Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал англійською мовою.
Антоніо Беккаделлі: «Гермафродит» (1425). Під редакцією та в перекладі Голта Паркера.
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 42. Видавництво Гарвардського університету, 2010.
9780674047570. xlv + 299 стор.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
Це цікава книжка. Я був схвильований, просто прочитавши опис видавця на внутрішньому клапані суперобкладинки: «Відкрите звеличення пороку, особливо содомії, заслужило для цієї книги публічні спалення, погрози відлучення від церкви, відправлення до закритих секцій бібліотек і віддану аудиторію». Вступ перекладача (с. vii) починається з цитати приголомшеного німецького католицького історика, який писав 1906 року: «Хибне язичницьке Відродження досягає кульмінації в цій огидній „емансипації плоті“, проникливо схарактеризованій сучасним істориком як передвісниця Великої революції, що в наступні століття струснула Європу аж до її самого осердя». Перекладач додає: «Такою є репутація книжки, яку ви тримаєте в руках: настільки огидна, що вона (зрештою) спровокувала Французьку революцію або, що ще гірше, — протестантизм».
Після всієї цієї галасливої реклами майже неминуче було, що я трохи розчаруюся фактичним змістом книжки. Беккаделлі був італійським автором XV століття з Палермо, а «Гермафродит» — його ранній твір, написаний, коли йому було близько двадцяти. Це дивно неоднорідна збірка коротких віршів. З одного боку, тут, безперечно, чимало більш-менш непристойних епіграм і всього такого, з яких неважко зрозуміти, чому книжка набула репутації, описаної в попередньому абзаці. Це не просто секс, а всілякі різновиди копирсання в бруді, описані в найвідвертіших висловах. Збірка більш ніж виправдовує свою назву, адже тут безліч згадок як про гетеросексуальний, так і про гомосексуальний секс. Тут багато описів борделів і незмінно смердючих та гротескно потворних повій («Пахне так жахливо, що спухлий і згнилий труп / був би прекрасною лілією порівняно з піхвою Урси». 2.8.7–8).
Деякі вірші — це короткі інвективи проти персонажів як вигаданих, так і реальних, часто образливі через глузування з їхніх сексуальних нахилів. Улюблена мішень Беккаделлі — якийсь Маттіа Лупі, що, вочевидь, був калікою, збоченцем і нікчемним шкільним учителем. 😛 За моїм підрахунком, тут одинадцять віршів проти Лупі: 1.10, 1.11, 1.16, 1.17, 1.26, 2.36, 2.15, 2.16, 2.19, 2.24, 2.27.
Але є й чимала кількість віршів, які зовсім не непристойні, і мимоволі замислюєшся, чому їх узагалі включено до однієї й тієї самої збірки з рештою. Є кілька коротких віршів, звернених до різних друзів, і кілька — до Козімо Медічі (1.1, 1.3), якому Беккаделлі присвятив усю книжку, очевидно сподіваючись отримати посаду при дворі Козімо (див. його улесливість перед Козімо в 2.33), хоча й безуспішно (див. вступ перекладача, с. ix). Пізніше він писатиме подібні вірші й для інших адресатів: його «головні тріумфи прийдуть як у панегіриста» (с. x); 1429 або 1430 року він написав «ораторію, порівнюючи свого покровителя [герцога Філіппо Марію Вісконті] із сонцем» (с. xi) тощо.
«Гермафродит» містить також значну кількість цілком пристойних епітафій, які, мов синець на оці, вирізняються серед усього цього бруду й непристойності. Самі епітафії доволі традиційні, але історії за ними часто здавалися мені дуже зворушливими. Наприклад, є епітафії трьом юним сестрам із роду Бенці, які всі померли від чуми з різницею менш ніж у рік (1.24, 1.25, 2.32; див. примітки перекладача 66, 67 на с. 219 і прим. 122 на с. 236). Є ще одна епітафія жертві чуми, 1.32, з іще зворушливішою історією: «коли Катерина підхопила чуму, її покинули помирати її жахнутий чоловік Томмазо, а також її брати й їхній наставник, але за нею доглядав якийсь Франческо, що був у неї закоханий, нехтуючи всією небезпекою. Після її смерті Франческо перевіз її тіло назад до Сієни, збудував гробницю і “написав на гробниці ці вірші”» (із примітки перекладача 88 на с. 221).
Окрім цієї дивної схильності змішувати брудний і «чистий» матеріал, мене в «Гермафродиті» справді дратувало те, що значна частина цього барахтання в мерзоті видається дещо безглуздою. Поет не справляє враження людини, яка усвідомлює, що це має бути смішним. Не видно, щоб він отримував якесь задоволення від написання всього цього; ніби він просто намагається шокувати заради самого шокування. І, можливо, в його час це мало якийсь сенс; але тепер, коли нас уже не так легко шокувати, мимоволі постає запитання: у чому ж сенс? Це не дотепно, не смішно, не чарівно, не радісно, і я не можу уявити, щоб хтось мастурбував на це; тож не зовсім очевидно, чому хтось узагалі захотів би писати або читати подібні речі.
Гадаю, краще спробувати зрозуміти цю збірку з погляду епохи Беккаделлі. Враження, яке я виніс із передмови перекладача та коментарів, таке: різні більш-менш непристойні епіграми античних латинських поетів були відомі Беккаделлі та його сучасникам, але серед неолатинських гуманістичних авторів до нього було написано небагато подібного, тож «Гермафродит» у певному сенсі наново відкривав нову ділянку латинської літератури. Багато приміток перекладача показують, що навіть у цьому жанрі неолатинський поет перебував під надзвичайно сильним впливом класичних авторів; майже кожен другий рядок запозичує фразу з якогось класичного джерела, а інколи цілий вірш побудовано на тій самій ідеї, що й чітко ідентифікований класичний твір.
До речі, говорячи про примітки перекладача, мені сподобалося, як вони скаржаться на кульгаву латину оригіналів, указуючи на неясні або просто хибні місця. Це трохи нагадало мені знамениту сцену в «Житті Браяна», де капітан варти вичитує Браяна не за те, що той написав анти-римський напис, а за те, що припустився в ньому граматичних помилок 🙂
Реакції на «Гермафродита»
У книжці також міститься багато цікавої інформації про сучасні реакції на «Гермафродита». Його початковий прийом був напрочуд позитивним; багато помітних гуманістів, здається, зраділи, побачивши, що хтось знову спробував писати епіграми, і хвалили Беккаделлі за витонченість його віршів, хоч і не надто за вибір теми. Інші від самого початку засуджували його працю, і зрештою розгорілася велика суперечка з численними нападами й контратаками; листи, інвективи, сатиричні вірші та подібні тексти обмінювалися як на захист «Гермафродита», так і проти нього та його автора. Багато з цих матеріалів уміщено як дуже цікаве додаток до цієї книжки (с. 128–203). Зрештою, Беккаделлі, здається, вирішив, що ця полеміка стає надто шкідливою для його кар’єри, і опублікував зречення (с. 125–127), заявивши, що «Гермафродит» — це твір юнацької палкості і що тепер він шкодує про те, що опублікував його (див. також подібне зречення в його раннішому листі до Антоніо да Ро, одного з його головних критиків, на с. 159).
Найчастіше наводжений аргумент на захист книжки — як самим Беккаделлі, так і іншими, хто його підтримував, — полягає в тому, що не слід звинувачувати поета в аморальності лише тому, що його вірші присвячені аморальним предметам. Він згадує цей захист кілька разів у самому «Гермафродиті» (1.10.5, 1.20.1–2, 2.11). Пов’язане з цим виправдання полягає в тому, що він просто наслідує приклад високошанованих античних авторів (1.1.5–8, 1.20.3–8); цей довід знову з’являється в кількох листах Беккаделлі (с. 117, 119, 143, 159), а також у вірші, написаному на його підтримку Маффео Веджо (с. 169, рядки 17, 20). Існує цікавий контраргумент проти цього в листі Поджо Браччоліні (с. 133–137), який каже, що Беккаделлі спотворює уявлення про античних авторів («Звертатися до цих людей по захист — не інакше, як виставити в натовпі весталку-повію — вчинок найвищої непристойності», с. 135).
Іноді Беккаделлі «захищає» свій твір відвертими образами, як-от у вірші на с. 163–165: «Яка мені справа, якщо той вошивий Лоренцо [Валла, його суперник при неаполітанському дворі] ненавидить мене […] якщо п’яниця Катоне Сакко копирсається в моєму житті […] Лише намагайся догоджати тільки вченим і добрим: Найвища похвала — не догодити злим».
Різні деталі
«Трахни в жопу того, кто приніс тобі цього листа, Амиле,/ і скажи мені, чи отримував ти листа гарнішого». (1.34, Амилу-педерасту).
Короткий приклад інвективи Беккаделлі, Проти Лентула (1.13): «Ти тримаєш при собі свої гроші, Лентуле, і свої книги при собі, / ти тримаєш своїх хлопчиків при собі, ти тримаєш свої тканини при собі, / свій талант при собі, своє серце при собі, своїх друзів при собі. / Ти тримаєш усе при собі, крім однієї речі. / Ця річ — твоя дупа, Лентуле, яку ти при собі не тримаєш, / а якою ділишся з усіма, химерний, жіночний Лентуле».
Із 2.3, Похвала Альді: «Якби в тебе були лук і сагайдак, Альдо, ти була б Діаною. / Якби в тебе був смолоскип у руці, Альдо, ти була б Венерою. / [. . . і т. д. і т. д.] / Якби в тебе не було всього цього, а в твоїй пизді був мій член, / ти була б прекрасніша, Альдо, ніж боги й богині».
(Якщо наведені вище фрагменти не здаються вам вершиною дотепності, є велика ймовірність, що більшість інших віршів сподобалася б вам іще менше. Можливо, тому, що гумор — одна з тих речей, які погано переносять відстань віків).
Вірш 2.1 цікавий своїми автобіографічними елементами; поет визнає, що любить гроші більше, ніж поетичну славу, і саме тому він збирається й надалі вивчати право та намагатися зробити кар’єру в цій галузі (вірші 17–20, 23–24). Це, здається, відповідає тому, що ми дізнаємося про Беккаделлі та його кар’єру у вступі перекладача (він цитує раннішого біографа в приміт. 118 на с. xliii: «Гроші та майно, очевидно, багато для нього важили, і постійне накопичення посад давало йому значно більше, ніж він міг би сподіватися отримати від простої пенсії чи синекури. Крім того, він був людиною суворо обмежених творчих здібностей: він мав блискучий талант до яскравих замальовок характерів і епізодів у віршах і прозі, але йому бракувало широти погляду та сили композиції, щоб довести до кінця великий твір. Його здобуток полягав у стилі та формі; він не мав жодних оригінальних ідей, які міг би запропонувати»).
У вірші 2.29 автор відправляє рідкісний рукопис Плавта до ломбарду; див. цікаву приміт. 112 (с. 235) про доволі поширену практику закладати рукописи, що іноді призводило до повної втрати деяких творів. Як ще один приклад цінності давніх рукописів, у вступі перекладача є примітний анекдот на с. xx: одного разу він продав «ферму, щоб купити примірник Лівія за 120 флоринів»; див. також приміт. 90 на с. xxxix.
У вступі перекладача є дуже цікава згадка про моду на «особисті епоси» в середині XV століття (приміт. 105, с. xl). Безліч поетів писали ці малі епічні твори на честь різних сучасних правителів, таких як Франческо Сфорца, Лодовіко Гонзага, Козімо і Лоренцо Медічі, Сіджизмондо Малатеста, навіть турецького султана, кількох пап і численних дрібних князьків. Деякі з цих поем тепер утрачені, деякі збереглися лише в рукописах.
Як не дивно, критики Беккаделлі, здається, не розуміли, що, якщо вони хочуть його критикувати, їм слід було б уникати спускатися до його рівня. В анонімному вірші проти Беккаделлі, наведеному в додатку, ми знаходимо такі уривки:
«Він так вправно трахає хлопчиків у зад, що в них не з’являються геморойні шишки: / настільки вправно він вбиває справу до кінця» (с. 151, рядки 13–14). (Хоча, згідно з приміт. 39 перекладача (с. 250), є навіть ймовірність, що цю поему написав сам Беккаделлі, аби виставити своїх ворогів у непривабливому світлі).
Інший, трохи розсудливіший, противник пише: «Чи є якась гідність у дупах, або пристойність, або благопристойність? / Яка гідність у пизди й яєць?» (вірш Порчелліо Пандони проти Беккаделлі, с. 181, рядки 25–26). Йому, здається, не спадало на думку, що саме обговорення цих речей робить його власний вірш таким самим непристойним і негідним. :)) І в будь-якому разі, мені здається, що ця лінія атаки б’є повз ціль. Поет зовсім не зобов’язаний бути пристойним чи гідним; краще було б сказати, що він має мати дотепність і чарівність — якості, яких, на мою думку, в Гермафродиті певною мірою бракує. У будь-якому разі, перекладач додає (приміт. 93, с. 256): «класичний приклад горщика й чайника, оскільки сам Порчелліо писав педерастичні вірші й був за це засуджений». :)))
І ось це, як мені здається, стало для мене найцікавішим аспектом цієї книги — не сам «Гермафродит», а вся ця історія навколо нього та його сприйняття: суперечки й образи, що сиплються туди-сюди, причому обидві сторони однаково погані й однаково брудні. Це нагадало мені про такі ж запеклі дебати, які сьогодні з прикрістю регулярно відбуваються в соціальних мережах. Завжди приємно бачити, що ніщо по-справжньому не нове під сонцем.
І ще захопленіша оцінка від знавця латини
Автор тексту: Rushthatspeaks
Написано року, в ЖЖ (оригінал англійською)
«Гермафродит» Антоніо Беккаделлі (1425-1426) — мабуть, найскандальніша книга італійського Відродження. Бернардіно да Сієна влаштовував її спалення, і багато інших робили те саме; кілька пап погрожували відлучити від церкви тих, кого спіймають на читанні цієї книги.
Це збірка латинської епіграматичної поезії, заснована на ідеї про те, що античні автори — такі як Катулл, Марціал, Пліній та ін. — часто писали непристойні або образливі вірші, навіть ті з них, хто був відомий доброчесним особистим життям; і що, отже, писати надзвичайно майстерно виконані брудні вірші — це праведний спосіб наслідувати давні взірці. Беккаделлі був молодою людиною, коли писав цю працю, йому ще не було тридцяти, але ця книга стала його найвідомішою і найсуперечливішою з двох причин:
вона справді, по-справжньому брудна. Латина як мова має кілька регістрів непристойності, яких немає в англійській. Беккаделлі, маючи доступ до всього багатого й різноманітного словника Катулла, Ювенала та Луканa, творив власні непристойні неологізми, бо старі були недостатньо точні й недостатньо огидні. Тут є щось, що може образити кожного. Кожного. Не має значення, хто ви. Водночас він зазвичай приємний і життєрадісний, однаково добрий і недоброзичливий до обох статей, і цілком прагне до того, щоб усі добре проводили час — просто ступінь графічності тут неймовірно згущена. Його вірші — епіграми, а отже, примудряються вміщувати те, що в англійській зайняло б цілі абзаци технічно описової мови, в окремі слова й короткі речення. Я не думаю, що можу написати англійською речення з такою самою коннотативною непристойністю, як в одного з його творів. Не певен, що це взагалі лінгвістично можливо. Єдиний автор, у якого я бачив подібний ступінь непристойності, — Марціал; Беккаделлі в цьому сенсі з лишком перевершив Катулла.
вона справді, по-справжньому добра. У нього є пара проблем, пов’язаних із тим, що в італійській латині цього періоду ще не було кодифікованих правил уживання зворотних конструкцій, але Вергілій був би задоволений його порядком слів, а його метр і асонанси просто до смішного блискучі. Він справді настільки добрий, наскільки сам про себе думає, а вважає він себе безсмертним. Він майже завжди використовує лише одну форму — епіграму, — але спробуйте-но знайти кращі з суто технічного погляду. Вони явно й безсумнівно на голову вищі за стандарт латинської епіграматичної поезії того часу.
Поєднання цих двох рис робило його сучасників — і, по суті, більшість читачів відтоді — цілковито безпорадними перед ним. Він був надто добрий, щоб його заборонити, надто брудний, щоб ним захоплюватися, надто химерний, щоб йому наслідувати, і надто блискучий, щоб не стати джерелом натхнення. У пізнішому виданні «Гермафродита» Беккаделлі вставив між двома половинами книги лист Поджо Браччоліні (знаменитого шукача рукописів і вченого), який можна дуже точно сформулювати так: «О БОЖЕ, ЦЕ ГЕНІАЛЬНО, БУДЬ ЛАСКА, ПРИПИНІТЬ». Наприкінці книги Беккаделлі відповів Поджо, що всі плутають його життя з його творчістю (ймовірно, так і було), і що його вірші не слід сприймати як відображення чогось, окрім глибокої любові до тих самих авторів, яких любили й усі навколо; що якщо Платон міг писати про секс, то може й він, і що людям слід перестати поводитися з ним як із моральним дегенератом, адже, зрештою, Гомер ніколи не вторгався в Трою. Це анітрохи не допомогло. Його подальша кар’єра включала довгу й почесну службу поетом-лауреатом при імператорі Сигізмунді, академічну сутичку з Лоренцо Валлою, що включала безліч судових позовів і звинувачення з обох боків у отруєнні та содомії, а також заснування Академії Неаполітанської, що існує й досі. Його найвідомішою книгою завжди буде його перша книга, книга, яка, як стверджує вступна цитата від шанованого історика в моєму виданні, сприяла Французькій революції або, що ще гірше, Реформації. Це, ймовірно, перебільшення, але ви бачите, як критики й досі не можуть із цим упоратися.
Не дивно, що більшість видань «Гермафродита» були безжально вичищені цензурою. Нове видання із серії Гарвардського центру I Tatti з літератури італійського Відродження — безперечно, не належить до таких — і містить не лише біографічне есе та розлогі примітки, а й добірку відповідних листів, віршів, епіграфів і юридичних документів Беккаделлі та інших, пов’язаних із цією суперечкою. Воно дає добре уявлення про те, чому ця книжка була важливою, як на неї тоді реагували і якою була її спадщина, хоча мені хотілося б глибшого погляду на історію книги між XV століттям і нашим часом.
Але я не можу рекомендувати її, якщо ви не читаєте латиною. Перепрошую. Це дослівний переклад, і він аж ніяк не допоможе вам зрозуміти, наскільки добрим поетом був Беккаделлі. Він передає (частину) непристойності, але ані крихти витонченості. Він передає зміст, але не засоби. Щоб донести цю працю, потрібен був би добрий англійський поет, а тут цього не сталося. Якщо ви використовуєте переклад як шпаргалку-підрядник для читання оригінального тексту, то він цілком придатний для цього, і це книжка, яку вам слід негайно взятися читати, бо вона цікава й вартісна. Якщо ні — сподіватимімося, що якийсь англійський поет вирішить узятися за неї найближчим часом — це видання цілком можна буде використовувати як науковий посібник.
Можливо, колись я спробую зробити переклад сам, якщо матиму досить пихи, щоб думати, що можу наблизитися до цього рівня, і якщо зможу подолати той факт, що він постійно й із навмисною злою наміреністю змушує мене червоніти від своєї чистої розпусності, чим, відверто кажучи, не так уже й багато речей здатні зі мною впоратися. Кілька цитат для тих із вас, кому це цікаво і хто читає латиною. Я, безперечно, зараз не перекладаю нічого з цього, навіть приблизно, третя година ночі.
Приклад того, що я маю на увазі під неологізмами:
II, X
De poena infernali quam dat Ursa auctori superstiti
Si calor et faetor, stridor quoque sontibus umbris
sint apud infernos ultima poena locos,
ipse ego Tartareas dum vivo perfero poenas:
id mihi supplicium suggerit Ursa triplex.
Nam sibi merdivomum stridit resonatque foramen,
fervet et Ursa femur, putet et Ursa pedes.
[І все ж таки переклад, бодай від ШІ, раз автор статті його не зробив:
Про пекельні муки, яких завдала Урса авторові, що їх пережив
Якщо жар і сморід, а також скрегіт для винних тіней
служать найвищою карою в підземних краях,
то, доки я живий, сам терплю муки Тартару:
цю кару мені забезпечила Урса «триєдина».
Бо зі свистом і гуркотом працює її лайновивергальна діра,
палає жаром у Урси стегно, і смердять у Урси ноги].
Так, «merdivomum» означає саме те, що ви думаєте. Крім того, цей вірш іде просто за тим, у якому він запевняє Урсу, що ніколи не говорив і ніколи не скаже про неї нічого поганого в своєму житті, — а той, своєю чергою, безпосередньо слідує за іншим віршем приблизно такого самого штибу. І ще — цей останній рядок. Чудово — якщо це слушне слово.
А ось один вірш, що демонструє його технічну віртуозність:
I, XXIII
Ad Minum quod libellum castrare nolit
Mine, mones nostro demam de carmine penem:
carmina sic cunctis posse placere putas.
Mine, meum certe nolim castrare libellum:
Phoebus habet penem Calliopeque femur.
[До Міна, про те, чому автор не хоче каструвати свою книжечку
Міне, ти радиш мені прибрати член із мого вірша:
Ти гадаєш, що так вірші зможуть сподобатися всім.
Міне, я, звісно, не хотів би каструвати свою книжечку:
Адже й у Феба є член, а в Калліопи — стегно].
… так, саме це.
На завершення скажу: мене завжди вражає, коли щось скандальне справді є скандальним; але ця книжка перевершує всі сподівання, зважаючи ще й на те, як добре вона написана. Ось що стається, коли доводиш наслідування античних до логічного завершення, і ось чому люди відтоді волають про «світський гуманізм».