Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Наступний у черзі, майже наш земляк, поляк Анджей Снядецький (1768-1838), який після поділів Польщі працював у межах Російської імперії. Він став першим серйозним хіміком світового рівня на цих землях (якщо не рахувати Ломоносова, але це період ще до Лавуазьє… і Ловіца, який був німецьким іммігрантом). Снядецький написав перший польський підручник хімії — «Початки хімії» (1800) і тритомну працю з біохімії — «Теорія органічних істот» (1804-1811), яку я, власне, і маю намір тут оглянути. Як пише Вікіпедія: його праця «Теорія органічних істот» — це одна з перших монографій у галузі біохімії у світовій літературі. У книзі розглядаються закономірності розвитку живих організмів і біологічні процеси як результат обміну речовин. Свою теорію Снядецький ґрунтував на новітніх досягненнях фізіології. Праця була перекладена німецькою (1810-1821), французькою мовами (1825), повторно виходила у Вільні (1838, 1861), у Польщі (1905). Персонаж цікавий сам по собі, особливо тим, що брав участь у товаристві шубравців (szubrawców, «ледарів», «пройдисвітів»). Послідовник хімічних теорій Лавуазьє. Пишуть, що він також дуже цікавився дослідами Гальвані, Вольти та інших італійських фізіологів. Ще важливішим для нього стало вчення шотландського лікаря Брауна, і це цікаво, бо через «браунізм» згодом у Франції буде створено «бруссеїзм», учення Бруссе, якого часто вважають одним із продовжувачів ідей Кабаніса-Біша.
Я не буду тут тягнути й одразу коротко висловлю суть. Снядецький — жорсткий віталіст, який принципово поділяє матерію на органічну й неорганічну та не виводить першу з організації другої: вони в нього такі від початку й назавжди. Він мислить певну життєву силу, яку порівнює з тяжінням, а себе — з Ньютоном, аби заявити, що її причина непізнавана, а пізнавані лише наслідки (схема ідентична тій, яку використовував Прохаска). Але при цьому все одно натякає на те, що цю силу запровадив Бог… місцями він говорить про якусь світову душу.. та, на щастя, цього зовсім мало. На конкретних авторів він намагається посилатися якнайменше.
Праця пронизана вайбами а-ля шеллінґіанська натурфілософія, але трохи приземленіша, тож його, можливо, варто навіть порівнювати з Гумбольдтом. Основні ідеї, що задають настрій усій книзі, — постійний кругообіг речовин, загальний взаємозв’язок у світі та уявлення про життя як про процес, пов’язаний з асиміляцією речовин. Водночас міркування про душу він відкидає, як такі, що просто недоступні науковим дослідам. Вторгнення метафізиків у науку він засуджує, і це його дратує. Деякі матеріалістичні моменти, пов’язані з таким природничонауковим підходом, тут усе ж присутні. Хай матерія й не може сама організуватися і для цього їй потрібна зовнішня сила, та все ж життя визначається як «певний спосіб існування матерії». Головним органом людської переваги в тваринному світі все ж є мозок. Хай він і не підтримує френологію Галля, але все ж редукує відчуття до нервової системи й мозку, а теорію пізнання будує суто сенсуалістичну. Усі знання набуті, апріоризм хибний, набутими є навіть інстинкти та відчуття самосвідомості. Звідси й етика через насолоду та біль тощо й так далі. Хай його фізіологія й віталістична та дуже слабка, але він намагається вибудувати сенсуалізм у зв’язці з фізіологією й позбутися тиску «метафізиків». Це похвально. В іншому книга дуже нагадує за своєю структурою праці Кабаніса або Рішерана (від загальної анатомії та фізіології до впливу віку, статі, темпераменту, клімату, інституцій країни, виду роботи тощо й так далі), але слабша за обох.
Якщо узагальнити, то це цілком не матеріалістична теорія, а радше звичайна натурфілософія, трохи зміщена в бік фізіології та сенсуалізму. На цьому тлі я радше назвав би Біша і Рішерана матеріалістами (хоча це не так), ніж Снядецького. Хоча й така натуралістична наука Снядецького місцями може звучати непогано, він принаймні не ліпить усюди згадок про божественне творіння. І попри те, що його праця методологічно дуже слабка, самі описи процесів метаболізму тут іще куди не йшли, і тому працю згодом оцінив навіть такий титан науки, як Йоганнес Мюллер. На цьому огляд його ідей я закінчую. Це дуже й дуже скорочена версія, і там більше переваг у частковостях, ніж я перелічив, але також і більше вад. Далі я наведу переклад 4 розділів із книжки, які видалися мені найціннішими.
РОЗДІЛ XXX
ЖИТТЯ НЕРВІВ І ЗАЛЕЖНІ ВІД НЕЇ ПРОЯВИ
Вище ми вже говорили, що нерви є знаряддям чуття. У тому, що це саме так, переконують нас усі досліди й найпростіші спостереження. Адже такі органічні частини, в які нерви не проникають, — як-от волосся, нігті, роги, копита, а почасти й кістки, — позбавлені чуття; у ж частинах найчутливіших ми цілковито втрачаємо цю здатність при перев’язуванні, ушкодженні або перерізанні нерва, що входить до них. Органічні істоти, які не мають нервів, так само не подають жодних ознак чуття або, принаймні, не виявляють тих змін, якими ми звикли виражати ці ознаки. Відчувати ж — означає мати пізнання про предмети, які безпосередньо або опосередковано стикаються з нами й діють на нас, або, принаймні, мати пізнання про те, що предмети на нас впливають [1]. Отже, через відчуття ми судимо про присутність, тобто буття предметів, і про їхню дію на нас. Але оскільки кожне тіло силою властивих йому сил діє на всі навколишні його істоти, а отже, однаково як на наділені нервами, так і на ті, що їх не мають, то, якщо відчуття має місце лише в нервах, та ще й у живих нервах, воно мусить бути феноменом, нерозривно пов’язаним із їхньою організацією та життям, який нам належить тепер розібрати й пізнати ближче [2].
Пошкоджений, виснажений, розкладений, тобто дезорганізований або неживий нерв не має жодного відчуття; отже, відчуття є феноменом нервової організації та життя. А оскільки життя і всі його феномени є органічним процесом, що полягає в утворенні та розкладі поживної матерії й охоплений певним родом її руху, то й відчуття не може бути нічим іншим, як тільки певним родом, певним способом нервового утворення та розкладу, а саме — певним родом руху нервової матерії, залежним від її оновлення, оскільки воно відбувається лише в ній. Або, коротше кажучи, відчуття є феноменом життя й організації в нервах. Життя взагалі є безперервне самоорганізування й оновлення матерії, отже, відчуття є оновлення, тобто утворення і розклад нервової матерії.
Нервова м’якоть утворює в тварин, як ми бачили вище, особливу й широку систему, загальне осереддя та головне місце якої міститься в голові. Ця м’якоть, де б її не взято, наділена чутливістю; принаймні мозкова речовина, тобто біла медулярна маса, всюди чутлива. Однак кожне відчуття можна розглядати двояко: по-перше, в самому тому місці, якого торкається зовнішня сутність, і, по-друге, в осередді, спільному для всіх нервів, тобто в мозку; адже кожне відчуття, або, принаймні, те, що ми звичайно називаємо відчуттям, має місце лише в мозку і без нього не може бути осягнуте. Бо якщо перервати або загородити вільний зв’язок мозку з нервом, то зовнішні враження, що діють на останній, не спричиняють жодного відчуття. Це вчить нас, що всяка зміна, яка відбувається в нервах, передається самому мозку. З огляду на це можна стверджувати й прийняти як безсумнівне, що всі враження, спричинені на нерви, сходяться разом у цьому внутрішньому органі, поширюючись по нервовій м’якоті вздовж усього нерва аж до самого його початку або кінця. Тому мозок, який вважають загальним осереддям усіх вражень і відчуттів, віддавна дістав назву sensorium commune, а нерви в цьому відношенні можна розглядати як справжні провідники всіх вражень.
Якщо нерв відчуває в тому місці, де його торкається зовнішня сутність, — у чому не можна сумніватися [3], — то було б нерозумно вважати, ніби він перестає відчувати, щойно переривається його зв’язок із мозком. Отже, відчуття в обох випадках лишається тим самим, але в останньому воно обмежується тією частиною, яка його зазнає, не передаючись мозку та решті частини чутливої системи, а тому не належить усьому індивідуумові, який через це не має про нього пізнання. Таким чином, те, що в повсякденній мові ми називаємо відчуттям, є радше пізнанням, а пізнання властиве всьому індивідуумові, хоч і бере свій початок в одній із його частин. Ми ж уважаємо місцем перебування всякого пізнання мозок тому, що в цьому внутрішньому органі сходяться й стикаються всі нерви, а отже, без нього жодне відчуття не могло б стати загальним. І саме тому ми насамперед називаємо мозок розумовим органом.
Нерви, будучи продовженням розумового органа до всіх частин і живих знарядь тіла, є найголовнішим способом поєднання їх усіх у неподільну єдність, а також причиною пізнання, яке розум може набути про буття і стан органічних частин, до яких він сягає. Отже, нерви є, передусім, причиною, через яку розум визнає частини, яких він торкається за посередництвом нервів, своїми й такими, що належать йому самому. Отже, перерізати або перев’язати нерви якоїсь частини не означає, у строгому сенсі, знищити її власну чуттєвість, а радше скасувати відчуття цієї частини в мозку, тобто пізнання про неї; це означає розірвати її зв’язок і зіткнення з іншими органами — словом, відокремити її життя. Саме тому в рослинах, які не мають нервів, кожна частина живе, так би мовити, окремим життям, і страждання однієї частини не можуть легко передаватися іншим або всьому цілому. Жодна з цих частин, не будучи поєднана з іншими їй подібними, не поділяє їхніх страждань і не відчуває їхнього буття; кожна з них, навіть після руйнування всіх інших, продовжує жити, доки зберігає зв’язок зі стовбуром, через який отримує живлення. Навіть цей зв’язок не є настільки істотним, бо частина, перенесена на інший стовбур або в землю, щойно може отримувати поживу, не перестає жити. Те саме спостерігається і в тварин, які або зовсім не мають нервів, або в яких ці нерви не поєднані через головний чи спинний мозок в єдину систему.
З огляду на те, що всі нерви поєднуються або безпосередньо, або через спинний мозок із головним мозком, анатоми й фізіологи стверджують, що всі вони беруть свій початок у мозку. З однаковим успіхом і так само слушно можна було б сказати, що мозок є зібранням усіх нервів і що він виникає з їхнього поєднання та розширення; тим паче, що не існує істот, наділених мозком, але без нервів, тоді як є такі, що мають нерви без мозку. Однак обидва ці способи розуміння й пояснення однобічні; значно правильніше було б розглядати мозок і всі нерви як одне й те саме тіло, як єдиний і неподільний орган, межі якого є межами всієї життєвої машини. Таке найприродніше бачення полегшить нам розуміння багатьох нервових феноменів. Завдяки подібному продовженню й розгалуженню органа, призначеного для відчування й пізнання зовнішніх предметів, безмежно множаться точки його зіткнення з ними, а тим самим його відчуття зростають, урізноманітнюються й удосконалюються відповідно до цього множення.
Із такої єдності всієї нервової системи випливає, що кожне враження, яке виникло в будь-якій її частині, не може обмежуватися лише цією частиною й замикатися в ній, а мусить ставати спільним для всієї системи. Подібно до того ми бачимо, що подразнення, спричинене в одній точці м’яза, тягне за собою тремтіння всього органа і потягло б за собою тремтіння всіх м’язів разом, якби вони були тісніше поєднані в одне ціле. Усі ж враження, що їх справляють на одушевлені істоти, походять або від матерії поживної, або від непоживної. Перші тягнуть за собою як органічне творення, так і руйнування, другі ж — переважно руйнування. Предмети, що діють на нерви, мають неодмінно бути того самого роду, тобто: або це буде матерія така, яку нерви прийматимуть у себе й засвоюватимуть, або ж матерія, яка впливатиме на них лише завдяки властивим їй фізичним силам і тим самим більшою чи меншою мірою збуджуватиме органічний опір, але сама на сутність нервів не перетвориться; словом, матерія, яка більшою чи меншою мірою відбиратиме від сутності нервів, але нічого не додаватиме. Проте, як в одному, так і в другому разі, оскільки в живих нервах органічний процес відбувається безперервно, будь-яке тіло, впливаючи на них властивим йому способом, породить і властивий йому ряд та порядок перетворень як у творенні, так і в розкладанні нервової матерії, а тим самим визначить своє відношення до нервів, через що й дасть себе відчути та пізнати. Отже, кожне часткове відчуття й пізнання є не що інше, як особливе й властиве лише йому творення та розкладання нервової м’якоті, від чого воно залежить — невідомо, та й знати того неможливо. І чим через більшу кількість зовнішніх вражень наші нерви творяться й розкладаються, тим більше ми маємо чуттів, тобто уявлень.
Не зовсім правильно стверджувати, ніби місцеперебування всіх уявлень або чуттів міститься в мозку; воно радше вміщене в усій нервовій масі, а мозок є лише місцем їхнього сходження і спільним для всіх них центром. Подібно до того, як було б хибно сказати, що місцеперебування всієї крові міститься в серці, бо вона розподілена по всіх кровоносних судинах, але серце є спільним центром, до якого вся кров повертається і з якого виходить. І справді, досвід показує, що часом унаслідок поранень втрачалася вельми значна частина мозку без втрати раніше набутого уявлення або здатності набувати нові; що, однак, неодмінно мало б статися, якби уявлення перебували або, як зазвичай кажуть, закарбовувалися в певних частинах мозку. Засвоїти якесь пізнання або уявлення, або ж ряд пов’язаних між собою уявлень, означає не що інше, як певним чином творити або розкладати нервову масу, тобто надавати того чи іншого напряму органічному рухові, що становить її життя. І якщо нерви часто діятимуть — тобто творитимуться й розкладатимуться — одним і тим самим способом, то зрештою вони остаточно сформуються в тому чи іншому співвідношенні, в тому чи іншому порядку, тим чи іншим чином. А тому, щоразу, коли їх буде надано самим собі, тобто лише внутрішнім враженням, вони діятимуть радше цим, а не іншим способом. І саме тому уявлення, пов’язані з таким способом дії, стануть нашою справжньою власністю. Саме тоді ми звикли говорити, що знаємо якусь річ, і в цьому полягає вся таємниця нашого способу набуття уявлень і пізнань.
Якщо на нерви діє лише одна сила, то вони будуть зайняті лише одним родом чуття, тобто одним родом руху; цей рух простіший і виразніший, а отже, і чуття чистіше й досконаліше. Якщо ж кілька сил діють одночасно, тоді рухи, що виникають від них, змішуються, стираються або взаємно знищуються. Тоді відчуття стають невиразними, туманними й часто цілком відмінними від тих, що мали б виникнути; у таких випадках ми або не набуваємо жодних уявлень, або набуваємо їх неточними й випадковими. Звідси випливає, що уявлення, засвоювані поодинці й послідовно, або ж неквапно, є точнішими, так само як і засновані на них пізнання; звідси ж — чим менше в нас уявлень, тим вони чистіші [4]; не дивно тому, що сильніші враження руйнують і стирають слабші; звідси, нарешті, ясно [випливає], чому слабкі враження, що йдуть безпосередньо за сильними, не породжують жодного відчуття; і чому, на завершення, будь-яке неприємне відчуття можна зітерти й знищити іншим, сильнішим.
Органи чуття. Усі зовнішні впливи на нерви відбуваються в так званих органах чуття. Адже ніде нервова м’якоть не виставлена оголеною перед враженнями предметів, що нас оточують, а незмінно вкрита оболонками, через які предмети не можуть торкатися її безпосередньо. Однак деякі з цих зовнішніх покривів сформовані так, що становлять справжні органи, улаштовані так, що лише певні сутності або рухи можуть досягати їх і через них проникати до самих нервів; а тому вся нервова маса може сприймати певні види руху, а отже, й отримувати відчуття та пізнання лише через такі органи. Так, враження світла досягають її не інакше як через оптичні інструменти, що становлять око; коливання, які дають уявлення про звук, — лише через вухо тощо. І такі зовнішні органи ми називаємо чуттями.
Суттєву частину кожного чуття становить нерв, а його суттєва дія — відчуття. І хоча це слово спочатку стосувалося лише чуття дотику, осереддя якого міститься, власне, в усій шкірі або на всій поверхні тіла, нині ми позначаємо цим терміном пізнання будь-якого враження на які б то не було нерви. Чуття дотику, притаманне всій шкірі, найсильніше й найдосконаліше на кінчиках пальців, які ми використовуємо для пізнання об’єму тіл, їхньої форми, твердості, м’якості, плинності, температури, ваги, гладкості та подібних властивостей.
У місцях, спеціально призначених для сприйняття через дотик, нерви закінчуються сосочками, завдяки чому множаться точки їхнього зіткнення з предметами. Ці сосочки вкриті мальпігієвою слизом і зовнішньою шкіркою, без яких кожен дотик був би болісним. Таким чином, предмети, що діють на чуття дотику, не торкаючись самої нервової м’якоті й, отже, не будучи нею засвоєні, мають повідомляти їй лише певні фізичні враження, як-от: рух, опір, а також можуть більшою чи меншою мірою в даний час передавати або віднімати теплород.
Органом, чия будова найбільше подібна до знарядь дотику, є язик, призначений для розпізнавання смаку, хоча й інші внутрішні частини рота можуть почасти його розрізняти. Нерви, розташовані на поверхні язика для цього пізнання, також закінчуються сосочками; однак не можна сказати, ніби саме лише дотик становить смак, бо останній дає про себе знати лише в таких речовинах, які здатні розчинятися в слині, а отже, певною часткою можуть досягати й самої нервової тканини. Властивість же ця притаманна майже всім органічним сполукам: кислотам, лугам, солям, а також деяким землям, металам і оксидам металів.
Предметом нюху можуть бути лише такі тіла, які здатні розчинятися в повітрі або за звичайної його температури почасти випаровуватися й перетворюватися на пару чи газ. Якщо звичайної температури для цього недостатньо, може вистачити й дещо вищої, і такі тіла починають пахнути лише при нагріванні. Ті ж, що здатні випаровуватися лише за найсильнішого вогню, ніколи не мають запаху — такою є більша частина металів. Деякі тіла, самі по собі непахучі, можуть виділяти певне летке начало, і запах таких тіл залежить від природи та кількості цього начала. Такі майже всі органічні істоти, особливо живі. Містилищем органа нюху слугують усі ніздрі, особливо ж їхня перегородка, на якій нерв, що служить нюху, поширюється найбільше.
Уся будова органа, призначеного для зору, така, що лише саме світло проникає крізь нього до самого оптичного нерва. Світло ж, послане тілами світними або освітленими, малює їхній образ на дні ока. Це дно вистелене нервом, який поширюється наче оболонка й сприймає весь світловий образ. Таким чином, око є справжнім оптичним інструментом, улаштованим так, що світло, яке виходить від тіл світних або освітлених, збирається на самому його дні, і цим способом формує досконалий образ предмета саме там, де оптичний нерв найширше простягає свою тканину й множить точки зіткнення зі світлом.
Слух є чуттям і сприйняттям звуку та всіх його видів; для пояснення ж його теорії необхідне не лише досконале знання будови вуха, а й теорія самого звуку. Чуття ж і розрізнення його відбувається в слуховому нерві, якому звук дає себе пізнати через тремтіння вологи, в якій згаданий нерв перебуває й закінчується. Отже, крім тремтіння, що передається цій волозі, жодне інше враження до слухового нерва не доходить.
Таким чином, усі вищезгадані органи, які зазвичай об’єднують під назвою зовнішніх чуттів, очевидно, мають у своїй будові той великий намір, щоб через них або лише певні предмети, або певний рід їхніх дій чи рухів досягали нервової м’якоті. Тому й уявлення, або пізнання, набуті через них, різняться відповідно до відмінності органів чуття; і одне й те саме тіло, будучи здатним діяти водночас на два чи три чуття, дає нам змогу відчувати й пізнавати себе з двох або більше боків, які ми називаємо властивостями тіла.
Усі ці різноманітні відчуття, що передаються від одного й того самого тіла через різні чуття і, отже, цілком відмінні одне від одного, сходяться, однак, і збираються в мозку, де водночас утворюється уявлення про ціле тіло та про всі його властивості. І оскільки такі одиничні відчуття й пізнання можуть сприйматися або всі разом, або порізно й окремо, то завдяки такому устрою чуттів ми не лише пізнаємо ціле тіло й кожну його властивість окремо, а й навчаємося на досвіді розглядати ці властивості як якості, з яких складаємо окремі уявлення. Це й дає початок так званим абстрактним уявленням; таким чином, початок і все існування цих уявлень має своєю причиною устрій чуттів.
Внутрішні чуття. Під менш точним назвою внутрішніх чуттів фізіологи об’єднують майже всі рухи розуму, справжнім органом яких є сам мозок. Серед них перше місце відводять поняттю або пізнанню, що, очевидно, означає те саме, що й уявлення; а те, що вони мають місце не в одному лише мозку, а в ньому й у чуттєвих нервах, або, радше, у всій нервовій системі, ми вже показали вище, а тому їх помилково приписують одному тільки мозку. Друге внутрішнє чуття є увага (attentio), яка є не що інше, як зосередження й обмеження здатності відчування на одному предметі або одній його властивості. Власне кажучи, ми ніколи не осягаємо більш ніж один предмет або одну його властивість водночас, бо мозок не може бути зайнятий кількома видами руху одразу; але оскільки враження часто йдуть досить швидко одне за одним, зміни цих мозкових рухів поспіхом стирають одна одну; тому усунення всіх інших рухів і продовження одного й становить, по суті, увагу. Бо якщо на нас діє кілька вражень одночасно, то з такого збігу сил народжується одна рівнодійна, а отже, й збуджені таким чином уявлення є такими ж. Таким чином, увага є, власне, результатом сильнішої або тривалішої дії одного предмета, яка, будучи потужнішою, тим самим затуляє й усуває всі інші. Вона буває іноді актом волі, хоча часто може бути й мимовільною, бо існують предмети, які вражають нас настільки сильно, що відвернути від них увагу зовсім не в нашій владі. Подібним же чином до внутрішніх чуттів зараховують уяву (imaginacja), тобто здатність уявляти собі відсутні предмети й поєднувати ці уявлення новим і незвичайним способом.
Здатність знову викликати колись наявні уявлення називається пам’яттю і також вважається мозковою здатністю. Однак ця здатність, так само як і самі уявлення, властива всій нервовій системі загалом; більше того, як ми побачимо нижче, вона поширюється і на інші органи. Судження (judicium) є новим уявленням, що постає з двох або кількох інших, зіставлених між собою. І якщо ми порівнюємо водночас багато уявлень або ж цілий ланцюг уявлень, тоді утворюється відомий ряд суджень, які, своєю чергою, можуть бути зіставлювані між собою подібно до уявлень. Таку складну дію розуму називають міркуванням (ratiocinium). Ця найшляхетніша здатність мисленного органа і становить розум — найкоштовніше надбання людини та її найперше достоїнство. Але й ця здатність, як і всі органічні, різна в різних індивідів, залежачи в кожному випадку від стану того органа, в якому вона міститься.
Та однією з найважливіших розумових здібностей є воля, тобто та властивість живих істот, силою якої вони можуть викликати в пам’яті й відновлювати попередні уявлення, а також здійснювати рухи, уявлені в розумі. Ця тваринна здатність, вочевидь, має своє осереддя в самому мисленному органі або, принаймні, в ньому бере початок і поширюється через нерви до самих органів руху, якими є м’язи; таким чином, вона ґрунтується на єдності всієї системи, з якої випливає, що всяка зміна, що сталася в будь-якій її частині, не обмежується нею одною, а незмінно стає спільною для всієї системи. Подібно до того як усі рухи крайніх закінчень нервів в органах чуттів досягають по нервових нитках їхнього спільного злиття, тобто мисленного органа, так і, навпаки, рухи цього органа передаються тими самими нитками до самих їхніх закінчень. За посередництвом нервів усі зміни, що відбуваються в органах, досягають мисленного органа, а звідти знову розходяться по всіх органах і частинах, куди проникає нервова речовина. І так усі переміни в органах і чуттях знаходяться, сходяться й закарбовуються в розумі, а всі рухи розуму, своєю чергою, відбиваються в органах і чуттях. А оскільки нерви є пучками ниток мозкової речовини, що простягається до органів і найдрібніших частин тваринної машини й там розподіляється, а з’єднуються вони лише в мозку, то всяка зміна, що виникла на кінцевій межі якогось нерва, не пошириться по інших частинах, перш ніж пройде через мисленний орган. Отже, подібні рухи органів, що безпосередньо слідують за рухами розуму й їм відповідають, ми називаємо рухами волі, незалежно від того, чи починаються вони в самому розумі, чи передаються в нього через нерви.
Докладніше розглянемо теорію уявлень. Із того, що ми досі сказали про уявлення та їхнє походження, випливає, що всіма ними ми завдячуємо дії на нас зовнішніх предметів, а отже, без цієї дії не існувало б жодних уявлень. Звідси випливає давно й повсюдно прийняте положення, що всі уявлення є набутими. На запитання ж про те, яким чином зовнішні речі відображаються в нашому розумі, ми вже почасти відповіли. Нарешті, найпростіша відповідь на це запитання така: вони не можуть бути представлені інакше, як лише впливаючи на наші нерви. Цей вплив може різнитися або за поживними властивостями, або за іншими якостями, притаманними матерії, як-от: спорідненість, рух, опір, ущільнення або розрідження, додавання чи віднімання теплоти тощо. Сутності, що діють першим способом, могли б засвоюватися і, отже, переробляючи нервову матерію, самі б у неї перетворювалися. Але такий спосіб дії навряд чи може мати місце в нервах, бо, по-перше, закінчення нервів у всіх органах чуття прикриті, а отже, зовнішні предмети не стикаються з ними безпосередньо. По-друге, більша частина предметів, що діють на нас через чуття, не є поживною. Навпаки, є й такі, що впливають на нас із значної відстані — наприклад, світні небесні тіла, всі освітлені або коливні тіла, що породжують звук, і подібні до них. І саме в цій будові чуттів, завдяки якій ми можемо сприймати враження від найдальших предметів, полягає та безмежна перевага, що, зазнаючи безпосередньої дії сутностей, які не торкаються нас прямо, ми поєднані з усією величчю фізичного світу, а через це можемо узгоджувати наші нерви з його устроєм і тією чи іншою мірою осягати його.
Отже, вплив предметів на наші нерви, не привносячи матерії, яка могла б обернутися на їхню власну сутність, а лише силою, що діє на їхню речовину, може прискорювати, сповільнювати або в інший спосіб змінювати органічний процес, який у них відбувається. І в тому, і в іншому разі зовнішні сутності не роблять нічого іншого, окрім як підтримують або різноманітно змінюють органічний нервовий процес. А отже, вражені й передані нам зовнішніми предметами певні способи нервової діяльності й становлять наші уявлення. Часто відновлювати якесь уявлення — означає повторювати той самий спосіб творення і розкладу; це означає привчати нерви жити так, а не інакше. І скільки разів відновиться той самий спосіб і порядок нервових дій, стільки разів ми відчуватимемо — тобто згадуватимемо — предмети, які колись викликали те саме відчуття. Таке відновлення, очевидно, може відбутися і за відсутності предмета, що викликав його спочатку: адже, будучи зобов’язані діяти безперервно, доки ми живі, ми неминуче мусимо діяти певним чином, а поживна матерія, що міститься в нас і постійно збуджує діяльність органів, найліпше може спонукати їх до такої діяльності, яка цим органам уже властива й звична.
Звідси видно, що уявлення, будучи своєрідною нервовою діяльністю, в усякому разі є результатом взаємодії органічної нервової сили та тих сил, якими тіла впливають на неї; а отже, вони виражають не сам предмет, що їх породжує, а радше його відношення до нас. Тому Берклі слушно вважав, що жодне наше уявлення не подібне до предмета, який його породив. З іншого боку, справжнє благо людини не потребує нічого більшого, крім пізнання відношення зовнішніх речей до неї самої та тих зв’язків між ними, які можуть її стосуватися. Бо в цьому полягає вся сукупність фізичних і моральних відомостей, справді корисних. Міркування ж про істинну сутність речей неминуче ведуть до помилок і примарних видінь, бо осягнення й проникнення в неї не дано людині.
Уявлення, таким чином, є не відчуттям сутності речі, а відбитим у нервовій м’якоті відношенням сил, за посередництвом яких ця річ діє, до органічної нервової сили; самі ж ці сили не можуть бути іншими, окрім тих, що властиві матерії загалом і приводять її в дію, а отже — силами фізичними або хімічними. Розгляньмо й розберімо це на прикладах. Якщо я підношу палець до вогню так, що виразно обпалююся, я зазнаю сильного відчуття вогню. Помітивши потім, що сталося з пальцем, я бачу, що вогонь у тій частині, якої він торкнувся, частково або повністю розклав його, утворивши хімічні сполуки між складовими його організованими першоелементами. Адже з інших джерел мені відомо, що саме такою є дія вогню на органічні істоти взагалі. Звідси я роблю висновок, що відчуття й уявлення вогню, отримане через дотик, пов’язане з дезорганізацією та хімічними змінами, які ця стихія в моєму пальці спричинила або збудила. Адже якщо відвести палець від вогню, ті самі зміни тривають іще деякий час, і разом із ними триває пов’язане з ними відчуття вогню, хоча самого його вже немає. Тому й інші хімічні агенти, що так само сильно й стрімко дезорганізують тканини, як-от луги, деякі їдкі землі, надмірно окиснені металеві солі тощо, — породжують подібне відчуття печіння, опіку й вогню. Якщо ж я підношу руку до вогню так, що відчуваю лише приємне тепло, я ставлю собі запитання: чи інакше тоді цей самий вогонь діє на мене? Очевидно, тим самим способом, але меншою мірою; отже, і відчуття, і уявлення тепла пов’язане з певними хімічними змінами, спричиненими в нервовій м’якоті дією теплороду. Інші тіла, що діють на нервову м’якоть силами іншого роду, будуть подібним чином пізнані через рід і ступінь змін, властивих цим силам. Ці самі зауваги можна застосувати й до смаку. Якщо взяти на язик, наприклад, міцну сірчану кислоту, то вона через виразно хімічну дію розкладає ту частину язика, якої торкається. Розбавивши її водою так, щоб вона спричиняла лише приємне відчуття кислоти, я, очевидно, не змінив способу її дії, а лише послабив його, розподіливши на частини. Отже, смак — чи то кислий, чи будь-який інший — може бути хімічним видозміненням, що збуджується в нервах язика. Він може бути й видозміненням хіміко-органічним, бо сполуки останнього роду не можуть діяти виключно хімічно. Нюх у цьому цілком подібний до смаку. Аміак, наприклад, сірчиста кислота, соляна кислота спричиняють в органі нюху видимі хімічні зміни, з чого я роблю висновок, що й інші запахи того самого роду спричиняють подібні зміни; і в цьому відчуття нюху цілком узгоджується з відчуттям смаку, якому воно передує і допомагає [5]. Адже приємний або неприємний запах застерігає нас про благотворну чи шкідливу дію речовин, які мають служити нам їжею, і або відвертає нас від їх уживання, або спонукає до нього [6].
Утім, не всі сили, що діють на відчуття дотику, нюху й смаку, діють одним і тим самим способом, наприклад, лише хімічно. Дія деяких із них, очевидно, є суто механічною: такою є дія тіл, що перебувають у русі, чинять опір, гладких, шорстких, твердих, м’яких і подібних до них. Деякі сили, що діють на нерви нюху й смаку, очевидно, діють через поживні властивості й безпосередньо в самих чуттєвих нервах, а через них і в усій системі посилюють не лише хімічний, а й органічний процес, про що свідчить швидке, майже миттєве освіження від міцних запахів, оцту, вина й їжі.
Зір, що дає нам відчуття світла й кольорів, імовірно, також залежить від змін іншого роду; принаймні в оці жодних хімічних змін не помітно. Щоправда, сонячні промені, сконцентровані запалювальним склом або дзеркалом, очевидно, ушкоджують і спалюють органічні частини, але ця дезорганізація відбувається без відчуття світла і, здається, залежить радше від водночас сконцентрованого або виділеного теплороду, будучи поєднаною з істинним відчуттям вогню. З іншого боку, чорний колір судинної оболонки (choroideae) дає підстави припустити, що світло, зібране на дні ока, залишається в ній, а отже, можливо, і засвоюється нервовою м’якоттю, хоча наше незнання справжньої природи світла не дає змоги ані підтвердити, ані спростувати це припущення. У всякому разі, чи засвоюється світло нервовою м’якоттю, чи діє на неї лише своїм рухом або якоюсь іншою силою, кожен колір має діяти властивим йому способом і тим самим породжувати власні уявлення, тоді як нервові точки, в яких відбуваються ці зміни, немовби малюють на нерві обриси тіла й дають про нього поняття.
У вусі відчуття звуку народжується незмінно через тремтіння вологи, що заповнює порожнини присінка, завитки та півколових каналів, у яких розподіляється й закінчується слуховий нерв. Отже, в цьому органі чуття коливання згаданої вологи діє, вочевидь, не інакше як збуджуючи подібне тремтіння в самій нервовій субстанції, а отже, способом цілком механічним.
Існують тіла та їхні властивості, уявлення про які ми набуваємо лише за допомогою одного чуття; є й інші, що діють на два або три чуття водночас, і тоді набуті уявлення є складними. Нарешті, уявлення, отримані одним чуттям, виправляються й удосконалюються іншим, і навіть самі чуття вдосконалюються та вправляються завдяки допомозі й керівництву, які вони отримують одне від одного. Так, про рух, відстань і величину тіл ми судимо спочатку за допомогою дотику, і цим способом не лише виправляємо уявлення, отримані за допомогою зору, а й привчаємося згодом судити про них лише за його свідченням, хоча судження про величину, рух і відстань тіл, спрямоване самим лише зором, найчастіше буває помилковим. Крім того, уявлення можуть бути простими або складними залежно від того, чи діють на нас предмети лише одним способом — наприклад, хімічним або фізичним — чи двома або кількома способами водночас.
Щоб якийсь вплив зовнішнього предмета міг виразно відчуватися нами й породжував уявлення, необхідно, щоб він мав певну силу й певну тривалість; бо невиразний рух органів чуття не досягає органа мислення, а отже, й не може бути усвідомлений. З цієї причини ми не розрізняємо голосу, що долинає здалеку, не бачимо надто дрібних або надто віддалених предметів, не помічаємо ядер, що пролітають повз нас, і не можемо судити про форму тіл, які перебувають у швидкому русі. Окрім того, будь-яке слабке враження є лише миттєвим і негайно стирається іншими, тоді як сильне зберігається протягом певного часу, що відповідає його напруженості. З цієї причини розпечена головешка, яку обертають по колу, дає нам відчуття світного кільця; з тієї самої причини сім первинних кольорів при швидкому обертанні по колу викликають відчуття білого кольору.
Із попереднього вчення про уявлення випливає, по-перше: оскільки слабкі враження, спричинені на органи чуття, не доходять до органа мислення, то ці враження мають слабшати в міру віддалення від того місця, де вони беруть початок. Звідси ми розуміємо, чому розум не має жодного відомості про зміни, що відбуваються в інших органах, доти, доки ці зміни не набудуть певної сили; чому на віддаленіші частини тіла він має меншу владу, ніж на ближчі, і так далі. По-друге: оскільки наші відчуття й уявлення не є вираженням самої природи речей, а лише їхніх відношень до нас; а це відношення неминуче змінюється не тільки відповідно до відмінності самих предметів, а й відповідно до змін у нашому стані, тобто залежно від стану наших нервів і будови органів чуття. А оскільки цей стан залежить від людського роду, віку, статі, клімату, способу життя, темпераменту, здоров’я, а також від повсякденного або звичного стану тілесного механізму, не варто дивуватися, що одна й та сама річ породжує різні почуття в різних людей або в нас самих — залежно від часу, віку й хвилинного настрою. Тому для смаків і справжньої краси не існує загального закону. Тому запах, вигляд і спогад про страви приємні нам перед обідом і нестерпні після нього. Тому будь-яка річ після використання стає нам байдужою або прикрою. Тому ми часто засуджуємо те, що ще кілька днів тому приводило нас у захват і захоплення.
Здібності розуму. Уявлення, набуті через чуття й такі, що беруть у них початок, є, так би мовити, спільним надбанням чуттів і мисленнєвого органа; інші ж здібності розуму, які зазвичай називають здібностями душі, належать виключно останньому. Чи всі розумові здібності є належністю всієї маси мозку, чи кожна — окремої його частини? Чи розподілені вони всі разом по всьому його об’єму, чи зосереджені в його центрі, який звичайно називають sensorium commune? Або, що зводиться до того самого, чи є мозок у цілому лише єдиним мисленнєвим органом, що охоплює всі його здібності, чи ж він являє собою сукупність кількох органів? Недостатнє знання мозку та способів його дії, неможливість спостерігати всі частини цього внутрішнього органа за життя, а також труднощі дослідів, що межують із неможливістю, не дають змоги визначити це з точністю. Навіть різні фізіологи призначали різні частини мозку оселею душі та sensorii communis, і всі мали на це однакове право; бо там, де в природознавстві дослід не може дати відповіді, будь-які здогади однаково добрі.
Розглядаючи, однак, мозкову речовину, ми помічаємо, що вона не всюди однорідна й не цілком тотожна самій собі, а складається з частин різної форми. Це змушує припустити, що вся ця величезна маса сплетена з різноманітних нервових органів, які можуть бути оселею різних здібностей і рухів розуму. Справді, в тому, що мозок є справжнім осередком і знаряддям усіх дій і рухів душі, переконують нас найпростіші спостереження. Вони показують, що його існування й цілісність є неодмінною умовою для мислення та вияву всіх розумових дій, тоді як для життя й росту тварин достатньо нервів або спинного мозку. Бо часом мозок може бути відсутній, зруйнований, ушкоджений або бездіяльний, і попри все це життя не припиняється миттєво; однак діяльність розуму й відчуття власного буття в кожному з цих випадків зникають тієї ж миті. Крім того, мозок властивий лише деяким тваринам, в інших же є лише спинний мозок, тоді як нерви властиві всім. У останніх життя, відчуття й тваринні рухи виявляються повною мірою, однак відсутні будь-які розумові здібності; ці ж здібності зростають і вдосконалюються в тій самій пропорції, в якій збільшується мозкова маса. Навіть у людей, що вирізняються видатними талантами й силою розуму, мозок незрівнянно більший і досконаліший, що підтверджується спостереженнями не лише анатомів і фізіологів, а й простого люду [7]. Це зауваження ще переконливіше доводить, що здібності й рухи розуму мають органічну природу. Бо в усьому органічному світопорядку панує незмінний і непорушний закон: функції, закріплені за певним знаряддям, тим досконаліші, чим рясніше розвинений сам орган. Давні скульптори так глибоко осягнули цю істину, що їхні лицарі й атлети, маючи тіла велетенські й наймогутнішу мускулатуру, наділені головами доволі малими, тоді як ті, кому судилося правити світом, вирізняються черепами величезними.
Якщо, таким чином, мозок справді являє собою сукупність різних розумових знарядь, то й досконалість кожного з них окремо має залежати від об’єму мозкової маси, що його становить, і від ступеня її розвитку. У цьому сенсі було б справою аж ніяк не марною й не безплідною спостерігати та відзначати будову й форму голови в осіб, які переважають інших якоюсь особливою розумовою здібністю; бо таке спостереження, не саме по собі, а в поєднанні з анатомічним дослідженням самого мозку, може з часом привести до пізнання деяких розумових органів, — хоча й належить сумніватися, чи принесуть такі пізнання насправді ті вигоди, на які від них сподівалися.
Ми вже говорили, що здібності й рухи розуму слід вважати справжніми органічними відправленнями і що ці відправлення мають здійснюватися в особливих, призначених для того органах; самі ж ці органи неодмінно повинні міститися в мозку, оскільки з ним, поза всяким сумнівом, пов’язані всі здібності й рухи розуму. Ба більше, так само як усі властивості, що відрізняють роди й види органічних істот, залежать від відмінностей у їхній організації; і так само як ця організація вдосконалюється в загальному ряді істот поступово, породжуючи нові здібності й якості через додавання все нових органів, — так само слід судити й про розумові здібності. Вони є діяльністю і виявом життя певних органів, яких в одних істотах зовсім немає, а в інших вони різняться ступенем досконалості й сили.
Серед розумових здібностей деякі — такі як уявлення, пам’ять і певною мірою судження — спостерігаються в багатьох тварин, наділених мозком, хоча їхня здатність до міркування вельми обмежена й далека від людської. Однак уява, вочевидь, властива лише людині; і якщо це так, то справедливо було б гадати, що в людському мозку є присвячений їй орган, якого позбавлені інші тварини. Подібним чином лише людина осягає буття Вищої Істоти і воздає Йому хвалу, бо навіть найдикіші з відомих нині народів мають свою релігію. Це загальне вшанування Вищої Істоти має ґрунтуватися на особливій здатності розуму, притаманній винятково людині, — я маю на увазі здатність простежувати й досліджувати причини речей та проникати в невидимі пружини видимих наслідків. Адже за наявності такої здатності саме споглядання світу та його порядку мало б одразу привести до поняття про першопричину таких грандіозних і дивовижних явищ.
Однак, визнаючи ймовірним, що мозок являє собою сукупність кількох розумових органів, від яких (у їхній фізичній частині) залежать різні здібності душі, я ніколи не наважився б, подібно до Галля, визначати їхню точну кількість і вказувати кожному з них певне й призначене місцеперебування. Втім, можливо, що пильна увага людей, поєднана з ретельним і тривалим анатомічним дослідженням мозку, колись наблизить нас до цього знання.
Крім того, мозок справді може бути сукупністю кількох органів, але органів, завжди тісно між собою пов’язаних, про що свідчить безперервна цілісність мозкової речовини. Отже, діяльність будь-якого з них неминуче спричиняє діяльність інших, а з різного поєднання цих дій у різних ступенях можуть поставати різноманітні вияви розумових сил. Тому вважаю недоречним і зайвим призначати стільки окремих мозкових органів, скільки існує здібностей і рухів розуму, і тим паче зухвалим — указувати кожному з них окреме й визначене місце перебування.
Ба більше, сама сила й швидкість мозкової діяльності може надавати тим самим розумовим здібностям іншого вигляду й перетворювати одні на інші. Так, найрозсудливіша людина, розігріта вином, любов’ю чи гнівом, перестає бути собою. І згідно з викладеними в цій праці засадами, інакше й бути не може: адже розумові здібності, будучи органічними відправленнями, хоч і мають первісну основу своєї сили й досконалості в будові органів, однак самі ці дії мають визначатися й обмежуватися всіма тими умовами, якими визначаються й інші органічні акти. Тобто вони залежатимуть від ступеня температури, впливу навколишніх нас зовнішніх тіл, а також від кількості й природи поживної матерії, що підлягає переробці. Більшість речовин, які діють безпосередньо на нерви, не є поживними; навпаки, найщедрішим і навіть єдиним джерелом, з якого виробляється нервова субстанція, є кров. Через це під час посиленої діяльності мозку ми бачимо, як нагрівається голова і як кров рясно приливає до неї; через це після завершення травлення й утворення нової крові розум найбільш схильний до праці; через це, нарешті, швидкість і сила кровообігу очевидним чином впливають на стан розумових здібностей. Те саме слід розуміти й щодо притоку артеріальної крові до голови; саме тому давній і найпростіший досвід навчив, що люди, наділені довгою шиєю або надмірно високим зростом, зазвичай слабкі розумом. Під час гарячки ж, через рясний притік крові до мозку, діяльність цього органа часом збуджується до такої міри, що робить тихих і малозрозумілих людей проникливими, відважними й красномовними. Подібним чином любовна гарячка не одного зробила поетом. Ювеналові ж вірші диктував гнів [8].
Навпаки, постійне вживання й вправляння якогось органа вдосконалює його, зміцнює й робить діяльнішим, часто — на шкоду іншим органам, що черпають поживну матерію з того самого джерела. І тому розумові здібності, як і всі органічні, від частого вживання вдосконалюються й міцнішають, але зі збитком для інших здібностей. Саме з цієї причини вироблення травних соків, а тим самим і саме травлення, у вчених людей таке слабке. Через це під час напруженої розумової праці ми помічаємо, як холонуть ноги, тоді як, навпаки, довга ходьба й тілесна праця вгамовують надмірно збуджені розумові сили, повертаючи їх до належної поміркованості.
[1] Це визначення, можливо, не виражає і не описує чуттєвість досконало, але, власне кажучи, саме це слово й не потребує визначення.
[2] Галлер першим намагався довести дослідами, що здатність чуття належить лише нервам і що в тих частинах, куди вони не проникають, її немає. Досліди й міркування його опонентів, які прагнули спростувати це вчення, доводять лише те, що цей великий фізіолог марно заперечував наявність нервів у деяких органах. Бо стверджувати, ніби без нервів усі органічні частини тваринного тіла відчувають, — означає стверджувати, ніби відчуває все органічне царство, а отже, що чуття і життя — це одне й те саме; це безглуздо й лише спотворює загальноприйняте значення слів.
[3] Навіть досліди переконують нас у цьому найочевиднішим чином, бо після відокремлення нерва разом із м’язом, у який він входить, його подразнення негайно спричиняє здригання м’яза. Гальванічні досліди слугують цьому найяснішим доказом.
[4] Було зауважено, що образи, змальовані в мові та віршах народів первісних і неотесаних, напрочуд сильні й точні. Це явище цілком природне: що далі ми просуватимемося в витонченості та Просвітництві, то багатшими ставатимуть наші уявлення, але вони будуть менш чистими й менш сильними.
[5] Із цих зауваг випливає, що уявлення та всякі дії розуму, збуджувані чутливістю органів чуття, власне пов’язані з розкладанням нервів.
[6] Бо якщо якась речовина діє надто сильно хімічно або органіко-хімічно й прагне до розкладання організованої матерії, ми відчуваємо відразу до її вживання як до сили, здатної зруйнувати нутрощі.
[7] Дехто, порівнюючи об’єм або вагу мозку в різних тварин, дійшов висновку, ніби існують такі, у яких його більше, ніж у людини, а отже — що розумові здібності не перебувають у пропорції до мозкової маси. Але хто ж не бачить, що такі порівняння хибні? Бо масу мозку в різних видів тварин належить розглядати щодо всієї «машини» організму, а отже — щодо обширності решти нервової системи. Таким чином, що більший мозок тієї чи іншої тварини порівняно з іншою щодо решти нервової системи, то вищими мають бути її розумові здібності. Наскільки мені відомо, лише Зьоммерінг розглядав співвідношення мозку саме так.
[8] Facit indignatio versus (Гнів диктує вірші).
РОЗДІЛ XXXI
ДІЯ ВОЛІ • МІМОВІЛЬНІ РУХИ М’ЯЗІВ
Особлива здатність тваринних істот, завдяки якій вони здійснюють рухи, накреслені в умі, називається волею. Відповідно до цього положення, ця здатність є розумовою, а отже, її осередок має міститися в головному мозку. Однак воля впливає на м’язи, які скорочуються на її знак; отже, зміна, що сталася в умі, має передаватися м’язам і бути причиною їхнього скорочення. Вона не може передаватися інакше, як через нерви, які, виходячи з мозку, розгалужуються й закінчуються в м’язах. А оскільки всяка дія нервів зрештою зводиться до відчуття, то відчуття, збуджені в закінченнях нервів, безперервно поширюються ними аж до самого мозку, а ті, що виникли в мозку, простягаються назад аж до самих нервових закінчень.
Більша частина рухів м’язів, які ми приписуємо волі, є водночас наслідком зовнішніх вражень: будучи перенесені в мозок, вони народжують уявлення, а звідти, відбившись до м’язів, стають причиною їхнього скорочення. Бо так само, як усякий вплив на нерви породжує відчуття, так і всякий вплив, спрямований на м’язи, викликає в них скорочення або здригання. А оскільки нерви є провідниками всіх вражень, то й наслідок у кожному разі має бути однаковим, чи діємо ми безпосередньо на самі м’язи, чи на нерви, які передали б їм отримане враження. Подібно до того як усі уявлення є набутими й завдячують своїм початком впливові на нас зовнішніх предметів, так само точно набутими є й усі мимовільні рухи.
Але такою є будова й первісне формування тіла, такою, одним словом, є механіка тваринної організації, що всяке враження, всякий прояв певної сили в цій організації, залежно від того, приємне воно чи неприємне, збуджує благотворні рухи, спрямовані на усунення речей обтяжливих або шкідливих і на наближення та засвоєння корисних і приємних [9]. Перше збудження цих рухів збігається в часі з набуттям уявлення та з дією предметів, що його породжують. При кожному поновленні враження поновлюються й ці рухи; вони повертаються при кожному повторенні уявлень навіть за відсутності самих уявлюваних предметів. Таким чином ми набуваємо водночас і уявлення, і певні рухи, які спочатку є механічними й аж ніяк не залежать від нашої волі, але яких ми зрештою навчаємося і які можемо відновлювати так само, як і самі уявлення. У ході цього навчання розум поступово набуває влади й навички викликати їх у пам’яті та відновлювати за потреби.
Отже, так звані мимовільні рухи є справжньою вправністю, набувати яку ми починаємо від самого початку нашого буття; м’язи ж через ці рухи формуються, вдосконалюються й зміцнюються так само, як і всі інші живі органи. Бо всі так звані мимовільні рухи спочатку здійснюються без нашої свідомості, якої на початку шляху ми мати не можемо і яку набуваємо лише після довгого досвіду — хоча й тоді не знаємо, яким способом і за допомогою яких знарядь їх здійснюємо. Адже якби тому, хто не знає анатомії, відкрили всі м’язи нашого тіла й запитали, за допомогою яких він здійснює ті чи інші рухи, він напевно не дав би відповіді. Отже, все в нас є плодом навчання, заснованого на властивостях самої організації, бо нервова система виробляється й організується відповідно до тих вражень, які вона отримує. Доказом цього є різний спосіб відчування й судження в людей різних народів; доказом — засвоєння звичок, звичаїв, жестів, способу мислення й мови тих осіб, з якими ми спілкуємося. Нарешті, доказом слугує та механічна й непереборна схильність до наслідування, яка часто буває настільки сильною, що ми не можемо собі її заборонити, і яка найсильніше виявляється в дітей, оскільки їхня нервова система ще тільки має набути певного способу розвитку та залежних від нього властивостей.
Зрештою, протягом усього життя ми спостерігаємо в собі й в інших тварин дії та рухи, збуджувані зовнішніми предметами, які явно відбуваються без думки й нашої участі, а часто й супроти нашої волі. Ми бачимо рухи, що здійснюються без роздумів, але такі часто благотворні й мудрі, що нам лишається тільки дивуватися їм. Чому, наприклад, новонароджений плід, який ще не може мати про цей предмет жодного уявлення і жодної волі, бере до рота подане йому вим’я, ссе й проковтує здобуту їжу? Чи назвемо ми це вольовими рухами? А втім, згодом ми саме так їх і називаємо. Але як можна бажати речі невідомої й уживати для її досягнення невідомих рухів? Чи не є це радше простим наслідком тваринної організації, в якій певні зовнішні сили, діючи на весь організм або на окремі його частини, збуджують саме такі, а не інші рухи? Адже всі подібні рухи, спрямовані до блага організму — тимчасового чи сталого, — часом настільки доцільні й розумні, що перевершують не лише всяку нашу вправність, а й саме розуміння.
Інстинкт. І подібні благотворні рухи, здавна помічені навіть простим народом, дістали назву інстинкту або навіювання, як такі, що не залежать ані від нашого пізнання, ані спочатку від волі. Бо чи можна приписати свідомості й волі ті дії тварин, силою яких вони уникають шкідливих, хоч і невідомих їм речей, або здійснюють корисні рухи, не осягаючи їхньої мети? За чиєю, наприклад, порадою й настановою тварини розпізнають серед корму й відкидають отруйні рослини? Яким чином молоді особини, ще не маючи жодного досвіду, з першого ж погляду впізнають ворога? І звідки вони навчилися хитрощів, за допомогою яких рятуються від нього? Той, хто ухиляється від раптово кинутої в нього зброї найспритнішим і найшвидшим рухом тіла, хіба заздалегідь складав план цього руху й повороту? Або ж чи в його владі, побачивши зброю, заборонити собі цю дію? Хто, почувши несподіваний крик або шум збоку, зможе втриматися від того, щоб не обернутися й не глянути в той бік? Нарешті, хто веде величезні зграї птахів із наближенням зими з північних країн у південні? Хто з поверненням весни відсилає їх на колишні місця? Коротко кажучи, кожен, хто уважно й неупереджено придивиться до дій тварин, птахів, комах, червів і навіть самих рослин, усюди побачить закладені в їхній організації підстави найрятівніших, наймудріших і найдосконаліших рухів, що ведуть їх до їхніх часткових або загальних цілей природи, а це перевершує всяку мудрість і пізнання не лише цих створінь, а й самої людини.
Усі ці рухи органічних створінь, спрямовані до загальних намірів природи або до блага родового чи часткового, випливають із тих співвідношень, які існують між організуючою силою взагалі (або в окремих випадках) та іншими силами, що приводять матерію в рух. Ці співвідношення нам здебільшого невідомі, а тому й наслідки їхні здаються незбагненними й дивовижними. Отже, рухи тварин, що спрямовані до виконання загальних або часткових намірів природи, належать не стільки цим створінням, у яких вони відбуваються, скільки тій всеосяжній і найпершій причині, яка оживляє всю природу, підтримує весь світовий лад, яка здавна вбрала матерію в органічну форму і яка й досі перебуває та безперервно організує в усіх істотах і в усьому одушевленому світі; нею, так би мовити, надихнута матерія, що організується, через неї вона діє й виявляє свої властивості, і її ще римський поет вважав за душу, що оживляє весь світ:
Spiritus intus alit, totamque infusa per artus
Mens agitat molem et magno se corpore miscet.
(Дух живить ізсередини, і розум, розлитий по членах, рухає всією масою та змішується з великим тілом).
Ми ж, роблячи подібні рухи звичними через часте повторення, відчуваючи їхні благотворні наслідки, непомітно навчаємося й намагаємося перетворити їх на навичку, аби відновлювати їх за власним бажанням і з подібними намірами, хоча в цих намірах найчастіше помиляємося.
М’язи, які сама природа так розташувала, що певне зовнішнє або внутрішнє враження діє на них безпосередньо й постійно, так що вони безперервно скорочуються й розслабляються, менш чутливі до вражень, що доходять до них через нерви, які незрівнянно слабші за перші. Такі дістали назву мимовільних. Такі серце й уся м’язова оболонка артерій, такою є вся травна система і всі м’язи, що служать диханню. Скорочення цих м’язів під дією безперервних і властивих їм подразнень або не є предметом нашої уваги, і тому ми не можемо навчитися керувати їхніми рухами, або ж враження, що діють на них безпосередньо, значно сильніші за душевні рухи, які могли б дістатися до них через нерви. Однак якщо й ці рухи стають бурхливими, вони досягають згаданих м’язів і розладнують їхні звичні та правильні скорочення. Радість, наприклад, страх або гнів значно прискорюють биття серця й порушують його лад; натомість увага, зосередженість і розумова праця стримують і сповільнюють дихання. Крім того, немає такої людини, яка не могла б за власним бажанням, зусиллям розуму, прискорити, сповільнити або затримати дихання.
Ті ж м’язи, які розташовані так, що не можуть сприймати жодного враження безпосередньо, очевидно, не можуть бути приведені в рух інакше, як за допомогою вражень, що доходять до них через нерви. На них, отже, воля має діяти найсильніше, оскільки цій дії ніщо не перешкоджає. Але якщо станеться так, що якась сила — випадково або внаслідок хвороби — почне діяти на них потужно й безпосередньо, воля втрачає над ними всякий вплив, чому ми бачимо постійні приклади в конвульсивних і судомних хворобах. Навіть самі бурхливі потрясіння нервів або духу на якийсь час припиняють вплив волі на довільні м’язи, а також порушують порядок руху або затримують скорочення м’язів мимовільних. Бо ми щодня бачимо, що сильні душевні хвилювання не лише зупиняють або розладнують скорочення серця, а й навіть кишківника, що особливо виявляється у чутливих людей через відрижку, гіркоту в роті, блювання, а іноді й розлад шлунка. Звідси видно, що загальноприйнятий поділ фізіологів на м’язи довільні та мимовільні не має в природі м’язів жодного підґрунтя, оскільки ці м’язи, крім свого розташування, нічим одна від одної не відрізняються.
Пристрасті. Усі враження, що діють на нерви, поєднані з приємним або неприємним почуттям [10]. Ця неприємність, доведена до найвищого ступеня, породжує біль, а приємність — насолоду. Завдяки властивостям тваринної організації, [через] прагнення до добра й уникання зла виникають рухи, спрямовані на досягнення предметів, що збуджують перші відчуття, і на усунення других. З часом ми навчаємося цим рухам і, нарешті, можемо викликати їх за власним бажанням. Звідси воля набуває двох загальних напрямів: бажання і відраза, або неприязнь. Так, поступово, через досвід, ми навчаємося судити про речі, корисні нам або шкідливі, приємні або неприємні, і за допомогою волі спрямовуємо наші дії на їхнє здобуття або усунення.
Однак воля лише доти владна збуджувати рухи, відповідні приємним або неприємним відчуттям у нервах, доки ці відчуття лишаються в певних межах. Бо якщо відчуття надмірно шаленe, воно саме впливає на м’язи й виводить їх з-під влади волі — так само, як і всяке сильне враження, що діє безпосередньо на плоть. І тоді ці бурхливі рухи нервів, які надають напрям усім учинкам і навіть самій волі, перероджуються в пристрасть. Отже, пристрасті — це не що інше, як сильні почуття; подібно до волі, вони збуджують рухи для здобуття або усунення якогось предмета, але ці рухи безладні й шалені. Пристрасті, що спонукають нас до досягнення або набуття чогось: любов, гординя, жага слави, почуття честі, любов до вітчизни, амбіція, республіканське піднесення, жадібність, скупість, змагання (суперництво), дружба, побожність тощо. Неприємні пристрасті: ненависть, заздрість, гнів, помста, жорстокість, скорбота, відчай, острах, сором тощо.
Оскільки кожна пристрасть збуджує певний рід рухів — а нестримна пристрасть і зовсім сама всім керує та панує, — то ці рухи є мовою або, радше, образом пристрасті, образом, зрозумілим навіть тваринам. Якщо ж якась пристрасть часто повторюється й стає своєрідною звичкою, тобто панівною, то й відповідні їй рухи стають сталими, закарбовуючись у всьому вигляді людини. Тому наметане й досвідчене око легко судить за рисами обличчя та поставою, яка саме пристрасть у кому переважає.
Загалом приємні пристрасті прискорюють життєвий плин, кровообіг, тваринне тепло і всі органічні процеси творення та розпаду. Вони виявляються в безхмарному чолі, ясному, відкритому й часом блискучому погляді, усмішці на вустах, рум’янці на обличчі, а також у говіркості, прихильності й доброті до всіх, у співі, стрибках і гучному сміхові. Охоплені такими поривами прагнуть наблизити до себе предмет, що полюбився, звідки виникають обійми, захват, вигуки, оплески. У такі хвилини навіть найсуворіший розум пом’якшується й схиляється до добрих учинків, наслідком чого стають прощення образ і прикрощів, незвичайна доброта, чемність, довірливість, доброчинність і тому подібне.
Неприємні ж пристрасті виражаються протилежними знаками: насупленим чолом, зведеними й спрямованими до перенісся бровами, косим поглядом на неприємний предмет або ж цілковитим відверненням від нього очей, а також блідістю, що почергово змінюється почервонінням. Початок цих пристрастей знаменується мовчанням, подальший же їхній розвиток — їдкими словами, суперечкою, докорами, глузуванням; сильніший порив виявляється погрозами, лихослів’ям і прокльонами, поєднаними з голосом міцним і пронизливим, а в жінок і дітей — гірким плачем. У такі хвилини розум спрямований виключно на вчинки погані й шкідливі для ближніх.
Отже, пристрасть є наполегливим прагненням, сильним бажанням здобути щось або ж віддалитися від чогось, з чого випливають рішучі дії та наміри, шалені зусилля, незвичайне напруження тіла й духу — якщо сили цьому відповідають і являють нам можливість досягнення або усунення того предмета, що становить мету пристрасті. Якщо ж неміч сил або усвідомлення їхньої слабкості показує нам неможливість здобуття бажаного чи усунення ненависного, то в натурах міцніших народжується відчай, а в слабших — острах, боязкість, підозріливість, мовчання й уникання всякого товариства та бесід.
Пристрасті, як і всі природні явища, мають свої ступені. Слабші лише надають напрям волі й рухам м’язів; сильніші — спрямовують і дії розуму; отже, перші можуть бути приховані, другі ж неминуче вириваються назовні. Неистові пристрасті цілковито панують над волею й розумом, стаючи справжнім безумством. Тому можна безпомилково твердити, що всяка пристрасть, доведена до найвищого свого ступеня, обертається на справжнє божевілля.
[9] Усе, що діє в напрямі органічної сили, приємне, бо сприяє її справі; усе, що діє в протилежному напрямі, неприємне, бо прагне до руйнування її праці, до її знищення або ослаблення.
[10] Ця приємність або неприємність, очевидно, загалом залежить від такого начала. Індивідуальна сила діє постійно й завжди в певному напрямі, єдиному, що узгоджується з індивідуальним благом. Кожна сила, яка прагне змінити цей напрям, де б вона не діяла, пізнається як ворожа всій істоті, породжує відразу й рухи, спрямовані на її усунення. Натомість кожна сила, що прискорює діяльність організуючої сили у властивому їй напрямі, породжує приємне почуття й зусилля до її засвоєння.
РОЗДІЛ XXXII
ЗАУВАЖЕННЯ ПРО ТЕОРІЮ ДІЇ НЕРВІВ
Яким чином нерви — або ж воля через нерви — діють на м’язи? Як зміни, що відбуваються в самих їхніх закінченнях, досягають мозку? Довгий час фізіологи досліджували це питання і намагалися розв’язати його безліччю припущень. Гален, а за ним і майже всі давні письменники вважали, що нерви живляться особливим началом, або летким духом, який народжується в мозкових порожнинах із повітря, що вдихається через ніздрі, і з поживних духів, принесених артеріями, і звідти розходиться по всіх частинах тіла. Пізніше сірій речовині мозку, яка, вочевидь, переважно сплетена із судин і яку дехто вважав скупченням вузликів, приписували виділення, або вироблення, особливої рідини, названої нервовою. Надзвичайно швидкому плинові цієї рідини приписували передавання уявлень від органів чуття до мозку і велінь волі від нього до м’язів. Тому були й такі, хто бажав убачати в цій найтоншій і найстрімкішій рідині світло, флогістон, ефір або електричну матерію [11].
Дехто вважав нервові нитки натягнутими струнами, а всякі зовнішні враження — ударами, що поширюються вздовж цих ниток і передаються від одного кінця до другого. Зьоммерінг простежував нерви, що беруть початок у мозку, аж до самих стінок мозкових порожнин (ventriculi), де, як йому здається, вони стикаються з вологою, яка завжди перебуває в тих порожнинах; він вважає, що ця волога є посередником між душею і нервами. Інші ж невідому причину всіх нервових відправлень називають просто нервовою силою.
Однак припущення, ніби нерви є судинами, що містять у собі особливу й невидиму рідину, не підтверджене досвідом і анітрохи не полегшує розуміння нервових дій. Адже, пояснюючи, як враження, спричинені на нервах, переходять з місця на місце, ми аж ніяк не пояснюємо самого способу, яким вони відчувають. Та й пояснення першого феномена не потребує окремих припущень, якщо річ доведена й безсумнівна: мозок і нерви, взяті разом, становлять один і той самий орган, одне й те саме безперервне внутрішнє середовище; а тому зміна, де б вона не почалася і не виникла, має бути спільною для всього цього середовища. У випадку ж другого припущення належало б вважати нерви за вкрай туго натягнуті струни, а всі розумові й нервові дії — за найменші тремтіння. Але, не кажучи вже про те, що подібне напруження в м’якій нервовій речовині немислиме, досвід цілком спростовує це припущення. Адже перерізані нерви не лише не скорочуються, що неминуче мало б статися в такому разі, а, навпаки, видовжуються, і їхні кінці заходять один за один. Якщо ж припустити, що це тремтіння передається лише по натягнутих нервових оболонках, а речовина, яку вони вкривають, усюди його сприймає, то ми пояснили б лише поширення вражень — так само, як і за допомогою теорії нервової рідини, — але не пояснили б самого їхнього відчування, тобто сприйняття. Нарешті, таке допущення неминуче призвело б до висновку, що всі зовнішні предмети діють на нерви не інакше як через удар або опір, тоді як вище ми з усією очевидністю показали, що вплив предметів на органи смаку й нюху найчастіше має виразно хімічний характер; у фізиці ж неможливо допустити, щоб одне тіло, діючи на інше, не діяло всіма своїми властивостями водночас. На завершення: припущення про якусь посередницьку вологу між душею і мозком також не узгоджується зі здоровою логікою, яка не визнає нічого проміжного між духом і тілом. Подібне припущення не є фізичним і не полегшує осягнення суті речей.
Навпаки, якщо ми глибше замислимося над предметом, то побачимо, що жодна здогадка, жодне припущення не пояснять ані відчування, ані мислення. Бо якщо ми не осягаємо, як це відбувається в мозковій масі, то хіба краще ми розуміємо, як це чиниться в душі? Або ж ми розуміємо, як це може відбуватися в якомусь уявному існуванні, що посередничало б між мозком і душею? Зрештою, навіть якби ми й осягнули, яким чином ми мислимо — що є річчю цілком неможливою, — я питаю: на що б нам придалося таке знання? У справжніх науках не слід відступати від достовірних речей, заснованих на безсумнівних спостереженнях або дослідах, бо тільки вони становлять справжню науку і тільки вони можуть бути корисними. Найочевидніший досвід навчає нас, по-перше: що відчування, сприйняття, діяльність і рухи розуму мають місце лише в істотах органічних, а отже, це справжні органічні відправлення, що відбуваються тим самим способом і за тими самими законами, що й усі інші такого ж роду; по-друге: що органом, у якому відбуваються подібні відправлення, є мозок і вся нервова маса. Раз ми це знаємо, то знаємо про нервову діяльність стільки ж, скільки й про всі інші органічні функції. Бо хіба краще й виразніше ми розуміємо спосіб здійснення якоїсь іншої життєвої функції? Чи знаємо ми, наприклад, як відбувається травлення або якесь інше органічне утворення? Адже в кожному з цих випадків ідеться про осягнення способу, яким організується матерія, — отже, про осягнення творчої сили, що спочатку її організувала і організує й досі. Відчування і думка, подібно до інших дивовижних феноменів життя, є виявами дії цієї сили, а мозок — це орган, у якому вона виявляється і розгортається в разючому образі думки. Ми навіть самі є лише точкою, в якій [ця сила] доведена до своєї межі, розвивається, шириться, породжує один за одним усі незбагненні феномени життя і, нарешті, згасає.
У тому, що всі відправлення мозку й нервів є дією та виявом притаманної їм організуючої сили, ми переконуємося:
- По-перше, із загальних засад цього вчення, які показують, що всяка дія, що має місце в одушевлених істотах, має органічний характер.
- По-друге, із того, що цілісність і саме буття цих дій нерозривно пов’язані з цілісністю буття і вільним функціонуванням органа. Бо відсутність, пригнічення або ушкодження мозку знищує або зупиняє всі розумові здібності; подібне ж виснаження, ушкодження або стискання нерва знищує чутливість тієї частини тіла, в якій він розгалужується, а його перев’язування перериває лише сполучення цієї частини з мозком.
- По-третє, для підтримання мозкової й нервової діяльності необхідний безперервний приплив поживної матерії, яку нервова система, очевидно, черпає в крові; бо при перев’язці артерій, що доставляють кров до мозку, вся діяльність нервової системи припиняється — так само, як завмирає вона при зупинці кровообігу бодай на мить.
Напружена діяльність мозку, спричинена пристрастю або посиленою й тривалою розумовою працею, виразно збільшує приплив крові до цього внутрішнього органа, що виявляється в почервонінні голови та сильному битті її судин. Жар, що при цьому зростає в голові, свідчить про прискорений органічний процес, тобто про посилену виробку і розкладання, що знаходить подальше підтвердження в негайному збільшенні виділень, а саме поту й сечі.
Нервова речовина, без сумніву, виробляється з крові, але й сама вона, вочевидь, слугує предметом подальшої переробки та належить до живлення деяких інших органічних частин. Хоча це й не доведено очевидними дослідами (та й довести це на практиці важко), однак із багатьох міркувань видається вельми правдоподібним. Омертвіння й виснаження частин, нерви яких перев’язані, ушкоджені або перерізані, а також цілковита зміна в органічних продуктах — то внаслідок припинення або зменшення, то внаслідок посилення нервової діяльності — наочно підтверджують цю думку. Нарешті, якщо перерізати нерв упоперек, ми побачимо, що нитки його видовжуються, а нервова речовина утворює на відсіченому кінці опуклості, крізь які вона просочується зі своїх оболонок у кожній нитці. Це доводить, що згадана речовина має легкий потяг від мозку до кінцевих розгалужень нервів і, отже, переливається в органи, в яких ці нерви розподілені. Це явище має відбуватися передусім у м’язах і органах секреції. Бо м’язи отримують найбільшу кількість нервів, які цілком у них зникають; а тому дія волі на м’язи має бути пов’язана з переливанням і перетворенням нервової речовини в м’язове волокно.
Отже, мозок і вся нервова система залежать від живлення та формування інших органічних частин, і в цьому відношенні вони подібні до серця й усієї системи артерій, подібно до яких вони розгалужуються по всьому тілу й сягають майже всіх його точок. Різниця лише в тому, що артерії та судини, що відходять від них, проникають у всі точки організованої матерії, нерви ж — не в усі. І подібно до того, як артерії, разом із переливанням поживної матерії, вивільняють теплород і тим самим зігрівають тіло відповідно до його живлення, так і нерви проводять властивий їм рід поживної матерії, несучи з собою чуття й вливаючи, так би мовити, іскру розумового життя. Саме тому зміна в стані нервової діяльності впливає на зміну загального життєвого стану й усіх органічних процесів майже так само сильно й істотно, як і зміна крові та її обігу. Через це часткове або повне руйнування нервової діяльності веде до згасання життя в окремій частині або в усій «машині» тіла, хоча й відбувається це менш стрімко, ніж при зупинці артеріальної діяльності.
Якщо ж мозок, за спокою м’язів та інших органічних частин, живлених нервами, перебуває в сильній і тривалій діяльності, тоді формування нервової маси значно перевищує її втрату. І навпаки: якщо діяльність м’язів і всього тіла вища за діяльність нервової системи, перші неминуче розвиватимуться сильніше й пишніше на шкоду останній. Якщо ж таке переважання в діяльності тієї чи іншої системи залежить від способу життя, темпераменту або звички, то верховенство й панування однієї над іншою встановлюється постійно й на рівні конституції тіла. Досвід не просто говорить, а на весь голос волає на користь цієї думки.
Бо, по-перше: міцність м’язів і справжня тілесна сила постійно перебувають в оберненій залежності від розумових праць і чутливості, тоді як остання перебуває в прямій залежності від розумових праць і в оберненій — від тілесних. Тому атлети, воїни, мисливці, старанні землероби й ремісники мають найсильніші й найрозвиненіші м’язи, досконале формування всіх органів, належне травлення й засвоєння їжі; нерви ж їхні нечутливі, інертні й важкі на підйом, розум тупий, а здібності душі мізерні або й зовсім відсутні. Навпаки, літератори, за своїм покликанням занурені в науки, глибокі роздуми й спокій, а також ті, хто безперестанку вправляє свою чутливість і підтримує в сильному ступені якусь пристрасть — як-от: люди побожні й фанатики, закохані й солодострасники, користолюбці, честолюбці, ревнивці та їм подібні — мають чутливість, піднесену понад міру, розвинену й схильну до сильних потрясінь нервову систему, але водночас сухі й слабкі м’язи, недосконале утворення життєвих соків, убоге травлення й засвоєння. Суворий і дикий стан людини веде до переважання й пишного розвитку м’язів і секрецій; стан же просвітлений, мистецтва й науки ведуть, навпаки, до надмірного розвитку нервової системи, до надмірної чутливості та розніженості. Обидва ці стани є осудливими, бо перший є станом варварства, а другий — розніженості. У першому випадку людина, йдучи за звичкою та постійною потребою в сильному напруженні м’язів, полює або шукає війни чи розбою; у другому — шукає всього того, що може зайняти й піднести її чутливість або, принаймні, підтримати розвиток нервової маси на тому рівні, якого вона колись досягла. Вона любить ніжність і неробство, захоплюється романами й театром, де зворушується долею нещасних, яких ніколи не існувало і про яких вона забуває за пів години, віддаючись натомість пліткам, злісним жартам, солодострастю або розпусті. Потім вона спрямовує свої розумові зусилля на перипетії бостона [картярська гра, різновид вісту] чи шахів, або ж тішить свою жадобу й хижацтво азартною грою. Стан же, що лежить посередині між цими двома крайнощами, є найщасливішим і найдосконалішим.
Найпершим, найчистішим і найкориснішим засобом, що пом’якшує первісне варварство народів і стримує його в певних межах, є релігія. Вона цілковито являє собою нервову діяльність, відкриваючи людині велич і незбагненність Бога, Його справедливість, суворість і водночас благість; вона запалює розум надією на майбутнє життя і страхом утратити його. Вона навчає братньої любові до ближнього, розпалює уяву великими й величними образами й тим самим веде до поезії та красномовства, а через них — поступово — до наук і мистецтв. Релігія пом’якшує дикість і жорстокість войовничих народів, підтримуючи діяльність нервів; вона полегшує тяжкі труди хлібороба й робить його мислячою істотою; словом, вона є найважливішою пружиною цивілізації та суспільного порядку. Вона — повнота і ні з чим не зіставне щастя та благословення простоти [12]. Але й ця найпрекрасніша діяльність нервів може, як і всі інші, вийти за належні межі. Бо побожність і роздуми про загробне життя так сильно підносять і напружують дію нервів та чутливість, що їх самих досить, аби розм’якшити й довести до розніженості не лише окремих людей, а й цілі народи. Приклади цього ми бачили в Європі в попередні нам часи, коли деякі народи, не маючи ні наук, ні мистецтв, ні торгівлі, ні багатств, одним лише поширенням чернецтва та фанатизму розніжилися й наблизилися до занепаду або ж упали зовсім. В іншому місці ми розглянемо хвороби, до яких веде переважання нервової або м’язової системи, так само як і систем інших.
[11] Це вчення про нервову рідину було висміяне й відкинуте в пізніші часи, хоча не можна не визнати, що воно куди розумніше, ніж інші теорії, висунуті поряд із ним.
[12] Існують два підвалини суспільного союзу і щастя: релігія та уряд. Останній, яким би він не був, завжди служить на користь сильних, тоді як релігія цілковито призначена для втіхи слабких і нещасних. Тим часом у нинішні віки знаходилися вчені настільки легковажні й нерозсудливі, що намагалися послабити віру народу, не помічаючи, що в ній — єдине його щастя. Подібний клас учених гідний загальної зневаги.
РОЗДІЛ XXXIII
ЗВИЧКА • ПАМ’ЯТЬ • НАУКА • САМОВІДЧУТТЯ
Оскільки кожне враження, яке справляють на нас зовнішні предмети, збуджує певного роду діяльність, що як у нервах і м’язах, так і в інших органах полягає в органічному виробленні та розподілі [речовин], то в разі, якщо якийсь рід вражень діє на нас постійно або часто, ті чи інші органи — а також усі вони разом — набувають саме цього, а не іншого напряму діяльності, тобто вироблення поживної матерії та формування себе тим, а не іншим способом. Звідси випливає, що згодом потрібні значні сили, аби надати органічній діяльності іншого напряму, сама ж ця діяльність легко повертається до первісного напряму й порядку. Такий стан іменується звичкою, себто навичкою або вправністю, якщо він має місце в м’язах чи інших органах, і пам’яттю, якщо відбувається в мозку та нервах. Насправді ж ці два стани нічим один від одного не різняться, бо звичка або вправність є пам’яттю м’язів і органів, так само як пам’ять, своєю чергою, є вправністю нервів. Звичка ж і пам’ять разом охоплюють усі наші пізнання, тобто як науки, так і мистецтва.
У віці, коли тваринні органи ще не набули жодного певного напряму, тобто навички, крім тієї найпершої, що була передана їм батьками, і коли, отже, вони найбільш сприйнятливі до всяких вражень, пам’ять є найміцнішою як у нервах, так і в м’язах, бо тоді всі враження нові й немає інших, сильніших, які могли б їх стерти. Це вік формування, бо лише в цю пору ми маємо владу формувати органи, що розвиваються, на свій смак. Саме тоді ми з цілковитою легкістю навчаємося мов, вправ, музики, надаємо тілу бажаної постави, м’язам — вправності й спритності та набуваємо всіляких уявлень. Словом, шляхом постійної діяльності ми виробляємо й удосконалюємо наші органи, а через певні види діяльності формуємо їх так, а не інакше; цей же спосіб дії, стаючи для нас природним і легким, і становить наше справжнє вміння.
І таке поступове, впорядковане й майстерне розвиток і вдосконалення організації становить виховання як фізичне, так і моральне, надаючи тій чи тій системі перевагу й повідомляючи нашій організації ті чи ті властивості, хоча перші зерна цих властивостей закладені в самій початковій будові й передані нам батьками. Так, наприклад, погана початкова будова може зробити якийсь орган нездатним до вдосконалення, може в одних закласти підвалини великих здібностей, а в інших — вельми слабких або й зовсім ніяких; подібно до того, як від природи ми бачимо в одних зір або слух притупленими, в інших же — надзвичайно гострими, одні мають голос надзвичайно приємний, інші ж — неприємний або хрипкий; одні наділені міцними грудьми, інші — слабкими; одні мають велику схильність до вдосконалення своїх м’язів, інші — до вдосконалення мозку й нервів. І справді, одні з найбільшою легкістю навчаються танців, механічних мистецтв, музики, верхової їзди; інші — мов, історії, географії й тому подібного; ще інші, нарешті, з легкістю осягають глибокі науки, заплутані міркування й знаходять у них смак. Бо в самому мозку, що, вочевидь, складається з кількох розумових органів, одні здібності можуть бути розвинені сильніше, ніж інші. Звідси випливають різні таланти й схильності людей, звідси легкість у набутті одних умінь і труднощі в набутті інших, хоча й неможливо вказати межі, до яких шляхом постійних вправ із юних літ можна розвинути й удосконалити той чи той орган. Бо видається, що майстерне й правильно спрямоване виховання могло б до певної міри виправити малі вади початкової будови; ми ж, однак, налякані труднощами, воліємо вдосконалювати той орган, який виявляє більші здібності, або ж, зовсім не беручи їх до уваги, навчаємо дітей не тому, чому слід було б, а тому, що санкціоновано загальним звичаєм і проголошено найнеобхіднішим. Тому більша частина виховання або не досягає своєї мети, або, не маючи жодної мети, ні до чого не веде.
Уявлення про власне буття. Подібно до того як усі наші уявлення є набутими, так само набуте, і притому вельми пізно, уявлення про власне буття. Бо це почуття не може бути нам уродженим, інакше ми відчували б себе й мали б уявлення про своє індивідуальне існування від самого моменту нашого зачаття. Але, відчуваючи всі зовнішні речі в собі, а не в них самих, ми повільно вчимося й поступово переконуємося, що вони існують не в нас, а ми — не в них, а отже, що ми — істота окрема й чутлива. Подібним же чином, поступово дізнаючись, що ми не відчуваємо в подібних до нас індивідах, ми набуваємо поняття цього слова — «Я».
Таким чином, уявлення про власне буття виникає в нас дуже пізно і, ймовірно, так само пізно, як і сама пам’ять про це буття. Воно народжується через довгий час після народження і є лише наслідком багатьох попередніх почуттів, пізнань і порівнянь. Ми володіємо цим почуттям тоді, коли вся нервова система перебуває в діяльності, а отже, пізнає враження не лише від зовнішніх предметів, а й від змін, що відбуваються в нас самих. У тому ж, що це почуття перебуває в нервах, а особливо в мозку, ми переконуємося:
- По-перше, з того, що тільки нерви відчувають, а отже, все, що є почуттям, повинно мати в них місце.
- По-друге: під час глибокого сну це почуття припиняється.
- По-третє: воно припиняється при стисканні або пошкодженні мозку.
Почуття власного буття зазвичай приємне, внаслідок чого воно породжує в нас бажання його зберегти, а отже, прагнення до самозбереження й любов до самих себе. Це прагнення до самозбереження, що належить до мозкової діяльності, цілком відмінне від тієї здатності, силою якої в органічних істотах збуджуються пориви, спрямовані до їхнього миттєвого блага й захисту. Бо ці рухи відбуваються раніше, ніж виникне уявлення про власне буття; вони здійснюються без участі волі, а часто й зовсім мимоволі. Ба більше, вони мають місце навіть у таких істотах, які, не маючи мозку, тим самим позбавлені й усякого усвідомлення власного існування.