Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал на англійською мовою.
«Битва при Лепанто». Під редакцією та в перекладі Елізабет Р. Райт, Сари Спенс і Ендрю Лемонса.
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 61. Видавництво Гарвардського університету, 2014.
9780674725423. xxxi + 527 с.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
Битва при Лепанто — знаменита морська битва 1571 року біля західного узбережжя Греції; дивовижно, але християнським державам зрештою вдалося об’єднатися для боротьби з турками, і в цій битві об’єднані флоти Венеції, Папської області та Іспанії завдали туркам тяжкої поразки. У наступні кілька років цей тріумфальний успіх надихнув на створення безлічі віршів, особливо в Італії та Іспанії (іноді пов’язаних із різними громадськими заходами, присвяченими битві або її пам’яті; с. x). Деякі з цих віршів були написані народними мовами, але деякі — латиною, і цей том містить 22 вірші про битву, первісно написані латиною. Переважно вони належать різним більшою чи меншою мірою маловідомим (або, на мій погляд, цілком невідомим) італійським поетам, за винятком одного, іспанського (за мірками бібліотеки I Tatti Renaissance Library, яка майже ніколи не виходить за межі Італії, це справді дивовижне розмаїття :] Крім того, іспанський представник, Хуан Латинус, отримує додаткові бали за різноманітність за те, що він чорношкірий і колишній раб, який зрештою став професором латини). Більшість із них було спершу опубліковано в різних антологіях невдовзі після битви, але один чи два збереглися донині лише в рукописному вигляді (с. x).
Більшість цих віршів відносно короткі, до кількох десятків рядків (найкоротший, № 9, має лише 10 рядків), і вони мені не особливо сподобалися. У них багато вихвалянь різних воєначальників, які брали участь у битві, і лише зрідка трапляються короткі описи самого бою (як завжди, я зовсім не вмію, спираючись на опис, уявити, якою була битва тощо). Гадаю, треба було бути там, щоб по-справжньому оцінити почуття радості й полегшення, які, без сумніву, відчували ці люди, почувши звістку про перемогу. Можливо, мені б допомогло, якби вірші не було перекладено прозою, але, звісно, їх перекладено, як майже завжди в ITRL. Втім, я не заперечую, що проза тут видається дещо поетичною, і я не хочу сказати, що з перекладом щось не так. Просто більшість коротких віршів тут видалися мені не надто зворушливими чи цікавими, от і все.
Із коротших віршів мені сподобався № 10, у якому Алі-паша (командувач турецького флоту, що загинув під Лепанто) з’являється в пеклі (греко-римському, а не християнському), «сам батько Плутон скликає раду» (рядки 76–77) проклятих душ, які потім слухають розповідь Алі про битву й надихаються сіяти незгоду серед переможців як помсту (рядки 138–148). Ради в пеклі — завжди цікава концепція, цікаво, чи не варто мені почати складати десь список; звісно, є «Втрачений рай» Мільтона, «Христіада» Віди, «Гіперіон» Кітса, а тепер ось цей вірш; і, без сумніву, багато інших.
Але є й кілька довших поем, можна сказати, невеликих епічних творів — від кількох сотень до кількох тисяч рядків, — і вони сподобалися мені значно більше, ніж короткі. У більшості випадків їхню оповідь було легше зрозуміти, описи битви могли бути трохи докладнішими, а подеколи навіть починали виявляти трохи уяви оповідача, що робило читання значно приємнішим. Але як це зазвичай буває з неолатинською поезією, автори цих віршів дуже ретельно наслідували творчість класичних поетів, особливо Вергілія (переважно його «Енеїду», але іноді й інші його твори); і, як завжди, примітки редакторів указують на всі ці паралелі, що, я певен, буде дуже корисно для деяких читачів, хоч і не для мене. Поети також люблять проводити паралелі між Лепанто та знаменитою давньою битвою при Акції (12.20–23, 22.985), яка відбулася трохи північніше.
Що ж до мене, я не міг позбутися відчуття, що цей наслідувальний підхід починає сягати якихось меж у творчості цих поетів. У певний момент ти перестаєш бути поетом і починаєш бути рольовиком. Ти вже не поет XVI століття, який пише про щось актуальне для своєї доби; натомість ти просто вдаєш із себе Вергілія, ніби живеш у I столітті до нашої ери, і пишеш про ті самі речі й тим самим способом, що й справжній Вергілій у I столітті до нашої ери. Якби ти з’явився в тозі в Римі XVI століття, люди, ймовірно, сказали б, що ти поводишся безглуздо, але ось ти робиш щось подібне в поезії. У певний момент розрив між давнім і сучасним світом стає надто великим, і поезія, що постає, зрештою виявляється просто дивною. Подібне відчуття я мав багато років тому, коли читав «Лузіади» Камоенса, у яких подорож Васко да Ґами до Індії поєднується з повним набором греко-римських божеств. Думаю, що не пізніше ніж у XVII столітті такий підхід став неспроможним, і не лишилося іншого вибору, крім як відмовитися від неолатинської поезії та цілковито перейти до живих мов.
Подібне цікаве змішання давнього й сучасного бачимо і у віршах про битву при Лепанто. Греко-римські божества з’являються буденно й без вагань, а давнє язичництво змішується з християнством у найдовільніший і найбезтурботніший спосіб. Численні згадки «Громовержця», що звучать як епітет, радше личний Зевсові або Юпітерові, ніж християнському богові, але в більшості випадків вони виразно стосуються саме останнього (7.21, 7.55, 11.3–4, 17.148, 20.43); деякі поети навіть називають його «володарем Олімпу» (17.124, 22.56; друге з них продовжує цю думку словами «істинний Аполлон — Ісус» і «католицькі Музи»). У певний момент Громовержець посилає Венеру як посланницю до самого папи, і понтифік, здається, анітрохи не бентежиться своїм язичницьким гостем :)) (20.65–84)
Так само турків принаймні в половині випадків називають термінами, що, здається, більше пов’язані з давньою географією, ніж із Туреччиною XVI століття: фракійці (6.26, 21.295, 21.411), скіфи (15.33, 17.3, 19.27, 20.69, 20.156, 20.268, 20.454), парфяни (17.156, 19.121, 21.688, 22.46, 22.513 тощо), гети (16.195, 19.238, 20.242, 21.413 тощо; схоже, це ті самі люди, на яких скаржився Овідій у своїх віршах, написаних під час вигнання на узбережжі Чорного моря в сучасній Румунії). Каппадокійці (21.495, 21.852), кілікійці (21.459, 21.495), ізмарійці (11.15, 16.222, 20.168, 21.12), нумідійці (21.507, 21.520), флегрейці (11.1; але це може бути друкарська помилка; я ніде не можу знайти нічого про флегрейців, тоді як у примітках на с. 418 згадуються «флегійці» або флегії, які спочатку були народом, що мешкав у Фессалії).
Ці назви, здається, вживаються безсистемно й без розбору, іноді по кілька різних на одній сторінці (с. 205), очевидно просто задля різноманітності. В останньому й найдовшому з цих віршів часто йдеться про «турків і парфян» (22.142, 193, 451, 638–9, 719, 740, 867, 1005, 1125, 1273), але в мене немає враження, що автор має бодай якесь чітке уявлення про те, у чому має полягати різниця між цими двома групами. В одному випадку він навіть називає їх «персами» (22.1800), а одного разу згадує парфянських лучників і їхні «звичні залпи стріл» (22.1092), ніби від греко-перських воєн нічого не змінилося. Він навіть прямо пов’язує їх із давніми персами, кажучи, що Іоаннові Австрійському «було суджено від народження битися з парфянами […]; після того, як вони знищили Красса і римські знамена, він став правити безроздільно на суходолі й на морі» (22.1433–5). Дивним у всій цій парфянській історії є те, що Персія навіть не входила до складу Османської імперії (див. також примітки, с. 417)…
Мене особливо здивувало часте згадування турків як «фракійців»; більша частина давньої Фракії лежить на територіях, які, ймовірно, не перебували під турецьким пануванням надто довго на час битви при Лепанто. Коли згадуються конкретні особи з турецького боку, у більшості випадків уживаються справжні турецькі імена, хоча нерідко вони спотворені майже (а іноді й цілком) до невпізнання. З якоїсь причини італійські поети, здається, найгірше дають собі з цим раду; натомість у довгій поемі Хуана Латинуса (№22) турецькі імена спотворено значно менше. Див., наприклад, короткий каталог турків, імовірно вбитих Іоанном Австрійським під час битви, 20.270–92, і примітку на с. 472–473. Серед них є «Перус», ідентифікований у примітках як Пірі Рейс. Але, ймовірно, це не той, хто створив (сумнозвісну) карту, бо, згідно з Вікіпедією, його «було страчено 1553 року», приблизно за 18 років до битви при Лепанто.
На західному боці також трапляються деякі давні географічні терміни, наприклад, кілька згадок іллірійців (22.866, 22.1252, 22.1334) та лібурнів (22.913, 22.959, 22.1083), які, як я припускаю, переважно мешкали в прибережних районах сучасної Хорватії (див. також примітки перекладача на с. 414–415). Є також одна згадка «аллоброгів» (21.108), що, вочевидь, стосується Савойського герцогства (с. 477); у битві навіть брали участь деякі люди з «цитаделі давнього Монако» (21.108).
Часом розмаїття давніх імен та образів надає подіям приємного епічного забарвлення, багато в чому подібного до грандіозних конфліктів, до яких ми звикли в сучасній фентезійній літературі. Турецького султана майже завжди називають «Тираном» (8.27, 12.24, 15.178, 17.88, 18.186, 20.37, 21.248, 21.931, 22.175 тощо; «Тираном Лівії», 2.11; «Тираном Азії», 3.61; «Фракійським тираном», 8.10, 20.63; «Ісмарським тираном», 21.12; і, що дивовижно, «Турецьким тираном», 22.1786), а часто й «порушником договору» тощо (14.30, 20.22, 20.69–71, 21.55, 21.396), бо він розірвав мирний договір із венеційцями, укладений його попередником певний час тому. Тим часом його ворогів називають «гесперіанцями», народом Гесперії (6.6, 11.2, 16.119, 17.109, 19.51, 21.213, 21.927), іноді просто перекладеним як «Захід» (19.253, 21.171). Як сказано в Вікіпедії, цей термін уживали давні греки для позначення Італії та/або західного Середземномор’я. Отже, «Захід» воює з підступним тираном зі сходу та його жорстокими полчищами й ордами — це майже як «Володар перснів» :))
Мене також вразили ці прийоми, бо вони використовуються так послідовно, попри те, що ці вірші були написані кількома різними поетами незалежно один від одного. Думаю, певною мірою ці речі просто витали в повітрі, так би мовити, — частина духу часу; а почасти, можливо, автори все ж читали праці одне одного. Часом поети, натхненні успіхом при Лепанто, навіть починали мріяти про повернення Константинополя або навіть Єрусалима (13.92–3, 13.112, 18.186–93, 20.259, 21.907–8, 22.1390, 22.1757–8), але, на жаль, як відомо, з цих планів нічого не вийшло, і, ймовірно, ці території назавжди втрачені для Заходу. Загалом ця книжка виявилася значно приємнішою, ніж здавалося на перший погляд. Було б цікаво побачити подібну антологію віршів, написаних живими мовами; мені цікаво, чи були б вони яскравішими, адже авторам не довелося б перейматися наслідуванням творчості давніх поетів.
Різні деталі
Іноді поети називають Марса «Маворсом» латиною (17.82, 18.98), хоча це завжди перекладається як «Марс». Я ніколи раніше не чув цього імені; схоже, Маворс спочатку був окремим давньолатинським божеством, яке згодом ототожнили з Марсом.
Існує кілька (безперечно, вельми сумнівних) тверджень про давньоримську спадщину: Марко Антоніо Колонна описується як «велика слава роду Енея і вірна надія родини Колонна» (21.94), а в іншому місці ми натрапляємо на «чотирьох братів, відомих своїм походженням і визначною красою, нащадків Корнеліїв» (21.326). Згаданий вище Колонна «видер очі хороброму юнакові Параліппу, якого мати народила після того, як одного разу зійшлася з Фавном» (20.342–3). Ну, знаєте, що кажуть — іноді ти спарюєшся з козлом, іноді козел (як божество) спарюється з тобою 😛 (P.S. «Змішування»? То так тепер називається?:]).
Чудовий приклад кривавих сцен із 22.1370–1: «На палубах вони топтали нутрощі, кінцівки, вибиті очні яблука солдатів і весла, залиті кров’ю». Бої тривають навіть серед солдатів, що впали в море, і деякі з них «відтятими руками намагаються дотягнутися до носів і (якщо можливо) схопити галери зубами й щелепами» (22.1140). Є також «венецієць Варваріго, око якого пронизано стрілою» (22.1191). Є кілька згадок про кулеврини (22.1025, 1358, 1538, 1663), які «потопили незліченну кількість кораблів сірчаним вогнем» (22.1098). Я раніше не знав про цю зброю і спершу подумав, що це може бути щось подібне до грецького вогню, але, як показує Вікіпедія, це був просто різновид гармати.
Цікава запальна зброя: «Залпи палаючої булави, випущені завдяки мистецтву Вулкана, розкидають іскри по турках, щоб підпалити їхні кораблі» (22.1102). Чудовий приклад мови ненависті з 22.391–3: «Ліниве, покірне стадо, ганебні раби Селіма, позбавлені закону й моралі, що ведуть життя диких тварин, — справедливо винищити їх мечем». :)))
Один поет згадує «антарктичну землю» серед володінь короля Іспанії (20.99), але, на жаль, це просто стосується південних частин Південної Америки (с. 408, 470).