Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал англійською мовою.
Джованні Джовіано Понтано: «Еклоги. Сад Гесперид» (бл. 1495).
Під редакцією та в перекладі Г. У. Пігмана III.
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 94. Видавництво Гарвардського університету, 2022.
9780674274099. xxx + 285 с.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
Видавництво I Tatti Renaissance Library ледь-ледь просувається вперед порівняно зі своїми найкращими роками (коли вони іноді публікували до шести томів на рік), але все ж якось рухається. Понтано тепер видається майже старим знайомим — це сьомий том із його серії. Два з них були присвячені його поезії («Байї» і «Про подружнє кохання»), тож я приблизно уявляв, чого чекати: віршів, які, хоч і досить приємні по-своєму (і написані людиною, яка явно *дуже* любила проводити час у своїй віллі в селі), безперечно не будуть захопливими й будуть переповнені надто великою кількістю класичних алюзій, аби я міг по-справжньому їх оцінити. І саме це ми й отримали в цьому томі, тож я анітрохи не розчарувався. Тут шість еклог різної довжини, за якими слідує дидактична поема про цитрусові дерева, що займає останні 40% тому.
Лепідина, Мелісей і Маєон
Лепідина — це найдовша з еклог у цій книжці. Подружжя пастухів, Макрон і Лепідина, спостерігають за безкінечною процесією німф та інших подібних істот, що прямують на весілля сирени Партенопи (персоніфікація Неаполя, названого так на честь найдавнішого грецького поселення на цьому місці) і напівбога Себетона (персоніфікація річки, яка колись протікала через Неаполь, але «до часів Понтано стала радше міфом, ніж реальністю»; с. 233). Поема завершується сподіваннями на сприятливий шлюб і натяками на майбутню історію Неаполя.
Німфи та інші божества в процесії самі по собі є уособленням різних географічних особливостей Неаполя та його околиць, зокрема, наприклад, одна з них названа на честь вілли Понтано в сільській місцевості. Отже, все, що сказано про їхню діяльність або стосунки, незмінно є завуальованим натяком на якийсь географічний факт, і, на щастя, примітки перекладача прояснюють ці натяки, інакше в мене не було б ані найменшого шансу щось зрозуміти. Справді, деякі натяки видаються настільки локальними для Понтано та його життя, що важко уявити, як хтось узагалі міг би їх збагнути, якби не той щасливий випадок, коли його «Еклоги» вперше підготував до друку невдовзі після його смерті його близький друг П’єтро Суммонте, який, очевидно, міг покладатися на своє особисте знайомство з автором, пишучи пояснювальні примітки до віршів. У примітках перекладача в цьому томі як джерело часто цитовано видання Суммонте 1512 року.
Не можу сказати, що мені особливо сподобалося читати цю поему, але було приємно бачити, що Понтано явно дуже любив той край, де жив.
Мелісей — уже коротша й значно приємніша еклога, у якій пастух Мелісей оплакує недавню смерть своєї дружини Аріадни. Йому здається, що весь навколишній світ сумує разом із ним, і навіть місцева німфа оспівує покійну жінку в довгій жалобній пісні. Наприкінці поеми здається, що Мелісей поступово оговтується або, принаймні, відволікається роботою. Поему було натхнено смертю дружини самого Понтано (справжнє ім’я якої було Адріана) у 1490 році.
Маєон — коротка еклога про незвичайне поєднання тем. Її герої — двоє пастухів, які згадують свого покійного друга Маєона і розмірковують про те, як зрештою і могила, і пам’ять про нього будуть забуті. Ці персонажі уособлюють Понтано та двох його друзів з академії. Але далі їхня розмова переходить до різних радощів життя, здебільшого в доволі пристойному ключі (частково про красу природи, частково про щастя бути разом із коханою людиною), та зрештою вони вихваляють неймовірну, збочену мужність своїх сільськогосподарських тварин: «Ось цей кошлатий баран […] у широких пахах у нього роздуваються потрійні яєчка — цей баран є чоловіком усього стада й батьком усього стада. Його визнано батьком самки, яка незабаром прийме його за чоловіка» (с. 101). Тваринництво — це просто щось 🙂
Акон, Корилла і Квінквенній
Ще одна коротка й доволі розтягнута еклога — Акон. Вона починається зі дивної історії про метаморфози, подібні до тих, які любили розповідати давні греки, щоб пояснити походження різних рослин або тварин. У версії Понтано заздрісні німфи вбивають дівчину поглядом, але приязне божество повертає її до життя — у вигляді ріпи … :)) Грецькі боги, як відомо, були вкрай неприязні в таких справах, але це видалося мені надзвичайно безглуздим навіть за їхніми мірками.
В решті поеми складається враження, що Понтано просто любив мріяти про ідеалізоване сільське життя зі своєю дружиною; гадаю, його реальна кар’єра високопоставленого урядовця, який працював на короля Неаполя, була дещо напруженішою. У цій поемі він особливо захоплюється овочами й навіть наводить кілька рецептів поєднань, які йому до вподоби (рядки 24–25, 195–199).
Корилла — коротка поема, що містить дві міфологічні історії, і обидві, здається, значною мірою повністю вигадані Понтано та знову включають уособлення навколишніх географічних місць. В одній історії німфа Корилла перетворюється заздрісною відьмою на ліщину, але ця історія розказана надто стисло й навряд чи є повноцінною оповіддю. Інша історія трохи грайливіша: група жінок знаходить Амора сплячим, зв’язує його, зав’язує йому очі та викидає його лук і стріли на знак помсти за всі біди, яких він завдавав, змушуючи людей закохуватися. Згодом німфа Аріадна знаходить його, звільняє, і він одразу змушує її також закохатися. Обидві історії пов’язані з любов’ю між Понтано та його дружиною (хоча я навряд чи помітив би це, якби не примітки перекладача).
Квінквенній навряд чи можна назвати пасторальним віршем. Це діалог між Квінквеннієм, п’ятирічним хлопчиком, як і випливає з імені, та його матір’ю. Він боїться грому, але вона каже йому, що це лише боги смажать каштани; потім вона розповідає йому про Орка, «злобного духа, який жорстоко нападає на маленьких хлопчиків», якщо вони неслухняні, і про безіменного доброзичливого бога, який винагороджує їх солодощами, якщо вони добре поводяться. Вона намагається використати цей метод «батога і пряника», щоб змусити хлопчика перестати мочитися в ліжко вночі. Не пам’ятаю, коли востаннє я так сильно здригався, читаючи вірш :S Але, гадаю, нам не варто дивуватися, адже ми вже знали Понтано як відданого сім’янина, люблячого батька й чоловіка з деяких його інших віршів, раніше опублікованих у серії ITRL.
Сад Гесперид
Ось що навряд чи написали б поети в наші дні: дидактичну поему про вирощування апельсинів у двох книгах приблизно по 600 рядків кожна. Щоправда, якщо перша книга присвячена апельсинам, то в другій ідеться також про цитрони та лимони. Чесно кажучи, мені самому важко зрозуміти, чому люди вважали доброю ідеєю писати такі вірші, але дидактичні поеми, безперечно, існували в давнину, і гуманісти, такі як Понтано, теж любили наслідувати їхній приклад (поміж «Саду Гесперид», він також писав дидактичні поеми про астрономію та «небесні явища», с. 19). Моє уявлення про поезію таке: я хочу читати щось на кшталт, скажімо, Байрона або Шеллі, що викличе в мене сильні емоції. Ви точно не отримаєте цього від поеми про вирощування апельсинів, тема якої мене зовсім не цікавить. Але, можливо, такі люди, як Понтано, сказали б, що поезія — це лише засіб вираження і що в ній можна порушити будь-яку тему, і з цим я не можу посперечатися.
У будь-якому разі, Понтано явно дуже цікавився темою цієї поеми і, ймовірно, мав великий особистий досвід вирощування апельсинів довкола своїх вілл; він пише навіть про такі технічні деталі, як місце посадки, час поливу, підживлення, щеплення тощо, з таким ентузіазмом, що неможливо не вражатися і, принаймні, трохи не захопитися. Але він також любить раптово перемикатися з цих технічних питань на міфологічні, вигадуючи неймовірні історії за участю цитрусових і істот із класичної міфології (після того, як Адоніса вбив дикий кабан, Венера оживила його у вигляді апельсинового дерева, с. 149; німфа Алкіона спокусила Нептуна, запропонувавши йому гілку з апельсинами, с. 199; тощо); він згадує час, проведений у саду зі своєю нині покійною дружиною (с. 167); він улесливо звертається до Франческо Гонзаги (с. 221), правителя Мантуї, якому він також присвятив поему; і він щедро приправляє свої вірші класичними та географічними алюзіями, причому в більшій кількості, ніж мені хотілося б (усе це, звісно, пояснюється в примітках перекладача наприкінці, але необхідність читати так багато приміток заважає читанню поеми). Отже, тут є чимало різноманіття, і я не можу сказати, що читати цю поему було неприємно, навіть якщо, можливо, вона не найзахопливіша.
До речі, назва відсилає до того факту, що в давній міфології сад Гесперид, знаний своїми «золотими яблуками», вважався розташованим в Африці; а оскільки цитрусові мають золотавий колір і, як гадали, потрапили до Європи з Північної Африки, Понтано не становило труднощів пов’язати їх із міфічним садом (с. 252, прим. 8). Але, згідно з Вікіпедією, цитрусові насправді походять із Південно-Східної Азії).
Деякі з його порад щодо удобрення дерев дещо… дивні: «Справді, слід виявляти найбільшу обережність, щоб насипати на рослину […] брудні старі сандалії, шматки сміття і багнюку з каламутних струмків, щоб волога повільно проникала в найглибші корені після того, як ви внесете дощову й річкову воду. / Поховання собачих тіл, укритих гниллю, буде особливо ефективним для того, щоб забезпечити вас рясними плодами і блискучою молодістю» (1.292–303; с. 165).
Мені сподобався цей уривок, у якому щеплення дерев порівнюється із суспільними подіями: «Лимонне дерево приймає апельсин, цитрон — лимон на знак гостинності, і вони долучаються до званих вечерь за спільними столами. Цитрон бере руку апельсинового дерева в шлюбі, і разом вони виконують свої шлюбні обов’язки, і обидва види дерев лежать у спільних постелях» (2.318–21; с. 207). Це звучить дуже мило й пристойно, але через кілька поколінь у підсумку з’являються чудовиська відхилення 🙂
І дивне: «Місту Амальфі приписують винахід компаса, хоча його вже століттями використовували в Китаї» (с. 259, прим. 19).