Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал на англійською мові.
Франческо Філельфо: «Оди» (1455). Під редакцією та в перекладі Діани Робін.
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 41. Видавництво Гарвардського університету, 2009.
9780674035638. xxiii + 445 стор.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
Філельфо був поетом і вченим XV століття (більшу частину своєї кар’єри він присвятив читанню лекцій з літератури в різних італійських університетах; див. стор. x–xii вступу перекладача). Ця книжка містить близько 50 його віршів, середня довжина яких майже точно становить по 100 рядків, хоча деякі — значно більші за 200 рядків.
Не можу сказати, що вони мені особливо сподобалися, і, мабуть, я здебільшого не вловив їхньої суті. Схоже, їх було написано в різний час упродовж багатьох років, і, як зазначається у вступі перекладача, якщо розглядати цю серію віршів у цілому, можна сказати, що вона становить собою своєрідну хроніку життя поета, «особистий епос» (стор. xiv). У цьому є щось таке, і читання віршів дає більш-менш цікаві погляди на життя Філельфо та історію його доби, але я все ж не міг позбутися відчуття, що це навряд чи та позачасова поезія, яку було б особливо цікаво читати більш ніж 500 років по тому, як її було написано.
Проти Амброзіанської республіки
Деякі теми повторюються в його одах знову і знову, надаючи циклові певної послідовності, хай і не надто захопливої. Улюблена тема Філельфо — улесливість перед різними правителями в надії, що вони стануть його покровителями; крім того, він любить лаяти «Амброзіанську республіку» — народний рух, який ненадовго захопив владу в Мілані після смерті його попереднього правителя, герцога Вісконті, що не залишив очевидних спадкоємців. Гадаю, певною мірою ці дві теми все одно тісно пов’язані: Філельфо, мабуть, дійшов висновку, що має більше шансів здобути покровительство від монархічного правителя, ніж від хаотичного, бурхливого, революційного республіканського режиму. Але деякі його вірші проти Амброзіанської республіки, вочевидь, також виявляють силу-силенну потворних старомодних антидемократичних упереджень; він із великим задоволенням указує, що деякі з провідників нового режиму — всього лише торговці й ремісники (див. 1.5, примітка 21; і 2.2, примітка 14), ніби саме по собі безглуздо уявити, що такі люди можуть керувати країною так само добре, як люди шляхетного походження. Його також тішить нагода зауважити, що один із провідних діячів режиму був «людиною, оскверненою тисячею вад і вічно оточеною юрбою розпусників, схожих на жінок» (3.4.26–29).
Ось лише один із прикладів його частих анти-плебейських випадів: «немає тиранії більш огидної, ніж тиранія безпорадного плебсу й розгніваної черні» (2.2.2–3); «Зникли пихатість боягузливого плебсу й панування терору та злочинів: зґвалтування, огидна жорстокість, безумство і грабунок» (3.4.11–13); «Чи справедливо тепер злий плебс спокутує великий злочин, який він учинив проти тебе, Філіппо Марія Вісконті?» (3.9.39–40; злочин, вочевидь, полягав у тому, що вони не відслужили для нього заупокійну месу; він повертається до цього в 4.1.31–33). «Дивіться, чернь, підперезана своїми грошовими торбинками, захопила наші шляхетні магістратури — птахівник, аукціоніст, перелюбник, сутенер» (1.10.93–95).
Є довгий вірш (2.10), що прославляє некоего Гаспара да Вимеркате, який, вочевидь, відіграв важливу роль у «визволенні» Мілана від ненависної Амброзіанської республіки, і ще один вірш (3.4), присвячений поверненню Сфорци до Мілана.
Цілуючи задницю
Його численні вірші на похвалу різних правителів і князів видалися мені нудними, беззмістовними й загалом цілковито негідним способом марнувати поетичний талант. Я не дорікаю йому за те, що він писав усе це, оскільки певною мірою його засоби до існування залежали від того, чи зуміє він знайти належних покровителів; але я не можу збагнути, чому хтось узагалі захотів би читати такі вірші — навіть самі адресати, якби в них була бодай крапля смаку й елементарної порядності. Усі вони дуже схожі один на одного, і я не бачу підстав припускати, що те, як цих правителів тут описано (і звеличено), має бодай якесь відношення до того, якими вони були насправді.
Список адресатів цих панегіриків виглядає як перелік усіх ключових постатей Італії його доби. Є кілька віршів, присвячених Франческо Сфорца, герцогу Мілана (передмова, 2.3, 3.4), його дружині Б’янці (4.1) і братові Алессандро (4.4); королю Франції Карлу VII (1.1, 1.4, 3.1, 5.1); Карло Гонзазі (1.3, 2.1, 2.5, 3.2) і його братові Людовіко, маркізу Мантуї (5.9); королю Альфонсо Неаполітанському (4.9, 5.2); папі Миколаю V (5.5). (Перекладач подав дуже корисний додаток із біографічними відомостями про адресатів віршів Філе́льфо на с. 357–76). Часом його підлесливість досягає просто-таки безглуздих висот, наприклад, у 2.3, коли він припускає, що Карло Гонзага (правитель Мантуї) походить від якогось Гонзаги, «який супроводжував Геракла в цьому поході й був сином самого Марса» (2.3.69–72)! А в 5.2.45–62 ми цілком можемо сказати, що Філе́льфо забрався так глибоко в зад короля Альфонсо, що вже не бачить денного світла: «Я вшановую тебе як мого бога […] Ти — моя твердиня […] Для мене ти — божество».
Та те, що безсумнівно б’є всі рекорди, — це, безперечно, вірш, присвячений Сіджизмондо Малатесті (3.8). Я добре пам’ятаю моторошні описи його злочинів у мемуарах папи Пія II (див. цитату в моєму дописі кілька років тому); але тут, у вірші Філе́льфо, ми бачимо Малатесту, «наділеного всіма чеснотами» (11), «улюбленого всіма богами й людьми» (19–20); він «шанує й плекає всіх людей, обізнаних у всіх галузях» (21–22); «щоб чеснота й розум, що усвідомлює справедливість, завжди мали цього чоловіка своїм супутником» (99–100). Хто б повірив, що Пій і Філе́льфо говорять про одну й ту саму людину! 🙂
Деякі з цих віршів можна розташувати на своєрідному спектрі: від найчистішого підлабузництва на одному полюсі — до більш щирих послань на іншому, адресованих людям, яких Філе́льфо, можливо, справді поважав і навіть вважав друзями. До цієї останньої групи входять кілька віршів, адресованих графові Іньїго д’Авалосу (2.6, 3.3, 4.8, 4.10), камергеру при дворі короля Альфонсо Неаполітанського; Філе́льфо час від часу обговорює з ним плани майбутніх праць (4.8.1–24), намагається вплинути на зовнішню політику (4.10) і передає компліменти Лукреції Аланьйо, коханці Альфонсо (2.6, 3.3). Аналогічно є вірш, адресований Малатесті Новелло (5.10; молодшому братові сумнозвісного Сіджизмондо Малатести), який справляє враження доволі порядної людини (він «живе цілковито з Музами й мистецтвами Паллади Афіни», 51; не зважає на лестощі, 57; присвячений мистецтвам миру й красномовства, 97–100).
Є вірш до Сфорца Секондо (5.3), незаконного сина Франческо Сфорца, як подяка за те, що він подарував Філе́льфо коня. Цікавою особливістю цього вірша є те, що він частково написаний латиною, частково грецькою. Філе́льфо також написав два добрі епіталамії (весільні піснеспіви) для того самого адресата (3.6, 3.7). Довічна схильність Філе́льфо виявляти пошану впливовим покровителям зайшла настільки далеко, що він склав вірш, радячи власному синові чинити так само (5.6, причому одразу для двох покровителів водночас).
Іноді його вірші, адресовані могутнім людям, мають і шляхетніші цілі, аніж просто покровительство. Наприклад, Філе́льфо жив саме в ту добу, коли турки завоювали Константинополь і остаточно знищили Візантійську імперію. Я уявляю, що це мало стати серйозним ударом для багатьох людей у християнському світі, але особливо для тих, хто цікавився античною спадщиною, для кого Візантія могла здаватися останнім прямим зв’язком із давньою історією. Для Філе́льфо це, ймовірно, було ще й особистим: він провів кілька років у Константинополі в молодості, кількома десятиліттями раніше; він також зустрів там свою дружину, гречанку знатного походження (с. ix). Тому він часто намагається спонукати адресатів своїх віршів розпочати щось на кшталт хрестового походу, який вибив би турків із Константинополя: він пропонує це королю Франції Карлу VII (3.1.115–140, а потім знову в 5.1, яке, вочевидь, було написане під час турецької облоги Константинополя (5.1.68–70)), а згодом папі Миколаю V (5.5.97–160), але без особливого успіху. (За приміткою перекладача №20 на с. 423: «У вересні 1453 року, після падіння Константинополя під владу турків, Миколай безуспішно намагався розпочати хрестовий похід, щоб відібрати місто в османського правителя»).
Також, якщо говорити про використання поезії в інтересах зовнішньої політики: ближче до кінця книги він намагається відрадити неаполітанців від війни проти Флоренції (4.9.131–50, 4.10 і примітка перекладача №68 на с. 419). Чесно кажучи, я уявляю, що нескінченні війни, які, здається, роздирали Італію в ті часи, мали бути серйозною перешкодою для людей, які намагалися вести там нормальне життя. Серед іншого, Філельфо згадує, що його плани відвідати Неаполь зірвалися через бойові дії (4.9.21–7; «Марс, знову перейшовши в наступ, перешкоджає мені»).
Чума
Деякі інші повторювані теми роблять читання цікавішим, оскільки дають відчуття, ніби починаєш пізнавати Філельфо як людину: він часто згадує чуму, яка, вочевидь, майже безперервно лютувала в Італії середини XV століття, і спроби вибратися з уражених районів (не завжди успішні) часто були для Філельфо предметом нагального занепокоєння. Див., напр., 3.9, 3.10, 4.6.93–8, 4.8.29–30, але особливо 4.5, де міститься довга поема про його подорож із Мілана до Кремони в спробі врятуватися від чуми.
Це одна з моїх улюблених поем у всій збірці, оскільки в ній, на відміну майже від усіх інших, є щось, що нагадує сюжет і дію. У ній є кілька зворушливих епізодів, які показують, що під час чуми навіть гроші не обов’язково допомагають: господарі заїжджих дворів і торговці проганяли Філельфо та його супутників, побоюючись, що вони можуть бути заражені чумою (с. 12–16, 169–71). Зрештою, один зі слуг Філельфо справді виявляється зараженим (с. 72–75) і помирає невдовзі після їхнього прибуття до Кремони (с. 108–9). Побачивши це, кремонці як запобіжний захід вигнали всю групу з міста.
Філельфо відповідає чудовим фрагментом інвективи проти Кремони (с. 114–135; «Скажіть, якої ганебної вади вам бракує?», с. 125), а згодом він навіть написав цілу поему проти них (4.7): «Тут лише потворні мистецтва процвітають відкрито. Тут ганебна нажива заражає все місто. Велику шану віддають сутенерам, повіям і хитромудрим ученим грального столу, збирачам податків, ненажерам і отруйникам» (4.7.3–7). Бідні повії, вони аж ніяк не заслужили опинитися в одному ряду зі збирачами податків 😛
Гроші
Інша часта тема — гроші. Він часто скаржиться на їхню нестачу й водночас із гордістю стверджує, що йому навіть байдуже до того, щоб намагатися заробити більше, воліючи зосередитися на наукових заняттях. Мені це було легко зрозуміти, і це показує, що образ відданого справі, але злиденного вченого/митця — аж ніяк не нове явище. Див. особливо 4.6, де він докладно обговорює це ставлення в поемі, присвяченій Леону Баттісті Альберті, який, на відміну від Філельфо, був багатим. Ще одна тирада проти золота трапляється в 4.8.51–64, у поемі Ініго д’Авалосу; в 4.9.43–4, у поемі королю Альфонсо Неаполітанському; і в 5.6.7–16, у поемі синові Філельфо.
Однак ця гордість ніколи не заважає йому просити грошей у своїх покровителів 😛 Див., напр., 4.1.117 (із поеми Біанки Сфорца) і всю поему 4.2 (прохання грошей у Чікко Сімонетти; пропонуючи славу як плату: «Я не буду невдячним. Бо ти житимеш багато століть у моїй праці й ніколи не пізнаєш смерті», с. 37–8).
На суміжну тему: його поема до папи Миколая містить прекрасне розмислення про марноту земних речей (5.5.49–84).
Різні деталі
Деякі поеми по суті є листами до друзів; багато з них були доволі цікавими і, як правило, трохи коротшими за панегірики князям. Наприклад, 1.2 — лист до друга про те, як поет, у часи тих політичних потрясінь, намагається знаходити розраду у своїх літературних заняттях; на подібну тему він пише в 1.10, але там він більш песимістичний. 2.7 — поема втіхи для друга, чий батько помер, а 2.8 — для поета, який опинився в тяжких обставинах. Інший лист до друга, 2.9, містить такий цікавий пасаж: «Я не думаю, що ми повинні цілком довіряти людині, яка надмірно хвалить» (с. 13–14) — хоча, здається, він не думав про це, коли писав свої панегірики 😛 5.7 — гарна поема другові, який надмірно вихваляв Філельфо, із закликом до поміркованості (на відміну від інших поем у цій серії, це цілком написано грецькою, а не латиною); 5.8, адресована іншому другові, можливо, є прикладом того, як така поміркована похвала має виглядати.
1.9 — це чудовий діалог між поетом і різними античними божествами про те, чи варто йому одружуватися втретє, чи ні.
Я вже згадував раніше його інвективи проти Кремони, але це не єдині інвективи в цій книжці. Є одна проти ненажери (1.8) і чудова — проти певного Ліда (4.3), який «нещодавно зґвалтував власну сестру і дочку своєї сестри, яка щойно стала нареченою» (с. 10–11; на той момент я вже майже очікував, що наступним буде наречений :P). У 4.3.72–90 є чудовий уривок сортирного гумору: «Усе ліжко, на якому ти спиш, смердить, мов сільський нічний горщик, перетворюючи весь дім на нужник, де ти можеш полегшити свій роздутий живіт, як ведмідь, коли той набитий», с. 80–84, і так далі, і так далі 🙂 Це було значно веселіше, ніж інвективи Петрарки, які я читав кілька років тому, можливо, тому, що інвективи Філельфо набагато коротші й концентрованіші.
Розмір віршів і висновки
Можливо, я зміг би краще оцінити ці вірші, якби міг читати їх в оригіналі латиною або якби переклад спробував зберегти їхній розмір, замість того щоб використовувати прозу. Судячи з передмови перекладача (с. xx) і додатка про розмір (с. 377–80), поезія Філельфо відродила багато різних метричних форм, які вживалися в античній латинській поезії, але не в неолатинській поезії Відродження до його часу (його попередники здебільшого використовували гекзаметри й елегійні дистихи). Насправді сам Філельфо каже, що грається з розмірами: «Я пишу поеми в різних метрах — випробовуючи вірші під ритм солодкозвучної ліри» (4.8.3–4).
Звучить цікаво, і мене ще більше розчаровує, що всі переклади виконано прозою, тож від оригінального розміру не лишилося й сліду. Я припускаю, що поети вигадували різні види метра не просто тому, що їм було нудно або що вони прагнули технічного виклику — сподіваюся, їхня ідея полягала в тому, що розмір також щось передає читачеві, змінює настрій вірша тощо. Шкода, що перекладач вирішив просто проігнорувати все це й написати прозу.
Як би там не було, це була певною мірою доволі приємна книжка віршів, але її читання все ж потребувало від мене певного зусилля, і я підозрюю, що надовго я запам’ятаю небагато з цієї поезії.