Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Інтелектуальний ландшафт європейської науки середини XIX століття характеризувався гострою потребою в переосмисленні гуманітарного знання. Традиційна історіографія, що являла собою нехитрий, художній опис політичних інтриг, династичних війн і діянь видатних особистостей, перебувала в стані глибокої кризи й уже не задовольняла запитів нового покоління, вихованого в контексті промислової та наукової революцій. Як і всі інші різновиди знання, історія мала відповідати суворим вимогам емпіричної науки, тоді як усім давно було очевидно, що вона недалеко відійшла від античної доби й являла собою радше різновид художньої літератури. Найяскравіші спроби покласти історію в основу нового світогляду робить Кондорсе у своєму «Ескізі..» (1794); згодом ці тенденції підхопить Сен-Сімон, який створив, зокрема, і теорію трьох стадій у її зародковому вигляді, спираючись на теорії дикість-варварство-цивілізація, що вже поширилися від середини XVIII століття (див. Фергюсон, Робертсон, Сміт, Тюрго тощо). Версію, створену Сен-Сімоном, підхопить, розвине й застосує до повномасштабного аналізу історії позитивіст Огюст Конт, ідейний спадкоємець сен-сімонізму. І ця традиція справить вирішальний вплив на Томаса Бокля, англійського історика, про якого нині йтиметься. Втім, у його працях можна буде виявити й вплив іншої, німецької традиції, хоч і значно слабший.
У цій другій традиції історичний метод також набуває великого значення. Це неважко простежити, починаючи від Гердера («Ідеї до філософії історії людства», 1784-91) і Вінкельмана з його теорією розвитку через зростання свободи — і доходячи аж до Гегеля, чий «Абсолютний Дух» розвивається, точно копіюючи шлях розвитку людської думки, і за своїм функціоналом цілком збігається з контівською «Релігією Людства», де головне божество, «Людство», постає своєрідним сукупним зрізом досягнень усіх найкращих умів історії. Ця традиція, змішуючись із вищезгаданою англо-французькою, справить вплив на створення історичного матеріалізму Карла Маркса, сформульованого наприкінці 40-х і на початку 50-х років XIX століття. А десь паралельно з цими процесами, один за одним, з’являються історичні твори нового типу. Найвідоміші з них виходять з-під пера французів Гізо й Мішле, але не менше значення мали Тьєр, Тьєррі або навіть німець Ранке. Лекції Франсуа Гізо з «Історії цивілізації в Європі» та «Історії цивілізації у Франції» користувалися колосальною популярністю далеко за межами Франції. Він одним із перших почав розглядати історію крізь призму боротьби класів та інститутів. Натомість Жюль Мішле в «Історії Франції» (1833) зробив головним героєм історії не монархів, а сам французький народ. Коли Огюст Конт почне створювати свою філософію історії, то він спробує лише дати метод для тих тенденцій, що вже й так активно розвивалися.
І все ж метод Конта був дуже абстрактним і обмеженим, а його власні спроби його застосування привели лише до вельми сумнівної квазіутопічної системи, що нагадує казармений комунізм теологічного типу. Його спроб було явно недостатньо. І ось у цей період зародження позитивізму та тріумфу природознавства відбувається публікація першого тому «Історії цивілізації в Англії» (1857) Генрі Томаса Бокля, і вона одразу ж справила ефект справжньої академічної революції. Ця праця ознаменувала собою амбітну спробу застосувати до вивчення людського суспільства ті самі суворі індуктивні методи, що використовувалися в природничих і точних науках, тим самим перетворивши історію з літературного жанру на дисципліну, що оперує незаперечними причинно-наслідковими законами. Це була спроба довести принципи позитивізму в історичній науці до їхнього логічного завершення.
Щоб повною мірою осягнути масштаб і специфіку боклівського проєкту, варто звернутися до контексту формування його особистості. Генрі Томас Бокль (1821-1862) народився в заможній родині лондонського купця й судновласника. Через украй слабке здоров’я він практично не здобув формальної освіти; його єдиний шкільний досвід обмежився одним роком у школі Гордон-Гаус, тож у школі він майже не навчався. Однак його фізичний недолік було компенсовано феноменальною пристрастю до читання і статусом геніального автодидакта. Спершу освітою хлопця опікувалася мати, яка прищепила йому любов до Шекспіра, Біблії та класичної літератури. Як пізніше казав сам Бокль: «Мене ніколи особливо не мучило те, що називається освітою, мені дозволяли йти своїм шляхом, не відволікаючись… Усе, що я нині, як припускається, знаю, я дізнався сам». Та справжній прорив у його творчості пов’язаний із втратою батька, який помер 1840 року, залишивши значний спадок, що забезпечив Боклеві фінансову незалежність. На ці гроші він придбав велику бібліотеку з 22 000 (!) книжок, що дало йому змогу вибудувати власну інтелектуальну траєкторію, не розпорошуючи зусиль. Такий спадок давав йому змогу жити цілком комфортно. Разом із матір’ю вони любили влаштовувати обіди для друзів і ходити до ресторанів, а сам Бокль курив лише дорогі сигари. Бокля переважно вважали «добрим співрозмовником» через його «глибокі знання з широкого кола тем», але, з іншого боку, дехто вважав його «нудним або егоїстичним» і схильним «домінувати в розмовах». Знання Бокля справді вражають своєю широтою, у чому легко переконається кожен, хто прочитає бодай кілька розділів його знаменитої праці. У липні 1840 року Бокль, його мати й сестра Мері вирушили до Європи, де провели майже рік. Бокль, судячи з усього, залишався там до 1844-го, і, перебуваючи в Німеччині, Італії та Франції, він вивчав мову, літературу й історію кожного місця, яке відвідував. Зрештою він самотужки опанував від 16 до 18 іноземних мов (вільно розмовляв шістьма або сімома, дані різняться у різних біографів). Уже тоді він вирішив «спрямувати всі свої сили на читання і підготовку якогось великого історичного твору», як він сам каже, у віці 19-ти років. Як би дивно це не звучало для такого юнака, але він серйозно присвятив себе цій мрії й упродовж наступних сімнадцяти років працював по десять годин на день над своєю метою. Первісно задуманий як історія Середньовіччя, до 1851 року цей твір трансформувався у всеосяжну історію цивілізації, хоча потім, у міру усвідомлення власних сил, знову звузився до цивілізації лише Англії.
Примітно, що до свого тріумфу на ниві історіографії Бокль прославився в зовсім іншій сфері — до двадцяти років його вважали одним із найсильніших шахістів світу, і 1849 року він став переможцем першого британського шахового турніру. Ця математична точність, стратегічне мислення та здатність утримувати в пам’яті найскладніші комбінації багатовимірних структур згодом відбилися в архітектурі його історичної соціології. Історичний задум Бокля розрісся до колосальних масштабів і мав охопити до чотирнадцяти томів, але через передчасну смерть ученого від тифу в Дамаску 1862 року світ побачили лише два основні томи (1857 і 1861 років), які в пізніших виданнях часто поділяли на три фізичні книги. Попри свою незавершеність, опубліковані тексти Бокля, що включають не лише «Історію цивілізації», а й його резонансну публічну лекцію про вплив жінок на поступ знання, а також філософські есеї, утворюють цілісну макроісторичну систему. Ця стаття є спробою базового огляду філософського підґрунтя, соціологічної методології та історичного світогляду Генрі Томаса Бокля, а також його місця в історичній думці XIX століття.
I. — Статистичний і географічний детермінізм
В основі методологічного апарату Бокля лежить радикальна відмова від концепції свободи волі як рушійної сили історичного процесу, а також повне виключення теологічного провіденціалізму. Це перший тезис, з якого взагалі починається його книга. Бокль був глибоко переконаний, що якщо людські вчинки не підпорядковані фіксованим, пізнаваним законам, то історія перетворюється на царство сліпого випадку або містичного надприродного втручання, що унеможливлює будь-яке наукове пізнання суспільства. У дусі позитивізму Конта він вважає провіденціалізм ідеєю теологічною, а свободу волі — метафізичною. Залишалося лише знайти концепцію, яка стане позитивною. На той момент уже було зібрано політичні й воєнні аннали, історії законодавства та релігії, відомості про науку, літературу, мистецтва, винаходи, побут, розкопки, монети, написи, мови, географію, народонаселення, смертність, шлюби, заробітки, ціни та злочинність. Інакше кажучи, фактів накопичили колосально багато. Але майже ніхто не спробував зв’язати ці факти в ціле і піднятися від частковостей до загальних законів. Історики, на думку Бокля, здебільшого залишаються ремісниками опису, а не мислителями пояснення; він критикує їх за надто вузький емпіризм. Звідси виростає головна претензія Бокля до традиційної історіографії. В усіх зрілих науках окремі факти слугують матеріалом для відкриття закономірностей; в історії ж панує наївне переконання, що завдання автора — просто розповісти про події і, в найкращому разі, супроводити розповідь моральними заувагами. Бокль вважає цей стандарт жалюгідним. Його власний задум — зробити для історії щось аналогічне тому, що природознавство зробило для природи: показати, що й людські події підпорядковані порядку, методу й закону. Тому він став одним із піонерів застосування макросоціологічних і статистичних даних для доведення суворих детерміністичних законів у соціальній науці. Спираючись на здобутки бельгійського математика Адольфа Кетле (див. вплив Кетле на Фогта), засновника так званої «соціальної фізики», Бокль переніс математичний закон великих чисел на вивчення людської поведінки. Він стверджував, що поведінка людини здається непередбачуваною і залежною від суб’єктивної свободи вибору лише на мікрорівні, під час спостереження за ізольованим індивідом. Однак при переході на макрорівень, у масштабах усього суспільства, ці індивідуальні девіації взаємно врівноважуються, і проступають жорсткі, математично передбачувані закономірності. Дивовижно, наскільки цей підхід збігається із сучасним підходом до фізичної науки та квантової теорії.
Для підтвердження своєї теорії Бокль залучав широкий масив статистичних даних по Франції та Англії. Він переконливо демонстрував, що з року в рік за подібних соціально-економічних умов у суспільстві чиниться одна й та сама кількість убивств, самогубств і злочинів. Його «хітом» було доведення зв’язку між цінами на зерно та кількістю шлюбів і злочинів. В Англії того часу це було революційним доказом того, що романтичні, «духовні» пориви (кохання, створення сім’ї) залежать від вартості хліба. Ба більше, статистичній регулярності підпорядковуються навіть ті дії, які здаються вершиною випадковості, наприклад, кількість листів, опущених до поштових скриньок Лондона чи Парижа з неправильно зазначеними адресами. З цього Бокль робив радикальний висновок, що злочини та соціальні аномалії не є результатом злонаміреності конкретних осіб, а породжуються об’єктивними матеріальними й соціальними передумовами всередині самого суспільства. Суспільство містить у собі певний «запас» злочинності або доброчесності, а конкретний індивід лише реалізує цю статистичну ймовірність. Таким чином, індивідуальні дії врівноважуються у великому середньому значенні людських справ, роблячи історичні процеси доступними для наукового передбачення.
Його мінімальна робоча формула така: будь-яка дія здійснюється під впливом мотивів; мотиви є результатом попередніх умов; якби ми знали всі antecedents і закони їхнього руху, ми могли б із точністю передбачати вчинки. Але особливо сильно Боклю не подобаються філософи, які виводять висновки про природу людини не з історико-соціологічних, макроекономічних тощо масивів даних, а зі своєї голови та самоаналізу (методу інтроспекції, який любив його кумир і товариш Дж. Ст. Мілль). Тому, якщо ми забіжимо трохи наперед, Бокль присвятить цілий розділ суперечкам раціоналістів і сенсуалістів. І загалом Бокль суворіше засуджує перших, називаючи їх метафізиками, і більше співчуває другим, називаючи їх, щоправда, сенсаціоналістами. Він навіть вважає, що людину формують обставини середовища; і вроджені відмінності, зокрема расові (!), не мають особливого значення для інтелекту. Бокль правильно розуміє спорідненість французьких філософів і британських утилітаристів (і навіть згодом ще багато разів посилатиметься з величезною похвалою на Гельвеція, Локка та інших авторів цієї школи), але все ж тут він воліє виявити демонстративну розсудливість і показати цю боротьбу як безглузду суперечку двох крайнощів, яким потрібен вищий синтез. І навіть якщо цей синтез буде здійснено, усе одно їхня філософія не зможе допомогти історичній і соціологічній науці, і доведеться вдаватися до збирання статистичних даних. Ця атака на метафізиків була дуже потрібна через величезну роль інтелектуальних знань у концепції Бокля. Якщо в Європі вирішальними стають розумові закони, то як їх відкривати? Тому й потрібно було довести, що філософи не генерують знання з голови. Але про саму цю концепцію ми поговоримо трохи далі.
Деякі його сучасники, наприклад лорд Актон або німецькі історики, були жахнуті цією історичною системою. Вони звинувачували Бокля в тому, що він перетворив людину на «статистичну одиницю», позбавлену моральної відповідальності. Якщо злочин — це просто статистика, то за що судити злочинця? Аргументи Бокля відлунювали для них тією самою проблемою детермінізму й моралі, яку висували матеріалістам від Ламетрі до Бюхнера.
Дихотомія статики моралі та динаміки інтелекту
Отже, якщо історією керують закони, то необхідно визначити природу цих законів. Він починає з основ, тобто з впливу середовища, але цей вплив ми розглянемо пізніше. Центральним елементом філософської системи Бокля, що спричинив найбільше суперечок, стало його жорстке розмежування законів духовного розвитку на дві відокремлені категорії: моральні та інтелектуальні. Бокль вибудовує бездоганну у своїй формальній логіці конструкцію, що спиралася на модну серед позитивістів класифікацію, за якою всі науки слід поділяти на розділи статики і динаміки. Він стверджує, що базові моральні догми та етичні максими (такі як необхідність бути справедливим, заборона на вбивство чи крадіжку) були відомі людству з глибокої давнини. Від часів античності в моральній природі людини не з’явилося жодної принципово нової істини. Оскільки мораль являє собою величину стаціонарну, вона за законами логіки не може бути причиною історичних змін, адже стала величина не здатна породити динаміку чи зсув у розвитку системи. На відміну від стагнації моралі, людський інтелект і корпус наукових знань перебувають у стані безперервного накопичення, розширення й трансформації. Звідси випливає ключовий і найхарактерніший тезис Бокля: реальним і єдиним рушієм людської цивілізації є інтелект, а не мораль. Прогрес суспільства слід пояснювати не тим, що з плином століть люди стали добрішими чи гуманнішими, а виключно тим, що вони стали знати більше, і лише як наслідок розширення знань та їхнього поширення вшир, статистично частіше виявляється гуманність.
Так формулюється його теорія соціального прогресу. Бокль доводить, що навіть такі найбільші історичні лиха, як релігійні переслідування або нескінченні криваві війни, послаблювалися в Європі не завдяки проповідям морального вдосконалення чи християнського миролюбства, а завдяки інтелектуальним і технологічним відкриттям. Серед численних прикладів він використовує навіть винайдення пороху. Це відкриття змінило структуру армій і зробило ведення війни технологічнішим і дорожчим, перетворивши війну на справу професіоналів, а не всього народу. А розвиток політичної економії, транспорту та міжнародної торгівлі довів економічну невигідність воєнних конфліктів. Взагалі слід мати на увазі, що Бокль — ліберал, і майже вся книга є величезним маніфестом основних ліберальних принципів. Концепцію миру в Європі як результату вільної торгівлі він підкріплює рясним цитуванням усіх економістів — від Рікардо і Сміта до Мак-Куллоха і навіть економіста Бланкі. Особливо високо він шанує Адама Сміта:
«Про Адама Сміта можна сказати, не боячись спростування, що цей самотній шотландець виданням одного твору більше зробив для добробуту людства, ніж було коли-небудь зроблено сукупними здібностями всіх державних мужів і законодавців, про яких збереглися достовірні відомості в історії».
Законодавців Бокль узагалі недолюблює. Як ліберал, він вважає, що найкращі закони — ті, які скасовують старі закони. Серед прикладів він дуже багато місця присвячує боротьбі за скасування знаменитих «хлібних законів». Коротше кажучи, не моральна доброчесність перемагає варварство, а радше знання розмиває його економічні та соціальні механізми. У цій логіці такі звичні інститути, як релігія, література і уряд, постають не рушіями цивілізації, а лише її епіфеноменами, продуктами вже сформованого рівня інтелектуального розвитку суспільства. Вони допомагають зрозуміти суспільство, але порівняно слабко можуть ним керувати. Не можна просто нав’язати добру релігію, добру літературу й найкращу форму правління та одразу перетворити відсталий народ на передовий. Вони просто не приживуться і не запрацюють. Тому, говорячи про інтелект суспільства, найголовніше для Бокля — не лише сам факт якогось нового відкриття, а й його поширеність, дифузія знань. Отже, прогрес — це радше середнє арифметичне знань у суспільстві. Тепер наведу лише одну цитату, яка видалася мені характерною для його поглядів на роль моралі та інтелекту і водночас зачіпає погляди на Росію та її менталітет:
«Ніхто не стане стверджувати, що войовничий розвиток Росії зумовлений низьким рівнем моральності або зневагою до релігійних обов’язків; навпаки, всі відомості, які ми маємо, доводять, що порочний спосіб життя в Росії трапляється не частіше, ніж у Франції та в Англії [прим. Бокля: Дехто припускав, що в Росії менше аморальності, ніж у Західній Європі, але ця думка, мабуть, хибна], і достеменно відомо, що росіяни дотримуються настанов церкви з більшою покірністю, ніж їхні освічені противники. Отже, ясно, що Росія — країна войовнича не тому, що її жителі аморальні, а тому, що вони мало розвинені. Недолік полягає не в серці, а в голові. Оскільки розумові здібності російського народу мало розвинені, то люди, які займаються розумовою працею, мають на нього незначний вплив, і тому в ньому безумовно переважає військовий стан. На такому ранньому етапі розвитку суспільства ще немає середнього класу, а отже, немає й того мирного, осмисленого способу життя, який виробляється в середніх класах. Уми людей, позбавлених розумової діяльності, природно звертаються до військового поприща як до єдиного для них виходу. Ось чому в Росії будь-які здібності оцінюються за їхнім застосуванням у військовій справі. Військо вважається головним джерелом слави нації; виграти битву, хитрістю обманути ворога вважається одним із найбільших подвигів людського життя, і всі особи, не пов’язані з військом, якими б не були їхні заслуги, не шануються в цьому народі як люди незрівнянно нижчої вдачі».
Цій войовничій нації він протиставляє Англію, яка є її цілковитим антиподом, ідеальною країною. Причина цього її успіху полягає в тому, що Англія породила величезний середній клас, який більше схильний до інтелектуальних занять. Умовою успіху взагалі для будь-якої нації є створення численного класу інтелектуалів, які безпосередньо пов’язані із середнім класом, а той, своєю чергою, є соціологічним явищем, а тому його неможливо просто так створити довільним втручанням у соціальний організм.
Матеріальний базис історії
Якщо статистика вже показала закономірність моральної поведінки, а постійний контакт людини із зовнішнім світом є незаперечним, то історія зобов’язана вивчати взаємодію двох рядів причин — внутрішніх і зовнішніх, розумових і природних. Звідси його програмний висновок: немає науки історії без науки про природу. Історик має стати посередником між дослідниками розуму та дослідниками зовнішнього світу, бо дії людей є продуктом зіткнення внутрішніх мотивів і зовнішніх умов. Формула Бокля «історія є модифікація людини природою і природи людиною» є ключем до розуміння його матеріалістичної методології. Перш ніж інтелект зможе стати провідною силою історії, суспільство має звільнитися від тиску фізичного середовища. Тепер Бокль розробляє ускладнену систему географічного детермінізму, згідно з якою на ранніх етапах розвитку будь-яка цивілізація жорстко детермінована зовнішнім фізичним середовищем. Він виокремлює чотири фундаментальні чинники, що визначають долю націй: клімат, їжа, ґрунт і загальний вигляд природи. Аналіз взаємозв’язку між кліматом, ґрунтом і їжею демонструє розуміння Боклем макроекономічних процесів, що випереджає багато висновків інституційної економіки та демографії. Бокль спирається на ідеї Давида Рікардо про ренту і заробітну плату, стверджуючи, що початковою умовою будь-якого прогресу є накопичення багатства, оскільки без надлишків неможливий дозвілля, а без дозвілля неможливе здобуття знань. Клімат і ґрунт визначають саму можливість створення цих надлишків.
Але Бокль одразу уточнює, що багатство створюється двома різними шляхами. Один шлях — це родючість ґрунту, коли природа майже сама дає рясний продукт. Другий шлях — стимулювальна дія клімату на працю, коли суворі умови змушують людину працювати наполегливіше й регулярніше. Перший шлях простіший, а тому його вплив виявляється раніше; тут усе залежить від відношення ґрунту до врожаю, тобто від дії природи на саму природу. Другий шлях складніший: тут природа діє вже на людину. Висновок у Бокля класичний — найдавніші цивілізації виникли в найродючіших частинах Азії та Африки, але справді міцний прогрес залежить не від щедрості природи, а від напруження людських сил. Клімат, що дає багатство через працю, зрештою корисніший для розвитку, ніж ґрунт, який дає багатство майже автоматично. Само собою, клімат Європи суворіший, ніж в інших регіонах, тому, «що й треба було довести», Європа приречена на світове домінування, але оскільки родючість ґрунту тут гірша — то й перші цивілізації виникли не в Європі, а на Сході. Так Бокль намагається знайти виправдання перед самою історією, відповісти, чому цивілізація в Єгипті виникла раніше, ніж в Англії, якщо клімат, за ідеєю, не змінювався.
Ще одним критичним чинником стає їжа, яка безпосередньо регулює демографію і почасти навіть розподіл національного багатства (пор. підхід Молешотта). Тут він навіть прямо посилається на праці Лібіха, учителя Фогта, щоб описати обмін речовин і азотистий склад їжі; і на Кабаніса, щоб підтвердити вплив середовища на людину. Він посилається і на Гумбольдта, коли треба описати клімат і їжу в Америці, і навіть на деяких англійських лікарів-френологів, яких вважали місцевими «вульгарними» матеріалістами (напр. Елліотсона). Практично всіх знаменитих авторів він залучає для аргументації. Загалом звідси Бокль виводить жорстку соціологічну закономірність у мальтузіанському дусі: в країнах, де завдяки клімату їжу здобувають надзвичайно легко й дешево (наприклад, рис в Індії, картоплю в Ірландії або фініки в Єгипті), неминуче відбувається вибухове зростання населення. Коли населення стрімко збільшується, пропозиція на ринку праці в багато разів перевищує попит на нього. Це призводить до катастрофічного знецінення людської праці і, як наслідок, до колосальної соціальної нерівності. За таких умов, як показував Бокль на прикладах давнього Єгипту, Перу, Мексики та Індії, багатство концентрується в руках вузької еліти, тоді як переважна більшість населення змушена животіти в злиднях і виконувати тяжку роботу за мінімальну винагороду. У суспільствах із надлишком дешевої робочої сили людське життя втрачає цінність, маси не мають голосу в управлінні державою, а політична система неминуче еволюціонує в бік жорстокого деспотизму.
Якщо їжа і клімат визначають економічну структуру, то четвертий чинник — «загальний вигляд природи» — формує когнітивні особливості нації та режим пізнання. Бокль аналізує вплив природного ландшафту на людську психіку. У регіонах, де природа пригнічує людину своїми циклопічними масштабами або грізними, непередбачуваними явищами (часті землетруси, виверження вулканів, руйнівні урагани, гігантські гірські хребти, як у Гімалаях чи Андах), у населення гіпертрофується уява. У цьому розділі Бокль також посилається на «Основи геології» Лайєля, який нібито розвивав таку саму аргументацію. Почуття абсолютної безпорадності перед сліпими силами стихії породжує екзистенційний страх, що трансформується в стійкі релігійні забобони, віру в магію та покірність долі. З іншого боку, в помірному кліматі Європи природа постає не як жахлива сила, а як пізнаваний механізм. Відсутність постійних природних катастроф дає людині змогу сприймати навколишній світ як щось, що підпорядковується регулярним законам, які можна вивчити, передбачити й використати у власних цілях. Помірна природа стимулює інтелект, аналітичне мислення й аналітику, пригнічуючи ірраціональну уяву. Людина перестає бути рабом природи й стає її дослідником і володарем. Бокль навіть намагається натягнути цю схему на порівняння Греції та Індії, щоб пояснити перевагу античних греків над містичною філософією Сходу.
Із цього майже матеріалістичного фундаменту виростає ключовий вододіл усієї боклівської філософії історії. Він проводить жорстку демаркаційну лінію між розвитком Європи та всім іншим світом. Поза Європою фізичні закони (і клімат, і їжа, і зовнішній вигляд природи, тобто взагалі все) мають переважну владу над людиною, що прирікає неєвропейські цивілізації на деспотизм і історичну стагнацію. В Європі ж, де фізичні умови сприяли накопиченню початкового багатства без демографічних катастроф і де природа не пригнічувала психіку, відбувся якісний фазовий перехід. Неважко побачити в цих міркуваннях багато вже знайомих нам елементів, які трапляються, наприклад, у Фрідріха Ліста або П’єра Кабаніса. Середина XIX століття була періодом розквіту наукового, тобто біологічного расизму, найяскравішим представником якого був Жозеф Артюр де Гобіно. Не дивно, що й у праці Бокля ми бачимо елементи подібного шовінізму. Однак слід визнати й те, що Бокль відкидав ідею про те, що цивілізаційні відмінності випливають із вроджених, спадкових якостей рас. Його фізичний детермінізм був радше зброєю егалітаризму. Він доводив, що народи від початку мають рівний потенціал, а їхня відсталість зумовлена виключно впливом зовнішнього середовища та історичним багажем. Іммігрант з Індії, який переїде до Англії, і сам стане кращим, і діти його, майже напевно, не відрізнятимуться розумом від дітей британця.
Отже, в Європі людина підкорила природу, і вирішальними чинниками історичного процесу стали вже не фізичні, а ментальні закони. Схема Бокля, таким чином, еволюціонує: почавши з географічного майже-матеріалізму («середовище → достаток їжі → бідність/багатство»), вона зсувається в бік інтелектуального ідеалізму («знання → руйнування догм → соціальний прогрес»). Тут у дію вступає теорія статики й динаміки, а також аргументація на користь поширення знань. Як ми вже з’ясували вище, закони розвитку не підкоряються ні метафізикам, ні релігії, ні літературі, ні навіть урядам. Це щось особливе, суто соціологічне явище, що належить суспільству як величезному організмові, пов’язаному, зокрема, з умовами довкілля. Перед тим як з’ясовувати специфіку розвитку різних європейських цивілізацій, Бокль ще затримує увагу на жахливому стані історичної науки в добу середньовіччя. Цей розділ не надто цікавий і просто ілюструє міфологічні маячні з деяких творів. Якщо не говорити про пророцтва кінця світу й різних драконів або про всілякі неточності та вигадки, то особливо його чомусь зачепили популярні легенди у Франції та Англії про те, що їхні нації були засновані втікачами з давньої Трої. Тепер, коли Бокль накреслив загальні основи наукового методу, він збирається показати, «як треба».
II. — Типологія європейських націй, жіноче питання
і проблеми безсмертя душі
Найвідомішим і методологічно найпліднішим розділом «Історії цивілізації в Англії» є порівняльна типологія цивілізацій. Бокль не просто пише історію своєї країни; він перетворює Європу на величезну соціологічну лабораторію, де держави постають репрезентативними моделями різних шляхів розвитку, що залежать від балансу між знанням, релігією та державною владою. Ця компаративна машина влаштована як суд над цивілізаціями за англійською ліберальною шкалою. Сама Англія постає в конструкції Бокля як еталонний, «нормальний випадок» (normal case) історичного розвитку. Бокль переконаний, що до розуміння великих соціологічних законів найлегше дійти, вивчаючи суспільство, яке розвивалося органічно, за власними правилами, і в найменшій мірі зазнавало штучного конструювання та втручання згори. Нормальність Англії зумовлена нібито не моральною перевагою британців, а унікальною історичною кон’юнктурою. Тут раніше, ніж на континенті, ослабла влада католицької церкви, а політичне й розумове життя менше пригнічувалося державним апаратом. Унаслідок цього в Англії історично вкорінилися індивідуалізм і «дух сумніву» (скепсис). На відміну від Конта, який обожнював католицизм і ненавидів руйнівний дух скептиків і критиків, для Бокля католицизм — це гальмо розвитку, а скептицизм — не руйнівний нігілізм, а позитивна гносеологічна настанова й абсолютно необхідна умова прогресу. Готовність сумніватися передує дослідженню, а дослідження породжує знання. Скептицизм стає навіть центральною темою усієї книги, головним рушієм прогресу знань, основним принципом, що відділяє здорового мислителя від зашореного дурня. Філософський стиль англійського розуму Бокль визначає як індуктивний — такий, що спирається на факти, практику й досвід, а не на абстрактні догми. Водночас саме в англійській історії знаходить своє виправдання радикальний антиетатизм Бокля. Англія показує, що втручання законодавців в економіку зазвичай калічить торгівлю, а найкраще законодавство, як правило, полягає у скасуванні застарілих законів, ухвалених попередніми поколіннями.
Отже, центральною темою стають скептицизм і лібералізм. З цієї причини, розглядаючи приклади з історії Франції та порівнюючи їх з англійськими, Бокль найбільше шанує Бойля і Монтеня. На цьому, а також на багатьох інших прикладах він вибудовує паралелі, які доводять, що до 1661 року Англія і Франція розвиваються практично синхронно і мало чим відрізняються. Але далі починається серйозне розходження, яке приведе Англію до успіху, а Францію — до розрухи й революції. Якщо Англія — це історія органічного зростання свободи, то Франція розглядається як більш «хворобливий» варіант розвитку цивілізації. Головною соціальною патологією Франції Бокль вважає тотальне домінування «protective spirit» (опікунсько-патронального духу). Це глибоко антиліберальний, централізувальний лад, який сплавляє воєдино державу, аристократію, церкву й культуру. Бокль простежує генезу цієї хвороби від католицького домінування до релігійних війн, а далі — до політики кардинала Рішельє. Хай він і послабив могутність духовенства, але Рішельє зробив це не в ім’я свободи особистості, а задля концентрації абсолютної влади в руках корони. Французька Фронда зазнала краху саме тому, що у Франції не склався потужний союз народних низів, здатний протистояти монархії, як це сталося в Англії. Французьке суспільство, пише Бокль, надто довго звикало існувати під опікою згори, розучившись діяти самостійно. Найрадикальнішою є критика Боклем доби Людовика XIV («Короля-Сонця»). Ідучи всупереч загальноприйнятому захопленню блискучою добою французької культури, Бокль висуває парадоксальний тезис: державна опіка й патронат над літературою, мистецтвом і наукою можуть надати двору зовнішньої пишноти й блиску, але вони неминуче підточують незалежність розуму, роблять інтелектуалів сервільними та пригнічують трудящі класи податками. Тому «прекрасні картини, палаци й драми» купуються ціною самої серцевини нації. Придворна культура виявляється симптомом не розквіту, а глибокого структурного розкладу.
Саме крізь цю призму Бокль інтерпретує Велику французьку революцію. Для нього вона не була ані раптовою змовою філософів-просвітителів, ані випадковою політичною катастрофою через дефіцит бюджету. Революція стала неминучим підсумком тривалої інтелектуальної перебудови нації. Оскільки у Франції не існувало легальних політичних інститутів свободи, література мимоволі стала «останнім ресурсом свободи». Літератори спершу атакували церкву, а потім обрушилися на державний апарат. Паралельно бурхливий розвиток демократичних за своєю суттю природничих наук (фізики, хімії, геології) руйнував пошану до старих догм і старовини, роблячи французький розум надзвичайно рухливим. Американська війна за незалежність стала лише іскрою, кинутою на щедро политий горючим інтелектуальний ґрунт. Бокль пов’язує революційний вибух не лише з податками, а й зі зміною режиму пізнання зовнішнього світу. У певному сенсі можна навіть сказати, що це така сама колізія між базисом і надбудовою, як у моделі Маркса, але тільки базис тут не матеріальний, а інтелектуальний. Прикладів і відсилань до літераторів Англії та Франції в цих розділах — сотні (!), особливо багато уваги він приділяє (крім Бойля і Монтеня) Декарту, Гоббсу, Локку, Юму, Беркy, Вольтеру, Гельвецію та Кондильяку. Французьких матеріалістів він цінує явно дуже високо (навіть Гольбаха!), а реакцію романтиків-ідеалістів оцінює як катастрофу. Але попри це, Бокль розчарований їхнім атеїзмом і дуже з цього приводу журиться. Як би там не було, більшість французьких інтелектуалів, наслідуючи англійських, були круті хлопці, чиї принципи, хоч і не перемогли ще, неодмінно переможуть і приведуть Францію до ліберальної свободи. Поки що, на жаль, залишається лише констатувати відставання Франції через згубний вплив централізації та протекціонізму.
Іспанія в схемах Бокля виконує роль ідеально-негативного прикладу, застереження для всіх інших. Вона показує, як можуть зійтися воєдино негативні фізичні та соціальні чинники, породивши «застиглу» цивілізацію. Аналіз Іспанії демонструє майже соціологічний фаталізм. Природа Іспанії, багата на гори й схильна до землетрусів, стимулювала в народі ірраціональні страхи та релігійний трепет, так само як у неєвропейських країнах. Ці фізичні чинники наклалися на історію безперервних багатовікових воєн із маврами (Реконкіста), які вимагали колосальної релігійної та військової мобілізації. Унаслідок цього клір здобув безпрецедентну владу над умами. В Іспанії сформувався специфічний соціально-психологічний тип суспільства, у якому дві могутні сили — культ лояльності (вірності монархові) та релігійне забобонство — не конкурували, а взаємно підсилювали одна одну. Бокль підкреслює, що іспанцям притаманні видатні якості: щира мужність, розвинене почуття честі та глибока особиста відданість. Однак у системі координат Бокля ці високі моральні чесноти абсолютно безплідні з погляду історичного розвитку, бо вони не поєднані з накопиченням і поширенням індуктивних знань. В Іспанії «загальні причини», тобто панування церкви й консервативної держави, завжди тріумфують над спробами окремих дій і реформ. В одній зі своїх найбезкомпромісніших формулювань Бокль заявляє, що крім знання — ніщо не може послабити забобонство; а там, де знання придушується інституційно, нація приречена на стагнацію.
Розділ, присвячений Шотландії, є, можливо, найживішим і найпарадоксальнішим у праці Бокля. Він виявляє в шотландській історії унікальний феномен, який називає «подвійним парадоксом»: ця нація впродовж століть демонструвала видатне свободолюбство й лібералізм у політиці, залишаючись при цьому неймовірно жорстокою, фанатичною та неліберальною в релігійній сфері. Ключ до цього парадоксу Бокль убачає в подвійній ролі шотландського духовенства. По-перше, в часи боротьби за національну незалежність проти зазіхань англійської корони та місцевої знаті переслідуване пресвітеріанське духовенство максимально зблизилося з народом. Церква стала природним захисником мас, реально підтримавши дух політичної свободи. Однак, по-друге, щойно духовенство утвердило свою духовну монополію, воно, за висловом Бокля, «спотворило національний характер» безпрецедентним аскетизмом, моральним терором, страхом перед демонами та переслідуванням будь-яких чуттєвих радощів. Бокль, виступаючи проти антиискупної та клерикальної моралі, прямо заявляє, що тілесні насолоди так само істотні для повноцінного життя, як і радощі розуму, і що церква, засуджуючи їх, злочинно зменшує загальний запас щастя людства.
Але парадокс Шотландії поглиблюється у XVIII столітті, під час блискучого Шотландського Просвітництва. Шотландія породила плеяду геніальних скептичних умів — Девіда Юма, Адама Сміта, Томаса Ріда. Здавалося б, їхні ідеї мали б зруйнувати забобони мас. Однак цього не сталося. Бокль пояснює це гносеологічною прірвою. Навіть світська шотландська думка залишилася методологічно спорідненою з богослов’ям. Вона була дедуктивною. Якщо англійські мислителі рухалися індуктивно (від конкретних фактів до теорій), то шотландські генії мислили від абстрактних принципів униз до частковостей. Повага до принципу в Шотландії виявилася сильнішою за повагу до факту, що зробило блискучу філософію недоступною й чужою для народу, залишивши його у владі похмурих забобонів.
Бокль мав намір написати ще розділи, щонайменше, про Німеччину і США, і частково торкався їх у вступі. Він цього не зробив, але у випадку з Німеччиною приклад мав би чимось нагадувати Шотландію. На його думку, німці створили дуже сильну філософську, літературну та наукову традицію, але вона настільки вища за середній рівень німця з простого народу, що між ними утворилася прірва, і нація загалом не отримує таких самих вигод від наукового розвитку, як та сама Англія.
Жінки і поступ науки
Світогляд Бокля був би неповним без розгляду його поглядів на роль жінок в історії. Якщо багато мислителів вікторіанської доби розглядали жінок виключно в межах домашньої сфери, Бокль здійснив революційний концептуальний прорив. 19 березня 1858 року в Королівському інституті Лондона він прочитав публічну лекцію — єдину за все своє життя — під назвою «Вплив жінок на прогрес знання». У цьому тексті Бокль переносить свою макроісторичну дихотомію методів пізнання (індукцію і дедукцію) у площину гендерного аналізу. Він категорично заявляє, що жінки не просто здатні брати участь у науковому процесі, а й уже справили на нього колосальний вплив, і що без повноцінного залучення жіночого інтелекту подальший поступ цивілізації буде загальмовано. Але, звісно, підґрунтям для такого висновку стала цілком собі мізогінна настанова про те, що чоловіки й жінки мають мозок різної природи. Водночас неважко помітити, що жінкам дістався мозок, який працює в гіршому (хоч і необхідному) режимі. Механізм цього найважливішого впливу жінок Бокль пов’язує з відмінностями в когнітивних стилях. За його твердженням, чоловічий розум переважно індуктивний: чоловіки схильні до повільного, методичного збирання фактів і обережного сходження до загальних законів. Жіночий же розум, навпаки, переважно дедуктивний: він вирізняється швидким сприйняттям, здатністю до миттєвих інтуїтивних осяянь і вмінням відштовхуватися від всеосяжної ідеї, застосовуючи її до окремих феноменів світу. Виходить, що жінки мають розум умовно німецький і шотландський, тоді як чоловіки — англійський і найдосконаліший. Подібне ставлення можна опосередковано відчути навіть із знаменитої фрази, яку ще називають Трихотомією Бокля:
«Чоловіки й жінки поділяються на три класи або порядки інтелекту; найнижчий клас можна визначити за їхньою звичкою завжди говорити про людей; наступний — за тим, що вони завжди бесідують про речі; найвищий — за їхньою перевагою обговорювати ідеї».
Звісно, тут він не поділяє ці типи за принципом статі. На три класи поділяються як чоловіки, так і жінки. Але, крім того, що тут Бокль постає як ідеаліст, він висловлює явну зневагу до тих самих соціальних та антинаукових якостей, які в інших місцях приписував переважно жінкам. І все ж, навіть поділяючи віру в те, що ми б назвали легендою про ліву і праву півкулі, Бокль рішуче критикує поблажливе ставлення до так званої жіночої інтуїції. У той час як навіть передові уми епохи, такі як Чарльз Дарвін, схильні були вважати інтуїцію і швидке сприйняття рудиментарними ознаками «нижчих рас» або пережитком минулих стадій еволюції, Бокль убачав у жіночому дедуктивному мисленні рушій наукової уяви. Він застерігав, що виняткове, педантичне зосередження на голих емпіричних фактах — традиційній чоловічій сфері — веде до наукової стагнації. Науці життєво необхідні уява, здатність до сміливих гіпотез та інтелектуальних стрибків.
Бокль ілюстрував свою тезу прикладами з історії науки, стверджуючи, що навіть найбільші тріумфи суворого природознавства несли на собі відбиток дедуктивного методу. Він указував, що Ісаак Ньютон дійшов до свого закону всесвітнього тяжіння не шляхом повільного підрахунку яблук, що падали, а завдяки колосальному дедуктивному прозрінню, спорідненому з тим типом уяви, яким володіють жінки. Індукція — могутня зброя, писав Бокль, але дедукція має ще «гостріше лезо». Бокль також звертався до давньої історії, показуючи, що статус жінки є об’єктивним індикатором здоров’я цивілізації. Аналізуючи гомерівський епос і зіставляючи його із законами пізнішої доби Платона, Бокль із жалем зазначав, що, попри розвиток мистецтв у класичній Греції, вплив жінок парадоксальним чином зменшився порівняно з більш варварськими, але природнішими часами Гомера. Справжня велич суспільства, за Боклем, досягається лише тоді, коли чоловіча індукція і жіноча дедукція поєднуються в спільному пошуку істини, тож будь-які інституційні та освітні бар’єри для жінок мають бути негайно демонтовані.
Межі детермінізму
У філософській еволюції Бокля існує унікальний текст, який привідкриває екзистенційні межі його статистичного детермінізму. У 1859 році Джон Стюарт Мілль опублікував своє знаменитe есе «Про свободу» (On Liberty), що відстоює абсолютне право на свободу думки і слова. У травні того самого року Бокль опублікував у журналі Fraser’s Magazine розлогу рецензію на цю працю. Перша частина рецензії є захистом антипатерналізму та інтелектуальної свободи. Бокль солідаризується з Міллем у тому, що будь-які спроби держави або суспільства придушити інакомислення під приводом захисту суспільної моралі — згубні для прогресу. Щоб проілюструвати цю тезу, Бокль витягнув на світ судову справу Томаса Пулі (Thomas Pooley) — маловідомого корнвольського копача колодязів, який у пориві релігійного марення написав на громадських воротах антихристиянські гасла і був засуджений суворим суддею Кольріджем до двадцяти одного місяця тюрми за богохульство. Бокль перетворив справу Пулі на маніфест проти класового лицемірства британського правосуддя. Він справедливо вказував, що магістрати ніколи б не наважилися кинути до в’язниці багатого, респектабельного письменника-вільнодумця з лондонського клубу, але охоче продемонстрували свою владу над неписьменним, напівбожевільним бідняком. У цьому пасажі Бокль підносить роль літератури до рівня політичної зброї: письменники для нього — це «священники біля вівтаря» релігії свободи, чий прямий обов’язок полягає в захисті слабких від тиранії влади.
Однак найдивовижніше криється у фіналі цієї рецензії. У квітні 1859 року, в самий розпал роботи над текстом, Бокль пережив катастрофічний удар — смерть його обожнюваної матері, яка була для нього головним духовним та інтелектуальним орієнтиром усього життя. Ця «нищівна й спустошлива скорбота» змусила Бокля, суворого позитивіста й антитеолога, включити до фінальної частини рецензії розлогий філософський аргумент на користь безсмертя душі. Аргумент Бокля абсолютно унікальний, оскільки він не ґрунтується на релігійних текстах чи теологічних догматах, які він відверто зневажав, називаючи їх «швидкопсувними вигадками». Він вибудовує доведення безсмертя на психологічному реалізмі — на концепції «універсальності афектів» (universality of the affections). Бокль стверджує, що потреба любити й бути любимим є найвищим інстинктом людської природи. Коли смерть відбирає в нас найдорожчу людину, залишаючи лише «оболонку того, що ми любили надто сильно», розум і воля неминуче зламалися б, якби ми щиро вірили, що ця розлука остаточна. Сама інтенсивність людської любові, абсолютна психологічна неможливість «встати й продовжувати жити» з думкою про вічне небуття коханої істоти, є для Бокля екзистенційним доказом передчуття іншої, вищої форми існування. Так, перед особистими проблемами Бокль поступився найпримітивнішим уявленням, подібно до того, як це сталося з Контом. Він навіть писав: «Якщо безсмертя — неправда, то мало що важить, правда це чи ні, щодо чогось іншого».
Смерть матері 1859 року в поєднанні з виснажливою працею над другим томом «Історії цивілізації в Англії» та його публікацією 1861 року спонукали Бокля вирушити до Єгипту, щоб відновитися після виснаження. Він здійснив подорож Єгиптом. Потім, відчувши себе краще, Бокль вирушив до Палестини та Сирії, де й помер від черевного тифу 29 травня 1862 року і був похований у Дамаску. Сестра встановила надгробний камінь з епітафією: «Я знаю, що він воскресне». Головна трагедія Бокля як мислителя полягає в тому, що два об’ємні томи його історії є майже винятково Загальним вступом (General Introduction). Бокль помер, так і не встигнувши дійти до того, що вважав основним змістом своєї книги! А все те, що він сказав про Францію, Іспанію та Шотландію, писалося ним лише як попередня методологічна база. Але навіть ця праця змогла справити величезний вплив на ціле покоління його сучасників.
III. — Місце Бокля в історії думки
Якщо тепер спробувати точніше визначити місце Бокля в інтелектуальній картині XIX століття, то дуже швидко з’ясується, що він посідає в ній проміжне, перехідне, а тому особливо цікаве становище. Його неможливо без залишку звести ні до позитивізму Оґюста Конта, ні до історичного матеріалізму Карла Маркса, хоча зовні він очевидним чином пов’язаний і з тим, і з тим. У Бокля є дещо від Конта, оскільки він, як і той, одержимий ідеєю законів історії, мріє перетворити вивчення суспільства на сувору науку й відкидає як теологічне провіденціальне пояснення, так і метафізичні байки про свободу волі. Але в ньому є й дещо таке, що згодом дістане потужніший розвиток у Маркса: інтерес до об’єктивних, позаіндивідуальних структур, які визначають поведінку людей; недовіра до «великих людей» як деміургів історії; увага до матеріальних умов, їжі, праці, ціни хліба, розподілу багатства, соціальної маси, а не до подвигів королів і полководців. І все ж саме в цій подвійній близькості й виявляється його оригінальність. Бокль — це не Конт плюс Маркс у половинних дозах. Це окрема течія — англійська, ліберально-скептична версія наукової філософії історії. Тут почати найкраще з головного питання: що саме рухає історію? Саме тут відмінності між трьома авторами стають по-справжньому принциповими.
Для Конта рушійною силою історичного розвитку виступає насамперед еволюція людського розуму, що проходить знамениті три стадії — теологічну, метафізичну й позитивну. Звісно, за цим стоять і інститути, і форми влади, і поділ праці, але глибинна пружина в нього все ж таки інтелектуально-духовна. Історія у Конта — це історія дорослішання колективного розуму. Він міркує так, ніби людство — це один величезний мозок, який спершу марить міфом, потім заплутується в абстракціях, а тоді, нарешті, виходить на тверезий ґрунт науки. У цьому сенсі Бокль безперечно близький до нього. Його знаменита дихотомія статики моралі й динаміки інтелекту по суті повторює контівську логіку в трохи іншій формі. Щоправда, для Бокля знання є майже самоціллю, тоді як для Конта значно важливішу роль відіграє саме мораль, від значення якої Бокль відмовився. Там, де Конт жахається анархії критичного розуму й мріє знову підпорядкувати суспільство духовній владі, Бокль бачить у сумніві головний очищувальний механізм цивілізації. Конт хоче закрити епоху критики; Бокль, навпаки, хоче зробити її нормою. Ця відмінність величезна. Вона відділяє французького систематика, який потай тужить за ієрархією, від англійського ліберала, що щиро вірить: суспільство стає кращим саме тоді, коли жодна інстанція не має права остаточно затулити рота дослідженню. Ще різкіше ця відмінність виявляється у ставленні до держави. Конт — мислитель порядку. Навіть коли він бичує метафізичні абстракції XVIII століття, він зрештою шукає стабільну форму соціальної організації, де кожен клас, кожна функція, кожне знання будуть дисципліновано вбудовані в ціле. Він органіцист і систематик. Йому неприємний хаос приватних інтересів; він прагне узгодження, координації, управління. Бокль теж говорить про суспільство як про складну цілісність, але політичний висновок робить протилежний: найкращі закони — це зазвичай ті, що скасовують старі закони; державна опіка майже завжди шкідлива; адміністративний геній Франції породив не силу, а залежність; опіка згори розкладає народ гірше за пряме насильство. Там, де Конт думає: суспільству потрібен духовний та інтелектуальний диригент, Бокль думає: аби цей диригент знову не перетворився на поліцая й попа. У цьому пункті Бокль значно послідовніший як ворог клерикально-метафізичної спадщини, бо не намагається підмінити старе ярмо новим. У цьому плані реакція Бокля на позитивізм виявилася вкрай схожою на реакцію Мілля.
Якщо ж тепер повернутися до Маркса, то подібності й відмінності набудуть уже іншого характеру. З Марксом Бокля зближує насамперед сама настанова на безособові причини. Обидва вони руйнують зручну казочку про те, ніби історія твориться за примхою великих постатей або через раптові забаганки національного характеру. Обидва шукають структурні, повторювані, об’єктивні закономірності. Обидва вважають, що моральні фрази й релігійні самописання суспільств не можна приймати за дійсні причини їхнього руху. Обидва глибоко підозріло ставляться до ідеологічної поверхні. Коли Бокль показує, що шлюб, злочинність, а почасти й політичний настрій залежать від цін на хліб, він, сам того не бажаючи, завдає удару по тому самому наївному моралізму, по якому пізніше з іншого боку вдарить Маркс. Не тому люди поводяться так чи інакше, що вони «добрі» або «злі» в абстрактному сенсі, а тому, що вони включені в об’єктивне середовище, мережу примусу, інтересів, нужди, можливостей. Саме цей хід і робить Бокля таким сучасним на тлі старішої риторичної історіографії. Але попри все це Маркс починає там, де Бокль, по суті, зупиняється. Для Бокля матеріальні чинники важливі насамперед як природно-географічні умови та як загальна статистична база суспільного життя. Клімат, їжа, ґрунт, густота населення, багатство, середовище, рівень знань — ось його улюблені змінні. Для Маркса ж центральним стає не просто матеріальне середовище, а суспільно організоване виробництво. Не хліб узагалі, а спосіб виробництва хліба; не багатство взагалі, а відносини власності; не населення взагалі, а класова структура, що виникає з поділу праці та привласнення додаткового продукту. У цьому сенсі Бокль матеріалістичний лише наполовину. Він із задоволенням витягає історію з-під влади провіденціалізму й романтичних байок, але до кінця ввійти в аналіз економічних відносин як специфічно соціальних форм не встигає або не хоче. Його «матеріальність» багато в чому залишається ще натуралістичною: кліматичною, демографічною, фізіологічною, географічною. Маркс переводить питання на інший поверх. Для нього важливо не лише те, що людина їсть, а й хто володіє землею, хто розпоряджається фабрикою, хто продає працю, хто привласнює результат, як улаштований обмін і чому один клас об’єктивно зацікавлений у збереженні одних інститутів, а інший — у їхньому руйнуванні.
Звідси випливає така відмінність: Бокль не мислить історію по-справжньому антагоністично. Він, звісно, розуміє, що в суспільстві існує нерівність, що середній клас відіграє величезну роль, що деспотичні режими виростають із певних соціальних умов, що релігія і держава можуть душити розвиток. Але в нього немає тієї нервової, конфліктної моделі суспільства, яка стане ядром марксизму. У Маркса історія — це не просто рух знань і не просто пристосування до середовища, а боротьба класів, що виникають усередині способу виробництва. Історія в нього рухається через суперечність, а не через накопичення відомостей. Бокль же, навіть коли помічає соціальні напруження, залишається людиною ліберального XIX століття: він сподівається, що розширення знання, торгівлі, свободи обговорення й інтелектуального класу поступово розмиє варварство, фанатизм і грубу силу. Маркс сказав би, що цього замало, бо сама буржуазна цивілізація продукує нові форми підпорядкування, і одного просвітництва тут недостатньо. Кажучи грубо, Бокль думає, що неуцтво підтримує несправедливість; а Маркс вважає, що несправедливість системно відтворюється самим суспільним устроєм, а не лише браком освіти. Звідси їхнє різне ставлення до революції. Якщо Конт боїться революції майже інстинктивно, як ознаки болісного розриву між старим порядком і новим станом умів, який треба якнайшвидше завершити на користь порядку, то вже Бокль ставиться до неї складніше. Він здатен побачити в революції закономірний підсумок інтелектуальної праці, особливо на французькому матеріалі, але емоційно й політично залишається прихильником поступового ліберального розвитку. Революція в нього — це радше симптом затяжної хвороби централізованого суспільства, де свободу надто довго було замкнено, а тому вона вирвалася вибухом. Маркс, навпаки, розглядає революцію як нормальний механізм історичного переходу в епохи, коли продуктивні сили переростають наявні відносини виробництва. Для нього революція вбудована в саму логіку класового суспільства.
Ще один важливий пункт — це проблема ідей. Складається схема, ніби Бокль — чистий ідеаліст, а Маркс — чистий матеріаліст, і на цьому все сказано. Так, Бокль справді робить інтелект головним рушієм європейського прогресу. Однак його інтелект — це зовсім не небесна сутність і не саморухомий дух. Він постійно наголошує, що знання поширюються в суспільстві, що вони залежать від умов, що їхня дія статистична, що середовище, дозвілля, багатство, класова структура і свобода обговорення визначають саму можливість інтелектуального зростання. Це не гегелівська історія понять, а більш земна, майже соціально-фізіологічна історія ідей. І все ж у підсумку для Бокля саме ідеї, думки, скепсис, наука та їхня дифузія розмикають історичний глухий кут. Маркс радикалізує критику. Він не заперечує сили ідей, але вимагає щоразу питати: чиї це ідеї, з якого суспільного становища вони виростають, яку структуру відносин вони маскують або виражають? У Маркса знання вписане в боротьбу, інституції, класові інтереси, ідеологію. Тоді як у Бокля знання часто постає як майже універсальне благо, яке, поширюючись, саме по собі веде до прогресу. Саме тому в Маркса філософія і політична економія стають не просто описом, а критикою.
У методологічному відношенні Бокль знову-таки стоїть десь посередині. Конт будує грандіозну схему наук і стадій, але часто робить це згори донизу. Він радше законодавець системи, ніж емпіричний дослідник. Маркс, навпаки, працює через критику категорій, через розкриття внутрішніх суперечностей буржуазної економіки, через історико-теоретичний аналіз форм вартості, капіталу, праці, держави. Його метод водночас історичний і абстрактно-логічний. Хоча не можна не визнати й величезну залежність Маркса від позитивістів, із такими самими спробами втиснути історію в правильні схеми. Бокль же виглядає як людина зовсім іншого типу: він одержимий фактами, цифрами, зіставленнями, національними контрастами, статистикою, кліматом, бібліотекою, прикладами. Він хоче дати історії той емпіричний хребет, якого, як йому здається, бракує філософам. У цьому його сила. Він одним із перших із такою агресією й упевненістю зажадав, щоб історик перестав бути літератором-моралістом і став дослідником закономірностей. Однак є у Бокля й недоліки, які ставлять його значно нижче за Маркса. Він бачить зв’язки, але не завжди розкриває механізми. Він установлює регулярності, але не завжди шукає внутрішню форму суспільного відношення, яка їх породжує. Це нормально для позитивіста, так і слід діяти. Але в порівнянні з Марксом це виглядає як дуже слабке місце.
Відрізняється в цих трьох і розуміння релігії. Конт убиває стару релігію, щоб збудувати нову. Маркс розглядає релігію як форму відчуженої свідомості, як перевернутий світ, який треба пояснювати через реальні суспільні відносини. Бокль же ставиться до релігії передусім як до гальма знання, як до системи забобонів, підігріваної страхом, неуцтвом та інституційним інтересом духовенства. Це дуже потужна антиклерикальна лінія, і вона робить Бокля особливо цінним для сенсуалістичної та просвітницької традиції. Але саме там, де Маркс запитав би, яку соціальну функцію релігія виконує в даному класовому ладі й яку форму відчуження вона компенсує, Бокль найчастіше обмежується тим, що протиставляє їй науку і скепсис. Релігія в нього надто часто просто помилка, тоді як у Маркса вона ще й симптом. У цьому сенсі Бокль ближчий до XVIII століття, ніж до соціальної теорії другої половини XIX сторіччя. Це і його очевидний плюс, але також і слабкість. Нарешті, різниця між ними дуже виразно проступає в тому, як кожен розуміє самого суб’єкта історії. У Конта суб’єктом фактично є Людство як ціле, що розгортається за єдиною логікою дорослішання. У Маркса суб’єкт завжди історично конкретний: клас, що вступає в боротьбу всередині певного способу виробництва. У Бокля ж суб’єкт коливається. Іноді це майже нація як носій певного інтелектуального типу; іноді це середній клас; іноді це сукупне суспільство, чия статистика виявляє приховані закони; іноді — просто цивілізація як простір поширення знань. Цим пояснюється і своєрідна сила його порівняльної історії, і її слабкість. Сила в тому, що він уміє схоплювати великі культурні конфігурації. Слабкість у тому, що ці конфігурації іноді починають виглядати надто монолітно: «Англія» мислить так, «Франція» інакше, «Іспанія» — третім способом. Маркс у цьому відношенні грубіший, але точніший. Для нього всередині кожної нації є розколоте суспільство, і одна й та сама Франція може бути водночас ареною буржуазного тріумфу, селянської інерції, дрібнобуржуазної ілюзії та пролетарського становлення.
І все ж було б помилкою бачити в Боклі лише недосконалого попередника Маркса або ліберального учня Конта. Його власне місце значно своєрідніше. Він являє собою, якщо хочете, найсильніший англійський варіант досоціологічної або ранньосоціологічної історичної науки, яка вже вийшла зі світу риторики, уже напала на свободу волі, уже перестала вірити у великих людей і вже почала пов’язувати історію із зовнішнім середовищем, статистикою та накопиченням знання, але ще не зробила історію справді матеріалістичною (не важливо, в марксистському чи немарксистському сенсі слова). Він показав, що історію можна мислити як науку про закономірності; що моральна фразеологія нічого не пояснює; що релігію, державу й літературу треба поміщати всередину ширших суспільних процесів; що знання є матеріальною силою цивілізації не в містичному, а в буквальному сенсі. Від Конта він бере пафос науковості історії, але відкидає його соціократичну релігію порядку. З Марксом він поділяє ненависть до ідеологічних самообманів та інтерес до об’єктивних сил, але не приймає його революційної й класової логіки. По суті Бокль виявляється детерміністом, антиклерикальним емпіриком, науковим соціологом і дуже ліберальним ворогом будь-якої опіки.
Бокліанство в Росії: Матеріалізм, нігілізм і бунт Достоєвського
Парадоксально, але ідеї англійського ліберала-еволюціоніста Бокля знайшли свій найгарячіший, найрадикальніший і найісторичніше значущий відгук на іншому кінці Європи — в Російській імперії 1860-х років. В умовах найтяжчого політичного клімату після смерті Миколи I та початку реформ Олександра II російський переклад «Історії цивілізації в Англії» (1861-1864) спричинив тектонічний зсув у свідомості російської інтелігенції. Книга Бокля миттєво перетворилася на «священне писання» для нового покоління радикалів, матеріалістів і нігілістів. Його книга сприймалася як частина загального наступу природничонаукового духу на старе гуманітарне мотлох; не випадково пізніші російські біографи ставили його в один ряд із Міллем і Спенсером як людей, що намагалися зробити людину й суспільство предметом майже природничонаукового дослідження. Для провідників російської радикальної думки, таких як Микола Чернишевський і Дмитро Писарєв, бокліанство стало ідеальною інтелектуальною зброєю проти самодержавства, церковної догматики та сентиментального ідеалізму покоління 1840-х років. Теза Бокля про те, що цивілізацію рухає не моральна проповідь, а виключно накопичення природничонаукових знань, стала одним із наріжних каменів російського нігілізму. Чернишевський, розробляючи свою знамениту теорію «розумного егоїзму» в романі «Що робити?», спирався на детермінізм Бокля та утилітаризм Мілля. Якщо людські вчинки підпорядковані суворим статистичним законам середовища, міркував Чернишевський, то, змінивши економічне середовище й просвітивши розум людини, можна математично прорахувати й побудувати ідеальне соціалістичне суспільство. Щоправда, Чернишевського дратувало, що Бокль надто різко зводить динаміку історії до законів розуму, коливається між сенсуалізмом та ідеалізмом і надмірно перебільшує нерухомість моральних чинників. Він також дошкульно висловлювався щодо спроб пояснювати історичні форми особливостями їжі. І все ж, зрештою, Чернишевський визнав у Бокля «кореневу думку»: історія рухається розвитком знання. Просто, на його думку, цю думку треба було довести далі й жорсткіше, доповнивши політико-економічним принципом, згідно з яким і розумовий розвиток сам залежить від обставин економічного життя. Інакше кажучи, Чернишевський приймає Бокля, але тут же починає переробляти його в бік виразнішого соціально-економічного детермінізму.
Через Писарєва бокльянство взагалі ввійшло до російського радикального вжитку майже як формула віри. Саме Писарєв особливо енергійно підхопив той бік Бокля, який був найзручніший для просвітницької публіцистики: що більше реального знання, то сильніший прогрес; що менше фантазій і метафізики, то краще влаштоване людське життя. Звісно, Писарєв не був просто переписувачем Бокля і взагалі значно більше залежав від ширшого кола позитивістських авторів, але, поділяючи бокльянську зневагу до абстрактної філософії та схиляння перед індукцією, Писарєв вимагав відмовитися від естетики й гуманітарних наук на користь хімії, фізіології та анатомії, вбачаючи в них єдиний шлях до визволення Росії від забобонів і економічного відставання. У Лаврова й Ткачова реакція була вже складнішою, бо вони намагалися будувати власну соціологію, а не просто тішитися новими кумирaми з-за кордону. Лавров прямо застерігав, що шанувальники Бокля надто легко говорять про «відкриті ним закони історії», тоді як його висновки, навіть якщо визнати їх частково слушними, ще не тотожні справжнім законам історичного процесу. Ткачов, зі свого боку, високо цінував сам задум Бокля — вивчати історію суспільства так само об’єктивно, як геолог вивчає історію землі, — але наголошував, що ця спроба досі не увінчалася повним успіхом.
Вплив Бокля не вичерпувався публіцистами й соціологами. Він проникав і в ширшу культуру російської освіченої молоді. Показово, наприклад, що Ілля Мечников ще хлопчиком читав Бокля, і ця книжка, за свідченням його біографа, глибоко врізалася йому в свідомість саме тезою про рушійну роль позитивного знання. Однак цей тріумф позитивістського фаталізму зустрів опір з боку консервативної думки, одним із найпотужніших виразників якого став Федір Достоєвський. У 1864 році він публікує «Записки з підпілля» — повість, що є філософською відповіддю не лише Чернишевському, а, у ширшому сенсі, й усьому табору раціоналістів, утилітаристів і соціальних детерміністів, серед яких Бокль посідав далеко не останнє місце. Достоєвський завдає удару по самій серцевині бокльянства — по ідеї передбачуваності людської поведінки. Головний герой повісті з глузуванням розмірковує про те, як заспокоює сучасних мислителів слово «відсоток» — натяк на статистику Кетле й Бокля про неминучий відсоток убивств, самогубств і падших жінок у суспільстві. Якщо все розписано по таблицях, іронізує підпільна людина, то з особистості знімається всяка моральна відповідальність. Достоєвський категорично відмовляється прийняти світ, у якому людину зведено до рівня «клавіші фортепіано» або «штифтика», чиї дії математично детерміновані фізичним середовищем, кліматом або рівнем розвитку інтелекту. У тексті повісті Достоєвський прямо полемізує з твердженням Бокля про те, що розвиток цивілізації та інтелекту неминуче робить суспільство миролюбнішим і призводить до зникнення воєн. Підпільна людина вказує на навколишню реальність: криваву Громадянську війну в США (1861–1865), війну за Шлезвіг-Гольштейн, війну в Криму. Цивілізація, каже підпільна людина, не зробила людину менш кровожерною; вона лише розвинула в ній більшу багатогранність відчуттів і, можливо, ще витонченіші форми жорстокості. Людина, зрештою, завжди захоче відстояти за собою право на примху, на безумство, на руйнівний свавілля — хоча б для того, щоб усі ці логарифми відправити до біса й пожити за власною дурною волею.