Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал англійською мовою на англійською мовою.
Тут варто додати, що існує непоганий переказ цієї книжки в англійській Вікіпедії.
Ауреліо Ліппо Брандоліні: «Порівняння республік і королівств» (1493). Під редакцією та в перекладі Джеймса Генкінса.
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 40. Видавництво Гарвардського університету, 2009.
9700674033986. xxvi + 297 стор.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
Ця книжка була цікавою, але дуже розчаровуючою для читання. Вона побудована як діалог між королем Угорщини Матяшем Корвіном і певним Доменіко Джуньї, знатним громадянином Флоренції, у якому вони сперечаються про те, яка форма правління краща — республіка чи монархія. Вступ перекладача (с. xiv) містить кілька цікавих зауваг про різні типи діалогів: діалоги, які ви зазвичай знайдете в працях авторів епохи Відродження, складаються з того, що спершу одна людина викладає одну сторону проблеми, а потім інша людина викладає іншу сторону, і в обох випадках — без особливих переривань і суперечок. (Я пам’ятаю, що бачив кілька діалогів такого роду раніше в серії ITRL, у книжці Бартоломео Скали). Але діалог Брандоліні не такий; він радше схожий на сократівський діалог, у якому король Матяш здебільшого бере на себе роль Сократа, ставлячи запитання, щоб продірявити погляди Доменіко.
Я починаю думати, що сократівський діалог, хоч у принципі й звучить як непогана ідея, на практиці якимось чином є фундаментально хибним. Мені вже не подобалася ця форма діалогу, коли я натрапляв на неї у Платона, і з тих самих причин вона не подобається мені тут, у Брандоліні. Як і в Платона, дискусія далека від справедливості, а автор — від неупередженості. Насправді цілком очевидно, що автор у цій суперечці рішуче підтримує монархічний бік — що видалося мені трохи дивним, адже він був із Флоренції, яка була республікою; але, вочевидь, у його час вона була республікою радше в теорії, ніж на практиці, бо насправді родина Медічі правила нею майже так, ніби була її монархами. Гадаю, Брандоліні також намагався трохи їм сподобатися (див. як він лиже зад Лоренцо Медічі в 3.38) і вважав, що підтримка монархії краще пасуватиме до цієї мети. Крім того, він провів кілька місяців в Угорщині при дворі короля Матяша, що, ймовірно, і стало причиною того, що він увів його як персонажа в діалог (вступ перекладача, с. x).
Як би там не було, як я вже сказав, діалог дуже упереджений, і саме це робило його таким неприємним для читання. Так само, як Платон у своїх діалогах завжди зіштовхує Сократа з дурними співрозмовниками, які поводяться так, ніби вони цілковито не здатні захиститися від його нападів, тут, у Брандоліні, Доменіко цілковито безпорадний у захисті республіканської ідеї: він поступається кожному аргументу Матяша і ніколи не намагається перейти в контратаку, вказавши на вади в самих монархічних ідеях Матяша. Отже, по суті, це не порівняння республіки як такої і монархії як такої; радше це порівняння між конкретною, реально існуючою формою республіки, яка тоді існувала у Флоренції (і яка, звісно, неминуче містила безліч вад і недоліків, як і будь-яке людське суспільство), та гіпотетичною ідеалізованою досконалою монархією, що, ймовірно, навіть віддалено не нагадувала Угорщину короля Матяша (хоча він і твердить до посиніння, що саме так він і править своєю країною; 1.76). І Матяш анітрохи не соромиться це визнавати. Він визнає, що на практиці знайти ідеального короля важко, а може, й неможливо (3.35), але каже, що хоче обговорювати «який режим кращий, а не де він перебуває» (3.36). Тепер очевидно, що, з огляду на людську природу, відповідь на запитання «де» — це «ніде і ніколи», але його це, вочевидь, анітрохи не непокоїть.
Проблема такого роду порівняння, звісно, полягає в тому, що воно тривіальне й безплідне. Ніхто не стане заперечувати, що монархія, якою керує цілковито справедливий і доброчесний монарх, була б чудовою системою правління, можливо, найкращою з можливих; але на практиці монарх, який, зрештою, є лише людиною, неминуче виявляється надто далеким від цього ідеалу. Матяш послідовно ігнорує той факт, що в переважній більшості випадків король посідає своє становище шляхом успадкування, а іноді — шляхом перевороту чи іншого роду узурпації. Натомість він удає, ніби короля начебто «знаходять», наче люди могли б якось ретельно шукати й відшукати найкращого кандидата на цю посаду! Так він стверджує, що «легше знайти одну видатну людину» (1.48), щоб зробити її королем, ніж знайти величезну кількість таких людей, потрібних для комплектування республіканського уряду: «якщо взагалі можна знайти когось непереможного й вільного від усякої пристрасті, то, безперечно, легше знайти одну таку людину, ніж багатьох» (2.17); «якщо можна знайти когось досконалої доброчесності в усіх відношеннях, цю одну людину слід поставити перед громадянами [. . .], а не багатьох» (3.76); і він каже, що монархії виникли тому, що «на початку найкращих і найбільш стриманих людей було поставлено правити» (3.85) — ха-ха-ха!
Я не знаю, чи справді він вірить у це лайно, чи просто бреше, сподіваючись, що Доменіко не викриє його на цьому. У будь-якому разі, оскільки становище монарха зазвичай успадковується, навіть якщо ваш попередній монарх був доброчесним, немає жодних підстав вважати, що його син теж буде достатньо доброчесним. Крім того, сенс республіки не в тому, щоб сподіватися знайти найдоброчесніших людей для управління країною (хоча деякі мрійливі ідеалісти іноді можуть уявляти, що сенс саме в цьому), — сенс у тому, щоб забезпечити рівномірно середній рівень корупції та некомпетентності, щоб країною керували на середньостатистичному рівні, і можна було б принаймні уникнути найгірших крайнощів (тоді як у монархії вони рано чи пізно стаються, коли вашим наступним монархом виявляється Нерон або Калігула). Ближче до кінця обговорення навіть Матяш визнає, що бути королем — справа нелегка, і наводить довгий список чеснот, якими має володіти ідеальний король (3.97–102). Він навіть погоджується, що тепер існує «великий брак видатних князів», і що на практиці добра республіка (така як Флорентійська) теж цілком прийнятна (3.106). Схоже, він не вважає, що це хоч якось руйнує його власні аргументи, висловлені раніше в суперечці :S Можливо, це просто Брандоліні підстраховується — до того часу, як він закінчив книжку, він уже повернувся з Угорщини до Флоренції й, можливо, не хотів здаватися надто критичним щодо республіки.
Флорентійська республіка
У першій книзі Доменіко описує систему управління у Флоренції свого часу; я знайшов це доволі цікавим, оскільки вона в багатьох деталях відрізняється від того, як працюють сучасні республіки. Але коли Матяш оспорює деякі проблемні елементи флорентійської системи, він діє так, ніби це аргумент проти самої ідеї республіки взагалі, а не просто проти її флорентійської версії. Наприклад, здається, що у Флоренції громадянинові було заборонено брати участь у політиці, якщо в нього були несплачені податки (1.43, 1.50); я згоден, що це несправедливо, але це аж ніяк не є необхідним аспектом республіки. Крім того, монархія ще гірша — там усім громадянам заборонено брати участь у політиці, бо монарх і так сам усім керує.
Доменіко також не зміг захистити деякі позитивні риси флорентійської системи, які Матяш несправедливо вважає недоліками. Наприклад, він згадує, що деякі політичні посади заповнюються шляхом випадкового вибору кандидатів (1.47), і що існують закони проти того, щоб люди обіймали кілька таких посад одночасно (1.50). Це здавалося чудовою ідеєю, що забезпечує рівномірний розподіл політичної влади, практично непідконтрольний окремим людям, аби амбітні політики не могли здобути надто багато влади. (Звісно, цікаво, чи працювало це на практиці — ймовірно, ні, оскільки зрештою фактичними монархами стали Медічі). Матяш, звісно ж, стверджує, що обрання політиків жеребом означає неможливість гарантувати призначення найкращих і найдоброчесніших. Це правда, але не має стосунку до справи — жодна інша система також не може цього гарантувати. Він би сказав, що монархія краща, бо він, як король, звісно ж призначить найкращих кандидатів, але годі, усі ми знаємо, що це нісенітниця; насправді король призначає тих, хто найкраще вміє йому догоджати. Аналогічно, якщо обирати кандидатів на виборах, переможцями знову виявляться не найкращі кандидати, а ті, хто найкраще вміє маніпулювати почуттями виборців. Зрештою, випадковий вибір політиків — найсправедливіша політика, бо вона усуває будь-який людський вплив на процес. [Прим. це коментар від Ill-Advised: Моя ідеальна політична система була б чимось на кшталт «Голодних ігор»: щороку 1 січня випадковим чином обирати політиків із-поміж усіх повнолітніх громадян, дозволяти їм керувати країною протягом року, а потім розстрілювати їх усіх 31 грудня, бажано в прямому ефірі як частину новорічних урочистостей].
Доменіко також згадує, що флорентійці подавали свої голоси таємно, тож інші не бачать, за кого ти проголосував, і ти можеш голосувати вільно, як хочеш, не турбуючись, що інші засудять тебе за це (1.61). Матяш висуває безглузду критику цієї практики, кажучи, що вона дає змогу поганим людям і далі ухвалювати свої погані рішення під час голосування без осуду, і перешкоджає тому, щоб добрих людей справедливо хвалили за їхні добрі рішення (1.62–3). Далі, каже Матяш, виборці мають бути готові віддавати свої голоси публічно за того кандидата, якого вони вважають найкращим для міста; якщо ви боїтеся, що інші кандидати потім завдадуть вам удару у відповідь за те, що ви не проголосували за них, ви, по суті, є непатріотичним боягузом, і Матяш не має до вас жодного співчуття (1.61). І годі й казати, що все це — цілковита маячня. Це несправедлива й нереалістична вимога до виборців, і на практиці вона призведе до того, що впливові люди зможуть чинити тиск на виборців найрізноманітнішими способами.
Рівність
Тут доволі багато розмов про завідомо слизьке поняття рівності, але я був не надто задоволений жодним із двох сперечальників. Обидва, здається, водночас і за неї, і проти неї, і звинувачують одне одного в неправоті :S
Доменіко вихваляє рівність і наводить у приклад давніх спартанців (2.36), але потім Матяш указує, що спартанці практикували рівність в розподілі майна, тоді як Доменіко відверто визнає, що у флорентійців існують крайні відмінності в багатстві, і не бачить у цьому нічого поганого (2.39). Контраргумент Доменіко не надто корисний — він указує, що в них є закони про розкіш, які не дають багатим надто вже виставляти своє багатство напоказ (1.40, 2.44), регулюючи такі речі, як одяг, архітектура, святкування та інші види розкоші.
Матяш каже, що громадяни в королівстві вільніші, ніж у республіці, бо він не накладає на них подібних обмежень (1.72). Але це той різновид свободи, який марний для 99% населення; це лише означає, що багаті люди вільні виставляти своє багатство напоказ — багатство, яке їм узагалі ніколи не слід було дозволяти набути! Насправді Матяш, здається, трохи лицемірить; він критикує флорентійців за великі відмінності в багатстві серед їхніх громадян (2.39: «як може бути рівність серед вас, коли одні вкрай багаті, а інші вкрай бідні?», 2.43), але він також критикує їхні закони про розкіш, які були очевидною спробою зменшити ефект цих відмінностей (1.72). Якщо вже на те пішло, то, на мою думку, їхні закони щодо регулювання розкоші були недостатньо суворими. В ідеалі, за достатньо жорстких законів про розкіш люди перестали б прагнути бути багатими, бо не було б жодного сенсу бути багатим, адже ці закони заважали б витрачати гроші на щось приємне.
Вони повертаються до цієї суперечки в 2.44–2.6, де Матяш каже, що відмінності в одязі тощо — корисний спосіб винагороджувати людей за почесні досягнення і т. д., але це, безперечно, знову нісенітниця, оскільки здебільшого ці відмінності ґрунтувалися на багатстві та на спадковому соціальному статусі (наприклад, титули дворянства). Аналогічно, Матяш каже в 2.61–2, що нерівність створює корисні механізми, щоб спонукати людей прагнути до досконалості і винагороджувати їх, коли вони досягають успіху в цих прагненнях.
Але це не єдиний спосіб, у який Матяш виявляє лицемірство. Він скаржиться на відмінності в багатстві серед флорентійців (наприклад, указуючи, що багаті люди практично непідвладні закону, 2.49–50), але потім поводиться так, ніби монархія краща, бо король загрібає все багатство, а всі інші однаково бідні! Ха-ха-ха-ха-ха :))) (1.48, 2.9, 2.11, 2.26, 2.50, 3.45) Орвелл би пишався! До того ж, він, мабуть, чудово знав, що в нього є різні соціальні класи — великі аристократичні землевласники, бюргери, дрібні селяни, кріпаки тощо; я певен, що нерівність багатства в Угорщині була анітрохи не меншою, ніж у Флоренції.
Є тут також трохи обговорення ідеї, яка досі так люба сучасним капіталістам і фанатикам вільного ринку, а саме, що відмінності в багатстві необхідні, щоб мотивувати людей до економічної активності. (У 2.41 Доменіко запитує: «що, як немає турботи про прибуток або очікування прибутку? […] хто став би братися за такі великі труди без прибутку?»). Звісно, це безглуздий аргумент, бо більша частина економічної активності в будь-якому разі цілком непотрібна, а в багатьох випадках і шкідлива; і в будь-якому разі, коли хтось збагачується в процесі, це завжди відбувається коштом експлуатації інших людей, а це надто висока ціна за заохочення такої економічної активності.
Матяш заперечує доводові Доменіко, наводячи ідею, яка вразила б мене дуже сильно, якби я міг повірити, що він говорить це всерйоз: без стимулу у вигляді багатства, що мотивує людей, більша частина економічної діяльності не здійснювалася б, що цілком нормально і не було б утратою, а те небагато, що абсолютно необхідне, все одно було б зроблено, і в крайньому разі держава могла б змусити людей це зробити (2.42). По суті, це проєкт планової економіки, керованої всемогутнім державним урядом, із бонусом, що уряд зосереджений на організації економіки так, щоб максимально уникати непотрібної праці. Це, по суті, мій ідеальний тип економіки — але неможливо повірити, що середньовічний король міг би заснувати щось подібне; навіть країни комуністичного блоку XX століття не змогли в цьому досягти успіху.
Дивини
Деякі риси флорентійської системи й справді видаються дещо дивними за сучасними мірками. Наприклад, Доменіко каже, що вони часто наймають іноземця на посаду судді (скажімо, на шестимісячний термін), оскільки вважають, що це створить надто багато напруження в місті, якщо один громадянин судитиме інших (1:63–64). Матяш не без підстав зауважує, що говорити про свободу й незалежність міста, запрошуючи іноземців для здійснення правосуддя, дещо сумнівно. Але, з іншого боку, кращої відповіді в нього немає; у своєму королівстві він сам призначає суддів і намагається переводити суддів з однієї частини країни до іншої, щоб вони були більш неупередженими (1:72). Очевидно, це можливо завдяки розмірам країни, і причина, чому це не спрацювало б у Флоренції, полягає не в тому, що Флоренція — республіка, а в тому, що це місто-держава. Крім того, коли король призначає вам суддів, ви менш вільні, ніж якби могли наймати суддю самі, навіть якщо зрештою ви наймаєте іноземця. Але Доменіко ніколи не вказує на ці речі, він просто здається після кожного зауваження Матяша.
Деякі критичні зауваження Матяша слушні, але недоречні — наприклад, коли він скаржиться на те, як флорентійці поводяться з мешканцями різних провінцій, що перебувають під контролем Флоренції (1.74). Зрештою, перетворення Флоренції на монархію навряд чи поліпшило б ситуацію. Насправді монарх ставиться до всіх частин свого королівства як до підвладних провінцій, зокрема й до тієї, де розташована його столиця.
Матяш так само безглуздо вихваляє себе за призначення до свого сенату людей із кількох провінцій (1.72, 2.7, 3.53), що знову ж таки можливо просто тому, що його країна більша за місто-державу.
Економіка
У другій книзі є кілька цікавих міркувань про економічні питання, хоча вони насправді не мають стосунку до порівняння республік і монархій. Доменіко зазначає, що флорентійці дуже активні в міжнародній торгівлі, тоді як піддані Матяша, як правило, залишаються в межах власних кордонів; але, як слушно вказує Матяш, це не пов’язано з політичною системою, оскільки деякі монархії активні в міжнародній торгівлі, а деякі республіки — ні (2.19–20).
Економічні ідеї Матяша здалися мені трохи шизофренічними. З одного боку, він виступає за вільну торгівлю й критикує флорентійців за те, що вони захищають власні галузі за допомогою митних та імпортних зборів і тому подібного (2.32–4). З іншого боку, у нього є чудові тиради проти міжнародної торгівлі взагалі: «Ці речі розбещують звичаї молоді, спотворюють рідну мову, роблять витончені уми жіночоподібними з розпусними спокусами […] Ці речі приносять із собою, крім іноземного багатства й іноземних товарів, жадібність, честолюбство, ненажерливість, хіть та інші мерзенні й злі гріхи» (2.21; див. також подібні пасажі в 2.22). «Що, в біса, це за безумство — плисти до ефіопського чи індійського океану, щоб виривати коштовні камені й перли з тих берегів? Яке безумство — перетинати всю земну кулю заради ненажерливості й розпусти?» (2.27)
У нього є навіть кумедний аргумент проти міжнародної торгівлі: Бог напевно влаштував світ так, що кожна область забезпечує все необхідне для життя людей, які там мешкають. Він визнає, що в деяких місцях неможливо виробляти навіть такі речі, як хліб і масло, але, мовляв, це просто непотрібна розкіш — завжди можна зайнятися полюванням і збиранням! (2.25–6) Серйозно, клятий король, який проводить життя, порпаючись у багатстві, каже людям, що хліб і масло — це марна розкіш? Марія-Антуанетта була жалюгідною дилетанткою порівняно з цим :))) Я починаю замислюватися, чи не намагався Брандоліні нишком захищати республіканський бік, приписуючи Матяшу всі ці безглузді доводи…
Культура
Ближче до кінця другої книги вони також обговорюють культуру; Доменіко вказує на те, скільки славетних митців і вчених походить із Флоренції, але Матяш обґрунтовано заперечує, що це насправді не є особливістю республіканського ладу як такого, адже не всі республіки сильні в цій царині, і наводить приклади розквіту мистецтв і вченості також у деяких монархіях (2.51–5).
Зі свого боку я схильний думати, що в ідеї про те, що митці й учені частіше бувають творчими, якщо живуть у системі з більшою політичною свободою, є щось слушне. Але, з іншого боку, багато чого можна зробити й у більш репресивній системі, якщо тільки вона готова фінансувати й опікуватися такими заняттями. Насправді саме це, вочевидь, і має на увазі Матяш, коли говорить про те, як він намагається зміцнити Віденський університет і як його тесть, король Неаполя, є покровителем різних митців і письменників.
Матьяш вигадує кумедне пояснення флорентійських культурних здобутків: це, мовляв, має бути завдяки її м’якому клімату! :)) (2.56–7) Далі він каже, що, можливо, причиною того, чому так багато славетних флорентійських митців можна знайти по всій Європі, є те, що вдома вони не дістають належної шани й визнання, — ще один випад проти флорентійських законів, що регулюють розкіш, і тому подібного (2.61).
Монархічний принцип
У третій книзі наводиться низка безглуздих доводів на користь монархічного правління. Матьяш стверджує, що якщо безліч керівників одночасно віддає накази безлічі підлеглих, це призводить до хаосу, тож насправді вам потрібна чітка ієрархія з однією людиною на вершині. На підтримку цього монархічного принципу він наводить такі приклади, як капітан корабля, воєначальник (1.25, 3.4–12), голова домашнього господарства (3.13–17), різні нібито приклади індивідуального правління у тваринному світі (3.87), той факт, що різними частинами людського тіла керує одна душа (3.88), навіть платонівський принцип єдності («Єдине», 3.88 і див. мій недавній допис про коментар Фічіно до «Парменіда») та монотеїстичного християнського бога (3.89).
Але все це цілком не має стосунку до дискусії про монархію проти республіки, і дратує, що ні Матьяш, ні Доменіко, здається, цього не розуміють. Матьяш постійно скаржиться, що в республіці правителі весь час сваритимуться між собою, і саме тому потрібен монарх, у якого цієї проблеми не буде (якщо тільки він не шизофренік :P). Але насправді, якщо правителі республіки не погоджуються між собою, вони все одно можуть ухвалювати рішення голосуванням і дивитися, яка пропозиція набрала більшість голосів. Крім того, республіка цілком може обрати окрему людину на посаду прем’єр-міністра або президента, тож вона отримує деякі переваги одноосібного керівництва без його вад. У Доменіко є деякі добрі аргументи на користь того, щоб містом керувало кілька людей, у 3.25–28.
Насправді, Матьяш химерно наводить деякі приклади таких республіканських глав держав — дожа Венеції, гонфалоньєра правосуддя у Флоренції (3.93–4) — як подальше виправдання монархій, кажучи, що, маючи цих окремих квазімонархічних людей на вершині своєї ієрархії, ці республіки тим самим опосередковано визнають, що вважають монархічний принцип кращим за республіканський. (До речі, його уявлення про венеційських дожів, здається, дуже хибні; наскільки я пам’ятаю з «Історії Венеції» Норвича, посада дожа була суто церемоніальною, а систему було дуже ретельно влаштовано так, щоб запобігти появі в дожа будь-якої реальної влади. Це навряд чи схоже на визнання переваги монархії).
Основна проблема монархії не в тому, що правитель — одна людина, а в тому, що він зазвичай дістає цю посаду у спадок і зберігає її довічно, а також у відсутності ефективних обмежень його влади.
Цікаво, що Матьяш не заперечує проти ідеї, що монарх має радитися з певним сенатом. Але він хоче сам обирати сенаторів і, звісно, не бути зобов’язаним дотримуватися їхньої поради (2.7, 3.51–53).
Матьяш наводить ще одну кумедну оборону монархічного принципу в 2.9: «ми не можемо бути так легко піддані впливу або корупції, оскільки маємо мало кровних родичів — ми [соціально] ізольовані», тоді як лідери республіки «можуть бути піддані впливу або корупції набагато легше […], оскільки вас багато, ви неминуче маєте багато кровних родичів, шлюбних союзів, клієнтських зв’язків і особистих зв’язків» (2.10). Наче кількість цих людей узагалі має значення! Король, скільки б у нього не було родичів, призначить їх командувати цілими арміями й керувати цілими провінціями, і вони чинитимуть подібні види корупції на нижчих рівнях, тож зрештою країна буде не менш корумпованою, ніж якби вона була республікою.
Ще один дивний аргумент на користь монархії: навіть у республіці будь-який конкретний закон, імовірно, написаний окремою людиною (2.4–5), то чому б вам не захотіти, щоб мудрий монарх сам писав усі ваші закони? Але це не бере до уваги того факту, що в республіці парламент може змінити або відхилити такий закон, якщо він йому не подобається; тож навіть якщо більша частина початкового тексту була написана однією людиною, остаточний результат утілює мудрість більшої групи людей. Пізніше Матьяш каже, що оскільки закон не може охопити всі випадки, його доведеться змінювати й тлумачити, і найкраще доручити це тій самій людині, яка спочатку його написала (тобто, звісно, самому королю); 2.14–6.
Матьяш також припускає, що монарх може краще забезпечувати дотримання законів, ніж магістрати республіки, оскільки в його руках зосереджені всі ресурси всієї держави (2.11; що є очевидною нісенітницею, оскільки на практиці монарх призначить ієрархію губернаторів і магістратів, щоб вони забезпечували виконання законів від його імені, тож розподіл ресурсів буде таким самим, як у республіці). Він указує, що внаслідок цього: «Якщо ми самі не дотримуємося законів, нас не зможуть покарати інші люди» (2.11). Здається, він не помічає, що це насправді аргумент проти монархії, а не на її користь :)))
Він продовжує в тому ж дусі в 3.44–45; республіканська політика затьмарена жадібністю та честолюбством політиків, що не стосується монарха, оскільки в нього вже є вся влада і все багатство :))
Софістика
Деякі аргументи Матяша в третій книзі — це чиста софістика, настільки безглузда, що вона цілком могла б опинитися в працях самого Платона. (Насправді він навмисно посилається на Платона як на джерело свого впливу, 3.29, що, гадаю, не має нас дивувати; погляди Платона, здається, просто-таки ідеально пасують для того, щоб подобатися всіляким авторитарним умам). Наприклад, Матяш пропонує розташувати різні форми правління від найкращої до найгіршої; найгірша — очевидно тиранія; отже, найкращою має бути та, що є точною протилежністю тиранії, а це монархія (3.82). (Повна послідовність така: монархія, аристократія, республіка, демократія, олігархія, тиранія; 3.85–86). Але, очевидно, це просто гра слів. Згідно з цими визначеннями, монархії не існує ніде у світі, а будь-яка країна з одноосібним правителем — тиранія, тож ви фактично нічого не довели. Він наполовину визнає це в 1.76: «Я описував тобі власну практику, а не практику інших королів. Якщо є такі, що не правлять своїми царствами таким чином, вони здаються мені тиранами, а не королями».
Він також, вочевидь, має дивно «платонічні» уявлення про сам процес управління країною (3.30). Він поводиться так, ніби існує якийсь чітко визначений найкращий™ курс політики в будь-якій конкретній ситуації, а проблема лише в тому, щоб знайти достатньо мудрого™ правителя, який зможе збагнути, яким є цей курс. Щойно у вас є такий правитель, цілком очевидно, що немає жодної потреби змушувати його ділити владу з кимось іще, оскільки це аж ніяк не може поліпшити його здатність ухвалювати рішення (бо він і так ухвалює правильні™ рішення). Вуаля — ось вам і ідеальний монарх!
Він навіть ілюструє це аналогією з математики (3.31–3): якщо ви можете самі знайти центр кола, то додавати до команди кількох помічників, аби ті допомагали вам із цим, — надмірно. Він стверджує, що аналогія особливо доречна, бо завдання правителя — так само знаходити серединну політику між різними крайнощами.
Сумно, наскільки мало Доменіко може заперечити цим безглуздим ідеям. Звісно, сьогодні ми знаємо, що будь-хто, хто намагається запевняти вас, ніби керувати країною так само легко, як розв’язувати математичну задачу, — або небезпечний утопіст, або брехливий мерзотник із якимись прихованими мотивами. У наші дні ви зазвичай знайдете подібний спосіб мислення серед божевільних економістів-фритредерів, які воліють мати справу з математичними моделями, що їх можна легко аналізувати, а не з безладною реальністю, яку вони не можуть опанувати. У минулому будівничі утопічних соціалістичних планових економік теж дотримувалися такого підходу. Як би там не було, з погляду Доменіко все це було ще далеко в майбутньому, і він не висуває жодного заперечення проти поглядів Матяша.
Але ще важче зрозуміти, чому він не заперечує проти ідеї про існування єдиного, чітко визначеного, найкращого™ курсу політики. Найкращого для кого? І за яких припущень, з огляду на те, що ми не можемо мати повної інформації про ситуацію і не знаємо, як розвиватиметься майбутнє? Безперечно, їм обом мало бути очевидно, що в реальності у вас завжди є кілька різних можливих ліній дії, кожна зі своїми перевагами й вадами, і що у вас немає й найменшої кількості інформації, достатньої для того, щоб надійно проголосити одну з них найкращою™ в якомусь об’єктивному сенсі.
Історія
Є також деякі доводи з історії, з якими я не певен, що погоджуюся, але, принаймні, над ними було цікаво поміркувати. Матяш зазначає, що в усій записаній історії до його часу монархії були значно поширенішими, ніж республіки (3.90) — що технічно вірно, але чи справді це доводить, що монархія є найкращою системою в якомусь придатному платонівському сенсі «найкращої™»? Я підозрюю, що проблема може полягати в тому, що для республіки, особливо для держави більшої, ніж місто, потрібен певний рівень цивілізації, технологій, освіти тощо, а цього просто не існувало до останніх кількох століть. І я також підозрюю, що в людській природі є щось таке, що схиляє нас приймати різні ієрархії значно охочіше, ніж слід було б, і монархія дуже успішно цим користується. Навіть у наші дні ми бачимо, що демократія — крихка система, яка постійно ризикує скотитися в різні види тоталітаризму й тиранії.
Крім того, щодо доводів з історії Матяш стверджує, що монархії стабільніші за республіки (3.62–68). Цікаво, чи так це насправді; було б цікаво побачити якийсь об’єктивний аналіз історії. Матяш, звісно, може вказати на різні випадки фракційної боротьби в республіках, аж до громадянських війн і тому подібного; але напевно такі речі аж ніяк не рідкість і в монархіях. Крім того, мені здається, він перебільшує важливість гармонії та єдності (які, за його словами, легше забезпечити в монархії, ніж у республіці; 3.78): «об’єднана влада була ефективнішою, ніж розпорошена влада […], один правитель був кращий за багатьох» (3.81). Кого він думає цим ошукати? Звісно, об’єднана влада ефективніша, але це не означає, що вона краща (якщо тільки ви не є тим, хто цією владою володіє, гадаю). Якщо всіх змушують замовкнути й робити те, що наказує король, гадаю, можна сказати, що це свого роду гармонія, але це навряд чи бажаний стан.
Він скаржиться на фракційну боротьбу в республіках (3.37), але я думаю, що фракційна боротьба насправді — це добре. Чим більше вони борються одне з одним (і тягнуть державу в різні боки; пор. 3.46), тим менше в них буде часу керувати народом (а отже — пригнічувати його). Але, гадаю, Матяш не погодився б із таким анархістським мисленням 😛 Можливо, річ у мірі; для мене «фракційна боротьба» означає взаємні образи політиків у парламенті та ЗМІ, але в Італії доби Відродження це означало громадянську війну і те, що половина міста кожні кілька років виганяє іншу половину.
Висновок
Хоча деякі моменти цієї публікації можуть виглядати так, ніби ця книжка мене трохи дратувала, насправді вона мені навіть сподобалася. Мені просто важко уявити, як її аргументи можуть когось переконати; але, можливо, це й не було її метою. Можливо, найкраще сприймати її як відверто упереджену політичну книжку; як і багато таких книжок, її, вірогідно, було написано радше для людей, які вже поділяли погляди автора (у цьому разі — монархізм), і вона аж ніяк не була серйозно призначена для того, щоб навертати тих, хто стоїть на протилежному боці політичного спектра.
Крім того, читання цієї книжки дало мені змогу дещо краще оцінити деякі речі, які ми сприймаємо як само собою зрозумілі в наших сучасних республіках, але які, вочевидь, не були такими очевидними, наприклад, за часів Брандоліні: ідею про те, що розбіжності можна розв’язувати голосуванням у парламенті, а не тим, що монарх гупає кулаком по столу й проголошує закон; ідею про те, що якщо вам усе ж потрібна окрема людина як глава уряду, то її можна просто обрати на обмежений строк замість того, щоб мати спадкового монарха; ідею поділу держави на різні органи з мережею стримувань і противаг, щоб жоден із них не став надто могутнім, і т. д. Нині ці речі здаються очевидними, принаймні як ідеали, але вони більшою чи меншою мірою цілком відсутні в захисті республіки, який дає Доменіко. Але, можливо, це просто тому, що автор був упереджений на користь монархій — інакше він не став би порівнювати ідеалізовану монархію з реальними республіками.
До речі, у примітці перекладача на с. 268 є вельми цікаві зауваги про зміну значень деяких слів: латинське слово respublica спочатку означало «держава», «суспільні справи» або «безкорисливе правління», зовсім не обов’язково немонархічне. Сучасне значення (тобто республіка як протилежність монархії) виникло «в Італії наприкінці XV століття», і книжка Брандоліні є одним із ранніх прикладів такого вживання.