Мемуари Інституту. Клас моральних і політичних наук. Третій том (1801)

Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen

Це повний переказ усіх мемуарів названого тому. Інші томи з класу моральних і політичних наук можна буде прочитати за посиланнями: перший, другий, четвертий, п’ятий.

Також є центральна стаття, що об’єднує посилання на всі томи всіх трьох класів Інституту за період 1795-1804 рр., тобто періоду, який безпосередньо пов’язаний з Ідеологами.

Третій том було надруковано в преріалі IX року Республіки, тобто навесні 1801 року, хоча мемуари, що ввійшли до нього, читали ще у V-VIII роках (тобто 1797-1800 рр.). Тому книга належить одразу двом епохам. Більша частина матеріалів виникла за Директорії, коли Клас моральних і політичних наук ще зберігав просвітницьку віру в можливість побудувати науку про людину й суспільство, але опубліковано їх було вже за Консульства, на тлі стрімкого піднесення Бонапарта. Це подвійне становище помітне майже на кожній сторінці: автори міркують про свободу, представницьке правління та боротьбу з сваволею, а поруч звеличують єгипетську експедицію й вітають повернення майбутнього диктатора як спасіння Республіки.

Спочатку йде звіт громадянина Шампаня (про нього самого буде сказано далі), з короткою історією праць Класу моральних і політичних наук. Звіт Шампаня є чимось більшим, ніж адміністративний вступ. Він показує, як члени Інституту розуміли своє колективне завдання. Вони не хотіли обмежуватися абстрактною філософією й прагнули перетворити аналіз відчуттів, мовознавство, політичну економію, статистику, історію та медицину на різні частини єдиної науки про людину. Першим предметом звіту стає пазиграфія — проєкт універсальної системи знаків, яка має безпосередньо передавати ідеї й завдяки цьому бути зрозумілою людям, що говорять різними мовами. Універсальна мова всього людства, ще універсальніша, ніж будь-яка латина чи сучасні різновиди есперанто. Тут класові було представлено проєкти Мемьє, Залкінд-Гурвіца, Фурно та Монтміньйона; їх вивчала спеціальна комісія, до якої увійшли Флер’є, Дестют де Трасі, Редерер і Лебретон. І вже тут Шампань зазначає основну трудність, до якої наприкінці тому докладно повернеться сам Дестют в окремому мемуарі. Алгебраїчні знаки можуть бути універсальними, бо величини визначаються відносно точно. Але ідеї мінливі, складні й залежать від мови, звичаїв та досвіду народу. Отже, пазиграфія належить «менше до граматики, ніж до аналізу ідей». Тому, перш ніж створювати досконалу мову, необхідно зрозуміти, з яких простих елементів складається мислення. З пазиграфією зіставляється «лексикологія» Бютте. Той розглядає слово як своєрідну алгебраїчну формулу: префікс відіграє роль коефіцієнта, корінь становить основну величину, а закінчення діє як показник степеня. Знаючи значення кожного елемента, можна нібито обчислити точний зміст слова. Його проєкт вивчали Лаплас (!), Трасі, Дону і сам Шампань. Учергове ми знаходимо підтвердження тому, що Лаплас був дуже глибоко втягнутий у особисті стосунки з ідеологами. І в пазиграфії, і в лексикології помітне одне прагнення: вони хочуть виправити мислення через виправлення мови. Людина помиляється тому, що користується невизначеними знаками, а точна наука про знаки має стати засобом очищення розуму.

Найбільший розділ цього звіту пов’язаний з Єгиптом, який на той момент перебував під окупацією військ Бонапарта. Він узяв із собою в похід, на манер Олександра Македонського, величезний корпус учених, які мали досліджувати Єгипет. І на французький лад там також було засновано власний Інститут. І ось, після заснування каїрського Інституту три класи паризького Інституту утворили комісію, яка мала скласти для вчених, що перебували в Єгипті, перелік питань. Від Класу моральних і політичних наук до комісії увійшли Флер’є, Вольней і Грегуар. Останній із них підготував листа й загальний перелік потрібних досліджень. Сьогодні особливо впадає в око поєднання просвітницького ентузіазму з майже безсоромною колоніальною риторикою. Французька армія постає носійкою свободи й науки:

«Завдяки мужності французької армії, рідкісним талантам і мудрості її достойного вождя, праці вчених, що становлять Єгипетський інститут, свобода й науки знову розквітнуть у країні, де в давнину вони сяяли так яскраво».

Завоювання тут перетворюється на наукову експедицію, а панування над іншим народом — на філантропічну послугу цьому народові. Втім, сама програма досліджень була справді величезною і в багатьох аспектах далеко виходила за межі звичайних антикварних інтересів. Математиків просили заново виміряти піраміди, встановити їхню орієнтацію за сторонами світу, порівняти єгипетський лікоть із метром, визначити координати Каїра, Александрії, Сієни та інших пунктів, розшукати праці арабських астрономів Ібн Юніса й аль-Баттані. Пропонувалося спостерігати магнітне схилення, коливання магнітної стрілки, припливи Червоного моря, рефракцію та різницю рівнів Середземного й Червоного морів. Фізикам і натуралістам доручали дослідження температури й солоності вод, геологічних пластів, тварин, рослин, виробництва нашатирю, складу давніх фарб і штучних каменів. Особливо цікавою є медична й антропологічна частина. Науковців просили перевірити спостереження Проспера Альпіна, вивчити хірургічні операції, уживання мокси, дію опіуму та препаратів канабісу, хвороби шкіри й лімфатичної системи, чуму, слоновість і можливі сліди щеплення чуми. Пропонувалося з’ясувати, як різні «раси», що живуть у Єгипті, змішуються між собою, чи справді переселенці з Грузії та Черкесії менш плідні і чи пояснюється це фізичними причинами або «громадянським устроєм». Уже сама постановка останнього питання є розумною: Інститут допускає, що видима біологічна відмінність може виявитися наслідком суспільних умов.

Не менш промовистим є інтерес до матеріального боку релігійних приписів. Французькі вчені мали встановити, чи не виникли харчові заборони єгипетських релігій через реальні властивості місцевих продуктів. Так звичний теологічний предмет стає об’єктом у контексті вивчення клімату й фізіології. У тій самій матеріалістичній манері ставилося питання, чому водоноси нібито уникають зараження чумою: чи не тому, що майже оголене тіло водоноса постійно омивається водою, яка просочується з міха? Від єгипетських спостерігачів очікували й статистичних досліджень. Вони мали визначити можливий максимум населення країни, співвідношення статей, середню тривалість життя, вікову структуру смертності, відмінності між містом і селом. Пропонувалося вивчити невільницькі каравани, дізнатися кількість рабів, яких щороку продають, їхній вік, стать, ціну, походження та подальше призначення. При цьому рабство розглядається передусім як об’єкт статистики й торгівлі. Автори програми збирають відомості про поневолених людей майже тим самим способом, яким збирають відомості про верблюдів, зерно й навігаційні шляхи. 

Археологічна частина вимагала заново, ніби попередніх рисунків зовсім не існувало, замалювати пам’ятки, перевірити повідомлення Брюса, Нордена та інших мандрівників, визначити породи каменю, розшукати Мемфіс, Лабіринт, озеро Мериду і «колодязь Йосипа». З цим поєднувався справжній бібліографічний розшук. Сам Грегуар сподівався, що в монастирі Святої Катерини на Синаї та в ефіопському монастирі Святого Георгія можуть зберігатися рештки Александрійської бібліотеки. Спершу передбачалося отримати каталоги, а потім надіслати переписувачів. На прохання данського вченого Мюнтера до програми додали дослідження підземних галерей під Єрусалимським храмом. Тут цитуються Йосип Флавій, Єзекіїль і Тацит, а сама гіпотеза виводиться з праць Міхаеліса та відомостей Тюхсена.

Іншим великим підприємством став пошук документів у генуезьких архівах. Комісія Бушо, Папона, де Саля і Левека хотіла відновити історію середньовічної торгівлі, якою вона була ще до відкриття Америки й морського шляху до Індії. Дослідженню підлягали кораблі, платня моряків, тривалість плавань, торговельні договори, права консулів, митні тарифи, рух цін, імпорт східних прянощів, шовку й бавовни, поширення нових ремесел, сільськогосподарських культур і плодових дерев, діяльність єврейських та арабських купців, рабство і генуезькі володіння в Криму. Тут Шампань висловлює важливу думку про нову історичну науку:

«Реалізація запропонованого плану досліджень відкрила б нові горизонти для історії, яка, будучи досі зосередженою на воєнних і політичних діях урядів, можливо, надто нехтувала описом життя суспільства в різні епохи, поступом людського розуму, розвитком цивілізації і, передусім, промисловості — дочки нужди й матері корисних мистецтв».

Це вже майже програма соціальної та економічної історії. Великі люди й війни не усуваються цілком, але поруч із ними тепер постають історії про ціни, техніку, торговельні шляхи, повсякденну працю та розвиток потреб. Ще один великий фрагмент звіту присвячено конкурсу про поховальні церемонії та місця поховання (див. кінець другого тому). Клас отримав сорок мемуарів; а премію поділили Мюло і Аморі Дюваль, після чого уряд вирішив виплатити кожному повну суму. Комісія, до якої входили Галле, Дезессар, Тулонжон, Ларевельєр-Лепо, Леблон і Камю, об’єднала корисні пропозиції всіх учасників. Пропонувалося лікарське засвідчення смерті, очікування не менш як двадцять чотири години, вжиття заходів проти поховання живцем, простий цивільний похід, можливість для родини заздалегідь здійснити обряди свого культу й громадське прощання в комунальному храмі. На труну дозволялося поміщати знак професії померлого або виконаних ним громадських обов’язків. У великих містах тіла мали вночі перевозити до спільного кладовища, віддаленого від житла. Кладовища належало обсаджувати деревами, поділити на ділянки й позначити написом «Поле спокою». Щороку пропонувалася спільна церемонія пам’яті померлих. Проєкт намагається замінити церковну монополію громадянським культом пам’яті, але не забороняє приватної релігійної обрядовості. Після смерті людина, сказано у звіті, «в очах закону є лише громадянином», тож різні культи не повинні мати окремих кладовищ.

Далі Шампань згадує десятичний телеграф Лаваля, Монкабріє, Леблона і Веронеза, мемуари Гироде про податки та Жоліве про фінансову основу конституції, а також «Філософську похвалу Дідро» авторства Езеба Сальверта. Вольней і Бугенвіль, які розглядали подорож Коссіньї до Кантону, вимагали створити велике дослідне господарство, де можна було б порівнювати способи обробітку землі, породи тварин, екзотичні рослини й нові технології. Виходить майже державний агрономічний інститут. Звіт завершується некрологами. Шампань коротко говорить про Готьє де Сібере, який досліджував Цицерона, античний скептицизм і історію французької монархії; про Верона де Форбонна, попередника Сміта в політичній економії; про військового інженера д’Арсона і про Каффареллі. Як представник французької політичної економії до Сміта особливо цікавий Форбонн: йому приписують трактати про торгівлю, гроші, кредит і фінанси, а також переклад Устаріса. Шампань навіть заявляє, що Сміт ішов прокладеним Форбонном шляхом, хоча й виправив його вчення.

Окремий біографічний розділ присвячено П’єру-Шарлю-Луї Бодену (дез Арденн), чий мемуар про остракізм буде подано далі. По суті, це вже окремий мемуар самого Шампаня, але тут я розгляну його як частину затягнутого вступу. Я не буду докладно переказувати звичайні біографічні відомості про Бодена, оскільки його біографія, так само як і серія його власних мемуарів, уже розглядалися в перших двох томах. Тут його згадують у межах блоку з некрологами, бо Боден помер 1799 року. Сама конструкція цього похвального слова важлива для розуміння його політичної філософії. Бодена зображено втіленням поміркованого республіканця, який не належав до жодного з крайніх таборів і вважав своєю партією лише Республіку. Для ілюстрації його характеру Шампань уживає фразу:

«Славі я надаю перевагу перед повагою моїх друзів».

І саме цю повагу він має намір висловити тепер, хай і майже через два роки. Переважно тут переповідається біографія, причому вкрай ідеалізована, де Боден постає чи не найдосконалішим республіканцем і лібералом в історії Франції. Боден навчався в послідовника Роллена, в молодості дістав прізвисько Катон, вивчав право, був вихователем дітей магістрату Жильбера де Вуазена, а згодом начальником пошти в Седані. У вільний час він студіював античність, літературу, цивільне й міжнародне право, написав похвальне слово Фонтенелю та кілька політичних творів про революції в Голландії, Льєжі й Брабанті. Після 1789 року він був мером Седана, членом Законодавчих зборів, Конвенту та Ради старійшин, брав участь у складанні Конституції III року. Шампань усяко підкреслює, що Боден захищав свободу, але боявся фракційної боротьби й політичної помсти. Його наукові заняття постійно переходили в законодавчу працю. Перш ніж виступити проти фракцій, він дослідив причини партійного духу; а перш ніж заперечувати проти позасудових вигнань, написав трактат про остракізм. Він займався походженням закону, законодавчим стилем, свободою друку та свободою культів. Останню з цих свобод він визначав як свободу думки: терпимими мають бути всі культи за умови, що жоден із них не стає нетерпимим.

До Бодена зводиться і ініціатива відновлення гідних похоронів. Він вважав, що однієї публікації мемуару недостатньо, оскільки народ його не прочитає: «Будьмо звернені до його очей, і нехай він, сам того не помічаючи, скористається нашою працею». Тому Інститут мав показати приклад, супроводжуючи померлих членів до могили. Біографія завершується майже агіографічною сценою. Довідавшись про перемоги французьких армій і повернення Бонапарта з Єгипту, Боден нібито відчув таку радість, що помер, промовляючи слова «перемога» і «Бонапарт». Поміркований республіканець символічно передає свої надії новому вождеві. Тим іронічніше, що далі публікується його захист від свавільного вигнання — захист, погано сумісний із режимом, який невдовзі ліквідує сам Клас моральних і політичних наук.

Як завжди, наприкінці вступу перелічуються конкурси на премію, а також книги, подані Класові. Для премії з політичної економії пропонувалося питання, з якою метою і на яких умовах республіка може відкривати державні позики (див. перший том). З моралі спершу запитували, які установи здатні заснувати моральність народу, але після незадовільних відповідей (причому ходить версія, що їх дали знаменитий економіст Сей і сам Дестют де Трасі), цю тему замінили питанням: «Чи є змагання добрим засобом виховання?». З соціальної науки обговорювалися межі батьківської влади. З історії — причини розвитку духу свободи у Франції, від Франциска I до 1789 року. З географії — підтверджені історією великі зміни земної поверхні. У переліку поданих книг трапляються (1) дослідження Гюдена про римські коміції, французькі Генеральні штати та англійський парламент; (2) подорож Кассаса Сирією, Фінікією, Палестиною та Нижнім Єгиптом; (3) твір Бенджаміна Сміта Бартона про походження американських народів; (4) «Загальна історія» Анкетіля; (5) опис Сан-Домінго авторства Моро де Сен-Мері; (6) географічні дослідження Госселлена; (7) республіканська збірка моралі Шемена; (8) «Республіканський Коран» Дюпая [автор слова комунізм і ранній утопічний соціаліст]; (9) нова публікація листування Вольтера і кардинала де Берні; (10) праці Вольнея, Ментеля, Гаррана-Кулона та Ларошфуко-Ліанкура. Згадуються також посмертний твір Сильвена Байї про байки та біографія Кондорсе, написана Діан’єром (див. том другий).

Камбасерес — «Промова про соціальну науку»

Перший повноцінний мемуар цього тому належить Камбасересу, і це не просто якийсь пересічний автор. Жан-Жак Режі де Камбасерес (1753-1824) на той момент уже був одним із трьох консулів у період Консульства (1799-1804). Це аналог посади президента, яку тоді поділяли між собою троє людей. До речі, серед тимчасових другорядних консулів, призначених екстрено відразу після перевороту, був Сійєс, який теж був членом Інституту та його «ідеологічного» класу. А згодом, коли ухвалять нову конституцію і призначать постійних консулів, поруч із Бонапартом стоятимуть Камбасерес і Лебрен. Знову ж таки, обидва вони, як і Сійєс, є членами Інституту в класі моралі та політики. Це до того, до якої міри інтелектуали з кола ідеологів були залучені до політичних інституцій. По суті, це найвищі посади в країні. Хоча, звісно, фактично влада належала лише першому консулу, тобто Наполеону Бонапарту. Але як би там не було, юридично й формально два консули з трьох — члени Інституту, колеги Дестюта де Трасі та Кабаніса. І навіть після того, як Наполеон стане монархом, більшість із них, навіть ті, які особисто не подобалися Наполеонові, все одно отримували титули й політичні призначення. Наприклад, Камбасерес стане архіканцлером Імперії, принцом Імперії та титулярним герцогом Парми (1808-1814). Під час походу в Росію, який Камбасерес марно намагався запобігти, він фактично залишався регентом під час відсутності імператора. А після повернення Наполеона в період «Ста днів» він не лише поверне всі колишні титули, а ще й буде призначений міністром юстиції. Майже всю історію наполеонівського правління це була друга людина в державі. 

Але крім його високої політичної ваги, варто сказати трохи й про його ранню біографію. Камбасерес походив зі збіднілого дворянства. За освітою він був юристом, із певним інтересом до філософів Просвітництва. Ще до революції Талейран (відомий політик і згодом один із членів Інституту, див. його мемуари у другому томі), випросив у короля (!) пенсію для Камбасереса, і вже тоді він близько заприятелював із Шапталем, одним із ранніх ідеологів протекціонізму в дусі Ліста, майбутнім міністром внутрішніх справ за Наполеона та одним із найважливіших політиків тієї доби. Але до великої політики, як член Конвенту, Камбасерес потрапив лише 1792 року. Там він маневрував між партіями й час від часу бував то на боці жирондистів, то на боці якобінців. Так, наприклад, спочатку він усіма силами захищав короля від неминучої страти, вигадуючи одну шпарину за іншою, але коли все вже було вирішено, різко змінив позицію й запропонував провести страту якнайшвидше. У березні 1793 року Камбасерес активно вимагав заснування революційного трибуналу, а потім став членом Комітету громадського спасіння. Як юрист, він займався розробкою нового цивільного кодексу. У критичну епоху терору Камбасерес тримався осторонь активної політики й пристав до ворогів Робесп’єра лише після того, як їхня перемога стала очевидною. Після 9 термідора Камбасерес набув великого впливу як у Конвенті, який у жовтні 1794 року обрав його президентом, так і в Комітеті громадського спасіння. В епоху Директорії був членом Ради п’ятисот і продовжував свою роботу з кодифікації цивільних законів. 1798 року Директорія скасувала його обрання, але вже наступного року Сійєс надав йому портфель міністра юстиції. Невдовзі після перевороту 18 брюмера Бонапарт зробив його другим консулом, цінуючи в ньому ерудицію та юридичну досвідченість. Увесь час правління Наполеона Камбасерес був його постійним і найближчим радником. В епоху консульства основною роботою Камбасереса було редагування Цивільного кодексу, завершеного 1804 року, вже за сприяння багатьох великих юристів країни (знаменитий «Кодекс Наполеона»). 

Камбасерес був одним із найвідоміших гурманів свого часу. Його урочисті обіди тривали по п’ять годин і вважалися еталоном високої кухні. Для доставки рідкісних інгредієнтів Камбасерес використовував урядових кур’єрів. Через це ширилося багато чуток і карикатур, а у французькій художній літературі його порівнюють переважно із сибаритами та Тримальхіоном із роману Петронія, тобто як гедоніста в найгіршому значенні цього слова. Також було поширене уявлення про гомосексуальність Камбасереса, що теж регулярно висміювалося противниками. Обраний до Французької академії та член Інституту, він також був помітною постаттю у французькому масонстві й сприяв його відродженню після проголошення Імперії. Верховний глава Французького обряду, він став заступником Великого Майстра Великого Сходу Франції після відходу принца Луї Бонапарта 1805 року й залишався на цій посаді до кінця Імперії. Він також був Великим Командором Верховної Ради Шотландського обряду й обіймав низку інших масонських посад.

Свій мемуар Камбасерес починає з положення, яке могло б належати будь-якому просвітителю-утилітаристу того часу. Метою суспільства є щастя, а мистецтво суспільного устрою полягає в узгодженні різних воль без знищення свободи. Щоправда, вже тут видно, що він готовий мислити в дискурсі підпорядкування індивіда будь-якому колективному утворенню, це типова протофашистська (або комуністична, що те саме) думка в межах так званої філософії Цілого, холізму: «Мистецтво дарувати суспільству щастя полягає в тому, щоб утворити єдиний дух із різних умів усього народу й накласти закони на пристрасті, не накладаючи кайданів на свободу». Первісним рушієм для об’єднання людей виявляється потреба. Окрема людина не може забезпечити себе всім необхідним і тому шукає собі подібних, поєднує з ними здібності й отримує можливість користуватися здібностями всіх. Із потреби народжуються також науки й мистецтва. Однак слідом за співпрацею з’являються і себелюбство, пристрасті, сваволя та небезпека взаємного пригноблення, а тому постає влада, виражена в законах. Законові, своєю чергою, необхідна мораль, яка керує людьми за допомогою страху й надії. Тому основними засобами цивілізації виявляються мистецтва, закони й мораль.

Своє суто економічне міркування Камбасерес починає з важливості сільського господарства. Саме воно проголошується джерелом справжніх багатств (див. фізіократія), тоді як метали зневажливо названо ним «нікчемними». Але земля нічого не дає без праці. Спільний обробіток землі створює сусідство, взаємодопомогу, дружбу, шлюб і спорідненість — чергові форми колективності, що накладають обмеження на індивідуалізм. Щоправда, слідом за цим Камбасерес робить власність головною опорою суспільства, а уряд — головним охоронцем власності. Звісно, спочатку земля, повітря і світло були спільними, але в такому стані ніхто не мав окремого права. Справжня індивідуальна власність з’являється лише після встановлення суспільної влади, тобто після появи цивілізації:

«Власність є справжнім суспільним витвором, оскільки взагалі всяке право має походити від публічної (державної) влади».

Це місце цікаве. Камбасерес не виводить власність із природного права власника; навпаки, суспільство створює її законом, тобто це штучний конструкт. І все ж вона необхідна, оскільки природний стан, навіть якщо знаходити в ньому плюси, загалом значно гірший, принаймні важчий за цивілізований. Сам Камбасерес закликає не змішувати природний стан і суспільний стан людини та не виводити другий із першого, як це роблять руссоїсти. І ось, одного разу створена, власність стає майже єдиною метою уряду: найкращим визнається те правління, яке найнадійніше гарантує власність. Подекуди його схиляння перед інститутом власності доходить до фанатизму, навіть попри те, що йому вистачило розуму відмовитися від її природного походження:

«Усі інститути мають прагнути лише до захисту власності; будь-який уряд повинен мати цю конкретну мету, це єдине завдання; і найкращим є той, що забезпечує таку гарантію найефективніше. Якщо земельна власність — це одна з першооснов суспільного стану, то, безперечно, мистецтво приводити її в рух і вдихати в неї життя, мистецтво робити її родючою та добувати з неї плоди має вважатися однією з головних опор суспільства».

Переважно йдеться про землеробство, але далі економіка сільського господарства доповнюється промисловістю. Природа дає людині сировину, надаючи її розумові пристосувати речовину до потреб. Тут він, до речі, послуговується образами Бога-Творця й телеологічними висловами про природу, яка все добре продумала наперед. Ця природа буквально думає, ухвалює рішення й висловлює бажання. Але це вже деталі. Набагато важливіше, що Камбасерес захищає корисні ремесла від аристократичної зневаги й каже, що гідність мистецтва визначається його користю, а зовсім не віддаленістю від фізичної необхідності. Промисловість створює продукти, а торгівля перетворює надлишок продуктів однієї людини на засіб задоволення потреби іншої (і в цьому сенсі вона несе суспільний, колективістський характер, заявлений уже на самому початку мемуару). Торгівля пов’язує держави міцніше за дипломатичні союзи, оскільки політичні угоди спираються на тимчасові обставини, тоді як взаємна зацікавленість в обміні зберігається набагато довше. Отже, навіть ці традиційно негативні сторони суспільного життя знаходять своє виправдання й можуть служити ідеям колективного духу.

Але й тут він наголошує, що поза сільським господарством промисловість — просто ніщо. Камбасерес нагадує, що фанати промисловості регулярно про це забувають, і, відриваючись від коренів, вони перетворюють народ на тупих, розпусних і розніжених міщан, позбавлених усіх засад здорової моралі, які думають лише про гроші тощо й тому подібне. У всіх цих міркуваннях уже вгадується майбутня політика Наполеона (див. нарис про його економічні ідеї). Камбасерес лише ідейно обґрунтовує уподобання свого соратника й вождя. Але річ не тільки в Наполеоні, який убачав у промисловості запоруку своєї військово-технічної сили й робив ставку на жорсткий протекціонізм і ручне управління в дусі Сталіна; і який вважав землеробство кращим, оскільки воно створює громадян, достатньо доброчесних, тобто буквально тупих, щоб захищати патріотизм, традиційні цінності та монархію. Ще діячі Термідора, і той самий, згаданий вище Боден дез Арденн, у запалі політичних суперечок намагалися приписати своїм ворогам, якобінцям, — уподобання на користь міських жителів, особливо бідняків Парижа. Сам Боден робив ставку на селян, наголошуючи, що це більшість населення країни, і знову ж таки нагадуючи, що село породжує чистіші звичаї, доблесних людей тощо, буквально стоїків. Тоді й соціалісти, комуністи та інші ліві радикали любили наголошувати на ролі землеробства й села, саме по лінії звичаїв. Міщанин у будь-якому разі далі від ідеалів комунізму й ближче до торгашеської логіки (пор. як сталіністи звинувачували своїх опонентів в уподобанні міщан і нагадували, що СРСР складається із селян). Загалом, якщо коротко, то Камбасерес у цілому доволі консервативний.

Далі законодавство поділяється відповідно до трьох видів відносин: (1) між членами суспільства, (2) між суспільством і його членами та (3) між різними суспільствами. Першому відповідає цивільний закон, другому — конституційний, третьому — зовнішня політика й міжнародна торгівля. Камбасерес навіть стверджує, що для розвитку цивілізації досконалість цивільного закону важливіша за конституційний. Повсякденні відносини власності, обміну та сім’ї впливають на суспільство глибше, ніж формальна організація влад. Мораль визначається як природне почуття справедливого й несправедливого, чесного й безчесного, вкладене природою в серце людини. Закон керує зовнішніми діями, а мораль керує намірами й думками. Закон є правилом дій; мораль — це правило принципів. Закон наказує лише зовнішньому; мораль є внутрішнім законом. 

«Цей моральний закон не є породженням людської волі; він від неї не залежить. Він незмінно супроводжує людину, спрямовуючи всі її вчинки й усюди диктуючи певні обов’язки».

Виходить доволі розпливчаста суміш натуралізму й квазірелігійного моралізаторства. Камбасерес посилається на «мудрого і благого творця природи», але намагається зробити мораль незалежною від позитивної релігії. Вона має діяти до втручання поліції та суду, привчаючи пристрасті до суспільного порядку. У нього навіть виходить так, що одна лише мораль робить так, що законодавець і органи виконавчої влади не ставляться до всього народу, як до своїх рабів. Виходить, що де-факто він визнає: навіть представницька держава, виборна республіка — все одно створює клас владних осіб, які де-факто є рабовласниками, і лише їхні внутрішні моральні переконання рятують народ від рабства.

Політична економія, законодавство й мораль разом утворюють соціальну науку. Перша поєднує людей інтересом, друга користується для цього владою, а третя — почуттям. Політекономія розглядає фізичні здібності людини (і в цьому вона ніби навіть споріднена з фізіологією), законодавство розглядає її права, а мораль — її пристрасті. Тому соціальна наука зрештою виявляється «наукою про людину», тобто антропологією, якщо говорити сучасною мовою, або мовою німців того самого часу. Тут Камбасерес близький до програми ідеологів і навіть формулює розумну вимогу поєднувати спадщину попередників із новими спостереженнями. Учений, який лише читає, насправді нічого не відкриває; але й спостерігач, що не знає попередньої науки, часто повторно відкриває вже відоме. Тут звучить навіть думка, в дусі Вінкельмана, що пов’язує розвиток цивілізації зі свободою:

«Саме серед вільних народів наука й мистецтво сяяли найяскравіше. Уславлені вчені, знамениті митці, глибокі філософи — всі вони, подібно до героїв, є дітьми свободи. Справжня думка може бути лише вільною, так само як справжня наука не може ґрунтуватися на авторитеті; адже наука — це не віра, а досвід. Нехай же свобода зламає тиранічний скіпетр панівних думок, і тоді істина щедро осяє людство своїм світлом.

… Можливо, народи ще ніколи не перебували в такій добі, коли соціальна наука й удосконалення суспільства мали б займати їх найбільше. Я кажу про всі народи, бо пролунав грізний голос; крик свободи, здається, долинає з-під руїн імперій, і приголомшена Європа ніби перебуває в муках, народжуючи новий лад речей. Народи, зігнуті під тягарем скіпетрів і корон, завмерли в подиві від свого пробудження. Усе віщує відродження суспільства. Уже багато письменників передбачали падіння тронів і монархій; вони казали, що Європа постаріла і що величезні тіла, які становили її політичну систему, готові зіткнутися й знищити одне одного, подібно до гір, що руйнуються під тягарем віків. Законодавці, філософи, правознавці — настав момент для соціальної науки і, додамо, для справжньої філософії».

Але наприкінці, вірний своєму початковому консерватизмові, наш автор раптово обрушується на матеріалізм:

«Фанатизм ідолопоклонства, пірронізм Академії, людина-машина Ламетрі, безглузда людина матеріалістів по черзі вступали в змову проти першого елемента суспільства й намагалися знищити або послабити першу властивість суспільної людини».

Під «першою властивістю» мається на увазі свобода волі. Камбасерес прямо називає Ламетрі та матеріалістів противниками суспільної свободи, оскільки змішує фізичний детермінізм із політичною несвободою. Само собою, це міркування слабке. До цієї фрази сам автор пояснював суспільство потребами, працею, власністю, обміном і пристрастями; його соціальна наука майже цілком будувалася на природних і матеріальних відносинах. Але, підійшовши до проблеми свободи волі, він відступає до традиційного моралізму. Це типовий випадок просвітителя, який користується матеріалістичним методом доти, доки висновки не загрожують звичним уявленням про вину, заслугу й законодавчу відповідальність.

Жан-Нікола Бюаш — «Географічні міркування про південні кордони Французької Гвіани»

Біографії Бюаша ми не торкатимемося, адже це вже було зроблено під час розгляду першого тому мемуарів. Тоді він висунув гіпотезу про наявність великих островів між Японією та Гаваями, так і не підтверджену згодом. Наступний мемуар Бюаша присвячений суперечці про те, яку ріку слід вважати південним кордоном Французької Гвіани. На перший погляд це чергова вузька історико-географічна праця, однак її практична мета цілком прозора: довести права Франції на якомога більшу частину Південної Америки. За Утрехтським договором португальські володіння сягали ріки Ояпок, ототожненої з рікою Вісенте-Пінсона. Бюаш стверджує, що договір змішав дві різні ріки. Один Ояпок розташований на гвіанському узбережжі приблизно на 4°15′ північної широти. Інший містився південніше екватора, неподалік від гирла Амазонки, і саме його могли бачити учасники експедиції Вісенте Яньєса Пінсона. Отже, справжнім кордоном мала бути не сучасна ріка Ояпок, а сама Амазонка.

Щоб це довести, Бюаш реконструює плавання Пінсона 1499-1500 років. Він зіставляє «Опис Вест-Індії» Іоанна де Лаета, історію Еррери, твір Франсіско Лопеса де Гомари та збірник подорожей Симона Грінея. Пінсон вийшов із Палоса з чотирма кораблями, пройшов Канарські острови та острови Зеленого Мису, перетнув екватор і досяг незнайомого берега. Перші зустрічі з місцевими жителями завершилися ворожо: іспанці намагалися наблизитися до озброєної групи, потім вступили в бій біля іншої ріки й втратили людей і корабель. Біля величезного прісноводного гирла вони зустріли мирніших мешканців і купили тридцять шість рабів. Бюаш без жодного коментаря наводить це як навігаційну подробицю, захоплення й продаж людей не викликали жодних моральних зауваг. 

Далі починається справжня історико-картографічна детективна робота. Величезний потік прісної води Бюаш ототожнює із затокою Пара, тобто східною частиною гирла Амазонки. Назви Chiana-Marina-Tambala і Maria-Tamba зіставляються з Хуанесом, Маражо, Мачіаною та Камбою. Залучається рукописна карта генуезця Ніколо Канеріо, на якій біля гирла Амазонки позначено: «Усе це море прісноводне». Використовуються іспанська карта Хуана де ла Круса, карти Теодора де Брі, Левіна Гульзіуса, Октавіо Пізано та Гійома Постеля. Астроном Деламбр навіть спеціально обчислює, де в січні 1500 року могла зникнути й знову з’явитися Полярна зоря. Усі ці розрахунки мають підтвердити, що Пінсон ішов південніше екватора і не висаджувався на гвіанському березі. Бюаш посилається також на Робертсона, який твердив, що Пінсон не пристав до берега північніше Амазонки.

Протилежну точку зору представляв Ла Кондамін. Він розміщував ріку Пінсона біля північного мису та каналу Карапапурі. Бюаш визнає це найсерйознішим запереченням, але відповідає, що назва «північний мис» не обов’язково означала один і той самий географічний пункт. Моряки могли так називати північну околицю будь-якого гирла, а в міру вивчення Амазонки назва пересувалася далі. Крім Ла Кондаміна, обговорюються відомості губернатора Кайєни де Фероля та офіцера Додіффреді, який досліджував берег у 1731 році. Останній чув від місцевих жителів про інший Ояпок, що лежав ближче до португальських володінь. Висновок сформульовано так: якщо Ояпок Пінсона містився біля Амазонки, тоді Франція мала право претендувати на внутрішню Гвіану аж до цієї ріки: 

«Я надаю політикам підрахувати, що втратила Франція внаслідок цієї помилки; зауважу лише, що внутрішня Гвіана в багатьох відношеннях є однією з найцікавіших частин Америки».

Перед нами приклад того, як точна критика джерел обслуговує територіальну експансію. Бюаш цілком ґрунтовно розрізняє невідповідні назви й перевіряє маршрут астрономічними даними, але критерієм «справедливого кордону» залишаються договори європейських держав. Народи, що населяли Гвіану до французів і португальців, у юридичному міркуванні майже не існують.

Бугенвіль — «Історичний досвід про давні й нові плавання у високих північних широтах»

Після мемуара Бюаша наводиться праця ще одного географа, значно відомішого, чиє ім’я свого часу цілком могло стояти поруч з іменем Кука або Магеллана. Мореплавець Луї Антуан де Бугенвіль (1729-1811) прославився як керівник першої французької навколосвітньої експедиції й здобув особливу славу як дослідник Океанії. Походив він із заможної буржуазної родини, що мала зв’язки з королівським двором. У дитинстві він виявляв особливі здібності до математики й навіть опублікував два томи «Трактату про інтегральне числення» у 1754 і 1756 роках. Та все ж основною його спеціальністю стало право, і батько віддав його до адвокатської контори. Будучи адвокатом у паризькому парламенті, уже після смерті батька, Бугенвіль розпочав військову кар’єру. У жовтні 1754 року його призначили секретарем посольства в Лондоні, а з 8 січня 1756 року він став членом Королівського товариства. У 1756-1760 роках він бере найактивнішу участь у війні французьких (Канада) і британських колоній у Північній Америці. Після низки поразок у Канаді він дістав дозвіл прибути до Франції й продовжити службу, але виключно в Європі. У 1761 році Бугенвіль воював у Семирічній війні й відзначився на березі Рейну, де знову був поранений. Коли 1763 року було укладено Паризький мир, він залишив армію й перейшов на флот у званні капітана 1 рангу. На двох кораблях, «Орел» і «Сфінкс», Бугенвіль прибуває на Мальвінські острови в південній Атлантиці й організовує там колонію. Через три роки за наказом короля Людовика XV острови передають іспанцям. Невдовзі їх зайняли англійці, перейменувавши на Фолклендські. 

У 1766 році Бугенвіль вирушає в навколосвітню подорож, описувати яку тут немає сенсу. По поверненні до Франції Бугенвіль дуже швидко уклав опис свого плавання в книзі «Подорож навколо світу» (1771), а Дені Дідро написав книгу «Доповнення до плавання Бугенвіля» (1772). Картини природи й побуту остров’ян, описані Бугенвілем, справили сильне враження й вплинули на його сучасників, зокрема на Жан-Жака Руссо. Ця книга є одним із головних джерел того, що згодом буде названо міфом про «благородного дикуна». Але військова кар’єра на цьому не закінчилася. З 1778 по 1782 роки Бугенвіль як командир ескадри бере участь у війні Сполучених Штатів за незалежність, а з 1780 року він головнокомандувач французьких експедиційних сухопутних військ. У роки Революції він запропонував проєкт великої експедиції до Північного полюса, однак уряд не підтримав його. Політично він залишався вірним Людовикові XVI. У 1790 році він стає командувачем флоту в Бресті, але через два роки полишає цю посаду, відмовившись також від міністерства, щоб присвятити себе наукам. За свої про-монархічні позиції Бугенвіля було заарештовано під час якобінського терору й звільнено лише після падіння Робесп’єра. 

Будучи позаштатним членом Академії наук із 1789 року, він був обраний членом Інституту Франції та членом Бюро довгот у 1796 році й брав активну участь у роботі цих двох наукових організацій. Саме 1796 року було опубліковано «Доповнення до подорожі Бугенвіля» Дені Дідро. У 1797 році Рада п’ятисот (парламент) висунула його, разом із Бартелемі, на посаду директора (президента). Будучи географом і членом Національного інституту наук і мистецтв, він виступив перед класом моральних і політичних наук у 1798-99 роках. Наполеон у 1799 році зробив його сенатором, а в 1804 році присвоїв звання Великого офіцера Почесного легіону. У 1808 році Бугенвіль отримує титул графа Імперії. Помер Бугенвіль у Парижі 1811 року у віці вісімдесяти двох років, страждаючи на дизентерію.

Свій мемуар Бугенвіль починає з полеміки проти безумовних шанувальників давнини. Ті твердять, що стародавні вже знали майже всі великі наукові ідеї, а сучасність лише знову відкриває забуте. На доказ згадуються давні уявлення про повернення комет, електрику тіл, відмінність статей у рослин і тяжіння до центра землі. Емпедоклові Любов і Ворожнеча проголошуються передчуттям ньютонівського тяжіння, Ератосфенові приписується здогад про сплюснутість Землі, а арабським астрономам — знання ізохронності маятника. Сам Галлей, за словами Бугенвіля, скористався відомостями Плінія, Птолемея й Суди про халдейський сарос під час побудови своєї теорії руху місяця. Бугенвіль не заперечує величі стародавніх у поезії та філософії, а іноді навіть у здогадах у точних науках, але географію, і особливо морську, він проголошує цілком сучасною наукою. Гомер вважав кіммерійців, що жили біля Меотиди, мешканцями країни вічного мороку й навряд чи знав якісь народи північніше. Особливо тут цікаве міркування про римлян, із засудженням їхнього мілітаризму:

Що ж до римлян, то вони набували географічних відомостей лише на нещастя інших народів, оскільки дізнавалися про країни, відмінні від їхньої власної, тільки завойовуючи їх. І все ж, що вони дізналися, несучи спустошення від краю до краю? Хіба сам Цезар — а який римлянин був освіченішим? — не каже, згадуючи острови на північ від Англії: «Дехто пише, що взимку там стоїть безперервна ніч протягом тридцяти днів; наші дослідження не дали нам із цього питання нічого певного. Ми лише виявили за допомогою водяних годинників, що ночі там коротші, ніж у Галлії».

Але примітно, що епікурейського політика Цезаря тут визнають одним із найосвіченіших. А трьома найбільшими поетами Риму проголошено Вергілія, Овідія і Лукреція. Правда, великими вони є радше в поезії. А в географії вони вважали, що дві холодні й одна спекотна зона зовсім не заселені. Особливо неприємним для епікурейської традиції виявляється наведений Бугенвілем фрагмент із Лукреція, де поет висміює кулясту Землю, загальне тяжіння тіл до центра і існування антиподів. Бугенвіль слушно доходить висновку, що в цьому питанні істину вгадували лише небагато, тоді як помилка була загальною. Пліній поєднував Каспійське море з Балтійським, хоча Геродот уже писав, що Каспій є замкненим. Але й сам Геродот, утім, вважав Європу довшою за Азію та Африку разом узяті. Причину повільного розвитку географії Бугенвіль пояснює словами Монтеск’є: в ті часи люди були змушені відкривати моря, просуваючись суходолом, тоді як у наші дні землі відкривають, рухаючись морем. Без точних способів визначення широти, довготи й відстані античні мореплавці не могли створити надійної картини Землі.

Історія навігації починається з аргонавтів. Навіть якщо їхній похід був лише поетичною легендою Орфея, він усе одно залишається прекрасним вимислом; якщо ж це була справжня подорож, у ході якої Хірон навчав мореплавців орієнтуватися за зорями, а Геракл приніс до Греції уявлення про небесну сферу, тоді він заслуговує на місце в історії науки. Справжнє знання сферичних кіл Бугенвіль пов’язує з Фалесом, а винахід географічної карти — з Анаксімандром. Греки, за винятком окремих філософів, подорожували дуже мало, і тут вони постають радше дурними любителями сперечатися про порожні речі та зводити метафізичні замки, вигадуючи собі картину світу з голови. Натомість фінікійці й карфагеняни того часу вже створювали торговельну географію. Виходячи в Атлантику, Ганнон рухався вздовж Африки, а Гімількон — уздовж Іспанії та Галлії до берегів Британії. Мешканці Марселя (Массілії) спорядили флоти Піфея й Евтимена слідом за карфагенянами. Про подорож Евтимена майже нічого не збереглося, тоді як відомості Піфея викликали тривалі суперечки (тим самим автор сам спростовує власну думку, що на відміну від фінікійців греки не займалися дослідженням світу…). Бугенвіль дотримується думки свого брата, який захищав Піфея в мемуарах Академії написів. Це був астроном, фізик і мужній мореплавець, що досяг полярного кола, досліджував тривалість дня і ночі, припливи та положення зір.

Д’Анвіль вважав країну Фулу, описану в Піфея, сучасними Шетландськими островами, оскільки за шість днів античний корабель нібито не міг дістатися Ісландії. Бугенвіль припускає, що це могла бути Норвегія. Можливо, у першому плаванні Піфей досяг її берегів, а в другому увійшов до Балтики. Госселен, навпаки, припускав, що Піфей використав значно давніші географічні відомості, переробивши їх разом із помилками свого часу. Секретність фінікійців і карфагенян пояснює, чому їхні відкриття не ставали спільним надбанням. За Страбоном, вони були готові погубити власний корабель, аби чужинці не дізналися торговельного шляху. З цією навмисною дезінформацією Бугенвіль пов’язує і неможливість визначити місце платонівської Атлантиди.

Уже в Середньовіччі північ досліджували нормани, які заселили Ісландію та досягли Гренландії. Згадуються брати Дзено й гіпотеза де Гіня про китайську подорож до Америки, але при цьому ця подорож стоїть в одному ряду з відкриттям Америки вікінгами. Сам Бугенвіль ставиться до цих оповідей обережно, оскільки середньовічні тексти сповнені чудес, а однакові назви могли означати різні землі. Цілком можливо, що і вікінги, і китайці допливали до Америки, але перевірити це неможливо, а записи про це далекі від серйозної наукової праці. Справжня сучасна географія починається лише з появою Бартоломеу Діаша, Васко да Гами, Колумба і Магеллана. За ними вже йдуть Дрейк, Схаутен, Лемер, Роггевен, Кірос, Тасман, Дейвіс і Гудзон. А вище за всіх мореплавців в історії поставлено Магеллана і Кука. Сам Бугенвіль, який здійснив навколосвітню подорож, порівнює мореплавця з воїном і віддає перевагу першому. Воїна підтримують товариші, глядачі й надія на славу, тоді як мореплавець роками самотужки бореться з безіменними небезпеками (так, команду корабля забуто…), а в разі загибелі від нього може не лишитися жодних слідів. Тут природно постає ім’я Лаперуза:

«На жаль! Хіба знаємо ми, куди спрямувати наші поховальні піснеспіви на честь славетного Лаперуза?».

Серед тих великих завдань, що ще лишилися перед дослідниками морів, визнається досягнення полюса. Там можна було б спостерігати магнетизм, електрику, рефракцію та інші явища в найекстремальніших умовах. Історію північних плавань Бугенвіль звіряє з іменами Баррінгтона, Форстера і Фіппса. Основним мотивом для пошуків на півночі був короткий торговельний шлях до Китаю та Індії. Тут також згадано Джона і Себастьяна Каботів, Віллоубі, Берроу, Фробішера, Ланкастера, Дейвіса, Гудзона, Баренца, Байлота і Баффіна. Коротко він описує їхні маршрути та головні відкриття. Далі йдуть Джеймс, Фокс, Барлоу, Скроггс, Міддлтон, Мур і Сміт. Бугенвіль засуджує Компанію Гудзонової затоки, яка, подібно до давніх фінікійців, перешкоджала відкриттям задля збереження своєї торговельної монополії.

Останні спроби північних досліджень пов’язані з Куком, Клерком, Пікерсгіллом і Янгом. Бугенвіль не заперечує можливості північно-західного проходу, але вважає його комерційно марним. Маршрут, який то відкривається, то перекривається льодом, не може слугувати для регулярної торгівлі. Другим мотивом північних плавань була китобійна промисловість. Рибалки доходили до 82-83°, однак застраховані судна не могли відхилятися від промислових районів заради наукової цікавості. Увесь цей мемуар позначено лише як першу частину, і завершується двома висновками: географія є сучасною наукою, а колишні північні експедиції спрямовувалися на пошуки торговельних шляхів або нових районів видобутку ресурсів, а не до самого полюса.

Боден дез Арденн — «Про остракізм»

Наступний мемуар, як і було обіцяно ще у вступі, належить уже покійному на той момент Бодену дез Арденну. Приводом до мемуару стала пропозиція запровадити у Франції щось подібне до античного остракізму. Боден одразу відмовляється від етимології та антикварних подробиць, вважаючи, що члени Інституту й читачі мемуарів і так чудово знають з історії, що це за практика. Він одразу дає політичне визначення: «Остракізм є правом, яке політичне суспільство залишає за собою, щоб оголосити про вигнання тих своїх членів, які, навіть будучи бездоганними, вселяють йому побоювання». Монтеск’є стверджував, що остракізм слід оцінювати за правилами політичного, а не цивільного закону. Боден погоджується лише в тому сенсі, що йдеться про основний устрій суспільства, а не про якісь окремі випадки цивільного кодексу. Після цього він починає послідовне спростування самого інституту остракізму. На користь остракізму зазвичай наводять три аргументи. По-перше, суспільний договір нібито передбачає взаємність, і якщо громадянин може покинути суспільство, то й суспільство може усунути громадянина. По-друге, видатна людина, що набула надмірного впливу, може загрожувати свободі. І нарешті, вигнання не вважається покаранням і навіть слугує доказом слави вигнанця. Усі три доводи Боден розглядає окремо.

Між добровільною еміграцією та вигнанням немає рівності. Відхід одного громадянина майже нічого не віднімає у великого суспільства, тоді як суспільство, виганяючи невинного, позбавляє його батьківщини, друзів, політичних прав і користування власністю. Людина добровільно ухвалює рішення на підставі особистого досвіду; суспільство ж насправді не може винести колективного судження про незнайому більшості громадян особу. Тому посилання на взаємність є фіктивним, тим паче що між учасниками угоди від самого початку немає рівності. Другий довід ще небезпечніший. Якщо є докази змови, то людину слід судити як змовника, а не спокійно відпускати до іншої країни; а якщо доказів немає, тоді карають невинного. Боден убачає джерело остракізму в змішуванні суспільного спокою з особистою безпекою правителів:

«Ця помилка — я не побоюся сказати про це — полягає в змішуванні суспільного спокою з безпекою тих, хто править, і в переконанні, що перше існує лише остільки, оскільки друга є абсолютною. Я далекий від тих анархічних принципів, які оголошують порочними всіх носіїв влади лише тому, що її здійснення наражає навіть доброчесність на небезпеку сп’яніння! Влада необхідна, інакше суспільство перетвориться на анархію. Влада має бути сильною, інакше ризикує стати примарною і не досягти своєї мети: влада має бути оточена пошаною й повагою і, отже, виявляти себе з певною гідністю».

Управління є обов’язком, а не засобом позбавити правителів тривоги. Магістрати поставлені біля керма саме для того, щоб пильнувати, стежити за вітрами й уникати рифів: «ніхто не стане турбувати пасажирів задля того, щоб забезпечити сон стерничого». Уряд, який виганяє видатних людей зі страху перед їхнім можливим впливом, визнає власну слабкість. Остракізм, продовжує Боден, стає застереженням таланту, хоробрості, науки, промисловості й самої доброчесності. Коріолана вигнали, після чого він повернувся до Рима вже на чолі вольсків; розумніше було б вплинути на нього через Ветурію та Волумнію. Якби остракізм існував у пізній Римській республіці, то немає жодних підстав думати, що він уразив би Цезаря. Набагато ймовірніше, що його партія змогла б вигнати Помпея, Катона, Цицерона і Брута. Усе тому, що закон, призначений для захисту від честолюбця, запросто може вдарити по самому честолюбному й організованому табору. До слова, Боден не вважає будь-яке політичне протистояння громадянською війною. Римська республіка довго жила серед внутрішніх конфліктів, а в Англії партії понад століття змагалися без постійної різанини. Рівновага партій іноді навіть захищає суспільство; але остракізм дає змогу найсильнішій групі усунути противників. Сильна фраза мемуару звучить так:

«Я мало боюся окремих порушень закону, доки визнається, що закон має бути шанований і служити перепоною сваволі. Набагато більше я боюся, що сам закон перетвориться на знаряддя пристрастей, які мав би стримувати».

Остракізм маскує заздрість і особисте самолюбство під личиною державного інтересу. Боден згадує твір Буало й переробляє відомий вірш: «Хто не любить Котена, той хоче дати нам короля». Особиста образа породжує бажання видати свого противника за ворога режиму.

Ну і третій довід — ніби вигнання лише примножує славу жертви — так само спростовується. Боден згадує шістьох бретонських магістратів, яких Людовик XV піддав переслідуванню за глузування з короля та фаворита. Коли влада заявила, що їхню честь не зачеплено, суди слушно запитали: як можна тримати під вартою людей, чия честь навіть не поставлена під сумнів? Республіка має бути ще обережнішою за монархію, бо в республіці влада розподілена між більшою кількістю людей і, отже, зростає число можливих особистих месників. Крім того, уявлення про вигнання як про почесну церемонію полегшує несправедливість. Той, хто голосує, може сказати собі, що не карає, а прославляє жертву, і тому не відчуває докорів сумління. Афіняни, бажаючи уникнути тиранії, самі стають колективним тираном:

«Щоб уберегтися від тиранії, ви здійснюєте її самі за допомогою тих фатальних черепків, якими виганяєте людину, що не має іншої провини, крім надто частих заслуг перед вашим схваленням і повагою».

У представницькому правлінні остракізм виглядає ще безглуздіше. Представники можуть краще за народ розглядати складні закони, але їм не можна передавати право свавільно усувати невинного громадянина. Народна воля щодо такої людини вже існує. Народ бажає, щоб кожен користувався безпекою особи й майна. Надзвичайна небезпека може змусити владу порушити звичайні форми, але виняток не повинен ставати постійною установою. Боден порівнює це з пожежею. Якщо для гасіння ламають двері відсутнього господаря, з цього не випливає поява нового права постійно вторгатися до його дому. Мемуар завершується такою фразою:

«Якщо ми хочемо наслідувати славетні народи давнини, візьмімо з розважністю те, що гідне пошани: поміркованість Лакедемона, а не дозвіл на спритно вчинену крадіжку; любов до вітчизни римлян, а не трибунат із його крайнощами; аттицизм афінян, а не остракізм».

Тут немає особливої філософської глибини, зате є послідовний захист особи від репресій, хай і обґрунтований республіканським стоїцизмом. Боден відмовляється вважати свободу колективною привілеєю більшості. Якщо суспільство може без суду вигнати невинного, тоді воно вже перестало бути вільним.

Шампань — «Спостереження про мораль Аристотеля і переклад розділу про щедрість»

Тепер ми повернулися до автора, який відкривав увесь третій том своїм оглядом праць Інституту та посмертним панегіриком на адресу Бодена. Його звуть Жан-Франсуа Шампань (1751-1813), французький учений-еллініст, викладач і перекладач. Розпочавши навчання в Семюр-ан-Осуа, він завершив його в коледжі Луї-ле-Гран, який на той час складався з кількох коледжів для стипендіатів, більшість із яких перебували під егідою релігійних установ. У період із 1760 до 1780 рр. Коледж Луї-ле-Гран став місцем підготовки багатьох діячів революції. Робесп’єр і його брат, а також Каміль Демулен, П’єр Анрі Елен Тондю (пізніше відомий як міністр закордонних справ), Лафайєт — усі, народжені, як і сам Шампань, між 1750 і 1760 рр., — завершили там основну частину своєї освіти. У цьому середовищі сини вищого (Лафайєт) або нижчого (Дюмур’є) дворянства змішувалися з буржуазією найрізноманітнішого соціального становища завдяки системі стипендій. Отримавши стипендію в 1767-1778 рр., він продовжив там викладацьку кар’єру, перш ніж був призначений професором 6-го класу, а потім, імовірно, й інших класів. Згодом він став абатом, а потім дияконом, що було природним кроком у контексті цього навчального закладу. 

Він викладав близько десяти років, коли почалася революція. Тим часом його колеги, більшість із яких були священниками, протягом кількох місяців залишали свої кафедри. Але він залишався на своєму посту, зумівши зберегти його відкритим упродовж усього цього періоду. Коли майно закладу було конфісковано й продано, він не отримав від держави жодної компенсації. Йому довелося вдаватися до різних хитрощів, зокрема забезпечувати студентів харчами. У 1793 р. частину території було використано як в’язницю.

У січні 1794 р. він прийняв у своєму домі родину свого колишнього однокласника, який був на кілька років молодший за нього, а згодом став його другом і колегою-викладачем у коледжі наприкінці 1770-х рр. Це був Лебрен-Тондю, який згодом став міністром закордонних справ у найпершому міністерському кабінеті Першої Французької республіки, створеному після подій 10 серпня 1792 р., і був страчений 28 грудня 1793 р. Шампань відмовився від членства в малих релігійних орденах, одружився з його вдовою та подбав про освіту його дітей. Як активний член революційного комітету секції «Пантеон-Франсез», Шампань постійно підтверджував свою кваліфікацію, і таким чином, унаслідок різних перетворень закладу, послідовно став директором Коледжу «Рівність» (травень 1794 р.), Інституту рівності підприємців (1796 р.), Французької Притани (1798 р.), Паризького коледжу (1800 р.), потім директором Паризького ліцею (1803 р.) і Імператорського ліцею (1804 р.). Усе це — одна й та сама школа, яка просто змінює назви. 

Трохи пізніше, 1795 року Шампань був обраний до Французького інституту, до класу моральних і політичних наук, і спробував зайнятися політикою, ставши членом Ради П’ятисот, де, вочевидь, майже не виявляв активності. Обійнявши 1803 року посаду директора Паризького ліцею, Шампань залишався на ній майже до самої смерті. Під час реформи Французького інституту, проведеної Бонапартом, який прагнув зменшити вплив різних опонентів, на початку 1803 року становище Шампаня було підтверджено указом про призначення від 28 січня 1803 року, і тепер він з’являється в 3-му класі нового закладу (Клас історії та давньої літератури). Вийшовши на пенсію 1810 року, він помер у Парижі три роки по тому й похований на кладовищі Пер-Лашез.

Свій мемуар Шампань починає з питання, чому така видатна людина, як Арістотель, якого століттями вважали найбільшим філософом, раптом перетворився на майже зневажуваного автора. Перша причина полягає в труднощах грецького тексту: він пошкоджений, гранично стислий, насичений спеціальними поняттями й не містить зручних переходів. Друга причина — це схоластичні коментатори, які створений Арістотелем інструмент міркування сприйняли за саму науку. Адже мистецтво міркувати, логіку, яку залишив нам Арістотель, сам Шампань вважає й досі бездоганною. Ці середньовічні коментатори оточили філософа варварською термінологією й приписали йому власні вигадки, і це послужило дискредитації всього вчення загалом. Шампань стверджує, що:

«Метафізика Арістотеля часто співзвучна ідеям Локка й Кондильяка; однак ця наука виявилася надто складною для його коментаторів, які, на жаль, майже всі жили в століття забобонів і невігластва й лише затемнювали її, намагаючись пояснити…».

Навіть Іоанн Аргиропул, нібито найкраще в історії розумів оригінальний грецький текст, усе одно перекладав його мовою Дунса Скота й Фоми Аквінського, спотворюючи первісний зміст. Отже, перекладачі й коментатори остаточно спотворили оригінального автора. Далі йде особливо цікава антицерковна історія арістотелізму. На час появи християнства філософія Арістотеля нібито панувала в усіх грецьких містах. Тому перші християни ворогували з Арістотелем, який став головною перепоною для їхнього тріумфу, і головним ворогом, оскільки визнавав істинним лише те, що доведено «розумом, відчуттями й очевидністю». Арістотель був справжнім ученим і просто не міг стати союзником християн, так само як сучасний учений нібито не може бути союзником сучасного теолога. Щоб подолати такого ворога, християни зробили ставку на Платона, який зі своїми таємничими ідеями краще пасував релігії, що вимагає вірити в недоведені догмати. Саме тому Тертуліан назвав Арістотеля жалюгідним софістом! Але не він один займався критикою. Так, Оріген, який сперечався з Цельсом, Климент Александрійський та Іоанн Златоуст теж засуджували філософію арістотелізму. Філософа Аетія засудили навіть за спробу викладання арістотелівських категорій. Усі мракобіси об’єдналися, щоб очорнити етику Арістотеля: «бо вони заявляли, що ми підносимося до істини лише зневажаючи розум». До речі, Тертуліан тут цитований через Гассенді. 

«Даремно Прокл, Порфирій, Боецій і Гален мужньо захищали принципи Арістотеля, які часто були принципами самого розуму й філософії; даремно й чутливий Абеляр пізніше шукав розради у своїх бідах, вивчаючи й поширюючи засади цієї прекрасної етики: теологічна ненависть переслідувала їх усіх. Етика й метафізика Арістотеля зазнали тоді своєрідного остракізму. Вимушені залишити Європу, вони знайшли притулок у державах халіфів, де виховали видатних філософів, серед яких сіяли Авіценна й Аверроес».

В епоху Відродження до філософії Арістотеля, вже в дусі аверроїзму, звернулися Помпонацці, Чезальпіно і Пікколоміні, пізніше до них приєдналися Гассенді й Спіноза, які перейняли сам метод Арістотеля, навіть якщо й критикували його ім’я. Серед противників названо Віссаріона Нікейського та богослова Ламберта. Шампань тут намагається іронізувати й заявляє, що одні автори писали товсті книги, доводячи, що Арістотель проклятий, а інші — що він спасенний і мало не є святим. Але далі Арістотелеві не пощастило подвійно:

«Керуючись принципом очевидності, цінність якого розкрив Декарт, вони здійснили величезний прорив у царині етичних і метафізичних наук. Паскаль, Локк, Арно, Мальбранш, а в наш час Дюмарсе і Кондильяк відкрили нові шляхи й, крок за кроком ідучи за природою, нарешті представили справжній аналіз людського розуму й серця. Тому і етику, і метафізику Арістотеля відклали вбік, бо було знайдено щось краще».

Проте Шампань пропонує відновити його місце в історії. Франція вже позбулася упереджень і готова здійснити переоцінку старої спадщини, а навіть у колах учених Інституту Арістотеля дедалі частіше цитують у позитивному ключі. Ба більше, за словами Шампаня:

«Ми побачимо, що саме Арістотель першим відкрив правильний шлях у моральних і метафізичних науках; що Гассенді, який пішов його слідами, випередив свій час; що обидва вони, будучи першопрохідцями, вказали мету Паскалю, Локку й Кондильяку, для яких стали провідниками й першими вчителями. Нарешті, при уважному читанні праць Гельвеція в них можна виявити майже всі принципи Арістотеля, якого він часто й охоче цитує… Однак хід міркувань Гельвеція послідовніший, бо його знання ґрунтовніші. Він залишає Арістотелеві його сухий і строгий стиль, а свій власний прикрашає всією витонченістю уяви й розуму…».

Ця генеалогія доволі химерна, але надзвичайно цікава для відновлення французької сенсуалістичної традиції. Шампань вибудовує ланцюг Аристотель — Гассенді — Локк і Кондильяк — Гельвецій. Щоправда, насправді Аристотель не був ані матеріалістом у новоєвропейському сенсі, ані попередником Гельвеція в усіх істотних питаннях. Однак французькі ідеологи намагалися витлумачити в ньому натуралістичне ядро, протиставивши його платонівському містицизмові, і це, по-своєму, корисно, навіть попри те, що до цієї здорової компанії він навіщось додає мракобісів на кшталт Декарта, Арно та Паскаля. 

Тепер описується сама мораль Аристотеля. Вона виводиться з людських здібностей. Призначенням людини є щастя. Шампань виокремлює мислячу душу, розумне прагнення або волю і життєву, чуттєву здатність. Остання поєднує людей із тваринами: природа спонукає живі істоти зберігатися й розмножуватися через любов до задоволення та страх болю. Але людині додатково дано розум і волю, оскільки вона призначена самою логікою телеології жити в організованому політичному суспільстві. У цьому пункті Аристотель (тобто сам Шампань) помітно розходиться з епікурейською лінією. Щастя індивіда пов’язується з виконанням його суспільно-політичного призначення. Уся мораль підпорядкована благому устроєві цілого, а «природа» наперед приписує людині соціальну мету. Шампань, однак, цінує саме земне джерело етики:

«По-перше, уся мораль полягає в природному розвитку наших здібностей. Аристотель не шукає цього принципу ні на небесах, як Піфагор, ні в потойбічному світі, як єгипетські мудреці: він знаходить його на землі й у самій людині. У цьому він розходиться з Платоном, який зводить мораль із небес і, як наслідок, робить релігію її підвалиною. Аристотель же, навпаки, виявляючи витоки моралі в природному застосуванні наших здібностей, покладає її в основу релігії, суспільства, політики — словом, усього шляхетного й доброго на землі.

По-друге, він убачає призначення людини в її соціальному й політичному бутті. Отже, саме в цій меті людина має знайти своє щастя — тобто в торжестві моральності. Таким чином, на його думку, уся мораль, її принципи й наслідки не мають іншої мети, крім досконалого суспільного порядку».

Чесноти й вади постають із звичок. Воля може обирати задоволення, яке лише здається благом, або «прекрасне й чесне». Постійно повторювані дії закріплюються й утворюють характер. Шампань зауважує, що Аристотель не дійшов до того досконалого рівня, який Локк, Гоббс і Кондильяк надали принципові походження всіх ідей із відчуттів, але він доволі близько підійшов до цього в аналізі звички. Саму чесноту визначено як середину між надлишком і нестачею. Щедрість лежить посередині між марнотратством і скупістю, мужність — між безрозсудством і боягузтвом. Шампань слушно зауважує, що математична точність тут неможлива. Щедрість усе ж ближча до марнотратства, ніж до скупості, а мужність — до відваги, ніж до боягузтва. Навіть сам Аристотель визнавав, що мораль задовольняється приблизною доказовістю. Серед продовжувачів його вчення згадується ще й Цицерон: його праці «Про обов’язки», «Про межі добра і зла» та трактат «Про дружбу» багато в чому наслідують аристотелівську етику. А що вже зовсім жалюгідно, так це пряме зіставлення принципу золотої середини з філософією Конфуція; і це подається в позитивному ключі.

Друга половина праці містить переклад розділу про щедрість із четвертої книги «Нікомахової етики». Щедрість визначається як розумна поміркованість у користуванні майном. Вона стосується насамперед здатності давати. Добре користуватися багатством — означає давати тому, кому слід, рівно стільки, скільки слід, і в належний час. Справді щедра людина діє заради чесного вчинку; вона дає із задоволенням або принаймні без жалю й не розкидається коштами серед випадкових людей. Розмір дару оцінюється не сам по собі, а щодо можливостей дарувальника:

«Тому людина, яка має мало й дає мало, іноді щедріша за ту, що дає більше».

Аристотель зауважує, що спадкоємці частіше бувають щедрими, ніж люди, які самі нажили майно, бо вони не зазнали нужди. Та й узагалі людина дужче любить те, що створила сама. Щедра людина має дбати про господарство, оскільки без збереження засобів вона не зможе й далі допомагати іншим. Причому марнотратство вважається менш тяжкою вадою, ніж скупість. Простий марнотратник дає надто багато й бере надто мало, але вік і вичерпання засобів здатні його виправити. Він усе-таки ближчий до щедрості, бо любить давати. Скупий, навпаки, не приносить користі ні іншим, ні собі. Тому:

«Марнотратник такого роду в тисячу разів достойніший за скупця: він корисний своїм ближнім, тоді як скупець не чинить добра ні іншим, ні самому собі».

Але існує і порочне марнотратство, поєднане з чуттєвістю. Така людина роздає майно улесникам і посібникам задоволень, а потім починає здобувати гроші безчесними засобами. Аристотель фактично засуджує тут не саме насолоду, а перетворення інших людей на знаряддя своїх пристрастей і витрачання суспільно корисного багатства на придворну клієнтелу. Скупість оголошено більш природною і тому поширенішою вадою: люди охочіше зберігають, ніж віддають. Серед скупців одні лише утримують своє, інші прагнуть привласнити чуже. До других віднесено лихварів, звідників, шахраїв, гравців, злодіїв і тиранів, які грабують міста й храми. Розділ завершується твердженням, що скупість є справжньою протилежністю щедрості й гірша за марнотратство.

У мемуарі Шампаня суперечливо поєднано дві основні теми. З одного боку, він реабілітує натуралістичного Арістотеля, протиставляє його Платонові, християнам і схоластам, а також навіть намагається вписати його в передісторію Гассенді, Локка, Кондильяка і Гельвеція. Але, з іншого боку, він приймає арістотелівську філософію суспільного цілого та об’єктивного «прекрасного», яка погано узгоджується з індивідуалістичною етикою щастя. Це радше непоганий мемуар, але все ж таки не цілком в епікурейській традиції. 

Тулонжон — «Про вплив харчування народу на його політичний стан»

Французький історик і політик Франсуа-Еммануель Тулонжон (1748-1812) народився в замку Шампліт і був третім сином графа Франсуа-Жозефа де Тулонжона та Анни Проспер Кордьє Делоне. Спочатку він обрав військову кар’єру, яку полишив у званні полковника 1789 року, просто напередодні революції. Паралельно зі службою він уславився своєю літературною діяльністю і 1779 року був обраний до Безансонської академії. У своїй вступній промові до академії він високо оцінив Вольтера і Фонтенеля. У 1788 році він опублікував «Природні та установчі принципи національних зборів», що дало йому змогу бути обраним депутатом дворянства від округу Аваль у Лон-ле-Соньє на Генеральних штатах 1789 року. Він був одним із перших дворян, які приєдналися до Третього стану. Під час перебування на посаді депутата він переважно займався військовими питаннями, і після розпуску Установчих зборів 1791 року Тулонжон ненадовго відновив свою військову кар’єру, але згодом залишив армію й усамітнився в сільській місцевості, що дало йому змогу відносно безпечно пережити епоху Терору.

Тулонжон повернувся до суспільного життя в IV році (1796). Він опублікував «Керівництво з революції», яке принесло йому обрання до Національного інституту 1797 року, до першої секції класу морально-політичних наук, поряд з ідеологами Кабанісом, Женгене та Вольнеєм. Саме в цей період він напише свій найцікавіший мемуар, що міститься в третьому томі зібрання творів клас. Але потім він почав цікавитися написанням історії. 1797 року Тулонжон одружився з Люс-Антуанеттою-Емілі Берто, дочкою художника Жака Берто. Свою головну працю — «Історію революції 1789 року», він опублікував у період із 1801 по 1810 рік. У 1802 році він зацікавився економікою і запропонував сучасний аналіз грошової ситуації консульства, а в 1802 і 1809 роках був депутатом Законодавчих зборів від департаменту Ньєвр.

У своєму мемуарі Тулонжон намагається пояснити могутність держав через найбуденніший матеріальний чинник, тобто через харчування. Це настільки очевидно пов’язаний із Кабанісом текст, і його тематика настільки споріднена з майбутніми працями німецьких матеріалістів Фогта і Молешотта, що ми переклали його цілком, і він доступний на окремій сторінці нашого сайту. Загалом зазвичай піднесення й занепад народів пов’язують із законами, звичаями, релігією та кліматом, дотримуючись традиції в дусі Монтеск’є. Однак Тулонжон пропонує дослідити причину, яка діє щодня і буквально стає частиною людського тіла:

«Рослинні або тваринні речовини, якими живиться людина, зливаються з її власною плоттю і стають частиною її самої».

При цьому Тулонжон не досліджує безпосередній вплив їжі на характер, як це зазвичай роблять фізіологи. Його цікавить, скільки людей зайнято виробництвом продуктів, і яка частка населення різних країн, після задоволення основних потреб, залишається в розпорядженні держави. Неочікувано тверезо для своєї епохи Тулонжон заявляє, що політична сила не дорівнює чисельності населення. Індія переповнена жителями, але водночас легко стає здобиччю завойовників. Фізичної міцності окремих людей теж недостатньо, адже «дикі народи» сильні тілом і характером, але все одно не становлять великої політичної сили. Могутність визначається тією частиною населення, яку після забезпечення їжею, одягом і житлом можна спрямувати в промисловість, торгівлю, мореплавство й армію.

Головний приклад у цій праці — порівняння Франції та Англії. Як держава з населенням близько восьми мільйонів могла змагатися з Францією, заселеною утричі густіше? Тулонжон навіть закликає свідомо відволіктися від законодавства, релігії та форми правління і пропонує «простішу, матеріальнішу причину». Річ у тім, що англійці їдять багато м’яса і мало хліба, а французи споживають багато зерна і мало м’яса. Розрахунок тут гранично прямолінійний. Щоб прогодувати зерном сто людей, не зайнятих у землеробстві, потрібно близько ста працівників. Щоб прогодувати таку саму кількість людей м’ясом стад, досить двох-трьох пастухів, серед яких може бути й дитина. Землероб потребує коней, знарядь, сівби, жнив, молотьби, зберігання та перевезення; а стадо саме рухається до ринку. Тому хлібний народ має для інших занять лише половину населення (50%), а м’ясний — чотири п’ятих (80%).

До цього, вже як додатковий бонус, додається фізіологічне міркування: мовляв, м’ясо поживніше за однакового об’єму й формує дужчі м’язи. Звільнені працівники переходять у ремесло, і тепер у нас більша щільність ремісників на душу населення, починає зростати конкуренція. Але й самі ці працівники вже на 10–20% ефективніші, ніж травоїдні французи, і конкуренція стає ще інтенсивнішою. Це призводить до того, що в гонитві за ефективністю англійці швидше доходять до потреби вдосконалювати машини. Так англійська механіка й промисловість виводяться не з «генія народу» і не з мудрості уряду, а банально з м’ясного раціону. Війни навіть прискорюють механізацію, бо нестача рук змушує замінювати людину машиною.

Усе міркування Тулонжона побудоване в дусі економічного матеріалізму. Ідея шукати політичні наслідки у способах виробництва їжі плідна, але конкретні цифри взято майже зі стелі. Пасовищне скотарство потребує величезних земельних ресурсів, а рослинництво в перерахунку на одиницю площі зазвичай здатне прогодувати більше людей. Щоправда, Тулонжон і сам це розуміє, і саме тому кількості населення він протиставляє якість. Можливо, в ті часи землеробство було справді настільки трудомістким, що сучасні аргументи проти пасовищ тоді працювали не так добре. Але як би там не було, сама постановка питання чудова. Звичаї й могутність націй виводяться з повсякденного відтворення тіла окремих громадян, а не з метафізики національної душі.

Практична частина мемуара зовсім приземлена й присвячена поширенню солоного м’яса у Франції. Автор радить землевласникам подавати особистий приклад, урядові — видати просту інструкцію із засолювання, а натуральні податки частково приймати худобою. Мешканці зможуть купувати м’ясо малими порціями й поступово звикнуть замінювати ним хліб. Родючі землі залишаться під ріллею, а бідні землі слід перетворити на пасовища й штучні луки. Тулонжон формулює два підсумкові положення: (1) Політична сила нації перебуває у відношенні не до її населення взагалі, а до доступного надлишку цього населення. І далі: (2) Цей надлишок складається з мешканців країни, які не є необхідними для виробництва засобів існування решти.

Хоча економічна арифметика автора вельми сумнівна, перед нами один із найматеріалістичніших мемуарів тому. Державу розглянуто як спосіб розподілу тіл, праці та їжі; культурну звичку пояснено умовами виробництва, а промислову винахідливість — надлишком робочих рук.

Бушо — «Дисертація про римські колонії та муніципії»

Ще один новий автор у збірнику — історик і економіст Мат’є-Антуан Бушо (1719-1804). Син юриста з Паризької ради, він має чотири дворянські титули, що походять із родини нантського походження, яка пішла за королем Рене Анжуйським, коли той оселився в Екс-ан-Провансі. Будучи внучатим небожем П’єра Гассенді по материнській лінії, він осиротів у 16 років. За порадою двох дядьків, серед яких він приятелював із д’Аламбером, Бушо почав вивчати право. Друг і соратник енциклопедистів, Бушо був прийнятий на юридичний факультет у Парижі 1747 року, але невдовзі після цього розпочав свою літературну кар’єру зі статей «Рада», «Указ Граціана», «Декреталії» та «Хибні декреталії» в «Енциклопедії». Хоча його внесок у цей великий пам’ятник XVIII століття прирівняв його до слави д’Аламбера, Дідро та інших, це ж значно загальмувало його кар’єрне просування. Відтоді його вважали одним із прихильників філософії, тріумфові якої була присвячена «Енциклопедія», і йому довелося чекати п’ятнадцять років, щоб отримати професорську посаду. Захоплений музикою, 1752 року Бушо одружився з італійською співачкою, а після того, як овдовів, 1772 року взяв другу дружину, мадемуазель де Фер. Увесь цей час, поки йому блокували кар’єрне просування, тобто в 50–60-ті роки, Бушо займався літературою.

Після публікації перекладу «Драматичних творів» Апостоло Дзено (1758) вже 1766 року він представив Академії написів і красного письменства історичне есе про податок на спадщину та про податок на товари у римлян, і того ж року Академія прийняла його до своїх членів на кафедру, яку раніше обіймав пан Хардіон. Невдовзі після цього він нарешті отримав кафедру права, в якій йому спочатку було відмовлено. Створена 1774 року кафедра права природи і народів у Колеж де Франс стала його кафедрою, яку він обіймав аж до 1804 року. Окрім згаданого «Есе», Бушо опублікував кілька праць, найважливішими з яких є «Теорія торговельних договорів між народами» (1773), «Історичні дослідження римської поліції щодо головних доріг, вулиць і ринків» (1784) та «Коментар до закону дванадцяти таблиць» (1787). Нарешті, 1785 року його було призначено королем державним радником. Бушо також є почесним членом академій Діжона й Арраса та стає одним із королівських цензорів, які працюють разом із Мальзербом в управлінні книжковою справою. 

Загалом Бушо від самого початку обертається у світському середовищі, має непогане походження й напередодні Революції домагається офіційного визнання. Революція істотно змінює ситуацію. Під час Паризького терору він кілька тижнів провів у в’язниці, але коли режим Робесп’єра впаде, уже 5 термідора V року (тобто 23 липня 1797 року) Бушо обрано членом 2-го класу Інституту. Разом із Кюв’є та Пасторе він став активним членом недовговічного Товариства спостерігачів за людиною (Société des Observateurs de l’Homme), з яким сам Гумбольдт підтримував тісні контакти. Але прихід до влади Наполеона показує, що Бушо спокійно приймав будь-яку владу, і він продовжив працювати на Наполеона навіть тоді, коли той розпустив 2-й клас Інституту, розпочав репресії та відкат багатьох завоювань революції. Друге видання «Коментаря до закону дванадцяти таблиць», що вийшло 1803 року, вже було присвячене першому консулові Наполеону.

Це одна з найдовших праць третього тому — понад сто сторінок щільної юридичної та антикварної інформації. Бушо починає з визнання заслуг Сігоніо, Онофріо Панвініо, Марка Вельзера, Єзекіїля Шпангайма, Гейнекція та Еврхарда Оттона, але вважає, що відмінність римських колоній і муніципіїв і досі пояснено недостатньо. Його план складається з чотирьох частин: (1) походження колоній і муніципіїв; (2) відмінності в релігії та законодавстві; (3) місцеві магістратури; (4) присвоєння провінційними магістратами римських титулів. Основним джерелом стає Авл Геллій, який цитує промову імператора Адріана про іспанську Італіку. Муніципії — це міста, жителі яких отримували римське громадянство, але зберігали власне право. Колонії, навпаки, були «паростками» Риму: групи громадян виселялися зі столиці й мали відтворювати її закони, культ і установи. Заснуванню колонії передував аграрний закон, що визначав територію, кількість землі, одержувачів і спосіб поділу. Комісія тріумвірів, децемвірів або більшої кількості уповноважених вела переселенців під знаменом, немов армію. На місці здійснювалися ауспіції. Один із керівників, убраний у габінську тогу, запрягав у плуг білого бика й білу телицю та проводив борозну майбутньої стіни. Колоністи відкидали грудки землі всередину, показуючи, що багатство міста походить від навколишньої землі. Потім приносилися жертви повітряним божествам, будувалися й освячувалися стіни. Бушо залучає приклади з праць Сікула Флакка, Гігіна, Цицерона, Аппіана, Плутарха, Сервія, Діонісія Галікарнаського, Варрона, Овідія, Плінія, Феста, напису Грутера та монет, розібраних Шпангаймом і Вайяном.

Питання про справедливість колоній вирішується не так однозначно, як можна було б очікувати. Веллей Патеркул вважав заморські колонії Гая Гракха небезпечним нововведенням. Юст Ліпсій яскраво описував страждання переможених, позбавлених родової землі. Тацит називає колонії «місцями рабства». Але Діонісій Галікарнаський, імператор Клавдій, Макіавеллі та Конрінг убачали в них надійний засіб утримати завойовану область. Колонії служили фортецями, гарнізонами та осередками романізації; водночас вони усували з Риму бідних і неспокійних громадян та забезпечували землею ветеранів.

Бушо не приховує насильства. Переможених виселяли, землю ділили між солдатами, а тим, хто залишався, іноді надавали лише невелику ділянку. Але підсумковий тон радше виправдувальний. Колонії змушували «грубі народи» підкоритися законам і зайнятися мистецтвами. Так імперське панування знову видається французькими літераторами за цивілізаторську послугу. Особливо цікава зв’язка військового землеволодіння з походженням феодалізму. Александр Север роздавав прикордонні землі солдатам за умови, що спадкоємці продовжать військову службу. Проб також пов’язував володіння землею з обов’язком синів вступати до армії. Спираючись на Казаубона та Жака Годфруа, Бушо вбачає в цій системі «перше походження ф’єфів». Таким чином, середньовічне умовне землеволодіння виводиться з пізньоримської військово-колоніальної практики.

Колонії поділялися на (1) колонії римських громадян, (2) латинського права, (3) італійського права і (4) суто військові. Їхні відмітні знаки намагалися знайти на монетах. Так, плуг позначав громадянську колонію, військове знамено — ветеранську, поєднання плуга і знамена — це вже пізніше додавання ветеранів до первісних поселенців. Тут Бушо зіставляє думки Фабретті, Штрауха, Ардуена і Шпангайма. Статус колоністів римського громадянства викликає суперечки. Мануцій вважав, що вони зберігали право голосувати й обіймати посади в Римі; Сігоніо та Шпангайм обмежували їх приватними громадянськими правами, тобто правом на укладення шлюбу, правом батьківської влади, визнанням власності та її успадкування. Сам Бушо схиляється до другої думки: переселення до колонії відокремлювало приватний статус римлянина від політичної участі в столиці. Латинські колонії мали ще менше прав, а колонії італійського права відрізнялися передусім податковими пільгами.

Військові колонії систематично засновувалися від часу Сулли, а потім Цезарем і Августом. Спочатку туди переселяли цілі легіони разом із центуріонами, трибунами, орлами та знаменами. Тацит повідомляє, що за Нерона від цього порядку відмовилися і почали поєднувати незнайомих солдатів із різних частин, так що виникало «радше число, ніж колонія»: без колишніх зв’язків вони не могли утворити згуртовану громадянську спільноту й не становили гострої загрози для центральної влади.

Муніципії виникали інакше. Переможеному або добровільно приєднаному місту Рим міг надати громадянство, залишивши місцеві закони й звичаї. На підтвердження Бушо цитує Сенеку та поета Рутилія Намаціана, який вихваляв Рим за створення спільної вітчизни для різних народів. Ромул тут ставиться вище за Лікурга і Солона, оскільки перетворював учорашніх ворогів на громадян. Першим муніципієм без виборчого права вважалася Цере, що врятувала римські святині під час галльського нашестя. Згодом подібний статус отримали сабіни, жителі Ланувія, Аріції, Номента, Ананії та Приверна. Пізніше з’явилися муніципії з повним правом голосу, участю в цензі та доступом до римських магістратур. Особливе місце посідав Тускул, звідки походили Катон та інші славетні родини. Цицерон формулював для такого муніципала подвійне вітчизняне коріння: одне дане йому місцем народження, а друге — правом громадянства. Спираючись на праці Феста і Шпангайма, Бушо розрізняє три види муніципіїв. Одні набували громадянських прав лише після переселення до Риму, але не голосували й не обіймали посад. Другі отримували повне громадянство. Треті зберігали власний державний устрій і місцеві закони, не входячи до римських триб.

У другій частині досліджуються релігія і право. Муніципії зберігали місцеві культи. Ланувій і далі шанував Юнону Соспіту; написи свідчать про тускуланські та інші муніципальні жрецтва. На підтвердження Бушо цитує твори Феста, Тита Лівія, Цицерона, Тертуліана, Мінуція Фелікса, Сервія, Капаччо, Купера, Рейнезія та Бурмана. Колонії, навпаки, переносили культ Риму. Разом із поселенцями вирушали понтифіки, авгури та інші жерці. У колоніях існували луперки та августали. Коли Павло і Сила проповідували у Філіппах, їх звинуватили в поширенні обрядів, несумісних із римським статусом колонії. Водночас кожна колонія могла мати власного генія, наприклад генія Путеол або Лугдуна.

Сігоніо вважав, що колоністи залишали римський культ і приймали місцевий. Бушо, слідом за кардиналом Норісом і Шпангаймом, це заперечує. Колоніст полишав родинні вівтарі, але зберігав публічну релігію метрополії. Для порівняння залучаються грецькі поселення: фокейці переносили культ Артеміди Ефеської, агригентці — родоські культи, а карфагеняни щороку надсилали дари Тиру. У законодавстві відмінність була подібною. Колонії зазвичай підпорядковувалися римському праву, хоча могли ухвалювати місцеві постанови з затвердженням центральної влади. Муніципії зберігали власні закони й приймали римські лише через особливе рішення; у такому разі їх називали populi fundi. Як приклади наводяться закони Фурія, Воконія та Юлія. Бушо сперечається з Додуеллом і Сігоніо, спираючись на низку античних джерел.

«Муніципальний закон» був не єдиним кодексом для всіх міст, а сукупністю місцевих постанов про магістратів, декуріонів, судочинство, поховання та інші питання. Кожне місто поєднувало римські норми з власними звичаями. Тому муніципій був вільнішим за колонію, хоча колоніальний титул здавався почеснішим: колонія сприймалася як маленьке віддзеркалення величі Риму. Пренеста просила Тиберія замінити колоніальний статус муніципальним, тоді як Італіка й Утика, навпаки, домагалися звання колонії заради престижу. Після едикту Каракалли, що поширив громадянство майже на всіх вільних жителів імперії, відмінності почали стиратися. Слова «колонія» і «муніципій» змішувалися навіть у Цицерона, Тацита, Тита Лівія та інших авторів. Бушо докладно розбирає приклад Путеол, які в різні епохи були грецьким поселенням, префектурою, колонією, муніципієм і знову колонією. Правовий статус міста змінювався разом із політичними обставинами, тож назва без точної хронології нічого не доводить.

У третій частині цього мемуара описуються магістратури. Колонія мала стати зменшеним Римом. Римляни чудово розуміли, що подібне легше поєднується і що єдність права та звичаїв є найміцнішим зв’язком, здатним утримувати переможений народ під ярмом. Замість сенату діяв рада декуріонів, замість консулів — два дуумвіри, замість еділів — наглядачі за продовольством і іграми, замість цензорів — квінквеннали, замість народних трибунів — захисники міста. Арль називався «маленьким галльським Римом», Капуя — «другим Римом». Муніципії добровільно приймали подібні установи, з честолюбства, наслідування або з бажання наблизитися до столиці. Отже, імперія досягала одноманітності не самою лише примусовістю. Місцеві еліти самі привласнювали мову й символи панівного центру. Особливо докладно розібрано Капую, Карфаген і Коринф. У незалежній Капуї найвищий магістрат називався meddix tuticus. Після перетворення на римську колонію з’явилися дуумвіри й декуріони, причому місцеві керівники невдовзі захотіли називатися преторами й консулами. У Карфагені до римського завоювання діяли суфети; Тит Лівій порівнював їхню владу з консульською. Після руйнування міста й заснування римської колонії суфетів замінили дуумвіри, квестори та еділи. У Коринфі давніми правителями були притани, але після відновлення міста Цезарем з’явилися римські магістратури. У грецьких містах римські посади нерідко зберігали місцеві назви. Дуумвір міг іменуватися архонтом або стратегом; у Неаполі існував демарх, у Катані — проагор, в Александрії — екзегет, гіпомнематограф і нічний претор, у едуїв — вергобрет. Римська система не завжди знищувала місцеву термінологію; частіше старе слово починало означати нову, вбудовану в імперію посаду.

Остання частина присвячена місцевому честолюбству. Міські ради почали називати себе сенатами, декуріонів — сенаторами, а місцеві постанови — сенатусконсультами. Те саме сталося й із титулом консула. За республіканської доби він був надто почесним, але за імператорів перетворився на коштовну церемоніальну посаду. Консулами ставали діти, вільновідпущеники й цілком безчесні люди; Коммод призначив двадцять п’ять консулів за один рік, Калігула збирався зробити консулом коня. Тому провінційні дуумвіри поступово почали привласнювати цей ослаблий титул. Особливо докладний спір присвячено Авсонію, який писав про Бордо і Рим: «Тут я громадянин, консул — в обох містах». Скалiгер і Піту вбачали в цьому доказ муніципального консулату; Вельзер намагався переставити слова вірша, щоб зберегти титул виключно за Римом. Бушо приймає думку Скалiгера: в Нарбонській Галлії та Аквітанії міських магістратів справді називали консулами.

Муніципальні правителі привласнювали також звання диктатора, цензора і претора. Диктатори існували в Тускулі, Цере та Ланувії; квінквеннали виконували цензорські функції; місцеві претори згадуються в Альбі, Пренесті, Путеолах і етруських містах. У грецьких написах преторові відповідав strategos. Завершуючи дисертацію, Бушо вважає доведеним, що місцеві посади спершу наслідували римські, а потім привласнили їхні імена.

Праця надзвичайно важка, але за антикварною оболонкою приховується цікава теорія імперії. Рим панував не лише легіонами. Він розселював громадян на відібраних землях, переносив культ і право, створював місцеві копії столичних установ і відкривав провінційній знаті доступ до своїх символів. Колонізація, правове включення й культурне наслідування утворювали єдиний механізм асиміляції. Муніципій зберігав більше місцевої самостійності, колонія мала більший престиж, а місцеві еліти поступово надавали перевагу блиску римського імені перед реальною автономією. Мемуар розповідає не стільки про назви магістратів, скільки про механізм перетворення завойованого світу на Римський.

Бушо — «Про нумізматичну історію римського законодавства»

У наступному мемуарі Бушо продовжує в тому самому дусі. Пам’ятку матеріальної культури він розглядає не як прикрасу для історичної оповіді, а як самостійне свідчення, здатне підтвердити, уточнити, а іноді й пояснити юридичний текст. «Немає такого роду вченості, — починає він, — на який наука про медалі не могла б пролити світло або принаймні розсипати квіти, що слугують йому оздобою». Другу частину цієї фрази можна сприйняти як мимовільне визнання, що далеко не всі наведені ним монети справді щось доводять, але всі вони дають змогу зробити суху історію права наочною. Першим предметом стає сама юстиція. Бушо цитує відоме визначення Ульпіана, що право є «мистецтвом доброго і справедливого», а юристи — його жерці, які відділяють справедливе від несправедливого і дозволене від недозволеного. На монетах Тиберія, Веспасіана, Нерви, Адріана й Александра Севера Справедливість зображується жінкою з терезами та рогом достатку. Терези означають відплату кожному належного; ріг Амалфеї — добробут, який справедливість приносить державі. Гесіод називає її дівою-дочкою Юпітера; Орфей каже, що вона ненавидить надмір і любить рівність; Свида пояснює дівоцтво алегорії тим, що правосуддя не повинно бути зіпсоване сторонніми спонуканнями чи спокусами насолоди. Зображення передає ту саму думку, яку юрист або поет розгортає в промові.

Наступним символом права стає Феміда. Бушо розбирає фокейську монету, опубліковану Сигізмундом Лібе, і денарій роду Флавіїв. На денарії зображено жінку з лірою та написом, який дослідник відновлює як ім’я Феміди. Ліра пояснюється її найдавнішою пророчою функцією: до Аполлона саме Феміда володіла дельфійським оракулом. На підтвердження наводяться Страбон, який передає свідчення Ефора, Плутарх, Лукан і Овідій. Зв’язок із родом Флавіїв Бушо пояснює пам’яттю про Гнея Флавія, який, за словами Тита Лівія, оприлюднив цивільне право, що раніше приховувалося у святилищах понтифіків. Феміда з лірою постає тому не просто богинею суду, а оракулом юриспруденції. Тут доречно наводиться ще й Цицерон, який вважав, що дім законознавця є «оракулом усього державного ладу», куди всі приходять по пораду.

Нумізматичні алегорії, на думку Бушо, відбивають навіть поділ права на публічне і приватне. На монеті Гордіана три жіночі постаті з терезами та рогами достатку означають три частини публічного права: понтифікальне, феціальне й сенаторське. Приватне правосуддя зображується жінкою з терезами та списом, оскільки спис слугував знаком приватних судових розглядів і публічних продажів.

Далі Бушо переходить від абстрактних понять до історії магістратур і законів. Монета роду Юніїв, де зображено Свободу, Брута й лікторів із фасціями, нагадує про вигнання Тарквінія та заснування консульської влади. Золота монета косонів допомагає, на його думку, з’ясувати етруське походження фасцій та інших знаків магістратської гідності. Монета перетворюється тут на політичну декларацію: Брут, убивця Цезаря, нагадує про іншого Брута, який вигнав царів, і таким чином проголошує власний злочин повторенням визвольного акту предка. Особливо виразний бронзовий денарій роду Порціїв, присвячений праву апеляції до народу. На ньому ліктор уже готується висікти громадянина, але той простягає руки до магістрату; поруч стоїть слово provoco — «апелюю». Бушо пов’язує зображення з Валерієвими та Порцієвим законами, які обмежили консульське право страчувати й піддавати тілесному покаранню римського громадянина. Він зіставляє приклади з Помпонія, Тита Лівія, Плутарха й Діонісія Галікарнаського та сперечається тут із Цицероном, Фабієм і Валерієм Максимом, які відносили апеляцію до народу ще до часів царів і наводили як приклад справу Горація. На думку Бушо, Горацій апелював не від царського вироку, а від рішення спеціально призначених дуумвірів.

Монети роду Кассіїв із храмом Вести, урною та табличкою, позначеною літерами A і C — absolvo і condemno, — ілюструють запровадження таємного голосування в судах. Монета Целія Кальда, на якій фігурують літери L і D — libero і damno, — нагадує про поширення цієї процедури на процеси про державну зраду. За кожним розділом римського права він хоче поставити відповідний монетний пам’ятник. Подібним чином він пояснює так званий царський закон, яким народ нібито передав імператорам свою владу. Деякі коментатори вважали його пізньою вигадкою Ульпіана або Трибоніана, покликаною виправдати тиранію Александра Севера чи Юстиніана. Тут Бушо йде за Фрідріхом Гроновієм: lex regia був не єдиним урочистим актом, а сукупністю постанов сенату й народу, що поступово надавали Августові та його наступникам верховні повноваження. Монета Августа з формулою Consensu Senatus et Equestris Ordinis Populique Romani репрезентує саме таке узгоджене перенесення влади.

Далі йдуть монети, що стосуються особистого статусу. На золотій монеті Нерви імператор простягає руку Траяну, ніби передаючи йому державу. Бушо вбачає тут акт усиновлення, що здійснюється вже без давнього куріатного закону й понтифікального обряду. Тацит і Светоній розповідають, що Гальба так само взяв Пізона за руку, назвав сином і представив війську. Поєднані праві руки означали взаємну згоду, особливо необхідну при адрогації, тобто усиновленні самостійного глави родини, як пояснює Гай. Наслідки усиновлення також можна простежити за монетами. Адріан у грецькому написі названий нащадком Нерви й Траяна; Друз зображує на своїй монеті Пафоську Венеру, хоча ввійшов до роду Юліїв лише через усиновлення батька; Август, що походив з Октавіїв, поміщає на монеті Енея, Анхіза й малого Юла, оскільки був усиновлений Цезарем. Монета стає доказом того, що усиновлений отримував ім’я, спорідненість, культ, право на зображення предків і спадкові претензії нового роду. Обряд емансипації пояснюється через постаті вагаря та свідка. Перший тримав мідні терези, бо давні римляни не рахували гроші, а зважували їх; пам’ять про це збереглася в словах expendere, compensare, pendere. Другий смикав свідка за вухо, де, за словами Плінія, містилася пам’ять. Серед інших посилань є згадка про сатиру Горація, де персонаж, закликаючи свідка, підставляє йому вухо.

На завершення Бушо пояснює нумізматичні знаки юрисдикції та різних видів imperium. Курільне крісло з терезами й рогом достатку означає просту судову владу; крісло й фасції без сокир — змішаний imperium, що включає право примусу й ув’язнення; фасції з сокирами — чистий imperium, право карати смертю. Саллюстій нагадує про старовинну кару, коли злочинця спершу сікли різками, а потім обезголовлювали. Бушо завершує не лише вченим, а й республіканським побажанням. Римські роди карбували монети на пам’ять про предків, які сприяли ухваленню корисних законів; подібне використання медалей у Франції могло б, на його думку, стати «предметом змагання для наших законодавців і нагородою за їхні труди». Виходить своєрідна світська канонізація. Місце монарха на медалі має посісти законодавець, що захистив свободу громадянина.

П’єр-Шарль Левек — «Про відступ галлів після того, як вони оволоділи Капітолієм»

У друкованому заголовку йдеться про відступ галлів після того, як вони «оволоділи Капітолієм», однак зміст мемуару цьому не відповідає: Левек прямо наводить свідчення, згідно з яким галли зайняли Рим, за винятком Капітолію. Тому змістовно йдеться про причини їхнього відходу із захопленого міста та про достовірність знаменитої історії його порятунку Каміллом. «Розповідь про цю подію в Тіта Лівія видається мені підозрілою; її повторив Плутарх і прийняла безліч істориків», — починає Левек. Він не збирається переповідати римську героїку зі звичною пошаною, його цікавить, які деталі підтверджуються джерелами, які суперечать одна одній, і кому потрібна була вся ця повчальна конструкція.

Спершу він відтворює традиційну оповідь. Галли йдуть на Рим не як несправедливі завойовники, а як месники за порушення права народів. Розбивши римлян, вони змушують тих, кому вдалося врятуватися, шукати притулку у Веях. У місті залишаються старі, хворі й найстарші сенатори, які вирішили загинути разом із ними. Убрані в знаки своєї гідності, сенатори нерухомо сидять перед будинками. Галли, що увійшли, беруть їх за зображення богів, аж доки Марк Папірій не вдаряє палицею людину, яка торкнулася його бороди. Папірія вбивають, за ним — решту; місто зазнає пограбування й пожежі. Але тут Левек перериває розповідь запитаннями. Чи можливо, щоб усі старі сенатори водночас зважилися на таке театральне самопожертвування? Релігійний ентузіазм здатен опанувати кількох людей, але важко припустити його одностайну дію на численних сімдесятирічних старців. Хіба не були б вони кориснішими на Капітолії, де потрібні були досвід і поради? І чи справді галли, за всієї своєї неосвіченості, не відрізнили б живих людей від статуй? Плутарх, зауважує Левек, тут розсудливіший: у нього чужинці беруть сенаторів не за ваяні, а за незвичайних, таких, що перевершують інших людей. Але ще важливіше питання про походження подробиць:

«Звідки дізналися, що Папірій роздратував галлів і став їхньою першою жертвою? Нам кажуть, що в Римі всіх було вбито. Припустімо, кільком римлянам удалося врятуватися: але чи були вони під час різанини серед кровожерних галлів?».

Це вже критика історичної оповіді через постать можливого свідка. Автор не задовольняється тим, що епізод гарний і психологічно виразний. Потрібно пояснити, хто міг його бачити й передати. Далі традиційну історію переносять до Камілла, вигнаного з Рима й який живе в Ардеї. Він розбиває загін галлів, що спустошували околицю. Плутарх уточнює, що галли напилися, а Камілл напав уночі, коли вони спали. Проте римляни у Вейях захоплюються подвигом і обирають його диктатором. Потрібне затвердження сенату, який обложено на Капітолії. Юнак Понтій Коміній перепливає Тибр, піднімається до захисників фортеці, отримує постанову й повертається до Камілла. За слідами його ніг галли нібито розпізнають таємну стежку. І Левек знову виявляє неузгодженість. Той самий Тит Лівій уже розповів про Гая Фабія Дорсона, який спустився з Капітолія заради жертвопринесення на Квіриналі, пройшов крізь галльські пости у священному вбранні й потім повернувся. Галли пропустили його з релігійної пошани. Отже, якщо вірити обом епізодам, шлях було відкрито ворогові ще до того, як його викрили сліди Комінія.

Потім настає нічний штурм. Вартові сплять, але священні гуси Юнони підіймають галас. Марк Манлій прокидається, кличе на допомогу й відкидає галлів. Тут Левек попутно виправляє Жака Аміо, знаменитого перекладача Плутарха: в Аміо захисники проганяють ворогів палицями, тоді як грецький текст говорить лише про те, що кожен схопив першу-ліпшу зброю. Отже, навіть незначна перекладацька свобода може посилювати принизливе зображення супротивника. Однак облога триває. На Капітолії лютує голод, у галльському таборі — заразна хвороба. Сторони домовляються: Бренн зніме облогу за викуп золотом. Під час зважування з’ясовується, що гирі несправні; на заперечення римлян Бренн кидає на чашу меч і промовляє: «Горе переможеним!». У цю мить з’являється Камілл. Левек навмисно називає deus ex machina: персонаж приїздить саме тоді, коли потрібна ефектна розв’язка. Він наказує римлянам забрати золото, галлам — ваги, вступає у бій, перемагає, а потім у другій битві знищує ворога так щент, що ніхто не повертається додому з вісткою про поразку. Проти такої патріотичної постановки Левек висуває власну реконструкцію:

«Що істинного в цій розповіді? Галли взяли Рим і відійшли за угодою. Камілл, призначений диктатором і не маючи достатньо сил, щоб розраховувати на перемогу, скористався правами верховної магістратури для переговорів із ворогом, і таким чином став визволителем Рима. Усе інше — байка, вигадана патриціями».

Тут необхідно розрізняти силу критики і доведеність позитивного висновку. Відступ за договором Левек далі підкріплює Полібієм. Але участь самого Камілла, саме як переговорника, залишається запропонованим ним поясненням, а не фактом, безпосередньо встановленим наведеною цитатою. Навіть розвінчавши легенду, Левек усе ж прагне зберегти за її центральним героєм яке-небудь реальне місце. Політичний сенс легенди він розуміє цілком виразно. Патриціям потрібно було показати, що боги карають плебеїв за образу людини сенаторського стану. Народ вигнав Камілла, і боги привели галлів; врятувати Рим вони дозволили лише вигнанцеві. Історія перетворюється на настановчий урок. Повстання проти аристократичного авторитету накликає загальну катастрофу, а повернення аристократа відновлює порядок.

Подібне перебудування минулого полегшувалося станом джерел. Понтифікальні записи й приватні документи майже всі загинули під час пожежі, а раніше їх було мало через обмежене вживання письма. Навіть пізніше послідовного й надійного літопису, за Левеком, не існувало. Про це свідчать утруднення й суперечності самих істориків. Він не пригадує в Тита Лівія посилань на письменників давніших за Фабія Піктора, крім «лляних книг», які також називають книгами магістратур. Такі документи могли містити імена посадових осіб і короткі відомості, але ледь чи подробиці промов, жести й драматичні сцени.

Головною противагою стає Полібій. Левек докладно пояснює свою перевагу: Полібій був ближчим до подій, одержав політичне виховання від батька Лікорта, сам брав участь у справах Ахейського союзу, спілкувався зі Сципіоном Еміліаном і Лелієм, подорожував, оглядав пам’ятки й збирав перекази різних народів. Припущення, що він розпитував найобізнаніших римлян і галлів, Левек вважає дуже ймовірним, хоча безпосередньо цього не доводить. Із Полібія він наводить зовсім іншу версію:

«Галли перемогли римлян і союзників, які билися разом із ними; вони переслідували втікачів і через три дні після битви заволоділи Римом, за винятком Капітолію. Але, покликані додому вторгненням венетів, які напали на їхню країну, вони уклали мир із римлянами, повернули їм місто й пішли до себе».

Інший наведений уривок повідомляє, що галли володіли містом сім місяців, залишили його добровільно, не зазнали шкоди й зберегли здобич. «Ось голос історії після голосу байки», — завершує Левек. Відсутність барвистих подробиць не збіднює таке свідчення, а робить його правдоподібнішим: воно зберігає головні обставини, не вдаючи, ніби знає кожен рух учасників. Причина відступу виявляється цілком матеріальною. Галлам не було сенсу продовжувати боротьбу за скелю Капітолію й утримувати частково спалене, вже пограбоване місто, якщо під загрозою перебувала їхня власна родюча країна. Вони пішли не тому, що Камілл чудесним чином знищив їхнє військо, а тому, що оборона дому стала важливішою за продовження облоги. Вимога золота цілком могла мати місце: Полібій каже, що римляни прийняли нав’язані умови. Але якщо галли вивезли здобич, Камілл не відібрав золота; якщо вони повернулися додому без втрат, він не перебив їх до останнього.

Наприкінці Левек відверто переходить від критики джерел до захисту «галлів, наших предків». Якщо вони були такими нікчемними воїнами, як випливає з легенди про Камілла, то чому Рим довго тремтів від однієї лише їхньої назви? Чому зі страху перед ними погоджувався на невигідні умови з Гасдрубалом? Чому війну з ними вважали боротьбою не за славу, а за порятунок, і тримали окрему скарбницю на випадок вторгнення? Так, Рим зрештою переміг галлів, але спершу йому довелося подолати Пірра й Карфаген. І спочатку йшлося лише про галлів Італії. Трансальпійську Галлію підкорили значно пізніше, під проводом Цезаря, причому не лише силою зброї, а й мистецтвом переконання. Навіть після завоювання галли залишалися силою, здатною наводити страх або допомагати Риму наводити його на інших. Виходить подвійний, але цікавий текст. Левек викриває римський патріотичний міф, однак сам не цілком вільний від французького патріотизму. Це не скасовує його влучних запитань про походження свідчень і політичну функцію легенди. Навпаки, це дає змогу побачити роботу історичної критики без ілюзії, ніби критик сам перебуває поза межами своєї епохи.

П’єр-Шарль Левек — «Витяг з нарису про деякі значення слова «природа»»

Другий мемуар Левека в цьому томі значно коротший за багато інших статей, але за філософською насиченістю належить до найсуттєвіших. Він невеликий, і мій переказ уже майже буде буквальним рядковим перекладом, але додатково я навіть переклав цей мемуар і опублікував окремою сторінкою. Під виглядом уточнення слова «природа» Левек розглядає три звичні конструкції: природну людину, природну релігію та природний закон. Його спільний противник — уживання «природного» як почесного означення для заздалегідь обраного стану людини або системи переконань. Усе починається з проблеми мови. У повсякденній розмові приблизного розуміння зазвичай досить; люди можуть дожити до старості, так і не помітивши невизначеності вживаних слів. Але у філософії така невизначеність породжує помилки, і тому гідним завданням ідеологів було б надати філософській мові всієї доступної точності. Сам Левек обмежується одним особливо навантаженим словом:

«Це слово означає все. Воно охоплює сукупність матерії та силу, що рухає її й надає їй форм. Природа, яка є всім, безперервно змінюється і завжди залишається самою собою: сила творча й руйнівна, вона творить навіть тоді, коли руйнує; вона впорядковує навіть тоді, коли розладнує».

Далі йде майже поема в прозі. Природа присутня і в спокійному небі, тихому морі, величній річці, горі та квітучій рівнині, і в бурі, повені, землетрусі, виверженні. Вона вириває гори, трощить ліси, викидає вогонь і каміння. Здається, ніби вона погрожує знищити саму себе, але насправді лише набуває нових форм. Можливо, вона гасить постарілі сонця, запалює нові, руйнує й творить цілі світи. Тут важлива не лише натурфілософська мальовничість. Левек знімає протилежність природи й катастрофи. Руйнування не є порушенням природного порядку чи свідченням виходу з нього. Воно теж належить природі. Не можна ототожнювати її винятково з тим, що спокійне, приємне й корисне людині.

Природа створює і огидну комаху, і отруйну плазунку, і нерухомого молюска, і людину. Остання здатна змусити її відкрити деякі закони й надати їй таких форм, які без неї не виникли б. Але навіть цей перетворювач не виходить за її межі. Левек називає людину першою істотою за розумом, але з застереженням: «якщо природа не керується верховним розумом». Це застереження істотне: текст допускає питання про вищий розум, а не починає з прямого заперечення його існування. Далі автор запитує, що саме означає вислів «природна людина». У який момент людина перестає бути природною? Його вихідна посилка цілком сенсуалістична:

«Вона схотіла, щоб людина народжувалася без ідей; схотіла, щоб вона могла набувати їх за допомогою відчуттів; дала її розумові здатність поєднувати набуті ідеї та утворювати нові; вона не дозволила йому коли-небудь від неї відокремитися».

Отже, початкова нерозвиненість і подальший розвиток однаково природні. Природною є людина, яка вириває їстівну рослину й пожирає спійману здобич. Але так само природна й та, що будує житло, об’єднується з іншими, розводить тварин і вирощує хліб. Борючись із суворістю природи, вона не порушує її законів, а діє завдяки наданим нею здібностям. Левек простежує сходження від кволого човника до «плавучого міста», від залежності від річки до зміни її русла, від страху перед океаном до спорудження греблі. Дослідження земних глибин і неба, наслідування природних процесів, письмо й книгодрукування — усе це продовження того самого розвитку. Друкований текст, що передає думку людям, розділеним простором і часом, не менш природний, ніж безпосереднє відчуття.

Тому «природна людина — це дикун і цивілізована людина». Левек перелічує тут Лікурга, Солона, Залевка, Фемістокла, Александра, Цезаря, Гомера, Вергілія, Корнеля, Расіна, Архімеда, Декарта й Ньютона. Усі вони названі тут не як філософські авторитети, чиї доктрини він приймає, а як приклади різноманітного розвитку людських здібностей. Ба більше, природною буде й майбутня людина, що створить мистецтва й відкриття, про які ми нині не маємо жодного уявлення. У природи немає привілейованого історичного віку, після якого починається винятково занепад. Левек завершує цей розділ запитанням, яке руйнує спробу провести таку межу:

«Якщо людина, яку природа створює без ідей, залишається в природі після набуття певної їх кількості, чому вона перестане перебувати в ній, набувши всіх ідей, які здатна утворити? І яка та сума ідей, після якої вона перестає бути природною?».

Імена опонентів тут не названо. Але довід спрямований проти самої звички протиставляти природну людину цивілізованій як дві різні за своїм походженням істоти. Водночас Левек аж ніяк не доводить, що всяка цивілізація добра. Він доводить точнішу річ: її не можна засудити одним словом «неприродна».

Розділ про релігію починається ще різкіше: «Оскільки природа створює людину без ідей, вона створює її без релігії». Релігійне уявлення не є вродженим. Спочатку людина визнає існування того, що діє на її відчуття, і залишається байдужою до питань, яких не ставлять самі потреби. Потім грім лякає її, вулкан навіює жах, сонячне світло викликає подив, корабельна аварія виявляє могутність води. Вона шукає причини, але не вміє знаходити їх у природі — і перетворює ці невідомі причини на богів. Антропоморфізм постає з самовпевненості. Не знаючи нічого досконалішого за самого себе, людина уявляє богів людьми з більшою силою. Бажання мати поруч захисника породжує зображення: людина схильна вірити тому, чого хоче, і починає вважати ляльку, фетиш або статую самим божеством чи носієм його могутності.

«Так, спершу не маючи релігії, він створює собі релігію, яка є політеїзмом, антропоморфізмом та ідолопоклонством. Чи це називають природною релігією? А втім, саме її природа навіює першою».

Тут Левек завдає удару по звичному вживанню вислову «природна релігія» в значенні чистого розумного єдинобожжя, що нібито передує забобонам. У його викладі послідовність зворотна: безрелігійний стан, потім різноманітні боги й зображення, потім абстрактніше богослов’я. Розвиваючись, людина стає споглядальною і утворює поняття, які здаються вже ніяк не пов’язаними з відчуттями, хоча походять із них. Думка про єдність цілого спонукає припустити єдиного устроювача і єдину волю. Так постає монотеїзм. Несправедливе страждання породжує надію на Бога, що винагороджує; добробут злочинця, який уник людського суду, — уявлення про Бога, що карає. Релігійні властивості виводяться, таким чином, із людських переживань і вимог справедливості. Уява продовжує працювати й створює різні теологічні та теургічні системи. Усі вони природні в тому сенсі, що породжуються природними здібностями. Помилка не виштовхує людину з природи: її розум здатен помилятися, а умови існування ще не дають змоги мислити краще.

Далі Левек розглядає міркування неназваних «сміливих мислителів». Чи справді Бог карає і винагороджує людей? Чи видає могутній король закони, щоб винагороджувати або карати мурах своєї держави? Чому людина вважає себе предметом особливої опіки, замість того щоб визнати підпорядкування загальним законам нарівні з комахою? Не менш сумнівна потреба Бога в поклонінні:

«Думають, що Бог вимагає обожнювання: це означає уподібнювати верховну істоту деспотам, чиє марнославство тішить лестощі. До Бога звертають молитви: хіба не знають, що він незмінний, що одного разу бажаного він бажає завжди?».

Якщо молитва змінює рішення Бога, він подібний до слабкої людини, яка необачно ухвалила рішення і поступилася проханням. Якщо не змінює, то молитва не виконує приписуваної їй функції. Таке міркування може спиратися на вихідні положення самого богослов’я — досконалість і незмінність Бога — і водночас руйнувати підвалини релігійної практики. Левек простежує наслідок без звичного відступу перед небезпечним словом:

«Коли людина дійшла до цього, її віра в Бога вже не релігія, а проста філософська спекуляція. Вона дуже близька до атеїзму; і слід визнати: атеїзм також належить до природи людського розуму».

Атеїзм тут не оголошується спотворенням природи чи продуктом морального розкладу: він постає з роботи тих самих природних здібностей, які раніше породили богів. Однак Левек не каже прямо «я атеїст» і не доводить неможливість Бога. Він показує природне походження релігії, її послідовну критику та правомірність включення атеїзму в історію людського розуму.

Останнє речення розділу поширює критику і на обережнішу формулу: якщо під природною релігією розуміти ту, що найбільше узгоджується зі здоровим глуздом, то й таке вживання помилкове, «бо помилка здається людині ще звичнішою за істину». Природне походження переконання не є гарантією його істинності. Усі релігії можуть бути природними за походженням, але з цього не випливає, що всі або бодай одна з них істинні. Філософських авторів у цьому розділі Левек не називає. Епікур, Лукрецій, Гоббс, Юм, Гельвецій, Гольбах тут не цитуються. Зближення з матеріалістичною та сенсуалістичною критикою релігії обґрунтоване змістом — походженням ідей із відчуттів, поясненням богів через страх, незнання, бажання й антропоморфізм, — але це ще не доказ конкретного запозичення.

Останній розділ присвячено природному закону. Ізольована людина, якби така існувала, не мала б стосунків з іншими й була б зобов’язана лише дбати про власне збереження. Коли вона поєднується з жінкою і стає батьком, виникає суспільство, а разом із ним — обов’язки перед учасниками союзу. Природний закон тепер визначається природою тих відносин, що виникли. Самі суспільства надзвичайно різноманітні: від однієї родини до великого народу з розвиненою промисловістю та знаннями. Тому Левек не виводить для всіх однаковий докладний кодекс. «Природний закон для кожного з цих суспільств є той, що накладається природою цього суспільства». Закон, не зумовлений устроєм і потребами союзу, він порівнює з болісним наростом на людському тілі. Це, однак, не виправдання будь-якого наявного порядку його історичними особливостями. Левек пропонує два загальні критерії. Людина, яка вступила в суспільство, зобов’язана поступитися частиною невизначеної свободи задля збереження і спокою союзу: його руйнування завдасть учасникам загибелі або тяжкої шкоди. Але й суспільство має право вимагати лише найменших необхідних жертв. Не можна перетворювати сам факт об’єднання на дозвіл на необмежене панування.

«Людина вільна в суспільстві, доки підпорядкована лише тим жертвам, яких воно вимагає; поза межами цих необхідних жертв починається тиранія».

Остання формула поєднує користь співжиття з обмеженням влади. Свобода не означає відсутності обов’язків, але обов’язки виправдані не священністю держави й не волею правителя, а необхідністю збереження учасників союзу. Вимога має витримати перевірку на необхідність; усе понад неї — тиранія.

Загалом мемуар побудовано послідовніше, ніж може видатися з огляду на його невеликий обсяг. Цивілізація не перестає бути природою, релігійна помилка не перестає бути природним продуктом розуму, а атеїзм не стає неприродним через свою радикальність. Але природність сама по собі не означає ані істини, ані моральної вартості. Тому оцінювати переконання треба за їхньою обґрунтованістю, а суспільні обмеження — за їхньою необхідністю та користю. Саме цей перехід від риторики «природи» до дослідження походження, причин і наслідків робить текст Левека помітним документом сенсуалістичного Просвітництва.

Жан-Нікола Бюаш — «Про відкриття, які належить здійснити у Великому океані»

Після історичних мемуарів знову повертаються географи з першої половини тому. Наступний великий мемуар Бюаша — це водночас історія географічних помилок, інструкція майбутнім мореплавцям і захист права вченого на обґрунтовані припущення. Подорож Ванкувера, який обстежив північно-західне узбережжя Америки від Каліфорнії до затоки Кука, завершила, на думку автора, один етап географічних досліджень. Але вона ж мала оживити торгівлю у Великому, тобто Тихому, океані й спрямувати більше кораблів у ті простори, де ще залишалися не розшукані острови. В основі програми Бюаша лежить думка, що великі відкриття майже ніколи не здійснюються навмання. Кук знаходив нові землі тому, що уважно вивчав старі оповіді та карти; він знову відкривав забуті острови, завершував розпочаті іншими обстеження та виправляв помилкові координати. Після Кука й Бугенвіля це робили Лаперуз, д’Антркасто, Етьєн Маршан, іспанські та англійські моряки. Отже, оповіді XVI і XVII століть не слід відкидати лише тому, що зазначені в них землі не виявилися в передбачуваному місці.

Першу велику групу становлять острови, нібито відкриті іспанською експедицією 1537 року, яку пов’язували з Фернандо де Грихальвою та Альварадо. Кортес відправив два судна на допомогу Пісарро, а потім до Молуккських островів. Бюаш зіставляє Ерреру, Діогу ду Коуту, Аргенсолу і особливо Антоніу Галвана. Останньому він довіряє більше, бо Галван був губернатором Молуккських островів і викуповував іспанців, які вціліли після експедиції. В оповіді Галвана перелічуються Асеа, острів Рибалок, Хайме, Апіа, Сері, Короа, Меоусум, Буфу та острови Гуеллес. Їхніх мешканців описано як темношкірих папуасів із пишним волоссям; згадується великий нелітаючий птах, що швидко бігає по землі, і рослина, якою острів’яни нібито робили кровопускання. Бюаш зіставляє цього птаха з твариною, описаною Джорджем Баррінгтоном у Ботані-Бей, і припускає, що йдеться про казуара. Етнографічні та зоологічні деталі слугують у нього додатковими координатами: подібність населення й фауни підказує близькість до Нової Гвінеї, Нової Британії та Нової Ірландії.

Його головна гіпотеза полягає в тому, що Асеа — це острів Різдва, побачений Куком між Таїті та Сандвічевими островами. Збігається широта, а дві зазначені іспанцями відстані — від Америки до Асеа і від Асеа до наступного острова — приблизно співвідносяться одна з одною як два до одного. Острів Рибалок Бюаш розміщує біля південного кінця ланцюга Маршаллових островів, а інші відкриття — між ними та островами Схаутена біля Нової Гвінеї. Сьогодні багато з цих ототожнень довелося б переглянути, але важливий метод, за яким старі відстані не можна приймати буквально, однак їхні співвідношення, напрям плавання, широти, зовнішній вигляд мешканців і природні особливості можуть і мають бути зведені в систему.

Другий розділ присвячено плаванню Хуана Гаетана 1542 року. За Рамузіо, той вийшов із мексиканського порту Різдва, відкрив острови Святого Фоми, Рокка-Партіда, банку завглибшки сім сажнів, далі острови Королів, Коралові острови, Сади, Матроський острів і острів Рифів, після чого прибув на Мінданао. Але сума зазначених ним відстаней становить близько 1400 іспанських льє, тоді як реальна дистанція наближається до 2400. Якщо відраховувати шлях від Мексики, острови виявляться надто далеко на сході; якщо від Мінданао — надто далеко на заході.

Бюаш пропонує зберегти не самі абсолютні числа, а їхню пропорцію. Острови Королів, за Гаетаном, містилися на дев’яти умовних частках шляху від Мексики і на п’яти від Мінданао. Якщо поділити дійсну відстань у такому співвідношенні, вони збігатимуться з північною частиною ланцюга Маршаллових островів. Він підкріплює цю здогадку іспанськими картами, де острови Барбудос розташовані близько дев’ятого градуса північної широти. Особливо докладно Бюаш сперечається з Лаперузом, який уважав острови Королів і Садів тими самими землями, що й Сандвічеві острови Кука. Лаперуз припускав, що в старому рукописі пропущено десяток і замість 9–11 градусів слід читати 19–21. Бюаш зауважує, що це вимагало б виправити одразу три числа; крім того, Гаетан ішов не просто на захід, як думав Лаперуз, а на захід і захід-південний захід, тобто справді мав поступово спускатися до екватора. Суперечка ведеться з підкресленою пошаною до загиблого мореплавця:

«Що, коли цей нещасний мандрівник, який із таким запалом присвятив себе успіхам нашої науки, ще перебуває серед нас! Я мав би подвійне задоволення: засвідчити йому вдячність географії та побачити, як він схвалює зусилля, спрямовані на знищення помилки, яку його ім’я могло б зробити загальноприйнятою».

Отже, навіть глибока пошана до дослідника не повинна перетворювати його гіпотезу на догму. Третя частина присвячена Каролінським островам, або Новим Філіппінам. Європейські географи постійно посилалися на їхні звичаї, порівнюючи з ними інші острівні народи, хоча відомості було отримано не на місці, а від випадково занесених на сусідні землі мешканців. Бюаш згадує понад сто островів і п’ять політичних об’єднань. Особливо його цікавлять розповіді про школи, де хлопчиків і дівчаток навчають початків мореплавної астрономії, про сферу із зображенням зірок і компас із дванадцятьма напрямками. Він закликає філософів перевірити ці повідомлення. Стверджується також, що каролінці не схильні до насильства і повторюють прислів’я: «людина не вбиває іншої людини». Плавання капітана Вілсона до Палау постає підтвердженням цього, хоча раніше жителів Палау описували як ворогів людського роду. Бюаш знову показує, наскільки ненадійна етнографія, укладена зі слів сусідів.

Далі він переходить до земель, які слід було шукати з боку Південної Америки. Землю Девіса Лаперуз ототожнював з островами Святого Амвросія і Святого Фелікса, але Бюаш залишає її в списку нерозв’язаних питань, посилаючись на повідомлення 1769 року про невідомий острів на 27–28 градусах південної широти. Ще докладніше він розглядає «Землю Хуана Фернандеса». Ідеться не про відомі острови Фернандеса біля берегів Чилі, а про велику заселену землю, нібито знайдену ним після місячного плавання далеко на захід. За повідомленням Аріаса, її населяли світлошкірі люди європейського зросту, одягнені в гарні тканини; земля була родюча й перетята великими річками. Фернандес узяв її за частину Південного материка, приховав місце, збираючись повернутися з сильною експедицією, але помер. Бюаш визнає, що ця розповідь нагадує роман, однак не вважає окремі подробиці неможливими: після сорока градусів шляху на захід моряк міг наблизитися до Маркізьких островів, Небезпечного архіпелагу Бугенвіля або островів Товариства. Великий острів із долинами та морськими затоками можна було помилково прийняти за материк.

Такою самою обережністю позначено розбір островів Фонтасіас, згаданих у поемі Педро де Перальти Lima fundada. Вони нібито лежали між 12-м і 30-м градусами південної широти, а мешканці припливали торгувати з перуанськими містами. Збереглися навіть відомості про королівські укази, що готували їхнє завоювання, однак жодних надійних карт немає. Бюаш зіставляє це з повідомленням Коуту про багаті на золото й срібло острови, до яких 1525 року хотів вирушити Гарсія де Лоайса. Він допускає як південну, так і північну широту й зізнається, що його схиляє до південної версії надія знайти проміжні острови, які пов’язують Америку з тихоокеанськими архіпелагами.

І тут географічна гіпотеза непомітно переходить у теорію заселення Америки. Якби між американським берегом і островами тропічного поясу існували додаткові ланцюги суші, тоді переселення могло б відбуватися в обох напрямках. Бюаш навіть намагається таким чином пояснити старе повідомлення про темношкіре населення Дар’єнського перешийка. Для сучасного читача це найхиткіша частина мемуара. Бюаш поєднує розрізнені відомості про вигляд народів так само вільно, як поєднує на карті ймовірні острови. Але сама думка, що океанічні суспільства були здатні до далеких переходів і не жили в повній ізоляції, важлива й спрямована проти європейського уявлення про нерухомого «дикуна».

Остання і найдовша частина присвячена відомостям, отриманим від самих остров’ян. Кірос розповідає, що цар острова Таумако на ім’я Тамай назвав йому понад шістдесят островів, показуючи жестами їхні розміри, напрями та відстані. Карта, складена під його наглядом, була втрачена, але збереглися назви Чикаяна, Гуайтопо, Мекарайла, Тукопія, Фонофоно, Пілен, Нупан, Пуро і Малліколо. Сам Бюаш зіставляє їх із відкриттями «Пандори», Бугенвіля, Кука і Лаперуза. Так само розглядається карта Тупаї, складена на «Індеворі». Тупая назвав понад вісімдесят островів, знав напрями й тривалість плавань і сам проходив сотні льє. Бюаш намагається впізнати в його назвах Сандвічеві острови, архіпелаг Мореплавців, Фіджі, Каролінські острови та Нові Гебриди. Він слушно скаржиться, що європейська пристрасть перейменовувати землі заважає зіставленню. Якби моряки записували місцеві назви, можна було б легше з’ясувати, які острови вже знайдено, а які ще належить шукати.

Закінчення мемуара несподівано перетворюється на моральне напучування. Мандрівників закликають пам’ятати не лише карти, а й «права людини, які безкарно не порушують у країнах, де в людей немає штучних потреб». Європейців на невідомих островах спершу приймали як благодійних богів і пропонували їм усе, що мали; опір починався після виявлення несправедливості прибульців. «Вільна людина, яку ми називаємо дикуном, — пише Бюаш слідом за Баррінгтоном, — ніколи не нападає, якщо перед тим не була скривджена; але вона ніколи не забуває образи, і помста її така ж неминуча, як і жахлива». Після десятків сторінок, присвячених координатам на картах, автор повертається до простого висновку, що безпека експедиції залежить не лише від навігації, а й від поведінки самих європейців.

Бугенвіль — «Історичне повідомлення про дикунів Північної Америки. Перший мемуар»

Далі йде другий мемуар ще одного географа, з яким ми вже зустрічалися в першій половині тому. Заголовок обіцяє нам загальну етнографію, однак Бугенвіль подає майже документальний запис однієї дипломатичної події — посольства Союзу п’яти народів до Монреаля взимку 1756 року. Це робить мемуар особливо цінним. Замість абстрактних міркувань про «природну людину» перед нами постає складний світ дипломатичних союзів, церемоній тощо, причому з опорою на особистий досвід Бугенвіля, який брав участь у війнах Канади. Вступ до цього мемуару витримано в дусі епохи. Людину, каже Бугенвіль, важко вивчати у великих суспільствах, де її вже перетворили незліченні моральні чинники впливу. Давні народи не мали істориків у пору свого дитинства, а тому золотий і героїчний віки справедливо називають казковими. Отже, відкриття Америки могло показати нам «людину природи», особливо якби європейці не прагнули радше винищувати, ніж цивілізувати її мешканців. Але події розгорнулися інакше, і внаслідок цього історія Нового Світу «майже на кожній сторінці забарвлена кров’ю».

Бугенвіль перебував у Канаді під час війни, що почалася 1755 року, був усиновлений одним із місцевих племен і мав змогу спостерігати його звичаї. Перш ніж перейти до посольства, він згадує французьку кампанію та подвиг капітана Дюпра при Карильйоні. Очолюючи 150 добровольців перед армією супротивника, Дюпра відмовився перелазити через французьке укріплення найкоротшим шляхом: «Боже борони, щоб я подав їм приклад!» — і під вогнем обійшов його. Ця оповідь майже не стосується основної теми, але показує, чому до французів тимчасово приєдналися багато віддалених народів: їх приваблювали воєнні успіхи Монкальма і Леві. Союз п’яти народів становили племена сенека, кайюга, онондага, мохоки і онайда. Бугенвіль називає їх французькими формами, тобто ессононтуени, гойогуени, ононтаг’є, аньє та оннейоти. Пізніше вони включили до своєї «хижі» переможені й усиновлені народи, так само як римляни наділяли союзників громадянством. Частина союзу підтримувала французів, частина зберігала нейтралітет; мохоки взяли англійську воєнну сокиру.

Великий відступ присвячено вампуму, який Бугенвіль називає «фарфором». Білі й фіолетові циліндрики з мушель з’єднувалися у гілки або широкі пояси. Вони служили грошима, прикрасами, дипломатичними дарами, архівами та «штучною пам’яттю». Кожен пояс був пов’язаний із певною обіцянкою або подією; хранителі передавали молоді його значення, завдяки чому історія й зобов’язання народу зберігалися без письма. Вампум називали також «голосом» або «словом», оскільки він робив висловлене обов’язковим. Це один із найцікавіших фрагментів мемуару. Відсутність абетки не означає відсутності архіву; роль документа виконує предмет, сенс якого підтримується колективною оповіддю.

Посли прибули до Монреаля до маркіза де Водрьой. Їхній оратор одразу дав зрозуміти, що церемоніальну помилку було помічено: назустріч посольству не вийшли, і його не привітали гарматними пострілами. Водрьой послався на пізню годину та відсутність попередження. Уже в цьому обміні видно, що французький губернатор не просто роздає накази, а діє всередині чужої дипломатичної системи, де помилка в обряді може бути витлумачена як політичне приниження. Посли обіцяють говорити про «добрі справи», коли прибудуть інші народи. Водночас вони вимагають харчів і спорядження та іронічно зауважують, що розраховували провести в Монреалі чотири дні, але ці чотири дні можуть обернутися на чотири місяці: добрий батько ж не дозволить дітям голодувати. Споріднені слова — батько, діти, брати, хижа — становлять офіційну мову переговорів, хоча вживаються радше як метафори, а за ними ховається цілком буденний торг. Оратор розповідає про спроби англійців залякати союз і виголошує одну з найсильніших промов:

«Можливо, поки ми тут, наші жінки й діти, позбавлені нашої допомоги, відкриті для помсти англійця… Що нам до цього? Нехай він погрожує, нехай діє: ми зуміємо помститися, захиститися, померти, якщо треба, і пил, піднятий нами в бою, долетить до небес».

Після такої войовничої промови він просить уранці давати послам лише вино, щоб увесь день зберігати розсудок, а ввечері — «молока з лівої груді батька», тобто горілки. Ліва грудь ближча до серця, тож напій навіюватиме приємні думки й забезпечить мирний сон. У всьому мемуарі дипломатична піднесеність сусідить із гумором, а метафори йдуть поруч із пошуком матеріальної вигоди. Водрьой вручає гілки вампуму, щоб «висушити їхні сльози, відкрити вуха й прочистити горло». Він заявляє, що лише слабкий погрожує, тоді як сильний завдає удару без погроз, і обіцяє захист Монкальма, який зруйнував Освего. Ірокезький оратор негайно повертає комплімент, але не дозволяє привласнити перемогу виключно французам. Адже саме вони повідомили англійцям про падіння Освего й переконали їх, що французькі воїни «численні, як листя дерев, і земля стогне під їхніми кроками». Отже, союз теж брав участь в успіхові, бодай тим, що поширив страхітливу звістку.

До Великої ради були запрошені ірокези французьких місій, алгонкіни, оттава й потаватоми. Посли увійшли, танцюючи, плачучи й співаючи пісень; вони представили шістнадцять «слів», і майже кожне — з поясом. Одні пояси оповідали про смерть французьких військових, інші розпалювали вічний вогонь у Монреалі, оживляли всихаюче древо світу, замінювали потемніле сонце новим. Старі договори постали як спільна чаша з бобровим хвостом і спільний мішок тютюну. Народи мають їсти з одного посуду й курити, щоб мати «тільки добрі думки».

За образами послідували й вимоги: забезпечити товари у Фор-Фронтенаку та Ніагарі, повернути ірокезам перевіз через Ніагару, не втручатися в їхню війну з чикасо й «плоскоголовими», тримати при союзі французького офіцера з усиновленого роду. Водрёй приймає частину вимог, дозволяє війну з чикасо, але забороняє нападати на союзних французам «плоскоголових». Портове обслуговування Ніагари повертається ірокезам за умови, що вони не розкрадатимуть королівські товари.

Особливо виразні промови союзників Франції. Алгонкін заявляє: «Ми, перші в цьому світі, хто побачив погляд сонця і погляд нашого батька, перші діти цієї землі, востаннє застерігаємо тебе: ми вражаємо всякого, хто чинить зло нашому батькові». Ніпіссінзький вождь Аушиф не хоче більше радитися: «Я ненавиджу англійця; я прагну його крові; я вирушаю напитися нею», — після чого співає воєнну пісню. Вождь оттава застерігає, що в разі невірності закривавлений килим докорятиме П’яти народам за порушення слова. Потаватоми висловлюється м’якше: «Нехай ваші уста не будуть солодкими, коли серце гірке». На одному з останніх засідань онайда топчуть англійські медалі й повідомляють про європейських переселенців із Пфальцу, які терплять англійське панування й хочуть укритися в ірокезській хатині. Французи готові прийняти їх, якщо пропозиція щира. Тут особливо ясно, наскільки умовним є саме поділ на французів, англійців і «дикунів». Німецькі протестантські родини можуть політично приєднатися до індіанського союзу, а той питає згоди у французького «батька».

Посольство завершується взаємним підтвердженням слів і обміном поясами. Посли просять затриматися до Нового року, бо чули, ніби цього дня «білі шкіри обіймаються й дають випити». Вони отримують одяг, припаси й подарунки. Бугенвіль не приховує, що такі витрати були політичною необхідністю, адже нейтралітет Союзу п’яти народів позбавляв англійців важливої допомоги. Цей мемуар цікавий ще й тим, що спростовує власний вступ автора. Перед нами зовсім не «людина природи» в простому й первісному стані, а досвідчені дипломати, які мають протокол, архів, розподіл витрат між кантонами, сталі формули міжнародного права й пам’ять про попередні угоди. Патерналістська лексика французів не повинна вводити в оману. Посли ведуть самостійну політику й змушують європейську державу говорити їхньою дипломатичною мовою.

П’єр-Шарль Левек — «Про конституцію Спартанської республіки»

Цей мемуар Левека можна назвати послідовним руйнуванням спартанської легенди. Левек починає з питання про джерела. Самі спартанці майже не писали й виганяли чужинців; отже, судити про них доводиться за авторами з інших полісів. Платон, який бачив, як афінська демократія перетворюється на владу натовпу, а потім — на тиранію Тридцяти, кидаючись із крайності в крайність, схилявся до аристократії. Вигнанець Ксенофонт теж любив у Спарті взагалі все, що було протилежне афінському устрою. Плутарх жив через три століття після знищення республіки тираном Набісом і просто зібрав найефектніші перекази, але він хвалить і республіки, і монархії, і в ньому, мовляв, немає особливої принциповості. «Блискучі уми Афін, — зауважує Левек, — також із задоволенням прославляли лакедемонян: так само, як серед наших сучасників деякі письменники навмисне звеличують чесноти й здоровий глузд дикунів над чеснотами й розумом цивілізованих народів». Отже, предметом захоплення завжди була Спарта давно минулих часів, тобто саме та, про яку неможливо було отримати надійних відомостей. Але Левек протиставляє легенді реконструйовану соціальну історію. Після дорійського завоювання переможна партія встановила рівність лише всередині власної меншості, привласнила найкращі землі й перетворила переможених лакедемонян на залежне населення. Пізніше жителі Гелоса стали ілотами. У цій системі Левек не бачить жодного святилища свободи:

«Яка свобода, яка рівність, коли народ поділений на два класи, одному з яких дісталися достаток і влада, а другому — покора й злидні?».

До появи Лікурга спартанці, за Геродотом, були найнепорядкованішими й найанархічнішими з греків. Тому Левек описує встановлення законодавства радше як змову поміркованої та розсудливої меншості: Лікург і його озброєні прибічники захопили площу, «починаючи справу законодавства так, як починають повстання». Народ скорився не мудрості міркувань, а лише раптовій силі. Водночас біографія самого Лікурга лишається непевною, і навіть Плутарх визнає неможливість установити час його життя. Деякі нововведення, що їх йому приписують, уже існували раніше, а інші з’явилися після нього. Закони Спарти називали не законами, а «висловами», оскільки їх не записували. І Левек не вірить романтичному поясненню, ніби Лікург свідомо заборонив письмо: «Законів не записували з тієї великої причини, що писати не вміли». Правду кажучи, письма тоді не знали не лише спартанці. Тут він посилається на дослідження Фрідріха Августа Вольфа до видання «Іліади», з якого випливало, що навіть гомерівські поеми спочатку не були записані.

Подвійну царську владу Лікург зберіг, оскільки вона була обмежена командуванням військом і головуванням на зборах. Сенат із двадцяти восьми довічних членів разом із двома царями утворював раду Тридцяти. Народ міг лише прийняти або відхилити пропозицію, не обговорюючи її й не вносячи поправок. Левек убачає в цьому розумне розрізнення: народ здатен збагнути, чи вигідний йому запропонований закон, але небезпечно доручати йому щоденну виконавчу або безпосередню законодавчу владу. Однак довічні сенатори, яких обирали після шістдесяти років, могли, як зауважував Арістотель, залишатися на посаді й після втрати розуму та безкарно продаватися.

Ще небезпечнішою постає влада п’яти ефорів. Вони контролювали царів і сенат, могли ув’язнювати царів і судили без писаного закону, керуючись власним розсудом. Посада часто діставалася бідним і користолюбним людям, яким за один рік треба було встигнути збагатитися. Саме влада ефорів, а не слабких царів чи залежного від народного схвалення сенату, надавала Спарті деспотичного характеру. Далі Левек перелічує закони Лікурга, які спартанці самі порушували. Їм забороняли завоювання, але вже невдовзі вони підкорили Мессенію. Їм наказувалося не воювати постійно з одним народом, щоб не навчити його власної тактики, але війна з мессенцями велася до цілковитого поневолення. Лише правило не переслідувати розбитого ворога дотримувалося порівняно добре: воно зберігало життя громадян і залишало супротивникові можливість утекти, замість того щоб змушувати його до відчайдушного опору.

Рівний поділ земель теж виявляється міфом. Дев’ять тисяч наділів належали спартіатам, тридцять тисяч гірших — підлеглим лакедемонцям. Лише перші називалися «рівними» й були справжніми громадянами. Їхня кількість постійно зменшувалася через війни та небажання приймати нових членів, тоді як майно концентрувалося в дедалі меншій кількості рук. Левек порівнює Спарту з Польщею, де політичними правами користувалося лише дворянство, і з Францією перших династій, де нечисленна привілейована каста називала себе французьким народом, а колоні, данники, вілани й серви жили в різних ступенях приниження. Страждали навіть мешканці Лаконії, які не входили до елітного правлячого класу, але ілоти перебували в ще гіршому становищі. Під час криптій молоді спартанці виходили з кинджалами в сільську місцевість і вбивали зустрічних рабів. Одного разу влада навіть запропонувала ілотам назвати найхоробріших, пообіцявши їм свободу; дві тисячі людей, увінчаних як визволені, пройшли навколо храмів і потім безслідно зникли. Левек зіставляє спартанців із карфагенянами, що приносили людей у жертву, і запитує, чим юнаки, забиті до смерті біля вівтаря Артеміди Орфії, та вбиті ілоти відрізняються від людських жертв?

Особливу увагу приділено становищу жінок. Оскільки чоловіки гинули на війні, а наділи переходили через посаг, заповіт і спадщину, жінки до часу Арістотеля володіли двома п’ятими території. Левек поділяє суворий суд Арістотеля: вони жили в розкошах, втручалися в політику й керували чоловіками. Розповідям Плутарха про жіночу відвагу він протиставляє Ксенофонта й Арістотеля. Коли наближалися фіванці Епамінонда, спартанські жінки здійняли такий плач, що спричинили в місті більше сум’яття, ніж ворог.

Сиситії, спільні трапези громадян, теж підтримували не рівність, а винятковість. На відміну від Криту, де витрати несло державство, у Спарті кожен вносив свою частку. Бідняка, нездатного платити, виганяли з товариства й позбавляли громадянських прав. «Як могла бідність каратися таким соромом у республіці, де її нібито встановив законодавець?» — запитує Левек. Міфом була й спартанська бідність. Держава володіла родючою Лаконією, потім завоювала Мессенію й експлуатувала величезне залежне населення. Спартанці підкупили аркадського царя Аристократа, продавалися Крезові, брали перську здобич, отримували гроші від Перікла. Навіть Платон твердив, що в Спарті золота й срібла було більше, ніж в решті Греції. Тому Лісандр не міг бути першим, хто приніс туди багатство й розбещення. Спартанці зневажали ремесло й торгівлю не тому, що зневажали багатство, а тому, що змушували інших працювати за себе. 

Левек сумнівається навіть у знаменитій залізній монеті Лікурга. Якщо перші срібні гроші були викарбувані Фідоном на Егіні близько 895 року до нової ери, а Лікург жив раніше або майже одночасно, то він не міг заборонити те, що ще не ввійшло в обіг. Ймовірно, у Спарті довго зберігалися залізні зливки для дрібного обміну, а пізніша традиція перетворила відсталість на свідомий моральний закон. 

Вигнання чужинців консервувало не доброчесність, а неуцтво. Афіни вже квітнули завдяки мистецтвам, тоді як Спарта знала лише війну. Але навіть у військовій справі спартанці ще довго залишалися невправними. Так, для облоги Ітоми їм довелося просити афінської допомоги, оскільки вони геть не здатні були облягати міста з мурами. Спартанське суспільство порівнюється з «військовим монастирем», де одяг, зачіска, трапези, вправи й відпочинок приписані статутом, діти не належали батькові, дружина не належала чоловікові, а людина — самій собі. У такому жахливо влаштованому суспільстві війна видається відпочинком від світу, а смерть на полі бою — лише нагородою й визволенням від страждань.

У сфері шлюбу Левек також убачає не чистоту, а узаконену розпусту. Молодий чоловік мав викрасти майбутню дружину й відвідувати її таємно. Чоловіки могли поступатися дружинами іншим чоловікам заради сильнішого потомства. Левек наводить довгий фрагмент зі старого перекладу Плутарха, де Лікург дозволяє старому привести до дружини гарного молодого чоловіка, а достойному громадянинові — просити в чоловіка права зачати від його доброчесної дружини дітей. Усе це пояснювалося тим, що діти належать не родині, а державі. І все ж Левек не перетворює Лікурга на простого злочинця. Спартанці були неуками, войовничими, жорстокими, ледачими, цуралися чужинців, а жінки звикли до незалежності. Але законодавець міг дати їм лише той лад, який вони були здатні прийняти. Він не знищив їхніх вад, але змусив деякі з них служити державі. У цьому сенсі його геній можна виправдати. Останнє слово, однак, віддається Арістотелеві. Гідний похвали не той лад, який учить поневолювати сусідів, а той, що захищає вільних людей і дозволяє панувати лише задля їхньої користі.

Легран д’Оссі — «Про давнє законодавство Франції: Салічна правда, закон вестготів і закон бургундів»

Тепер перед нами найоб’ємніший і найполітично зарядженіший мемуар другої половини тому. Легран д’Оссі, якого ми вже презентували в другому томі, де він теж зайняв майже половину всіх сторінок, опублікувавши не статтю, а цілу книгу (!) на тему археології, тепер уже порівнює три варварські законодавства, що постали після вторгнення в Галлію вестготів, бургундів і франків. Римське ярмо змінилося, за його висловом, ще гіршим ярмом. Кожна войовнича нація, ставши завойовницею, була змушена стати законодавицею й визначити права переможців, підлеглість переможених, стан осіб і речей. Вестготський закон складався протягом двох століть і редагувався шістьма королями. Звідси його надмірний обсяг і риторичність. Замість «мужньої й суворої точності» закону кожен параграф перетворюється на міркування. Один із королів навіть установив граничну ціну книги в дванадцять солідів і призначив сто ударів тому, хто продасть або купить її дорожче. Легран їдко додає: «Залишалося тільки призначити двісті ударів, щоб змусити її читати». Бургундський закон, або закон Гундобада, що у Франції називався законом Гомбети, публікувався частинами приблизно з 500 по 518 рік. Перші бургундські постанови були, за Григорієм Турським, настільки жорстокими до римського населення, що Гундобадові довелося замінити їх м’якшими. Салічна правда постала до хрещення Хлодвіга і була згодом виправлена Хлодвігом, Хільдебертом, Хлотарем, Дагобертом і Карлом Великим. Головний філологічний тезис Леграна полягає в тому, що з відомих рукописів саме Вольфенбюттельський кодекс, опублікований Еккардом, найближчий до первісного тексту. Видання Герольда репрезентує редакцію Дагоберта, рукопис, надрукований Шільтером, — редакцію синів Хлодвіга, а Карл Великий переробив дагобертівську версію й усунув тевтонські міжрядкові пояснення.

Легран сперечається з Дюканжем, Домом Буке і фактично з усією попередньою традицією. У Вольфенбюттельському тексті немає християнства, церков, священників і релігійних приписів; мало згадок про галло-римлян; латина настільки спотворена, що могла належати лише нещодавно осілим германцям. Він наводить чудовиськово зіпсований параграф про chrenecruda, обряд відмови від майна, коли вбивця, не здатний сплатити композицію, збирав землю з чотирьох кутів дому й кидав її лівою рукою через плече на найближчого родича, перекладаючи на родину обов’язок сплати. Особливо важливою тут є полеміка про спадкування. Усі автори, включно з Монтеск’є, цитували пізню формулу: «Жодна частина салічної землі не переходить до жінки; вона належить чоловікам». Але в передбачуваному первісному тексті цієї фрази немає. Навпаки, там спершу закликається до спадкування мати, потім її брат або сестра, далі найближчий родич по цій гілці. Завершальна фраза спотворена й незрозуміла, але в ній знову йдеться про жіноче спадкування. Легран робить обережний, але політично вибуховий висновок, що до Хлодвіга франкське спадкове право могло бути сприятливим для жінок, а правило про салічну землю виникло вже після завоювання, коли земельні наділи стали військовою нагородою. Отже, знаменитий принцип, який згодом двічі вирішував долю французького престолу, не належав первісній Салічній правді.

Далі починається змістовне порівняння кодексів. Салічна правда позбавлена порядку. Після правил виклику до суду йде крадіжка свиней, після вбивства дітей — зв’язок із рабинями. Вісім розділів і десятки статей присвячено крадіжці домашніх тварин, тоді як спадкування, звільнення й неправдиве свідчення отримують по кілька рядків. Бургундський кодекс значно ясніший і точніший. Вестготський краще систематизований, але він розпливчастий і риторичний. Причину відмінностей Легран убачає в ступені знайомства з римським правом. Вестготи пройшли через Італію, мали юридичну школу в Тулузі й могли користуватися кодексами Феодосія та Юстиніана. Гундобад знав Феодосіїв кодекс і мав у своєму розпорядженні школи в Отені та Ліоні. Франки ж жили в менш освіченій північній Галлії й довірили законодавство своїм германським вождям. Тому Салічна правда — найсамобутніший і водночас найгрубіший пам’ятник.

Легран пропонує нам уявити зграї озброєних грабіжників, які вийшли з лісів і боліт, захопили оброблену країну, привласнили будинки, землю, худобу й людей, а потім, утомившись убивати й грабувати одне одного, за три засідання склали закони, гідні таких засновників. Салічна правда є «конкордатом флібустьєрів», які прагнуть захистити вкрадене від нових злодіїв. У 238 статтях нараховується 105 про крадіжку; майже нічого немає про управління, податки, військо, торгівлю, землеробство, договір, власність і громадянський стан галлів. Такий портрет суперечить «Германії» Тацита. Легран прямо звинувачує римського історика у створенні філософського роману. Подібно до Горація, який вихваляв скіфів заради викриття Риму, і Ксенофонта, що зробив Кіра носієм власної політичної моралі, Тацит нібито говорить про германців, але насправді постійно думає про римлян. Його стиль слід захоплено вивчати, однак етнографічним похвалам не треба довіряти.

Найсвоєрідніша частина Салічної правди — це система грошових композицій. Вільного франка не можна було піддати тілесному покаранню або стратити: убивство, зґвалтування, отруєння, підпал і каліцтво спокутувалися грошима. Хільдеберт пізніше пояснить запровадження смертної кари формулою: «Справедливо, щоб той, хто вміє несправедливо вбивати, навчився справедливо вмирати». Спочатку ж франк міг учинити майже будь-який злочин і, сплативши встановлену суму, зберегти всі права. Як Легран розуміє походження цієї системи? Композиція мала зупинити кровну помсту, що передавалася від родини до родини й породжувала нескінченні приватні війни. Але вона купувала відмову від відплати, не запобігаючи самому злочинові. Багатий міг наперед оплатити вбивство; бідний передавав майно й обтяжував рідню, а іноді формально зрікався спорідненості, щоб звільнитися від подібних зобов’язань.

Вестготський закон призначав биття різками, кастрацію, катування на дибі та смерть. Подекуди жорстокість доходила до абсурду: сто ударів за порушення ціни юридичної книги, сто ударів за відмову покинути суд. Педерастів кастрували й віддавали єпископові для заслання або покаяння. З цікавого, згадується перетворення ґвалтівника на раба зґвалтованої жінки. Однак тілесне покарання не завжди вважалося ганебним; особливим знаком ганьби було обстригання голови, що уподібнювало вільного рабу. 

Бургундський закон зазвичай м’якший і розсудливіший. Суддям забороняється отримувати частку судових витрат, щоб вони не множили процеси. Родичам убитого велено переслідувати лише вбивцю, «аби невинність була шанована і покараний був лише злочинець». Гостинність стає обов’язком: подорожнього не можна вигнати з села, а бургундець, який відправив його ночувати до галла, сплачує подвійний штраф. Але поруч із цим стоять чудовиські установлення. Прибульця-чужинця слід було передати судді й катувати, щоб з’ясувати походження. Жінку, яка пішла від чоловіка, топили в болоті, тоді як чоловік відбувався штрафом. Дружина й діти злодія зобов’язані були донести на нього, інакше самі ставали рабами потерпілого. Той, хто вкрав ловчу птицю, мав дозволити їй виклювати шість унцій м’яса з грудей або сплатити; той, хто вкрав собаку, — публічно поцілувати тварину в зад, або внести композицію. Легран уточнює, що ці статті, ймовірно, належать не Гундобаду, а пізнішому доповненню його сина.

Усі три законодавства визнавали «суди Божі». Бургунди — судовий поєдинок, а вестготи й франки — киплячу воду. Пізніше у франків з’явилися розпечене залізо, розпечені сошники та холодна вода. Однак первісні франки, на думку Леграна, не обов’язково вважали випробування чудом. Вони допускали його лише за відсутності свідків і дозволяли «викупити руку з казана» грошима. Якби вони справді вірили, що Бог завжди береже невинного від опіку, випробування застосовувалося б до всіх сумнівних справ і не підлягало б викупу. Вестготський закон пронизаний впливом духовенства. Єпископи отримують судові повноваження, контролюють магістратів, посвідчують заповіти. Остання книга наповнена законами проти єретиків та іудеїв, ухваленими зі слів собору. Легран повторює Монтеск’є, що саме тут можна знайти принципи майбутньої інквізиції. У 878 році папа Іоанн VIII і Труаський собор зажадали додати покарання за святотатство, бо відсутність відповідної статті нібито «душила право святої церкви».

Гундобад, хоч і був християнином і, ймовірно, користувався допомогою кліриків, зумів зберегти відносну незалежність. Його син сильніше піддався духовному впливові. Самого Гундобада зображено розумним, проникливим законодавцем, хоча Легран відмовляється називати доброчесним убивцю братів, небожів і їхньої матері. Карл Великий, який посилався на його кодекс, опосередковано підтвердив його гідність.

У стосунках переможців і переможених бургундський закон постає якнайсправедливішим. Гундобад називає захоплені галльські землі володіннями «за правом гостинності» — лицемірна формула, що маскує завоювання, — але прагне припинити нові утиски. Бургундець і римлянин мають підкорятися однаковим умовам. Вестготський закон також поступово дозволяє змішані шлюби. Салічна правда, навпаки, оцінює життя галло-римлянина нижче за життя франка. Композиція за вбитого римського землевласника дорівнює половині, а за данника — третині суми за франка. Навіть наближений до короля галло-римлянин коштує вдвічі менше за франкського антрустіона. Рівності не було й усередині кожного народу. За вбивство людини високого рангу платили більше, ніж за вбивство простолюдина. Легран, який пише після Революції, з обуренням зауважує:

«Для нас майже тривіальний принцип, що перед законом усі рівні й де вчинено однаковий злочин, там має бути однакове покарання; але скільки віків знадобилося людському розумові, щоб вгадати цю просту істину!».

Особливо страшним було становище рабів. Вони не входять до суспільного порядку й спадково несуть безчестя. Відпущеник у вестготів не міг свідчити проти вільнонародженого, а його нащадки не могли вступати в шлюб із нащадками патрона. Вільна жінка, що зв’язалася з рабом, підлягала смерті; за вестготським правом обох бичували й спалювали. У Ріпуарській правді жінці, яка вийшла за раба, пропонували прядку або меч: обравши прядку, вона сама ставала рабинею; обравши меч, мусила вбити чоловіка. За злочин, що спокутувався для вільного грошовим штрафом, раб діставав сотні ударів, кастрацію або смерть. Рабів катували, щоб отримати свідчення проти господаря. Легран слушно зауважує, що прийняття рабства неминуче породжує систему терору. Людина, позбавлена природних прав, стає ворогом пана, а пан утримує її лише страхом.

Автор сперечається з істориками, які знаходили в Салічній правді повагу до жіночої скромності. Статті про людину, що схопила жінку за палець, руку, плече або груди, тлумачили як покарання за любовні вольності. Легран звертається до Еккарда, Дюканжа й філології тексту: stringere означає зв’язувати й стягувати, capulare mamillam — розсікати або пошкоджувати груди. Йдеться не про нескромний дотик, а про тортури й завдання рани. Салічна правда тут захищає жінку не від залицяння, а від насильства. Але навіть за всієї жорстокості франків Легран надає перевагу їм перед зіпсованими вестготами. Франки були грабіжниками, насильниками й убивцями, але принаймні не боягузами. Їхній кодекс не знає стількох статей про лихварство, продаж дітей, звідництво, аборт та інцест, які з’явилися у вестготів. Це, звісно, доволі дивна шкала моральності, і сам автор відчуває, наскільки умовною є ця похвала. Виходить, що груба військова жорстокість здається йому менш огидною, ніж вади цивілізації.

Остання третина мемуару перетворюється на дослідження народного суверенітету. Вестготський закон затверджено церковним собором. Бургундський було укладено після загального обговорення й ухвалено тридцятьма двома графами в Ліоні. Легран припускає, що графи отримали повноваження від муніципальних і провінційних зборів галльського населення; це здогад, але він дає йому змогу уявити кодекс як договір між правителем і народом. Салічна правда, за її передмовою, була укладена чотирма обраними з багатьох людьми після трьох публічних зібрань, а потім ухвалена всіма франками. Тому Легран називає її «справді демократичною і республіканською конституцією»: народ сам доручив укладання закону, розглянув результат і перетворив його на пакт, «вираження загальної волі».

Король у первісному кодексі майже не бере участі в законодавстві. Він схожий не на пізнішого монарха, а на американського касика — військового вождя. Його повноваження, що здаються цивільними, Легран виводить із командування армією. Король видає дозволи на поїздки, розглядає військові суперечки, виконує рішення судів збройною силою. Суддів не призначає він і вони від нього не залежать. Саме слово rex вводить сучасного читача в оману, бо він переносить на давнього племінного вождя владу Людовиків. Навіть військо Хлодвіга не було величезною ордою: під час його хрещення, за Григорієм Турським, охрестилося трохи більш як три тисячі воїнів. Історія із Суассонською чашею показує межі королівської влади: Хлодвіг не міг узяти чашу без згоди війська й не наважився відразу покарати солдата, який розбив її; він помстився лише через рік, придравшись до стану зброї.

Дагоберт першим заговорив як самостійний законодавець: «Це постановлено королем, його князями і всім християнським народом». Карл Великий, попри куди більшу могутність, формулював скромніше: «Це бажане й узгоджене між франками та їхніми вождями». Додаткові статті він наказав прочитати на публічному зібранні й отримати підписи суддів, єпископів, абатів і графів. Легран намагається довести, що й прості мешканці ухвалювали закони на місцевих зборах, хоча визнає, що великі державні зібрання складалися зі знаті та духовенства.

Політичний висновок очевидний. Навіть якщо монархи Меровінгів часто були тиранами, сама конституція не робила їх деспотами: сваволя залишалася насильством, а не законним принципом. Навіть якщо за Каролінгів лад став «клерикально-аристократично-монархічним», частина колишньої свободи зберігалася завдяки Салічній правді. Бургундський і вестготський кодекси пережили завоювання, бо населення воліло зберегти звичні закони; а згодом феодальне право зробило всі три збірники непотрібними, і на початку третьої династії у Франції лишилися римське право та місцеві звичаї. Але це не зовсім виправдання старих монархій із почуття патріотизму. Насправді тут радше підкреслюється, що вже в ранніх конституціях, скільки б недоліків у них не було, уже тоді містилося багато принципів конституційної монархії, народного суверенітету й рівності перед законом. Мемуар вражає обсягом роботи з рукописами, але історична реконструкція в ньому часто переходить у республіканську пропаганду. 

Едме Мантель — «Про становище деяких місць і річок в Арголіді»

Наступний автор належить до нових, тож коротко розглянемо його біографію. Едме Ментель (1730-1815) був видатним географом і педагогом. Він народився в Парижі в буржуазній родині, але про його ранні роки відомо небагато. На відміну від свого молодшого брата, який навчався в Парижі в географа Філіпа Бюаша (батько Бюаша з мемуарів), а згодом працював із Сезаром-Франсуа Кассіні де Тюрі, сам Едме здобув скромнішу освіту в Бове в історика й письменника Жана-Батіста Луї Крев’є. Спершу він намагався зробити кар’єру в торгівлі, але безуспішно. Після цього він влаштувався на роботу дрібним державним урядовцем у Парижі й почав у вільний час створювати літературні твори. Його перша публікація, «Смерть Поліекта» (1751), була поетичною переробкою класичного сюжету. Згодом він публікував короткі вірші, зокрема статті в «Меркурії де Франс». Наприкінці 1750-х років він звернувся до сатири й драматургії. У 1757 році він опублікував псевдонімний сатиричний лист, що критикував французьку періодичну пресу. Наступного року його п’єсу «Любов, що визволяє» (1758) було поставлено в Бордо. Він також опублікував сатиричний твір «Ложе прапора Р. Ф. Жилле», який відбивав його антиклерикальні погляди й коментував суперечки навколо публікації «Енциклопедії».

Перша географічна публікація Ментеля, «Елементи географії» (1758), була шкільним підручником, присвяченим континентам і містила розділ про Францію. Її публікація збіглася зі зростанням дискусій про реформу освіти у Франції XVIII століття. У 1760 році Ментеля призначили викладачем географії та історії у Військовій школі в Парижі, де він поєднав ці два предмети у своїй педагогічній діяльності. Цей підхід ліг в основу його «Географічного, хронологічного й історичного керівництва», яке супроводжувалося численними картами. У 1766 році він одружився з Леоною, батько якої також викладав у Військовій школі. Починаючи з 1760-х років, Ментель створив безліч підручників із географії та історії, багато з яких витримали кілька видань. Серед його найуспішніших дореволюційних праць — «Елементи римської історії» (1766) і «Елементарна космографія» (1781). Пізніше він написав тритомну працю «Стародавня географія» (1787-1793) для «Методичної енциклопедії» Шарля-Жозефа Панкука, а також три томи «Словника сучасної географії» (1784-1789). Він також співпрацював із П’єром-Жилем Шанлером над «Всесвітнім атласом фізичної та політичної географії», масштабною картографічною працею, опублікованою наприкінці 1790-х років і що містила 170 карт.

Ментель викладав у Військовій школі за правління Людовика XVI і раніше навчав молодшого брата короля, Карла-Філіпа, графа д’Артуа. У 1778 році його призначили історіографом графа. У 1780-х роках він брав участь у географічній освіті інших членів королівської родини. У 1786 році Ментель розробив навчальний глобус для Луї Жозефа, дофіна Франції. Створений інженером Жаном-Тобі Мерклейном і подарований 1788 року, глобус містив кілька знімних шарів, що репрезентували фізичну та політичну географію. Зовнішню земну частину глобуса можна розділити на дві півкулі, відкриваючи всередині небесний глобус, що показує сузір’я та деякі з найяскравіших зірок. Усередині також міститься восковий глобус, який зображує топографію Землі; це був перший рельєфний глобус, коли-небудь створений. Наприкінці 1780-х років Ментель співпрацював з Оноре Габріелем Рікеті, графом де Мірабо, допомагаючи в підготовці багатотомного дослідження Пруссії та надаючи географічні матеріали й карти. Праця частково спиралася на попередню місію Мірабо до Берліна й згодом стала предметом політичних суперечок. Напередодні Французької революції помешкання Ментеля в Парижі було місцем зустрічей географів і вчених, зокрема Жана-Батіста Бургіньйона д’Анвіля, П’єра-Симона Лапласа, Жозефа-Луї Лагранжа, Антуана-Лорана де Лавуазьє і Гаспара Монжа. Він також був пов’язаний з інтелектуальними колами, асоційованими з Жаком П’єром Бріссо, відомим лідером фракції жирондистів.

Після початку Французької революції 1789 року Ментель залишився в Парижі, тоді як кілька членів його родини емігрували до Сполучених Штатів, зокрема його син Вальдемар. У листуванні 1790 року Ментель описав свої фінансові труднощі, зокрема втрату стипендії та спроби забезпечити себе завдяки публічним курсам. Після смерті Мірабо 1791 року він публічно підтримав революційні принципи, опублікувавши «Лист громадянина Паризької комуни» (1791), брошуру на захист свободи друку. На початку 1790-х років він зблизився з республіканськими інтелектуальними колами, пов’язаними з Жаком-П’єром Бріссо та жирондистами. Після закриття Військової школи його призначили «професором суспільної географії» й надали кімнати в палаці Лувр, де він продовжив викладання. Він опублікував кілька підручників, що відбивали новий адміністративний поділ Франції, зокрема «Méthode Courte et Facile pour Apprendre Aisément et Retenir sans Peine la Nouvelle Géographie de la France» (1791 р.) і «Елементарну таблицю географії Французької Республіки» (1792 р.). У 1795 році Ментеля призначили професором географії в нещодавно створеній Вищій нормальній школі, де він читав лекції разом із Жаном-Ніколя Бюашем. Того ж року його обрали до Національного інституту, і він значиться серед членів Академії написів і красного письменства. Згодом він обіймав викладацькі посади в різних навчальних закладах Парижа та брав участь у урядових комісіях, що займалися питаннями освіти й мистецтва. Серед його головних праць революційного періоду — «Географія, що викладається новим методом» (1795), яку було замовлено як підручник для початкових шкіл і яка витримала кілька видань. Він також створював історичні та географічні праці в період Директорії та Консульства. Але після реорганізації Інституту Наполеоном 1803 року Ментель утратив свою посаду в цій установі.

В епоху Наполеона Ментель опублікував багатотомну працю «Математична, фізична і політична географія всіх частин світу» (1803-1805), підготовлену спільно з Конрадом Мальте-Бруном. Його пізні праці були прихильні до Наполеона й відображали територіальні зміни Французької імперії. В останні роки життя Ментель продовжував переглядати й розширювати свої географічні праці. Але й після краху бонапартизму справи не стали гіршими, і 1815 року Людовик XVIII нагородив його орденом Почесного легіону. Він помер у Парижі 29 грудня 1815 року. Попри вражаючу кількість праць, більшість його географічних студій було проігноровано наступними поколіннями.

Цей мемуар повертає том до спокійної вченої географії. Мантель зіставляє карти Гійома Деліля та д’Анвіля й виправляє розташування Мікен, Гереона та річок Арголіди. Це суто антикварна праця з історичної географії. Деліль поміщав Мікени на південний захід від Аргоса, д’Анвіль — на північний схід. Мантель надає перевагу другій позиції. Страбон перелічує Теменій, Аргос, Гереон і Мікени в такому порядку: від Аргоса до храму Гери сорок стадіїв, від храму до Мікен ще десять. Пейтингерова таблиця також поміщає Мікени між Аргосом і більш північними Клеонами. А помилка Деліля, мабуть, виникла з фрази Страбона, який називає Лернейське болото спільною належністю територій Аргоса й Мікен. Географ зрозумів це як безпосередню близькість обох міст до болота. Павсаній дає ще ясніші вказівки. Той, хто йде з Немей через Трет до Аргоса, бачить руїни Мікен ліворуч; отже, вони лежать східніше дороги й не можуть міститися на південний захід від Аргоса. Гереон розташований за п’ятнадцять стадіїв ліворуч від Мікен. В «Електрі» Софокла вихователь Ореста також показує ліворуч храм Гери й поруч «багаті на золото Мікени». Тут Деліль помиляється, а д’Анвіль має рацію.

Але д’Анвіль, зі свого боку, хибно розташував Ерасин і Фрикс південніше Лерни. За Павсанієм, мандрівник, що йде з Аргоса до Лерни, спершу зустрічає Ерасин, який впадає у Фрикс, а Фрикс несе воду в море між Теменієм і Лерною. Отже, обидві річки мають лежати північніше Лерни, між нею та Аргосом. Мантель згадує, як особисто говорив про це з д’Анвілем: той показав рукописний начерк, де намагався узгодити карту з Павсанієм, але задля цього переніс Теменій до мису Парфенія, що створило нову помилку — відстань до Навплії стала утричі більшою за вказані Павсанієм п’ятдесят стадіїв.

На завершення Мантель звертається до нотатки Дютейля про річку Ерасин. Давні вважали, що води Стімфалійського озера зникають під землею в Аркадії й знову з’являються в Арголіді. Оскільки Ерасин був значно відоміший за Фрикс, дивно, що Павсаній зробив його притокою менш значної річки. Перевірити це за матеріалами абата Фурмона не вдається, бо його карти Пелопоннесу виявилися попередніми й неточними начерками. Головна моральна формула мемуару — non jurare in verba magistri, не клястися словами вчителя. Навіть Деліль і д’Анвіль помилялися, якщо не перевіряли всіх свідчень. Автор не руйнує авторитет великих географів, але нагадує, що повага до них зобов’язує продовжувати їхнє дослідження, а не повторювати їхні рішення.

Верон де Форбонне — «Про характер питань, що допускають точне розв’язання в політичній економії»

Наступний автор теж відносно новий, тож наведемо й його біографію. На момент публікації мемуару він уже помер, і його ім’я було внесено до панегіриків на самому початку тому. Верон де Форбонне (1722-1800) був французьким економістом і фінансистом, прихильником «егалітарного лібералізму» та натхненником фізіократичного руху завдяки своїй теорії циклів, але доволі близьким до ідей Буагільбера та Вінсента де Гурне. Він походив із родини виробників мусліну по лінії свого діда Гійома та батька Франсуа-Луї Верона дю Верже (1695-1780), президента консульського двору й довічного секретаря Королівського сільськогосподарського товариства Ле-Мана. Останній придбав колишнє феодальне володіння Форбонне, розташоване в парафії Шампассан на північ від Ле-Мана, 1732 року. Приблизно у двадцятирічному віці він додав до свого прізвища прізвище «де Форбонне». Потім він заснував фабрику з виробництва мусліну, і його син працював разом із ним. По лінії матері, Анн-Маргерит Плюмар, також походячи з купецької родини, Верон де Форбонне був двоюрідним братом економіста Луї-Жозефа Плюмара де Данжеля. Залишивши батьківську справу, від 1750 року Франсуа Верон узявся за літературну кар’єру, створюючи переклади (зокрема «Політичні міркування» Девіда Г’юма) і ясні, доволі актуальні мемуари з фінансів і торгівлі, дистанціюючись у них від меркантилізму. Подорожі привели його до Іспанії та Італії, і одна з його найраніших економічних праць (1753) присвячена саме стану фінансів в Іспанії. Його універсалістський дух звів його з Дені Дідро, який замовив йому 14 статей, переважно з економічних питань, для «Енциклопедії», написаних у період із 1750 до 1755 року. Між ними навіть виникла суперечка через переклад Форбонне роману Карло Ґольдоні «Справжній друг» (1756-1757). Щоправда, це іноді пояснюють тим, що «Енциклопедії» загрожувала цензура, а Форбонне прагнув посісти офіційну посаду й знайшов привід віддалитися від небезпечних друзів.

Як би там не було, 1756 року його призначили генеральним інспектором Монетного двору, а згодом, 1759 року, його прикріпили до Етьєна де Сілуета, нового генерального контролера фінансів, де він активно брав участь у реформах, здійснюваних цим міністром. Однак, попри те, що його голос було почуто, невдовзі його усунули від справ інтригами мадам де Помпадур. До 1763 року він став простим радником у парламенті Меца. Він вирішив частково усамітнитися у своїх маєтках і присвятити себе написанню власних праць. Якийсь час він був директором журналу під назвою «Journal de l’agriculture, du commerce et des finances», але 1767 року, опублікувавши свої «Principes économiques», Форбонне став в опозицію фізіократам, а Франсуа Кене підготував критичний коментар до його статей, опублікованих в «Енциклопедії». 1771 року він повернувся до міністерських справ і дістав посаду «почесного радника» в Монетному дворі — дещо символічну посаду, яку обіймав до її скасування 1791 року.

1787 року, у віці шістдесяти п’яти років, він одружився з мадемуазель Ле Рей де Шомон, дочкою Жака-Донатьєна Ле Рей де Шомона, губернатора Будинку інвалідів, і хрещеницею Людовика XV. Подружжя усамітнилося в замку Форбонне в Шампассані. 1789 року третій стан Шампассана доручив йому представити на зборах другого округу Мамерса складений ним самим список скарг, який послужив зразком для інших парафій. Згодом він кілька місяців працював у фінансовому комітеті Установчих зборів. Будучи поміркованим реформатором і стримано відданим королівській справі, він був запрошений до Національного інституту наук і мистецтв після його заснування (1795), де представив деякі зі своїх останніх праць.

Приводом для мемуару стали листи Міку-Дюмона про кредитні банки, фінанси та моральну силу уряду. Інститут поставив запитання: «Чи слід республіці брати позики і під який відсоток?». Міку-Дюмон визнав його нерозв’язним. В абсолютному вигляді воно позбавлене змісту, а щодо дійсності вимагало б стільки гіпотез, скільки існує обставин, що впливають на позику. Форбонне розгортає цю думку в загальну методологію політичної економії. Наука встановлює незмінні принципи; адміністрація ж застосовує їх у конкретній обстановці. Армію будують відповідно до місцевості, кораблем керують залежно від вітру, конструкції, вітрил, оснащення та вантажу. Так само й державний діяч має миттєво оцінити безліч умов. Цьому «швидкому й певному поглядові», що відділяє геній від посередності, не можна навчити готовою формулою. Отже, позику не можна ані безумовно приписати, ані безумовно засудити. Морська торговельна держава, яка має довготривалу кредитну систему й значні митні доходи, природно надає перевагу позиці замість негайного податку. Велика континентальна держава, змушена захищати численні кордони й утримувати сухопутні сили, також не може під час війни обійтися одним лише оподаткуванням. Спроба покривати надзвичайні витрати виключно податками вилучає капітали з виробництва, зменшує майбутні доходи й підриває саму основу могутності.

Так само безплідною є суперечка між прихильниками єдиного земельного податку та єдиного податку на споживання. Державні доходи течуть різними каналами; мистецтво полягає не в тому, щоб знищити всі, крім одного, а в тому, щоб пізнати природну продуктивність кожного й не закупорити його. Потрібно перевіряти, чи порушує конкретний непрямий податок права громадянина, чи потребує він свавільного нагляду, чи скорочує споживання, чи падає на кількість людей замість їхніх можливостей. Але заборонити саму ідею непрямого податку так само нерозумно, як обкладати всю промисловість свавільними оцінками під гарною назвою журі.

Форбонне визнає теоретичну формулу, що будь-який податок зрештою лягає на землю, але відкидає прямий практичний висновок із цього. У багатьох частинах Франції землеробського капіталу ледве вистачає на посередню обробку; орендарі платять із запізненням, власники змушені чекати, а втрата худоби на кілька років занурює господарство в убогість. Додатковий земельний податок знизить ціну продукції нижче від витрат і остаточно зруйнує кредит. Звідси постає умовна схема: у мирний час значну частину державних витрат краще покривати непрямими податками й водночас розвивати землеробський капітал; тоді земельний дохід зможе слугувати заставою надзвичайного кредиту під час війни. Але й цю схему не проголошено універсальним законом — це лише приклад питання, яке можна вивчати на фактичних даних. Форбонне протиставляє такому дослідженню стару фінансову максиму: «наука полягає в тому, щоб безперервно все змінювати», тобто переходити від одного крайнього засобу до іншого й виснажувати нове джерело після знищення попереднього. Це жахливий принцип, що призвів до безлічі катастрофічних наслідків.

Та істинна мудрість виражається давнім правилом «нічого понад міру». Держава здатна загинути навіть під тягарем власної слави, якщо її підприємства не співмірні з її засобами. І взагалі: «суспільне щастя є єдиною справжньою славою». Великі надії автор покладає на префектури, нещодавно засновані за Бонапарта. Вони мають зібрати відомості про населення, землю, культури, капітали, зайнятість, промисловість, внутрішнє й зовнішнє споживання, торговельний баланс, дороги, податкову спроможність і стан освіти. Лише після цього політична економія зможе перевіряти свої гіпотетичні розрахунки й розподіляти суспільний тягар за єдиною мірою; лише отримавши достатні обсяги статистичних даних, можна буде побудувати справжню точну науку. І остання важлива думка мемуару — «поспішай повільно». Французький народ, «люб’язний і дотепний, але іноді надто квапливий у прагненні насолоджуватися й легше підвладний почуттю, ніж розмислу», має звикнути до рішень, підготовлених у тиші. Отже, зрештою ми бачимо, що Форбонне засуджує революційні експерименти, але сподівається на раціональне управління з боку централізованої префектської адміністрації.

Дестют де Трасі — «Міркування про деякі питання ідеології»

Заключні три мемуари утворюють єдиний філософський цикл авторства Дестюта де Трасі, головного «ідеолога» другого класу Інституту. З огляду на надзвичайну важливість цього автора, всі три мемуари перекладено російською та опубліковано окремими статтями (перша, друга, третя). У першому мемуарі він уточнює вчення Кондильяка і захищає тезу, що знання про тіла виникає з відчуття опору. Приводом до його написання стала нова редакція творів Кондильяка, що включала раніше не опублікований «Мову обчислень» і виправлений «Трактат про відчуття». Трасі простежує розвиток думок Кондильяка від «Досліду про походження людських знань» (1746) через перше видання «Трактату» (1756) і до останніх виправлень перед смертю 1780 року. Оскільки в цій галузі в Кондильяка було мало суперників, то «історія його думок є майже історією науки». Однак пошана до попередника тут слугує вступом до доволі радикального перегляду його системи. Локк довів відсутність уроджених ідей і правдоподібно показав походження знання з відчуттів, але не пояснив, як кілька видів відчуттів перетворюються на безліч абстрактних і складних понять, і допускав поділ відчуттів і рефлексії. Він навіть приймав за прості ідеї деякі очевидно складні поєднання, тож системи Локка ще було недостатньо. Кондильяк пішов далі. Уже в першому творі він розрізняв саме відчуття, віднесення його до зовнішньої причини і судження про відповідність цій причині. Щоправда, він ще не зрозумів, що саме віднесення є судженням, і навіть більше того, всупереч Локку й Вольтеру продовжував стверджувати, ніби око від природи знає фігуру, величину, положення і відстань.

У «Трактаті про відчуття» Кондильяк визнав, що просте відчуття є лише внутрішньою зміною істоти і само по собі нічого не повідомляє про зовнішній світ. Ні нюх, ні слух, ні смак, ні зір не виводять нас назовні. Це робить дотик, але лише в поєднанні з рухом і опором. У останній редакції Кондильяк ще ближче підійшов до ідей самого Трасі. Нерухома статуя, навіть зазнаючи тактильного відчуття, не отримує ідеї протяжності, бо в її сприйнятті немає суміжності й безперервності. Тіло мислиться як безперервність дотичних протяжних частин, і відчуття має дати такий самий безперервний ряд. Коли статуя проводить рукою вздовж власного тіла, вона відчуває «безперервність мене». Трасі вважає, що Кондильяк зупинився за один крок від ясного розв’язання:

«Ми дізнаємося, що тіло існує, лише тому, що воно перешкоджає нашим рухам і дає нам відчуття опору; це відчуття можливе лише тому, що раніше ми усвідомлюємо власний рух».

Відчуття твердості саме по собі ще недостатнє. Якщо нерухому статую стиснути важким предметом, вона зазнає болю і твердості, але не впізнає зовнішньої причини. Опір — це складне сприйняття, що поєднує твердість із рухом. Саме два одночасні, але розрізнювані елементи дають змогу винести перше судження. Фізично цей опір слід пов’язувати не стільки з непроникністю, скільки з інерцією тіла, що протистоїть рухові.

Відтак Трасі переходить до ще радикальнішого розходження. Кондильяк вважав, що статуя, яка спершу відчула троянду, а тепер гвоздику, порівняє спогад про троянду з новим запахом і винесе судження. Але Трасі це заперечує. Поки відчуття не пов’язані із зовнішніми обставинами, два одночасні відчуття зливаються в одну модифікацію. Так, наприклад, запахи в ароматичній суміші здаються єдиним запахом, а кислота і луг у сполученні дають одну речовину солі. З тієї самої причини з новим відчуттям змішується спогад: сам спогад ще не повідомляє, що він належить до минулого.

Розрізнення пам’яті та спогаду про минуле вже передбачає судження. Кондильяк колись поділяв уяву, пам’ять і впізнавання на три здатності. Трасі скорочує їхню кількість. Уява в цьому значенні є дуже яскравою пам’яттю, а впізнавання — це пам’ять плюс судження. Аналіз має виявляти складне там, де буденний погляд бачить просте. Перше справжнє судження можливе лише після відкриття зовнішнього тіла. До цього одночасні сприйняття зливаються, і тоді порівнювати нічого. Перше судження тому має вигляд: «існує щось, що чинить опір моєму рухові». Уже потім відчуття пов’язуються з різними тілами, органами й обставинами та стають розрізнюваними.

З цього випливає незручний висновок: першу частину «Трактату про відчуття», де Кондильяк наділяє нерухому статую пам’яттю, порівнянням, бажаннями і звичками, слід відкинути. До відчуття опору статуя не здатна судити. Трасі згадує мадемуазель Ферран, чию думку Кондильяк високо цінував, і вона також підозрювала, що перша частина конструкції неспроможна.

Отже, критика зачіпає всю першу частину «Трактату про відчуття». До опору не можна з певністю приписувати статуї ті розрізнення й розумові операції, які Кондильяк уже змушує її здійснювати. Сенсуалізм Трасі стає вченням про діяльну, рухому істоту, а не лише про сприймача вражень (пор. критику сенсуалізму з боку німецьких філософів). Водночас найспірніший перехід лишається теоретичним: з неможливості наперед припускати розрізнення відчуттів ще треба довести, що відкрити його здатен винятково опір. 

Наприкінці Трасі визнає, що досі вважав існування тіл очевидністю. Але противники можуть заперечити, що якщо всяке відчуття є внутрішньою зміною, то й опір не доводить зовнішнього об’єкта. Це змушує перейти до наступного мемуару й безпосередньо дослідити софізми Мальбранша та Берклі.

Дестют де Трасі — «Про існування та гіпотези Мальбранша і Берклі»

Наступний мемуар Трасі починає майже з ноткою роздратування. Раніше йому не спадало на думку доводити, що його власне тіло існує, що Всесвіт не є привидом, а життя — це не послідовність ілюзій. Але великі імена здатні надати безумству гідності філософської проблеми. Саме тут проходить межа між «старою теологічною метафізикою» та новою філософською метафізикою, тобто ідеологією. Для першої питання про реальність тіла постає наприкінці довгого ланцюга міркувань про Бога і душу; для ідеології воно міститься ще до початку власне науки. Трасі відмовляється докладно розглядати давніх пірроністів, які сумнівалися навіть у власному сумніві: це «справжня хвороба розуму», ліком від якої є аналіз операцій мислення. Мальбранш, виходячи з платонівського світу ідей, твердив, що безпосередньо ми знаємо лише духи; існування тіл підтверджується не відчуттям, а об’явленням Мойсея про створення світу. Істину ми споглядаємо в Богові: in Deo vivimus, movemur et sumus. Чуттєвий світ стає блідою копією божественної думки. Берклі йде ще далі. Він визнає перебування речей у божественному розумі, але вважає, що розповідь Мойсея не потребує існування матерії. У «Діалогах між Гіласом і Філонусом» він доводить неможливість тіл поза сприймаючим духом.

Увесь аргумент Берклі, на думку Трасі, тримається на змішуванні відчуття з якістю або тілом, що викликає відчуття. Берклі міркує приблизно так: чуттєві речі безпосередньо сприймаються чуттями; чуття безпосередньо сприймають лише відчуття; отже, чуттєві речі є самими відчуттями. Відчуття може існувати лише в дусі, а це означає, що й чуттєва річ існує лише в дусі. Підміна відбувається між двома різними речами. Відчуття справді є станом істоти, що відчуває, але з цього не випливає, що його причина теж є відчуттям. Слід було б дослідити, яким чином людина від власних внутрішніх змін доходить до висновку про зовнішній об’єкт. Берклі цього не робить і зберігає двозначність.

Ба більше, Берклі наперед припускає те, що заперечує. Він говорить про чуття, але чуття передбачає орган сприйняття, а орган передбачає тіло. Якщо тіло — лише ідея, то й орган виявляється ідеєю, а чуття — «ідеєю ідеї». Він говорить про мозок, руки, відстань і рух, а потім оголошує все це неіснуючим. У другому діалозі Філонус змушує Гіласа визнати, що мозок, як чуттєва річ, є лише ідеєю. Потім він несподівано «рятує» реальність світу: ідеї не залежать від людської волі, отже, мають існувати в безконечному дусі, який їх уміщує. Так заперечення матерії перетворюється на доказ Бога. У третьому діалозі з’ясовується, що практичне життя залишається незмінним: досить замість «речі» говорити «ідеї». Людина й далі бачить, торкається й їсть ідеї; ідеї рухаються за законами фізики тощо. 

Трасі зводить трьохсотсторінковий трактат до двох істин і однієї гіпотези. Істинно, що «матерія взагалі» не існує як окрема істота — існують лише конкретні тіла. Істинно також, що тіла нам відомі через відчуття. Але цілком гіпотетично, що причини відчуттів зобов’язані існувати в думці духу. Щоб розплутати «логогриф» слова існувати, Трасі починає з формули Рене Декарта: «Я мислю, отже, існую».

Відчувати — означає бути істотою, що відчуває, а отже й існувати. Але так безпосередньо пізнається лише власне «я». Зовнішня річ пізнається через рух, волю та перешкоду. Я хочу закрити руку й закриваю її; якщо хочу відкрити — відкриваю. Але камінь заважає знову стиснути долоню. Перекладений в іншу руку, він перешкоджає вже її рухові, тоді як перша вільна. Отже, камінь є, і при цьому не є мною. Власне тіло виявляється подібним способом, але належить мені, бо я відчуваю те, що з ним відбувається, і моя воля спричиняє його рухи.

«Опиратися — означає існувати; це означає мати цілком реальну якість. Істота, що має її, справді є істотою, і істотою, відмінною від мене».

Усі властивості тіл виводяться з опору. Безперервний опір упродовж ряду рухів дає нам протяжність. Різний опір у різних напрямках дає форму. Здатність поступатися більшій або меншій силі створює твердість, м’якість, в’язкість, подільність, щільність і плинність. Переміщення під дією нашого руху дає рухливість. Інші відчуття виникають від зіткнення зовнішніх тіл із тілесними органами. Тому безпосереднє чуття доводить існування «я», а опір — існування зовнішнього світу. Жодного посередницького духу для цього не потрібно. Мальбранш не пояснює, чому тілесні речі не можуть діяти на нас, а Берклі не пояснює, яким чином ідея одного духу штовхає, коле або щипає ідею іншого.

У післяслові Трасі хвалить іншу книгу Берклі — «Нову теорію зору». Вона фактично спростовує «Філонуса», оскільки показує, що зорові відчуття безпосередньо повідомляють не про тіло, а про знаки, які ми вчимося пов’язувати з тактильним досвідом. Видимі розміри змінюються залежно від відстані, тоді як дотикові відношення зберігаються; отже, саме рух і дотик дають стійке знання про існування. Дехто вважав, що Берклі лише бавився софізмами. Для Трасі це не має значення. Добре вибудувана помилка заслуговує на розбір, якщо її усунення виявляє підвалини істинної думки. Крім того, Мальбранш, безперечно, вірив у власну гіпотезу, а «думка Мальбранша, якою б вона не була, ніколи не є річчю, яку дозволено зневажати».

Дестют де Трасі — «Міркування про проєкти пазиграфії»

Останній мемуар тому спрямований проти проєктів універсальної писемної мови. Він виник як додаток до праці Дежерандо, який розглядав конкретну систему пазиграфії. Трасі ж хоче з’ясувати, чи можлива пазиграфія взагалі. Спершу він суворо розрізняє мову і письмо. У широкому сенсі мова — це будь-яка система знаків, що виражають ідеї: мовлення, жести, дотики. Діти й масони можуть умовними рукостисканнями обмінюватися повідомленнями в темряві; теоретично смак і запах теж могли б стати мовою, якби їхні відмінності легше створювалися й передавалися. Але у вузькому сенсі мова — це система голосових знаків, звернених до слуху. Мовлення переважає інші засоби швидкістю, різноманітністю та зручністю. Воно діє вдень і вночі, не потребує інструмента, місця й приготування. Тому всі народи надавали йому перевагу, коли могли. Письмо ж не виражає ідеї безпосередньо. Воно перетворює голосові знаки на зорові, тобто зображає звуки. Написане слово незнайомою мовою нічого не повідомляє читачеві, доки він не знає його звучання і значення. Якщо зображення виражає ідею безпосередньо, це вже не письмо, а самостійна зорова мова. Тому неправильно говорити «ієрогліфічне письмо» або «китайське письмо»; точніше говорити про ієрогліфічну або китайську зорову мову. Алгебраїчні, арифметичні й хімічні символи також є частинами зорових мов.

Звідси випливає, що писати й читати у строгому сенсі можна лише через розмовну мову. Жест або ієрогліф можна перекласти словами, але це буде переклад, а не читання. «Писати — означає зображати звуки; читати — означає вимовляти зображені звуки». Якщо пазиграфія хоче дати універсальне письмо, то завдання вже розв’язане: алфавіт здатен записати будь-яку розмовну мову. Потрібно лише додати знаки для відсутніх звуків і усунути випадки, коли один звук передається кількома літерами або одна літера — кількома звуками. Трасі мріє про фонетичну орфографію, але визнає, що навіть така невелика реформа наштовхується на опір. Та насправді пазиграфісти прагнуть не універсального письма, а універсальної мови. Їхні знаки мають безпосередньо виражати ідеї й перекладатися будь-якою мовою. Це нова самостійна знакова система, а не спосіб запису наявної. Обіцянка, що пазиграфію можна «читати» будь-якою мовою, ґрунтується на тій самій плутанині: її не читають, а щоразу перекладають.

Універсальність такої мови майже неможлива. Будь-яка розвинена система знаків значною мірою є умовною. Природне походження можуть мати деякі жести, звуки або зображення, але подальші похідні встановлюються угодою. Щоб нова мова стала спільною, всі народи мали б добровільно прийняти одні й ті самі умовності. Учені вже мали майже універсальну латинську мову й дозволили їй занепасти; сподіватися, що вони погодяться опанувати штучну систему, ще менш розумно. Якщо ж усе-таки створювати нову мову, то вона має бути голосовою, а не зоровою. Голосова мова легко записується алфавітом, а отже, набуває всіх переваг зорової: сталості, поширення в просторі та збереження в часі. Але додатково вона придатна для розмови, внутрішнього мовлення й запам’ятовування. Вимовляючи думку вголос або пошепки, людина допомагає увазі й судженню.

Досвід Китаю, як його описував Джордж Стаунтон у звіті про посольство Макартні, показує труднощі зорової мови. Усі китайці опановують розмовне мовлення, але лише небагато хто цілком володіє системою писемних знаків. Навіть під час перекладу простих повідомлень часто залишається приблизний зміст; звідси неясність договорів і довільність наказів. Трасі пов’язує повільність наукового розвитку Китаю саме з труднощами зорової мови, хоча це судження, звісно, ґрунтується на вкрай обмежених європейських відомостях. Але головна трудність не у виборі рисок чи складів. Щоб за один раз створити мову, потрібно попередньо побудувати повну філософську класифікацію всіх людських ідей, усіх їхніх похідних, поєднань і змін. Лише після цього знаки майже самі розташувалися б під поняттями. Така праця перевищує сили окремого розуму. Знаки не можуть випереджати розвиток знання:

«Потрібно було б, щоб наші ідеї та всі наші науки, особливо ідеологія, уже були завершені; знаки можуть відставати від поступу ідей, але ніколи не можуть його випередити».

Навіть якби досконалу мову було створено, її довелося б постійно змінювати разом із наукою, і вона негайно втратила б універсальність. Нова система не зменшила б змішання мов, а додала б до нього ще одну мову. Тому реалістичніший шлях — узяти вже поширену й розроблену мертву мову, наприклад латинську або грецьку, і поступово виправляти її, не боячись порушувати звички живих носіїв. Вона ніколи не стане цілком філософською, але зможе стати послідовнішою. Зрештою найширше пошириться та мова, яка краще виражає науки й мистецтва. Трасі завершує дуже жорстким вердиктом: «Я вважаю універсальну мову такою, що перебуває в тому самому становищі, що й вічний двигун». Але тут же віддає належне всім невдалим спробам. Проєкт пазиграфії спонукав його точніше розрізнити мову і письмо; отже, навіть безплідна спроба приносить користь і заслуговує на вдячність. Попередити винахідника про неможливість мети — означає не завадити йому, а радше допомогти.