Автор огляду: Friedrich Hohenstaufen
Скачати книгу Говарда Джонса можна за цим посиланням (російською).
Це перший переклад російською мовою книги «Епікурейська традиція» (1989), уже покійного автора на ім’я Говард Джонс (1940-2022), який сам по собі, звісно, видається доволі другорядним автором, що займається радше історією США. І все ж сама назва цієї книги, її задум і кількість посилань на неї у вторинних дослідженнях роблять її доволі помітним явищем в епікурознавстві. Саме тому я вирішив перекладати її в міру читання. Але чим далі просувається читання, тим гіршою і гіршою видається ця книга. Її задум звучав навіть дуже непогано — ось що він сам пише в анотації до своєї книги:
Епікуреїзм мав довгу й складну історію. Зародившись у Греції в IV столітті до н. е. як відповідь на особливі потреби нової епохи, він миттєво й широко поширився по всьому Середземномор’ю, а в римські часи конкурував на рівних зі стоїцизмом за лояльність громадян імперії. Рання Церква виокремлювала його як небезпечного ворога віри, і філософія Саду стала об’єктом запеклої кампанії засудження та спотворення; саме одновимірний Епікур — захисник земних насолод — підтримував репутацію цієї школи впродовж усього Середньовіччя. Паралельно з відродженням інтересу до античного світу епікуреїзм, вірніший своїм класичним джерелам, постав наново, додавши важливий вимір до філософських дебатів епохи Відродження, а в XVI і XVII століттях епікурейська теорія зробила значний внесок у розвиток нової науки.
«Епікурейська традиція» — це перше систематичне й всебічне дослідження про виживання епікурейських ідей від античності до Нового часу. Воно слугує корисним довідковим матеріалом для докладніших досліджень «епікурейських» мотивів у літературі та мистецтві й зацікавить студентів і фахівців у галузі класичної філології, філософії, релігії та історії науки.
Але фактично автор простежує не епікурейську традицію, а її сприйняття очима ворогів епікурейської традиції, до яких можна зарахувати й його самого. Так, саме так: Говард Джонс, очевидно, ворог школи Епікура, шанувальник Академій XIX століття, що схиляється перед Платоном і Арістотелем. Але навіть така людина могла б написати непогану історію тієї школи, яку вона недолюблює. Джонс не зміг. Він навіть не спромігся узгодити власні твердження і подекуди сам собі заперечує в межах однієї глави. Звісно, навіть ця книга може бути корисною, але я б її нікому не рекомендував. Непоганою я можу назвати лише 2-гу главу з описом самої філософії та 7-му главу з історією Гассенді. Відносно прийнятною ще можна назвати 8-му главу, а 6-та вже на межі фолу. Але глави 1, 3, 4, 5 — жахливі настільки, наскільки це взагалі можливо. Загалом, завдяки певному охопленню корисних імен і парі непоганих глав, із величезною знижкою я даю цьому лайну оцінку 5/10. Але вона цього навіть близько не заслуговує. Для тих, хто не захоче читати її всю, нижче я подаю цей скорочений огляд усіх її глав. І ще раз: скачати книгу можна за цим посиланням.
Глави 1-3: Про Епікура, його вчення та школу в Італії
Навіть перша глава залишає по собі дуже посереднє враження. Приблизно половину цієї глави нас занурюють у контекст епохи, який зводиться до пережовування «мему» XIX століття про «занепад» епохи еллінізму. Для людини, яка нібито щиро співчуває епікуреїзмові, Джонс обрав дуже дивний спосіб подачі, у дусі: «Ну, ви ж розумієте, епоха жалюгідних деградантів породила суцільне культурне лайно, і ось ще й філософію Епікура зокрема, так». Звісно, він так не висловлюється, але саму цю байку про занепад вигадали саме для цього, і у своїх оцінках автор не надто відрізняється від такого усередненого уявлення.
Ця зміна знайшла відображення в літературі та мистецтві того періоду. Уже в пізніх п’єсах Евріпіда класична трагедія трансформувалася на мелодраму, де інтерес змістився із загальних моральних і релігійних питань, що хвилювали широку аудиторію, на особисті стосунки між персонажами. Ми надто мало знаємо про розвиток трагедії в IV столітті, щоб робити однозначні висновки, але загалом заведено вважати, що тенденція Евріпіда збереглася; що трагіки IV століття, наслідуючи своїх класичних попередників у тому, що переважно запозичували сюжети з традиційних міфів, у доборі й трактуванні виявляли виразний інтерес до театральності та ефекту, а не до незмінного змісту. Коротко кажучи, драматург прагнув не стільки зіткнути глядача із серйозними духовними питаннями, скільки створити захопливий світ інтриг і романтики, в який можна було б утекти.
Загалом, після того як ми дізналися, що індивідуалізм, реалізм, любов до деталей у мистецтві та синтез поезії зі строгим науковим знанням — це все нібито ознаки занепаду, бо суто політично в Афін уже не було т. зв. суверенітету, це чомусь має одразу знецінювати будь-які прояви діяльності греків, і після цього ми маємо зрозуміти, чому ж Епікур такий індивідуаліст. Ну, продукт занепадницької доби. Далі Джонс дуже коротко описує біографію Епікура, хоча навіть не доводить її до смерті, а лише до заснування ним школи в Афінах. І розповідає, як ця школа вбудовувалася в інтелектуальний контекст того часу. Тож про перший розділ сказати особливо нічого. У ньому немає нічого такого, чого б ви не знали й так, якщо читали бодай статтю про Епікура у Вікіпедії. Це просто базова інформація + тупий неробочий мем про еллінізм. Біографію він подає цілком непогано, і читати про це навіть учетверте все одно приємно, особливо коли бачиш, як описується ворожнеча з платоніками та аристотеліками того часу, зухвалість ранніх епікурейців і т. д. і т. п. Щоправда, і тут Джонс не міг не поміркувати про те, як же низько було з боку Епікура принижувати свого вчителя Навсіфана й заперечувати свій борг перед ним.
Другий розділ уже значно кращий. У ньому, в стислому вигляді, викладено античну версію епікуреїзму, без води, але водночас більш ніж змістовно. Починає він із теорії пізнання, яку зрештою підсумовує так:
Цей огляд основних аспектів епістемології Епікура підтверджує її глибоко емпіричну основу. Наші відчуття забезпечують нам безпосередній контакт із фізичним світом і надають єдину інформацію про нього. Враження, що становлять відчуття, слугують основою для загальних понять, які, своєю чергою, слугують і перевіркою самих відчуттів, і фундаментом для суджень. Підтвердження суджень потребує подальшого звернення до відчуттів. У випадку з об’єктами, що перебувають під рукою, це питання уважнішого огляду; у випадку з віддаленішими або цілком нечуттєвими явищами — це питання побудови гіпотез на основі того, що можна спостерігати, і забезпечення того, щоб такі гіпотези не розходилися з чуттєвими даними.
Лише після цього він переходить до атомізму. Виклад теж дуже добре структурований. Він намагається розташувати всі відомості в логічному порядку, де кожне наступне нововведення спирається на попередні тези й саме слугує для пояснення наступних. Включено і розгляд «мінімумів», що є квазічастинами атомів; і пояснення логіки руху «вниз» у космосі, що не має сторін; і важливість принципу відхилення атомів. Але що найголовніше, усе це робиться досить лаконічно й водночас дуже дохідливо. При цьому він говорить і такі речі, яких я ще ніколи сам не чув (!), хоча вже стільки часу в цій темі. Наприклад:
Як пояснює Епікур, заплутування (περιπλοκή) атомів призводить до утворення атомної сітки або оболонки (τὸ στεγάζον), яка становить периферійну поверхню поєднання (згустку, συστήμα). Однак усередині цієї зовнішньої оболонки атоми, з яких вона складається, ніколи не перебувають у спокої, а залучені до безперервної серії зустрічей і відскоків, так що всередині кожного поєднання підтримується безперервна вібрація (пальмос, παλμός). При цьому в одних поєднаннях ступінь зчеплення атомів або природа навколишньої оболонки можуть дозволяти атомам, що їх складають, відскакувати на більші відстані, ніж в інших поєднаннях, і саме ця внутрішня текстура поєднання, розглянута з погляду цих інтервалів (διαστήματα), або, іншими словами, з погляду кількості порожнечі, яку вміщує в собі поєднання, визначає його щільність або розрідженість.
Так, це не новина, що саме так пояснювали щільність різних об’єктів, складених тіл. Але тут це пояснення працює навіть для найменших поєднань, тобто буквально коли поєднано всього кілька атомів. Якщо це так, то маємо тут не зовсім чітко окреслену, але все ж теорію молекулярних поєднань. Зізнаюся, я завжди сприймав поєднання в демокрітівському сенсі (механічне зчеплення), і мені здавалося, що це слабка сторона античного атомізму. Існування такої версії не просто поліпшує античний атомізм, а робить його неймовірно сучасним. Щоправда, ця модель працює абсолютно однаково і для поєднання 2–3 атомів, і для повноцінного табурета. Хоча автор намагається піти далі й навіть намацати різницю між атомом, молекулою та складеним тілом у текстах Лукреція, стверджуючи, що різниця між «атомами» та «насінинами» — це не випадковість і не рівнозначні синоніми. Другий розділ продовжується висновками про атомізм і міркуваннями про складені речі, у яких найважливіше те, що не будь-які «протомолекули» можуть спокійно поєднуватися з іншими, щоб утворити якісь стійкі речі. Плюс коротко проговорюється теорія якостей (колір, звук тощо). Автор вважає, що в Епікура була відмінність від Демокріта, і він не цілком розчиняв якості в суб’єктивному досвіді, наполягаючи на тому, що певні атоми завжди стабільно викликають певні відчуття, а отже в якомусь сенсі можна сказати, що атоми є носіями якостей. Вони самі не кольорові, але атом одного й того самого типу завжди призводить до одного й того самого відчуття кольору. Це певний компроміс між позиціями Демокріта й платоніків.
Наступним блоком після гносеології та фізики нам викладають теорію формування Землі й теорію еволюції суспільства за Лукрецієм. При цьому автор зазначає різні тлумачення цієї теорії та те, що багато дослідників не вважають її теорією прогресу, бо світ загалом уже перебуває в занепаді, на низхідній лінії свого життєвого циклу. До того ж Лукрецій ремствує на те, що, хоча ми й живемо в достатку на тлі первісних людей, ми зіпсовані культурою і створюємо собі небезпеки, яких не було навіть у кам’яному віці. Тягнемося до новизни й багатства, які приносять більше шкоди, ніж користі тощо і т. ін. У цьому філософському аскетизмі, пов’язаному з історичною теорією, Лукрецій зближується з Руссо, і тому його називають примітивістом. Джонс намагається триматися якогось усередненого погляду, але все ж схиляється до інтерпретації примітивізму 60/40. Після цього, переходячи до питання «хто винен», що люди постійно чинять дурниці, — відповідь виявляється в людській природі, а не в незнанні того, що є істинним благом. Так автор переходить до епікурейської теорії вибору й уникання, до градації задоволень і застосування епістемології сенсуалізму до етики. Етика ж, само собою, трактується як квазістоїчний аскетизм, чим доповнює руссоїстське тлумачення Лукреція. Загалом із автором навіть можна погодитися, хоча він трохи перегинає, заглушаючи й без того слабку гедоністичну інтерпретацію Епікура. Джонс — це черговий автор, який, щиро бажаючи «рятувати» Епікура, робить лише гірше.
Потім він викладе критику релігії та страху смерті, попутно відстоюючи тезу, що Епікур не атеїст, а специфічний язичник. Але з цим фактом уже майже ніхто не сперечається. Хоча в контексті всього сказаного вище це справляє посереднє враження. Найцікавіше тут — розгляд поглядів епікурейців на душу. Там він непогано розклав різновиди атомів душі, різні типи «розуму» та аналогію між атомами й людиною. Усе викладено так струнко, як ні в якій іншій статті на цю тему.
Третя глава, як і слід було очікувати, присвячена епікурейцям в Італії, хоча це й трохи дивно, бо в попередній главі автор викладав доктрину школи на добрих 3/4, спираючись на Лукреція, і зовсім проігнорував усю історію школи до міграції в Італію. На початку третьої глави він присвятив епікурейцям Сходу лише одну сторінку, по суті просто перелічивши кілька локацій і з десяток імен, і на цьому все. Жодних цікавих гіпотез, нових фактів чи чогось подібного. Нічого про внутрішні розколи в школі того часу. Взагалі нічого! Ані слова навіть про зв’язок із медичною школою методистів. Книга, звісно, і не про це, але все одно дивно, що він просто не проскочив точно так само й саму Італію, адже Лукреція він уже й так зачіпав. При цьому, хоча він і взявся писати про Італію, але жодних справді глибоких і цікавих фактів тут теж не подає. Будь-які, найзвичайніші виклади римського епікуреїзму з будь-якого іншого джерела дають приблизно такий самий обсяг інформації, і навіть я міг би сказати значно більше. Приблизно половину глави просто з’ясовуються стосунки між епікурейцями Неаполя та Геркуланума, причини, чому їх не згадував Лукрецій, і чому самого Лукреція у своїх книгах не згадує Цицерон (при тому, що він знав про поему Лукреція й обговорював її в листах). У чомусь це навіть цікаво, і деякі корисні думки тут є, але якоїсь інформації про саму школу ми не дізнаємося, і знову тут лише переказ класичних уявлень про тему. Є вульгарні епікурейці, а є хороші, і т. д. і т. п. Внесок Філодема описано одним рядком — «ну, норміс крч, просто переказував ортодоксію і нічого не вигадував». І це просто жесть, наскільки безграмотно.
Про епікурейців у політиці автор згадав, але лише для того, щоб показати їх як ворогів Цезаря і прихильників аристократичної олігархії. Він знайшов майже однакову кількість політиків-епікурейців як на боці Цезаря, так і проти нього, але потім указав на те, що після смерті Цезаря його епікурейські друзі виступили проти Марка Антонія, а отже, показали себе друзями оптиматів. Звучить, насправді, не дуже переконливо. Теорію про те, що сам Цезар був епікурейцем, автор навіть не згадує. А занепад школи після 50-х років до н. е. автор пояснює тим, що доти в Італії нібито не було конкуренції. Щойно з’явилося багато захисників стоїцизму, платонізму тощо — епікуреїзм одразу відійшов на другий план. Ну хіба це не неймовірна глибина аналізу? Виходить навіть так, ніби один-єдиний Цицерон перебив усю епікурейську традицію. І взагалі Цицерон вищий за всі мірки, справжній геній тощо і т. п. Джонс навіть не розуміє, що така упередженість Цицерона суперечить його думці про те, що епікурейці — політичні вороги Цезаря. Щоправда, цей гальмо навіщось згадав про стоїчне коло Сципіона, Панетія й Посідонія, і тим самим зруйнував власну ж легенду… загалом. Глава відверто слабувата. До речі, описи стоїків за обсягом і змістом кращі й більші, ніж опис епікурейців, лол.
Далі Джонс переходить до періоду Імперії й робить цілу серію абсолютно хибних висновків, ігноруючи пласти епікурейської культури. Виявляється, що ця епоха, попри свою відносну мирність, усе одно не сприяла школі Епікура. Чому? Та тому що всі стали такими собі серйозними й сумними після громадянської війни, усвідомили, що більше ніколи не сміятимуться. Імператора Августа автор книги надмірно вихваляє, стоїків він теж надмірно вихваляє, як до того вихваляв Цицерона. Великий Август просто як лікар-психолог, зцілює ментальну травму римлян. І загалом картина виходить такою, що Джонс — це черговий академічний консерватор, який узявся писати історію епікуреїзму. Якщо спочатку він бодай намагався, то вже в третій главі ніби зірвався з котушок і почав ліпити один хибний мем на інший. Тут особливу увагу приділено Вергілію. Може, тому що він був епікурейцем? І так, і ні! Усе тому, що з віком він змінив позицію, і це добре ілюструє занепад школи. З таким самим успіхом він міг би згадати й Горація, але цього не стається! Справді, подумаєш. Навіщо згадувати так багато другорядних деталей? Він же від самого початку обіцяв не заглиблюватися в культуру (тому робитиме це всю книгу, але лише коли йдеться не про епікурейців).
Проте після суворої реальності більш ніж двох десятиліть громадянської війни філософський ідеал, яким би привабливим він не був, не міг конкурувати з безпосередньою присутністю живого рятівника. Адже те, що обіцяв Епікур, здавалося, здійснив інший: deus nobis haec otia fecit. Так проголосив юний Вергілій, ще перебуваючи в Неаполі; і цим «богом» був не Епікур, а Октавіан.
Після таких жалюгідних викидів про «занепад еллінізму» в першому розділі книжки більшого від цього дурника чекати не доводиться. Решту міркувань про те, як християнство всіх витіснило тощо, навіть не хочеться переказувати. Особливо безглуздо виглядає те, що після переможного приниження епікуреїзму Джонс потім раптом згадує про Помпею Плотину, Діогена з Еноанди тощо. При цьому про Діогена та його напис автор пише більше, ніж про Філодема і всіх інших, хоча, здавалося б! Адже саме на тлі Філодема ця напис виглядає бляклим навчальним текстом! Автор же каже рівно навпаки (!) і висловлює жаль із приводу поганої збереженості стіни в Еноанді! І це при тому, що стіна збереглася дуже навіть добре, на відміну від масштабів втрат у Геркуланумі. До речі, про погану збереженість геркуланумських сувоїв він узагалі не сказав ані слова, жодного жалю. Адже Філодем, як виявилося, автор нецікавий і вторинний. Щоб ще краще усвідомити масштаб абсурду, скажу, що головне нововведення Діогена — опис утопічної анархо-комуни з обов’язковою загальною працею — відсутнє. Так, він сказав, що там є певна згадка про прийдешній Золотий вік, але й тільки. Просто два слова, без жодної конкретики. Він навіть не спромігся порівняти це з песимістичною позицією Лукреція. Але знову ж таки, більше місця, ніж Діоген, займає… Плутарх. А я нагадую: книжка називається «Епікурейська традиція». Тут він захоплюється генієм Плутарха й переказує зміст трьох найвідоміших праць із критикою епікурейців.
Зв’язку епікурейців із Лукианом у автора немає! Він навіть завершує розділ переказом «Олександра, або Лжепророка», згадує про епікурейця Цельса та загальний настрій Лукиана, але потім останнім абзацом спеціально розжовує, чому Лукиан ну от прямо на 100% ніяк не може навіть підозрюватися в тому, що він епікуреєць. Доказів він, щоправда, не навів, а лише констатував, що Лукиан — сатирик і критикує взагалі всіх, зокрема епікурейських філософів. Якби перший розділ я оцінив на 4-5/10, суто за непогану подачу біографії Епікура, де навіть кепсько осмислений контекст принаймні гарно оформлено, а другий розділ я оцінив би на 9/10 через чудовий виклад доктрин школи, що балансує між стислістю та змістовністю, то третій розділ я б оцінив десь на 2/10, із величезною натяжкою, просто за те, що він бодай згадав певну кількість епікурейців. Дякую й на цьому. Але найстрашніше в тому, що річ не в економії місця. Згодом він дуже щедро описуватиме найдрібніші деталі історії неепікурейських авторів.
Розділи 4-5: Тріумф анти-епікуреїзму
На тлі попередніх — четвертий розділ це щось неймовірне! Переважно він стосується пізньоантичних християнських коментаторів і пропагандистів, які згадують Епікура з критикою. Якщо коротко, то все не так однозначно. І справді, спершу нам показують, що святі отці самі могли вважати душу тілесною, світ — потенційно руйнівним тощо і т. ін. Але далі він робить серію дуже смішних висновків. (1) По-перше, треба повірити, що раз критикували не лише епікурейців, а й усіх греків, то жодної прямої особливої упередженості не було; (2) По-друге, треба прийняти, що раз іноді з риторичною метою окремі автори могли приймати окремі тези Епікура, щоб на його тлі принизити своїх ворогів-єретиків, то християнство увібрало в себе епікуреїзм тією самою мірою, що й стоїцизм та платонізм; (3) По-третє, святих отців треба зрозуміти й пробачити, бо вони не мали доступу до оригінальних епікурейських текстів, знали їх за спотвореними переказами, і якби мали на руках першотвори, то точно б передумали.
Потім цей самий дурник наведе цілу низку прикладів, що доводять: християнські автори мали на руках не лише ті самі тексти, що є в нас, а й деякі тепер утрачені.. Але там вони якраз навіть трохи хвалили Епікура за аскетизм, тож «що й треба було довести»: щойно християнин відкриває Епікура, то відразу оцінює його краще. Те, що якщо хтось на ділі показав, що тексти доступні, а отже їх могли читати й критики… та й байдуже. Коротше, християни — класні хлопці, упередженості не було, всі школи рівні. Усі автори чудові (особливо Цицерон і Плутарх). Кайф. Те, що епікурейців критикували трохи жорсткіше, ніж інших, — просте непорозуміння. Саме тут доречно в гру вступає Лукиан, бо в його «Олександрі» християни й епікурейці виступають у тандемі, як вороги шарлатанів. І це єдина позиція, яка в християнстві близька до епікуреїзму, а саме ворожість до забобонів, астрології тощо і т. ін. Саме це й становить головний пункт для обґрунтування всього того світу веселки й дружби, який Джонс малював вище. Потім сюди він додає те, що християни теж були захисниками вільної волі, що деякі Отці Церкви писали тексти про відхід із політичного життя та інтерес лише до особистого спасіння, і найголовніше — громада. Християнська громада й епікурейські школи зближуються, як дві краплі води. Епікурейська дружба — це християнська любов, Епікур — це Христос, і все в такому дусі. Виявивши паралелі, він може підсилити всі попередні аргументи про синкретизм і таким чином повністю розмиває всю картину в загальному єднанні всіх філософських шкіл під проводом християн. Це просто неймовірна маячня. Але зате гарно оформлена. Даю розділові навіть 3/10. Тут ще бодай згадується Епікур, і можна отримати підказки, де шукати ці згадки в християнській літературі.
П’ята глава оповідає про долю Епікура в класичному середньовіччі після падіння Риму. По суті — це дубль четвертої глави, тільки авторові доводиться ще важче, бо епікуреїзм став ще далі від християнської ідеології, і висмоктувати щось із пальця вже не так просто. Завдяки цій марній главі він міг би розширити уявлення про античних епікурейців, згадати опосередковані впливи на літературу й медицину, розширити лор… але ні. Краще витратити цілу главу на середньовіччя одразу після цілої глави про християнських теологів. І, звісно ж, добра половина глави взагалі не про Епікура, а про те, як доблесно монахи Європи намагалися зберігати латинську культуру. Тут і довгі описи монастирів Ірландії та Англії, і Каролінзьке відродження, і багато чого по дрібницях, окрім цього. Сам по собі розділ непоганий, але книжка, нагадаю, називається «Епікурейська традиція»… Тут перелічено навіть зовсім другорядних ченців і смакуються найменші деталі, включно з театральними постановками Хросвіти (хоча про культуру він обіцяв не говорити, і тому обминув вплив Епікура на літераторів, браво!). Перекладацький рух XII століття? Будь ласка, навіть із довгим списком назв перекладених книжок! Розділи про епікурейців і близько не могли похвалитися таким бажанням Джонса вникати в деталі. Ближче до кінця глави, вперше згадавши про Епікура, автор буквально називає епікуреїзм лайном (шлаком, якщо точніше), і перекреслює все те, що наговорив у четвертій главі:
Ім’я Епікура при цьому помітно бракувало. І річ зовсім не в тому, що ми тримали Епікура за лаштунками лише для того, щоб наприкінці з драматичним ефектом вивести його на сцену в один ряд із головними героями. Просто факт у тому, що Епікур посідає місце лише серед другорядних персонажів, і це з причин, які легко пояснити. У процесі відбору античних трофеїв корисність була лише одним із критеріїв, уживаних для розрізнення срібла від шлаку. Іншим критерієм була прийнятність. У випадку більшості античних авторів потрібен був лише той чи інший ступінь коригування, щоб привести їхні праці у відповідність до ортодоксального християнського вчення. З Епікуром усе було інакше. Основні догмати його філософії настільки розходилися з фундаментальними принципами християнської віри, що існувала прірва, яку не могла подолати жодна винахідливість. Ба більше, у міру того як тривало розподілення здобичі, чим більше накопичувалося срібла, тим легше було відкидати домішки. Отже, Епікур став жертвою не лише своєї крайньої неортодоксальності, а й надміру багатств, які приносила решта класичної традиції.
Ну й охуїти, звісно, викладальник епікурейської традиції, який плутається у власному пиздьожі, бажаючи одразу всім догодити. Далі він перелічує всі відомі рукописи Лукреція і в яких монастирях вони побували. Наскільки були відомі праці Цицерона і Діогена Лаертського тощо. Джонс намагається уявити, наскільки взагалі тоді могли знати про вчення Епікура. І ось це не позбавлене певної цінності в цій главі. Нарешті він згадує про запозичення в Ісидора Севільського, Беди і Рабана, а також про згадки в поезії вагантів і Чосера. Найбільше уваги він приділив розлогій згадці в Іоанна Солсберійського. І все.. жодної історії середньовічного атомізму. Жодного зв’язку з альбігойцями. Жодних інших, навіть мені відомих, згадок Епікура цей оглядач не наводить. Але навіть усе те, що він згадав, — за обсягом поступається одному лише Плутарху. Від усієї п’ятої глави цей шматок становить від сили 10%. І здавалося б, ти пишеш про епікурейську традицію, вчепися хоча б за щось, що там є! Але, говорячи про вплив на поетів, наш дурник заявляє:
Нам немає потреби простежувати шлях цього другого Епікура далі.
Глава шоста: Валла не епікуреєць, а епікурейці — це лайно
Шоста глава поки що на другому місці серед усіх, після другої. Її я можу оцінити на всі 6,5/10, просто через те, що вона бодай дозволяє дізнатися щось нове. Вона знову вкрай неповна, і знову Джонс настільки прискіпливий, що якби він і далі так продовжував, довелося б визнати, що епікурейська традиція — це порожній звук, і що її представників просто не існує поза межами античності. Він настільки прискіпливий, що мені іноді здається: якби авторові дали текст Епікура й підписали «автор XVII століття», то він би знайшов, що жодним епікуреїзмом тут і не пахне. У цій главі доволі багато цікавих фактів, і принаймні порушено всі найвідоміші приклади. Із цікавого можна навести, наприклад, ось це:
Запитуючи в Нікколи про повернення своєї копії [Лукреція], Поджо прямо заявляє, що, крім нього самого, є ще багато тих, хто буде вдячний за можливість прочитати її. Ба більше, маємо свідчення одного з найближчих друзів Поджо, Бартоломео да Монтепульчано, який 1418 року писав Амброджо Траверсарі, що знайомий — особисто або через листування — з великим числом людей, які присвятили себе епікурейській справі.
Або ось тут він згадує, що 1400 року Франческо Дзабарелла написав трактат «De felicitate» («Про щастя»), де цілком типово захищав Епікура, стверджуючи, що той насправді аскетичний стоїк. Часом трапляються зовсім неочікувані речі, як-от епікурейські вірші Леонардо Бруні, що разюче вибиваються з його звичного стоїчного настрою. Це його «Канцона» (бл. 1421):
Хто ж може тоді заперечити тут, серед нас,
що щасливий стан людини — це той,
який найбільше уподібнений
щасливому життю богів?
Радісна солодка втіха з її
приємними насолодами, серце задоволене й вдячне,
і саме в собі вдоволене
в кожному бажанні та вільне від усяких «на жаль»?
Авжеж, коли я перебираю свої думки,
якщо інші вміють запитати, вони [думки] німіють
і завмирають, мов утрачені,
бо спростувати ці доводи важко;
і це було думкою Епікура.
Та водночас Джонс залишається вірним собі й просто зариває епікурейську традицію. Валла для нього не епікуреєць, представники Римської Академії (і навіть Каллімах) — теж не епікурейці. Якщо хтось із їхніх сучасників думав, що це так, — то це просто дурні, які не зрозуміли, і вживають слово «епікуреєць» як лайку. Загалом у 110% випадків, якщо хтось називає когось епікурейцем, то автор не вірить і списує це на матюки. Якщо хтось читає й перевидає Лукреція, то автор на всі 100% переконаний, що це лише тому, що там гарна латина, і що рівно 0% читачів цікавилися філософією. Ну от він прямо переконаний, що саме 0%. Найбільше цитує Лукреція, як виявилося, Монтень. Майже 200 разів, що робить його одним із найбільш цитованих авторів узагалі в спадщині Монтеня! Але при цьому Джонс вважає, що все це нічого не означає, і що вплив Лукреція на Монтеня нульовий, що всі збіги випадкові, і що Монтень — ворог епікурейської філософії. У Еразма є діалог «Епікуреєць»? Ну, автор вважає, що це нічого не означає. Прискіпування доходять до того, що якщо якийсь поет скаже, що Лукрецій добрий, але Вергілій кращий, то все — Лукреція цей поет, виявляється, ні в що не ставить. Отож виходить, що епікурейська традиція у XV–XVI століттях дає нам аж цілого ОДНОГО епікурейця, і це Козімо Раймонді. Як же Джонс оцінив працю Козімо? Ну, як примітивне тупе лайно, сміх та й годі. Але принаймні щиро написане, чим нас закликають захопитися.
Розділи 7–8: Гассенді, і той не епікуреєць.
Епікурейців немає. І це вершина їхньої історії.
У сьомому розділі сталося диво, і текст почав бути і корисним, і цікавим. Він цілком присвячений одному лише Гассенді, і нарешті автор майже (!) не сумнівається в тому, що перед ним філософ-епікуреєць. І він одразу задає дуже круту динаміку, починаючи з майже детективного викладу того, як Гассенді приходив до ідеї захисту епікуреїзму, і як він створював свою першу працю на цю тему. Особливо цікаво тут звучить згадка про те, як Галілей жваво цікавився працею Гассенді й чекав на її вихід, і як Кампанелла підтвердив своє мракобісся:
У двох листах, написаних у травні та липні того самого року, Кампанелла, вітаючи Гассенді з деякими астрономічними спостереженнями, рішуче заперечував проти поширення Гассенді епікурейської філософії через твердження Епікура про те, що світом керує випадок, а не розум.
Цей розділ я сміливо оцінюю на всі 9/10, хоча він міг би бути й кращим. Тут не так багато деталей учення Гассенді, і не так багато про його вплив на сучасників. По суті, немає суперечки з Декартом, і ще можна вигадати багато інших вад. Але як «детектив», що з’ясовує обставини написання його книжок, — чудова робота. Автор, звісно, всіма силами намагався згладити епікурейські віяння в працях Гассенді. Він із шкури пнувся, щоб довести, що Гассенді лише скептик і гуманіст, і взявся за Епікура виключно тому, що це було зручно для демонстрації своєї гуманістичної, філологічної обізнаності. Така собі незвідана земля, виклик для нього. Але все ж через те, що Гассенді захищав Епікура з тривалою впертістю, і цим же займалися його найближчі друзі, зовсім проігнорувати це авторові не вдалося, і наприкінці він із певним роздратуванням змушений визнати, що ця людина — внесла значний вклад в епікурейську традицію, навіть якщо сама не була епікурейцем.
Восьма, і остання глава книжки — виконана рівно в такому ж дусі, як і попередня. Тут уже йдеться про Англію XVII століття. Він навів непогану кількість атомістів і популяризаторів епікуреїзму для цього періоду, краще, ніж у прикладі з Францією. І, звісно ж, Джонс для всіх знайшов стандартні запевнення в тому, що вони вірні християни й не люблять Епікура (тому навіщо ж тоді видають його всупереч зовнішнім нападкам, ага). На підставі цього Джонс робить висновок, що епікурейців в Англії не було. Ну от узагалі жодного. Нуль. Лише Чарлтон із величезними натяжками. При цьому XVII століття, за словами автора, — це зеніт, пік впливовості Епікура! Як він сам каже:
Не те щоб історію було розказано до кінця. Епікур ще з’являтиметься, але вже не в центрі уваги.
Так, справді, плювати на французьких матеріалістів XVIII століття. Навіщо згадувати внесок Локка? Кому потрібні французькі лібертини? Їх не існувало. І ось ця людина нібито описала «Епікурейську традицію»… так, для людини, яка зовсім нічого не знає про тему, — навіть тут є досить багато зачіпок. Але праця настільки гіперкритична, що, по суті, вбиває уявлення про епікуреїзм як про реально існуючу мисленнєву тенденцію. Автор книжки відмовив усім найгіднішим кандидатам і натякає, що вони лише «внесли вклад», «допомогли» справжнім епікурейцям. Цих справжніх епікурейців частіше називають вульгарним бидлом, але нікого він навіть не зможе й назвати. По суті, після смерті Діогена з Еноанди існувало всього 2 епікурейці. Козімо Раймонді і Гассенді з Шартоном (кожен як 0,5 людини). А якщо ще серйозніше, то лише один Козімо. Це буквально той висновок, який можна зробити з цієї книжки. Ось і вся «традиція». Автор ще й знаходить у всьому цьому неабияку іронію та постійно не забуває глузувати з цієї ситуації. Ну а висновків ніяких не буде. Книжка просто нікчемна.