Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Після побіжного перегляду книги Прохаски (огляду на неї немає, оскільки вона того не варта, але є коментар у телеграмі), і огляду книги Пінеля, наступною я вирішив переглянути працю («Теоретичний і експериментальний досвід про гальванізм», 1803) італійця Джованні Альдіні (1762-1834), небожа Гальвані й послідовника його електричних дослідів. Він перший із фізіологів, хто перейшов від дослідів над мертвими жабами до дослідів над мертвими людьми та їхніми відтятими головами. При цьому можна натрапити на згадки про те, що Альдіні щиро мав намір воскресити мертвих за допомогою електрики. Ось що пише Вікіпедія:
18 січня 1803 року в Лондоні відбулася його найвизначніша демонстрація, а саме гальванічні екзерсиси з купленим тілом повішеного вбивці. Він під’єднував полюси 120-вольтного акумулятора до тіла страченого вбивці Джорджа Форстера (George Forster). Коли Альдіні прикладав дроти до рота й вуха, м’язи щелепи починали сіпатися, а обличчя вбивці спотворювалося гримасою болю. Ліве око відкривалося, ніби хотіло поглянути на свого мучителя. Газета London Times писала: «Несвідомій частині публіки могло здатися, що нещасний ось-ось оживе».
..
Ось як цей дослід Альдіні описав один із його сучасників: «Відновилося тяжке конвульсивне дихання; очі знову відкрилися, губи заворушилися, і обличчя вбивці, більше не підкоряючись жодному керівному інстинкту, почало корчити такі дивні гримаси, що один із асистентів утратив від жаху притомність і протягом кількох днів страждав на справжній розлад розуму».
Такі видовища називали «електричними танцями». Вплив цих дослідів на «Франкенштейна» тому більш ніж імовірний. Однак, як і його дядько, Альдіні був віталістом, хоч і вірив у існування електричного струму, що генерується в мозку й тече нервами, аби постачати м’язи енергією. Теорії Альдіні про те, що електрика є сполучним містком між матерією та життєвою силою, заперечував матеріаліст Вільям Лоуренс (його я ще вичитуватиму пізніше). Альдіні також проводив дослідження маяків і протипожежних пристроїв, а також застосовував методи електротерапії для реабілітації пацієнтів із психічними розладами (повідомляючи про повну реабілітацію пацієнтів після транскраніальної електричної стимуляції), передбачаючи електротерапевтичні методи наступного століття. На знак визнання його заслуг Альдіні був посвячений у лицарі імператором Австрії та призначений міським радником у Мілані. Він витратив значну суму на заснування школи природничих наук для ремісників у Болоньї. У 1804 році він став членом-кореспондентом Баварської академії наук. У 1819 році Альдіні вперше провів електростимуляцію сердець обезголовлених людей і рекомендував гальванічні струми для лікування непритомності.
Теоретичний і експериментальний досвід про гальванізм
Більшого занурення в біографію тут і не потрібно, тепер можна переходити до книги. Я користуюся не оригіналом, а французьким виданням 1804 року. Ця версія книги відкривається присвятою Бонапарту, тоді ще першому консулу. Альдіні нагадує, що Бонапарт ще в Італії дозволив йому демонструвати головні гальванічні досліди, попри активні військово-політичні справи. Він пов’язує долю нової науки з державною підтримкою, і тому Бонапарт постає як покровитель наук, а відкриття Гальвані — як справа, що під такою політичною опікою має здобути безсмертя разом із іменем самого Бонапарта. У вступі Альдіні вибудовує історію науки як історію маленьких зародків, які століттями лежать майже без жодної користі, доки не потраплять до рук Людини, генія, здатного дати їм розвиток. Переважно це панегірик уже померлому Гальвані. Вступна стаття Альдіні прикольна. Написана вона красиво й поетично. Навіть у коротенькому розділі про історію науки, де він порівнює науку про електрику з іншими й шкодує, що вона так довго перебувала в зародковому стані:
«Будь-яка галузь науки, і особливо теорія «тваринної електрики», являє нам ту саму картину. Бо чим була електрика, коли Фалес Мілетський здійснив своє відкриття? І чим залишалася вона впродовж довгих століть у руках Плінія, Страбона, Діоскорида й Плутарха? Упродовж цього довгого часу вона була лише зерном, прихованим у землі й таким, що чекало на щасливіші руки, аби набути своєї справжньої цінності; і навіть славетні мужі, які її виховали й піднесли — Гільберти, Мушенбруки, Нолле, — не мали ані найменшого уявлення про ту рясноту плодів, які судилося зібрати Далібару, Франкліну й Вольті — ученим, чиї численні праці охоплюють найважливіші явища природи».
Але там є й куди пишномовніші оди людському генію. Далі він таки вже з перших сторінок визнає, що підтримує теорію віталізму. Ось, наприклад, у цих рядках:
«Стовп, винайдений професором Вольтою, навів мене на думку про засіб, досконаліший, ніж будь-який із тих, що застосовувалися дотепер для оцінки дії життєвих сил. Я провів над тілами страчених досліди, з яких фізіологія, як я гадаю, зможе витягти чималу користь.
[…] Яким би благотворним не видавалося відкриття гальванізму, що збагатило скарбницю наших знань відомостями про цей збуджувальний початок, я навряд чи знайшов би в тому задоволення, якби не було можливості обернути його на полегшення стражденного людства. Спостерігаючи ту могутню дію, яку він справляє на органи, позбавлені життя, ми природно дійшли висновку про його вплив і на ті органи, що все ще перебувають під владою життєвих сил».
Далі Альдіні пояснює план книги. Перша частина має показати дію гальванізму без металів і описати його загальні властивості. Друга — дослідити силу гальванізму щодо «життєвих сил», головно на тваринах і людських трупах. Третя — перейти до медичного застосування. Окремі результати буде винесено в додаток, де описуються нові фізичні та хімічні прилади. Важлива також його обережність. Альдіні прямо каже, що не вважає можливим дати повну й сувору теорію гальванізму. Він указує на авторів, які вже пробували медичне застосування гальванізму: Пфафф, Гумбольдт, Вассаллі, Ріттер, Грапенгіссер та інші. Але Альдіні вважає, що їхні успіхи передчасно змусили багатьох дивитися на гальванізм як на вже завойований медичний засіб. Він різко застерігає від такого ентузіазму. Нова практика ще «в колисці», застосовувати її до всіх хвороб без розбору не можна.
Частина перша: Про природу і загальні властивості гальванізму
Перший великий розділ книги — це захист гальваністської позиції проти надто прямого зведення цього явища до дії металів. Альдіні не відкидає Вольту й його батарею; навпаки, він широко використовує вольтів стовп. Але його головна мета — показати, що метали підсилюють і спрямовують дію, а не створюють сам принцип. Простіше кажучи, гальванізм пов’язаний із самою тваринною машиною. У першому положенні Альдіні формулює вихідний тезис: м’язові скорочення спричиняються розвитком особливого флюїду в тваринній машині; цей флюїд проводиться від нервів до м’язів і може діяти без металів. Він відштовхується від Гальвані, який називав цей принцип «тваринною електрикою». Сам Альдіні поки не хоче вирішувати, чи тотожний гальванізм звичайній електриці; йому важливо спершу довести факт дії. Далі він наводить цілу серію описів дослідів над трупами. Вони побудовані на поєднанні частин тваринних тіл із підготовленою жабою, що слугує чимось на кшталт живого електрометра. Без жодних металів, утворюючи замкнений ланцюг із різних істот, він спостерігає провідність електрики, і особливо добру в тих випадках, коли поєднуються нервові системи. Усі ці приклади наводити не буду, але сенс цих дослідів — показати, що тваринні тканини можуть утворювати провідну систему без металевого апарата.
«Гадаю, що досліди такого роду незаперечно доводять: гальванізм є флюїд, властивий самій тваринній машині, незалежний ані від впливу металів, ані від будь-якої іншої сторонньої причини».
У третьому положенні йдеться вже про людську машину. Але тут поки що без дослідів над трупами, а цілком ще нешкідливі приклади електромагнітної взаємодії людської руки й частин тварин. Тут же Альдіні пов’язує свої досліди з теорією Гумбольдта про «гальванічну атмосферу». Ідея така. Навколо нервів і м’язів може існувати зона дії, тож подразнення іноді починається ще до грубого механічного контакту. Альдіні навіть пропонує використовувати це для пояснення деяких незвичайних відчуттів: хірургічний інструмент, наближаючись до нервової гілки, може спричиняти біль не лише тому, що він її торкається, а тому, що входить у її «атмосферу». Загалом, коли Альдіні демонструє замкнені ланцюжки з тварин і порівнює їх із батареєю Вольти, на думку спадає сцена з JoJo з людьми з колон.
«Нехай четверо або більше людей, узявшись за руки, попередньо змочені в розчині хлористого натру, утворять довгий живий ланцюг; нехай перший із них тримає в руці м’язи препарованої жаби: якщо остання людина, що перебуває на протилежному кінці зали, торкнеться спинного мозку або стегнових нервів — виникнуть скорочення; якщо ж перервати цей живий ланцюг, скорочення миттєво припиняться».
Загальний висновок перших шести положень такий: Альдіні намагається відбити головний удар вольтіанців. Якщо скорочення виникають без різнорідних металів, а іноді взагалі без металів, то метал не є першоджерелом явища. Він може бути підсилювачем, провідником, зручним апаратом, але не сутністю гальванізму.
У сьомому положенні Альдіні робить поступку Вольті: різнорідність металів справді збільшує силу скорочень. Але це посилення не доводить, що сама причина скорочень є металевою. Метали — це зручний інструмент для дослідів, чудові провідники електрики, і вони будуть корисні у вивченні тваринної електрики, але все ж перебільшувати їхнє значення не варто. У восьмому положенні Альдіні намагається пов’язати гальванізм із хімією повітря. Він розглядає лейденську банку, вольтів стовп і тваринні речовини як системи, що за певних умов поглинають компоненти атмосферного повітря. Дев’яте положення присвячене полум’ю як порушникові електричної та гальванічної дії. Альдіні ставить дослід із лейденською банкою: якщо провести частину системи через полум’я, банка втрачає частину електрики або розряджається так, що людина в ланцюзі не відчуває удару. Так само він ставить ще інші досліди, які доводять той самий ефект полум’я щодо всіх гальванічних ефектів. У десятому положенні Альдіні перевіряє, чи може гальванізм діяти через рідке середовище, і доходить висновку, що так, цілком може. Але вже в наступному розділі, знову повертаючись до теми рідкого середовища і до риб, які користуються електрикою, він висловлюється цілком у дусі людини, що приймає логіку телеології:
«У зв’язку з цим не можна не захоплюватися мудрістю природи, яка влаштувала так, що моря, в яких мешкають риби, настільки рясно насичені хлоридом натрію».
Одинадцяте положення стосується дії «звичайної» електрики на гальванічні апарати. У цих дослідах він фактично досліджує не тотожність, а взаємодію двох режимів електричної дії. Дванадцяте положення стверджує, що гальванічна дія посилюється, якщо в дугу зв’язку вставити провідники великої «ємності». Тринадцяте положення говорить про швидке проходження гальванізму через довгий ланцюг. Воно продовжує досліди з людськими ланцюгами. І знову тут показано кількох людей, змочені руки, розчин солі, жабу на одному кінці, подразнення на іншому. Під час замикання ланцюга скорочення виникають одразу. У 14-му положенні Альдіні ставить досліди з так званою «електричною атмосферою», а в 15-му — вплив різних препаратів, зокрема опію, на посилення або послаблення дії струмів.
Шістнадцяте положення — теоретичний центр першої частини книги. Тут розглядаються подібність і відмінність електрики та гальванізму. Попри всі очевидні подібності, він наполягає, що електричні явища зазвичай мають причиною рух, тоді як у гальванізмі рух частіше є результатом; для звичайної електрики іноді достатньо одного провідника, а для гальванічної дії потрібна система з двох різнорідних або функціонально різних елементів; електричні тварини на кшталт торпеди діють під впливом волі тварини, а штучний гальванізм — ні; деякі тіла добре передають гальванізм, але погано проводять звичайну електрику, і навпаки. Він також наводить досліди Вассаллі. Проходження гальванічного струму через тіло жаби могло призводити до розкладу її рідин і сильного здуття, чого не спостерігали під час дії звичайними електричними іскрами. Це дає Альдіні підставу стверджувати, що гальванізм має особливий хіміко-фізіологічний спосіб дії, який не зводиться до електричного удару.
«З усього викладеного я роблю висновок, що теорії Гальвані та Вольти здатні безконечно доповнювати й прояснювати одна одну. І хоча ці двоє учених мужів ішли різними шляхами, вони обидва однаковою мірою сприяли освітленню одних і тих самих положень учення».
Після цього, у сімнадцятому положенні Альдіні пропонує гіпотезу «тваринної батареї». Коротко кажучи, якщо можлива неметалева батарея, то можлива і батарея з одних лише тваринних речовин. Він намагається уявити тваринний організм як самоорганізований електричний апарат, де нерви, м’язи й рідини утворюють ланцюги, полюси, провідники та накопичувачі.
Частина друга: Про владу гальванізму над життєвими силами
За змістом ця частина складається з чотирьох секцій: (1) досліди на різних тваринах; (2) досліди на трупах страчених; (3) дія на мозкові оболонки, коркову речовину мозку та серце; (4) досліди на людських трупах після природної смерті. Якщо в першій частині Альдіні обстоював існування гальванізму як особливої тваринно-електричної дії, що не зводиться до металів, то тепер він хоче перевірити, як цей агент діє на залишкову життєздатність органів. Його цікавить, які тканини ще відповідають, коли звичайна подразливість майже зникла; які органи втрачають здатність до скорочення раніше; чи можна за допомогою гальванізму відрізнити цілковиту смерть від тимчасового згасання функцій. Альдіні прямо каже, що його підштовхнули «відважні досліди Гумбольдта над самим собою». Але дія вольтового стовпа виявилася настільки сильною й небезпечною при застосуванні до людини, що він волів спершу перейти до дослідів на теплокровних тваринах. Організація теплокровних тварин досить близька до людської, тож їх можна використовувати як попередню модель перед дослідами на людині. Альдіні наголошує, що перш ніж говорити про медичне застосування, потрібно вивчити сам вплив гальванізму на «життєві сили». Тут Альдіні наводить довгий приклад із власної біографії, як його дослідження були представлені Французькому інститутові, і там їх піддали всебічному аналізові та критиці. Критикували його такі знаменитості, як Бертолле і Лаплас, а таким відомим ученим, як Біо — було доручено проводити додаткові, так би мовити, перевірні досліди, і зрештою Альдіні здобув визнання.
Перша секція другої частини починається з дослідів на теплокровних тваринах: биках, телятах, ягнятах, птахах, собаках та інших. Альдіні розглядає їх як проміжну ланку між жабою і людиною. Наводити приклади цих дослідів я тут не буду, бо описи ці звучать надто жорстоко, і проводяться вони не лише на трупах, а й на живих (вівісекція). До речі, окремо зазначено, що світляки під впливом гальванізму світяться сильніше. Якщо підбити підсумок першої секції, то гальванізм діє на теплокровних тварин цілком помітно й закономірно, але не однаково на всі органи. М’язи обличчя, язик, повіки, кінцівки й багато скелетних м’язів відповідають охоче; серце поводиться вередливо й часто втрачає гальванічну збудливість раніше, ніж інші м’язи. У певному сенсі це вже майже програма порівняльної електрофізіології.
«Мені не відомо, щоб хтось до мене проводив подібного роду дослідження на людському трупі за допомогою вольтового стовпа; утім, знаменитий Биша, чия передчасна кончина стала тяжкою втратою для розвитку анатомії та фізіології, здійснив у цій галузі кілька корисних спроб і, без сумніву, просунувся б значно далі, якби не передчасна смерть, про яку ми всі глибоко сумуємо».
Друга секція переносить досліди на людські тіла після страти. Альдіні цікавить не видовищність сама по собі, а залишкова життєздатність людських органів одразу після смерті. Тут він посилається і на уявлення та досліди певних туринських професорів, і взагалі дає зрозуміти, що подібні експерименти ставив тоді не лише він один. Третя секція теоретично найнасиченіша. Вона починається з питання, яке давно вже дебатувалося серед фізіологів: чи чутливі мозкові оболонки та коркова речовина мозку? Альдіні каже, що Галлер і прихильники його системи вважали мозкові оболонки нечутливими навіть за подразнення сильними стимулами. Але подальші досліди, за Альдіні, показали протилежне. Оболонки можуть реагувати на легке тертя залізною пластиною або на дотик нітрату срібла; при запаленні вони спричиняють сильний біль. Він згадує Фогеля й Куллена, які об’єднували симптоми запалення коркової речовини та її оболонок під назвою френіт. Водночас Альдіні обережний. Він допускає, що гальванізм може бути особливим стимулом для мозкових оболонок і коркової речовини, але не хоче передчасно стверджувати це як доведений факт. Причина проста. Оболонки й коркова субстанція вкриті тваринною вологою, яка сама може проводити гальванічну дію до м’язів. Отже, скорочення обличчя при дотику до мозку ще не обов’язково доводить «чутливість» самого мозку; воно може доводити провідність через вологі тканини. Далі йдуть порівняльні досліди з деталізованими описами розтинів, досліди на мозку й серці різних тварин тощо. У останній секції цієї другої частини, де він говорить про досліди над трупами, чия смерть була природною, — нічого цікавого, окрім згадки одного цікавого автора:
«Професор Пінель з усім запалом сприяв моїм дослідам; він особисто спостерігав м’язові скорочення, викликані в літньої жінки, яка померла від гнильної гарячки. Той інтерес, який він виявив до моїх досліджень, спонукав мене поділитися з ним різними міркуваннями щодо полегшення долі нещасних, довірених його мистецтву й благодійному піклуванню в лікарні Сальпетрієр..
[…] Досліди, проведені над тілами людей, що померли природною смертю, мають величезне значення для фізіології. Я плекаю надію, що подальше докладне вивчення цих питань дасть нам змогу колись краще осягнути природу життєвих сил і їхню різну тривалість залежно від статі, віку, темпераменту, хвороб і навіть клімату чи атмосферних змін».
Частина третя: Про застосування гальванізму в медицині
Упродовж усієї книги автор не втомлюється вихваляти свого дядька Гальвані, а тут уже й просто називає його філософом, глибоким мислителем. Третя частина присвячена питанням медичної практики, і за обсягом вона найбільша в книзі, хоч за змістовністю — найнепоказніша. Помітно, що Альдіні весь час балансує між ентузіазмом і страхом перед шарлатанством. Він хоче зробити з гальванізму медичний інструмент, але не хоче, щоб його доля повторила долю модних електричних «чудо-лікувань» XVIII століття. Він повертається до тебе відмінностей між гальванізмом і електрикою, щоб довести користь першого і шкоду другої в застосуванні до медицини. Головну відмінність між електрикою та гальванізмом він формулює так: лейденська банка дає сильний, але короткий удар; гальванізм дає живу й водночас безперервну дію. Ця дія, на його думку, спричиняє особливий спосіб циркуляції та помітні зміни в рідинах тіла — крові, жовчі, сечі, — чого не дає ні проста електризація, ні розряд лейденської банки. У другому розділі він розповідає про вплив електрики на зір і слух. Нічого цікавого тут немає, як і в наступних розділах про смерть від удушення та утоплення, хоча в цих двох випадках він говорить про можливість повернути людину до життя завдяки електричним розрядам, тобто буквально про той принцип, який досі використовують на прикладі дефібрилятора. Далі йдуть приклади лікування душевнохворих за допомогою електрики. Тут він навіть нагадує Гумбольдта, бо описує досліди, які ставив на самому собі:
«Я переконався на самому собі, прикладаючи дугу до всіх частин обличчя й голови, а також шляхом численних гальванічних дослідів, варійованих у всілякий спосіб, у потужному впливі цього стимулу на головний мозок. Унаслідок цього я прикладав один із провідників до одного зі своїх вух, а інший — то до носа, то до чола, так що голова ставала частиною кола, яке проводило гальванічний вплив від основи до вершини стовпа. Спочатку флюїд охопив більшу частину мозку, який зазнав сильного потрясіння і певної подоби содрогання об стінки черепної коробки. Ці ефекти ще більше посилилися, коли я провів дуги від одного вуха до іншого. Я відчув сильний вплив на голову і тривале безсоння впродовж кількох днів — явище, яке зазнали й ті, хто погодився брати участь у цих дослідах. Я залишив цей вельми неприємний рід експериментів, який, утім, був необхідний для того, щоб оцінити силу гальванізму в його медичному застосуванні. Звідси випливає, що цей новий стимул, справляючи найпотужніший вплив на мозок, здатен викликати в ньому благотворні зміни».
Зробивши висновок, що електрика явно впливає на мозок, а всі наші розумові дії безпосередньо пов’язані з фізичним станом мозку, він доходить висновку, що й божевілля можна намагатися вилікувати контрольованими розрядами. Тут, само собою, згадується і співпраця з Пінелем. Спершу перевіривши все це на собі, Альдіні знає, наскільки це неприємна й небезпечна процедура, тому не вважає її панацеєю і не рекомендує вдаватися до неї надто часто. Лише у тяжких випадках. Далі він наводить серію дослідів і стверджує, що метод непогано себе показав і багатьох вилікував.
Після цього він говорить про необхідні застереження під час застосування гальванізму у випадках удаваної смерті та до страчених. Альдіні обговорює небезпеку надто широкого твердження, ніби життя — це просто безперервний гальванічний процес. Він різко відокремлює гальванізм від шарлатанських дослідів. Згадує Месмера і «тваринний магнетизм», потім металеві трактори Паркінсона/Перкінса, і доходить висновку про ефект плацебо:
«Якою гучною була слава цього Месмера, чиє ім’я злетіло так стрімко, всупереч несхваленню й зневазі великих мужів науки Франції! Та щойно смолоскип істини освітив його наслання, як і його сумнівна система невдовзі канула в найглибшу темряву. Майже на ту саму сходинку можна поставити й металеві трактори Паркінсона, які слід вважати позбавленими будь-якого фізичного впливу і які треба цілком і повністю відносити до ефектів уяви. На який фізичний вплив можна розумно сподіватися, обмежуючись лише тертям двох пластин із різних металів об людське тіло, без найменшої проміжної вологи, без будь-якої ізоляції, без дотримання умов, необхідних для дослідів такого роду? Проте я бачив цей емпіричний прилад, що набув широкого поширення в Лондоні; його продавали за надзвичайно високу ціну, а дехто, аби зміцнити його славу, навіть приписував його дію силі гальванізму, всупереч протестам багатьох лікарів, які довели його цілковиту марність.
Доктор Гегарт, серед інших, з усією очевидністю викрив шарлатанство металевих тракторів: він виготовив підробні трактори з дерева, скла та інших матеріалів, вкритих лаком під колір тракторів Паркінсона. Він домігся тих самих зцілень, тих самих результатів під час лікування подагри, ревматизму та ішіасу. Ці спостереження достатньо переконливі, щоб стверджувати, що в апараті Паркінсона немає жодної дієвої сили, а якщо вона й виявляється в чомусь, то її слід приписувати не тракторам, а уяві, живо збудженій вражаючим виглядом цього застосування».
Але, звісно ж, справжній гальванізм не належить до цього роду: його дія реальна, апарати відкриті й доступні, сила відчувається всіма, але саме тому тут потрібна сувора обережність. Далі він торкається страчених. Він не хоче знову розв’язувати суперечку про те, чи відчуває обезголовлене тіло біль, буквально: «Мені нічого додати до доводів, наведених, з одного боку, Сю і Зьоммерінгом, щоб довести наявність болю після смерті, і Кабанісом, Гільйотеном та іншими — з метою обґрунтувати протилежне». Але для нього важливіший випадок повішених. Після дослідів у Лондоні 17 січня 1803 року він вважає, що в страчених удушенням чутливість може зберігатися довше, навіть коли повернути їх до життя вже неможливо. У такому разі гальванізація буде не медичною допомогою, а додатковою мукою. Тому Альдіні присвячує багато місця тому, як з’ясувати, що людина вже напевно мертва, або як визначити, що її вже не врятувати. Більше нічого цікавого немає ні в цій, ні в наступних секціях. Наприкінці Альдіні згадує, як ентузіазм навколо медичної електрики в минулому столітті спонукав деяких лікарів, наприклад Піваті та Гардині, до надмірної довірливості. Він боїться, що гальванізм спіткає та сама доля, якщо його рекламуватимуть як чудодійну панацею. Він критикує повідомлення про паралічі, нібито вилікувані за добу, про натовпи глухих і сліпих, буцімто зцілених миттєво. Водночас він із повагою говорить про Галля, Гумбольдта, Грапенґіссера та інших, бо вони не видають гальванізм за універсальний засіб, а тримаються обережних спостережень.
На цьому книга, по суті, завершується, але за нею йде ще додатковий розділ. Це фізико-хімічне й натурфілософське доповнення, куди Альдіні виносить те, що не вмістилося в три основні частини трактату. Він має намір розглянути тут те, як повітря впливає на гальванічну дію, і в першому ж блоці наводить досліди з вакуумом; як гальванізм діє на різні гази; які конструкції батарей зручніші; як гальванізм може співвідноситися вже не лише з тваринним, а й із рослинним та мінеральним царством. Тут знову згадуються досліди, проведені разом із Пінелем, похвала від Біо тощо. Щоб посилити відчуття загального схвалення нової науки, він наводить і довгу промову Вільяма Ніколсона, видатного англійського хіміка, який високо цінував досліди Альдіні. Увесь цей розділ доповнень уже значно пафосніший, ніж оригінальна книга, і перетворюється на апологію нової науки. Але змістовно він майже нічого серйозного не додає.
Далі всі ці теми з доповнення, у розширеному вигляді, перетворюються на другу частину трактату, по суті, другий том. І крім застосування до рослин і мінералів — тут багато уваги присвячено електричним рибам і взагалі провідності електрики у воді. Хоча цей том і подається як повноцінна друга частина трактату, по суті це просто розширені нотатки й доповнення. Аналізуючи риб, Альдіні формулює дуже широку гіпотезу, що, можливо, зачатки електричного органа є в усіх тварин, адже в усіх нерви йдуть до шкіри, а під шкірою є клітинна тканина. Якщо судини виділяють альбумінозно-желатинозну речовину між листками цієї тканини, може виникати слабка тваринна батарея. Так Альдіні намагається пояснити повідомлення про людей з незвичайними електричними властивостями, згадувані в актах Петербурзької академії та мемуарах Французької академії. Головний висновок полягає в тому, що електричні риби — не виняток із природи, а збільшена й видима модель того, що в слабкій формі існує в усій тваринній організації. Тут Альдіні вже мислить гальванізм як універсальний міст між фізикою, хімією та фізіологією. Наприкінці він наводить частину своїх листів, пов’язаних із тематикою книги, і тут я наведу лише те, що стосується Ксав’є Біша, повністю, просто тому, що вважаю Біша доволі важливою постаттю для розуміння мислителів першої половини XIX століття. Професор Сю, бібліотекар Паризької медичної школи, надсилає Альдіні нотатку про гальванічні праці Біша. Біша цікавило питання, чи залежать серце й органи «органічного життя» від мозку та чи можуть вони відповідати на гальванічне подразнення.
Про праці з гальванізму Біша, лікаря Отель-Дьйо (переклад із французької).
Широкі знання Біша в галузі фізіології, докази яких він подав у своїх працях через викладені в них відкриття — що, попри марні спроби заздрісників применшити їхнє значення, залишилися незаперечними, — неминуче мали спонукати його звернути погляд до гальванізму, що зароджувався. Він прагнув вивчити й осягнути цей новий рід явищ, які ще до того, як у них розпізнали велику дію електрики, становили для допитливого розуму вчених предмет досліджень, що обіцяв чималу користь для поступу фізики й навіть самого мистецтва лікування. У «Історії гальванізму», опублікованій мною торік, я вже наводив докладний опис дослідів Біша, що стосувалися цього відкриття. Однак люди, чиї знання й судження я глибоко шаную, звернулися до мене з проханням провести новий розбір, доповнивши його свіжими міркуваннями. Я з готовністю вважав своїм обов’язком виконати їхнє бажання, хоча й переконаний, що будь-який інший натураліст міг би впоратися з цим завданням із більшим успіхом.
Приступаючи до своїх гальванічних досліджень, Біша усвідомлював, що питання, яке він сподівався з’ясувати, вже стало приводом для дискусії між найвидатнішими фізиками Європи. Він знав, що Вольта — цей блискучий учений, якому фізика була багато чим зобов’язана ще до відкриття гальванізму, і який відтоді здобув собі нові заслуги як своїми хитромудрими приладами, так і цікавими й невпинними дослідами, що визначили природу цього надзвичайного агента. Біша знав, повторюю я, що Вольта проголосив: серце і всі інші м’язові органи, які перебувають поза владою волі, нечутливі до гальванічного впливу. Медзіні, Валлі, Кляйн, Пфафф і Берендс дотримувалися тієї самої думки, тоді як Грапенгіссер, знаменитий Гумбольдт і Фаулер стверджували, що виявили гальванічний вплив: перший — на перистальтику кишківника, другий — на серце холоднокровних тварин із червоною кров’ю, а третій — на серце теплокровних тварин із червоною кров’ю.
Саме у своєму творі під назвою «Фізіологічні дослідження про життя і смерть», а саме в десятій статті другої частини, де розглядається вплив смерті мозку на смерть серця, Біша виклав свої праці з гальванізму. Описавши п’ять дослідів, якими, на його думку, доводиться, що при припиненні мозкових функцій діяльність серця згасає далеко не відразу, він пише:
«Існує й інший рід дослідів, подібних до цих, які можуть пролити додаткове світло на стосунки між серцем і мозком — це досліди з гальванізмом. Я не оминув би, — додає він, — скористатися цим новим засобом, аби довести, що перший із цих органів, серце, незмінно незалежний від другого, тобто від мозку. Я проводив ці дослідження з тим більшим старанням, що останнім часом деякі вельми поважні автори висловили протилежну думку; вони прагнули довести, що серце й інші м’язи органічного життя нічим не відрізняються від різних м’язів тваринного життя щодо їхньої сприйнятливості до гальванічного впливу».
Біша починає з викладу спостережень, які дали йому його досліди над холоднокровними тваринами з червоною кров’ю. Забезпечивши в тілі жаби, з одного боку, її мозок свинцевою обкладкою, а з другого — серце й м’язи задніх кінцівок довгою цинковою пластиною, яка верхнім своїм кінцем торкалася мозку, а нижнім — кінцівок, він установлював за допомогою срібла сполучення між обкладками м’язів і мозку. Наслідком цього незмінно ставали рухи в кінцівках, але в серці не спостерігалося жодного помітного прискорення, поки воно ще билося, і не виникало жодного руху, коли воно вже переставало скорочуватися.
На думку Біши, яку б довільну м’язову тканину не піддавали дії одночасно із серцем, аби порівняти явища, що виникають у них при металевому сполученні, різниця завжди залишається разючою. В інших дослідах над жабами Біша, використовуючи спільний металевий стрижень, забезпечив обкладкою, з одного боку, шийний відділ спинного мозку у верхній частині шиї — так, щоб бути нижче того місця, де беруть початок нерви, що йдуть до симпатичного вузла, а далі до серця; з другого ж боку — серце й якусь довільну м’язову тканину. При встановленні сполучення він незмінно спостерігав результат, аналогічний результатові попереднього досліду: щоразу він відзначав сильні скорочення довільних м’язів за цілковитої відсутності явних змін у рухах серця. Потім він спробував оголити нерви, що йдуть до серця жаби: кілька сіруватих, ледь помітних волокон, природу яких він, утім, не міг підтвердити з певністю, були забезпечені обкладкою з одного металу, тоді як серце спочивало на іншому. Сполучення, встановлене за допомогою третього металу, не спричинило жодного видимого ефекту.
Ці досліди, які певною мірою проводили й інші натуралісти до Біши, безперечно, вельми придатні (принаймні перші два з них) для того, щоб достовірно визначити, чи справляє мозок прямий вплив на серце, особливо якщо не нехтувати їх повторенням, як це робив Біша, послідовно й почергово забезпечуючи металевими обкладками як внутрішню, так і зовнішню поверхні серця, а також і саму його речовину. Було помічено, що при цьому зберігається природний зв’язок між різними частинами, які слугують для поєднання серця з мозком. Біша згадує і про інший спосіб проведення дослідів, який полягає в такому: (1) Витягти серце з грудної клітки; (2) Привести його в зіткнення з двома різними металами у двох точках його поверхні або з фрагментами плоті, забезпеченими металом; (3) З’єднати ці обкладки за допомогою третього металу. Саме за таких умов Гумбольдт спостерігав прояв рухів. Хоча Біша й стверджує, що найчастіше при точному повторенні цих дослідів він не спостерігав нічого подібного, він усе ж визнає, що іноді помічав слабкий рух, разюче відмінний від того, що зазвичай оживляв серце, і який, вочевидь, був спричинений гальванічним впливом. Однак, попри поважний авторитет Гумбольдта і не менш шановану думку багатьох інших найдостойніших натуралістів, які визнали у своїх працях вплив гальванізму на серце за описаного вище способу його застосування, Біша, здається, все ще вагається щодо цього впливу. Він схильний вважати рух, помічений ним у цьому органі, лише наслідком механічного подразнення від металевих обкладок.
«Я далекий від претензій на те, — каже він, — ніби у своїх дослідах я побачив більше, ніж ті, хто займався цим предметом до мене; я лише висловлюю і повідомляю те, що бачив і спостерігав сам. Утім, — додає він, — досліди, в яких обкладки не стикаються, з одного боку, з частиною нервової системи, а з другого — з м’язовими волокнами серця, не здаються мені переконливим доказом того, чи є вплив мозку на цей орган (на серце) прямим. Який суворий висновок можна зробити з рухів, викликаних накладанням обкладок на дві ділянки плоті?».
Недостатньо було провести досліди на холоднокровних тваринах; необхідно було також поставити їх на теплокровних тваринах. Це було тим важливіше, що характер скоротливості перших, як відомо, докорінно відрізняється від властивостей останніх. Узимку VII року Биша отримав дозвіл на проведення різних досліджень над тілами гільйотинованих, які надходили в його розпорядження через тридцять-сорок хвилин після страти. В одних усяка здатність до руху вже згасла; в інших же цю властивість удавалося з більшою чи меншою легкістю оживити в усіх м’язах за допомогою звичайних засобів, причому під дією гальванізму вона найуспішніше виявлялася в м’язах тваринного життя.
Однак, яким би способом Биша не діяв у своїх дослідах, йому незмінно виявлялося неможливо викликати ані найменшого руху, накладаючи обкладки то на спинний мозок і серце, то на сам цей орган і нерви, які він отримує від гангліїв через симпатичний нерв або від головного мозку через блукаючий нерв. «Чи відбувалося це, — запитує автор, — через те, що нервові волокна серця протягом певного часу були відокремлені від головного мозку? Але тоді чому ж, — відповідає він, — нервові волокна довільних м’язів, перебуваючи в такому самому відокремленні, все ж відгукувалися на гальванічні явища?». Щоб дістати точніші роз’яснення з цього приводу, він узявся до таких дослідів. На собаках і морських свинках він прикладав обкладки з двох різних металів спершу до головного мозку і серця, потім до стовбура спинного мозку і серця, і, нарешті, до серця та блукаючого нерва, від якого воно приймає кілька гілок. Жодного відчутного результату не настало: коли обидві обкладки з’єднувалися, Биша не спостерігав ані поновлення рухів після їх припинення, ані їх прискорення, якщо вони ще тривали. Тут украй важливо зауважити, що в усіх дослідах з’єднання слід установлювати лише через деякий час після того, як обкладку серця вже було накладено, аби не приписати дії гальванізму те, що є лише наслідком металевого подразнення.
Серцеві нерви двох собак було забезпечено обкладками в ділянці їхніх волокон, як передніх, так і задніх; ще одну обкладку було поміщено безпосередньо на поверхню серця. Замикання кола між обкладками спричинило деякі рухи, але вони були ледь помітні. Биша повідомляє, що неодноразово робив безуспішні спроби й лише одного разу зумів досягти успіху: швидко виймаючи серце й намагаючись залишити на ньому кілька ізольованих нервів, він викликав скорочення, забезпечивши їх металевою обкладкою і торкнувшись її іншим металом — хоча Гумбольдт стверджував, що йому це часто вдавалося. Однак Биша додає, що йому майже незмінно вдавалося викликати скорочення у теплокровних тварин після виймання серця, приводячи його в зіткнення у двох різних точках із металами й установлюючи між ними зв’язок: це єдиний спосіб, який він вважає здатним ефективно й наочно викликати гальванічні явища в цьому органі.
Попри те, що він повторював кожен із згаданих гальванічних дослідів величезну кількість разів і з найретельнішими застереженнями; попри те, що більшість із них не узгоджується з результатами інших природодослідників, які дістали інші дані, він не претендує тим самим на те, щоб ставити під сумнів їхню достовірність, бо відомо, наскільки мінливими є результати дослідів, об’єктом яких є життєві сили. Утім, навіть допускаючи результати, відмінні від його власних, це не заважає визнати, що щодо гальванічного збудження існує колосальна різниця між м’язами тваринного життя і м’язами життя органічного. На його думку, ніщо так не сприяє визнанню цієї відмінності в дослідах на серці й кишечнику, як накладання обкладок із того самого металу, що використовується для цих м’язів, на один із м’язів тваринного життя, аби встановити між ними паралель.
«Утім, — каже Биша, і саме цим він завершує свій перший огляд, — навіть якщо припустити, що гальванічні явища справляють однаковий вплив на ці два види м’язів, що довів би цей факт? Нічого іншого, крім того, що ці явища у своїй послідовності підпорядковуються законам, цілком протилежним законам звичайного подразнення нервів і тих м’язів, яким ці нерви відповідають».
На сторінці 419 тієї самої праці («Фізіологічні дослідження про життя і смерть») Биша повідомляє нам, що він повторив щодо шлунка, кишечника, сечового міхура, матки тощо ті гальванічні досліди, результати яких щойно виклав стосовно серця. Спершу він забезпечив обкладками з двох різних металів окремо головний мозок і кожен із вищезгаданих внутрішніх органів, але в момент з’єднання двох обкладок не настало жодного помітного скорочення. Потім кожен із цих органів оснащувався одночасно з тим відділом спинного мозку, що розташований вище них. Нарешті, він одночасно накладав обкладки і на нерви, які деякі органи отримують від цього медулярного продовження, і на самі органи; так, разом оснащувалися шлунок і нерви блукаючої пари, сечовий міхур і нерви, які він отримує з поперекового відділу.
«І ось, — каже Биша, — майже в усіх випадках з’єднання двох обкладок не спричинило жодного виразного ефекту: лише в останньому досліді я двічі помітив слабке скорочення шлунка і сечового міхура».
Проте, в ході цих різноманітних дослідів він викликав сильне збудження в м’язах тваринного життя, які незмінно оснащував тим самим металом, що й м’язи органічного життя, аби мати точку порівняння. У всіх описаних вище випадках саме різні частини церебральної нервової системи забезпечувалися обкладками одночасно з органічними м’язами. Биша також поставив собі за мету піддати гальванізації нерви гангліїв спільно з тими самими м’язами. Під час розтину грудної клітки собаки під плеврою виявляється великий симпатичний нерв, який легко забезпечити металевою обкладкою. Оскільки, згідно із загальноприйнятою думкою, цей нерв розподіляється по всій нижній частині живота, можна було сподіватися, що, приклавши інший метал до кожного з внутрішніх органів, які там містяться, і встановивши між ними сполучення, вдасться — повторюю, можна було сподіватися — викликати скорочення, подібно до того, як вони виникають під час дії на пучок поперекових нервів і різні м’язи стегна; однак жодного помітного ефекту отримано не було.
Згідно з численними доказами, наведеними Бішою на сторінці 416 його праці, покликаними утвердити, що «великий симпатичний нерв насправді не існує, а ті нервові сполучення, які брали за нього, є лише допоміжними елементами системи гангліїв», відсутність ефекту стає зрозумілою, адже ганглії, розташовані між органами травлення і нервовим стовбуром грудної клітки, могли перервати гальванічні явища. Що ж учинив Біша? Він оголив нерви, що йдуть від гангліїв безпосередньо до шлунка, прямої кишки та сечового міхура, і таким способом гальванізував різні органи: жодних скорочень унаслідок цього, вочевидь, не настало. Часом спостерігалося легке стискання, але воно було вкрай слабким порівняно з тими бурхливими скороченнями, які відзначаються в м’язах так званого анімального життя — за умови, однак, що в цих дослідах пильно розрізняють явища, спричинені механічним контактом металів, і власне ефекти гальванізму.
Тонкість нервів кишечника робить проведення гальванічних дослідів над ними складнішим. Але оскільки ці нерви утворюють вельми чутливе сплетення навколо брижової артерії, яка разом із ними розподіляється в тканинах кишечника, можна, оголивши цю артерію й обклавши її металом, тоді як інший метал поміщено в певній точці кишкового тракту, так само піддати цей тракт гальванізації. Цей дослід не дав більшого ефекту, і жодного виразного результату отримано не було. Усі ці випробування проводилися на теплокровних тваринах із червоною кров’ю; Біша вдався до аналогічних спроб і на холоднокровних тваринах. Мозок і м’язові внутрішні органи жаби, ті самі органи та шийний відділ спинного мозку були водночас оснащені обкладками з двох різних металів. У момент їхнього з’єднання не виникло жодних помітних явищ, хоча при цьому м’язи «животного життя» зазвичай скорочувалися навіть без спеціальних обкладок, лише від одного дотику металу до провідників нервової системи.
Слід зауважити, що невдача досліду сталася аж ніяк не через брак точок контакту з органами травлення: Біша передбачливо використав свинцевий дріт, оскільки весь кишковий тракт міг слугувати йому провідною поверхнею. Що ж до нервів, які йдуть безпосередньо до м’язових волокон органів травлення, то в жаби вони настільки тонкі, що їх украй важко з’єднати з металом. Проте залишається фактом, що громадянин Жадело в ході одного зі своїх дослідів домігся повільного стискання стінок шлунка, впливаючи безпосередньо на нерви цього органа. Однак Біша робить із цього слушне зауваження: безперечно, це стискання — подібне до тих, які він часто спостерігав в інших експериментах, — не може йти ні в яке порівняння з разючими ефектами, що їх спостерігають у довільних м’язах. І далі лишається слушним твердження, що як щодо гальванічних явищ, так і в усіх інших сенсах існує величезна різниця між реакціями, які виявляють м’язи «животного життя», і тими, що властиві «життю органічному». Бішу могли б заперечити, що він проводив свої досліди, використовуючи лише прості металеві обкладки; однак багато фізиків, які до нього наводили ті самі спостереження й отримували подібні результати, проводили свої досліди саме так. Втім, нагода здійснити інші подібні дослідження за допомогою вольтова стовпа не була Бішою змарнована; і ось за яких обставин це сталося.
Під час приватної бесіди про гальванізм між Бішою та громадянами Бурденом і Моро виникла тривала суперечка щодо дослідів першого. Громадянин Моро висловив деякі сумніви щодо їхніх результатів: спираючись на уявлення про фундаментальні закони життя, відмінні від поглядів Біши, він схилявся до думки, що органи, піддані випробуванню, мають реагувати відповідно до своєї природи — особливо якщо за допомогою нового апарата Вольти зробити подразнення інтенсивнішим. На щастя, Біша не був підвладний упередженням, особливо коли йшлося про практику; і оскільки у своїх пошуках він прагнув лише істини, його неважко було переконати повторити досліди, якщо хтось сумнівався в отриманих ним висновках. Саме так і сталося в цьому випадку. Він погодився провести разом із двома своїми друзями нові дослідження, жертвами яких стали статевозрілі самки морських свинок. Замість попереднього гальванічного приладу вони застосували вольтів стовп, що складався з 60 пар дисків і був оснащений двома металевими стрічками, які можна було легко підводити до різних частин тіла тварини, препарованої так, щоб усі нутрощі черевної та грудної порожнин, а також багато нервів і м’язів були оголені. До експериментів приступили лише тоді, коли бурхливі рухи й судомний стан, неминуче спричинені такою жорстокою операцією, дещо вщухли.
Першими піддали подразненню яєчники: хоча електричний розряд був дуже значним, в органі не спостерігалося ні скорочень, ні скільки-небудь помітних коливань; однак наші молоді експериментатори схилялися до думки, що враження, яке відчувала тварина, було вельми сильним, бо при кожному розряді навколишні частини здригалися від спазмів і конвульсій; це стало ще очевиднішим під час збудження маткових труб. Збуджена матка також залишалася, на вигляд, бездіяльною й мовчазною; однак глибоке й внутрішнє збудження, яким вона була мучена, поширюючись углиб і вшир, призводило до того, що найближчі до цього органа скоротливі частини і навіть м’язи кінцівок зазнавали шалених судом. Слід зауважити, що всі частини, над якими проводилися досліди, були позбавлені епідермісу; до того ж збуджувальна дуга, якою користувалися, мала достатню силу, щоб негайно викликати живе подразнення. Тому не було помічено істотної різниці між випадками, коли нерви й органи, в яких вони розподіляються, були забезпечені обкладками, і тими, коли, нехтуючи цією пересторогою, впливали лише на сам орган, пропускаючи через його нутро електричний струмінь, невичерпним джерелом якого слугував вольтів стовп.
Найбільше наших молодих лікарів у їхніх дослідах вразило і передусім прикувало їхню увагу явище, виявлене в живих скороченнях і майже загальному спазмі, що виникали внаслідок збудження матки та проявлялися з усіма ознаками нападу істерії. Що ж сталося б, якби цьому випробуванню піддали цей внутрішній орган у стані вагітності, в ту пору, коли його фіброзна й скоротлива частина найрозвиненіша? Хіба не ймовірно, що він явив би незаперечні докази стискання і скорочення? Саме це гр. Моро має намір дослідити найближчим часом спільно з гр. Дюпюїтреном, керівником анатомічних робіт у Медичній школі, проводячи дослід на суці або самці іншої чотириногої тварини. Видається ймовірним, що гальванічне подразнення спровокує викидень.
Дослідження громадян Моро, Бурдена і Біша поширилися й на інші органи, які, як з’ясувалося, також відгукувалися на подразнення відповідно до своєї природи. Так, вони спостерігали прискорення серцебиття, посилення перистальтичного руху в кишківнику, а в самій клітинній тканині — тремтіння і зморщування окремих ділянок серозної системи, що слугувало явною ознакою судомного скорочення. Громадянин Дюпюїтрен спостерігав аналогічні явища в сечовому міхурі. Піддавши цей орган гальванізації (попередньо ввівши в його порожнину скляну трубку і щільно перев’язавши сечівник), він побачив, як сеча піднімалася по трубці на різну висоту залежно від сили скорочень.
Ці нові досліди довели, що органи, які входять до сфери діяльності нервової системи, котра, вочевидь, призначена передусім для внутрішнього й органічного життя, не відмовляються реагувати на гальванічні подразники — що раніше заперечував Бішa. Насправді не всі вони скорочуються, бо не в їхній природі виявляти свою життєдіяльність таким чином; однак вони збуджуються по-своєму, зазнаючи під впливом гальванічної дії більш або менш живих вражень і виявляючи через недвозначні явища той імпульс, який повідомляє їм електричний або гальванічний контакт.
Ось у чому полягають усі праці Біша, що стосуються гальванізму. Інші, більш поспішні роботи, численні лекційні курси, постійна служба в госпіталі Отель-Дьє, який був майже єдиним поприщем для всіх його фізіологічних спостережень і дослідів, і, нарешті, передчасна смерть, безперечно, завадили йому просунути свої розвідки в цій галузі науки ще далі.