Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал англійською мовою.
Джироламо Фракасторо — «Латинська поезія» (1530-39). Переклад Джеймса Гаднера.
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 57. Видавництво Гарвардського університету, 2013.
9780674072718. xx + 537 стор.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
Мені цікаво, що такого є в медицині, що так багато лікарів захоплюються літературою та філософією. Дехто пише вірші, дехто — есеї тощо. Чи це лише ілюзія, і відсоток лікарів, які трохи пишуть літературу у вільний час, не вищий, ніж в інших професіях? У будь-якому разі, Фракасторо був прикладом такого типу на початку XVI століття — лікарем, який також багато писав вірші. У цій книжці зібрано дві його довші поеми, «Сифіліс» і «Йосип», які видалися мені доволі приємними для читання, а також низку коротших, що становлять більш строкату добірку.
Сифіліс, або французька хвороба
Ця (сумнозвісна) венерична хвороба може видатися дивним вибором теми для поеми, але, гадаю, так буває, коли лікарі пишуть вірші 😛 «Сифіліс» — це невелика епічна поема обсягом близько 1300 рядків, і, ймовірно, це найвідоміший твір Фракасторо; і, якщо я правильно розумію, саме тут сифіліс дістав свою назву. Поема дає нам цікавий погляд на медицину на тому етапі, коли вона лише починала повільно перетворюватися на наукову галузь, але їй ще належало пройти довгий шлях, аби позбутися містичного й паранормального минулого.
Незалежно від нашої думки з цього приводу, з погляду форми це цілком пристойна епопея. Вона починається з помпезного вступу, який цілком міг би належати Вергілію («Тепер я оспівуватиму різноманітні випадковості природи» тощо), усе написано гекзаметром, хоча, на жаль, переклад прозовий, як зазвичай у серії «ITRL», тощо. Після кількох рядків, присвячених славетному поетові й прелатові П’єтро Бембо, Фракасторо починає обговорення походження хвороби. Зазвичай її пояснюють тим, що іспанські моряки заразилися нею в Америці (1.32–52), завезли до Італії в межах участі Іспанії у війнах в Італії на початку XVI століття, і звідти вона невдовзі поширилася до Франції, оскільки французи також брали участь у цих війнах. З Франції вона поширилася далі, через що в деяких країнах її почали називати «французькою хворобою». Але Фракасторо скептично ставиться до цієї ідеї; він каже, що хвороба з’явилася так швидко в багатьох місцях, що не могла просто поширитися як інфекція (1.53–60). Хоча «її походження й оселя містяться в самому повітрі» (1.122–3), саме вплив зірок і планет якимось чином активував хворобу й змусив її виникнути одразу в багатьох місцях! (1.219–55, 413–20). Це дещо розчарувало — одна з головних чеснот Фракасторо полягає в розумінні того, що хвороби можуть передаватися повітряно-крапельним шляхом, але (1) сифіліс не передається повітрям (тільки уявіть, якби це було так… хоча, мабуть, краще не уявляти) і (2) зрештою він усе одно обирає хибне астрологічне пояснення…
Після цього довгого екскурсу в астрологію поема знову стає трохи серйознішою, оскільки Фракасторо описує симптоми хвороби й намагається пояснити, як і чому вона розвивається в організмі пацієнта. Більша частина цього й далі спирається на давні теорії про гумори та подібне (1.330–48) і з нашого сучасного погляду видається дещо дивною, але описи симптомів доволі реалістичні й помірно огидні (1.350–64, 400–3). Він завершує першу книгу невеликим наріканням на теперішній стан Італії, яку на той час спустошували нескінченні війни, часто з втручанням іноземних держав.
Друга книга переважно присвячена лікуванню. Деякі з його ідей видалися мені дуже дивними; наприклад, він припускає, що інтенсивні фізичні навантаження на відкритому повітрі можуть позбавити від хвороби: «полюйте на кабанів, полюйте на ведмедів безжально […] Часто я бачив, як люди позбуваються своєї хвороби з великим потом, залишаючи хворобу в глухому лісі» (2.89, 93–4). Він також наводить довгий список різних продуктів, яких слід уникати хворому (2.116–44). За деяких станів він рекомендує кровопускання (2.165–73). Він наводить кілька досить складних на вигляд комбінацій трав, які можуть вилікувати хворобу (2.175–222). Нарешті, є лікування ртуттю (2.270), яке, якщо я правильно розумію, використовували для лікування сифілісу аж до XX століття. Більшу частину решти книги він присвячує довгій вигаданій історії про те, як було відкрито це лікування; гадаю, це імітація незліченних оповідей, які були такими популярними в давньогрецькій міфології для пояснення походження різних речей. У розповіді Фракасторо молодий чоловік на ім’я Ілкей заражається сифілісом як покарання богів за вбивство священного оленя; потім німфа на ім’я Калліроя змилосерджується над ним і уві сні відкриває йому лікування ртуттю. Він вирушає до підземної печери, де зустрічає «сірчані потоки й ріки ртуті» (2.355–6), з яких різні німфи потім виготовляють інші види металів, зокрема срібло й золото; інші німфи опікуються різними іншими геологічними явищами (2.380–400). Мені дуже сподобалася ця частина історії, вона схожа на наукову фантастику, тільки починається вона з донаукового рівня науки. Наприкінці другої книги поет наводить додаткові подробиці про те, як саме застосовувати ртуть для лікування сифілісу: змішати ртуть із жиром, смолами й травами, намастити цією сумішшю тіло й обгорнути його, доки весь бруд не витече з виразок, — процес, який може тривати десять днів (2.424–53).
У третій книзі згадується ще один засіб від цієї хвороби, а саме гваякове дерево, що росте на острові Еспаньйола в Карибському морі. Місцеві жителі, вочевидь, приписують цьому дереву численні лікувальні властивості й переважно використовували його, кип’ятячи деревину та випиваючи отриманий відвар (3.30–71). Фракасторо більшу частину цієї книги присвячує створенню ще однієї фантастичної історії про його відкриття: європейська експедиція пливе на захід і досягає того, що вони вважають міфічним островом Офір (3.120), який, як я гадаю, на практиці є островом у Карибському морі. Їхня зустріч із місцевими жителями минає напрочуд добре й підозріло позбавлена геноциду, рабства та інших речей, про які зазвичай говорять у подібних випадках (3.216–31). Місцевий вождь пояснює, що його народ (який насправді є нащадками давніх атлантів! 3.265–77 — схоже, Ігнатій Доннеллі не був першим, хто вигадав цю ідею 🙂 ) уражений цією хворобою як покарання від богів за те, що пастух на ім’я Сифілус колись образив бога Сонця (3.288–334). Хворобу названо на честь пастуха. На щастя, богиня Юнона змилосердилася над ними й розповіла їм про лікувальні властивості гваякового дерева (3.335–51). Оскільки європейці зовсім недавно теж образили богів, стріляючи в деяких священних птахів (3.151–73), хвороба невдовзі вразить і їх, і вони, наслідуючи тубільців, вип’ють зілля з гваякового дерева (3.390–9). [До речі, тільки мені здається, чи ці історії звучать як найбезглуздіше виправдання на світі?]. «Так, ці огидні виразки навколо геніталій з’явилися в мене через образу сонця / стрілянину по птахах, а аж ніяк не через знущання / зґвалтування тубільців тощо, звідки тобі взагалі спала на думку така божевільна думка?!» :))) ]
Йосип
Ця епічна поема трохи коротша за попередню і, вочевидь, спирається на біблійну історію. Йосип — наймолодший із дванадцяти братів, і, наскільки я можу судити, сестер у них немає, що наводить на думку, ніби їхній батько, мабуть, якась аномалія природи, біблійний Чак Норріс, настільки мужній, що має дві Y-хромосоми замість однієї X і однієї Y 😛 У будь-якому разі, Йосипові сниться дивний сон про те, як він зрештою стане своєрідним царем; він необачно розповідає про це своїм братам, які, як і слід було сподіватися, трохи стривожені тим, що він одного дня справді може піднестися над ними. Спершу вони замишляють убити його, але потім один чи двоє з них передумують, і зрештою «просто» продають його в рабство мандрівним торговцям. Можна сказати, що це була дещо надмірна реакція, але я, як палкий егалітарист, відверто поставився до їхніх поривів із великим схваленням.
Купці вирушають до Єгипту, де, сподіваючись заслужити прихильність урядовця на ім’я Потифар, дарують йому Йосипа. У рабстві Йосипові живеться доволі легко, і невдовзі він стає головним слугою в домі Потифара. Але втручаються демонічні сили (на мій подив, вони постають не як агенти звичайного іудео-християнського диявола, а як класичного греко-римського Плутона — хоча, можливо, мені не варто дивуватися, адже подібний прийом було використано в трагедії «Врятований Фердинанд», яку я читав кілька років тому) і змушують дружину Потифара закохатися в Йосипа. Він перебуває під якимось божественним захистом, а тому нечутливий до її чарів; вона, відповідно розгнівана й розчарована, вдається до випробуваного часом сюжетного прийому — хибного звинувачення у зґвалтуванні. Потифар кидає Йосипа до в’язниці, де той вражає своїх співкамерників умінням тлумачити сни; невдовзі фараон виводить його з в’язниці, щоб той витлумачив його власний загадковий сон. Це знаменитий сон про сім гладких і сім худих корів, який Йосип тлумачить як сім років достатку, за якими настануть сім років голоду. Фараон одразу призначає Йосипа своїм заступником і доручає йому збудувати зерносховища та закупити велику кількість зерна, щоб підготуватися до семи років голоду.
Мене дещо розчарувало те, що, коли настав голод, зерносховища фараона не розподіляли зерно за системою нормування, а продавали його «за справедливою ціною» (2.468); можливо, це й було справедливо, але за кілька років у людей усе одно скінчилися гроші, і вони почали закладати свої поля, «обіцяючи віддати цареві п’яту частину прибутку з кожного поля» (2.475–6). Отже, фараон не лише грівся в славі того, що врятував свій народ від голоду, а й наживався на цьому, мов розбійник — і не забуваймо, що гроші, які дали йому змогу скупити запаси зерна, спершу надійшли від людей через податки. Загалом це видалося мені цілком непристойним і зневажливим. У будь-якому разі, голод, здається, поширюється далеко за межі Єгипту, аж до батьківщини Йосипа. Його брати вирушають до Єгипту, щоб купити зерно в славетного єгипетського префекта, який продає зерно всім підряд, навіть не підозрюючи, що це їхній брат Йосип. Він упізнає їх, але не каже, хто він; він продає їм зерно, таємно повертаючи гроші, якими вони за нього заплатили, і просить їх повернутися до Єгипту ще раз. Поема не закінчена, тож ми не бачимо, як історія розвиватиметься далі, але Йосип, схоже, готує бенкет для своїх братів. Імовірно, там він нарешті відкриється їм.
Мені навіть сподобалася ця поема; сюжет має всі задатки чудової фантазії про помсту, та й кому не до вподоби добра історія про піднесення з убогості до багатства? Але мене спантеличив надмірний вплив надприродних сил — демонів, що впливають на дружину Потифара, божественного захисту Йосипа тощо. Гадаю, для біблійної історії це має сенс, але з погляду оповіді це, безперечно, лише милиці, від яких краще було б відмовитися.
Карміна
Решта книги складається приблизно з 50 різнорідних коротких поезій. Це, безперечно, була моя найменш улюблена частина книги. Тут є різні поетичні послання до відомих особистостей і кілька окремих творів про смерть різних людей, більшість із яких не здалися мені особливо пам’ятними (№№ 2–11). Найбільше мені сподобалися різні короткі пасторальні поезії (№№ 13–20), значною мірою натхненні давньогрецькою міфологією та образністю; легко уявити, як Фракасторо зупиняється на своїй віллі десь у сільській місцевості й пише ці невеликі замальовки про дещо ідеалізованішу версію свого оточення. Є також цікава, трохи довша поезія подібного роду (№ 12), послання до папи Юлія III, яке поєднує пасторальні образи з тим фактом, що папа є «великим пастирем божественного стада» (с. 247).
У тому ж ключі є прекрасна еклога на честь єпископа Джіберті Веронського (№ 51). Фракасторо насправді не завершив поему, тож її просто надрукували з його рукопису, що складався приблизно з чотирьох чернеток і кількох додаткових варіацій на коротші її частини. Це справляє незвичайне враження: одні й ті самі речі повторюються знову і знову, але щоразу трохи інакше. Це була добра нагода зазирнути в процес творення поеми. Є також те, що можна назвати дидактичним віршем, присвяченим догляду за мисливськими собаками (№ 1): різні породи та їхні переваги; як їх розводити й дресирувати; і в ньому докладно описано різні (вражаюче складні) суміші, що їх використовують для лікування їхніх хвороб і травм. Тут є ще прекрасний гімн Вакхові (№ 44) і коротка епіграма, у якій образ німф, що омивають немовля Вакха, використано як метафору для практики змішування вина з водою (№ 43). Я чув раніше, що це була звична практика в Давній Греції, але було цікаво дізнатися, що це зберігалося і в епоху Відродження (с. 488).
Іноді мені здається, що я повторююся, мов заїжджена платівка, у своїх дописах про поетичні збірки в ITRL: деякі частини були доволі приємними для читання, але нічого особливого — нічого по-справжньому зворушливого чи хвилюючого. Те, що все це перекладено прозою, теж не допомагає. Я знаю, що не нездатний бути зворушеним поезією, як це не раз траплялося зі мною, наприклад, під час читання англійських поетів XIX століття; чому ж тоді це майже ніколи не стається тут? Думаю, річ просто в тому, що саме до цього не прагнули ці поети неолатинського Відродження, тож у певному сенсі я просто не та аудиторія для їхньої творчості.