Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Читаючи різну літературу про матеріалізм, зокрема ідеалістичну критику, іноді можна натрапити на ім’я лікаря Фредеріка Ентоні Хартсена (1838-1877), якого інколи, щоправда, називають Гартсеном. Наприклад, майже класичним античним матеріалістом його називає Г. І. Челпанов у книжці «Мозок і душа. Критика матеріалізму та нарис сучасних учень про душу» (1900), хоча, з іншого боку, на нього як на ідеаліста й ворога позитивізму та матеріалізму дивився П. Л. Лавров у своїй статті про позитивізм. Також як радше ідеаліста, що визнає вроджені ідеї, його розглядає нідерландський історик філософії Сассен. Безперечно, ще наприкінці XIX століття про Хартсена знали, і він фігурує в суперечках про матеріалізм. Навіть з іноземної літератури про нього відомо зовсім небагато, а українською мовою тим паче буде важко знайти про нього бодай щось змістовне, але саме тому ми й вирішили залишити цей нарис, хай і порівняно невеликий. Наш герой був представником нідерландського роду Хартсенів, що переважно складався із заможних торговців. Із 1841 року всі гілки родини Хартсенів було піднесено до дворянського стану. Фредерік був сином Якоба Хартсена (1801-1845), директора компанії зі страхування життя, та Елізабет ван де Полль (1807-1882). Батько помер рано, але згодом його мати вдруге вийшла заміж у 1865 році за пана Германа Гендріка барона Рьолля (1806-1883), королівського комісара. Тож назвати цю гілку родини бідною аж ніяк не можна.
Спершу Хартсен вивчав медицину в Амстердамі, а потім почав вивчати філософію. Він здобув вищу освіту за спеціальністю «Філософія» в Лейдені, після чого завершив медичну освіту в Утрехті, де 1861 року здобув докторський ступінь за дослідження «Спостереження над двома випадками цукрового діабету». Згодом він продовжив свої дослідження в галузі психіатрії у професора фізіології Шредера ван дер Колька (1797-1862); цей професор був одним із засновників Закону про божевілля 1841 року (закони дуже пом’якшували жорсткі умови утримання хворих у божевільнях). Страждаючи на туберкульоз, 1863 року Хартсен поїхав до Канн, щоб поправити здоров’я. Там він познайомився з англійською католичкою Мері, на якій одружився в грудні 1863 року. Але невдовзі він відвернувся від усякої віри і написав памфлет «Віра», есе з психологічного дослідження, у якому стверджував, що віра — це хвороба людського розуму. Він також став послідовником дарвінізму і завдяки цьому познайомився з Мері Андерсон, подругою Мультатулі (найвизначнішого літератора Нідерландів XIX століття). На ній він не одружився, але визнав наявність у них сина. Помер у Каннах 1877 року.
З цікавих фактів варто зазначити, що Хартсен обмінявся кількома листами з Чарльзом Дарвіном. У листі 1869 року Хартсен пише Дарвіну, обережно, щоб не образити, що його теорія походження людини з Африки — маячня. Сам він схиляється до полігенетичної теорії походження людини, як і всі матеріалісти, Фогт, Бюхнер, Молешотт, Геккель і, можливо, навіть Ланге, хоча він не матеріаліст. Іншими словами, людина могла виникнути одразу на кількох континентах, від різних мавп, і тому кожна раса нині, строго кажучи, — це різні люди, різні види людей. Цей аргумент активно використовували расисти, щоб відгородити білих від інших рас, але для матеріалістів частою мотивацією був навіть не расизм (хоча й він присутній), а бажання вибити ґрунт з-під ніг релігії. Адже якщо всі люди походять від однієї пари предків, то це буквально буде витлумачено як Адам і Єва. Допустити цього вони не могли. Отже, Хартсен захищає цю теорію перед Дарвіном. Взагалі він наважився це писати лише тому, що Дарвін прочитав одну з його власних книжок і висловив Хартсену похвалу. Цікаво те, що Хартсена, якого іноді називали вульгарним матеріалістом, виступає проти Фогта. Це відбувається під час переліку авторів, які загалом або в окремих аспектах критично висловлюються проти теорії Дарвіна.
Карл Фогт читає лекції в Голландії й переплітає ваші теорії зі своїм матеріалізмом. Це привело деяких людей до переконання, що матеріалізм і атеїзм — це останнє слово дарвінізму. Я написав популярний виклад Ваших доктрин і показав, що вони нічого не вирішують у головних питаннях релігії. Однак малоймовірно, що ви читаєте голландською, тож голландські праці навряд чи будуть вам цікаві.
Тому, укупі зі звинуваченнями Лаврова, виникають значні сумніви щодо того, наскільки взагалі Хартсена можна вважати матеріалістом. Для цього ми прочитаємо один із його пізніх творів.
Принципи філософії
Хартсен написав багато книжок з логіки, психології, емпіричної філософії та хімії. Його книжка «Принципи логіки» (1872) французькою мовою продається в сучасному перевиданні на Amazon, тож він і справді не зовсім забутий письменник. Багато його книжок і досі можна знайти у вільному доступі, але ми прочитали лише одну з них — «Принципи філософії» (1875) [доступ до оригіналу французькою]. Це підсумкова праця, яка мала завершити трилогію, розпочату книжками «Принципи логіки» та «Принципи психології». У передмові до «Принципів філософії» Хартсен заявляє, що сучасні історії філософії наводять на нього жах, бо в них можна знайти що завгодно, тільки не філософію як науку. Сам Хартсен переконаний, що така філософія цілком можлива, і каже:
Так, філософія справді існує, і це справді наука, що заслуговує на цю назву; тільки ця наука не складається із систем і довільних теорій філософів. Справжня філософія — це не ідеалізм, не матеріалізм, не позитивізм, не скептицизм, не критицизм.
Типове ставлення до справи для мислителя XIX століття. Це ще не означає, що сам Хартсен не належить до жодного з цих напрямів, а лише показує його ставлення до навішування ярликів. Його явно не влаштовує той факт, що книжка за книжкою історики філософії описують лише наймодніші системи, такі як учення Канта і Гегеля, хоча й сам Хартсен визнає, що слава німецької філософії цілком заслужена. Сама книжка, по суті, нудна. Автор увірував, що знає істинне визначення філософії як Науки, і що ніхто інший не додумався дати повне визначення предмета філософії. Саме цим ділом, визначеннями, Хартсен і вирішує спершу зайнятися. Але замість того, щоб дати якесь коротке й зрозуміле визначення, він розтягує це на десятки сторінок. При тому що визначення, по суті, банальне. Філософія — це істина. Це ідея про найвищі речі тощо. Філософія керує навіть королями, згадаймо, каже автор, 1793 рік, терор Робесп’єра. Його визначення філософії дуже примітивне й солодкаве, але вже як є.
Істина, знання про предмет для будь-якого індивіда — це, своєю чергою, найдосконаліший образ (або ідея), який цей індивід може сформувати у своєму розумі про даний предмет. Отже, філософія — це найдосконаліший образ, який можна сформувати про її предмет у розумі людини.
Філософія розпадається на три головні розділи: метафізику — дослідження загального й першооснов; організмологію — вивчення вищих природних форм, передусім живого; і мораль — науку про благо та шлях до нього, тобто до щастя. Теологія тут розглядається лише остільки, оскільки вона логічно випливає з трьох зазначених галузей. Від філософії як знання ми переходимо до понять про волю, про перехід знання в практичну дію. Тут найвищою метою для людини називається «бути щасливим», тож Хартсена в принципі можна вважати філософом евдемонізму, або навіть утилітаристом, зважаючи на те, що для нього досить важливим принципом стане пошук насолод і уникання болю. Але загалом видно, що він досить консервативний у своїх уявленнях про світ, зокрема поділяє спільну нелюбов більшості істориків філософії до античних софістів. При цьому свою задачу донесення істини Хартсен бачить цілком у сектантському світлі, він навіть каже фрази на кшталт цієї: «Філософ — пророк, він апостол». Саме тому філософ має починати з мови й бути максимально точним у визначеннях і доступним для слухача. Істину не слід навмисно приховувати від людей, і він особливо наголошує на важливості використання загальнозрозумілої, народної мови.
Яка, наприклад, плутанина у Гегеля, Гербарта тощо.
Тому Хартсен мріє про створення філософського словника, який розв’яже всі проблеми з визначеннями й усуне всі можливі непорозуміння ще до початку будь-якої суперечки. Він наполягає на таких банальностях, як те, що філософія і історія філософії — принципово різні речі. Крім того, його не влаштовує те, що філософи надто зайняті критикою інших, замість того щоб просто безпосередньо викладати істину: «Світ улаштований так, що істина постійна, а омана минуща». Якщо хтось уперто не погоджується з істиною, то немає сенсу витрачати силу-силенну часу на критику. «Тому філософові не слід марнувати час на спроби здійснити неможливі перетворення. Нехай не кидає перли перед свинями!» Одним із найважливіших принципів, проголошуваних автором, є примат істини над новизною. Хартсен переконаний, що філософ не повинен гнатися за ефектною оригінальністю: навпаки, навіть старі ідеї цінні, якщо вони істинні. Сам філософ має бути втіленням усіх консервативних чеснот, спокійним, лаконічним тощо. Усі ці банальності далі перелічувати немає сенсу. Тому спробуймо лише знайти тут щось змістовне, крім чергового передбачення аналітичної філософії з любов’ю до чіткості визначень.
Щоб знайти шлях до істини, треба знати, що таке істина і як її розпізнати, відрізнивши від помилки. Тут він повторює свій основний тезис: усяка істина, усяке знання є образ (або ідея) предмета у свідомості суб’єкта, і цей образ має бути якомога досконалішим. Уся філософія, каже він, зводиться до цієї простої формули: істина є образ. Щоб пояснити це, він досліджує природу образу. Образ, зауважує він, не існує сам по собі — він завжди передбачає: 1) об’єкт, який зображується, 2) носій (наприклад, дзеркало), у якому він відбивається, і 3) певні відношення між об’єктом і носієм. Змінюючи ці відношення (наприклад, кут зору, форму дзеркала), можна отримати різні образи одного й того самого предмета. Те саме відбувається у свідомості: різні уми, різні умови створюють різні уявлення про одну й ту саму річ. Тому існують помилки, спотворення, хибні істини.
Істинний образ — це той, що відповідає об’єктові, і який можна перевірити, зіставивши його із самим об’єктом. Але як це зробити, якщо образ у свідомості, а об’єкт — у зовнішньому світі? Саме тут починається філософська задача. Людина зіставляє образи, перевіряє їх на узгодженість між собою, виявляє сталі співвідношення, шукає аналогії та відмінності. Пізнання є не лише сприйняттям, а й опрацюванням сприйнятого, вибудовуванням зв’язків, аналізом і синтезом. Хартсен виокремлює три джерела знань: 1) відчуття, 2) розмисел і 3) свідчення інших. Із них найпрямішим є відчуття, але воно не завжди дає істину, бо залежить від органів чуття. Розмисел необхідний для того, щоб опрацювати чуттєві дані, перевірити їх, упорядкувати в систему. Свідчення інших людей корисні, але ненадійні: вони мають бути підтверджені або відчуттями, або логікою. Істинне знання — це те, що підтверджене всіма трьома джерелами, а особливо відчуттям і розмислом.
Образ істини формується за законами подібності та аналогії. Подібність — це основа всякого знака, всякого символу. Ми впізнаємо річ за її ознаками, зіставляючи з попередніми досвідами. Тому мова відіграє таку важливу роль: вона зберігає й передає образи. Але мова також є джерелом помилок, особливо коли терміни вживаються без чіткого визначення. Тому філософ має прагнути точності термінів, ясності та узгодженості. Далі Хартсен переходить до питання про відмінності між речами. Щоб побудувати правильне знання, треба вміти розрізняти: відокремлювати істотне від випадкового, загальне від часткового, необхідне від можливого. Наука починається з розрізнень. «Хто добре розрізняє, той добре навчає», — пише він, повторюючи scholastische maxima. Відмінність — це початок усякої класифікації, а класифікація — основа науки.
Однак недостатньо лише розрізняти — треба ще й поєднувати. Образи речей з’єднуються в складніші конструкції — у теорії, закони науки. І це можливо лише завдяки спільним ознакам, що зберігаються під час змін. Філософ має вміти виокремлювати ці ознаки й простежувати зв’язки між ними. Далі Хартсен обговорює природу помилки. Помилка є спотвореним образом, тобто уявленням, що не відповідає дійсності. Помилка може виникати: 1) через недосконалість чуттів, 2) через поспішне судження, 3) під впливом пристрастей і забобонів. Істина ж вимагає зусилля, самодисципліни, любові до правди і навіть жертовності. Філософ має бути готовий поставити істину вище за власну зручність, навіть вище за суспільні думки. Він не повинен бути слугою влади чи моди, а має бути служителем істини. Наприкінці цієї частини Хартсен зазначає, що філософія прагне пізнати найважливіше, а це — крайні межі: найбільші й найменші частини буття. Проблема в тому, що органи чуття не сягають ані того, ані другого: вони обмежені «середнім рівнем». Тому філософ користується розумом, який може відштовхуватися від доступного й робити висновки про недоступне. Він будує умовиводи, висуває гіпотези, перевіряє їх і так досягає знання про загальну будову світу.
Метафізика Хартсена: тотальність буття
Хартсен починає з постановки питання: що розуміти під метафізикою? Саме слово має туманне значення: одні вживають його без розуміння, інші ототожнюють із філософією загалом, треті — з теологією, четверті — з наукою про надзагальне. Багато хто бачить у метафізиці лише довільні твердження про нерозв’язні проблеми. Проте, якщо дотримуватися логіки, під метафізикою найрозумніше розуміти науку про найзагальніші речі — про те, що притаманне всьому або майже всьому, що існує. Хартсен розбирає, що означає слово «загальне» (général). Це те, що трапляється в усіх частинах або відношеннях світу. Він розрізняє абсолютне загальне (притаманне всім речам) і відносне (притаманне більшості). Отже, метафізика — це образ у свідомості того, що трапляється у величезній множині речей або відношень, тобто наука про найчастіше й структурно повторюване. Особливу увагу приділено тому, що найзагальніше у світі є водночас і найменшим: елементи, атоми, найпростіші відношення. Метафізика досліджує саме ці універсальні мінімуми.
Метафізика міститься в усіх науках як їхній спільний корінь. Кожна наука дає образ частини світу, а метафізика — це те спільне, що притаманне всім цим частинам. Математика, логіка, психологія, естетика, мораль — усе це лише часткові застосування принципів метафізики. Хартсен наполягає: кожне загальне положення в науці — це вже метафізика. Але що загальніше поняття, то бідніше воно за змістом: універсальні принципи — це прості, але сильні ідеї. Метафізика — це найвища наука за обсягом охоплення, але бідна за кількістю визначень і висновків. Це не привід прикрашати її вигаданим: навпаки, треба зберігати строгість і скромність. Її сутність не в кількості положень, а у фундаментальності.
Для пояснення метафізики не потрібні спеціальні терміни. Її поняття: буття, об’єкт, матерія, сила, причина та інші — уже й так є в будь-якій мові. Головне тут — ясність і точність формулювання питань. Не слід поспішати з відповідями до постановки завдання. Багато проблем метафізики досі нерозв’язні, і це треба визнати. Проблеми потрібно спершу сформулювати, а не створювати їх штучно. Пізнання найзагальніших явищ важливе тому, що саме з ними ми найчастіше стикаємося. Метафізика розвиває вміння розрізняти, точно висловлювати думки й систематизувати. Крім того, знання загального допомагає зрозуміти часткове, адже часткове — це модифікація загального. Знаючи загальне, можна робити висновки про часткові випадки, якщо відомі відношення між ними. Метафізику треба будувати так само, як будь-яку науку, тобто від сприйняття до узагальнення. Потрібно: 1) визначити, що саме є загальним; 2) дослідити це загальне в деталях. Хартсен підкреслює труднощі першого завдання: адже, щоб точно сказати, що є загальним, треба знати все. Але ми обмежені земним досвідом. Тому ми вважаємо щось загальним, якщо воно повторюється в усіх або майже всіх спостережуваних випадках. Це розумна гіпотеза, але не абсолютна істина. Метафізик починає з пізнання часткового, витягає з образів загальне шляхом абстракції, а вже потім досліджує це загальне. Це подвійна операція: розрізнити, що повторюється, і дослідити повторюване. На цьому будується вся споруда метафізики.
Арістотель дав назву метафізиці, але сама дисципліна давніша. Вона існувала в усіх культурах: в Єгипті, Китаї, Греції. Її історія — це здебільшого історія помилок, фантазій і претензій. У цій царині філософи особливо схильні стверджувати, не доводячи, і заперечувати, не міркуючи. Хартсен різко критикує метафізичну літературу: вона радше полемічна, ніж наукова. У метафізиці треба все переосмислити з основ. Вона не шукає екзотичного чи «вищого» заради піднесеності, а досліджує повторюване, типове, логічно необхідне.
Хартсен починає з постановки питання: що таке «être», буття, тобто що ми маємо на увазі, коли кажемо, що щось є? Щоб відповісти, він пропонує розглянути, за яких обставин ми зазвичай уживаємо це слово. Кожна людина зазнає вражень. І коли вона їх зазнає, у ній неминуче виникає ідея певної точки, звідки це враження походить. Цю точку й називають «існуючим», або «буттям». Отже, буття означає дію, зокрема дію на чуття. Існуюче (у іменниковому значенні) — це джерело цієї дії. Його також називають силою або здатністю. Але відчуття завжди супроводжується почуттям зворотної реакції: людина помічає, що й сама може бути джерелом дії. Отже, вона теж є. Далі людина здатна порівнювати теперішні враження з тими, які вона зазнавала раніше, і якщо помічає подібність умов, за яких вони виникли, то доходить висновку, що причиною обох вражень була одна й та сама сила, що ця сила діяла і в проміжку між двома враженнями — тобто існувала, хоча її дія тоді не відчувалася. Так постає ідея прихованого або латентного буття: того, що може діяти, хоча й не діє в даний момент.
Крім того, людина помічає, що деякі джерела вражень самі здатні відчувати й діяти. Звідси виникає ідея, що буття є також здатністю діяти на інших. Далі людина звикає розширювати межі цієї ідеї до такої міри, що допускає існування сутності, яка нікому не завдає вражень і ніким не сприймається — так постає ідея надприродного буття. Хартсен підкреслює, що це розширення пов’язане з особливою здатністю нашого розуму — відокремлювати ідею буття від ідеї існування, ніби вони є різними. Але, на його думку, це помилка: бути означає існувати, і немає буття поза існуючим. Він категорично відкидає розмежування між «être» та «existence», називаючи його довільним і безпідставним. Існуюче — це об’єкт, а не ідея. Ідея буття проста, але самі існуючі речі вкрай складні. Деякі філософи стверджували, що буття належить лише об’єктам, а не якостям і відношенням. Інші — що буття мають лише прості об’єкти, але не складні. Усе це Хартсен відкидає. Якості й відношення теж існують. Складні речі не менш реальні, ніж прості. Ідея про те, що в бутті міститься суперечність, — на його думку, парадокс, на який наважувалися навіть славетні мислителі, але який не має підстав. Буття, стверджує він, — це найзагальніше з усього, що існує. Воно настільки загальне, що може слугувати межею метафізики. Однак, як він пояснює, філософи схильні включати до сфери метафізики не лише те, що присутнє всюди, а й те, що часто трапляється. Тому він далі аналізуватиме й інші поняття, такі як якість, відношення, об’єкт, матерія тощо.
Якості та відношення: специфічний сенсуалізм
Хартсен починає з визначення якості як зовнішньої причини простого враження, яке зазнає жива істота. Якість — це те, що чинить дію на душу, викликаючи в ній відчуття. Зазвичай це відбувається через вплив на органи чуття: зір, слух, дотик тощо. Такий вплив спричиняє ланцюг явищ у нервовій системі, що зрештою породжує враження — сенсацію. Коли враження пов’язане з тілесним подразненням, ми говоримо про «матеріальну» або «чуттєву» (sensible) якість, а результат цього впливу називаємо відчуттям. Однак недосвідчена, необізнана людина схильна плутати відчуття із самою якістю: вона сприймає враження за об’єкт. Лише розширений досвід дає їй змогу зрозуміти, що відчуття — це результат взаємодії різних фізичних і психічних процесів, а не сама по собі зовнішня річ.
Якість може діяти безпосередньо, як при дотику, або опосередковано, через проміжну матерію, наприклад повітря чи світло, яке передає вплив. Останній варіант найпоширеніший: наприклад, звук передається коливаннями повітря, а світло — вібраціями світлового середовища. Якість, таким чином, — це не статична сутність, а динамічна здатність викликати в нас відчуття. Деякі якості виявляються прямо, інші — опосередковано, а треті взагалі не відчуваються, проте їхню наявність припускають за наслідками. Хартсен вводить поняття якості як єдності: кожна проста причина враження вважається «якістю» ніби у формі атома сприйняття. Об’єкт же — це сукупність цих якостей. Отже, ідея «якості» співвідноситься з «об’єктом» як частина з цілим. При цьому обидва поняття відносні: те, що в одному контексті вважається об’єктом, в іншому може бути якістю.
Хартсен поділяє якості на активні і пасивні, але застерігає від абсолютизації цієї дихотомії. Навіть пасивні якості мають певну частку активності: інакше вони не могли б чинити вплив на посередню матерію. Якості, що беруть участь у передаванні або відбитті чужої активності, наприклад у кольорових відбиттях світла, є прикладами такої змішаної ролі. Далі він звертається до розмаїття якостей. Їх класифікують за органом сприйняття: зорові, слухові, нюхові, смакові, тактильні, м’язові тощо. Деякі якості сприймаються кількома органами, інші — лише одним. Так само одна й та сама якість може породжувати різні враження залежно від чутливого органа, умов сприйняття або наявності підсилювальних пристроїв.
У науковому пізнанні, зауважує Хартсен, існує прагнення редукувати всі якості до візуально сприйманих — як до найвизначеніших. Наприклад, звук у фізиці описується як вібрація, а колір — як відбите світло. Наступним кроком є визнання якості, що сприймається через почуття, бажання і естетичне сприйняття. Такі якості, як краса, доброта, піднесеність, не належать до звичайних відчуттів, але викликають у нас почуття й бажання. І хоча вони не є об’єктивними у вузькому сенсі, вони все ж справляють стійкі враження, а отже, заслуговують на філософський аналіз. Хартсен указує, що деякі відношення між речами також сприймаються нами як якості. Наприклад, вага тіла — це його відношення до землі. Так само місцеположення, тривалість, відсутність запаху, тіні — все це можна розглядати як якості, хоча фактично вони виражають відношення.
Він наголошує на існуванні негативних якостей, як-от відсутність кольору або запаху. Ми вважаємо їх «якостями» тому, що вони впливають на наше сприйняття, викликаючи певний тип реакції або навіть її відсутність. Якості також поділяються на свідомі і несвідомі, залежно від того, чи усвідомлює об’єкт їх у собі. Людина може бути носієм якості, не знаючи про це: наприклад, нюху або зовнішнього вигляду. Якості також можна класифікувати за ступенем загальності. Існують універсальні якості, притаманні майже всім об’єктам — форма, протяжність, вага, тривалість, положення в просторі, відношення з іншими. Також виокремлюються якості другого порядку, тобто властивості самих якостей, наприклад, їхня кількість, інтенсивність, характер специфічності. Насамкінець Хартсен підсумовує філософськи: кожна річ — це сукупність якостей і відношень. Але оскільки і якості, і відношення можуть бути якостями одне одного, виникає ієрархія, у якій кожна нова якість може бути елементом іншої — складнішої. Це веде до концепції якостей вищого порядку, з яких вибудовується структура складних об’єктів.
Розділ про відношення Хартсен починає з феноменологічного аналізу: коли людина, перебуваючи у стані свідомості, переживає два враження — одночасно або одне за одним, — вона майже неминуче порівнює їх. Це порівняння дає третє враження, яке і є сприйняттям відношення між двома першими. Якщо перші два враження вважаються образами двох зовнішніх якостей, то третє стає образом зв’язку між ними. Так постає ідея відношення, одного з фундаментальних понять мислення. Відношення передбачає два і тільки два члени. Не буває відношення з одним або з трьома членами, це завжди бінарна структура. Це базова умова. І все ж філософи часто ігнорували аналіз цього поняття. Особливо, зауважує автор із шпилькою на адресу німецької традиції, мислителі Німеччини недооцінювали роль відношень, надаючи перевагу «субстанціям» і «сутностям». Однак багато філософських питань (наприклад, про час, простір) потребують прояснення поняття відношення.
Далі Хартсен ставить ключове питання: чи має відношення онтологічну реальність, чи воно є лише мисленнєвою конструкцією? Деякі філософи взагалі оминали це питання, інші приписували відношенням самостійне існування. Сам Хартсен вважає, що відношення не мають незалежного буття, але все ж вони реальні, оскільки можуть впливати на психіку, викликати враження. А все, що впливає на душу, має щонайменше психічну реальність. Він запроваджує поняття кількості та специфічного характеру відношення: кожне відношення може бути вимірюваним і якісно визначеним. Наприклад, відстань між двома об’єктами — це кількісне й якісне відношення водночас.
Відношення поділяються на взаємні та незворотні. Взаємні відношення — це ті, де порядок членів не змінює суті (наприклад, подібність). Незворотні — такі, де порядок має значення (наприклад, послідовність у часі, причинність). Також розрізняють безпосередні (прямі) і опосередковані (непрямі) відношення, залежно від того, чи пов’язуються члени безпосередньо, чи через третій елемент. Відношення ще бувають дієві (впливають на природу членів) і недієві (формальні, не змінюють змісту членів). Перші Хартсен називає також відношеннями дії. Деякі відношення можливі між будь-якими об’єктами, інші — лише між об’єктами певної природи. Іноді два об’єкти можуть перебувати одразу в кількох відношеннях (наприклад, бути схожими й водночас різними в часі та місці). Відношення можуть поєднувати якості, об’єкти, а також бути відношеннями між відношеннями, тобто будуватися як відношення другого порядку.
Хартсен наголошує на важливому моменті: коли ми говоримо або пишемо про відношення, ми часто приписуємо це як якість одному з членів, чим спотворюємо структуру. Наприклад, «ця людина вища за ту» — ми сприймаємо «вищість» як якість одного, тоді як це бінарне відношення. Іноді член відношення є частиною цілого, і ми помилково приписуємо відношення цілому, не уточнюючи, про який саме компонент ідеться.
Відношення бувають постійними, тимчасовими й необхідними. Постійні зберігаються за всіх обставин. Необхідні — логічно незмінні (наприклад, математичні рівності). Також бувають умовні постійності, що залежать від контексту. Нарешті, Хартсен починає класифікацію конкретних видів відношень — і першим із них розглядає подібність (ressemblance, analogie). Він пише: два стани душі ми називаємо подібними, якщо сприймаємо один як повторення іншого. Далі він переходить до розрізнення подібності й тотожності: тотожність — це не відношення, а одиничність. Ми називаємо речі тотожними, коли сприймаємо одну як буквально ту саму, що й інша. Але це не те саме, що аналогія. Аналогії можливі і між об’єктами, і між відношеннями, і навіть між аналогіями. Хартсен також вводить поняття вторинних відношень — відношень між відношеннями. Наприклад, одна аналогія може бути подібною або неподібною до іншої. На цій основі вибудовується ідея міри відмінності або ступеня подібності, що уможливлює класифікацію, ранжування та порівняння.
Загалом можна навіть сказати, що Хартсен прагне демістифікувати метафізику, позбутися порожніх слів і неясних сутностей: натомість він спирається на поняття, виведені з досвіду (враження, порівняння, взаємодії), і прискіпливо їх визначає. Можна зауважити, що його метафізика має виразно епістемологічне забарвлення: він постійно співвідносить категорії буття з роботою свідомості (сприйняття, виникнення ідей, вражень). Це узгоджується з його настановою, що «вся наука по суті є психологією» — тобто вивченням того, як суб’єкт пізнає світ. Метафізика, таким чином, постає як узагальнена психологія й логіка досвіду: оповідь про те, що взагалі існує і як воно дане нашому розумові, у найширших рисах.
Організмологія
Дивне нововведення Хартсена, організмологія (вона ж космологія в більш традиційних термінах) — це наука про організми. Але що таке організм? З логічного погляду, ідея організму не ґрунтується на строго визначуваному поділі світу. Групу об’єктів можна вважати логічно цілісною лише в тому разі, якщо всі її члени мають певну якість, якої немає в жодного зовнішнього щодо групи об’єкта. Однак у випадку з організмами ця умова не виконується: неможливо точно вказати таку якість, яка або обов’язково була б притаманна всім організмам, або ж була б відсутня в усіх неорганізмів. На практиці ми зазвичай без труднощів вирішуємо, чи є щось організмом. Але ми не можемо сформулювати чітку ознаку, за якою це вирішується. Це властиво й іншим типам класифікації: ми прагнемо включити до групи не лише об’єкти, що мають певну якість, а й ті, що нагадують їх за іншими ознаками. Унаслідок цього межі групи розмиваються. Те саме сталося і з поняттям «організм».
Спочатку організмом називали те, в чому можна було розпізнати сліди свідомості — таким чином, свідомість стала критерієм. Однак із часом помітили, що й у істот, у яких свідомість не виявляється, є інші ознаки, подібні до «свідомих» організмів. Звідси стало очевидно: або слід розширити поняття організму, або визнати його довільним. Далі Хартсен розглядає асоціації між істотами. Коли два об’єкти поєднуються, вони утворюють нове ціле. Таке поєднання характеризується багатьма чинниками: кількістю кожного з елементів, їхніми якостями, просторовими й часовими відношеннями, здатністю до асоціації з іншими об’єктами та ступенем внутрішнього зв’язку між елементами. За високого рівня зв’язку виникає не просто сукупність, а новий організм. Якщо ж асоціації менш тісні, вони дають початок суспільствам, колоніям, компаніям. І такі спільноти теж можуть бути розглянуті як організми. Усередині них можуть спостерігатися відмінності: одні члени рівні, інші — ієрархічні, з лідерами, що віддають накази. Буває, що одна істота входить до кількох спільнот, в одній — як глава, в іншій — як підлеглий. Організм може змінювати належність до спільнот.
Далі йде ключове формулювання: організм — це сукупність сил і засобів, упорядкованих для дії. Найпростіший організм має одну силу й один засіб вираження; складний — безліч сил, органи для їх здійснення та механізми координації. Організм включає:
керівну частину (воля),
виконавчу (м’язи, кістки),
ту, що передає накази (нерви),
ту, що контролює виконання (органи чуття, розсудок).
Особлива роль відводиться інстинкту самозбереження: він вимагає обміну речовин, дихання, живлення, а отже — наявності органів для цих функцій. Так само необхідна здатність до розмноження: а отже, і статеві органи. Крім того, організми мають потребу виражати себе (звідси мова, мистецтво), залишати слід по смерті, вступати до спільнот. Усе це потребує спеціалізованих структур. Організм розвивається — його органи формуються під дією потреб і функцій. Спочатку орган недосконалий, згодом — розвивається. І навіть якщо структура організму стабільна, її підтримання потребує регулювальної сили, що керує обміном речовин, координує його послідовність. Ця сила не бере участі в метаболізмі, але спрямовує його. Вона є в будь-якому організмі, і саме вона визначає архітектуру живого тіла. Організм можна розглядати як асоціацію сил, що мають засоби дії. Ускладнення організму — це ускладнення координації цих сил, а також спеціалізованих органів. Кожній силі відповідає вияв; часто вони взаємодіють, утворюючи рівнодійні, — і тоді потрібні особливі структури, що регулюють ці взаємодії. Наприкінці Хартсен указує, що часткові особливості організмів вивчаються в спеціальних науках (зоологія, ботаніка тощо). Філософію ж цікавлять лише загальні принципи організації живого. Організмологія в цьому сенсі — філософська дисципліна, що перебуває між метафізикою та мораллю.
Висновки можна підсумувати так: живі системи — це найбільші й найскладніші «речі» в природі, їхнє вивчення є частиною філософії, оскільки вони становлять вершину природної ієрархії, але конкретна будова кожного виду організмів — справа окремих наук. З позицій філософа Хартсен визначає життя через відсутність чітких меж (градієнт від неорганічного до органічного), через наявність цілісності та самодії в організмів, а також через їхню здатність утворювати нові рівні організації (спільноти). Усе це слугує сполучною ланкою до останнього розділу — теорії дій людини, де головним дієвим «організмом» буде сама людина.
Принципи теорії щастя, тобто моралі або практичної мудрості
Завершальна частина книги присвячена практичній філософії, яку Хартсен також називає теорією щастя. Тут він розглядає, як людині слід діяти, щоб досягти блага, і що взагалі становить мету людських прагнень. Загалом, за версією Хартсена, людина за своєю природою прагне до дії, і це теж цікавий момент у його філософії. Від самого початку автор виходить з евдемоністичного принципу: «Людина — це істота, для якої зусилля є природним. Практична філософія або мудрість має на меті допомогти їй досягти того, що становить предмет її зусиль. Але метою всякого зусилля є … приємний настрій, задоволення або почуття радості. Отже, теорія щастя має на меті вказати нам засіб бути щасливими». Інакше кажучи, сенс моралі — навчити, як бути щасливим. Хартсен наголошує: щастя розуміється ним саме як суб’єктивний стан. «Щастя істоти… — це не щось зовнішнє, не якась ситуація, а стан, що належить самій істоті, стан її душі, тобто певне просте або складне почуття». Ідеться про внутрішнє переживання задоволення, радості, блаженства, а не про зовнішні блага самі по собі. Тому завдання етики зводиться до того, щоб визначити умови, за яких у людини виникає цей позитивний душевний стан, і навчити її створювати такі умови.
Перше зауваження, яке робить Хартсен: щастя неможливе там, де присутнє нещастя. Воно виключає або повністю, або частково наявність страждання. Тому моральна філософія має вчити не лише тому, як досягти щастя, а й тому, як уникати нещастя. Щастя має дві основні характеристики — кількість і якість. Його цінність зростає пропорційно до сили й тривалості. Коротке задоволення навіть великої інтенсивності менш цінне, ніж тривале, хай і менш інтенсивне. Отже, не можна жертвувати тривалим майбутнім щастям заради швидкоплинного задоволення. Навіть якщо це щастя буде лише після смерті, його не можна обміняти на тимчасову втіху. Звідси Хартсен робить такий висновок: теорія щастя тісно пов’язана з питанням про посмертне існування. Чи вірить людина в нього, чи ні, очевидно, що довгострокове щастя не приходить само собою, а потребує правильного поводження. Отже, теорія щастя — це вчення про дієву поведінку, про дії, що приносять плоди. Наступне важливе твердження: будь-яка дія, чи то задля тимчасового, чи то вічного щастя, потребує принаймні певного ступеня попереднього щастя. Нещасна людина діє погано. Тому першою умовою розумної діяльності є попередня наявність бодай мінімального добробуту. Хартсен формулює завдання теорії щастя як подвійне: 1) вона має навчити нас знаходити й використовувати засоби до щастя; 2) вона має навчити нас уникати перешкод до щастя. Він ділить матеріал на дві частини: про засоби і про перешкоди.
- A. Засоби досягнення щастя і метод їх застосування
Засоби бувають матеріальні (наприклад, їжа, вино, збуджувальні речовини) і інтелектуальні (враження, ідеї). Але навіть інтелектуальні засоби зазвичай передаються через матеріальні подразники, тобто зір, слух тощо. Усі вони діють не безпосередньо на душу, а через посередництво нервової системи. Далі він підкреслює, що щастя можливе й без свідомого прагнення до нього; воно може прийти несподівано, «як гість». Але таке щастя не можна відтворити або гарантувати. Теорія ж займається передбачуваними, відтворюваними способами досягнення щастя, через планомірну дію. А будь-яка дія передбачає: знання об’єкта, знання руху і знання результату. Умови, за яких з’являється щастя, різні в різних людей: те, що робить одного щасливим, для іншого — страждання. Отже, універсальної теорії для всіх немає. Однак можна виокремити найзагальніші принципи, спираючись на повторювані елементи. Тому теорія щастя буде узагальненою, а деталі залишить приватним наукам: політиці, естетиці, педагогіці тощо.
Хартсен формулює практичні принципи: використовувати якомога менше посередників, не витрачати ресурси (час, силу, гроші) на неефективні способи, у разі конфлікту цілей обирати ціннішу. Він також запроваджує ідею економії зусиль: якщо один рух приносить користь одразу в кількох сферах, він є кращим.
- B. Перешкоди щастю та способи їх усунення
Перешкоди бувають двох видів: зовнішні та внутрішні. Перші — це несумісність засобів, ворожість середовища, брак часу тощо. Другі — це слабкість, неуцтво, хибні цілі, страх. Хартсен указує, що не завжди можливо усунути перешкоду: іноді вона сильніша за нас. У таких випадках слід відступити, обійти її або змінити мету. Найвищою перешкодою він вважає те, що людина сприймає як вищу силу — чи то природу, чи долю, чи Бога. Якщо вона перешкоджає, то боротися марно. Тоді залишається лише зробити її прихильною, пожертвувавши частиною свого щастя: це і є обов’язок, і звідси постає слово «треба». Хартсен завершує розділ тим, що перша обов’язок людини — виконувати свій обов’язок перед вищою силою, аби не втратити можливість для щастя взагалі. Решта деталей моралі — це вже прерогатива приватних наук і життєвого досвіду.
Але крім цього припущення про вищу силу, тематика обов’язку та релігії тут, по суті, зовсім другорядна і з’являється відносно рідко. Хартсен не акцентує уваги на обов’язку, чесноті чи зобов’язаннях як таких — його мораль відверто евдемоністична. Добро він фактично визначає через корисність для щастя, а зло — через те, що спричиняє страждання або зменшує загальне задоволення життям. Звісно, він консервативний і явно не зводить усе лише до користі чи егоїзму: навпаки, приклади з релігією, честю, благодійністю показують, що джерела щастя можуть бути пов’язані із самозреченням і моральними ідеалами. Але головне — те, що приносить нам глибинне задоволення, і слід вважати цінністю. Така позиція близька до класичних ідей утилітаризму (прагнення до найбільшого щастя). Але Хартсен викладає її дещо по-особливому: він наголошує на раціональному осягненні умов щастя та на самостійних зусиллях особистості в досягненні добробуту, аж до майже «інженерного» розрахунку своїх дій. Тим самим етика постає продовженням загальної філософії: пізнавши закони світу (метафізика) і місце людини в природі (організмологія), ми можемо застосувати це знання, щоб вибудувати своє життя згідно з істиною і досягти найвищого блага.
Короткий підсумок
У «Принципах філософії» Хартсен виконує масштабну працю із систематизації філософського знання. Книга має чітку структуру й охоплює всі основні частини філософії в їхній єдності. Спершу подаються загальні означення та метод (що таке філософія, як про неї говорити й мислити ясно). Далі йде теоретична частина – метафізика, де формулюються базові поняття буття, якості, відношення, подається загальна картина світу, сумісна з науковим досвідом. Потім ця теорія конкретизується: спочатку в ученні про природу (найбільші природні системи – живі організми та їхні об’єднання), а наприкінці – в ученні про людське життя й дії (як досягти найвищої мети – щастя). Такий шлях від абстрактного до конкретного, від загального до часткового, але підпорядкованого спільній ідеї, демонструє прагнення автора вибудувати цілісну систему – без розривів між онтологією, наукою про природу та етикою. Центральний висновок усієї філософії Хартсена можна сформулювати так: істинне знання має втілитися в мудрій практиці. Філософія потрібна не задля абстрактних суперечок, а для того, щоб, озброївшись найповнішим і найяснішим розумінням світу, навчитися правильно жити. Метафізика й організмологія в нього слугують, зрештою, обґрунтуванню моральної філософії: вони показують, який світ перед нами (і що таке ми самі), а мораль навчає, що з цим знанням робити – прямувати до стійкого щастя, узгоджуючись із реальністю. Що ж до філософської належності Хартсена, то його підхід найближчий до традиції наукового емпіризму XIX століття. За духом Хартсен виразно антиідеалістичний: він дистанціюється від туманного німецького ідеалізму з його «сущим-в-собі-і-для-себе» та подібними висловами, віддаючи перевагу простим поняттям, пов’язаним із досвідом. Його наголос на сприйнятті, на психології пізнання («вся наука в основі – психологія») споріднює його з емпіричною та позитивістською лінією філософії. Подібно до позитивістів, він прагне зробити філософію «наукою» в строгому сенсі – систематичною, заснованою на фактах і корисною для життя. Однак, на відміну від класичного позитивізму Огюста Конта, Хартсен не відкидає метафізику, а реформує її, очищаючи від спекуляцій і надаючи їй емпіричного змісту. У його працях відчувається вплив ідей тих мислителів, які поєднували психологічний підхід із філософським, – наприклад, школи Ф. Е. Бенеке або І. Ф. Гербарта, котрі також наголошували на досвіді та ясності й виступали проти гегелівської абстрактності.
Етичне вчення Хартсена – евдемоністичне, зорієнтоване на щастя – зближує його з англо-французьким утилітаризмом (Бентам, Дж. С. Мілль), хоча він і не говорить прямо про «найбільше щастя для найбільшої кількості». Радше це утилітаризм у особистому масштабі: кожен має раціонально шукати своє благо й уникати шкоди. Водночас допускається і релігійний горизонт (вічне щастя), що споріднює його з поміркованими теїстичними філософами XIX століття, наприклад із течіями неотомізму або християнського утилітаризму, де земну поведінку оцінюють із погляду вічного блага. Загалом же система Хартсена найближча до раціонально-емпіричної філософії просвітницької традиції: він вірить у силу розуму, в освітню функцію філософії, у те, що істини доступні кожній розумній людині й майже завжди були відомі (просто їх треба висловити ясно). Подібний погляд успадковує ідеали Просвітництва та раннього позитивізму. Отже, Хартсен постає як представник науково зорієнтованої філософії XIX століття, що прагне примирити досвід і метафізику, пов’язати природознавство й етику. Його «Начала філософії» демонструють прагнення повернути філософії зрозумілість і практичну значущість, характерні для емпірико-утилітарної школи. Це цілісний огляд світобудови й людського призначення, виконаний мовою свого часу, але в дусі радше позитивно-емпіричного світогляду, ніж спекулятивно-ідеалістичного чи романтичного. Хартсен показує, що філософія, залишаючись вірною істині та досвіду, здатна дати людині орієнтири для щастя й мудрості, а отже – виконати своє найвище завдання.