Бартоломео Скала. «Есеї та діалоги» (огляд)

Автор тексту: Ill-Advised

Оригінал англійською мовою.

Bartolomeo Scala: Essays and Dialogues (~ 1470-1490). Переклад Рене Н’ю Воткінс, вступна стаття Алісон Браун.
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 31. Видавництво Гарвардського університету, 2008.
0674028260. xviii + 314 стор.

Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут

Скала був гуманістом XV століття і свого часу також помітним політиком у Флоренції. Ця книжка містить шість його есеїв (деякі у формі діалогів) на різні теми, зібрані з різних періодів його діяльності. Читати було не безінтересно, але водночас я не можу сказати, що знайшов есеї Скали особливо повчальними. Однак я був дуже вражений їхньою ерудицією і дістав враження, що люди на кшталт Скали не могли написати нічого, не забезпечивши текст кількома десятками відсилань і згадок давньогрецьких і римських авторів. Але це, хоч і справляє враження, на мій погляд, радше заважає справжньому спілкуванню: замість того щоб висловлювати свої думки ясно і прямо, він вважає за необхідне приховати їх під шаром класичної вченості.

Про філософські секти

Це короткий (близько 15 сторінок) огляд різних давньогрецьких філософів та їхніх ідей. Читати було доволі цікаво, але це мало похитнуло моє враження про філософію як про досить безплідне заняття — таке, де багато суперечок про слова й словесних чвар, але мало здобутої мудрості. Мене особливо заінтригувала його згадка (§3) про те, що римський автор на ім’я Варрон класифікував різні філософські школи за кількома критеріями в систему, що допускає до 4 × 3 × 2 × 2 × 2 × 3 = 288 можливих шкіл :S Я завжди уявляв собі, що ідеї Платона й Арістотеля в якомусь сенсі принципово протилежні, але Скала стверджує, що їх можна узгодити і що ці дві філософські школи насправді слід вважати однією й тією самою (§6).

З огляду на епоху, в яку він писав, не варто дивуватися, що погляди Скали мають певний християнський ухил: він звеличує філософів, сумісніших із християнськими віруваннями (наприклад, Платона й неоплатоніків, §12), і критикує тих, хто з ними не сумісний (наприклад, Епікура, §14). Він навіть підкреслює, що там, де ідеї якогось філософа несумісні з християнськими віруваннями, останні, звісно, мають пріоритет (§20).

Чи варто мудрому чоловікові одружуватися

Це один із тих прикладів, які надають філософії поганої слави. Очевидно, що подібне питання не може породити нічого, крім безглуздих суперечок без якогось чіткого розв’язання — хоча я підозрюю, що для деяких це радше перевага, ніж вада. Скала витрачає близько половини есе на аргументи проти шлюбу, а другу половину — на доводи на його користь, тож підсумковий висновок також виявляється на користь шлюбу. В обох частинах його міркування здебільшого зводяться до цитування й переказу того, що різні античні автори говорили на цю тему. Епікур стверджує, що дружини можуть бути як добрими, так і поганими, тож мудрому чоловікові слід уникати одруження, адже він не може бути певен, якою виявиться його дружина (§4–5). А Теофраст каже, що «мудрому чоловікові не слід брати дружину, якщо тільки вона не вродлива, не має доброї вдачі й не походить від достойних батьків» (§6) — що знову розглядається як довід проти шлюбу, оскільки ви ніколи не можете бути цілком певні в характері іншої людини, а її врода неминуче в будь-якому разі зів’яне. Не слід одружуватися й заради дітей, бо вони можуть виявитися поганими людьми (§10); і вже тим більше не слід одружуватися з любові, адже мудрому чоловікові зовсім не личить мати справу з подібними душевними хвилюваннями (§13); значно краще залишатися неодруженим і вивчати філософію. Мимоволі замислюєшся, що, виходячи з уявлень цих філософів про те, як має мислити й чинити мудрець, зовсім не ясно, навіщо взагалі прагнути бути мудрим і діяти відповідно до цих їхніх уявлень.

Далі в §16 Скала з великим пафосом зауважує, що, ймовірно, уже образив різних маловідомих римських богів шлюбу, а тому постарається умилостивити їх, міркуючи на користь одруження в решті есе. Він зазначає, що люди мають природне прагнення одружуватися й мати дітей, а боротися з природою (уникаючи шлюбу) — нерозумно (§18); і що навіть якщо в шлюбі справді є деякі неприємні сторони, згадані вище, по-справжньому мудрий чоловік (який, здається, є чимось середнім між стоїком і дзен-буддистом) не дозволить собі непокоїтися через такі дрібниці, як, наприклад, сварлива дружина чи набридливі діти. І в будь-якому разі дружина може виявитися джерелом щастя: він наводить численні приклади доброчесних дружин з античної історії, щоб довести, що жінки також здатні на вірність, мужність та інші чесноти (§20–25). Озираючись назад, доволі сумно, що подібні речі доводилося доводити так докладно; але я не сумніваюся, що тоді це й справді було необхідно. Є цікавий фрагмент у §7, де Скала скаржиться, що людині доводиться брати дружину «не побачивши наперед нічого в ній, окрім обличчя, і не довідавшись нічого про її душу — а адже ніщо не буває потаємнішим за це». Це чудова ілюстрація того, як змінилися часи й наскільки неактуальними є багато з його побоювань із сучасного погляду: нині люди зазвичай довго живуть разом до шлюбу й пізнають тіло й душу партнера настільки добре, наскільки взагалі можна сподіватися пізнати подібні речі.

Діалог утіхи

Скала подає цей діалог як бесіду між самим собою та Козімо Медічі, який сумує після смерті свого сина; однак я підозрюю, що це насправді просто трактат, оформлений у вигляді діалогу, а не якийсь реальний розмовний обмін, оскільки більшу частину часу говорить Козімо, і його мова більше схожа на мову лектора, ніж на мову звичайної людини, що веде бесіду. Як і в попередніх есе, обидва співрозмовники тут не можуть висловити жодної думки, не наваливши величезну купу посилань на грецьку й римську літературу (що, однак, не означає, що вони не здатні вельми різко критикувати античних філософів та їхні ідеї). Є невеликий уривок, який показує, наскільки глибоко ці гуманісти були занурені в античну культуру: Скала так звично говорить про богів у множині (§6), що Козімо відчуває себе змушеним зробити зауваження, вказавши, наскільки безглуздим є багатобожжя давніх (§7); Скала відповідає, що, звісно ж, знає, що Бог лише один, а потім говорить щось про Святу Трійцю (§8). (До речі, я згоден, що багатобожжя безглузде; але шкода, що вони не зрозуміли, що єдинобожжя так само безглузде).

Особливо мені сподобалася частина, де Козімо відкидає ідеї стоїків та епікурейців. Він слушно зауважує, що ідеї стоїків просто нереалістичні: не можна просто ігнорувати біль, як вони хотіли б, і наводить приклад некоего Діонісія Гераклейського, колишнього стоїка: «пізніше, коли він відчув біль у нирках, він сказав, що все, чого навчають стоїки, цілковито хибне» (§19). «Вони пропонували й навчали людей речам, яких люди, будучи людьми, не могли дотримуватися» (§21 — він має рацію; але хіба Ісусове «підстав іншу щоку» не є таким самим нереалістичним і марним порадником?). Що ж до епікурейців, то їхня ідея зосередитися на прагненні до задоволення насправді не надто допомагає тому, хто намагається впоратися з болем (§25). Але це не означає, що Козімо має якісь корисніші ідеї про те, як упоратися з горем. Він досить тверезо зауважує: «насправді ми всі нещасні. Тим, хто перебуває в розквіті літ, має почесті й багатство в достатку та добре здоров’я, нелегко в це повірити» (§31). Він намагається — хай і не надто переконливо — довести, що шкода може походити навіть від речей, які зазвичай вважаються благами, таких як здоров’я і багатство (§32–36). Нещастя і біль — це просто частина життя, а то й самої людської природи (§39–43); це приводить до цікавого обговорення того, що саме життя не обов’язково є благом (§44–46) — з чим я цілком готовий погодитися. Але зрештою він доходить висновку, за яким я не можу піти: він знаходить розраду в релігії, вірячи, що за цим життям настане приємніше потойбічне (§47–49). Він навіть вдається до цього давнього зразка християнської безглуздості: «Бог установив це [тобто наші страждання і біль] із дуже вагомої причини, а саме, щоб, мало спокушаючись принадностями цього світу, ми не забули, що маємо повернутися до справжніх насолод» (§49).

У §11 Козімо згадує «три види богів, розрізнюваних Сцеволою, якого римляни вважали своїм найученішим юристом: тих, яких вигадали поети; тих, яких вигадали філософи; і тих, яких вигадали правителі міст». Це нагадало мені знамените спостереження Гіббона (і я замислююся, чи не надихнувся він Сцеволою?): «Різні форми поклоніння, поширені в римському світі, народ вважав однаково істинними, філософи — однаково хибними, а магістрати — однаково корисними». Є кумедний анекдот про Філіппа Македонського (батька Александра) у §13: одного разу, почувши надто багато добрих новин одразу, він «звів очі до неба й попросив про якусь помірну біду, щоб урівноважити такий великий успіх» :))) Кумедний факт із §35: «Платон навмисно заснував Академію в несприятливому для здоров’я місці, вважаючи, що здоров’я заважає філософським заняттям» :)) Власна роль Скали в діалозі здебільшого зводиться до того, щоб підтакувати Козімо й погоджуватися з ним. У якийсь момент він настільки переконаний доводами Козімо, що промовляє фразу, яку я не очікував би почути ні від кого, окрім Оскара Вайльда: «Ваші слова так мене зворушили, що я готовий стати нещасним» (§37).

Передмова до «Збірника, присвяченого Козімо Медічі»

Козімо Медічі, з яким ми познайомилися в попередньому есе невдовзі після смерті його сина, сам помер приблизно за рік потому. Тоді Скала, вочевидь, уклав збірник цитат на похвалу Козімо, видобутих із творів різних поетів, ораторів і подібних авторів (Гадаю, матеріалу такого роду мало бути вдосталь, адже Козімо тривалий час був фактичним правителем Флоренції, а тому багато людей, імовірно, прагнули йому догодити). Він надіслав цей збірник онукові Козімо — Лоренцо (пізніше відомому як Лоренцо Прекрасний) — і додав до нього цю передмову.

Сама передмова, по суті, не містить нічого, крім вихваляння життя й звершень Козімо — як у сфері ділової та політичної активності, так і в царині вченості, мудрості й навіть релігії. Скала намагається надати всьому цьому ширшого сенсу, стверджуючи, що приклад життя Козімо може слугувати спростуванням слів тих, хто каже, ніби людське життя надто коротке, щоб устигнути в ньому зробити щось значне. Я не цілком певен, як ставитися до цієї передмови — або, якщо вже на те пішло, до всього збірника, який Скала надсилав Лоренцо. Чи це був зворушливий спосіб попрощатися з померлою людиною, яка була для Скали не лише покровителем, а, можливо, й наставником, і навіть другом у певному сенсі, — а також висловити співчуття скорботному онукові покійного? Чи це просто ще один крок у довгому ланцюзі спроб улестити, коли Скала намагається втертися в довіру до онука свого колишнього покровителя, щоб забезпечити собі добрі стосунки з черговим «великим цабе» міста?

Особисто мені важко захоплюватися здобутками такої людини, як Козімо. Скала вихваляє його за служіння суспільству, але, по правді кажучи, його вплив у Флоренції був майже монархічним, хоча формально місто залишалося республікою; я вважаю, що коли окрема людина зосереджує у своїх руках таку владу в політиці, це неминуче завдає шкоди. Так само, коли Скала хвалить його за пожертви церквам, бібліотекам і тому подібне, я вважаю трагічним те, що комусь було дозволено розбагатіти настільки, щоб він узагалі міг робити такі пожертви; це створює враження, ніби він щедрий, хоча правда полягає в тому, що від самого початку він не мав морального права на таке багатство. Замість того щоб сподіватися, що час від часу якийсь багатій виявить благодійність, держава має відбирати такі надлишки власності й спрямовувати їх на спільне благо. Цікава деталь із §10: у бібліотеках, заснованих Козімо, «є не лише твори латинською та грецькою мовами, а й єврейською, арабською, халдейською та індійською». Це вражає; я не знав, що в той час у Європі взагалі існували якісь індійські тексти. Козімо помер 1464 року, задовго до часів Васко да Ґами та інших мореплавців, тож ці тексти мали потрапити до Європи суходолом, а не морем.

Діалог про закони та судові рішення

Це діалог між Скала та Бернардо Макіавеллі (батьком більш відомого Нікколо), у якому обговорюється роль законів та їхній зв’язок із правосуддям. У першій половині діалогу Скала стверджує, що закріплювати все твердо й докладно в законах — не найкраща ідея, і слід більше покладатися на людське відчуття справедливості, за умови, звісно, що судді справді цим відчуттям володіють. У другій половині діалогу Макіавеллі рішуче виступає на захист законів, і Скала, вочевидь, цілком задоволений тим, що залишає за ним останнє слово. Гадаю, це одне з тих питань, на які немає єдино правильної відповіді. Навіть сьогодні одні країни схильні якомога точніше визначати все у своїх законах, тоді як інші залишають більше простору для інтерпретації, сподіваючись, що деталі з часом будуть уточнені судовими прецедентами. Я, зі свого боку, схильний не довіряти суддям, які, зрештою, становлять собою самовідтворювану еліту фахівців, тоді як законодавці (принаймні теоретично) — демократично обрані представники народу; тому я волію, щоб усе було визначено в самих законах, а не залишено на розсуд суддів і судів. Однак я погоджуюся зі Скала, коли він каже цілком розсудливо: «якщо закони мають бути ухвалені, їм слід коритися остільки, оскільки вони не суперечать законам Природи» (§32), — тобто він пропонує середній шлях між сліпим дотриманням букви закону та повним беззаконням.

Обидва співрозмовники в цьому діалозі використовують кілька доводів, які видалися мені сумнівними. Так, Скала намагається підкріпити свою позицію прикладом цього оплоту справедливості й людяності — Османської імперії! Вони, каже він, обходяться без більшості законів і навіть без юристів: паша вислуховує позивача й відповідача, а тоді виносить рішення, керуючись своїм відчуттям справедливості. Єдина гарантія, вочевидь, полягає в тому, що можна поскаржитися султанові, який, якщо визнає рішення несправедливим, накаже жорстоко посадити пашу на палю (§11). Як же Скалі (і всім іншим) не було очевидно, що це рецепт найзбоченішої й найсвавільнішої тиранії, яка не має нічого спільного зі справедливістю? (На це, до речі, вказує і Макіавеллі в §55). З іншого боку, і в Макіавеллі трапляються дивні уявлення про закони. Схоже, він вважає, що існує якась засаднича Істина™ про те, що слід робити в будь-якому конкретному юридичному питанні чи ситуації, і мета законів — максимально наблизитися до цієї Істини™; тож якщо закон відповідає істині, він практично ідеальний, і немає причин його змінювати або робити щось інакше (§44–45). Мене дивує, що він не усвідомлює, наскільки значна частина законів за своєю суттю є довільною, хоча сам же навів приклади того, як закони й звичаї різняться між культурами (§35–36).

Обидва співрозмовники час від часу вдаються до цікавого прийому «аргументу через етимологію», що виглядало б дивно навіть якби ці етимології були правильні, а вони, найімовірніше, цілком хибні. Див., наприклад, §11, де Скала припускає, що турецьке слово паша (яке він в оригінальному латинському тексті пише як bassias) походить від грецького слова на означення царя — basileus; і в §58 Макіавеллі намагається прояснити значення слова jus (закон) через різні запропоновані етимології (див. також подібне міркування про слово frater в есеї №6, §28). Макіавеллі згадує кілька химерних прикладів законів: «За законами Лікурга давні спартанці захоплювалися здатністю красти» (§35). «Є й інші [народи], які злягаються на людях, що також схвалюють філософи школи кініків» (§36). :)))

Захист від хулителів Флоренції

Я не знайшов цей есей особливо цікавим, хоча, гадаю, у своєму історичному контексті він мав більший сенс. Скала починає із зауваг про те, що Флоренція перебувала на справедливому й правильному боці в деяких недавніх війнах (не беруся судити, чи так це було, але хіба не кожна держава на війні каже подібні речі?). Однак далі він переважно зосереджується на захисті політичного устрою Флоренції.

Він посилається на один із традиційних поділів форм правління — на монархію, аристократію та республіку — і стверджує, що республіка є найкращим варіантом, бо вона найменше схильна вироджуватися в тиранію (§17). Загалом я з цим погоджуюся, хоча певний його ентузіазм щодо демократії видається мені надто оптимістичним — наприклад, коли він каже, що люди діятимуть на благо суспільства, бо зрозуміють, що це приведе і до їхнього власного блага тощо (§23). Очевидно, деякі критики Флоренції того часу стверджували, що вона надто демократична, тож Скала вставляє кілька розважливих і врівноважених абзаців про те, що добра ідея — дозволяти навіть селянам, ремісникам тощо брати участь у політиці (§21). Водночас він зазначає, що участь надається не всім підряд — наприклад, виключаються злочинці, божевільні, іноземці, молоді люди тощо (§25).

Остання частина есею стає трохи дивною. Очевидно, саме в цей час Савонарола користувався великим впливом у Флоренції, і Скала намагається це виправдати, почасти стверджуючи, що священники й монахи, зрештою, теж добрі люди і мають бути допущені до участі в політиці на тих самих підставах, що й інші верстви суспільства (§28), але почасти й за допомогою вкрай безглуздого аргументу, що пророки (а Савонарола видавав себе за такого) отримують одкровення про Істину™ від Бога, а отже, мовляв, було б нерозумно не дослухатися до їхньої мудрості (§30–32).