Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Наступний у моєму списку — італійський фізіолог Луїджі Роландо (1773-1831), який вивчав нервові тканини, анатомію головного мозку та локалізацію його функцій. Це щось на кшталт френології, але дещо іншого типу, ближче до сучасної науки. У цій сфері він навіть зробив кілька важливих відкриттів, і окремі ділянки нервової системи та мозку й досі носять його ім’я. У межах дискусії про браунівську доктрину («збудливість») він досліджував «болісні сили» та ліки, здатні викликати збудження (пор. Бруссе, Снядецький). У своїх дослідженнях Роландо прагнув вивчити «тваринну машину» задля медицини та відновлення втраченого здоров’я. Насправді, хоч взаємозв’язок між стимулами та ефектами й був підкреслений Джоном Брауном, у терапії його, як правило, ігнорували, і Роландо мав намір це виправити. Відклавши вбік дослідження «раціонального» розуму або душі, він присвятив себе матеріальному принципові, що лежить в основі життєвих явищ у тварин і рослин. Із таким підходом до своїх досліджень Роландо зарахував себе до механістичної школи XVIII століття, хоч і з відтінком гуморалізму (пор. Кабаніс). Концепції «збудливості» Брауна він надавав перевагу власній концепції «рухливості», оскільки нервові функції «приводилися в рух» стимулами, підтримуючи циркуляцію гуморів. Згодом ця циркуляція може бути змінена під дією послаблювальних агентів (газів, отрут, холоду, надміру калорій, електричних або гальванічних рідин тощо), що впливають на рух молекул. У цій тязі матерії до руху Роландо вбачав вияв таємниці життя.
Застосовуючи експериментальний метод, підкріплений значними анатомічними знаннями, він проводив досліди над півкулями головного мозку, які розумів як центри інтелектуальних здібностей (судження, мислення, воля), спинномозковою віссю, сенсоріумом довгастого мозку та мозочком, не нехтуючи використанням електростимуляції гальванічним струмом (пор. Альдині). Ці спостереження привели його до матеріалістичної позиції, близької до френології Галля та Шпурцгайма. Під впливом Томмазіні і Бруссе, від яких він успадкував концепцію запалення, у своїй праці «Cenni fisico-patologici sulle diverse specie di appetitosi» (1821), присвяченій його наставникові Аудиберті, Роландо досліджував причини ослаблення, надмірного збудження та подразнення життєвих функцій. Згідно з доктриною протидії стимулам, запропонованою Джованні Расорі, недуги, що тривожать дух, мали нейтралізуватися відповідними класами ліків — тобто послаблювальними, стимулювальними або подразнювальними засобами. На противагу віталізмові Роландо посилався на браунівську концепцію життя як продукту зовнішніх сил або впливів на нервову й судинну збудливість, остання зумовлена коливаннями та скороченнями капілярних судин, які, перебуваючи в нормальному стані, сприяють потоку рідини, а за умов нерегулярного збудження спричиняють запалення та зміни.
Роландо — автор таких праць, як «Про причини, від яких залежить життя організованих істот» (1807), «Керівництво з фізіологічної анатомії» (1809), «Анатомічні дослідження структури спинного мозку» (1824), «Спостереження за мозочком» (1825) і «Про структуру півкуль головного мозку» (1830). Мене найбільше цікавить його рання праця, невелика брошура на 70 сторінок великим шрифтом, а також «Нарис про справжню будову мозку людини і тварин та про функції нервової системи» (1809).
«Про причини, від яких залежить життя організованих істот» (1807)
Рання брошура Роландо вже містить у собі всі засади його вчення, які стисло було описано вище. Тобто відмову від віталізму, побудову системи фізіології на основі рухливості, присягу на вірність ученню Брауна з обіцянкою внести до нього власні корективи, і загалом механістичне ставлення до справи, виражене бодай тим, що він уживає фразу «тваринна машина». Він явно знає про Кабаніса, обговорюючи суперечки щодо подразливості та чутливості, і навіть заграючи з ним, хоча й не називає його на ім’я. Усе це можна знайти вже на першій сторінці твору, і цей фрагмент я наведу тут майже повністю, без уривка про загравання з темою чутливості та без висунення рухливості як нового важеля для пояснення життя.
«У всі часи уважних спостерігачів Природи мало вражати розрізнення, що існує між тілом неорганічним і тілом організованим та живим; і це здивування, безперечно, мало багаторазово зрости, коли вони бралися до розгляду того, що живі організовані тіла протягом усього часу, який минає від першого їхнього утворення до самого їхнього руйнування, зазнавали особливих змін і, попри це, незмінно здійснювали постійні й визначені дії. Увесь цей проміжок часу було прийнято називати життям. Однак під цією назвою, хоч вона й давала змогу відрізняти тіла живі від мертвих, усе ж не знаходили пояснення всім тим дивовижним явищам, які являють нам тіла організовані. Тож дехто уявив, ніби в цих істотах міститься певний початок, що є причиною всіх цих рухів і відправлень, іменований одними Життєвим началом, а іншими — Душею або Археєм. Даремно, однак, намагалися вони таким способом розрубати, а не розв’язати цей гордіїв вузол. Не більшого успіху досягли й ті, хто кликав на допомогу рівно стільки ж властивостей або сил, скільки існує функцій, що виконуються в найскладніших тваринних машинах; так постали поняття про сили травні, відтворювальні, асимілювальні, рухові та інші подібні, вигадані без жодної на те підстави.
Більш твердим кроком і шляхом, куди кориснішим для науки, ішли ті, хто, спираючись єдино на досвід, розкрив нам властивості певних частин тваринних організмів, у яких нині неможливо сумніватися. Серед них вічно викликатимуть захоплення великі відкриття безсмертного Галлера, які дали початок для його послідовників, так само як і для противників; це дало привід для проведення численних дослідів і ведення запеклих суперечок про подразливість і чутливість. Згодом це спонукало фізіологів визнати наявність аналогічних властивостей не лише в м’язових і нервових волокнах, а й майже в усіх інших частинах, з яких складаються органічні тіла.
У той час як фізіологи старанно намагалися розмежувати, якою саме властивістю наділена та чи інша частина організму і які якості притаманні кожній із них окремо; у той час як робилися спроби наділити виразними й точними назвами ці різні, загальновизнані сили — один проникливий геній об’єднав і охопив їх усі єдиним поняттям збудливості. Ця властивість, якою наділені всі живі істоти, дає змогу дати значно задовільніше пояснення функціям, які вони виконують.
Цей великий муж, а саме мудрий Браун, будучи вражений власним настільки ясним і простим способом розгляду функцій живих тіл, визнав марним і навіть шкідливим подальше дослідження природи цієї властивості, притаманної всім органічним істотам».
Причина, на його думку, полягає в тому, що медицина не встановила достатньо твердих підвалин: вона послуговується словами й пояснювальними схемами, але погано знає реальні причини явищ. Тому він хоче звести все, що зазвичай пояснюють «порожніми» або невизначеними назвами, до доведених властивостей тваринного організму. Книга Ламарка на той час ще не вийшла, до її появи ще два роки, хоча лекції вже існували. Найімовірніше, про ідеї Ламарка він іще не знає, але його ідеї, пов’язані з необхідністю вивчення найдрібніших істот, уже присутні в Роландо. І так само, як і Ламарк, він доходить висновку, що чутливості Кабаніса недостатньо, бо деякі тварини й рослини можуть виявляти реакції на подразники та вважатися живими, не маючи нервової системи. Знову наводжу буквальну цитату: «Фізіологи, прагнучи довести існування життєвого начала, піддали найточнішому аналізові всі організовані тіла. Однак, оскільки їхня будова — особливо найпростіших — була вивчена слабко, а згадані дослідники не мали змоги належним чином спостерігати їх у живому стані для вивчення різних функцій, виявилося вкрай важко пізнати притаманні їм життєві властивості й визначити їхні різні градації. Якби ми досконало знали будову найпростіше організованого тіла, я гадаю, що воно зводилося б до кількох найтонших судин, які, приймаючи через особливі отвори поживну вологу, переносять її від одного краю до іншого, засвоюючи в ході цього шляху ті частини, що найбільше відповідають їхній природі та зростанню. Але якими силами ці судини можуть приймати поживне начало і якими — передавати його далі? Це важко уявити, якщо не визнати за ними ту рухливість, незаперечні докази якої ми знаходимо як у рослин, так і в тварин». Коротко кажучи, якщо знову підсумувати, то Роландо замінює віталістичні сутності й браунівську «збудливість» поняттям фізико-фізіологічної здатності до руху. Це не просто нове слово. Він стверджує, що «рухливість», або «мобільність» (другий термін буквальніший) краще показує сам механізм — живе реагує на стимул рухом. А найважливішим виявом рухливості, що поєднує тварин і рослини та є найочевиднішим проявом життєвого начала, стає циркуляція соків в організмі.
Третя глава застосовує поняття рухливості до явищ, які здавалися майже чудесними. Тут і «воскресіння» після висихання або заціпеніння, і здатність деяких організмів жити після поділу на частини. Роландо стверджує, що нічого чудесного тут немає; усе пояснюється простотою організації та збереженням або відновленням рухливості. Із прикладів можна навести такі. Якщо взимку частину рослини зігрівати в приміщенні, а решту залишати на холоді, зігріта гілка може відновити циркуляцію соків і виявити ознаки вегетації, тоді як уся рослина лишається заціпенілою. Те саме стосується насінини й яйця. Насінина може зберігати готовність до розвитку дуже довго, іноді століття; яйце — менше. В обох випадках організм ніби готовий до руху, але чекає на умови, за яких рухливість почне діяти. Для пояснення Роландо вводить механічну аналогію з годинником. Добре влаштований годинник із пружинами або гирями може стояти нерухомо, якщо маятнику не дано першого поштовху. Його частини готові до руху, але рух ще не почався. Так само насінина, яйце, лишайник, гордій або кишковий черв’як можуть зберігати організацію, але не виконувати життєвих функцій.
Як і в Ламарка, для Роландо головний агент рухливості — це «калорик», тобто теплород, або просто джерело тепла. Аналізуючи вплив тепла й холоду на різні організми, він робить важливий крок, якого немає в Ламарка, — беззастережно визнає сучасну хімію і заявляє, що рухливість залежить від певного взаємного розташування молекул. У цьому сенсі вона подібна до еластичності й узагалі є модифікацією загальних сил природи. Він не хоче вважати живе царство винятком із фізики. Один і той самий принцип — притягання — лежить в основі рухів і в органічних, і в неорганічних тілах, але в організованих тілах він особливим чином модифікований. Далі Роландо обговорює електрику, гальванізм і нервовий флюїд. Усі вони мають одну й ту саму природу, яка згодом знову зводиться до притягання, що діє на молекулярному рівні. Але якщо в Ламарка тепло й електрика були двома флюїдами, які на рівних забезпечують життя, то в Роландо все виглядає так, ніби тепло є фундаментальніше важливим, ніж електрика, а обидва вони — лише вияв однієї фундаментальної сили притягання і зводяться до фізики. До того ж функції електрики (скорочуваність м’язів тощо) іноді виконуються органами й без прямих електричних розрядів, а отже її роль не така фундаментальна, як у тепла.
«Загальновідомо, що електричний флюїд, діючи на частинки різної природи, поєднує їх і змушує притягуватися одна до одної; так само відомі й усі інші феномени притягання — як електричного, так і гальванічного».
Зрештою можна сказати, що Ламарк і Роландо руйнують віталізм за однією й тією самою моделлю, але з цілим рядом відмінностей. Тут же, до речі, Роландо посилається на майже однофамільця Ламетрі! Це натураліст Жан-Клод Де Ламетері (1743-1817), про якого пишуть, що він був матеріалістом і атеїстом, із поглядами а-ля Ламарк, зокрема на еволюцію та трансмутацію видів. А також, що 1804 року Деламетері опублікував перший опис американської подорожі Олександра фон Гумбольдта, заснований на звітах Гумбольдта з Парижа після його повернення та листах із подорожі, які вже були опубліковані в журналах.
П’ята глава уточнює, що рухливість не однакова в усіх частинах організму. Десь вона видима й енергійна, десь майже прихована й упізнається лише за наслідками. Роландо повертається до Галлера: ще давно було відомо, що м’язи, відокремлені від тіла, можуть рухатися, але Галлер першим систематично дослідив це явище. Він розрізнив подразливість м’язової фібри та чутливість нервів. Подразливість — це здатність м’яза енергійно скорочуватися від подразнення; чутливість — це здатність нерва передавати враження до центрального сенсорію. Галлер заперечував чутливість частин, позбавлених нервів. Ця позиція породила суперечки. Роландо згадує Уітта (With) — та інших експериментаторів, які приписували здатність відчувати також багатьом частинам тіла без нервів. Сам Роландо вважає, що суперечка часто виникала через неточність термінів. Слово «чутливість» уживали надто широко і тому змішували різні явища. Далі він перелічує спроби класифікації життєвих властивостей. Тонічна сила або тонічність приписувалася клітинній тканині, здатній то скорочуватися, то розширюватися. Блуменбах, за його словами, розрізняв особливі сили, наприклад м’язову й нервову. Біша запропонував свою класифікацію життєвих властивостей, але Роландо вважає, що вона мало прояснила питання. Рішеран подав кориснішу ідею, розрізнивши чутливість перцептивну й темну, тобто з усвідомленням вражень і без усвідомлення; але й це не цілком збігається з дослідженнями Роландо.
Роландо стверджує, що в розширеному сенсі немає частини живого тіла, яка не була б «чутливою», якщо розуміти чутливість як здатність реагувати на стимул. Але точніше говорити не про чутливість, а про різні модифікації рухливості. М’язова рухливість — найочевидніша: при подразненні м’яза молекули фібри зближуються, і це видно як скорочення. У клітинній тканині, зв’язках, хрящах, венах і рослинних частинах скорочення темніше, слабше, але теж виявляється як стягування, ущільнення, зморщування. Нервова рухливість інша: нервова фібра приходить у рух від найменшого подразнення і передає враження до центру. Він розрізняє два напрями нервового руху. Перший — доцентровий: враження від зовнішніх тіл ідуть до спільного центру. Він властивий усім нервам чутливості. Другий — відцентровий: від мозку до органів руху. Ним володіють не всі нерви; нерви, що служать лише для сприймання відчуттів, наприклад нюхові, зорові, слухові та міжреберний нерв, за Роландо, не мають такого роду передавання. Відцентрову дію він пов’язує з емісією особливого флюїду, який, як обіцяє, буде пояснено в іншій праці про мозкову масу.
Також варто зазначити, що Роландо відокремлює нервову рухливість від власне відчуття. Нерв сам по собі не «відчуває» в свідомісному сенсі. Відчуття виникає лише тоді, коли враження доставлено до центру енцефала, мозку. Тому він приймає термін Рішерана «перцептибільність» (percettibilità) для означення здатності до сприймання, сприйнятливості. Нерви мають рухливість; перцептибільність виникає зі зв’язку периферичних нервових закінчень із центральними мозковими волокнами. Тому вона залежить від маси мозку і відсутня у рослин та тварин без нервової системи, хоча її слабка тінь може бути в поліпів і актиній, де частини сходяться до центру. Роландо не заперечує відмінностей між м’язом, нервом, клітинною тканиною та рослинними структурами. Але він відмовляється перетворювати ці відмінності на окремі метафізичні «сили». Усе це — різні ступені й форми однієї спільної здатності організованої матерії — рухливості, або мобільності. Наприкінці Роландо формулює три головні модифікації рухливості/мобільності:
- Перша — енергійна, видима, властива м’язовій фібрі. Вона існує в органах довільного руху, кровообігу, травлення і в деяких частинах рослин.
- Друга — темніша, майже впізнавана лише за наслідками: розслаблені частини стягуються й ущільнюються. Вона властива клітинній тканині, зв’язкам, хрящам, венам і багатьом частинам рослин.
- Третя — нервова мобільність: нервова фібра приводиться в дію найменшими стимулами і дає початок перцептибільності (сприйнятливості).
«Нарис про істинну будову мозку людини і тварин та про функції нервової системи» (1809)
Наступна, і одна з найважливіших книг Роландо відкривається епіграфом із другої книги «Георгік» Вергілія: «Felix, qui potuit rerum cognoscere causas», або «Щасливий той, хто причини, занурені в глибоку темряву, відкриває й розплутує найтонші зв’язки речей». Ці слова можна знайти також в епіграфі до книги Еразма Дарвіна, і взагалі в багатьох учених-натуралістів того часу, і вони, як зазвичай вважається, прямо відсилали до знаменитої поеми епікурейського філософа Лукреція. Невідомо, чи розуміли цю відсилку Дарвін і Роландо, але якщо розуміли, то це добра ілюстрація того, як учені того часу сприймали традицію Епікура.
Саму книгу присвячено королю Сардинії — Вікторові Еммануїлу, якого тут порівнюють із Меценатом, і вже тут він сміливо використовує метафори, що зіставляють будь-який організм із машиною. Насамперед Роландо виправдовує фізіологію та медицину за певне відставання від фізики й хімії, і це виправдання ґрунтується на тому, що медицина має справу з набагато складнішим механізмом, ніж будь-яка інша наука. Він прямо посилається на свою попередню працю й відповідає на заперечення щодо його тези про рухливість як ключ до розуміння життєвої сили, але тепер більше наголошує не на ролі теплороду, а на ролі електрики.
Перша глава починається з твердження, що медицина безсила перед цілим класом хвороб саме тому, що не знає будови й функцій нервової системи. Сон, сопорозні стани, ступор, судоми, паралічі — усе це лишається загадковим, доки неясно, як улаштований мозок і як він керує тілом. Роландо перелічує великих анатомів, які вже проникали в цю сферу: Санторіні, Галлер, Вік д’Азір, Зьоммерінг. Вони багато зробили для опису мозку, але, на думку Роландо, все ще не дали достатнього розуміння функцій його частин. Він також обговорює Галля, знаменитого віденського автора краніологічної системи. До Галля він ставиться насторожено. Його дивує дивна думка про мозок як про щось на кшталт клітинної тканини, але водночас він визнає, що деякі спостереження Галля не можна просто відкинути. Далі починається анатомічний опис людського мозку. Роландо пропонує дивитися на мозок знизу, від основи. Там видно довгастий мозок, міст Варолія, мозочок і дві великі півкулі. Він простежує хід мозкових волокон: від спинного мозку через довгастий мозок і міст до смугастих тіл, зорових горбів, мозолистого тіла та інших структур. Особливу увагу він приділяє смугастим тілам, зоровим горбам, мозолистому тілу, склепінням, шлуночкам, зоровим нервам. Він намагається показати, що мозок — не аморфна маса, а система пучків, перехресть, комісур і розширень. Його особливо цікавить аналіз тканин та їхніх взаємозв’язків, щоб показати сам мозок як складний механізм, а не просто абстрактний орган у складній машині людських органів. Далі він переходить до порівняльної анатомії. У ссавців мозок загалом улаштований подібно до людського, але людський мозок об’ємніший і складніший. Він посилається на порівняльно-анатомічну працю Кюв’є. У тварин, за його словами, менше білої речовини, менше виражені деякі виступи й зв’язки, слабше розрізнення між сірою та білою речовиною. Він порівнює людину, коня, вівцю, свиню та інших ссавців. Потім ідуть птахи та плазуни. Найцікавіша частина глави — розділ про безхребетних. І знову цей інтерес Ламарка виявляється оціненим усіма натуралістами саме в ті самі роки. Роландо визнає, що в деяких організмів нервова система може бути настільки простою або настільки злита з тілесною організацією, що її важко виявити звичайним анатомічним способом. Він навіть пропонує використовувати гальванізм як засіб виявлення нервових структур.
Друга глава присвячена мозочку. Роландо вважає, що цей орган довго недооцінювали, бо він прихований великими півкулями й здається другорядним. Він хоче довести, що мозочок має величезне функціональне значення. Описавши його будову, яку порівнюють із деревом життя, Роландо переходить до порівняння мозочків найрізноманітніших видів тварин і формулює важливий висновок: складність мозочка зростає від риб і плазунів до птахів і особливо до ссавців. У людини та вищих тварин будова мозочка надто складна, щоб не мати важливої функції, і цією функцією стає керування рухом тіла. Він навіть називає мозочок електромотором — буквально саме так. Щоб це довести, у третій і четвертій главах нам описують докладні досліди над мозком тварин, зокрема над живими тваринами, які я не буду переказувати з етичних міркувань. Не дивно, що Роландо називає аналогічні досліди Альдіні — прекрасними. Хоча досліди Роландо значно перевершують Альдіні в плані жорстокості та мальовничості ілюстрацій. Хоча все ж, попри величезну повагу до Альдіні, він намагається примирити вчення цього гальваніста з електричними теоріями Вольти. Він навіть бере ідею Альдіні про те, що з живих організмів можна зробити вольтів стовп, батарею, і застосовує цю теорію до мозочка. Так він пояснює, чому мозочок — потужний генератор електрики. Уже невдовзі, щоправда, цю теорію повністю спростує французький фізіолог Флуранс. До речі, на початку статті я вказував на епіграф, аналогічний тому, що міститься у знаменитій книзі Еразма Дарвіна, так от тут працю Дарвіна кілька разів цитують, і їй відведено чимало місця. З огляду на те, що його цитували практично всі автори 1800–1810-х років, яких ми розглядали (а це вже 8 різних письменників на цей момент), — варто визнати, що вплив Дарвіна, можливо, навіть недооцінено. П’ята глава закінчується цим міркуванням:
«У півкулях головного мозку міститься основне місце перебування найближчої причини сну, слабоумства, сопору, апоплексії, меланхолії та манії, не меншою мірою, ніж процеси, які, будучи зміненими, дають початок вищезгаданим хворобливим станам. Від вади ж мозочка, довгастого мозку або якогось нерва залежатимуть різні види паралічу, тоді як причина епілепсії та всіх судомних станів завжди виникатиме з подразнення, що виникло або було перенесене в початок усіх нервів, тобто в довгастий мозок або навколишні його частини».
Шоста глава присвячена функціонуванню самих нервів як провідників. Він починає з критики фізіологів, які намагалися пояснити функції нервів лише через електричний або гальванічний флюїд. Дехто припускав, що одні нерви слугують рухові, інші — відчуттю. Але анатомія, за його словами, не підтверджує такого грубого поділу. Тому він пропонує тонше розрізнення: не обов’язково існують два цілком різні класи нервів; один і той самий нерв може мати різні властивості передавання. Головна думка Роландо полягає в тому, що відчуття передається не флюїдом, а рухом нервової фібри (цю думку він запозичує у Дарвіна). Зовнішній предмет діє на периферійне закінчення нерва; завдяки рухливості нервової фібри цей вплив передається до центрального початку нерва, до спільного сенсорію. Натомість від мозочка до м’яза нерв може проводити збуджувальний флюїд, який спричиняє скорочення м’язової фібри. Наводити подальші суто технічні деталі та суперечки з іншими фізіологами нервової системи я вже не буду. Наприкінці Роландо формулює висновки, майже програму нової неврології, і просто в стислому вигляді переказує зміст усієї цієї книги, де повторюються вже озвучені ідеї.
Наприкінці, вже після завершення основної частини твору, Роландо додає спеціальний додаток, присвячений френологічним теоріям Галля і Шпурцгейма. Спершу Роландо збирався спеціально спростовувати краніоскопічну доктрину Галля, тобто вчення про те, що за формою черепа можна судити про розвиток окремих розумових органів. Але згодом він вирішує, що сама по собі ця доктрина менш важлива, ніж анатомічні спостереження Галля і Шпурцгейма щодо будови мозку. Усе переказувати не буду, місцями він погоджується з цими німцями, місцями — ні. Головне, що йому сподобалося, — це докладніше вивчення мозку й аналіз його на рівні окремих волокон. Ця традиція, що, очевидно, сягає ще Біша, була прийнята Галлем і його учнями. Але саме це й руйнує саму систему френології та краніоскопії. Навіть із опису самих Галля і Шпурцгейма не видно окремих, ізольованих органів, кожен із яких призначений для особливої функції. Тож доктрина Галля про черепні «органи» руйнується сама собою. Півкулі складаються з волокон; їхню дію слід пояснювати за аналогією з іншими волокнистими органами, а не дробити мозок на фантастичні ділянки для здібностей. Отже, Роландо протиставляє краніоскопії серйознішу експериментальну фізіологію.