Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал на англійською мовою.
Лоренцо Валла: «Листування» (бл. 1440-50). Під редакцією та в перекладі Брендана Кука.
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 60. Видавництво Гарвардського університету, 2013.
9780674724679. xxii + 417 с.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
Валла був гуманістом XV століття, чиї праці, вочевидь, належать переважно до царини філософії та класичної філології. Я вже читав кілька його книжок раніше — спершу його спростування «Константинового Дару», а згодом, зовсім недавно, «Діалектичні диспути». Перша мені дуже сподобалася, друга — не так сильно, бо видалася надто технічною, але навіть у ній я не міг не відчути, що він має хист писати захопливо й приємно, коли на мить відходить від суто технічних філософських питань. Тож, мабуть, не дивно, що цей том, який містить його листування, сподобався мені більше, ніж подібні томи листів із ранніших видань Бібліотеки епохи Відродження — листів Анджело Поліціано і Бартоломео Фонціо.
На відміну від деяких інших гуманістів, він, схоже, не вживав жодних заходів для систематичного збереження своїх листів або їхнього редагування для публікації, тож у цьому томі маємо відносно невелику й більш-менш випадкову добірку його праць, написаних упродовж багатьох років. Мені особливо сподобалося, що до нього включено не лише листи від нього, а й листи до нього, а в кількох випадках нам навіть так пощастило, що збереглися і лист, і відповідь на нього, і їх уміщено до цієї збірки.
Що ж до тематики, то листи тут порушують відносно схожі теми з тими, що були в згаданих раніше томах інших авторів. Одна з частих тем — праці Валли та реакція на них інших людей; іноді він надсилає копії рукописів іншим, іноді інші люди просять такі копії тощо. «Я щойно закінчив свою книжку «Про діалектику і філософію», яку ніхто не критикуватиме, окрім тих небагатьох, хто шкодує про марно змарнований на діалектику час» (№ 11, с. 67). Мушу визнати, що, читаючи цю його книжку, я подумав, що вся ця тема — марна трата часу 😛
Ще одна тема — бізнес: Валла пише теперішнім або потенційним покровителям (№9), улесливо звертається до римських пап (№5) і кардиналів («Я зараз страшенно втомився, написавши сьогодні три листи такій самій кількості кардиналів», 40.1, с. 213), а також іноді пише рекомендаційні листи від імені інших людей (часто вражаюче улесливі; №27, 42, 49, 53). Є кілька цікавих листів (№22, 25), у яких Валла хоче повернутися до Рима з візитом (він виріс там, але згодом переїхав до Неаполя, де працював на короля Альфонсо) і просить у папи охоронну грамоту — вочевидь, його викриття «Дару Константина» сильно розлютило церкву, і він побоювався, що його можуть притягнути до відповідальності, якщо він увійде до меж Папської області. Але цей скандал ущух після смерті папи Євгенія (с. 330), і згодом ми бачимо Валлу, який живе в Римі й, очевидно, має доволі добрі стосунки з папами. Гадаю, тоді не існувало поняття «постійної посади»; є лист Валли до папського урядовця з проханням уточнити, чи його викладацьку посаду в Римі скасовано папою, чи ні (№50, с. 249).
Завдяки своїй репутації філолога до нього час від часу зверталися із запитаннями, що спричинило появу деяких із найцікавіших листів у цій книжці. Див., наприклад, лист №19 із перекладом і поясненням Валлою грецького напису з Неаполя.
Особливо помітною темою його листування, яка меншою мірою висвітлена у згаданих вище томах інших авторів, є його суперечки, якими він, вочевидь, був дещо сумнозвісний. За загальною думкою, він був надзвичайно блискучим знавцем латини, але, схоже, мав також прикру схильність не лише завжди бути правим, а й доводити неправоту інших, причому робив це надміру агресивно: «Я надсилаю вам цю невелику працю, яку щойно завершив; вона присвячена канонічному праву й теології, хоч і суперечить думці всіх каноністів і всіх теологів» (№12, с. 71). «Тим часом я писав про діалектику з метою принизити, серед інших, Боеція. […] Я критикую Присціана, Сервія, Доната [і т. д. і т. д. і т. д.] — ніхто не уникне критики» (17.1, с. 109–111).
Ймовірно, найдовший лист у цьому томі — №13, у якому Валла намагається ніби захистити себе. Він стверджує, що критикує лише некомпетентних (переважно сучасних) авторів, які цього заслуговують, водночас відстоюючи авторитет добрих (переважно давніх) авторів; що самі давні діяли так само — вказували на помилки своїх попередників, якщо для цього були вагомі підстави тощо. Але очевидно, що він належить до тих, хто вважає, що найкращий захист — це напад, і він щосили критикує своїх нещасних жертв: «[…] жодного з тих, кого я згадав, не можна зарахувати навіть до помірно вчених» (13.8, с. 81); згодом він називає їх «покидьками людства» (13.10, с. 83) і перелічує велику кількість із них поіменно. «Якби вони [= давні] воскресли з мертвих і повернулися до життя, я думаю, вони були б значно жорстокішими за мене в виправленні тих, хто без потреби відхиляється від шляху давніх» (13.9, с. 83).
Ще один яскравий приклад його зухвалого підходу до самозахисту: «Я охоче визнаю і навіть звинувачую себе в тому, що створюю враження, ніби не щаджу ні людину, ні бога, як каже Лактанцій про Лукіана. Отже, той, хто захоче мене критикувати, не матиме браку матеріалу» (25.2, с. 163).
Один із небагатьох випадків у цьому томі, де є лист і відповідь на нього, — це № 29А–30. Гуманіст на ім’я Лауро Квіріні висловив невдоволення схильністю Валли принижувати творчість найрізноманітніших ранніх авторів і навіть наважився попросити у Валли копії його праць, щоб уважніше їх вивчити. Валла відповідає з чималою дозою люті й наприкінці вказує на помилки в листі Квіріні: «Ми кажемо „на Іди“, а не „на перші Іди“. Я опускаю ваші інші варваризми й солецизми. Ще раз прощавайте» (30.3, с. 187). Після всіх цих прикладів мені було важко повірити Валлі, коли він каже: «Насправді я волів би бути і здаватися доброю людиною, ніж ученим» (51.3, с. 265).
Читаючи цю книжку, я часто згадував знамениту фразу з «Великого Лебовскі»: «Ти не неправий, ти просто придурок». Ми часто бачимо, як він свариться з людьми, які колись були його друзями, наприклад, з Панормітою (див. № 18, Валла навіть наводить два образливі вірші проти нього), потім з Антоніо да Ро (с. 115–119), а згодом із Поджо Браччоліні. Остання з цих сварок була особливо запеклою, і Поджо, і Валла писали один проти одного взаємні образи. Є цікаве листування від Франческо Філельфо (№51А), який намагався виступити посередником між ними, і цілком слушно зауважив, наскільки непристойно, що двоє сивочолих інтелектуалів так ображають один одного (51А.3, с. 269). Також є пара листів (№ 3А, 17А) від Маффео Веджо, у яких він закликає Валлу до поміркованості: «Чому ви вважаєте так важливою затятість у своїх образах, чому ви знаходите стільки краси в чварах?» (17А.5, с. 119).
Менш важливим моментом є цікава повторювана особливість цих листів — коментарі або скарги на людей, які їх доставляли. Очевидно, за часів Валли ще не існувало регулярної поштової служби, тож таким людям, як він, доводилося покладатися на посильних, знайомих, що подорожували до міста призначення, тощо. Див., наприклад, №2E (с. 31: «Такою є ненадійність, або, принаймні, недбалість цих ганебних кур’єрів»), 10.1 (с. 65), 15.2 (с. 103), №29 (с. 177: «якщо коротко, посильний чекав і підганяв мене, щоб я поспішав»), 33A.1 (с. 193: «Я вирішив написати вам, щойно знайду посильного, який вирушає у ваші краї»), №50A bis (с. 255: «посильний ось-ось вирушить, і він завдає незручностей, знову вимагаючи цього листа»).
Цікавий факт із приміток перекладача, с. 385: у певний момент Валла переклав «Іліаду» Гомера латинською, але перетворив її «з поезії на прозу, характерну для римських ораторів». Яка дивна ідея; я ніколи не мав доброї думки про людей, які перекладають поезію прозою (на жаль, до них належить багато перекладачів із серії ITRL!).
В одному з листів він скаржиться на «головний біль, що болить від вітру» (31.1, с. 189). Перекладач додає в примітках: «Валла страждає від colpo d’aria, недуги, невідомої за межами Італії» (с. 388). Я раніше не чув цього вислову (і бачу, що у Вікісловнику його пояснюють як «застуду, зокрема спричинену негодою або холодним повітрям»), але мене дивує, що перекладач каже, ніби він невідомий за межами Італії. Віра в те, що протяги можуть спричиняти застуду або головний біль, вочевидь, невідома в англомовних країнах, але широко поширена в багатьох частинах Європи, як видно, наприклад, із частих обговорень на Reddit на цю тему: 1, 2, 3. Наскільки я розумію, для цього немає медичного обґрунтування, але, навіть знаючи це, схоже, тут діє якийсь негативний ефект плацебо (ноцебо?), через який у мене й справді болить голова, і я не здивуюся, якщо це ще й застуду підхопить.
Прекрасний приклад із листа Нікколо Перотті до Валли (43A.1, стр. 219), що належить до категорії «honi soit qui mal y pense»: «Я можу заявити разом із Цицероном у його листі до Брута, що „я ставлюся до послань так само, як Арістофан до ямбів Архілоха: чим довші, тим кращі“».
Забавно бачити, з чим доводилося мати справу папам. Ось лист Валли до папського урядовця, в якому він скаржиться на умови свого проживання в Римі: «Коли я просив вас заступитися за мене перед Святішим Отцем, я робив це в надії, що ви також доможетеся для мене кухні поруч із двома меншими кімнатами […] Бідл тримає цю кімнату для якогось чоловіка, який фактично спить на кухні» і т. д. і т. д. (46.2, с. 235). В іншому листі, цього разу безпосередньо до папи, Валла просить допомоги в призначенні опікуна для своїх осиротілих кузенів (48.1, с. 243).
У листі Нікколо Перотті до Валли наводиться цікава історія (52 bis A.2, с. 299) про некоего Тісія, який вивчав риторику в Коракса і пообіцяв йому величезну плату, якщо (і лише якщо) він виграє свою першу справу в суді. Коракс подав на нього до суду, стверджуючи: «Якщо я виграю, він муситиме мені заплатити, бо суд зобов’яже його це зробити; якщо я програю, він муситиме мені заплатити, бо це його перша справа, і він її виграє». Тісій захищався, кажучи: «Якщо я виграю, мені не потрібно буде йому нічого платити, бо в цьому суть справи, і я щойно її виграв; але якщо я програю, мені не потрібно буде йому платити, бо ми домовилися, що я заплачу йому лише в разі виграшу моєї першої справи». Чудовий парадокс, але мені особливо сподобалася відповідь суду: «Погане яйце вилуплюється з поганої ворони» (с. 301). Це трохи нагадало мені старий комікс xkcd, де один охоронець завжди бреше, другий завжди каже правду, а третій «заколює тих, хто ставить каверзні запитання» :))
Думаю, це безперечно найцікавіша збірка листів з усієї серії ITRL, яку я досі читав.