Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал англійською мовою.
Паоло Джовіо — «Видатні чоловіки й жінки нашого часу» (1528). Під редакцією та в перекладі Кеннета Гувенса.
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 56. Видавництво Гарвардського університету, 2013.
9780674055056. xxi + 760 pp.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
У цьому діалозі беруть участь Джовіо та двоє інших співрозмовників, прототипами яких стали реальні люди: військовий офіцер на ім’я д’Авалос і юрист/політик із Неаполя на ім’я Мускеттола. Протягом трьох днів вони обговорюють видатних полководців, письменників і поетів, а також відомих жінок того часу. У кожній із цих трьох категорій представлено дуже багато людей, і про кожного сказано порівняно мало, що, на мій погляд, не надто цікаво; однак упродовж оповіді наші герої не раз відхиляються до інших, більшою чи меншою мірою пов’язаних тем, тож книга загалом усе ж становить доволі різноманітне й цікаве читання. Мене також цілковито вразили величезні зусилля редактора/перекладача, якому вдалося ідентифікувати майже всіх із сотень людей, згаданих Джовіо (більшість із яких аж ніяк не такі відомі за нашими сучасними мірками), і додати короткі біографічні примітки про кожного з них.
Ще один дуже вражаючий аспект діалогу — це особистості мовців. Джовіо нещодавно працював високопоставленим папським урядовцем у Римі, який згодом був розграбований іспанським військом; йому вдалося вибратися й укритися на острові Іскія. А д’Авалос — високопоставлений офіцер іспанського війська! І все ж між ними немає й найменшого натяку на ворожість, розмова впродовж усієї книги залишається абсолютно чемною та приязною.
Діалог 1: Військові командири
Цей діалог головно присвячений військовим і політичним темам. Італія епохи Відродження сумно відома своїми хронічними війнами, і на час написання цього діалогу ситуація була особливо жалюгідною: у конфлікт почали втручатися іноземні правителі, іспанське військо незадовго до того розграбувало Рим тощо. Персонажі діалогу стверджують, що це супроводжувалося загальним занепадом доброчесності, мужності тощо. (вони навіть наводять турків як приклад суспільства з доброчеснішими людьми та князями; 1.18–19), і починають із питання про причини того, що відбувається (1.21). Вочевидь, дехто припускав, що це пов’язано з якимось астрологічним впливом зірок і планет, але Мускеттола, цілком слушно, відкидає цю безглузду ідею (1.30). Натомість він стверджує, що проблеми почалися тоді, коли італійські держави стали запрошувати чужинців втручатися в їхні чвари, і що війна не була такою жорстокою й звірячою, коли в ній брали участь лише італійці, які воювали одне з одним (1.33–4).
Джовіо додає, що становище в Італії погіршувалося ще від часів пізньої Римської імперії, хоча ненадовго поліпшилося за одне-дві генерації до його доби, тобто у XV столітті (1.45–51). Мускеттола вихваляє поступ того періоду: винайдення гармат, книгодрукування та відкриття Нового Світу (1.51–4). Д’Авалос скаржиться на труднощі підтримання дисципліни серед непокірних найманих вояків свого часу (1.61–6). Джовіо припускає, що сучасна війна стала жорстокішою й небезпечнішою, ніж раніше, завдяки технологічному поступу (1.70–3). Мускеттола стверджує, що італійські вояки й далі хоробрі та вправні, навіть якщо воюють під владою чужоземних правителів (1.76–8). Д’Авалос погоджується з цим щодо рядового складу, але додає, що нині відчувається брак добрих командирів; він розгортає докладне порівняння теперішніх командирів із командирами попередніх поколінь (1.79–86, 100–6, 110–13). Джовіо захищає здібності двох сучасних лідерів, папи Климента і дожа Андреа Ґрітті з Венеції (1.90–3).
Після цього Д’Авалос стисло описує «тринадцять великих битв», що сталися від часу приходу французького війська до Італії (1.114–27), і розповідає про кількох сучасних йому полководців, яких вважає гідними похвали (1.132–50), а також про кількох менш визначних (1.152–6, 163–7), і, вичерпавши відомості про кавалерію та піхоту, переходить до військово-морських командирів (1.173–6). Д’Авалос каже, що завдяки теперішнім технологічним і політичним умовам часто доцільно вдаватися до тактики зволікання й уникати відкритих битв (1.177–80). Він згадує різні чесноти, якими має володіти добрий полководець, і стверджує, що жоден із теперішніх полководців не має всіх їх у високому ступені (1.183–7). Досі йшлося про італійських полководців, а тепер д’Авалос переходить до чужоземних (1.188–97, 200–2). Він оголошує всіх сучасних полководців нижчими за свого нещодавно померлого кузена й соратника, маркіза Пескари, якому він віддає найвищу похвалу (1.203–16).
Діалог 2: Література
Почасти цей діалог складається з коротких оглядів різних італійських авторів часів Джовіо та недавнього минулого. Деякі з них більшою чи меншою мірою відомі, і в кількох випадках Джовіо та його співрозмовники згадують твори, які я вже читав у попередніх томах серії «Бібліотека епохи Відродження I Tatti»; але багато поетів і письменників, яких вони називають, доволі маловідомі (у передмові перекладача, с. xv, їх описано як «таланти третього сорту, від творів яких збереглося лише кілька уривків» — оце так!). Примітки перекладача напрочуд докладні, і всюди, де Джовіо згадує якогось письменника та його твори, зазначено, де саме ці твори були опубліковані. Для більш відомих поетів це можуть бути попередні томи серії «Бібліотека епохи Відродження I Tatti» або інші сучасні видання; але для «талантів третього сорту» перекладачеві незмінно вдавалося відкопати маловідомі видання XV і XVI століть, опубліковані давно забутими друкарями епохи Відродження. Укладання цих приміток, безперечно, потребувало величезних зусиль.
Ще одна тема, яку часто обговорюють у цьому діалозі (і яка видалася мені цікавішою, ніж каталоги авторів), — це мова: чи краще писати латиною, чи рідною мовою, тобто італійською? В Італії епохи Відродження цій темі приділяли багато уваги, і, здається, до часу Джовіо італійська мова виразно брала гору. Кілька років тому я читав ще один том ITRL приблизно того самого періоду, «Сучасні поети» Ліліо Джиральді (див. мій допис того часу), і він доволі гротескно зневажав італійську літературу. Джовіо та його співрозмовники дотримуються значно розважливішого підходу; вони трохи засмучені занепадом латини, але визнають, що італійська література також може бути цінною.
На початку свого виступу д’Авалос зазначає, що останнім часом дедалі більше авторів пишуть італійською мовою, навіть ті, хто раніше писав латиною (2.9); Мускеттола і Джовіо припускають, що це тому, що писати рідною мовою легше, нею можна повніше висловити себе, і для цього не потрібно довгих років навчання (2.42–3); і далі можна запозичувати та перекладати вдалі уривки й мовні звороти латинських авторів (2.10–11); писання італійською мовою дає змогу охопити ширшу аудиторію й легше здобути похвалу (2.47, 2.76); талановитих латинських ораторів більше не заохочують і не винагороджують так, як це було раніше (2.77–8).
З іншого боку, деякі поети впали в протилежну крайність і знехтували латиною, віддаючи перевагу не народній мові, а грецькій, а в деяких випадках навіть івриту! Мускеттола й Джовіо невисоко оцінюють такі спроби, оскільки вони, здається, більше спрямовані на демонстрацію майстерності, ніж на створення справді доброї поезії (2.34–5). Що ж до розмовної мови, вони визнають, що завдяки зусиллям різних авторів вона поступово вдосконалюватиметься і стане мовою не менш шанованою, ніж сама латина; і зрештою давньоримські автори теж писали розмовною мовою, просто для них розмовною мовою була латина (2.39). Мускеттола, який раніше казав, що використання грецької замість латини — це безглузда показуха, визнає, що колись використання латини замість італійської також розглядатимуть так само (2.40).
Мускеттола згадує Бембо і Саннадзаро (2.7–8) як приклади особливо талановитих неолатинських авторів. Джовіо наводить доволі довгий список поетів, більшість із яких були мені цілком невідомі (2.12–27, 32–3). На запитання, чому так багато поетів, здається, не розвиваються після багатообіцяльного початку своєї кар’єри, він припускає, що це стається тому, що їх розбещує надмірна й передчасна похвала (2.28–9); крім того, ваш природний талант визначає плато здібностей, вище якого ви не можете піднятися, навіть докладаючи зусиль (2.30–1). Тут і там Джовіо цитує короткі уривки з обговорюваних ним віршів, і я був приємно здивований тим, наскільки добре їх тут перекладено. Переклади поезії в ITRL часто здаються мені нудними, і в більшості випадків вони виконані прозою, але тут вони подані віршами, причому справді приємними віршами.
Після того, як перелічено неолатинських поетів, Мускеттола наводить подібний каталог італійських авторів (2.56–66), а Джовіо продовжує в тому ж дусі, розглядаючи італійських прозаїків (2.67–74, 79–82). Він також трохи розповідає про своє життя і творчість, особливо про свої «Історії» (2.86–96). Вони згадують, що останнім часом вивчення латини за кордоном просувається краще, ніж в Італії (2.100), і наприкінці діалогу Джовіо згадує кількох відомих закордонних авторів, особливо французьких (2.118–21). Вони також обговорюють звичайні проблеми того, як стати добрим неолатинським автором: кому наслідувати, наскільки точно наслідувати, скільки запозичувати тощо (2.106–114). Кілька років тому вийшов цілий том, присвячений цій темі, «Цицеронівські суперечки» (див. мій допис того часу), і я досі вважаю, що все це здебільшого лише доводить, що спроби писати добру літературу іноземною мовою (особливо мертвою) значною мірою марні.
Діалог 3: Відомі жінки
Схоже, що в епоху Відродження подібні речі були практично другорядним жанром; перший том серії ITRL був книжкою Боккаччо на ту саму тему. У будь-якому разі цей діалог починається з цілком розумних ідей. В цікавому контрасті з тим, що він говорив про воєначальників у першому діалозі, д’Авалос тепер стверджує, що жінки нинішнього покоління не менш визначні, ніж жінки минулого, і що будь-які твердження про протилежне — лише безпідставні скарги сварливих старих (3.9–10); Джовіо додає, що насправді вони тепер навіть кращі, бо більше уваги, ніж раніше, приділяють жіночій освіті, а не лише їхній плідності (3.12). Джовіо й Мускеттола критикують давніх греків і римлян за те, що ті описували (і ставилися) до жінок як до істот, нижчих за чоловіків (3.20–6). Мускеттола вказує, що несправедливо відмовляти жінкам в освіті та доступі до суспільного життя, і що якби їм цього не відмовляли, «було б ясно […] що їм бракувало не природних здібностей для досягнення честі славетної доблесті, а лише можливості для цього» (3.27).
Після такого багатообіцяльного початку я був дещо розчарований тим, як далі розвивався діалог. Д’Авалос у принципі погоджується з Мускеттолою, але каже, що на практиці цю несправедливу ставлення до жінок виправити неможливо, оскільки це зруйнує все: «Це неможливо без руйнівного хаосу в усіх справах» (3.35). Після цього починаються переліки відомих жінок, які здебільшого відповідають критеріям, узагальненим д’Авалосом так: «слава походження, визначна краса й витонченість інтелекту та характеру» (3.37), до яких він потім додає четверту вимогу: цнотливість. У результаті більшість згаданих тут жінок — це різні дами з вищого товариства, яких незмінно описують як красивих і, ймовірно, достатньо добре вихованих, як і слід було очікувати в цьому класі, але які здебільшого не описуються як такі, що вчинили щось особливо визначне. Я думав, що їм удасться відкопати якихось жінок, які писали літературні твори, малювали або займалися якоюсь іншою професією, але цього майже немає, лише безкінечний ланцюг дозвільних аристократок. Цей каталог відомих жінок організовано за географічним принципом, із переходом від регіону до регіону, від міста до міста. Джовіо розглядає Мілан (3.45–53), Венецію (3.54–64), різні невеликі міста Північної Італії (3.68–74), Геную (3.75–85), Флоренцію (3.87–96), Сієну (3.97–8); далі Неаполь (3.100–39), Рим (3.141–79), завершуючи довгим розділом, присвяченим Вітторії Колонні (3.179–209), в маєтку якої Джовіо певний час жив після втечі від пограбування Рима .
Однією з переваг цього діалогу є те, що, говорячи про конкретне місто, автори згадують не лише жінок із цього міста, а й трохи про саме місто, його звичаї, характер його мешканців тощо. Це приємне нагадування про часи, коли культура була значно різноманітнішою навіть на відносно невеликих відстанях. Попутно ми дізнаємося кілька цікавих фактів; наприклад, вочевидь, у Венеції посаг серед вищих верств суспільства був настільки непомірно високим, що батько, якому так не пощастило мати кількох дочок, міг просто видати заміж одну з них, а решту відправити до монастиря. Унаслідок цього монастирі, сповнені молодих жінок, які насправді не хотіли там перебувати й не мали справжнього відчуття релігійного покликання, схоже, перетворилися на справжні розсадники розпусти (3.58–9).
Але це ніщо порівняно з Генуєю, де, якщо вірити Джовіо, усе місто практично являє собою розсадник декадансу й розпусти, ніби зійшовши зі сторінок бульварного роману 1920-х років. «По всьому місту взимку, відповідно до давньої практики, нічні чування, призначені для розвитку любовних стосунків, переповнені до неймовірної міри» (3.77). «[У] будь-яку пору року генуезькі жінки постійно вступають у любовні стосунки й насолоджуються втіхами шляхетного походження. […] навіть рабині, куплені у скіфів і нумідійців, присвячують свої канікули любовним утіхам. Вони займаються розпусними іграми та безоглядними танцями. […] Але немає більшої нагоди для розпусної поведінки або для зухвалих залицянь до жінок, ніж коли матрони на невеликих човнах пливуть уздовж берегів і виходять у відкрите море ловити рибу». (3.79) Не можу позбутися відчуття, що правда, ймовірно, була значно менш захопливою, але, попри це, читати це приємно.
Загалом це була доволі приємна книжка для читання, але краще читати її помірковано. Мабуть, не дивно, що діалоги про поетів видалися мені найцікавішими; діалог про жінок трохи розчарував, бо я сподівався почути більше про жінок-письменниць або художниць, а не просто про дозвільних аристократок; а що стосується діалогів про воєначальників, то вони виявилися не такими нудними, як я побоювався, з огляду на мою незацікавленість військовими питаннями.