Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал на англійською мовою.
Lorenzo Valla: On the Donation of Constantine (1440). Translated by G. W. Bowersock.
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 23. Видавництво Гарвардського університету, 2007.
0674025334. XVI + 206 стор.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
Дар Константина — підробка, імовірно створена близько 800 року; вона видає себе за едикт римського імператора Константина, в якому той нібито передає владу над західною частиною Римської імперії тодішньому папі Сильвестру. У Середньовіччі та в епоху Відродження папи час від часу намагалися використати цей фальшивий документ, щоб підкріпити свої претензії на світську владу. Зрештою, гуманіст XV століття Лоренцо Валла написав короткий трактат, у якому цілковито зруйнував претензії на автентичність «Дару Константина». До цієї книжки, крім трактату Валли, додано й сам текст «Дару» як додаток.
Читання цієї книжки принесло мені величезне задоволення. Лоренцо пише в цікавому стилі: подекуди текст нагадує промову, подекуди — діалог або судовий процес, а подекуди — блискучу сатиричну тираду. Зазвичай уживання стандартних риторичних прийомів, так любих античним і ренесансним авторам, справляє на мене холодне враження, але не в цьому разі: тут їх застосовано доречно й у міру. Що ж до змісту, Лоренцо атакує «Дар» з різних боків і так ґрунтовно його розносить, що важко уявити, як хтось узагалі міг сприймати його серйозно. Він указує на неймовірність того, що такий імператор, як Константин, просто так відмовився б від половини своєї імперії; на те, що папа Сильвестр, не будучи владолюбним світським папою, як папи епохи Відродження, у будь-якому разі не був тією людиною, яка прийняла б таке дарування; що навіть якби текст був автентичним, немає жодних свідчень того, що передання влади справді відбулося; і нарешті, що навіть якби воно й відбулося, то немає жодних слідів, які пояснювали б, як Сильвестр або його наступники згодом утратили контроль над Західною імперією, нібито врученою їм Константином.
Мушу зізнатися, у «Дарі Константина» мене вражає ще одне — навіть якби він був автентичним, то й що з того, чорт забирай? Тільки уявіть, як це виглядало: рік десь 1400-й, і якийсь дряхлий бородатий папа дістає тисячолітню овечу шкіру, на якій доведено, що його попередникові тисячу років тому нібито було вручено владу над Західною Римською імперією. Звісно, германський імператор, королі Франції, Іспанії та Англії, а також із два десятки італійських князьків, почувши цю радісну новину, негайно визнають папу своїм світським сюзереном і почнуть слухняно поводитися як його маленькі сатрапи (уживу улюблене слово автора «Дару»; див. нижче), чи не так? Еге ж, я теж так не думаю. Невже хтось у папській курії всерйоз вірив, що навіть якщо правителі Західної Європи визнають автентичність «Дару», це хоч якось вплине на їхню політику? Людей не цікавить, хто мав владу над територією тисячу років тому, якщо ти не можеш підтвердити свої претензії армією тепер, у сьогоденні. А якщо можеш — то давні документи тобі й не потрібні; у найкращому разі вони можуть стати вишенькою на торті.
Лоренцо також критикує текст «Дару» з мовного погляду, вказуючи на безліч прикладів дивного, незграбного або й просто хибного вживання латинських слів — таких, яких не очікуєш від документа, написаного в імператорській канцелярії Костянтина, але, можливо, не таких уже й дивних для праці якогось напівграмотного клірика IX століття. Гадаю, подібні речі важко передати в перекладі, але перекладач, слід визнати, докладає героїчних зусиль, намагаючись відтворити англійською той контраст, який Валла відзначає в латинському оригіналі: різницю між незграбною мовою «Дару» і тим, яким мав би бути справжній імператорський едикт. Попри ці зусилля, деякі аргументи Валли в цій частині трактату в перекладі видаються не такими переконливими; щоб їх оцінити, треба, мабуть, читати оригінальний текст. Часом мені навіть здавалося, що Лоренцо обрушується на вислови, які цілком могли бути допустимими, — адже далеко не завжди існує єдиний «правильний» спосіб сказати щось латиною.
Проте багато чого прекрасно передається і в перекладі. Наприклад, коли Лоренцо вказує на те, як автор «Дару» явно намагається блефувати, оминаючи подробиці речей, із якими він не обізнаний (наприклад, описуючи імператорські й папські регалії, §§49–51), і як він намагається приховати своє невігластво, викладаючи свої думки в такому помпезному й химерному стилі, що це просто смішно (§§43, 53, 55). Валла також указує на конкретні слова, які не вживалися за часів Костянтина; один із найяскравіших прикладів — те, як у «Дарі» деяких римських урядовців називають «сатрапами» (§42). Згідно з приміткою перекладача на с. 190, це слово почало вживатися в такому значенні лише у VIII столітті. Але, мушу сказати, навіть це мене вражає — Рим і Персія тисячу років ворогували, а тут римляни взяли й запозичили термін у персів, наче не могли вигадати власного слова для позначення якогось губернатора провінції? У цьому приблизно стільки ж сенсу, якби американці вирішили віднині називати своїх губернаторів штатів гауляйтерами
Приємно дивний факт із приміток перекладача (с. 193, прим. 101): «Пліній Старший (Прир. іст. 26.8) повідомляє, що в Єгипті хворих на слонову хворобу поміщали у ванни, підігріті людською кров’ю».
Загалом, мені ця книжка дуже сподобалася, і це, безперечно, одна з найцікавіших книжок із серії ITRL, які я читав досі.