Автор тексту: П. А. Бібіков
Написано 1865 року
Стаття насправді на трієчку, хоча й краще розкриває деякі сторони біографії Біша, про що рідко пишуть в енциклопедіях. Головний недолік, мабуть, у тому, що ця стаття на добрих 40% є буквальним цитуванням Бокля. Деякі зовсім незграбні вислови з перестановкою слів у стилі Йоди я виправив. Розмітку теж додав від себе.
Біша жив у ту велику епоху, коли французьке суспільство, за влучним висловом Гакслі, скидало з себе, — як це роблять личинки комах, коли їхньому розрослому тілу стає тісно й незручно, — стару й непридатну шкіру та здійснювало політичне оновлення внаслідок того поштовху, який дали йому успіхи в усіх галузях знання. Але весь грім катастрофи, що проносилася над його головою, вочевидь, минав Біша і, попри його молодість, не міг відірвати його від науки, якій він віддав усі свої сили. Ця незвичайна людина ніби знала, що її години полічені, і несвідомо, так само завдяки власному покликанню, як і завдяки вихованню, не могла відірватися від своїх плідних занять. Тому його життя не багате на зовнішні події чи зміни — це життя людини, яка присвятила себе науці, життя, що складається з росту, з розвитку думки, від перших її зародків до найповнішого й усебічного вияву. Біографія Біша займе кілька рядків; але його думка дає найплідніший матеріал для науки сучасності й має набувати дедалі більшого значення в міру розвитку наших знань, як говорить про неї Бокль.
Біша (Marie-François-Xavier) народився 11 листопада 1771 року в Туаретті, у департаменті Юра. Його батько був доктором медицини у знаменитому медичному факультеті в Монпельє. З ранніх літ він чув розмови про предмети, які згодом зосередили на собі всю його увагу. Як каже Бюїссон, його двоюрідний брат і товариш: «Присвячений від першої молодості мові, яку інші набувають лише тоді, коли вже доводиться нею користуватися, звиклий бачити на кожному кроці застосування законів, перш ніж познайомитися із самими законами, він мав нагоду здобути виховання, що непомітно схиляє думку до певної праці, подаючи в цікавих і привабливих рисах те, що згодом стане предметом серйозних занять, виховання, про могутній вплив якого так часто шкодують, коли його не отримають, і на яке дивляться зневажливо лише ті, хто не здатен оцінити його благотворного впливу». Без жодного сумніву, виховання не створює ні організації, ні її сил; проте воно визначає вибір, воно спрямовує сили організму в той чи той бік. У цьому відношенні дитячі роки Біша мали дуже сильний вплив на його подальший розвиток. Шкільну освіту він здобув у колегії в Нантуа та в ліонській семінарії. Навчався він, як кажуть його біографи, постійно добре.
На двадцятому році життя (1791) він узявся до вивчення медицини, або, точніше, хірургії. У цей час хірургія у Франції перебувала на високому щаблі досконалості завдяки численним талановитим діячам, які прославили стару французьку Хірургічну академію. Поштовх, даний ними, певний час був загальним і нездоланним. Внаслідок цього всі, хто вивчав медицину, звернули особливу увагу на анатомію, на яку доти не звертали такої уваги. Біша зазнав на собі цього поштовху і, можливо, саме тому його перші заняття мали предметом хірургію. Представниками цієї науки були Дезо в Парижі та Петі в Ліоні: Біша почергово був найкращим і найулюбленішим учнем і того, і того. Перші два роки, прожиті ним у Ліоні, були присвячені вивченню анатомії як науки, що становить основу для всіх медичних наук, особливо хірургії. Невдовзі Біша вирізнявся поміж своїх товаришів такою вправністю й майстерністю в операціях, що Петі обрав його своїм помічником і співробітником.
Після знаменитої облоги Ліона 1793 року Биша залишив це місто й, після нетривалого перебування в Бурзі, прибув до Парижа, щоб удосконалитися в хірургії, здається, з наміром вступити до лав армії як хірург. На щастя, цього не сталося, і він не полишив науки. Нікчемна, здавалося б, обставина мала вирішальний вплив на його долю. У навчальному закладі, де викладав Дезо, останній запровадив звичай, за яким найкращі учні по черзі складали нотатки за лекцією професора й у формі витягу публічно читали їх наступного дня після лекції. Цей звичай було заведено для того, щоб відновити в пам’яті те, що прочитав професор, і пояснити, звернути увагу на те, що було незрозумілим або пропущеним через неуважність. Одного разу Дезо читав лекцію про перелом ключиці, пояснював зручність своєї пов’язки й тут-таки показував на одному хворому, як слід її накладати. Студента, чия черга була читати попередню лекцію й допомагати професорові під час перев’язки, не виявилося на місці. Дезо викликав охочого — тут зголосився Биша. Читання його лекції справило надзвичайне враження як оригінальною мовою, так і точністю, суворістю думок, розвинених із положень учителя — це була радше лекція професора, ніж студента. По закінченні лекції, вислуханої з напруженою увагою, студенти гучними й тривалими оплесками виявили прихильність до свого товариша. Зміст лекції становив, як я вже сказав, удосконалений спосіб перев’язки ключиці, запропонований Дезо, а отже, не належав Биша; проте лекція засвідчила, що в голові молодого студента вже була готова фізіологічна теорія, у якій усе було заздалегідь розраховано, зважено, суворо обговорено: нові положення він висловлював у формі припущень, сумнівів, запитань. Дезо виявив бажання познайомитися з Биша, запропонував йому свою дружбу й прийняв його до своєї родини. Цей випадок вирішив подальшу долю Биша, який відтоді цілком віддався науці й узявся до праці з незвичайним запалом.
Його діяльність і працелюбність були, по-справжньому, дивовижні. Він виконував у лікарні обов’язки хірурга й приймав відвідувачів; він відвідував безліч хворих, за якими Дезо через брак часу не міг наглядати; він був присутній і допомагав своєму вчителеві під час операцій; він відповідав на листи, що надходили з усіх кінців Франції з проханнями про пораду й допомогу; він присвячував ночі дослідженню різних питань хірургії, які були предметом лекцій Дезо, і, попри всі ці заняття, знаходив ще час поповнювати свої анатомічні знання розтинами трупів, повторювати на мертвому тілі операції та радитися з товаришами щодо важливих питань анатомії й хірургії.
1795 року Дезо раптово помер, і Биша знову залишився сам. Смерть учителя й друга глибоко засмутила його; він із ще більшим запалом узявся до праці. Його праці та дослідження відтепер набули незалежності й самостійності. Саме до цієї доби слід віднести ті блискучі відкриття, що увічнили його ім’я. Проте перші його друковані праці були присвячені пам’яті Дезо. У 1798 і 1799 роках він видав хірургічні твори свого вчителя: «Oeuvres chirurgicales de Desault» і, як їх продовження, «Traité des maladies des voies urinaires» («Трактат про хвороби сечових шляхів»), а також редагував «Хірургічний журнал». У цих виданнях він, щоправда, ще викладав чужі думки й погляди, але й у них уже виявляється та широта погляду, той самобутній, оригінальний метод, яким він користувався згодом. Щоб окреслити цей погляд і метод, необхідно пригадати, в якому становищі перебували медичні науки перед тим, як Биша розпочав свою діяльність.
Зв’язку між цими науками не існувало, бо грубий, матеріальний, зовнішній, формальний зв’язок між, наприклад, анатомією та хірургією, який тоді визнавали й який виявляється в працях навіть такої людини, як Дезо, не може бути означений цим словом у тому значенні, в якому його вживають у справжньому науковому сенсі. Без сумніву, у працях Дезо, виданих Биша, уже можна побачити сліди більш раціонального зв’язку між анатомією та медициною, зв’язку, що ліг в основу його фізіологічних досліджень і в якому не можна не бачити відбитка великого духу його епохи. У цей час механічна або динамічна теорія, найзнаменитішим представником якої був голландський учений-лікар Бургаве, з кожним днем втрачала свій авторитет; медичні науки поступово поверталися до великого положення, висловленого ще Гіппократом, що всі живі тіла керуються силами, цілком відмінними від сил, які керують неорганічними тілами. Праці Бордо, роботи Бартеза (з медичної школи Монпельє) та ближчих до них за часом професорів першої паризької «Школи здоров’я» вважали ці сили за єдино придатну й міцну основу для філософії медицини.
За такого настрою умів Биша вступив у сферу медичних наук. Цей настрій неминуче мав позначитися на ньому, особливо під час переходу від хірургії до фізіології та медицини. Він вправно скористався відкриттями своїх попередників як для власних висновків, так і для того, щоб розвинути їх далі. Вихідною точкою для нього стали «життєві сили», які через помилки, нісенітниці й неуцтво, для яких вони, здавалося, слугували основою, так лякали всіх природодослідників під іменем анімізму, віталізму тощо. Биша прийняв їх за вихідну точку з умовою роз’яснення, викриття того, що розуміли під цим словом, відкидання всього гаданого, гіпотетичного, мрійливого й прийняття лише того, що суворо, точно й безсумнівно доведено спостереженням, а особливо дослідом, якому Биша надавав перевагу перед будь-яким іншим родом доказу.
Отже, він визнав живі, або життєві, сили джерелом усіх явищ, що відбуваються в людському тілі, самобутніх за його здорового стану й таких, що викликаються аптечними збудниками в хворобливому стані. Втім, він обережно уникає обох небезпечних для будь-якого філософського розуму крайнощів: (1) як прагнення узагальнити те, що ще не може бути узагальнене, (2) так і ганебної неуваги, відсування вбік, неврахування уривчастих фактів, які не вкладаються в заздалегідь складену теорію. У складній організації людської машини він указує на значення не лише кожного з незліченних органів, що її становлять, а й на первісні речовини, які лежать в основі органів. Він розрізняє життєві властивості, якими вони пронизані, і виводить із них відмінність у їхній діяльності, отже, відмінність у їхніх окремих функціях; на сприянні їх одне одному, на взаємному співвідношенні їх він будує всю сукупність життєвих явищ, тобто єдність життя, як здоров’я, так і хворобу. Він переніс на тканини властивості, які доти приписувалися самим органам. Таким чином, він створив самостійну, цілком завершену теорію, що зовсім не мала того уривчастого характеру, яким позначені всі теорії — як ті, що існували до нього, так і створені після його смерті. У цьому сенсі фізіологічне вчення Біша являє собою повну, завершену філософську систему (за винятком теорії виду), окремі частини якої, щоправда, були зібрані в попередні епохи, але які ніхто, крім нього, не міг поєднати в одне спільне, струнке ціле.
Втім, створенням останньої, слід сказати по правді, Бішa завдячує так само великому вікові, в якому він жив, як і самому собі, своєму генію та обраному методу досліджень. «Якщо я надто поспішав, — казав він незадовго до смерті, — то це тому, що я мало читав; призначення книги — бути лише записником для внесення до неї фактів; але чи потрібні вони в науці, в якій матеріали завжди перед нашими очима, в науці, в якій ми ніколи не випускаємо з поля зору живої книги, представленої мертвими й хворими». Ці слова цілком справедливі щодо Біша: ось джерело цієї надзвичайної загальнодоступності, цієї популярності викладу й простоти висновків, що вражають тим дужче, чим ширший висновок або узагальнення. Анатомічні розтини для ознайомлення з будовою органів; відвідування лікарень для спостереження за хворобами й записування послідовного перебігу нападів та змін в організмі; розтин трупів для дослідження відхилень і безладу, спричинених кожною хворобою; досліди над живими тваринами, щоб викликати явища, які інакше не можна було б зустріти, і змусити насильницьким шляхом природу розкрити свої таємничі пружини — ось головні джерела, з яких він черпав відомості й до яких звертався із запитаннями впродовж усього свого життя.
Взимку 1797 року, після двох років наполегливих занять, Біш вступив на професорське поприще. Він відкрив курс анатомії, у якому порушив безліч фізіологічних питань, і в їхньому розв’язанні вже можна було вгадати майбутнього творця «Загальної анатомії». Його читання супроводжувалися постійними розтинами трупів і дослідами над живими тваринами. Невдовзі до цього курсу він додав курс хірургії, який читав із великим успіхом, як найталановитіший із учнів Дезо. Під час лекцій він вів суперечки з найкращими й найпрацьовитішими студентами та слухачами, і в цих відступах найповніше виявлялася швидка й смілива думка молодого професора, що одним поглядом охоплювала велику кількість найрізноманітніших і найдальших фактів та явищ, аби скористатися ними для настанови. Сильний розлад грудей, із рясним кровохарканням, перервав ці читання; але після одужання він негайно відкрив ще ширший курс анатомії й керував під час розтинів групою з 80 студентів; і водночас майже завжди сам препарував частини трупа для своїх лекцій і продовжував свої найулюбленіші досліди над живими тваринами.
Мимовільні, здавалося б, відступи з царини анатомії та хірургії в царину фізіології були, однак, для Біша вирішальними й виявляли, так би мовити, його справжнє покликання. Переходячи від одного погляду до іншого, він невдовзі виробив повну теорію, цілу систему життя, найпліднішу для його досліджень. Нарешті, з-поміж анатома й оператора в ньому в повному блиску виявився фізіолог. Цей перехід позначився, з одного боку, відкриттям синовіальних (суглобових) оболонок, що спрямувало його до досліджень узагалі оболонок і органічних тканин, а з другого — міцним утвердженням понять про життєві сили, які звернули його увагу на явища, властиві обом життям — тваринному й органічному. Цим двом відкриттям, із яких перше було навіяне працями Бордо, а друге — курсами Грімо, Біш завдячує двома своїми найкращими творами: «Загальною анатомією» та «Фізіологічними дослідженнями про життя і смерть».
У цей час він написав три мемуари для медичного збірника: 1) про синовіальну оболонку зчленувань, у якому досліджує відкритий ним і досі невідомий орган, що виділяє рідину, необхідну для змащування суглобів; 2) про оболонки та про їхні відношення до загальної організації, у якому розглядає ці частини людського тіла незалежно від органів, якими вони вкриваються, стримуються або утворюються, і визначає їхній вплив на хворобу й здоров’я, що до нього пояснювалося загальним станом органа; 3) нарешті, про відношення, що існують між симетричними органами та неправильними, мемуар, у якому, розглядаючи різні явища в тілі, він уперше висловив думку про відмінність так званих рослинних функцій, спільних усім органічно влаштованим тілам, від так званих тваринних функцій, властивих виключно самим тваринам. Попри всі ці праці та заслуги, слава Біша ще не виходила за межі його аудиторії та паризьких медичних гуртків, у яких, до того ж, дивилися на нього не інакше як на талановитого учня Дезо. Не раніше 1800 року він привернув до себе загальну увагу як французьких, так і іноземних учених виданням, по-перше, «Трактату про оболонки», у якому він розвиває ідеї, вже викладені в згаданих мемуарах, ідеї, з яких необхідно мали випливати всі його подальші положення; по-друге, «Фізіологічних досліджень про життя і смерть».
Опис головної праці Биша
У своєму останньому творі Биша повертається до життєвих сил як до джерела всіх рухів у людському тілі, проникає до найдрібніших подробиць усіх відправлень організму, зважує взаємні стосунки й залежність між ними. Ця книга поділяється на дві частини. У першій, спираючись на численні ознаки, він обґрунтовує поділ відправлень на органічні і тваринні та виводить із такого поділу численні наслідки. У другій він викладає вчення про три осередки людського тіла: серце, легеню і головний мозок, які, якщо можна так висловитися, тримають у своїй владі водночас і в однаковій мірі все життя. За допомогою найвинахідливіших і водночас найточніше продуманих дослідів він виявляє вплив цих органів один на одного та на кожну окрему частину людської машини. Перша частина цієї надзвичайно визначної книги викликала безліч суперечок і спричинила загальне замішання в рядах як прихильників, так і противників теорії, що в ній розвивалася; тож сам Биша мав намір унести до неї деякі виправлення, як кажуть, на користь і тих, і тих, але смерть не дала йому здійснити свого наміру. Як би там не було, з будь-якими застереженнями й обмеженнями, поділ, запропонований Биша, утвердився і ліг в основу сучасного вивчення фізіології.
Що ж до другої частини книги, то, попри деякі, втім, вельми нечисленні помилки в ній, вона вважається найкращим виявом генія цього незвичайного спостерігача. Навіть людьми, які бояться вийти за вузькі межі, в яких вони замкнули фізіологію, і відчувають острах та відразу до широких і всебічних висновків. Під час читання «Досліджень про життя і смерть» не можна, справді, не дивуватися точності, суворості його думки, особливо коли йдеться про мистецтво, з яким він вигадує дослід і виводить із нього наслідки. Систематичний, філософський розум, здається, ще ніколи не поєднувався так тісно з дослідом і спостереженням; ніколи дедуктивні здібності людини не перебували в такій суворій залежності від індуктивних.
Примітно, що всі великі письменники, які надали найцінніших послуг знанню, завжди висували теорію або вчення, яке можна звести до одного загального положення, проведеного крізь усю їхню систему і такого, що слугує для неї наріжним каменем. Цим положенням, так би мовити, вичерпується вся їхня діяльність і заслуга. Те саме можна застосувати й до Биша. Він зробив відкриття, що всі оболонки, всі тканини, які входять до будови наших органів, наділені життєвою силою і самобутнім існуванням, незалежним від сил і життя самих органів [1]. Розвиток цієї ідеї, спершу заснованої на анатомії та спостереженні явищ здорового й хворобливого стану, ідеї, що вже проглядала в його першій праці й згодом була перенесена на всі оболонки та на всі їхні стани, є тією плідною, великою думкою, яка стала джерелом для його подальших відкриттів.
Подібно до механіка, який, щоб вивчити рух, що оживляє машину, досліджує не лише колеса, з яких вона складена, а й те, як улаштоване кожне колесо зокрема, Биша розібрав людську машину не тільки на головні частини, а й на різні речовини, з яких складено її частини. Таким чином він з’ясував, що людське тіло складається з 21 первісної тканини різної будови й різних життєвих сил, різноманітні поєднання яких утворюють органи й позначають їх різними властивостями та силами; останні й зумовлюють їхній здоровий і хворобливий стан. Отже, органи описано ним із чотирьох поглядів: з боку зовнішніх форм, з боку внутрішньої будови, з боку фізичних, хімічних і життєвих властивостей, а також з боку їхнього розвитку. Ось що стало предметом його нового твору, цілком самобутнього; ось на які сторони й завдання фізіології не було й натяку ні в кого до Биша, який сам уважав свій останній твір остаточним підсумком усіх своїх досліджень, що завжди складалися з досліду, спостереження й міркування.
«Загальна анатомія в застосуванні до фізіології та медицини» — найвизначніша з праць Биша, завдяки якій він передусім здобув славу найвидатнішого фізіолога й природодослідника всіх віків. Мимоволі спадає на думку, що може зробити силами одна людина і що вона могла б зробити в усіх інших галузях медичних наук, якби така рання смерть не обірвала її життя. І ми маємо право сказати це не лише на підставі останньої праці, а й на підставі робіт, ним розпочатих, і лекцій, відкритих ним із патологічної анатомії та медицини.
У 1800 році (28 років) його було призначено лікарем до головної паризької лікарні (Hôtel-Dieu). У практичну медицину він увів той самий плідний метод спостереження й досліду, за допомогою якого надав таких послуг фізіології. Не за книжкою, як сам він казав, стежив він за перебігом хвороб, а в самих хворих і в їхніх тілах після смерті. Дослідження останнього роду завдячувало найпевнішими відкриттями щодо змін, які хвороби спричиняють в органах і в тканинах, що їх утворюють. Він підозрював, що початок хімічних змін спершу уражає тканину органа, а вже потім поширюється на весь орган, і в цьому сенсі почав проводити дослідження: за шість останніх місяців життя ним було розітнуто понад 600 трупів. Смерть припинила ці дослідження, але саме їм, безперечно, патологічна анатомія завдячує тими успіхами, яких вона досягла останнім часом.
Те саме слід сказати і про терапію, про науку, що вивчає дію медикаментів на людське тіло, у якій Бішa мав намір замінити все невиразне й гадане — ясним, точним і визначеним. Вражений відсутністю згоди між лікарями, коли йдеться про означення дії ліків, і неуцтвом, внесеним у медицину або шарлатанством, або самовпевненою поспішністю висновків і суджень, він хотів перебудувати всю науку на нових засадах. Унаслідок цього він розпочав низку спостережень і дослідів як над самим собою, так і в лікарні. Він приймав, або змушував приймати спочатку окремо кожен лік, і ретельно спостерігав за його дією. Потім він поєднував їх по два, по три, щоб судити про нові набуті ними властивості або про зміну попередніх. 40 обраних ним молодих людей сприяли йому в цьому найширшому підприємстві, яке будь-коли здійснювалося спільними, так би мовити, артільними силами. Перші результати його стали матеріалом для знову відкритого курсу, який, на жаль, теж був перерваний смертю, і лише уривки його були викладені деякими з його учнів в окремих дисертаціях. Історія науки не подає нічого подібного до цього колосального підприємства, так мудро спрямованого.
За свідченнями найталановитіших учнів Бішa займався навіть класифікацією хвороб, тобто й на це, найважче й найслабше через недостатність матеріалів, завдання медицини він також звернув свою увагу. Попри цілком новий напрям своєї діяльності й занять, Бішa не полишав осторонь анатомічних досліджень, що, на його думку, становили головну основу для всіх медичних наук, і взявся навіть за величезну нову працю: «Курс описової анатомії», виданий остаточно, втім, після його смерті, 1805 року, у 5 томах. Під його редакцією вийшли лише два перші томи, три інші видали його товариші — Бюїссон і Ру. Власне Бішa належить початок 3-го тому.
У цей-то плідний період праці, спрямованої на всі п’ять головних галузей медичних наук, анатомію, фізіологію, медицину, патологічну анатомію і терапію, спіткало його нещастя, за яким швидко настала смерть. Виходячи з лікарні, він упав зі сходів і внаслідок падіння в нього розвинулася злоякісна гнильна гарячка. Без жодного сумніву, його організм уже був підготовлений до згубної дії цієї хвороби працею в анатомічних залах і незліченними трупними дослідженнями серед зараженої атмосфери. Він помер через два тижні після падіння, 22 липня 1802 року, на руках удови свого вчителя, з якою він ніколи не розлучався. Йому ще не виповнилося 31 року. Його смерть глибоко засмутила його товаришів і учнів.
Бішa в контексті науки середини XIX століття
Його слава вже гучно лунала по всій Європі серед людей, які ще не встигли отупіти від слави перемог Наполеона, тоді ще Першого консула, хоч минуло ще небагато часу відтоді, як останній знаменитий учень славетної Лейденської школи, Сандіфорт, сказав: через шість років ваш Бішa перевершить нашого Бургаве. У міській паризькій лікарні французький уряд поставив подвійний пам’ятник Бішa і Дезо, як найславетнішим представникам науки свого часу, на знак визнання послуг, наданих ними людству. Доктор Корвізар, звертаючись по дозвіл поставити пам’ятник до Першого консула, писав: «Бішa помер на полі битви, яке теж (ще б пак!) забирає немало жертв; ніхто за такий короткий час не зробив стільки і не зробив так добре». Зображення Бішa поміщено серед осіб, що прикрашають фронтон Пантеону. 1843 року на площі Бурга йому було споруджено бронзову статую, відлиту скульптором Давидом: вона зображає Бішa, який приклав руку до серця отрока, прислухається до його биття й, виходячи з цих явищ, міркує про закони життя і смерті. Його останки, що близько півстоліття лежали на одному кладовищі в околицях Парижа, 1845 року були перенесені на кладовище Père-Lachaise, де спочиває стільки великих людей Франції.
Я сказав вище, що біографія Бішa є перелік його праць, виклад розвитку його думок. Я вважаю за необхідне тепер показати відношення здобутих ним результатів до новітніх теорій і шкіл, що існують у фізіологічній науці. У цьому відношенні я зверну увагу лише на співвідношення теорії та методу Бішa до так званих динамічної і хімічної шкіл у фізіології, залишивши осторонь її зв’язок із тими застарілими, цілком ненауковими поглядами, які, на жаль і на сором для людського розуму, попри пронизуючі їх забобонність, безсилля й безплідність, і досі всюди лунають, спираючись на неуцтво більшості та на нечисленність людей зі здоровими, точними поняттями. Цим теоріям і школам нічого робити в майбутньому; але їм належить і належатиме теперішнє, доки істинне світло знання не розіллється широкими потоками одразу на більшу частину людей.
Отже, в якому становищі перебуває теорія Бішa щодо інших фізіологічних теорій, що існують нині? У цьому відношенні нас не займатимуть положення, покладені в основу його «Загальної анатомії». Їхня вагомість анітрохи не зменшилася і не була підірвана «теорією клітини», на яку, як я вже згадував, цілком перенесено закони, відкриті Бішa для тканин. Можливо, і це навіть дуже ймовірно, що й у дослідженні життя клітини доведеться знову звернутися до дослідження її тканини або тканин. Зауважу лише, що школа, яка взяла самостійну, незалежну, самобутню життєдіяльність клітини за вихідну точку для фізіологічних досліджень (що є цілком розумно й плідно), допускаючи в теорії Бішa таке саме самостійне життя тканин, цілком у зворотному сенсі поставилася до поділу життя на рослинне й тваринне, з нервовою системою для кожного: начебто існування клітини є менш незалежним від існування сусідніх і всіх клітин організму, начебто життя й функції однієї тканини є більш самобутніми й перебувають у більш роз’єднаному стані з життям і функціями інших тканин, усіх тканин організму, ніж життя рослинне і життя тваринне.
Я зверну увагу лише на положення, що лягло в основу «Фізіологічних досліджень життя і смерті», а саме на так звані живі, або, точніше, як називає їх Биша, життєві сили. Биша суворо й рішуче відрізняє їх від сил фізичних і хімічних: цій відмінності він присвячує окремий розділ «досліджень»; у примітці я навів докладніший виклад цього питання з його «Загальної анатомії»; отже, повторювати його доводи немає потреби. Зауважу лише, що він не менш суворо визначає, що це за сили, що саме він розуміє під цим словом. І насамперед жодних сил він не знає, він знає тільки явища, а життєвими силами називає закони, що керують фізіологічними явищами, які аж ніяк не подібні ні до явищ фізичних, ні до явищ хімічних. Річ у тім, що захисники й прихильники цих сил під назвою «анімалізму», «віталізму» тощо розвивали такі теорії, а ці теорії оберталися в такі колосальні нісенітниці, ці нісенітниці породжували такий морок у фізіологічній науці, що слова ці втратили всякий кредит і викликають глузування ще до того, як буде вислухано, що саме за ними криється. Цією обставиною, вочевидь, і слід пояснювати заміну життєвих сил живими силами: річ лишилася та сама, але нове слово невдаліше за старе.
Прихильники динамічної та хімічної теорії кажуть, і не можна з ними не погодитися, що всі явища в природі керуються вельми небагатьма силами, які переходять одна в одну, поєднуються й постають у найрізноманітніших виявах; що живі сили, які керують організмом, є тими самими видозмінами цих простих сил, що виявляються за тих чи тих умов. Не думаю, щоб Биша не погодився з таким положенням, тільки для його науки воно було б безплідним, принаймні в його час. Яка мені користь знати, наприклад, що хімічні процеси керуються тими самими силами, що й явища фізичні? Я не отримую нічого з такого, хай і справедливого, але все ж іще далеко не суворо доведеного узагальнення: адже закони притягання через це не стануть тотожними з хімічною спорідненістю, і щоб дізнатися, що таке перші, я маю вивчати явища притягання, а щоб дізнатися, що таке хімічна спорідненість, я маю досліджувати хімічні процеси; висновки, отримані з одних спостережень, я не можу застосувати до інших, не смію, наприклад, сказати, що хімічні елементи діють один на одного в прямій пропорції до мас і в оберненій пропорції до квадратів відстаней.
Те саме слід сказати й про фізіологічні явища, які аж ніяк не подібні ні до тих, ні до тих. Якщо колись і буде точно доведено цю тотожність тих і тих сил, то найімовірніше, що це буде зроблено спершу для менш складних явищ, а потім дослідження перейдуть до найскладніших явищ — біологічних; спершу буде доведено, як, наприклад, притягання обертається в хімічну спорідненість, а вже потім — як механічні та хімічні сили перетворюються на життєві або фізіологічні. І на цьому шляху ще належить розв’язати посередню задачу: довести перетворення неорганічної матерії на органічну просту, потім на складну тощо.
На мою думку, подібні недоведені гіпотези гірші й небезпечніші за безпосереднє спостереження явищ, а застосування висновків з однієї галузі знання до іншої, цілком для неї сторонньої, — безплідне. У Биша була зовсім інша задача. За властивістю свого розуму він ніколи не захоплювався питаннями, що, втім, не раз були джерелом великих відкриттів для великих природодослідників з іншою організацією: що нам потрібно знати, що має бути доведено? Його метод у цьому відношенні цілком протилежний. Він постійно ставить запитання: що ми знаємо напевно, щоб підбити підсумок знанню — великим узагальненням, великим законом. Він зустрічає в природі велику кількість явищ, з яких вилучає всі, позначені певним характером, — це фізіологічні явища. Він указує на їхню відмінність від усіх інших явищ, а потім виводить із них необхідні наслідки. Мета інших — довести тотожність сил і процесів: фізичних, хімічних, фізіологічних. Припустімо, що цю тотожність безсумнівно доведено; що ж має статися далі? Необхідно буде простежити зміни цих сил і вивести всі важливі наслідки з цих змін, тобто звернутися до тієї самої задачі, яку не випускав із поля зору Биша. І в цьому відношенні нам не менш, а якщо не більше, важливо знати відмінність, ніж тотожність, різноманітність, ніж єдність. Якщо відкинути цю велику властивість розуму — прагнення до висновків, — то за об’єднанням закону, за узагальненням явищ мала б настати сплячка, застій, смерть думки. Не так із різноманітністю. Це спонукає мене уважніше придивитися до властивостей думки Биша, що найвиразніше виявляються в уживаному ним методі. Сам він говорить про висновкове, або дедуктивне, мислення так:
«Людський розум замкнений у таких тісних межах, що від нього майже завжди приховані перші причини. Щільна завіса, що їх затуляє, обгортає своїми незліченними складками кожного, хто наважиться її підняти. Під час вивчення природи начала є лише небагатьма загальними наслідками перших причин, з яких випливає незліченна безліч наслідків другорядних: усе мистецтво розсудливої людини полягає в тому, щоб знайти зв’язок між першими й другими. Шукати збігу перших причин із їхніми виявами — те саме, що йти сліпому шляхом, на якому тисячі стежок ведуть до помилки. До того ж, до чого послужило б знання цих причин? Чи є потреба знати, що таке світло, кисень, теплота тощо, для того, щоб вивчати їхні вияви? Так само, хіба не можна, зовсім не знаючи начала життя, порівнювати властивості органів, одушевлених ним? У науці про розум учинімо так: припустімо існування причин і зосередимо свою увагу лише на їхніх великих наслідках».
Якою б щирістю не дихали ці слова, як би ретельно Бішa не застосовував їх до своїх досліджень, не можна не бачити, що вони не так уже суворо узгоджуються з усіма його великими відкриттями. Цей беконівський, проповідуваний ним, індуктивний метод був улюбленим методом його доби, методом, у якому він виховувався і яким, як він вважав, був наскрізь пройнятий, але з яким аж ніяк не узгоджувалися ні його мозок, ні вся його особиста організація, бо їм, очевидно, була властива не меншою мірою й протилежна, дедуктивна, метода. Та ця нездоланна схильність до дедукції найдеспотичнішим чином стримувалася в Бішa беконівським методом, який французи XVIII століття визнали єдино придатним і плідним. Це стане безсумнівним для кожного, хто добре вникне у властивості відкритих ним істин і в те, наскільки вони неминуче випливали з фактів, що були в розпорядженні науки того часу. Обидва великі узагальнення, зроблені Бішa в галузі фізіології, — відокремлення рослинного життя від тваринного і пристрастей від розумових виявів, — явно здійснені дедуктивним способом, хоч і доведені індуктивно. Сам спосіб викладу доказу в нього геометричний, тобто такий, у якому дедукція найтіснішим чином пов’язана з індукцією: спершу встановлюється положення, а потім воно доводиться.
Оскільки не підлягає жодному сумніву, що дедукція неможлива без фактів, які дають досвід і спостереження, а індукція немислима без прийняття бодай найумовнішої й лише тимчасово прийнятої гіпотези, то стає очевидним, що обидві ці здатності зливаються: дедуктивний мислитель міркує тим досконаліше, чим точніше добирає факти, підстави для дедукції; властивість геніального розуму якраз і полягає в тому, що з незліченної множини явищ він уміє відрізнити найсуттєвіші, кількість яких для звичайного розуму ще аж ніяк не достатня для висновків, і з них виводити загальний закон. Навпаки, індуктивний розум мислить тим плідніше, чим ближча до істини гіпотеза, що керує ним під час упорядкування явищ, бо в протилежному разі таке мислення лише збирало б факти в нестройну, безладну купу й було б безплідним. Якби можна було вдатися до числового порівняння, я сказав би, що той і той спосіб мислення цілком однорідні, тільки дедуктивний відзначається більшою сміливістю й самовпевненістю, а індуктивний — більшою обережністю та позитивністю: із десяти явищ першому досить двох-трьох для виведення закону, тоді як другий не скаже свого слова, доки йому не стане відомо вісім. Обидві ці властивості мислення поєднуються в одній особі вельми рідко; зазвичай переважає одна з них, тобто або індуктивний, або дедуктивний метод, але коли вони збігаються, тоді з’являється Арістотель, Ньютон, Бішa.
Ось чому всі пізніші фізіологи, чи погоджуються вони загалом із положеннями Бішa, чи лише з деякими з них, мимоволі мусять визнати його своїм главою і йти за ним. Ось чому й найпліднішими з усіх новітніх успіхів фізіологічної науки виявилися ті, що випливали, як подальший наслідок, із підвалин, закладених Бішa. Погляньмо, наприклад, на питання, яким цей фізіолог не займався, яке він навіть відкинув як таке, що зовсім не пасує до фізіології: про перехід неорганічного світу в органічний, — мабуть, найважливіше з питань, що їх має розв’язати наука. Якими б не були результати спостережень над так званим довільним самозародженням, ці результати можуть довести лише непридатність цього способу доведення.
«Людям, здатним піднестися до певної висоти думки, — каже Бокль, — має здаватися в найвищій мірі ймовірним, що між органічним і неорганічним світом немає істотної різниці. Відокремлення їх, як узагалі твердять, різкою демаркаційною лінією, яка показує, де уривчасто кінчається один і так само уривчасто починається інший, видається положенням безпідставним. У природі немає зупинок; вона не терпить безладного й неправильного ходу. У ній немає ні стрибків, ні перерв. Для справді освіченого розуму матеріальний світ являє собою один широкий і безперервний ланцюг, що поступово підноситься від нижчих форм до вищих і ніде не обривається. У відомих ланках цього ланцюга ми бачимо особливу будову, якої засоби наші ще не дають змоги відкрити в інших ланках; знаходимо також особливі функції, що відповідають будові й, як ми припускаємо, зумовлюються нею. Ось і все, що ми знаємо. І з таких-то недостатніх фактів ми, перебуваючи ще в дитинстві знання й ковзаючи лише по поверхні явищ, самовпевнено робимо висновок, що має бути точка в ланцюзі буття, де розвиток і функції швидко припиняються, і що за цією точкою ми даремно стали б шукати ознак життя! Важко вивести висновок, більш несумісний із усім складом новітньої думки. В усіх галузях умогляду передові мислителі прагнуть до класифікації явищ і до визнання їх справді різними, але, звісно, за ступенем, а аж ніяк не за родом. Раніше люди обґрунтовували своє переконання в родовій відмінності свідченням власного зору, який, за поверхневого погляду, в одних тілах бачив організми, а в інших — ні. Такий погляд довго вважався задовільним, але з плином часу він упав; потрібна була більша доказовість, і з половини XVII століття всі стали визнавати, що один лише наш зір не заслуговує довіри, і що ми повинні вживати мікроскопа замість того, щоб покладатися на погане свідчення наших слабких і неналежних чуттів. А мікроскоп постійно вдосконалюється, і ми не можемо вказати меж, до яких можливе його поліпшення. Отже, ми не в змозі визначити, які нові таємниці він може нам відкрити. Ми також не можемо сказати, щоб і сам мікроскоп колись не був витіснений якимись новими штучними знаряддями, чиї показання стануть настільки ж вищими за показання мікроскопа, наскільки сучасний мікроскоп стоїть вище за неозброєне окоа. […] З іншого боку, і хімічний аналіз, подібно до мікроскопічного спостереження, робить такі швидкі успіхи, що кожне покоління, я готовий сказати, щороку руйнує якісь попередні висновки; так що ми ще довго дивитимемося на ці висновки як на емпіричні й ніби пробні. Вічний і загальний висновок не може бути здобутий із таких мінливих і ненадійних фактів, які сьогодні приймаються, а завтра можуть бути спростовані. Очевидно, отже, що на користь думки, ніби одні тіла живуть, а інші мертві, ми знаємо лише те, що наші дослідження, наскільки вони тепер просунулися, показують: клітинна будова, ріст і відтворення не становлять постійних властивостей матерії й не трапляються в широкому відділі видимого світу, який ми на цій підставі називаємо неживим. Ось увесь підсумок доказів для одного боку питання. З іншого — маємо факт, що наш зір і штучні інструменти, за допомогою яких ми дійшли такого висновку, відкрито визнаються недосконалими, і той факт, що, якими б слабкими не були ці засоби, вони довели: органічне царство безмірно ширше, ніж могли б припустити найсміливіші мрійники, тоді як ті самі засоби не могли розширити меж неорганічного світу до розмірів, хоча б скільки-небудь подібних до розмірів світу органічного. Це показує, що терези постійно схиляються в одному напрямі; іншими словами, що в міру того, як наші знання просуваються вперед, віра в органічне поглинає віру в неорганічне. Якщо ми, понад те, додамо, що всі науки явно тяжіють до однієї простої й загальної теорії, яка має охопити весь ланцюг матеріальних явищ, і що з кожним послідовним кроком мало-помалу усуваються неправильності, згладжуються нерівності, то навряд чи можна сумніватися, що цей рух має послабити застарілі відмінності, віра в які була надто поспішно допущена, і що на їхнє місце рано чи пізно постане ширше уявлення, що життя є властивістю всієї матерії і що поділ тіл на одушевлені й неживі, або органічні й неорганічні, є лише тимчасова класифікація, придатна, можливо, для наших теперішніх цілей, але така, що згодом, разом з усіма подібними поділами, має зникнути у вищому й ширшому строї думки. Але поки цей крок ще не зроблено, ми повинні обмежувати свої міркування тим, що дають наші недосконалі інструменти й ще недосконаліші чуття. Тому ми визнаємо відмінність між органічною та неорганічною природою не як наукову істину, а як наукову штучність, за допомогою якої ми розділяємо в уяві те, що насправді неподільне, щоб таким чином полегшити собі шлях і нарешті дістати результати, які зроблять цей прийом непотрібним».
Якщо прийняти це надзвичайно ймовірне, хоч і досі цілком гіпотетичне узагальнення, то для доведення його насамперед слід звернутися до дослідження органічних речовин або тканин і до переходу неорганічної матерії в органічну — цей метод указав Бішa. Ба більше, він залишається не менш плідним і в застосуванні до чотирьох шляхів, що нині існують для дослідження цього питання, з яких один був уперше створений і вказаний Бішa. Справді, для побудови наших штучних класифікацій ми, по-перше, порівнюємо наявні організми тварин і рослин і підіймаємося від найнижчого вияву життя до найвищого; але такий шлях дає нам безліч прогалин, які не можуть бути заповнені, безліч перерв, які не можуть бути поєднані наявними організмами. На допомогу цьому дослідженню приходять, з одного боку, геологія з палеонтологією, з другого — ембріологія. Перші новими, нині неіснуючими на поверхні землі тваринами й рослинами з’єднують ланцюг живих організмів у тих місцях, де він розірваний; друга відкриває нам, що організми в зародковому стані зазнають метаморфоз, які натякають або навіть безпосередньо вказують на пережиті форми всього виду в дуже віддалені епохи. До цих трьох шляхів для відшукування істини Бішa долучив четвертий, який, хоч після його смерті й не зробив особливих успіхів і ніби залишений осторонь натуралістами через труднощі спостережень і дослідів, проте його плідність у разі дальших успіхів наук не підлягає сумніву: він полягає в дослідженні явищ смерті, діаметрально протилежних тим, які відкриває ембріологія, а саме в умиранні, у припиненні, у згасанні сил у зворотному відношенні до їхнього наростання, тобто чим пізніше організм набув якоїсь властивості, тим швидше вона й зникає, і чим раніше вона виявилася — тим довше зберігається під час явищ смерті; закон, цілком узгоджений із нестійкістю ознак, що накопичувалися у виді в останню епоху його існування, і зі стійкістю властивостей, успадкованих від далеких предків, — із законом, так дотепно доведеним останнім часом Дарвіном.
Отже, попри постійну прихильність Бішa до індуктивного методу, що охопив у його час усю Францію й приніс французькій науці незмірну користь, за властивістю свого розуму цей великий фізіолог належить так само й до дедуктивних мислителів, але завдяки вмінню водночас користуватися індукцією та стримувати надто стрімкий порив думки в межах гіпотез, які він завжди спроможний довести, він належить до тієї найменш численної жменьки натуралістів, що надали людській науці найбільших послуг. Зауважу, що дедуктивний метод не користується особливою пошаною в нашому столітті: всі філософи-ідеалісти, всі безплідні метафізики користувалися винятково цим методом, зловживали ним і підірвали його авторитет висновками та узагальненнями настільки мрійливими, що вони більше скидаються на галюцинації, ніж на результати тверезої думки. Але, з одного боку, безсумнівно й те, що подібні відхилення вбік, у фантастичний світ привидів із світу реальної дійсності, з кожним днем стають менш небезпечними, завдяки набуттю безсумнівно твердих підстав для гіпотез і зростанню труднощів ухопитися за посилку, не суворо доведену наукою; з другого боку, думка, що звернула на хибний шлях, неодмінно буде негайно зупинена ще більш освіченими, ніж раніше, людьми, які тепер уже не вагатимуться вказати на її помилку й хибність.
Для справедливішої оцінки праць і значення Бішa, як для його часу, так і для наступних епох, я наводжу думку Бокля про цього великого фізіолога, розбору діяльності якого він присвячує не одну сторінку в «Історії цивілізації в Англії», бо кращої й правдивішої характеристики я не можу дати і, гадаю, читач не дорікне мені за мої виписки. Завершуючи оцінку праць Кюв’є, Бокль говорить:
«Яким би великим, утім, не було ім’я Кюв’є, є ще інше, більше ім’я. Я кажу про Бішa, чия репутація постійно зростає в міру збільшення наших знань і який, якщо порівняти короткочасність його життя з багатством і глибиною його поглядів, має вважатися найглибшим мислителем і найдосконалішим спостерігачем з-поміж усіх, хто будь-коли вивчав будову тваринного тіла. Ми можемо виключити Арістотеля; але крім Арістотеля і Бішa я не можу назвати нікого. Щоправда, йому бракувало всебічності знань, якою вирізнявся Кюв’є; але, хоч у цьому відношенні його узагальненням було доступне менш широке поле, вони, з другого боку, були менш тимчасові: вони були, здається, повніші й безперечно стосувалися важливіших питань. Увага Бішa була головно спрямована на людське тіло в широкому значенні слова; його метою було так само дослідити організацію людини, як, якщо можливо, піднестися до певних знань щодо причин і сутності життя. У цілому цього блискучого підприємства він зазнав невдачі; але успіх його в окремих частинах був дивовижний і дав такий поштовх деяким із найвищих галузей знання, що я маю намір стисло викласти його метод, аби порівняти його з іншим методом, який водночас прийняв Кюв’є з таким величезним успіхом».
«Важливий крок, зроблений Кюв’є, полягає в тому, що він наполягав на загальному вивченні органів тварин замість того, щоб обмежуватися старим способом описування їхніх звичок і зовнішніх особливостей. Це було важливим поліпшенням, бо поверхові, загальнодоступні спостереження було замінено безпосереднім досвідом, і в зоологію було внесено точність, досі невідому. Але Біша, глянувши на справу глибше, дійшов висновку, що й цього недостатньо. Він зрозумів, що оскільки кожен орган складається з різних тканин, то ми маємо вивчати ці тканини, перш ніж вивчати те, яким чином, завдяки їхньому поєднанню, утворилися органи. Ця ідея, як і всі справді великі ідеї, не була цілком створена однією людиною, бо фізіологічне значення тканин визнавали кілька безпосередніх попередників Біша: Кармайкл Сміт, Бонн, Борде і Фалопій. Ці дослідники, попри всю свою працьовитість, не здійснили нічого особливо важливого: хоч вони й зібрали багато окремих фактів, у їхніх спостереженнях бракувало гармонії, і помітною була неповнота, що відрізняє праці людей, які не піднеслися до погляду, що охоплює весь предмет».
«За таких умов Біша розпочав свої дослідження, які, якщо взяти до уваги їхні справжні, а ще більше — очікувані результати, становитимуть, імовірно, найзначнішу послугу фізіології, коли-небудь надану однією людиною. У 1801 р., за рік до своєї смерті, він видав свою велику працю з анатомії, в якій вивчення органів було підпорядковано вивченню тканин, з яких вони складаються. Він висловив думку, що людське тіло складається з двадцяти однієї окремої тканини, які всі, попри істотні відмінності між собою, мають дві спільні властивості: розтяжність і стискуваність.[2] Ці тканини він із невтомною працьовитістю піддав усебічним дослідженням: він розглядав їх у різні віки та в різних хворобливих станах, аби визначити закони їхнього нормального й патологічного розвитку. Цьому різновиду порівняльної анатомії, що ледь існувала за його часів, Біша надавав величезного значення і ясно усвідомлював її грандіозне майбутнє значення для патології. На жаль, ці дослідження не були належним чином продовжені його безпосередніми наступниками, і Мюллер, який писав багато років по смерті Біша, мусив шукати виключно в нього «істинних начал загальної патології». Біша вивчав вплив на кожну з тканин вологи, повітря й температури, а також зміну властивостей цих тканин під впливом різних хімічних агентів і навіть дію їх на смак. Цими засобами та іншими дослідами в тому самому напрямі він зробив такий великий і несподіваний крок, що його радше можна було б назвати не новатором у старій науці, а творцем нової; і хоча пізніші дослідники виправили деякі з його висновків, зробили вони це лише на підставі його методу, значення якого тепер загальновизнане і який прийняли майже всі найкращі анатоми, що розходяться між собою в різних питаннях, але погоджуються в необхідності спирати майбутній розвиток анатомії на вивчення тканин, найвищу важливість якого першим помітив Біша».
«Методи Біша і Кюв’є, поєднані разом, вичерпують усі теперішні засоби зоологічної науки; так що наступні природодослідники мали прийняти одне з двох: або, слідуючи Кюв’є, порівнювати органи тварин, або, слідуючи Бішу, порівнювати тканини, з яких складаються ці органи. А оскільки одне порівняння показує головно функцію органа, а інше — його будову, то ясно, що для піднесення вивчення тваринного царства на якомога вищий щабель необхідні обидва методи; але якби запитали, який із методів, без допомоги іншого, здатніший привести до найважливіших результатів, то пальму першості, на мою думку, слід віддати методу Біша. Не може бути сумніву, що якщо ми розглянемо розв’язання питання, запропоноване авторитетами, то побачимо: більшість найвизначніших сучасних анатомів і фізіологів схиляється радше на бік Біша, ніж на бік Кюв’є; а розглядаючи питання історично, ми побачимо, що репутація Біша з розвитком знань зростала швидше, ніж репутація його славетного суперника. Ще переконливішим, на мою думку, є те, що найважливіші сучасні відкриття щодо класифікації тварин становлять прямий результат методу Біша».
«Хто серйозно розмірковував про різні щаблі, якими послідовно проходить наше знання, той, на мою думку, має дійти висновку, що, визнаючи високі заслуги дослідників тваринного організму, ми повинні найбільше дивуватися не тим, хто робив відкриття, а радше тим, хто вказував, як робити відкриття. Коли вже вказано правильний шлях дослідження, все інше порівняно легко. Протоптана велика дорога відкрита, і труднощі полягають не в тому, щоб знайти подорожніх, готових іти старою дорогою, а в тому, щоб знайти людей, здатних прокласти нову. Кожне століття щедро породжує людей із проникливістю та значною працьовитістю, здатних збільшувати запас подробиць у науці, але нездатних розширювати її межі. Причини цього полягають у тому, що таке розширення має супроводжуватися новим методом,[3] і для того, щоб метод був настільки ж придатний, наскільки й новий, його творець має не лише цілковито володіти своїм предметом, а ще й мати оригінальність і широту погляду — дві найрідкісніші властивості людського розуму. Щойно якась галузь знання доводиться до загальних законів, як починає вона являти в собі самій або у своїх застосуваннях три окремі гілки: винахід, відкриття і метод. Із них перша відповідає мистецтву, друга — науці, третя — філософії. На цій драбині винахід посідає найнижче місце, і уми найвищого порядку рідко присвячують себе йому. За ним іде відкриття; тут власне й починається царина розуму, бо тут з’являється перша спроба шукати істину заради самої істини й усунути ті практичні міркування, до яких винахід удається з необхідності. Це наука у власному значенні, і як важко досягти такого щабля — видно вже з того факту, що всі напівосвічені народи зробили багато великих винаходів і не зробили великих відкриттів. Але найвищим із трьох щаблів є філософія методу, яка перебуває в такому ж відношенні до науки, в якому наука стоїть до мистецтва. Літописи знань сповнені свідчень її величезного і справді верховного значення; через брак її деякі справді великі люди нічого не зробили, занапастивши своє життя в безплідних заняттях, — не тому, що їхня праця була неенергійною, а тому, що їхній метод був безплідний. Розвиток кожної науки залежить більше від плану, за яким її опрацьовують, ніж від справжньої здатності самих працівників. Хто, мандруючи незнайомою країною, марнує свої сили на хибній дорозі, той не досягне мети, до якої прагне, і, можливо, ослабне й упаде на шляху. У довгому й тяжкому мандруванні за істиною, яке нині здійснює людський дух і мету якого наше покоління може лише вгадувати здалеку, успіх залежить не стільки від швидкості, з якою люди поспішають на шлях дослідження, скільки від того мистецтва, з яким цей шлях обрано для них великими й глибокими мислителями, немов законодавцями й творцями знання; бо вони заповнюють його нестачу не дослідженням окремих труднощів, а встановленням широких і корінних нововведень, які відкривають новий шлях думки, створюють нові засоби, опрацювання й застосування яких вони залишають нащадкам».
«З цієї точки зору ми маємо оцінювати значення Біша, твори якого, подібно до всіх творів людей високого генія, як-от Арістотель, Бекон і Декарт, становлять епоху в історії людського духу; їх можна правильно оцінити в цьому відношенні лише через зіставлення їхніх творів із суспільним і розумовим станом того століття, коли вони з’явилися. Це надає працям Біша важливості й значення, цілком зрозумілих лише небагатьом. Два найбільші відкриття Нового часу щодо класифікації тварин є, як ми вже бачили, результатами його вчення; але його вплив спричинив і інші наслідки, ще важливіші».
«Він, за допомогою Кабаніса, надав фізіології ту неоціненну послугу, що вберіг її від участі в сумній реакції, яку пережила Франція на початку XIX століття. Ця тема надто широка, щоб розглядати її тепер; але я мушу згадати, що коли Наполеон, не стільки з переконання, скільки з егоїстичних міркувань, намагався відновити владу клерикального начала, письменники з ганебним раболіпством сприяли його намірам; тоді почався помітний занепад того незалежного й поступального духу, з яким упродовж п’ятдесяти років французи опрацьовували найвищі галузі знання. Тоді постала метафізична школа, яка, хоч і проголошувала себе далекою від теології, була, однак, тісно з нею пов’язана; і її блискучі фантазії, своєю ефемерною величчю, становлять разючий контраст суворим методам, яких дотримувалося попереднє покоління. Проти цього руху французькі фізіологи загалом постійно протестували, і легко довести, що ця опозиція, яку не міг утихомирити навіть Кюв’є, попри свої великі здібності, була почасти породжена поштовхом, даним Бішем, який у своїх дослідженнях ясно довів необхідність відкидати ті упереджені поняття, за допомогою яких метафізики й теологи намагаються керувати кожною наукою».
«Для пояснення цього я можу навести два визначні факти. По-перше, в Англії, де протягом тривалого часу вплив Біша був майже нечутний, багато хто навіть із видатних фізіологів виявляв схильність приєднатися до реакційної партії й не лише відкидав ті нововведення, яких не міг негайно збагнути, а й принизив свою шляхетну науку, підпорядкувавши її цілям природної теології. Другий факт полягає в тому, що у Франції учні Біша, майже всі без винятку, відкинули вивчення кінцевих причин, якого ще тримається школа Кюв’є; природним наслідком цього було те, що послідовники Біша в геології пристали до вчення про одноманітність, у зоології — до вчення про перетворення видів, в астрономії — до гіпотези туманних плям: до широких і величних поглядів, під покровом яких людський дух намагається вийти з віри в надприродне втручання, що всюди сковує розвиток знань і несумісна з уявленнями про вічний порядок, до яких ми постійно схиляємося впродовж останніх двохсот років».
Останні два параграфи Бокль висловлює не зовсім ясно: фізіологи, що працюють у тиші своїх кабінетів або читають лекції в аудиторіях і анатомічних залах, навряд чи справляли такий безпосередній вплив на політичне життя партій і на їхнє соціальне становище в реакційний період цього століття у Франції та в Англії. Радше вони справляли незрівнянно сильніший вплив, ніж фізіологи протилежної теорії, на громадських діячів і на молоде суспільство, оскільки в їхньому вченні останнє вбачало або відчувало прагнення й ідеали епохи. Інакше цього впливу пояснити неможливо. А якщо це так, то можна з немалим підставами підозрювати, що, говорячи про вплив учення Біша на життя і розвиток суспільства, Біш мав на увазі не стільки свою «Загальну анатомію», яка в науковому відношенні безперечно надала знанню величезну послугу, не стільки перенесення фізіологічних досліджень з органів на тканини, скільки свої «Дослідження про життя і смерть», що справді являють собою найширші й найсміливіші застосування до практичного життя, особливо щодо відокремлення розумової діяльності людини від симпатичної, — відокремлення, яке й справді вирізняє ту політичну й соціальну партію у Франції, що одна тільки підтримувала і підтримує протест проти принципів, які принижують і гублять країну.
У цьому випадку, як і в багатьох інших, Бокль, попри дивовижну тверезість своїх поглядів, очевидно, вагається називати речі їхніми справжніми іменами, що, втім, пояснюється моральним станом навіть тих верств англійського суспільства, які в цьому відношенні перебувають у найвигідніших умовах. Моє таке міркування ще більше підтверджується тим, що Бокль далі присвячує розборові «Фізіологічних досліджень про життя і смерть» значно більше місця й докладно викладає зміст усієї книги, не роблячи, втім, із неї жодних висновків. Переходячи до викладу суті цього твору Біша, він каже, що дехто вважає його найважливішою працею автора, у якій той прагнув до повного узагальнення всіх життєвих функцій. На його думку, у багатьох важливих питаннях Біш зазнав тут невдачі, але, тим не менш, він визнає, що ця книга й досі стоїть осібно і є найразючішим зразком геніальності автора.
Наводити виклад Боклем «Досліджень про життя і смерть» я не стану, оскільки цей твір подано в російському перекладі; написано ж його настільки популярно й загальнодоступно, що він не потребує жодних пояснень і тлумачень, ані навіть рисунків, без яких не обходиться жодне з сучасних видань із фізіології — ця популярність і загальнодоступність становлять відмінну рису кожного геніального твору; самі примітки, додані мною наприкінці книги, присвячено не роз’ясненню питань, викладених у ній, а викладові суперечок, спричинених її появою, або вказівці на вельми небагато похибок, виявлених пізнішою наукою. Щодо характеристики цього твору Біша, зробленої Боклем, зауважу лише, що й тут він ухилився від головного відкриття, зробленого великим фізіологом. Це важливе упущення, особливо якщо взяти до уваги надзвичайну проникливість славетного історика, — упущення навмисне, з цим не можна не погодитися, судячи з духу його оцінки та наведених вище натяків про вплив учення Біша на реакційний час у Франції; воно пояснюється, як я вже згадував, небажанням і побоюванням Бокля одразу поставити свою велику працю у невигідне становище щодо англійського суспільства, зараженого забобонами й лицемірством.
Тим часом вилучити з твору Біша його головне положення після поділу життя взагалі на органічне й тваринне, а саме відмінність між симпатичними функціями та розсудковими, означає відібрати в нього всю душу, зробити його безплідним, позбавити всякого інтересу й впливу на сучасну епоху, впливу, який не лише не припинився, а, по суті, лише починається. Ось головні положення Біша.
«Оскільки наше тваринне життя за своєю суттю є переривчастим, а органічне — безперервним, то природно, що перше здатне до вдосконалення, на яке друге нездатне. Вдосконалення неможливе без порівняння, бо лише порівнюючи один стан з іншим, ми можемо виправити минулі помилки й уникнути майбутніх. Наше органічне життя не допускає таких порівнянь, бо, будучи безперервним, воно не розпадається на періоди і, якщо не стає на заваді хвороба, тече в нудній одноманітності. З іншого боку, функції нашого тваринного життя, як-от думка, слово, зір і рух, не можуть довго відбуватися без відпочинку й постійно перериваються; отже, між ними можливе порівняння, а відтак — і вдосконалення. Лише за допомогою цього засобу перший крик дитини поступово переходить у досконалу людську мову, а несформована молода думка зростає до зрілості, яку не може дати ніщо, крім ряду послідовних зусиль; але наше органічне життя, спільне в нас із рослинами, не допускає перерви, а отже — і вдосконалення. Воно підпорядковується власним законам, але не дістає жодної користі від повторення, якому тваринне життя завдячує всім. Його функції, наприклад живлення, існують у людині за кілька місяців до народження і в той час, коли тваринне життя ще не почалося, коли здатність порівняння, джерело всякого вдосконалення, в ньому ще неможлива. І хоча в міру збільшення об’єму тіла людини органи її рослинного життя розширюються, не можна припустити, щоб їхні функції істотно вдосконалювалися, бо вони звичайно відбуваються так само правильно в дитинстві, як і в зрілому віці».
Не можна достатньо виміряти й охопити одним загальним поглядом значення цих узагальнень і подальшу їхню долю в застосуванні до життя та вплив на суспільну практику, на виховання, наприклад, на стосунки між людьми взагалі, на стосунки між чоловіком і жінкою тощо; так само очевидна безплідність усіх цих законів за ототожнення розсудкової діяльності із симпатичною, за ототожнення, яке визнають не лише люди, що не приймають висновків Біша ні в теорії, ні на практиці, а й несвідомі захисники на практиці всіх принципів, що безпосередньо випливають із його положень, але тим не менш відкидають його теорію. Досить одного побіжного погляду на питання, що хвилюють сучасне суспільство, щоб для суворого й спостережливого розуму стала ясною зв’язок цих питань із великими узагальненнями Біша. Зауважу лише, що одночасно з Бішем те саме дослідження питання, у застосуванні до морального й соціального життя людини, було розпочате кількома реформаторами, які стали на чолі школи, хоча доказів своїх вони не черпали з такого ясного, прозорого й загальнодоступного джерела, як фізіологічна наука.
«Отже, — підсумовує Бокль свій огляд діяльності Біша, — хоч існують і інші причини, можна сказати, що прогресивність тваринного життя залежить від його переривчастості; непрогресивність органічного життя — від його безперервності. Крім того, можна сказати, що переривчастість першого життя є наслідком симетричності його органів; безперервність другого — наслідком їхньої неправильності. На ці загальні й разючі висновки можна навести багато заперечень, з яких деякі, вочевидь, нездоланні; але я не сумніваюся, що ці висновки містять у собі зерно великих істин, і немає сумніву, що не можна переоцінити значення цього методу, який поєднує вивчення функцій і будови з вивченням ембріології, рослинної фізіології, теорії порівняння та впливу звички: широкий і величний простір, охопити який своїм поглядом міг лише Бішa, і на який після нього ніхто з фізіологів і метафізиків не наважився навіть кинути загального погляду».
«Подібний застій нинішнього століття в такому важливому питанні є рішучим доказом надзвичайного генія Біша; попри здобутки, зроблені фізіологією та всіма іншими галузями природознавства, поєднаними з нею, дотепер не було зроблено нічого подібного до тієї теорії життя, яку він зумів побудувати значно меншими засобами. Щоправда, він залишив цю дивовижну працю в дуже недосконалому вигляді; але навіть у її вадах ми бачимо руку великого майстра, з яким ще ніхто не міг зрівнятися на цьому терені. Його дослід про життя можна уподібнити до уламків античної статуї, які, попри свої недосконалості, носять печать натхнення, що їх створило, і в кожній своїй частині являють сліди тієї єдності задуму, яка робить їх для нас цілісним і живим цілим».
Ось перелік праць Біша із зазначенням їхнього змісту, окрім того, що про них було сказано в моєму короткому критичному й біографічному нарисі.
- Notice historique sur Desault. (Vol. IV du Journal de chirurgie de Desault).
- Description d’un nouveau trépan. (Vol. II des Mémoires de la Société médicale d’émulation).
Тут пояснюється необхідність зробити рухомим вінчик трепана (черепного бурава) так, щоб його можна було піднімати й опускати за допомогою гвинта, і щоб піраміду не треба було знімати, а вона могла б знову входити у вінчик після свердління. - Mémoire sur la fracture de l’extrémité scapulaire de la clavicule (ibid.).
Біш доводить у цьому мемуарі, що при переломі такого роду ключиця майже або зовсім не зміщується, тож перев’язка Дезо або будь-яка інша є марною. - Description d’un procédé nouveau pour la ligature des polypes (ibid.).
Тут доводиться, що перев’язка Дезо може зашкодити успішному проведенню операції й має бути усунута без жодних перешкод. - Mémoire sur la membrane synoviale des articulations (ibid.):
У цьому мемуарі вперше висловлено велику ідею про відмінність тканин, розвинену в анатомічному й фізіологічному аспектах у «Загальній анатомії». Оболонки суглобів, які до того часу були відомі під назвою слизових мішечків, названо синовіальними оболонками, і відтоді ця назва за ними й збереглася. - Dissertation sur les membranes et sur leurs rapports généraux d’organisation (ibid.).
Ця дисертація є розвитком попереднього мемуару, в якому дослідження слизових мішечків поширено на всі оболонки. Павутинну оболонку в ній віднесено до класу вологих оболонок, чого до Біша не помічав ніхто. - Mémoire sur les rapports qui existent entre les organes à formes symétriques et ceux à forme irrégulière.
Тут уже можна помітити те важливе значення, яке Біш надавав поділу життя на органічне й тваринне. Подібно до того, як пізніше, у «Фізіологічних дослідженнях про життя і смерть», у цьому мемуарі симетричну форму органів тваринного життя та неправильну форму органів органічного життя розглянуто щодо цієї відмінності між одним і другим життям. - Traité des membranes en général et des diverses membranes en particulier.
Трактат про оболонки по суті становить першу працю Біша. Доти він писав про деякі окремі питання хірургії, анатомії та фізіології. Тут Біш поділяє оболонки на прості й складні. Прості оболонки — це слизові, вологі та волокнисті; складні оболонки — це волокнисто-вологі, волокнисто-сли…
Примітки:
[1] Те саме вчення в тому самому вигляді й з тими самими наслідками нині застосовано до органічної, (тваринної й рослинної), клітинки — отримані висновки не менш плідні.
[2] «Справді, — каже Бішa, — з якої б точки зору ми на них не дивилися, вони анітрохи не схожі між собою; демаркаційну лінію між ними провела не наука, а природа». Водночас тепер є підстави вважати, що і тваринні, і рослинні тканини, попри своє розмаїття, можуть походити від первісної клітинки. Цей високий погляд, уперше висловлений Шванном, коли він цілком утвердиться, стане найширшим із усіх узагальнень щодо органічного світу, якими ми володіємо; його значення важко переоцінити. Є лише одна небезпека: надто поспішно досягнувши такого широкого закону, ми забудемо підпорядковані, чітко окреслені відмінності між тканинами в тому вигляді, в якому вони існують тепер. Бурдах зробив кілька слушних зауваг щодо плутанини, що виникла у вивченні тканин через нехтування різкими характерними рисами, окресленими Бішем.
[3] Під назвою нового методу дослідження предмета я розумію таке застосування до нього узагальнень з іншої галузі, яке розширює поле думки. Називати це новим методом дещо невизначено; але для такого процесу немає іншої назви. Власне методів лише два: дедукція й індукція, які, попри істотність своєї відмінності, так зливаються, що їх важко цілком розмежувати.