знати, що саме пародіюється. Кілька років тому я читав «Викрадення локона» Александра Поупа й дістав від нього велике задоволення: я відчув, що Поуп застосовує той самий пишномовний класицистичний стиль, що й у своїх перекладах Гомера, але тепер ужив його до куди легковажнішої й незначнішої теми. Та в «Бальдо» мені бракувало такого тла: у примітках перекладача постійно трапляються ремарки на кшталт «тут Фоленго відсилає до такого-то місця у Вергілія, Аріосто, Пульчі або якогось іншого автора героїчних і лицарських оповідей», — але я просто був недостатньо обізнаний із цими творами, щоб належно оцінити пародію.

Мова

Ще одна частина гумору, повз яку я здебільшого пройшов, — це «макаронічна» мова Фоленго, тобто поема написана особливою латиною, густо пересипаною всілякими розмовними італійськими словами. В англійському перекладі цей ефект майже повністю втрачено, і я не звинувачую перекладача: передати щось подібне, гадаю, неймовірно важко, якщо взагалі можливо. Подекуди переклад намагається відтворити подібне враження, вдаючись до сучасних розмовних висловів (наприклад: «I don’t give a shit» — «Мені байдуже», т. II, с. 99), але, гадаю, це все ж дуже далеко від того, що дає оригінал. На жаль, я не знаю ні латини, ні італійської, тож мені довелося задовольнитися англійським перекладом.

До речі, ще один недолік читання перекладу полягає в тому, що його зроблено прозою, як і більшість перекладів поезії в серії ITRL. Для мене частина чару неминуче губиться під час переходу від віршів до прози. На внутрішньому клапані суперобкладинки зазначено, що оригінал написано гекзаметром, хоча, судячи з моїх спроб прочитати кілька рядків і підрахувати склади, ритм там радше п’ятистопний, ніж шестистопний.

Бунтар, який має мету?

Але, можливо, головна причина, через яку «Бальдо» не видався мені особливо смішним, полягає в тому, що я читаю його в зовсім іншому контексті, ніж той, у якому він був написаний. Гадаю, Фоленго просто втомився від ідеалізованих, піднесених героїв давніх епосів і лицарських романів, які настільки домінували в літературі його часу, що він свідомо пішов у протилежний бік. Його «герої» — це насправді пройдисвіти й негідники, хитрі та жорстокі, але здебільшого геть позбавлені честі; насильства в поемі безліч (і що гротескніше й надмірніше, то краще), але майже завжди без жодної спокутної, вищої мети; жертви ж цього насильства — найчастіше зовсім не ті, з ким можна було б співчутливо себе ототожнити: вони або надто дурні, або самі досить порочні, щоб заслужити все, що з ними стається. (Це особливо помітно в першій половині поеми; у другій супротивники стають трохи традиційнішими). І ніби свідомо повстаючи проти всіх цих обтяжливих спроб «звеличити людство», Фоленго буквально одержимий усім грубим і огидним, усім, що підкреслює тілесний, матеріальний бік людського існування. Його особливі одержимості — це їжа (що огидніша й ненажерливіша, то краще) і дефекація: лайно згадується практично на кожній сторінці, персонажі випорожнюються в штани при найменшому переляку тощо і т. ін.

Уявляю, що писати (або читати) подібні речі, мабуть, здавалося йому та його читачам своєрідним визволенням, грімким «пішли ви до біса!» нав’язливим силам порядку, релігії, моралі та іншим, які вічно намагаються змусити людину поводитися краще, ніж схиляє її власна природа. Я можу зрозуміти таку позицію, але в наш час усе це сприймається зовсім інакше. Усі ці нескінченні згадки про лайно та інші фізіологічні подробиці не видаються особливо визвольними для того, хто виріс у добу goatse, tubgirl, blue waffles і 2-girls-1-cup. Так само й наявність замість героїв самих лише негідників, що діють у світі, сповненому мерзоти й морального розкладу, нині не сприймається як щось революційне чи визвольне — адже вже давно майже жодна форма оповіді (за винятком хіба що грубої політичної пропаганди) не ставиться до героїзму всерйоз.

Коротко кажучи, те, що для Фоленґо, імовірно, відчувалося як радісний акт опору гнітючим силам порядку й пристойності, сьогодні просто не справляє того самого ефекту, бо ми не відчуваємо на собі такого тиску, який відчував він. Я можу читати його історію й співчувати його поглядам, але водночас не можу не бажати, щоб він нарешті перестав вовтузитися в лайні й хоч інколи розповідав щось приємне. Як інший приклад, гадаю, різні згадки про корумпованих священників і ченців, мабуть, були доволі сміливими за часів Фоленґо, але нині вони видаються менш шоковими й вражаючими, коли ви практично не можете відкрити новинний сайт, не натрапивши на статті про те, як церква переховує священників-педофілів, виступає проти абортів, експлуатує сиріт і тому подібне.

Цікаво, що, попри всю свою бунтівну позицію в цих питаннях, у деяких інших він на диво консервативний. Наприклад, він виразно виявляє себе як жінконенависник; майже всі жіночі персонажі, згадані в поемі, негативні (за винятком матері Бальдо, яка, однак, помирає на самому початку книги). Багато з них — відьми, і Фоленґо в найрізкіший спосіб викриває їх, називаючи повіями, розпусницями, звідницями тощо за спроби звабити його персонажів, і вони незмінно зустрічають свій кінець гротескно-жорстоким чином. Він високо цінує друга Бальдо, Леонардо, за те, що той устояв перед подібними спокусами й зберіг цноту (книга 17). Коротко кажучи, Фоленґо, можливо, й підтримує ідею ненажерства та дефекації, але в питаннях сексуальності він не розходиться із загальноприйнятими поглядами свого часу.

Епічні списки

У стилю Фоленґо є й інші дивні риси, які мені видалися радше вадами, ніж особливостями. Наприклад, він обожнює довгі, безладні переліки, які рідко хоч щось додають до оповіді й часто виглядають просто як заповнення простору — ніби авторові платили за кожен рядок. Так, є довгий список речей, якими славляться окремі італійські міста (2.96–130); перелік лицарських романів, прочитаних Бальдо (3.102–9); алфавітні літери (8.535–99); вітри (12.317–99); астрологічна лекція про небесні сфери й пори року, що займає більшу частину 14-ї та 15-ї книг; список приблизно з сорока хвороб і недуг (15.361–74); і так далі, і так далі, і так далі.

Чи було тут пародіювання якогось прийому з автентичних епічних поем? Я згадую знаменитий «каталог кораблів» у Гомера, але там, принаймні, був сенс: він підвищував ймовірність того, що місцевий грецький вождь, який слухав Гомера (або іншого аеда), упізнає в одному з героїв свого ймовірного предка і, отже, з більшою ймовірністю щедро винагородить співця. У «Бальдо» ж ці списки видаються просто безглуздим бурмотінням; можливо, якщо вам це до вподоби, ви зрадієте, що вони там є, але для мене вони були здебільшого перешкодою.

(P.S. Судячи з Вікіпедії, справді існує поняття «епічного каталогу», і каталог кораблів Гомера — лише один із прикладів, тож, гадаю, саме це Фоленґо й намагався спародіювати).

Плутовство

Ще мене дещо збентежила плутовська природа оповіді. Значна частина книги складається з усіляких дрібних епізодів, які лише дуже слабко пов’язані між собою і які можна було б переставити місцями, не змінивши суті. Не сумніваюся, що це зроблено навмисно, і, мабуть, деяким читачам такий стиль подобається; але мені історія сподобалася б більше, якби сюжет був трохи зв’язнішим. У теперішньому вигляді все виглядає так, ніби випадкові речі спливають нізвідки без жодної причини, наче поет просто імпровізував і викрикував усе, що спадало йому на думку в цей момент. Іноді в мене виникало відчуття на кшталт: «Ага, отже, герої, що пливуть підземною річкою, зустрічають старого, який їде верхи на крокодилі в супроводі німф, б’ють його й пливуть далі, більше про нього не згадуючи? Чудово, певен, у цьому є якийсь сенс…» (23.38–101).

Так само просування сюжету часто цілком залежить від раптової й чудесної появи нових персонажів — що зрештою раз у раз відчувається як дешевий deus ex machina. Найбільш кричущий приклад — поет і віщун Серафус (22.490, 23.704, 25.409). Не можу позбутися думки, що авторові попросту бракувало терпіння вибудувати справжній сюжет, і він просто насолоджувався балаканиною та довільними вставками. Хто знає, можливо, все це — широка насмішка над самою ідеєю сюжетної логіки, а я просто надто тупий, щоб уловити жарт.

Побудова світу

У зв’язку з цим мене трохи дратувала й імпровізаційна природа фентезійного світу, де відбувається більша частина другої половини поеми. Можливо, нерозумно чекати чогось іншого від автора XVI століття, але сучасні письменники-фантасти бодай намагаються створити видимість того, що їхні вигадані світи внутрішньо послідовні й принаймні певною мірою продумані. Дехто справді все заздалегідь планує з педантичною точністю (Толкін, мабуть, був би добрим прикладом), інші імпровізують, але вміють створити ілюзію, що їхні світи нібито мають сенс. А от у «Бальдо» постійно виникає відчуття, що автор вигадує випадкові речі просто на ходу. Перед читачем без кінця постають цілком непередбачувані явища: відьма, що живе на острові, який насправді є гігантським китом (18.294–306); інша відьма — у палаці підземного світу (книга 23); поет і пророк Серафус (18.257 і далі неодноразово) та його орден давно померлих лицарів і героїв (книга 18); гігантська кузня в підземеллі, населеному оголеними демонами (книга 21); раптово — зброярня, де зберігаються обладунки давніх героїв (книга 22); і так далі. А фінал 25-ї книги взагалі цілком психоделічний; мабуть, автор курив щось першокласне, коли писав це. У мене виникли асоціації з останніми сценами «2001: Космічна одіссея».

Коли Данте спускався до пекла, складалося враження що все впорядковано й добре організовано, поділено на рівні та різні дрібніші відділи тощо; але в «Бальдо» єдине, що зберігає бодай якусь послідовність, — це саме відчуття постійного спуску все глибше, у підземне царство, до пекла, але крім цього перед очима лише низка випадкових образів. Імпровізаційний підхід Фоленго до побудови світу нагадав мені ще один ранній твір фантастики, який я колись читав, — «Правдиву історію» Лукіана із Самосати (у якій, до речі, теж фігурує гігантський кит, тільки в Лукіана герої опиняються всередині нього, а не на його спині). Тоді оповідь Лукіана мені сподобалася — можливо, тому, що вона була коротшою за поему Фоленго. Втім, не варто бути до Фоленго надто суворим: у його творі немає нічого неправильного, він просто належить до своєрідного, але цілком законного жанру — просто не зовсім у дусі того, що мені до вподоби.