Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Головний герой цієї статті — один із спадкоємців школи ідеологів у галузі фізіології, який і в 1820–30-х роках продовжував активно посилатися на матеріалістичну традицію, — Антельм Люї Клод Марі Рішеран (1779–1840). Батько Рішерана був юристом і нотаріусом у четвертому поколінні, але помер у молодому віці. Його мати через кілька років після вдівства вдруге вийшла заміж. Рішеран навчався в Колежі де Белле, школі для хлопчиків і семінарії, де був однокласником Жозефа Рекам’є (одного з найбільших гінекологів епохи). У 1794 році він вступив до нещодавно заснованої Паризької школи здоров’я, створеної 1794 року Національним конвентом. Серед нових студентів він вирізнявся літературним талантом, написавши критику своїх викладачів під назвою «Розважливий аналіз уроків його вчителів» («Analyses raisonnées des leçons de ses maîtres»). Щоб оплачувати навчання, Рішеран заробляв на життя, викладаючи анатомію та фізіологію. 2 серпня 1799 року він захистив докторську дисертацію з медицини, присвячену переломам шийки стегнової кістки.
Завдяки підтримці близьких і впливових знайомих він уникнув військової служби, а 1801 року опублікував «Нові елементи фізіології», які витримали десять наступних видань і були перекладені кількома мовами. Ця книга на той час викликала суперечки серед учнів Ксав’є Біша, видатного лікаря, що нещодавно помер, оскільки в ній ставилися під сумнів деякі принципи праці Біша «Трактат про мембрани (1800–1801)». Цей твір мав величезний успіх у студентів і практикуючих лікарів. 19 грудня 1800 року Рішерана призначили помічником хірурга в Госпісі дю Нор (майбутня лікарня Сен-Луї). Роком пізніше Рішерана призначили хірургом другого класу. У період із 1805 по 1806 рік він опублікував свій «Трактат із хірургічної нозографії» у 3 томах, де стверджував перевагу хірургії над медициною. 24 липня 1806 року його призначили головним хірургом Паризької гвардії. Наступного року, 1807-го, імператорським указом його призначили завідувачем кафедри хірургічної патології. У цей період свого життя він більше дбав про професійну кар’єру, ніж про політичні події. Проте він заприятелював із Кабанісом і часто відвідував разом із ним Товариство Отей (салон удови Гельвеція, центральна резиденція ідеологів). Кабаніс був для Рішерана авторитетом, а Рішеран допомагав йому перетворювати лекції на книгу. П’яте видання «Нових елементів фізіології» 1811 року було присвячене пам’яті Кабаніса і Фуркруа. Та й сам Кабаніс у передмові до «Rapports du physique et du moral de l’homme» дякував Рішерану за «дорогоцінну допомогу»; це вказує на реальну участь Рішерана в оформленні одного з центральних текстів французької психофізіологічної традиції. Кабаніс навіть згадує «Нові елементи фізіології» й пророкує авторові велике майбутнє. 1819 року Рішеран написав і помістив «Похвалу Кабанісу» перед третім виданням кабанісового трактату «Про ступінь достовірності медицини». Тобто він не просто читав Кабаніса в молодості, а вже за Реставрації виступав хранителем цієї традиції.
Не зникла й лінія Біша. Так, 1817 року Рішеран написав «Нарис життя і праць Бордьє» та брав участь у виданні повного зібрання творів Теофіля де Бордьє (1722–1776). Це важливо, бо Бордьє, звісно, не «ідеолог» у вузькому сенсі, але це видатний представник французької медичної натуралістичної традиції XVIII століття, пов’язаний із Дідро та фізіологічним розумінням людини, і який потрапив до твору Дідро «Сон Д’Аламбера» як один із героїв. Французький віталізм, який згодом розвивали Бішa і сам Рішеран, починається саме з творів Бордьє.
11 квітня 1811 року він одружився з Елізабет Мартін де Жіберг (1792–1868). У пари було троє дітей: Антельміна Марія (1814–1849), Володимир, барон Рішеран (1816–1893), і П’єр Маглуар Состен Рішеран (1829–1915). Після розпаду імперії 1814 року лікарню Сен-Луї переобладнали на великий військовий лазарет. І лікарня, і Рішеран були присвячені лікуванню поранених усіх національностей. Рішеран відзначився під час битви за Париж, продовжуючи дбати про поранених. У серпні 1814 року його було удостоєно звання кавалера ордена Почесного легіону. Рішеран невтомно присвячував себе лікуванню всіх пацієнтів і енергійно боровся з епідемією тифу, що виникла через війну. 16 лютого 1815 року він отримав дворянські грамоти від Людовика XVIII, який згодом обрав його своїм особистим хірургом (згодом Рішерана було зведено в спадкове дворянство як барона 1829 року, і він також був хірургом Карла X). Його репутація міцно утвердилася, і його наукова діяльність розквітала в період із 1815 по 1820 рік.
У 1820 році, в рік заснування Академії, Рішеран був обраний дійсним членом Національної медичної академії в хірургічному відділенні. Водночас Рішеран був відомим гурманом. Він зав’язав багаторічну дружбу з Жаном Антельмом Брійя-Савареном, і його слова цитуються в його книзі. Рішеран також був присутній при смерті Брійя-Саварена. Тут цікавий той факт, що деякі дослідники зазначають, що сам Брійя-Саварен перебував у колі впливів Дестюта де Трасі, Вольнея, Сея та Кабаніса.
У 1825 році у своїй книзі «Історія останніх досягнень хірургії» Рішеран відкрито критикував кількох французьких хірургів, серед яких був і Гійом Дюпюїтрен, видатна постать того часу. Боротьба тривала в Академії й навіть на медичному факультеті, переростаючи в образи, які приголомшили медичну спільноту. До цього додалася його захоплена підтримка Англії та її вчених, що ще більше дискредитувало його в очах колег, а також в очах громадськості. Лікар Жозеф-Анрі Ревейє-Паріз (1782-1852), який добре знав його як члена Академії медицини, дав неоднозначну оцінку: «Одарований прагненням до слави, він рано зіткнувся з перешкодою у вигляді заздрості хірургів, що посідали перші місця на науковій арені: він пожинає лише меланхолію, песимізм і зневіру, яким можна приписати його негідні почуття щодо своєї країни; хоча він і був вправним хірургом, йому так і не вдалося здобути великої хірургічної слави».
Рішеран відвернувся від своєї професії, щоб присвятити себе літературним дослідженням: більшу частину року він жив у своєму заміському будинку у Вількрені й приймав там деяких членів Французької академії. Після його смерті 1840 року похорон відбувся в Сен-Сюльпісі, і його поховали у Вількрені; згідно з його побажанням, промови не виголошували.
«Нові начала фізіології» (1801-1837)
На жаль, ця книга виходила не відразу, а частинами й упродовж багатьох років. Вона величезна, і розбирати її по частинах, вишукуючи для кожного блоку оригінальне видання, — надто складно. Тому я користуюся останнім прижиттєвим виданням автора вже з цілою купою правок. А отже, ця праця написана не за життя Біша і не раніше за твір Кабаніса, а в основній своїй частині навіть пізніше. У передмові до видання 1837 року Рішеран оглядає події останніх 40 років у науці фізіології як революцію механіко-хімічного пояснення життя, що певною мірою повернулося до рівня фізіології часів Бургаве. Сам Рішеран цьому явно не радий. Свою наступність він виводить радше зі школи Біша та Пінеля, йому більше до душі старий віталізм. Звісно, він не сліпий і бачить усі проблеми, з якими зіткнувся віталізм, але сподівається, що всі виявлені явища в ході цієї фізіологічної революції зрештою гармонійно впишуться в неовіталізм. Рішеран не відмовляється від «життєвої сили», але намагається тлумачити її не як містичну істоту, а як коротку назву сукупності властивостей живого організму (цілком у дусі Біша, але все ж із більшою домішкою справжньої метафізики). Цей пізній Рішеран навіть визнає певну світову душу, та й узагалі часом висловлюється дуже сумнівно. З цікавих моментів, головними винуватцями цієї псевдореволюції в медицині він вважає Лавуазьє та Лапласа за те, що вони наполегливо просували ідею фізикалістської редукції; а також Гальвані й Вольту з їхніми електричними відкриттями. Дістається від нього й німцям, які прийняли ці концепції на віру, і серед яких згадуються також Прохаска та Гумбольдт. Як і у випадку з іншими ранніми до-контовими позитивістами, він використовує скептицизм і принцип незнання для того, щоб захищати свої особисті гіпотези. Якщо сутність життя досі невідома, то треба відмовитися від редукції й визнати незнання. Та майже відразу після цього нам пропонують метафізичну латочку. Але попри таку позицію, себе Рішеран називає учнем Кабаніса (який на момент їхнього зближення вже й сам почав загравати з віталізмом), і загалом він висловлюється навіть дуже непогано, а його історичний виклад приємно читати. Особливо цікаво тут те, що Рішеран майже передбачає позицію Ернста Геккеля, згідно з якою в ході розвитку ембріон повторює історію еволюції виду, і підхід Герберта Спенсера про те, що з часом еволюція має схильність рухатися від простого до складного й диференційованого:
«Кілька років тому, займаючись дослідженнями стану органів у ембріона та плода — галузі науки, що нині зветься органогенезом, — і бачачи, як людський плід послідовно набуває всіх форм і проходить усі щаблі організації та життя, так що він повністю пробігає всю драбину тваринного царства, перш ніж досягти тієї досконалості будови, яка підносить його над іншими видами; довідавшись, з іншого боку, від безсмертного автора історії викопних тварин, що рештки тваринного царства, поховані в допотопних шарах землі, являють собою прогресію тварин, які стають послідовно складнішими в міру того, як ми піднімаємося від пластів первинного утворення до менш глибоких шарів, а від них — до пластів пізнішого існування (причому скелет людини ніде не трапляється в справді викопному стані, тож будівна сила, вочевидь, лише дуже пізно досягла цієї останньої межі складності, довгий час залишаючись ніби обмеженою і наче випробовуючи свої сили у створенні видів менш складних і менш досконалих), — я дійшов висновку, що констатував один із найзагальніших фактів, здобутих спостереженням, тобто визначив один із законів природи.
У праці, призначеній для розвитку цих ідей, підносячись від фізичного до морального за прикладом Кабаніса, мого славетного вчителя, і переходячи від фізіологічного порядку до порядку політичного, я хотів довести, що людські суспільства, керовані найпростішими формами, належать до дитинства цивілізації; що, таким чином, абсолютні монархії, ці спотворені образи сімейного правління, вочевидь, мають послідовно замінюватися інститутами складнішого порядку в міру того, як нації, стаючи багатшими й освіченішими, а кожен громадянин — здатнішим брати участь в управлінні суспільними справами.
[…] Гіппократ Косський, Гален Пергамський і всі ті лікарі, якими пишається давнина, незмінно поєднували вивчення філософії із заняттями медициною, вважаючи ці дві науки нероздільними. Справді, позбавлена філософії медицина майже цілком переходить у сферу комедії та сатири, стаючи вічним і вдячним предметом для найколючіших насмішок і гірких сарказмів. З іншого боку, оскільки наші потреби випливають із нашої будови, пристрасті народжуються з потреб, а ідеї, почерпнуті чуттями, безперервно перебувають під впливом звичного стану наших органів — лише фізіологія здатна дати філософії її найміцнішу основу».
Тому навіть у такому невеликому передмовному слові не може не вражати щільність відсилань і багатство думки. Далі їх буде ще більше. Кількість авторів 1760-1830-х років у цій книжці обчислюється сотнями, а кількість прямих відсилань до різних їхніх творів та ідей — тисячами. Але тут він уже дивиться назад, із висоти минулих років. Якщо поглянути на передмову до першого видання 1801 року, то тут він зізнається, що наслідує Галлера і Біша. Цілком у дусі епохи, він часто посилається на думки Кондильяка. Про стиль своєї книжки Рішеран каже, що постійно жертвував витонченістю заради ясності, будучи переконаним, що ясність є першою чеснотою елементарної праці. Він вважає, що всюди зберіг однаковий порядок у послідовності предметів і застосував до науки про живу людину принцип природного зв’язку ідей, так добре розроблений Кондильяком у «Трактаті про мистецтво писати», де цей філософ показав, що до нього можна віднести всі правила цього мистецтва. Він обіцяє бути стислим і аналітично точним, але водночас не відмовляється і від права іноді вживати поетичні метафори.
Здебільшого книжка технічна, це просто дуже добротний підручник із фізіології. У книжках Флобера можна знайти згадки, що на той час це був найосновніший підручник, який усім рекомендували до прочитання. Похвали Рішерану можна знайти в гурманській книжці Брійя-Саварена «Фізіологія смаку» (1826). Рішеран розповідає не лише про людину, а й про тварин і рослини, і виходить далеко за межі свого предмета, набуваючи характеру науково-популярної праці. Тут описано не лише анатомію та опис органів, а й усі їхні функції. Охоплення книжки значно ширше, ніж навіть у Кабаніса. Тут також описуються періоди дорослішання, вплив середовища, а також присутній розбір расових відмінностей. Тому переказувати все це просто безглуздо, з огляду на циклопічні масштаби матеріалу. Але деякі фрагменти й розділи книжки становлять інтерес вищий за середній. На них ми й зосередимося. По-перше, говорячи про подібності та відмінності тварин і рослин, Рішеран цілком готовий визнати, що на ранніх стадіях розвитку вони майже однакові. Навіть якщо потім виникають ознаки, за якими їх легко поділити на окремі царства, з чим ніхто не сперечається, то все ж таки спільне походження живих істот він вважає важливою ідеєю. І все ж, коли справа доходить до людини, Рішеран усіма силами намагається довести, що між людиною і тваринами лежить ціла прірва. Він не наважився виокремити людину з царства тварин, щоб зовсім уже не видатися релігійним диваком, але його тягне саме в цей бік. Такі консервативні пориви траплятимуться в книжці постійно, але щоразу він сам себе стримує, аби залишатися на ґрунті натуралізму. Тому й тут людину цілком можна розглядати як найскладнішу машину. Далі він багато про що говорить — про чутливість, скоротливість, симпатію та звичку, і найчастіше посилається на Галлера й Біша, хоча миготять відсилання до Бруссе і навіть до Канта. У всіх цих питаннях він не надто оригінальний і переказує стандартні погляди фізіологів початку XIX століття. Життєві особливості він шукає в особливому стані матерії, а не поза нею. Усі описувані явища він виводить із фізіології й іноді доповнює сенсуалізмом, тож загалом звучить непогано.
«Поняття «життєвий початок», «життєва сила» та подібні до них аж ніяк не означають якусь сутність, що існує сама по собі й незалежно від дій, у яких вона виявляється; їх слід уживати лише як скорочену формулу для позначення сукупності сил, які оживляють живі тіла й відрізняють їх від інертної матерії».
Справді, звучить як вірний соратник Біша, хоча Рішеран навіть обережніший у висловах. Тут також, як і в системі Біша та Кабаніса, людина розпадається на дві різні системи органів, одна з яких працює із зовнішнім світом, а друга суто внутрішня. Переказувати всі інші подібності з Бішем безглуздо, їх надто багато. Щоправда, щоразу в деталях знаходяться й відмінності, наприклад, приймаючи теорію тканин Біша, замість 21-ї тканини Рішеран визнає лише 4 різновиди.
Ось один із цікавих моментів щодо теорії про вплив клімату на расову нерівність, яку також можна знайти в Кабаніса. Рішеран пише, що чутливість живіша й легше збуджується у жителів спекотних країн, ніж у жителів північних областей. Він указує на величезну різницю між бельгійцем і французом із південних провінцій. Мандрівники розповідають, що поблизу полюсів є народи, чиї індивіди настільки малочутливі, що переносять без болю найглибші рани. Діксон і Ванкувер свідчать, що жителі північних берегів Америки вганяють у підошви ніг уламки скла й гострі цвяхи, не відчуваючи неприємного відчуття. Навпаки, найлегший укол, наприклад шип, що ввійшов у стопу дужого африканця, часто супроводжується судомними нападами й правцем. Одного враження повітря досить, щоб викликати такі явища в негритянських немовлят у колоніях, багато з яких через кілька днів після народження помирають від судомного зведення щелеп. Монтеск’є, на думку Рішерана, дуже добре вловив різницю в ступені чутливості між південними й північними народами, коли виразно сказав про північан, що їх можна лоскотати лише здерши шкіру. Оскільки уява завжди прямо пропорційна фізичній чутливості, усі мистецтва, розвиток і вдосконалення яких залежать від вправляння цієї здатності душі, з труднощами процвітатимуть серед полярних льодів, якщо тільки моральні й фізичні причини, щасливо влаштовані, не знищать або принаймні не послаблять могутнього впливу клімату. У примітках він указує, що Монтеск’є запозичив у «батька медицини», тобто в Гіппократа, одну зі своїх найяскравіших і найпарадоксальніших думок: спекотні країни є батьківщиною деспотизму, а холодні — свободи. Цю помилку, за словами Рішерана, переможно спростовано в глибокому й філософському творі Вольнея про Єгипет і Сирію. Вольней показує, що сказане Монтеск’є про північні країни краще пасує гірським країнам, тоді як рівнинні країни більше сприяють утвердженню тиранії.
Слідом за Кабанісом він виявляє деякі елементи сексизму через фізіологію. Також він намагається послабити сенсуалізм аргументами про вроджені інстинкти тощо. Якщо зазирнути далеко наперед, коли ці теми повторяться знову в розширеному вигляді, то він каже, буквально, таке:
«Не можна в строгому сенсі слова порівнювати мозок новонародженої дитини з чистою дошкою (tabula rasa), на якій мають закарбуватися всі акти її розуму, як це робили деякі філософи. Якби відчуття надходили лише ззовні, якби зовнішні чуття були єдиними органами, здатними передавати враження до мозкового центру, то в момент народження розсудок був би дорівнював нулю. У такому разі порівняння мозку з аркушем білого паперу або з плитою пароського мармуру, на якій не висічено жодного знака, було б цілком точним.
Однак необхідно визнати, слідом за Кабанісом, що наші ідеї походять із двох виразно відмінних джерел: із зовнішніх чуттів і з внутрішніх органів. Ці внутрішні відчуття, що є результатом функцій, які відбуваються всередині нас самих, слугують причиною тих інстинктивних спонукань, завдяки яким новонароджене немовля знаходить материнський сосок і ссе молоко (дія, механізм якої надзвичайно складний). Ті самі спонукання змушують дитинчат тварин шукати вим’я одразу після народження, а іноді навіть до завершення пологів, коли їхні кінцівки ще перебувають у родових шляхах матері. Як слушно зауважив згаданий нами філософ, інстинкт народжується з вражень, отриманих внутрішніми органами, тоді як міркування є продуктом зовнішніх відчуттів».
І так далі. У широкому сенсі слова можна сказати, що цю книжку написав не Рішеран, а Кабаніс під впливом Біша, або навпаки… Біш під впливом Кабаніса. Це якщо говорити про загальну логіку. У деталях, звісно, Рішеран набагато прискіпливіший і енциклопедичніший, ніж обидва його славетні попередники.
Один із найцікавіших розділів вступної частини книжки — про співвідношення фізіології та інших наук. Рішеран визнає необхідність фізики, хімії і механіки. Вони дають фізіології факти й методи. Але він відмовляється розчиняти фізіологію в цих науках. Фізик і хімік, на його думку, можуть із користю вивчати зовнішні явища організму, але внутрішня робота життя ще не пояснена звичайними фізико-хімічними законами. Анатомія для фізіології необхідна, але це не одна й та сама наука. Анатомія описує органи; фізіологія вивчає дії. Можна знати будову посудини й погано розуміти її функцію. Порівняльна анатомія особливо корисна, бо в різних тварин показує, як життя ніби «складається» і «розкладається» за щаблями організації.
«Анатомія стосується фізіології так само, як географія — історії».
Тут постає ідея драбини істот: спускаючись від людини до нижчих форм, ми бачимо спрощення організму; піднімаючись, бачимо ускладнення функцій. Зв’язок із медициною теж принциповий. Нозологія й фармакологія мають будуватися на правильному розрізненні життєвих властивостей. Інакше кажучи, добра медицина повинна спиратися не на словесні класифікації хвороб, а на фізіологію функцій і реакцій. При цьому вже тут він звертається до Великого Архітектора Всесвіту, шукаючи пояснення того, чому світ такий прекрасно гармонійний.
У фіналі пролегомен Рішеран пропонує порядок усієї книги. Функція — це дія одного або кількох органів. Життя є вправлянням функцій; коли головні функції припиняються, припиняється життя. Він критикує стару класифікацію функцій на «життєві», «тваринні» та «природні», а також указує, що деякі сучасні автори змішували властивості й функції. Наприклад, чутливість і подразливість — це не функції, а здатності, причини функцій. Рішеран критикує Віка д’Азіра за таку плутанину. Найкращою він вважає класифікацію за метою дії, що сягає Аристотеля, Бюффона і особливо Грімо. Усі функції поділяються на дві великі групи: функції збереження індивіда і функції збереження виду. Функції збереження індивіда, своєю чергою, поділяються на функції живлення і функції відношення. Живлення охоплює травлення, всмоктування, кровообіг, дихання, теплоутворення, секреції та власне живлення тканин. Відношення охоплює відчуття, рухи, голос і мовлення. Функції збереження виду — це розмноження. Після них автор додає історію віків, темпераментів, людських різновидів, смерті й гниття як особливий завершальний розділ.
Короткий переказ основних розділів
Після довгої вступної частини й окреслення плану всієї книги Рішеран починає з глави про травлення. Тут кожна глава неймовірно деталізована й тягне на окремий невеликий трактат. Але ми обмежимося лише кількома реченнями для кожної з них. Для Рішерана травлення — це не одна операція, а ланцюг механічних, хімічних і життєвих актів. Рот подрібнює й зволожує, стравохід проводить, шлунок розм’якшує й хімічно змінює, далі органи здійснюють головне відокремлення поживного й відпрацьованого, тонка кишка продовжує відокремлення та підготовку до всмоктування, товста кишка формує залишок. Він методично руйнує старі пояснення — «варіння», бродіння, гниття, чисту механіку — і замінює їх складною фізіологією секрецій, нервового керування та хімічної зміни. Як і в Кабаніса, тут описуються види їжі та питва, захищається м’ясоїдство, принижуються вегани-монахи й піфагорійці, описується, чому у Франції найкраще вино тощо і т. ін. Друга глава книги природно випливає з травлення. Одного перетворення їжі на хилус недостатньо. Потрібно, щоб хилус і напої були взяті з поверхні кишківника, проведені глибше й змішані з кров’ю, яка розносить поживні матеріали по всьому тілу. Ці дії й становлять absorption — всмоктування. Рішеран одразу поміщає цю функцію між травленням і кровообігом: травлення готує матеріал, всмоктування вводить його в транспортну систему, кров розподіляє. Коротко кажучи, всмоктування — це теж сукупність багатьох різних процесів: хилусне лімфатичне всмоктування, венозне всмоктування напоїв і розчинених речовин, легеневе поглинання газів, спірне шкірне всмоктування, резорбція власних рідин, молекулярне оновлення тканин і патологічне проникнення отрут. Рішеран навіть у цьому розділі намагається втримати середину й не прославитися матеріалістом. Він не приймає фантазію про розумних «ссальців», але й не розчиняє життя в простій капілярності.
Глава про кровообіг — одна з найбільших. Рішеран тут поєднує історію відкриття кровообігу, хімію крові, анатомію серця й судин, суперечки про пульс, капіляри, вени та роль дихання. Деталізація тут максимальна. Кількість посилань на старих авторів зашкалює. Хто де помилявся, хто який шлуночок серця вважав головним — усе враховано. А загалом це добрий приклад перехідної фізіології XIX століття. Як і в інших місцях, Рішеран намагається згладжувати очевидно матеріалістичні тлумачення, що напрошуються з фізіології. Він активно користується експериментами Гарвея, Мальпігі, Левенгука, Галера, Мажанді, Пуазейля, Легаллуа, Беклара та інших і показує систему кровообігу як складну машину. Але при цьому він не перетворює цей процес на чисту гідравліку. Кров у нього майже «жива»; капіляри мають власну активність; тканини «притягують» кров; життєва сила регулює все те, що механіка сама не здатна пояснити. Проте не можна розсудливо сумніватися в тому, що в одушевленій машині відбуваються процеси, підпорядковані законам гідравліки. Отже, в цій главі кров було простежено як циркулюючу рідину, що проходить через серце, артерії, капіляри й вени, але тепер Рішеран ставить питання: що саме відбувається з кров’ю, коли вона проходить через легені? Цим починається глава про дихання, де знову розглядаються всі найдрібніші деталі цього процесу, починаючи з аналізу складу атмосфери. Окремим блоком Рішеран навіть намагається сперечатися з теорією Лавуазьє. Він доходить висновку, що легені — це не хімічна посудина, а живий орган, який діє на повітря й поєднує його з кров’ю «власною силою». Він навіть каже, що легені ніби «перетравлюють» повітря. Це не хімія в чистому вигляді, а фізіологічна переробка, аналогічна травленню.
П’ята глава присвячена темі теплоутворення. Це невелика глава, але вона важлива як сполучна ланка між диханням, кров’ю, живленням, нервами й обміном речовин. Рішеран іще користується старою фізичною теорією «calorique» — теплороду як невагомого флюїду, — але за змістом уже рухається до фізіології обміну. Тепло виникає не в одному «осередку», а в усьому організмі, особливо там, де кров, кисень і тканини вступають в активну взаємодію. Тут теж багато найдрібніших деталей про внутрішнє тепло організмів, опір температурам зовнішньої природи (і спеці, і холоду), холоднокровних і теплокровних, температуру немовлят, дорослих, старих, чоловіків і жінок тощо і т. ін. Услід за цією главою йде глава про секреції. Рішеран фактично перетворює організм на систему хіміко-фізіологічних «фабрик», де кров безперервно віддає різні матеріали органам, а органи перетворюють їх на піт, жир, слиз, сечу, жовч, слину, сльози, сперму та інші рідини. Це один із найбільш «матеріалістичних» розділів книги: фізіологія тут майже відкрито підміняє метафізику душі аналізом органічних виробництв.
Сьома глава ніби безпосередньо повертає нас до тематики першої, але розширює її й спеціально торкається теми живлення. Тут ідеться також і про глобально-філософські питання, про колообіг матерії в природі. Рішеран прямо говорить про постійну заміну речовини тіла, користуючись метафорою «корабля Тесея», і стверджує, що форма організму важливіша за сталість складу. Людина — це не незмінна маса речовини. Вона є форма, організація й безперервний процес обміну. Речовина надходить ззовні, проходить через їжу, повітря, кров, органи, включається в тканини, а потім розпадається й виводиться. За якийсь час у тілі вже немає колишніх молекул, але організм залишається тим самим завдяки збереженій формі та організації. Тут також ідеться і про регенерацію тканин, відновлення кісток та багато про що інше.
Розділ про відчуття
Сьома глава завершує перший великий відділ/том книги, присвячений радше суто внутрішній механіці організму. Тепер відкривається другий том, пов’язаний зі свідомою діяльністю та взаємодією із зовнішнім світом. Восьма глава — найцікавіша в усій книзі, бо вона присвячена відчуттям і безпосередньо пов’язана з темою сенсуалізму. Схема відчуття в нього тричленна: спершу є зовнішній предмет або подразник; далі — орган чуття, який зазнає враження; потім — нерв-провідник, що несе це враження до центру, тобто до мозку. Тому, щоб зрозуміти зір, не можна говорити лише про «душу» чи «ідею». Треба знати властивості світла, будову ока, хід зорового нерва й роботу мозку. Так він одразу задає антиспіритуалістичну рамку. Глава починається з відчуття зору та природи світла, його розкладу на сім кольорів тощо. Як справжній скептик, Рішеран заявляє, що йому цілком байдуже, з чого складається світло — хвиля це чи молекула; головне — які наслідки можна далі фіксувати. Досить знати швидкість світла, пряме, відбите й заломлене поширення, розкладання білого світла призмою та зв’язок різних променів із різними зоровими враженнями. Далі Рішеран переказує стандартну оптику, потім описує будову ока й пояснює, чому ми не бачимо світ перевернутим, яким він потрапляє на сітківку. Він наводить популярні тоді пояснення, зокрема й слушну здогадку Галля, але сам утримується від остаточного висновку. Далі Рішеран сперечається із надмірною довірою до зору, але також не погоджується з тими метафізиками, які надто багато віддають дотику. Кондильяк, на його думку, перебільшив роль дотику у виправленні зору. Порівняльна анатомія ока в нього багата: наводяться різні птахи, риби, комахи тощо. Особливо цікавим є питання, чи може інший нерв замінити зоровий. У крота та деяких інших тварин зоровий нерв нібито пов’язаний із трійчастим нервом. Тут він допускає важливий принцип: функція нерва залежить не лише від його «сутності», а й від органа, в якому він закінчується або формується.
Після зору йде слух. Спершу Рішеран говорить про звук як про результат коливань тіл, що передаються через пружне середовище, передусім через повітря. Він не зупиняється на фізиці надто довго, бо його цікавить орган слуху. Слуховий апарат у людини й ссавців складний. Зовнішнє вухо збирає звукові хвилі, зовнішній слуховий прохід веде їх до барабанної перетинки, далі йдуть слухові кісточки, овальне й кругле вікна, лабіринт, рідина внутрішнього вуха та слуховий нерв. Описавши сам слуховий апарат у всіх подробицях, ми переходимо до тлумачення його функцій. Безпосередня функція слуху — сприйняття звуків. Опосередковані функції полягають уже в тому, щоб визначати природу звучного тіла, напрям, відстань, рух. Але найголовніше значення слуху — соціальне і інтелектуальне: через слух людина отримує мовлення інших людей, а отже також ідеї, досвід та навчання. У вдосконаленні інтелекту слух перевершує інші чуття, бо слугує передаванню думок через голос. Тут він посилається на Галля й виступає проти Кондильяка: слух сам по собі не «судить» звуки; здатність судити перебуває в мозку.
Далі Рішеран переходить до запахів і спершу відкидає стару хімічну ідею «аромату» як особливого начала. Фуркруа показав, каже він, що запах — це найтонші частинки тіл, які відокремлюються теплом і розчиняються повітрям. Тому, в принципі, будь-яке тіло може бути пахучим, якщо його частинки достатньо відокремлюються. Повітря тепліше й вологіше, і там запахи поширюються легше; звідси ранкова сила ароматів у саду, коли роса випаровується під сонцем. Він згадує класифікації Ліннея, Лоррі та Фуркруа, але визнає, що запахи майже неможливо суворо класифікувати. Далі йде опис самого носа, дихальних шляхів, слизової оболонки тощо. А наступним стає аналіз смаку. Рішеран починає зі смакових якостей — saveurs. Він відмовляється трактувати смак як суто хімічну властивість тіла або як річ, що існує незалежно від органа. Смак виникає у зустрічі речовини, слини, слизової та нервів. Він нагадує, що деякі «смаки» насправді є запахами: якщо затулити ніс, олія стає майже несмачною, вино втрачає букет тощо, тож межа між смаком і нюхом є складною. Орган смаку — це передусім язик, але не лише він. Смакова чутливість поширюється на частини слизової рота, піднебіння, зіву, основи язика. Описавши всю фізіологічну частину питання, він переходить до безпосередньої функції смаку — розпізнавати смаки. У язика є, щоправда, й інша практична функція — охороняти вхід до травних шляхів. Отже, смак стоїть як сторож біля воріт шлунка: він допомагає відкидати шкідливе й приймати придатне. Але Рішеран не робить із цього ідеальної мудрості природи, адже приємне не завжди корисне, хоча часто збігається з поживним. Також зазначається, що смак удосконалюється вправлянням; дегустатори вин можуть досягти тонкощі, недоступної звичайній людині.
Залишається п’яте відчуття — дотик. Це найпоширеніший орган чуття: уся поверхня тіла може попередити нас про зовнішній вплив. Головний орган тут — шкіра, і її аналізові, як звичайно, присвячено найбільше місця, але Рішеран дуже високо ставить і людську руку. Він прямо називає її «дивовижним інструментом інтелекту» й згадує Галена та Бюффона, які вбачали в руці один із ключів людської переваги над тваринами, щоправда він вважає це помилкою:
«Великий палець може бути протиставлений кожному з інших пальців; цей рух протиставлення здавався Бюффонові настільки важливою перевагою, що він приписав йому — втім, помилково — нашу інтелектуальну перевагу над іншими тваринами».
Рука оголена, рухлива, поділена на безліч частин, може точно охоплювати поверхню тіл, досліджувати форму, гладкість, шорсткість, температуру, опір. У дитини дотик виховується постійним хапанням і обмацуванням. У сліпих він може досягати виняткової тонкощі. Рішеран згадує повідомлення про сліпих, які розрізняли навіть кольори за поверхнею тіл, оскільки колір залежить від мікроскопічної структури поверхні. Нерви дотику — це головно спинномозкові нерви для шкіри тіла. Для обличчя це п’ята пара; сьома пара відповідає не за чутливість, а за рухи.
Після розгляду п’яти відчуттів Рішеран запитує: чи є у тварин відчуття, яких немає в людини? Він згадує Вольтера та його «Мікромегаса», Монтеня, Якобсона, Спалланцані, Жюріна, Тревірануса. У деяких тварин є органи, що не мають очевидного аналога в людини; наприклад, у акул і скатів Якобсон описував трубчасті апарати з желатинозною речовиною та безліччю нервів. Але якщо в нас немає такого відчуття, то ми не можемо знати, яку саме сторону матерії воно сприймає, і тут Рішеран знову постає скептиком. Він ділить відчуття за способом дії. Зір і слух діють на відстані; смак і дотик потребують безпосереднього контакту; нюх посідає проміжне місце, бо пахуче тіло може бути далеко, але самі молекули все ж мають торкнутися слизової. Він згадує, що Кабаніс намагався спростити все це, кажучи, що всі відчуття — різновиди дотику: світло, звук, запах, смак — усе діє через дотик частинок або хвиль до органа. Рішеран визнає привабливість такої схеми, але вважає її недостатньою. Відмінність між безпосереднім контактом їжі з язиком і дією далекого світного тіла на око все одно залишається. Він розрізняє безпосередні та опосередковані функції відчуттів. Цю відмінність, за його словами, особливо розвивали френологи Галль і Шпурцгейм. Безпосередня функція ока — колір, вуха — звук, носа — запах, язика — смак, шкіри — тактильність. Опосередковані функції — це судження про відстань, форму, рух, напрям, корисність, небезпеку. Ці функції можуть удосконалюватися вихованням. Наприклад, індіанці розрізняють за звуком ходу й кількість ворогів, перуанці нібито чують іспанця на величезній відстані, сліпі вчаться замінювати зір дотиком. Органи чуття мають спеціальні нерви: зоровий, нюховий, слуховий; смак і дотик отримують численні нерви. Тут Рішеран ставить питання, чи є в мозку особливе місце, куди сходяться всі сенсорні враження. Згадується, що Галль поміщав його в довгастий мозок, але Рішеран не дає остаточної відповіді. Головне для нього інше: враження, що дійшли до мозку, стають одним із головних джерел інтелекту. Тут він цілком сенсуаліст, хоч і старішого типу.
Після зовнішніх відчуттів Рішеран вводить внутрішні відчуття. Це голод, спрага, потреба дихати, позив до дефекації, сечовипускання, статевого акту, потреба відпочинку або руху. Вони не дають нам знання про зовнішній світ, але спонукають до дій, необхідних для збереження індивіда й виду. Людина може бути зайнята думкою, але голод, спрага або потреба в повітрі виривають її з роздумів. Зовнішні відчуття мають зовнішній подразник, який можна назвати й показати; внутрішні часто мають темне джерело. Зовнішній орган має ясну структуру — око, вухо, ніс; для внутрішніх відчуттів ми часто не знаємо точного місця. Зовнішні чуття можна частково заглушити волею: заплющити очі, закрити рот, вуха, ніс, уникнути дотику. Внутрішнє відчуття так не усувається. Тут Рішеран відкидає ще одну думку Кабаніса: нібито внутрішні відчуття дають інтелекту ідеї, джерело яких мозок не сприймає. Це він називає дивною ідеєю, хоча й не заперечує впливу фізичного на моральне. Хоча він теж фізіологічний сенсуаліст, але не хоче перетворювати темні тілесні чуття на самостійну приховану пізнавальну систему.
Далі розділ розгортається в загальну теорію чутливості. Кожне відчуття складається з трьох актів: враження на орган; перенесення враження до нервового центру; сприйняття в мозку. Хоча сприйняття відбувається в мозку, ми відносимо відчуття до місця, де почалося подразнення. Це робить відчуття охороною організму: біль у шкірі змушує відсмикнути руку; біль в органі попереджає про порушення. Гантер казав, що кожне глибоке розладнання організації сприймається як біль; але надмірний біль може сам убити, виснажуючи нервову систему. Рішеран розглядає історію питання про чутливість тканин. Давні вважали чутливими майже всі білі тканини. Галлер уперше систематично дослідив чутливість: розкривав тканини в тварин, чекав, поки вщухне перший біль операції, потім подразнював їх вогнем, кислотами, голками, щипцями й дивився на крики та рухи. Він визнав чутливими нерви, шкіру, слизові оболонки, залози, м’язи, серце, сітківку, соски, райдужку, судинну оболонку, статевий член, язик; нечутливими — клітковину, жир, кістковий мозок, мозкові оболони, зв’язки, сухожилля, серозні оболонки, судини, кістки, хрящі. Пізніші досліди уточнили цю схему. Біша, Беклар, Ріб, Дюверне, Герберт Майо, Льоре, Лассень, Фодера вже сперечалися про чутливість різних тканин. Описавши самі тканини й усі нерви-провідники, він переходить до спинного мозку. Для Рішерана він не є простим продовженням мозку. Він незалежніший, давніший, трапляється в тварин без розвиненого мозку і в безмозких плодів. Галль і Тідеман тут використовуються як авторитети: спинний мозок виникає раніше, має свої потовщення, свої функції, а мозок ніби надбудовується над ним у досконаліших тварин. Рішеран приймає ідею градації нервової системи: у нижчих тварин чутлива субстанція ще майже безформна; потім з’являються нитки, вузли, ганглії; нарешті в людини — уже розвинені півкулі.
Рішеран розглядає оболони мозку й череп як захисну систему. Тут він переходить до довгої механічної анатомії кісток черепа. Потім ідеться про об’єм мозку. Рішеран обережно, але виразно пов’язує мозок з інтелектуальними здібностями. У людини мозок відносно розвинений більше, ніж у тварин; у дітей, жінок і чутливих індивідів нерви відносно більші; у атлетичних людей значна частина нервової сили ніби спрямована на м’язи. Він не хоче з цього робити висновок «велика голова = розум», але вважає, що об’єм, форма, звивини й розвиток мозку мають стосунок до інтелекту. Тут він посилається на знаменитого англійського френолога й матеріаліста Елліотсона, а також Десмулена, Галля і Серра. Структура мозку тут описана через тодішню анатомію Галля. Рішеран явно поважає Галля за те, що той зробив мозок не однорідною кашею, а складною поверхнею й системою органів. Однак він не приймає всіх френологічних висновків без перевірки. Головне тут — загальна ідея, що думка пов’язана з поверхнею мозку, з його складками й організацією, а не з якоюсь невизначеною душевною точкою. Завершується цей блок оглядом кровообігу мозку та природи його рухів.
Тепер Рішеран формулює загальний принцип: нерви діють за посередництвом руху, але якого саме, ми не знаємо. Один рух іде від периферії до центру й дає відчуття; інший — від центру до периферії й дає довільний рух. Він допускає нервовий флюїд, електричну аналогію, але не робить із неї догму. Гальванізм збудив великі надії, але поки що, каже він, хімія отримала від нього більше, ніж фізіологія. Тут особливо цікавим видається момент, де Рішеран відкидає теорію нервових вібрацій, порівнюючи їх зі струнами. Це буквально та сама тема, яку ще 1801 року захищав християнський матеріаліст Томас Белшем, причому він уже тоді застерігав від розгляду вібрацій за аналогією зі струнами й парирував ті аргументи, які тут наведе Рішеран:
«Яким же способом враження, що їх справляють на органи чуття тіла, які нас оточують, передаються по нервах до головного мозку? Чи відбувається це за посередництвом якогось тонкого флюїду, чи ж нерви, як учили багато фізіологів, можна розглядати як вібруючі струни? Остання гіпотеза настільки безглузда, що лишається тільки дивуватися тому тривалому визнанню, яким вона користувалася. Щоб струна коливалася або здійснювала вібрації, вона має бути натягнута по всій своїй довжині, ізольована й закріплена на обох кінцях. Нерви ж зовсім не натягнуті; їхні кінці, анітрохи не закріплені, то зближуються, то віддаляються один від одного залежно від зміни положення, натягу, набухання, наповнення або спадання частин тіла, постійно змінюючи відстань між собою.
Ба більше, нервові тяжі, розташовані між двома м’якими масами — точкою їхнього витоку і точкою закінчення, — не можуть бути натягнуті між цими двома пунктами. Нервове волокно — найм’якше й найменш еластичне з усіх тваринних волокон. Під час розрізання нерва обидва його кінці аж ніяк не розходяться внаслідок скорочення, а, навпаки, видовжуються й накладаються один на один; на місці розрізу проступають кілька маленьких медулярних горбиків, утворених нервовою білою речовиною, що витікає з цих перетинчастих канальців. Будучи оточені тканинами, з якими вони з’єднані більшою чи меншою мірою тісно, нерви, крім того, не могли б здійснювати вібрації; нарешті, навіть якщо припустити їхню можливість, вібрація однієї нитки неминуче мала б викликати вібрацію всіх інших, вносячи смуту, плутанину й безлад у рухи та відчуття.
Набагато розумніше вважати, що нерви діють за допомогою тонкого, невидимого й неосяжного флюїду, який стародавні називали тваринними духами (esprits animaux). Відкриття Богросом центрального каналу в нервових нитках, здавалося, підтвердило цю гіпотезу. Цей флюїд, природа якого невідома і який виявляється лише за своїми ефектами, повинен, якщо він існує, мати надзвичайну тонкість, оскільки він вислизає від усіх наших засобів дослідження. Чи походить він цілком із мозку? Чи ж він так само секретується мембранними оболонками кожного нервового волокна (нейрилемами Рейля)?
По правді кажучи, на користь існування нервового флюїду не можна навести інших доказів, окрім тієї легкості, з якою за його допомогою пояснюються різні феномени чуттєвості, та необхідності в ньому для тлумачення цих феноменів. Подібні докази можуть не цілком задовольнити суворі уми, які не вважають доведеними речі, що є лише ймовірними».
Навівши приклади з дослідів на мозку, Рішеран заявляє, що мозок — центр зовнішнього життя: до нього приходять відчуття, від нього виходять довільні рухи. З цього місця, каже Рішеран, починається ряд явищ, які психологи називають інтелектуальними і моральними. Але вони мають увійти і до фізіології, бо пов’язані з організацією. У ряді тварин інтелект відповідає розвиткові мозку; в дитинстві думка рудиментарна разом із незрілістю мозку; в старості вона погіршується разом зі зміною мозку; серед людей ідіотизм пов’язаний із малим або потворним черепом; розумове напруження спричиняє головний біль; опій, струс, перелом, крововилив змінюють думку; інтелектуальні й моральні схильності успадковуються разом із фізичною організацією. Далі він викладає елементарну психологію. Увага — це акт волі, що фіксує орган на відчутті: дивитися — означає бачити з увагою; слухати — чути з увагою; нюхати — активно спрямовувати нюх; смакувати — аналізувати смак. Пам’ять — це збереження й відтворення сліду враження, а уява — це здатність відтворювати ідеї з їхніми зв’язками, а також довільно комбінувати їх, створюючи «монстрів» і хибні судження. Саме судження — це порівняння ідей і визнання їхнього відношення; а міркування являє собою ланцюг суджень. Тут він наводить дуже матеріалістичний приклад фантомних болів. Після ампутації хворі відчувають біль у неіснуючій стопі або нозі. Рішеран не вважає, що мозок «помиляється» в простому сенсі, він відтворює колишні рухи й колишні болі за пам’яттю. Виходить, що відчуття не обов’язково має актуальний зовнішній орган; воно може бути відтворене мозком як слід попереднього стану. Тут він прямо вказує на Локка як на джерело своїх думок про психологію і, по суті, докладно переказує загальну схему сенсуалізму в історичному контексті її виникнення, а також із тими доповненнями, які зробив Кабаніс та інші ідеологи.
Кондильяк, Дестют де Трасі, мова й ідеї
Рішеран віддає належне Кондильяку: разом із ним він відкидає вроджені ідеї, вважає всі відчуття суто внутрішніми якостями мозку, а не якостями самих речей; і окремо хвалить Кондильяка за те, що той довів необхідність знаків для формування й вираження ідей. Мова потрібна не лише для розмови, а й для думки. Без знаків ідеї були б ізольованими, не втримувалися б пам’яттю, не поєднувалися б у системи. Тварини залишаються у «вічному дитинстві» саме тому, що не мають системи знаків для передавання досвіду нащадкам і родичам. Він посилається на Локка, Ла Кондаміна, Кондильяка і наводить приклади народів з обмеженим ліченням. Якщо мова не має знаків для великих чисел, сама ідея великих чисел майже недоступна. Розвиток мови пов’язаний із кліматом, способом життя, багатством вражень, цивілізацією. Бідність мови в мешканців суворих або одноманітних місцевостей пояснюється бідністю звичних вражень. Він навіть говорить про повторюваність образів в оссіанічній поезії та біблійних книгах як симптом обмеженого середовища або рівня цивілізації. Але далі він каже, що Кондильяк не цілком виразно розмежував здібності розуму. Тут понад усіх для нього Дестют де Трасі.
«Хоча Кондильяк у багатьох місцях своїх творів стверджував, що всі дії душі є лише саме відчуття, яке набуває різних форм, і що всі її здатності зосереджені в здатності відчувати, — те, як він аналізував думку, і досі лишає багато сумнівів і неясностей щодо справжнього характеру та відносної ваги кожної з цих здатностей. Заслуга розвіяти туман, що й досі затьмарював цю частину метафізики, була зарезервована за паном де Трасі».
Із книги «Éléments d’idéologie» він бере основну схему й у багатьох рисах повторює те саме викладення сенсуалізму, яке вже робив раніше, лише трохи докладніше. Мислити — означає відчувати; відчувати для нас майже те саме, що існувати, бо відчуття дають свідомість існування. Ідеї бувають відчуттями, спогадами, відношеннями або бажаннями. Тому здатність мислити поділяється на чутливість, пам’ять, судження і волю. І так далі тощо. Тут Рішеран прямо вписує себе в лінію Локка, Кондильяка, Кабаніса, Дестюта де Трасі. На завершення похвал цієї традиції він навіть цитує Дідро:
«Не можна не визнати величезних заслуг, яких Кондильяк завдав аналітичній науці про розум: він натуралізував у нас філософію Локка, цього справжнього творця психології. Медицина має право пишатися тим, що виховала Локка і Кабаніса — факт примітний і водночас природний; бо, як красномовно сказав Дідро: «Лише тому, хто займався медициною, личить писати про метафізику: тільки він бачив феномени, машину в спокої або в люті, слабку або могутню, здорову або зламану, у маренні або в порядку; послідовно нікчемну, просвітлену, тупу, галасливу, німотну, заціпенлу, живу або мертву».
Далі йдуть довгі розділи про божевілля, ідіотизм, сон, сомнамбулізм тощо. А завершує главу про відчуття розділ із критикою чудес, магнетизму та «перенесення почуттів». Оскільки відчуття здійснюється через невідомий агент і нагадує електрику або магнетизм, навколо нього виникло величезне поле шарлатанства. Для пояснення відчуттів вигадували найдивовижніші теорії. Він розбирає історію ліонського лікаря Пететена, який описував дівчину, що нібито бачила, чула, нюхала, куштувала й дотикалася через пальці рук і ніг. Він начебто клав бріош на ділянку шлунка, і хвора відчувала смак; вона ніби бачила нутро свого тіла, вгадувала предмети в кишенях, рахувала монети. Але диво припинялося, якщо предмети вкривали шовком, воском або іншими поганими провідниками електрики. Пететен навіть стверджував, що хвора читала невисловлені думки. Рішеран тут не церемониться. Історія цілком неймовірна, свідок лише один, дата й особа неясні. Це настільки хиткі підстави, що автор міг вигадати оповідь задля захисту своєї системи «електрики людського тіла». У месмеризм Рішеран рішуче відмовляється вірити.
Інші глави
Ми зупинилися на главі про відчуття особливо докладно через її особливу вагу для традиції епікурейського сенсуалізму. За нею йде дев’ята глава — про рухи. Рішеран переходить від відчуттів до активного боку життя у стосунках із зовнішнім світом, до м’язів, волі, нервів, кісток, суглобів, стояння, ходьби, бігу, стрибка, плавання, польоту, повзання та жестикуляції. Переважно це нудна фізіологія, опис будови м’язів тощо, і серед іншого тут часто згадується Гумбольдт, який проводив досліди з м’язової скоротливості. Але глава починає ставати цікавою в момент запровадження теми електрики як провідника нервів і однієї з причин життя. Звісно, Рішеран не приймає повного ототожнення життя, нервової сили й електрики. Він викладає німецьку натурфілософську лінію — Прохазка, Шпренгель, Ріттер, Гільдебрандт, Аутенріт та інші: все в природі є притягання і відштовхування, позитивне й негативне, полярність, магнетизм, електрика, світло, тепло, звук, гальванізм. Він навіть дозволяє собі широкий космологічний пасаж: можливо, існує один універсальний принцип, що нагадує давню anima mundi, світову душу; можливо, матерія не інертна, а сама містить активні сили. Але після викладу всіх аргументів і експериментів прихильників тваринної електрики Рішеран відмовляється вважати доведеною навіть аналогію.
- Перший довід проти цієї системи: один і той самий електричний флюїд не пояснює різноманітності нервових функцій — зору, слуху, волі, чутливості, травлення.
- Другий довід: досліди Персона показують, що нерви погано проводять звичайну електрику.
- Третій: струм не йде строго по нерву, а розсіюється в навколишніх тканинах.
- Четвертий: нерв можна подразнити не лише струмом, а й механічно або хімічно, і результат буде подібний; отже, електрика — лише один із подразників, а не сутність нервової дії.
- П’ятий: досліди Нобілі щодо напряму струму та різниці чутливості/руху були спростовані Персоном.
- Шостий: за постійного струму скорочення зникає, а після припинення струму знову з’являється; отже, скорочення залежить не від самого електричного струму, а від невідомої модифікації нерва.
Фінальний висновок Рішерана суворий. Не можна вважати, що нерви за життя перетинаються електричними струмами, які пояснюють рух, відчуття, живлення, секрецію та теплотворення. Далі викладається склад кісток, структура скелета, різновиди м’язових зусиль, варіанти фігур і поз, яких набуває людина (стояти, лежати тощо), балансування для прямоходіння, фізіологія бігу, плавання, а для інших тварин ще й польоту тощо.
Десятий розділ оповідає про голос, що охоплює аналіз гортані та інших органів, описує тембри, вікові зміни голосу, спів; викладається і вся історія вивчення теми голосу, з купою посилань на джерела, і формування людської членороздільної мови, і все інше, що може бути пов’язане з цим питанням. В одинадцятому розділі — про зв’язок функцій між собою. Рішеран зводитиме докупи дихання, кровообіг, мозок, серце, асфіксію і смерть. Він починає із загального принципу: всі функції, які він раніше розглядав окремо, в живому тілі відбуваються одночасно й залежать одна від одної. В неорганічного тіла індивідуальність закладена в його складових молекулах; у живої істоти індивідуальність створюється сукупністю функцій. Він поділяє зв’язки між функціями на три роди: механічні, функціональні і симпатичні. Переповідати деталі надто довго, та й не надто потрібно. Цей розділ потрібен Рішеранові, щоб зруйнувати надто підручникове враження від попередніх розділів. Він був змушений розглядати травлення, всмоктування, кров, дихання, тепло, секреції, живлення, відчуття, рухи й голос окремо. Але живий організм не працює «за розділами», тут усе зчеплено. І в цьому розділі він якраз підсилює це відчуття всезагального взаємозв’язку та складності організму.
В дванадцятому розділі, після функцій збереження індивіда, Рішеран переходить до функцій збереження виду. Розділ охоплює відмінність статей, гермафродитизм, органи розмноження, статевий потяг, сперму, зачаття, суперечки про теорії генерації, вагітність, розвиток плода, плаценту, оболонки, пологи, близнюків, суперфетацію, лактацію та перші зміни після народження. З цікавих моментів, описуючи патології у жінок, він наводить спостереження Кайо: жінка виросла з усіма зовнішніми ознаками жіночої статі, але під час обстеження виявилося, що в неї немає матки, а піхва закінчується сліпим каналом. Вона не менструювала, але в усьому іншому мала жіночу організацію й добре здоров’я. Рішеран додає примітку, що в Ламетрі у книзі «Система Епікура» є аналогічне спостереження. Це дуже цікаве місце. У полеміці проти «маточного есенціалізму» (коли основою визначення жінки є наявність матки) він фактично залучає матеріаліста Ламетрі як автора подібного клінічного факту. У соціальному відступі Рішеран різко й відверто патріархально пише, що розмноження нібито є головним призначенням жінки. Він посилається на Русселя, мадам де Сталь, Фонтенеля й міркує про жінку через любов, материнство та сімейну функцію. Справжній Кабаніс.
Усі інші розділи, з докладними описами розмноження та всіх етапів розвитку плода, процесу вагітності тощо, — нічим не примітні. Загалом уся ця глава в Рішерана подвійна. З одного боку, в ній багато старої статевої антропології, патріархальних формул про «призначення жінки», елементів френології, сумнівної статистики та наївних міркувань про спадковість. Це треба фільтрувати. З іншого боку, саме тут дуже сильний його фізіологічний натуралізм. Розмноження пояснюється не божественним чудом, не «насіннєвим духом», а органами, секретами, кров’ю, яєчниками, сперматозоїдами, матковими трубами, плацентою, ембріональним розвитком, материнським обміном і післяпологовою лактацією. Він намагається бути приземленим, і це плюс.
Розділ XIII називається «Історія віків, темпераментів і різновидів людського виду; про смерть і гниття». Це фінальний розділ трактату, який за своїм змістом найбільше нагадує книгу Кабаніса. Навіть темпераменти в нього, як і в Кабаніса (але без посилання на автора), отримують, окрім стандартних чотирьох, ще два — нервовий і м’язовий. Дійшовши до різновидів людини, Рішеран користується расовою класифікацією початку XIX століття й змішує анатомічні ознаки, клімат, культуру, звичаї та політичні судження. Він виокремлює кілька великих груп: арабо-європейську, негрську, монгольську та гіперборейську. Обговорюючи африканців, він повторює типові расистські схеми своєї епохи: говорить про форму голови, близькість до орангутана, про інтермаксилярні кістки, про більшу схильність до танцю, музики, фехтування, ніж до «рефлексивного» інтелекту. Він також наводить Вольнея, який намагався пояснити риси обличчя дією спеки та світла: обличчя, мовляв, постійно стискається від сонячного блиску й жару, і це поступово впливає на тверді частини. Далі він хотів би говорити про моральні відмінності народів, але визнає, що це виходить за межі фізіології. Однак він усе одно робить характерний відступ: протиставляє європейську активність, мінливість і неспокій азійському флегматизмові та сталості; міркує про вплив родючості ґрунту, м’якості клімату, звичаїв, релігії, каст і політичних інститутів.
Щодо старості й смерті, то й тут розділи нічим не виразні. Цікаві хіба що спроби статистичного аналізу тривалості життя та той факт, що вся книга завершується темою гниття. У філософському фіналі Рішеран повертається до колообігу матерії. Індивіди помирають, види тривають. Життя народжується зі смерті, матеріали організованих тіл входять у нові комбінації й слугують утворенню нових істот. Немає абсолютної загибелі матерії, є розпад сполук і перехід елементів у нові форми.
У розглянутих розділах Рішеран вибудовує фізіологічну антропологію перехідного типу: людина в нього вже є організованою системою обмінів, подразнень, рухів і зв’язків. Життя визначається не як особлива субстанція, а як сукупність явищ в організованому тілі. Головна цінність книги полягає в зсуві від метафізики до фізіології. Рішеран ще не радикальний матеріаліст: він зберігає мову «життєвої сили», симпатій, органічного принципу, електричних аналогій і подеколи поступається старій натурфілософії. Але практично він постійно працює проти спіритуалізму. Думка залежить від мозку, відчуття — від органів чуття і нервів, пристрасті — від тілесної організації тощо. Тому Рішеран важливий не як завершений представник матеріалізму, а як проміжна ланка між Кабанісом, ідеологами та пізнішим фізіологічним матеріалізмом XIX століття. Його слабкості очевидні. Це віталістські залишки, застаріла хімія, наївна ембріологія, френологічні описи, расові й гендерні упередження епохи. Але загалом напрям обрано правильно. Людину пояснюють через тіло, а тіло — через організацію матерії.