Автор тексту: Клод Бернар (1813-1878) — французький фізіолог, стаття про якого є на Вікіпедії.
Цю статтю, найімовірніше, написано 1864 року.
Версія українською
Передмова
Дослідний метод, давно вже застосовуваний із таким успіхом до вивчення явищ неживих тіл, тепер дедалі більше прагне проникнути й у вивчення явищ живих істот; проте багато вчених іще сумніваються в його справжній корисності, а дехто навіть вважає, що життєва самочинність завжди буде нездоланною перешкодою для запровадження у фізіологічних і фізико-хімічних науках загального методу дослідження.
Оскільки неживі тіла позбавлені самочинності, то вияв їхніх властивостей перебуває в безумовній залежності від змін довколишніх обставин, що полегшує експериментаторові їхнє вивчення і дає йому змогу змінювати їх на власний розсуд. Живі ж істоти, навпаки, володіючи самочинністю, здаються нам наділеними якоюсь внутрішньою силою, яка робить їхні життєві вияви тим більш незалежними від змін зовнішніх впливів, чим вищою є організація самих істот. У людини й вищих тварин ця життєва сила, вочевидь, звільняє їх від загальних фізико-хімічних впливів і тим самим робить їх цілком недоступними звичайним способам дослідження. З іншого боку, всі явища живих тварин поєднані чуттєвістю і підтримуються нею в такій взаємній гармонії одне з одним, що, здається, неможливо відокремити якусь одну частину від тваринного організму без того, щоб негайно не спричинити розлад у всьому організмі.
Багато медиків і натуралістів, користуючись цими різними аргументами, доводили неможливість застосування дослідного методу до вивчення живих істот. На їхню думку, життєва сила протилежна фізико-хімічним силам, вона панує в усіх життєвих явищах, підпорядковує їх цілком особливим законам і робить з організму одне живе ціле, до якого експериментатор не може доторкнутися, не порушивши характеру самого життя. Кюв’є, який поділяв цю думку і вважав, що фізіологія має бути наукою спостереження й анатомічної дедукції, каже таке: «усі частини живого тіла поєднані між собою, вони можуть діяти лише разом. Відокремити одну частину від решти — це все одно, що зарахувати її до розряду мертвих речовин, тобто цілком змінити її сутність» (Листи Кюв’є до Ж. Метрю).
Якби попередні погляди були обґрунтовані, то необхідно було б визнати одне з двох: або що в життєвих явищах не може бути жодного детермінізму, що було б цілковитим запереченням дослідної фізіології, або ж — що до вивчення життєвої сили має бути застосовано особливий метод і що наука про живі тіла повинна ґрунтуватися на цілком інших засадах, ніж науки про мертві тіла. Ці ідеї, що панували в давніші часи, тепер дедалі більше зникають під впливом успіхів фізіології. Однак необхідно знищити й останні їхні сліди, бо те, що в деяких осіб іще вціліло від цих ідей, становить справжню перешкоду для успіхів фізіології та дослідної медицини. Я постараюся довести, що всі явища як у живих, так і в неживих тілах підлягають безумовному й неминучому детермінізму. Наука про життя може мати лише ті самі методи й підвалини, які існують і в науці про неживі тіла, і немає потреби робити будь-яку різницю між принципами фізіологічних наук і наук фізико-хімічних.
— I —
Самочинність, якою володіють живі істоти, не заважає фізіологові застосовувати до їхнього дослідження дослідний метод. Справді, попри цю самочинність, живі істоти перебувають у залежності від впливів зовнішнього світу, а їхні функції постійно пов’язані з умовами, які неминучим і визначеним чином керують їхніми виявами.
Щойно ми візьмемося до вивчення механізмів, властивих життєвим явищам, ми відразу помітимо, що уявна самочинність, якою володіють живі тіла, є лише цілком природним наслідком певних, визначених обставин, і нам легко буде довести, що, по суті, явища, які відбуваються як у живих, так і в неживих тілах, залежать від умов чисто фізико-хімічних. Додамо до цього, що завдання фізіолога й медика-експериментатора полягає не в тому, щоб сягати до первісної причини життя, а обмежується лише дослідженням тих фізико-хімічних умов, від яких залежить вияв життєвої діяльності.
По-перше, зауважимо, що незалежність живої істоти від космічного середовища, яке її оточує, виявляється лише у вищих, цілком розвинених організмах; у істот нижчої організації, наприклад в інфузорій, такої незалежності немає. Ці істоти виявляють свої життєві властивості, часто дуже діяльні, лише під впливом вологості, світла й зовнішнього тепла; щойно бракує однієї чи кількох із цих умов, вияв життя припиняється, бо відповідні їм фізико-хімічні явища призупиняються. Багато з цих тварин тоді впадають у стан прихованого життя, який є не що інше, як стан хімічної бездіяльності організованого тіла щодо зовнішнього світу. Це цілковите припинення видимих виявів життя може тривати невизначений час. Спалланцані бачив, як досить було однієї краплі води, щоб повернути життєздатність пшеничним вугрицям, які перебували у висушеному стані 30 років. У цьому випадку вода, повернена тілу, викликала в ньому хімічну діяльність і дала тканинам змогу виявляти свої життєві властивості.
Вияв життєвих властивостей у рослин також пов’язаний з умовами тепла, вологості й світла навколишнього середовища, у чому й полягає всім відомий вплив пір року. Те саме ми спостерігаємо і в холоднокровних тварин; життєві явища завмирають і пробуджуються в них під дією тих самих кліматичних умов — тепла й холоду, сухості й вологості. Але вода, тепло, електрика також спричиняють фізико-хімічні явища, тож впливи, що збуджують, сповільнюють або прискорюють життєві явища в живих істотах, є тими самими впливами, які збуджують, сповільнюють або прискорюють хімічні реакції в неорганічних тілах. Замість того, щоб, подібно до прихильників життєвої сили, бачити якусь протилежність або несумісність між умовами життєвих функцій у живих тілах і умовами фізико-хімічних процесів у неорганічних тілах, слід, навпаки, визнати, що між цими двома розрядами явищ існує повний паралелізм, необхідний і прямий взаємозв’язок. Цей зв’язок тісніший у істот нижчої організації, у рослин і холоднокровних тварин; але в людини та інших теплокровних тварин загалом існує очевидна незалежність між функціями організму й умовами навколишнього середовища. Вияв життєвих явищ уже не підлягає впливові змін пір року й космічних змін; завдяки досконалішому захисному механізмові тварина підтримує в самій собі, у властивому їй внутрішньому середовищі, необхідні для виявів життя умови вологості й тепла. Організм теплокровних тварин, що користується великими перевагами, нелегко приходить у рівновагу з навколишнім середовищем; він утримує свої органи, так би мовити, в теплиці й підтримує таким чином їхню життєдіяльність. Те саме ми бачимо в оранжереях наших садів: життєва діяльність рослин виявляється незалежно від тепла чи холоду зовнішнього повітря, але вона, однак, тісно пов’язана з фізико-хімічними умовами внутрішньої атмосфери оранжереї.
Життєві явища, які ми спостерігаємо в людини й вищих тварин, значно складніші, ніж нам здається; але ніколи не слід забувати, що якою б не була їхня складність, вони завжди є результатом внутрішніх властивостей багатьох органічних елементів, діяльність яких пов’язана з фізико-хімічними умовами внутрішнього середовища, що їх вміщує. Зазвичай ми не звертаємо уваги на невидиме для нас внутрішнє середовище, а розглядаємо лише зовнішнє, яке перебуває перед нашими очима, — ось причина віри в життєву силу, що нібито порушує в живій істоті фізико-хімічні закони загального космічного середовища.
Отже, живі машини влаштовані так, що в міру свого вдосконалення вони стають дедалі незалежнішими від впливів зовнішнього світу; але, попри це, в їхньому внутрішньому середовищі немає жодної життєвої сили, яка, внаслідок цього самого вдосконалення тварини, ізолювала б її в космічному середовищі. Хоча машини, створені людським розумом, і набагато грубіші, проте вони також мають незалежність, яка є не що інше, як дія їхнього внутрішнього механізму. Дія парової машини не залежить від фізико-хімічних умов зовнішнього середовища, бо вона працює, незважаючи ні на який холод і спеку, ні на яку сухість і вологість повітря, але фізик, який знає внутрішню будову машини, знаходить, що ця незалежність лише уявна і що рух кожного внутрішнього колеса визначається точними фізичними умовами, закони яких йому відомі. Подібно до цього, фізіолог, якщо він може проникнути у внутрішнє середовище живої машини, знаходить там той детермінізм, який має слугувати підвалиною дослідної науки про живі тіла.
Для того щоб застосувати дослідний метод вивчення до живих істот, особливо вищої організації, необхідно розрізняти два середовища: середовище космічне, або позаорганічне, спільне як для живих, так і для неживих тіл, і середовище внутрішньоорганічне, властиве виключно лише живим істотам. Це останнє середовище, що стикається з нашими діяльними органічними елементами (м’язами, нервами, залозами тощо), утворюється всіма рідинами, які циркулюють у тілі (кров’ю, усіма внутрішньоорганічними та паренхіматозними рідинами). Ми знаходимо в цьому внутрішньому середовищі певну температуру, повітря й поживні речовини, розчинені у воді, бо всі діяльні органічні елементи, що становлять наш організм, неодмінно водні, і лише завдяки вправному устрою нашого тіла ми можемо жити в сухому повітрі.
Наукова або експериментальна медицина завжди ґрунтуватиметься на знанні властивостей внутрішнього органічного середовища. Коли ліки справляють на нас свій вплив, вони діють не на шлунок, а на наше внутрішнє органічне середовище, проникаючи в кров і вступаючи в зіткнення з організованими часточками, що становлять наші тканини. Ця ідея внутрішнього середовища, яка керувала моїми фізіологічними дослідженнями, допомогла мені точніше визначити дію отруйних речовин на різні елементи нашого тіла; крім того, з неї випливають нові міркування, які відтепер мають керувати фізіолога в його дослідженнях і слугувати підставою загальної фізіології та загальної патології. Справді, з медичної або терапевтичної точки зору ми не можемо знайти ні в людини, ні у вищих тварин життєвої незалежності щодо отрут і ліків. Ми можемо змінювати і навіть зовсім припиняти життєві явища, вводячи різні речовини в кров або в наше органічне середовище, але було б помилкою вбачати в усіх цих різноманітних змінах організму лише невизначений вияв якоїсь життєвої сили. Навпаки, вони залежать від певних фізико-хімічних умов, що настають у нашому внутрішньому середовищі або в гістологічних елементах наших тканин.
Колись Бюффон вірив, що в тілі живих істот має існувати особливий органічний елемент, якого немає в неживих тілах. Успіхи хімії зруйнували цю гіпотезу, довівши, що живе тіло складається з простих елементарних речовин, узятих з неорганічного світу. Раніше вірили також у діяльність якоїсь особливої сили, властивої лише життєвим явищам; але успіхи фізіології зруйнували й цю гіпотезу, показавши, що живі тіла самі по собі не мають більшої самочинності, ніж тіла неорганічні, що вияв властивостей тих і тих залежить від однакових фізико-хімічних умов. Із усього сказаного аж ніяк не випливає, що живі й мертві тіла тотожні; здоровий глузд кожного негайно заперечив би проти такого змішування понять. Очевидно, що живі тіла виявляють себе інакше, ніж неживі. Питання полягає лише в тому, щоб ясніше схарактеризувати й точніше визначити їхню відмінність, бо це надзвичайно важливо для правильного розуміння експериментальної фізіології.
З усіх визначень життя найвірніше подано енциклопедією: «життя є протилежність смерті». Це визначення відзначається наївною ясністю; однак ми ніколи не вигадаємо нічого кращого, бо ніколи не пізнаємо сутності самого життя. Для нас тіло є живим лише тому, що воно вмирає і так улаштоване, що, внаслідок природного перебігу своїх функцій, зберігає свою будову протягом певного часу й продовжує свій рід, породжуючи подібних до себе індивідів. Отже, сутність життя полягає в силі або, краще, — в ідеї, що керує органічним розвитком; життєва сила, зрозуміла таким чином, становить цілющу силу Гіппократа і насіннєву силу, або archeus faber Ван-Гельмонтa. Якби мені довелося визначити життя одним словом, я б сказав, що життя є творчість. І справді, для фізіолога життя не може бути нічим іншим, як первісною причиною, що створює організм і яку ми ніколи не пізнаємо, як і взагалі всі інші первісні причини. Ця сила виявляється в організації; протягом усього життя в живій істоті діє цей творчий вплив, і природна смерть настає тоді, коли органічна творчість уже не може тривати далі.
Людський розум не може уявити дії без причини; кожне явище збуджує в ньому ідею причинності, і вся людська наука полягає в тому, щоб від помічених нами дій сходити до їхніх причин; але філософи й учені всіх часів розрізняли два розряди причин: причини первісні та причини вторинні або найближчі. Первісні причини, що стосуються походження всіх речей, для нас абсолютно недоступні, тоді як найближчі причини, що стосуються умов вияву властивостей тіла, доступні нашим дослідженням, і ми можемо пізнати їх шляхом досвіду. Ньютон сказав, що той, хто віддається пошукам першопричин, тим самим доводить, що він не вчений. Справді, це цілком безплідно, бо ми натраплятимемо на такі питання, яких не можна розв’язати за допомогою експериментального методу.
Отже, в життєвому, як і в будь-якому іншому природному явищі, є два роди причин: по-перше, причина первісна, що творить життя, керує ним і дає йому закони, — вона недоступна нашому знанню; по-друге, причина найближча або та, що здійснює життєве явище, — вона завжди фізико-хімічної природи, завжди доступна дослідникові. Первісна причина розвиває або створює організовану машину, але створена машина діє вже в силу властивостей елементів, що її становлять, і під впливом різних фізико-хімічних умов. Для фізіолога й лікаря-експериментатора живий організм є не більш як дивовижна машина, наділена найдивовижнішими властивостями й приведена в дію за допомогою найскладніших і найтонших апаратів. Вони мають аналізувати й визначати механізм цієї машини, щоб змінювати його, бо випадкова смерть є не що інше, як розлад або руйнування організму внаслідок переривання чи зупинки дії одного або кількох із цих життєвих механізмів.
— II —
Ми сказали, що дослідження первісних причин перебуває поза межами науки. Коли експериментатор доходить до детермінізму явищ, то він уже не може йти далі, і в цьому відношенні межа його знання одна й та сама в науках як про живі, так і про неживі тіла.
Наш розум за своєю природою схильний дошукуватися первісних причин, тобто сутності речей, і постійно ставити собі запитання чому? У цьому разі наші бажання йдуть далі тієї мети, якої ми можемо досягти, бо досвід одразу ж показує нам, що ми не можемо йти далі запитання як? Тобто далі детермінізму, який дає найближчу причину або умову існування явищ.
Детермінізм якогось явища є ніщо інше, як найближча або визначальна причина, тобто обставина, що зумовлює появу самого явища і становить одну з усіх умов його існування. Слово детермінізм має цілком інше значення, ніж фаталізм; останній припускає неминучий вияв даного феномена, незалежно від його умов, тоді як детермінізм є необхідною умовою феномена, вияв якого зовсім не є необхідним. Отже, фаталізм є ненауковим так само, як і індетермінізм.
Якщо за допомогою послідовного експериментального аналізу ми знаходимо найближчу причину або первісну умову відомого явища, то, значить, ми досягли наукової мети, далі якої ми ніколи не підемо. Коли ми знаємо, що вода з усіма своїми властивостями є результатом поєднання кисню й водню у відомих пропорціях і нам відомі умови цього поєднання, то ми знаємо все, що тільки можна знати про цей предмет науковим способом; але це є відповідь лише на запитання як, а не на запитання чому. Ми знаємо, як може утворитися вода, але чому поєднання одного об’єму кисню і двох об’ємів водню утворює воду, про це ми нічого не знаємо і не можемо знати, а отже, нічого й шукати розв’язання цього питання. У медицині, так само як і в хімії, ненауково ставити запитання чому; справді, це може привести нас лише до нерозв’язних питань, які не мають жодного застосування. Чи не для висміювання цього ненаукового прагнення медицини, що походить від нерозуміння меж нашого знання, Мольєр змушує свого кандидата на докторський ступінь відповідати так на запитання, чому опіум присипляє: «бо він має сонну властивість, яка присипляє наші чуття». Ця відповідь здається кумедною і безглуздою, однак іншої відповіді й бути не може. Так само, якби ми захотіли відповідати на запитання: «чому водень, з’єднуючись із киснем, утворює воду?» — то мусили б сказати: «бо у водні є властивість народжувати воду».
Безглуздість тут полягає лише в одному запитанні чому, бо воно неминуче тягне за собою відповідь, що здається наївною і смішною. Набагато краще переконатися, що ми цього не знаємо і що тут міститься межа нашого знання. Ми можемо дізнатися, як і за яких умов опіум присипляє, але ми ніколи не дізнаємося, чому він присипляє.
Властивості живої матерії можуть виявлятися, і ми можемо їх пізнавати лише в їхніх відношеннях до властивостей неорганічної матерії, звідки випливає, що експериментальні фізіологічні науки необхідно мають за основу фізико-хімічні науки, у яких вони запозичують способи дослідження і засоби дії. Звісно, живе тіло володіє властивостями й здібностями, притаманними лише його природі: органічною утворювальністю, скоротливістю, чутливістю і розумом; однак усі ці властивості й здібності без винятку, до якого б розряду вони не належали, знаходять свій детермінізм, тобто засоби вияву і дії у фізико-хімічних умовах зовнішнього та внутрішнього середовища організму. Але як у життєвих явищах, так і в явищах мертвої природи умови існування явища аж ніяк не пояснюють нам його сутності. Якщо ми знаємо, що зовнішнє подразнення певних нервів і фізичний та хімічний контакт крові, за певної температури, з нервовими мозковими елементами необхідні для появи думки та інших нервових і інтелектуальних явищ, то це вказує нам на детермінізм або умови існування цих явищ, але аж ніяк не прояснює нам самої сутності розумових здібностей. Так само, якщо ми знаємо, що тертя і хімічні процеси розвивають електрику, то це вказує нам на детермінізм або умови появи електрики, але зовсім не прояснює самої її сутності.
Експериментатор може видозмінювати всі явища природи, що перебувають у його владі, але він ніколи не буде спроможний проводити досліди над небесними тілами; ось чому астрономія назавжди залишиться суто спостережною наукою. «На землі, каже Лаплас, ми видозмінюємо явища за допомогою дослідів, на небі ми ретельно спостерігаємо всі явища, які постають перед нами завдяки рухові небесних тіл». Серед наук про земні явища, які тільки й можуть бути дослідними науками, науки про неживі предмети, через надзвичайну простоту досліджуваних ними явищ, передусім стали доступними експериментаторові; але марно намагалися виключити дослідний метод із науки про живі тіла, нібито тому, що організм, як малий світ (мікрокосм), ізольований у великому світі (макрокосмі) і що життя є результатом одного неподільного цілого або системи, дію якої ми можемо лише спостерігати, але не змінювати. Якби, наприклад, медицина захотіла залишитися спостережною наукою, то вона мала б обмежитися лише дослідженням хворих, передбаченням перебігу та наслідку їхніх хвороб, ставлячись до них цілком так само, як астроном ставиться до небесних тіл. Отже, щойно лікар дає хворому якийсь лік, він уже стає експериментатором, бо, намагаючись спричинити певну зміну в симптомах хвороби, він проводить справжній дослід. Наукове дослідне дослідження має ґрунтуватися на знанні детермінізму явищ, інакше воно діятиме навмання, емпірично. Емпіризм слід терпіти як неминучий період в історії розвитку експериментальної медицини, але ніколи не слід зводити його в систему, як того хочуть деякі лікарі.
Дослідне дослідження може бути застосоване до всіх природних явищ, якого б вони не були порядку, і це цілком зрозуміло, бо експериментатор не породжує нових явищ, а лише діє виключно на їхній попередній стан, тобто на фізико-хімічні умови, що передують їм і зумовлюють їхнє безпосереднє виявлення. Коли експериментатор охолоджує якесь рідке тіло для того, щоб змусити його кристалізуватися, то він у цьому разі не діє на кристалізацію, яка є вродженою властивістю неорганічної матерії, а лише створює умови, за яких вона відбувається. Якщо ми нагріємо хлористий азот до 100°, а потім станеться вибух, який стане сильним джерелом теплоти й руху, то ми діємо не на сам вибух, а лише створюємо температуру в 100°, яка й є умовою, що спричиняє вибух. Те саме спостерігаємо ми й у явищах, які постають в органічних тілах; якщо, наприклад, ми покладемо пивних дріжджів у якусь цукристу рідину, температура якої нижча за —10°, то в ній нічого не відбудеться. Застиглі дріжджі залишаються без жодної дії на цукор, і не утворюється ні алкоголь, ні вуглекислота; але якщо нагріємо дріжджі до +30°, то невдовзі помітимо в рідині сильне бродіння. У цьому разі ми також не діяли на здатність до бродіння, яка притаманна дріжджам і є в них уродженою; ми створили лише фізико-хімічні умови, під впливом яких бродіння з’являється або припиняється. Взявши приклади з таємничих явищ вищого порядку, які постають перед живими істотами, ми побачимо, що застосування дослідного методу слід розуміти цілком так само. Щоденне, що відбувається перед нашими очима, висиджування яєць куркою було б достатнім, щоб поставити нас у глухий кут і водночас показати нам усю глибину нашого незнання; але, за звичкою, ми перестаємо дивуватися буденним явищам, бо перестаємо про них розмірковувати. Безмовний органічний розвиток, що відбувається в яйці, порівнювали з німою гармонією небесних тіл у просторі. Ван Гельмонт, який постає немовби яскраве світило посеред мороку середньовіччя, поміщав у яйці archeus faber або ідею, що керує розвитком. Розвиток зародка в яйці справді подібний до ідеї, що розгортається, бо все відбувається в стрункому порядку, усе передбачено не лише щодо розвитку нової істоти, а й для підтримання її функцій упродовж усього життя, адже живлення є не що інше, як безперервне породження. І якщо для з’ясування цього явища ми звернемося по допомогу новітньої науки, то побачимо, що істотну частину яйця становить один маленький пухирець або мікроскопічна клітинка, а все інше в пташиному яйці — білок і жовток — є лише поживним матеріалом для розвитку зародка, який має відбуватися поза материнським тілом. Ми мали б помістити в мікроскопічну органічну клітинку, що становить яйце всіх тварин, таку складну розвивальну ідею, аби вона вміщувала в собі не лише всі специфічні особливості істоти, а й усі індивідуальні подробиці. Так, у людини спадкова хвороба, що виявляється на 20-му чи 30-му році, зароджується вже в цьому таємничому пухирці. Але ця специфічна ідея, що міститься в яйці, виявляється й розвивається лише під впливом умов суто фізико-хімічної природи. Подібно до нашої клітинки дріжджів, клітинка яйця залишається недіяльною нижче певної температури і лише при +35° органічна ідея виявляє свою діяльність. Зупинюся на цьому. Наведених вище прикладів, що стосуються загальновідомих фактів, здається, досить для вираження мого погляду й з’ясування моєї думки. Отже, експериментатор або детермініст має спостерігати явища природи з єдиною метою — знайти їхню найближчу зумовлювальну причину й цілком відмовитися від звернення, для пояснення первісних причин, до таких систем, які лестять їхній гордості, але, по суті, лише прикривають їхнє незнання.
Отже, настав час перестати вбачати між явищами, що їх нам являють живі та неорганічні тіла, різницю, засновану на тому, що сутність перших нам доступна, а сутність других — недоступна. Правдивим є лише те, що природа або сутність усіх явищ без винятку залишається для нас цілковито невідомою. Сутність найпростішого явища з неорганічного світу так само цілком невідома хімікові чи фізикові, як для фізіолога — сутність інтелектуальних явищ або первісна причина будь-якого іншого життєвого явища. Це й зрозуміло: щоб пізнати внутрішню природу речей або сутність найпростішого явища, необхідно знати всю природу, бо очевидно, що кожне природне явище є відблиском тієї природи, в гармонію якої воно входить, як частина — в ціле. Отже, знати абсолютне означало б — знати все. Почуття вабить до нього людину, але ясно, що ми будемо знати абсолютне лише тоді, коли пізнаємо все, а розсудок каже нам, що цього, здається, ніколи не буде. Однак розсудок, виправляючи почуття, все ж не знищує його цілком. Людина, виправляючись, при цьому не змінює своєї натури, її почуття, приглушене в одному місці, виявляється в іншому. Таким чином, досвід, показуючи вченому на кожному кроці обмеженість його знання, все ж не заглушує в ньому природного почуття, що спонукає його думати, ніби сутність речей для нього доступна. Людина інстинктивно чинить так, ніби має прагнути до цього, і доказом цього є те вічне чому, з яким вона звертається до природи. Втім, аж ніяк не в інтересах науки, щоб розум і досвід знищили в людині прагнення до абсолютного. Учений у такому разі відхилився б від мети дослідного методу, подібно до того, якби хтось, аби випростати гілку, зламав її й знищив би в ній усю силу росту. Справді, далі ми побачимо, що саме ця надія пізнати істину, яка постійно розбивається й знову відроджується, лише вона підтримувала і завжди підтримуватиме змінні покоління в їхньому палкому прагненні вивчати явища природи.
Особливе завдання дослідної науки полягає в тому, щоб навчити нас того, чого ми не знаємо, ясно вказуючи, що сфера наших знань обмежується детермінізмом. Але що більше наука долає наше почуття й нашу гордість, то більше вона збільшує нашу могутність. Учений, який простягає свій дослідний аналіз до детермінізму якогось явища, ясно бачить, що він не знає первісної причини цього явища, але, попри це, він оволодів ним; сутність діючого знаряддя йому невідома, але він уміє ним користуватися. Ми не знаємо, в чому полягає сутність вогню, електрики, світла, однак це не заважає нам уживати їх на свою користь; ми не знаємо, в чому полягає сутність життя, але починаємо керувати життєвими явищами, щойно достатньо ознайомимося з умовами їхнього існування. Єдина різниця полягає лише в тому, що в життєвих явищах набагато важче віднайти детермінізм, бо тут умови безконечно складні й, крім того, ще й поєднуються між собою.
Хімік і фізик можуть вивчати явища й тіла окремо одне від одного, не виходячи за межі всесвіту й не маючи потреби для їхнього розуміння співвідносити їх із загальним цілим усієї природи; але фізіолог, навпаки, перебуваючи поза організмом тварини, загальне ціле якого він може бачити, має дати собі звіт у гармонії цього цілого й водночас, намагаючись проникнути всередину, аналізувати механізм кожної його частини. Звідси випливає, що фізик і хімік можуть відкинути будь-яку думку про первісні причини явищ, які вони спостерігають, а фізіолог, навпаки, має визнати гармонійну й наперед установлену завершеність в організованому тілі, усі дії якого солідарні між собою й породжують одна одну. Якщо за допомогою експериментального аналізу розкладають живий організм на окремі його різні частини, то це робиться аж ніяк не для того, щоб зрозуміти їх окремо. Якщо ми хочемо пізнати фізіологічну властивість якогось органа або тканини в усій її важливості та справжньому значенні, то завжди слід розглядати її в зв’язку з цілим організмом і робити про неї висновки лише за її дією в загальному організованому цілому. Одним словом, не треба забувати, що детермінізм у життєвих явищах не лише дуже складний, а й водночас перебуває в гармонійній залежності. Фізіологічні явища, такі складні у вищих тварин, складаються з групи простіших явищ, які випливають одне з одного, поєднуючись і спрямовуючись до спільної кінцевої мети. Для фізіолога найсуттєвіше полягає в тому, щоб визначити за допомогою експериментального аналізу елементарні умови, за яких можуть відбуватися ці складні фізіологічні явища, і вловити їхню природну підпорядкованість, аби зрозуміти й простежити різні їхні поєднання в різноманітних механізмах, що їх являють живі тіла. Давній символ, який зображає змію, що згорнулася в кільце й кусає себе за хвіст, досить точно змальовує життя. Справді, живий організм утворює замкнене коло, але це коло має голову й хвіст у тому сенсі, що не всі життєві явища мають однакову важливість, хоч вони взаємно пов’язані між собою й ідуть одне за одним, утворюючи життєвий кругообіг. Так, м’язи й нерви підтримують діяльність органів, що утворюють кров або внутрішнє середовище, але кров, своєю чергою, живить органи, які її виробляють. У цьому полягає органічна солідарність, що підтримує в тваринному господарстві рух, який безперервно витрачається й відновлюється доти, доки розлад або припинення дії одного з необхідних органічних елементів не спричинить безлад у перебігу живої машини або навіть цілком не зупинить її. Завдання медика-експериментатора полягає, отже, в тому, щоб знайти простий детермінізм складного органічного розладу, тобто відкрити умови початкового патологічного явища, що тягне за собою й усі інші, внаслідок складного детермінізму, який є не чим іншим, як поєднанням більшої чи меншої кількості простих детермінізмів.
Отже, відкритий детермінізм первинного явища стане для експериментатора ниткою Аріадни й дасть йому змогу орієнтуватися в такому складному, на перший погляд, лабіринті фізіологічних і патологічних явищ. Тоді він зрозуміє, як низка послідовно підпорядкованих одне одному детермінізмів породжує логічну сукупність явищ, що постійно відтворюються з одним і тим самим типом, подібно до індивідуальностей якоїсь певної породи. Ці типи явищ у фізіологічному стані становлять функції, а в патологічному утворюють хвороби. Ван-Гельмонт думав, що хвороба виникає з розвитку хвороботворної ідеї (idea febrilis), для сучасних же лікарів вона є вираженням хвороботворної сутності. Отруєння, подібно до хвороб, зводяться до складного детермінізму, маючи первинним детермінізмом фізико-хімічну дію отрути на організований елемент, хоча далі, у вторинних детермінізмах, можуть з’являтися умови явищ, які можна назвати життєвими, бо вони не трапляються поза живим організмом, здоровим чи хворим.
Нарешті, знання первинного фізико-хімічного детермінізму складних фізіологічних або патологічних явищ лише й дає фізіологові змогу раціонально діяти на життєві явища з такою самою певністю, як фізик і хімік діють на всі явища неживого світу. Однак не будемо перебільшувати нашої могутності, бо ми коримося природі, а не вона — нам. Насправді ми можемо пізнавати явища природи лише за їхнім відношенням до найближчої причини, а закон є не що інше, як це саме відношення, виражене чисельно, так що в кожному даному випадку можна передбачити відношення причини до наслідку. Саме це відношення, встановлене спостереженням, дає астроному змогу передбачати небесні явища; те саме відношення, виведене дослідом і спостереженням, дає змогу фізикові, хімікові й фізіологові не лише передбачати природні явища, а навіть змінювати їх на власний розсуд, якщо тільки вони не виходять за межі тих відношень, які вказані їм дослідом, тобто за межі закону. Іншими словами, це означає, що ми можемо керувати явищами природи лише підкоряючись панівним у ній законам.
Експериментатор не може змінювати законів природи; він діє лише на явища, якщо знає їхній фізико-хімічний детермінізм, але не може ані створити їх наново, ані безумовно знищити, він може лише видозмінювати їх. Фізико-хімічні умови тим легше піддаються аналізові, чим простіше явище; але, по суті, в усякому разі, як уже сказано, первинна причина явища залишається для нас цілком недосяжною. Отже, експериментатор peut plus qu’il ne sait, і з якої б точки зору він не дивився на сили природи, у живих чи неживих тілах, його завдання завжди одне й те саме: визначити матеріальні умови, за яких відбувається явище; далі, знаючи ці умови, він може здійснити явище або знищити його. Щоб спричинити яке-небудь явище, експериментатор приводить у дію лише нові умови, але він нічого не створює наново — ані сили, ані матерії. Наприкінці минулого століття наука виробила велику істину, що кількість матерії в природі незмінна; усі тіла, властивості яких безперервно змінюються перед нашими очима, є лише результатом обміну частинок матерії, еквівалентних за вагою. Останнім часом наука визнала ще одну істину — про сталість сили, доведенням якої вона й досі займається; звідси випливає, що всі безконечно різноманітні форми світових явищ є не що інше, як еквівалентні перетворення одних сил в інші. Не вдаючись тут до дослідження питання про сутність сил у живих і неживих тілах, мені досить сказати, що наведені вище дві істини мають універсальне значення і що вони охоплюють усі явища як у живих, так і в неживих тілах.
З усього сказаного вище необхідно випливає, що всі явища, якого б вони не були порядку, відбуваються за незмінними законами природи й виявляються лише тоді, коли дано умови їхнього існування. Тіла й істоти, що перебувають на поверхні нашої землі, виражають гармонійне співвідношення космічних умов нашої планети й атмосфери з тими істотами та явищами, існування яких вони роблять можливим. Інші космічні умови неминуче породили б інший світ, у якому виявлялися б усі ті явища, що знайшли б у ньому умови свого існування, і де зникли б ті явища, які не могли б у ньому розвиватися; але, якими б безконечно різноманітними не були зміни явищ, які може вигадати найпалкіша фантазія, уявляючи собі всілякі космічні умови на землі, — ми ніколи не повинні випускати з уваги, що все це відбуватиметься за фізичними, хімічними й фізіологічними законами, які існують вічно й незалежно від нашої волі, і що в усьому, що з’явиться, не буде наново створено ані однієї сили, ані одного атома матерії, а відбудеться лише нове групування різних поєднань, а внаслідок цього і створення нових істот та явищ.
Коли хімік відкриває нове тіло в природі, він не повинен тішити себе думкою, що створив закони, які породили це тіло; він лише здійснює умови, яких вимагає творчий закон для свого виявлення. Те саме буває й з організованими тілами: хімік і фізіолог можуть спричинити у своїх дослідах появу нових істот лише корячись вічним законам природи.
— III —
Експериментальний метод має на меті відшукати детермінізм або найближчу причину явищ. Принцип, що є підставою цього методу, — це впевненість у тому, що цей детермінізм існує; спосіб його дослідження — філософський сумнів, критерій — досвід. Іншими словами, учений безумовно вірить у існування детермінізму, який він шукає, але постійно сумнівається в тому, що вже знайшов його; отже, він мусить безперервно вдаватися до допомоги досвіду. Експериментальний метод виражає природний рух людського розуму, що шукає наукові істини, які перебувають поза нами. Кожна людина складає собі уявлення про те, що бачить, причому схильна пояснювати явища природи ще до того, як пізнає їх досвідом. Ця схильність властива нам, упереджена ідея завжди була й буде першим поривом людського розуму. Мета експериментального методу полягає в тому, щоб перетворити це уявлення a priori, засноване на невиразному спогляданні речей, на пояснення a posteriori, засноване на дослідному вивченні явищ. Ось чому експериментальний метод називають методом a posteriori.
Людський розум у своєму розвитку пройшов три неминучі періоди. Спочатку почуття, підкоривши собі розум, створило істини на віру, тобто теологію. Потім розум, або філософія, ставши панівними, створили системи, або схоластику. Нарешті досвід, тобто вивчення явищ природи, показав людині, що істини зовнішнього світу аж ніяк не містяться готовими ні в розумі, ні в почутті, які є лише нашими необхідними провідниками; щоб дійти до цих істин, треба неодмінно заглибитися в об’єктивну дійсність фактів, де вони перебувають у формі феноменальних відношень.
Отже, внаслідок природного ходу речей з’явився експериментальний метод, який підсумовує все, послідовно спираючись на три способи дослідження: почуття, розум і досвід. У пошуках істини цим методом почуття завжди слугує ініціативою, воно породжує ідею a priori; розум, або мислення, розвиває ідею й виводить із неї логічні наслідки, але якщо почуття має перевірятися розумом, то розум, своєю чергою, повинен керуватися досвідом, який лише один дає йому змогу робити умовиводи.
Людський розум є складним цілим, що здійснює свої функції лише завдяки гармонійній дії його різних здібностей. Отже, треба остерігатися надавати надмірну перевагу почуттю, розуму або досвіду. Якщо почуття заглушує розсудок, ми опиняємося поза наукою і приходимо до нераціональних положень, які приймаються на віру або за традицією. Якщо розсудок не підкріплюється безперервно досвідом, ми впадаємо в схоластику або під владу систем; якщо досвід не узгоджується з мисленням, ми не в змозі піднестися над фактами, ми впадаємо в емпіризм. Експериментальний метод шукає істину при гармонійному використанні почуття, розуму й досвіду; його девіз — свобода розуму і думки. Його відмінна риса полягає в тому, що він визначається сам собою, бо у своєму критерії — досвіді — він має неупереджений авторитет, що панує в науці. Він не визнає особистого авторитету й безумовно відкидає будь-які системи та доктрини. Це зовсім не з гордості; навпаки, експериментатор принижує себе, заперечуючи особистий авторитет, бо сумнівається у власних знаннях і таким чином підпорядковує авторитет людей авторитетові досвіду та законів природи.
Перша умова для вченого, який присвячує себе експериментальному дослідженню природних явищ, полягає в тому, щоб не ставити собі за мету жодної системи й зберігати повну свободу розуму, засновану на філософському сумніві. Справді, з одного боку, ми впевнені в існуванні детермінізму явищ, оскільки ця впевненість випливає з ідеї неминучої причинності, усвідомлюваної нашим розумом; але, з іншого боку, ми зовсім не знаємо, як виявляється цей детермінізм, бо його вираження здійснюється в явищах, що перебувають поза нами. Лише досвід має керувати нами, він є нашим єдиним критерієм і, за висловом Ґете, посередньою ланкою між ученим і явищами, що його оточують.
Щойно ми визнали єдиною метою експериментального методу дослідження детермінізму явищ, то вже немає більше ні матеріалізму, ні спіритуалізму, ні мертвої, ні живої матерії — є лише природні явища, умови існування яких треба визначити, тобто з’ясувати обставини, що становлять найближчу причину цих явищ. Усі науки, які користуються експериментальним методом, мають прагнути стати антисистематичними. Експериментальна медицина — це не нова система в медицині, а, навпаки, заперечення будь-яких систем. Вона має уникати всіх систематизувальних термінів (elle ne serat ni animiste, ni organiciste, ni solidiste, ni humorale); це просто наука, що шукає найближчі причини явищ як у здоровому, так і в хворобливому стані.
Сказане нами про медичні системи можна застосувати й до філософських. Експериментальна фізіологія не має потреби звертатися до будь-якої філософської системи. Завдання фізіолога, як і кожного вченого, полягає в тому, щоб відшукати істину, не дбаючи про те, щоб зробити її придатною для перевірки тієї чи тієї філософської системи. Коли вчений у своєму науковому дослідженні бере за основу якусь філософську систему, він неминуче вдається в царину первинних причин. Систематична ідея надає розумові хибної самовпевненості й непохитності, несумісних із вільним сумнівом, який завжди має керувати експериментатором у його пошуках. Усі системи неминуче неповні й не здатні охопити все, що існує в природі; вони вміщують лише те, що міститься в людському розумі. Але для відшукання істини вченому досить стати віч-на-віч із природою, яку він вільно розпитує за допомогою дедалі досконаліших засобів дослідження, застосовуючи експериментальний метод, і я думаю, що єдина філософська система в цьому разі полягає в тому, щоб не мати жодної.
Отже, як експериментатор, я уникаю філософських систем, але при цьому анітрохи не заперечую того філософського духу, який, не належачи до жодної системи, має панувати не лише в усіх науках, а й у всіх людських знаннях. Через це, уникаючи філософських систем, я, однак, дуже люблю філософів і їхні мудрування мене вельми цікавлять. Справді, філософія з наукового погляду являє собою вічне прагнення людського розуму до пізнання невідомого. Філософи завжди розробляють спірні питання, що належать до сфери крайніх меж наукового знання, і тим самим надають науковій думці руху, який її шляхетнить і оживлює; вони зміцнюють розум, розвиваючи його розумовою гімнастикою, і водночас переносять його до невичерпних розв’язань великих питань. Отже, вони підтримують спрагу невідомого й той священний вогонь дослідження, які ніколи не повинні згасати в ученому.
Справді, палке прагнення до знання є єдиним рушієм, що приваблює дослідника й підтримує його в зусиллях, і це знання, так би мовити, постійно вислизає в нього з рук, становить його єдине щастя і муку.
Хто не знав мук невідомого, той не зрозуміє насолоди відкриття, яка, безперечно, сильніша за всі інші, які тільки може відчувати людина. Але з якоїсь примхи нашої натури ця насолода, яку ми жадібно шукали, минає, щойно відкриття зроблено. Це схоже на блискавку, що осяяла нам далекий обрій, до якого наше ненаситне допитування спрямовується ще з більшим запалом. З цієї причини в самій науці відоме втрачає свою принадність, а невідоме завжди сповнене чарів. Тому справді великими є лише ті уми, які ніколи не задовольняються завершеними працями, а безупинно прагнуть до кращого у своїх нових роботах. Почуття, про яке я кажу, добре відоме вченим і філософам. Воно виявилося в Прістлі, коли він говорив, що «зроблене відкриття показує нам багато інших, які ще належить зробити»; Паскаль висловлює те саме почуття, тільки, можливо, в парадоксальній формі: «Nous ne cherchons jamais les choses, mais la recherche des choses». Проте нас цікавить сама істина, і якщо ми постійно її шукаємо, то тому, що знайдене нас не задовольняє. Без цього ми виконували б безконечну й марну працю, змальовану в байці про Сізіфа, який вічно котить свій камінь, що постійно падає на попереднє місце. Це порівняння з наукового погляду неточне: учений, відшукуючи істину, піднімається дедалі вище й вище, і якщо вона ніколи не дається йому в усій своїй сукупності, то він однак збирає великі її уламки, і саме ці уламки вічної істини й становлять науку.
Отже, учений шукає не для того, щоб шукати, а для того, щоб знайти; він шукає істину тому, що має палке бажання оволодіти нею, і він уже оволодів нею в тому обсязі, який виражається сучасним станом науки. Але вчений не повинен зупинятися на півдорозі, він має невтомно підніматися дедалі вище й вище та прямувати до досконалості, він повинен шукати доти, доки ще є незнайдене. Без цього постійного збудження, підтримуваного невідомим, без цієї невтамовної наукової спраги вчений задовольнився б тим, що він набув і що він знає. Тоді науки перестали б робити поступ і зупинилися б через інтелектуальну байдужість, подібно до насичених неорганічних тіл, які стають хімічно байдужими й кристалізуються. Тому необхідно остерігатися, щоб розум, надміру зайнятий тим, що він знає в певній науці, не заспокоївся й не звузив свій кругозір, втрачаючи з поля зору ті питання, які йому ще належить розв’язати. Філософія, підносячи невичерпну масу нерозв’язаних питань, збуджує й підтримує цей рятівний рух у науці, бо філософії у вузькому сенсі належить лише невизначене, а визначене входить до сфери науки. Отже, я не визнаю тієї філософії, яка науці призначає межі, так само як і тієї науки, що заперечує філософські істини, які нині лежать поза її межами. Справжня наука нічого не знищує, вона невтомно шукає й без остраху дивиться на ті речі, яких вона ще не розуміє.
Заперечувати ці речі ще не означає їх знищити; це було б те саме, що заплющити очі й уявляти, ніби світла не існує. Це було б схоже на помилку страуса, який, заривши голову в пісок, думає, що небезпека відвернена. На мою думку, справжній філософський розум — це той, чиї найвищі прагнення запліднюють науки, спонукаючи їх до дослідження тих істин, які доти були поза їхніми межами, але які не слід відкидати лише тому, що вони вислизають від нас і віддаляються дедалі далі й далі в міру того, як наймогутніші філософські уми наближаються до них. Чи настане колись кінець цьому прагненню людського розуму? Чи досягне він своїх крайніх меж? Я не можу цього уявити; а доти вчений зробить найкраще, якщо невтомно йтиме вперед, щоб постійно просуватися далі.
Однією з найбільших перешкод, що постають перед людськими знаннями на цьому широкому й вільному шляху, є прагнення різних знань відокремлюватися в системи. Це аж ніяк не випливає з самої сутності речей, бо в природі все перебуває у взаємній залежності й нічого не можна розглядати окремо; але наш розум, слабкий і владолюбний, прагне поглинути всі знання особистою систематизацією. Наука, що зупинилася на якійсь системі, стала б нерухомою й ізольованою, бо систематизація є енкістемою, а будь-яка частина організму, замкнена в тісні пута, перестає брати участь у спільному житті цього організму. Отже, системи прагнуть до поневолення людського розуму, і єдина їхня користь, на мою думку, полягає в тому, щоб породжувати суперечки, які руйнують самі ж системи, водночас збуджуючи життєвість науки. Справді, необхідно розбити кайдани філософських і наукових систем, так само як скидають пута розумового рабства. Істина, якщо вона взагалі досяжна, міститься поза всякими системами, і для її відшукання експериментатор має діяти вільно, не сковуючи себе кайданами будь-якої системи. Отже, філософія і наука не повинні бути систематичними, вони мають стати союзницями й допомагати одна одній, без жодного бажання панувати одна над одною.
Але якщо замість того, щоб задовольнитися цим братерським союзом для досягнення істини, філософія забажає ввійти в царину науки й догматично приписувати їй методи та способи дослідження, то між ними, звісно, згоди бути не може. Філософські методи й способи надто загальні та безсилі, щоб могли слугувати для наукових дослідів, спостережень і відкриттів; для цього потрібні наукові методи й способи, часто дуже спеціальні, які можуть бути відомі лише експериментаторам, ученим або філософам, що розробляють якусь певну науку. Наші знання настільки солідарні у своєму розвитку, що особистих сил однієї людини не вистачить, аби просунути їх уперед, якщо науковий ґрунт ще не містить у собі елементів успіху. Ось чому, анітрохи не заперечуючи значення великих людей, я, однак, думаю, що у своєму впливі на науку вони — не більш як лише вираження свого часу. Те саме стосується й філософів: вони можуть лише стежити за ходом розвитку людського розуму й сприяти йому тільки тим, що привертають уми на шлях поступу, якого багато хто, можливо, й не помітив би, але й у цьому вони — не більш як представники свого часу. Отже, помилково приписувати окремі наукові відкриття якомусь філософському методу чи системі. Словом, якщо вчені й корисні філософам, а філософи — ученим, то, проте, вчений залишається у себе повним і вільним господарем, і що до мене, то я думаю, що вчені роблять у лабораторіях свої відкриття й створюють теорії та науку без допомоги філософів. Жозеф де Местр сказав, що найбільше відкриттів у науці зробили ті, які найменше знали Бекона; ті ж, які його вивчали, так само як і сам Бекон, не були такими щасливими в цьому відношенні. І справді, знайти детермінізм явищ за допомогою наукових методів можна лише в лабораторіях, де експериментатор стоїть віч-на-віч із таємницями природи. Щоб визначити умови існування або найближчу причину якогось явища, необхідно до безконечності урізноманітнювати способи мислення, залежно від властивостей явищ у різних науках і від їхньої складності чи заплутаності. У подібних питаннях компетентні лише вчені, а саме вчені-спеціалісти з кожної науки, бо не тільки різні їхні способи дослідження, а й напрям розуму натураліста не схожий на розум фізіолога, розум хіміка відрізняється від розуму фізика. Коли філософи, подібні до Бекона, або інші, новітні, систематизували правила наукового дослідження, вони засліплювали лише тих, хто знайомий із наукою тільки здалеку, але для сформованих учених подібні праці цілком марні, а тих, хто починає вивчати науки, вони вводять в оману оманливою простотою явищ; мало того, вони сковують їх, затемнюючи їхній розум безліччю непридатних і неясних правил, які слід якнайшвидше забути тому, хто хоче присвятити себе науці й стати справжнім експериментатором.
Я думаю, що в науковому викладанні завдання вчителя полягає в тому, щоб показати учневі на досліді ту мету, до якої прямує вчений, і вказати на всі засоби, що є в його розпорядженні для досягнення цієї мети. А далі вчитель має надати учневі свободу йти до мети так, як йому зручніше, відповідно до його особистих здібностей, і допомагати йому, якщо він помиляється. Нарешті, я думаю, що справжній науковий метод стримує розум, не пригнічуючи його, надає йому якнайбільше самостійності, спрямовує його, поважаючи при цьому його творчу оригінальність і наукову самодіяльність. Науки рухаються вперед лише новими ідеями та творчою могутністю або оригінальністю думки. Отже, в науковому викладанні необхідно остерігатися, щоб знання, якими має озброїтися розум, не пригнічували його своєю вагою, і щоб ті правила, які мають підтримувати слабші сторони його розуму, не атрофували й не заглушували в ньому його могутніх задатків. Не входитиму тут у дальші подробиці, я хотів лише застерегти фізіологічні науки та експериментальну медицину проти надмірної ерудиції й панування систем, бо ці науки, підкоряючись їм, утратять усю свою плідність і позбудуться незалежності та свободи думки, які завжди будуть найістотнішими умовами їхніх успіхів.
Якщо людський геній і зберігає в науках, як і всюди, першенство, що ніколи не втрачає своїх прав, то, проте, в експериментальних науках учений має застосовувати свої ідеї до пошуку наукового детермінізму й допитувати природу в лабораторії за допомогою належних і необхідних засобів. Хімік або фізик немислимий без лабораторії. Те саме має бути й для фізіолога: йому необхідно аналізувати шляхом досліду явища живої матерії, так само як фізик або хімік аналізують явища мертвої матерії. Словом, лабораторія є умовою sine qua non розвитку всіх дослідних наук. Очевидність цієї істини неминуче зумовлює і зумовить у майбутньому загальну й глибоку реформу в науковому викладанні, бо нині всюди визнано, що лише в лабораторіях зароджуються й розвиваються всі відкриття чистої науки, які, поширюючись, наповнюють світ своїми корисними застосуваннями. Лише в лабораторії можна пізнати всі справжні труднощі науки. Вона показує, крім того, тим, хто її відвідує, що чиста наука завжди була джерелом усіх справжніх багатств і всіх перемог, здобутих людиною над явищами природи. Лабораторія — це чудова школа для виховання юнацтва, бо лише в ній молоде покоління дізнається, що всі блискучі застосування науки є результатом попередніх трудів і що ті, хто нині користується їхніми благами, завдячують цим своїм попередникам, які в поті чола обробляли дерево науки, але не дочекалися його плодів.