Автор тексту: Франсуа-Еммануель Тулонжон
Прочитано 2 фруктидора V року (19 серпня 1797 року).
Опубліковано в третьому томі «Мемуарів Інституту», у класі моральних і політичних наук.
Зміст усіх томів «Мемуарів» можна знайти тут.
Дослідники часто вдавалися до цікавих або глибоких наукових розвідок, намагаючись виявити моральні чи фізичні причини величі й занепаду націй, а також обставини, що спричиняють або супроводжують їхню політичну слабкість чи силу. Ці причини намагалися відшукати в наслідках законодавства, у постійному впливі звичаїв або релігійних переконань, або ж у впливі клімату. Усі ці чинники, безперечно, мали б діяти, однак досі ніхто ще не досліджував, наскільки глибоким може бути вплив причини більш природної, повсякденної й такої, що діє на народ безпосередніше, — його режиму харчування. Рослинні або тваринні речовини, якими живиться людина, зливаються з її власною плоттю і стають частиною її самої. Я не стану тут розглядати, до якої міри при цьому можуть змінитися її фізичний стан або моральний образ; я маю намір лише дослідити, який вплив на політичне становище народу можуть мати ті види їжі, які він зазвичай споживає, а також ті види праці й занять, до яких його зобов’язує ця потреба в поживі.
Щоб порозумітися, необхідно спершу викласти кілька загальних принципів і визнати їхню істинність.
Політична сила нації не полягає в чисельності її населення. Індія кишить жителями, але це не заважає їй бути здобиччю для першого-ліпшого загарбника. Ця політична сила навіть не визначається цілком фізичними чи моральними якостями окремих людей: дикі народи мають міцну статуру й сильний характер, але їхня політична могутність дорівнює нулю. Отже, у цивілізованого народу під могутністю або силою слід розуміти лише ту частину населення, яка залишається в розпорядженні уряду для зовнішніх дій після того, як забезпечено всі внутрішні потреби: tectum, victum et vestitum (дах над головою, поживу й одяг). Лише після того, як народ нагодований, одягнений і забезпечений житлом, можна вважати реальною силою те, що він може спрямувати на зовнішню торгівлю, мистецтво, промисловість, мореплавство, а також на зовнішні й неминучі війни. Якщо визначати політичну силу саме так, легко побачити, що перевага залишиться не за тією державою, яка має найчисленніше населення, а за тією, яка, забезпечивши всі свої внутрішні потреби, зможе спрямувати назовні й надати як вільний ресурс найбільшу частину свого населення.
Приклади говорять краще й доводять більше, ніж міркування. Візьмімо приклад, візьмімо два об’єкти для порівняння: Англію — державу, що найближча нам своїми звичними зв’язками, становищем і навіть суперництвом; і візьмімо нас самих як другий об’єкт. Давайте розберемося, чому Англія з населенням у вісім мільйонів осіб, протистоячи утричі більшій кількості людей, зберігала рівновагу, утримувала морську торгівлю, досягала успіхів у промисловому виробництві та мистецтвах і навіть часом схиляла шальки терезів на свою користь. Відкиньмо всі думки, не пов’язані з предметом, і подивімося, чи не стала — якщо абстрагуватися від державного устрою, законодавства, релігії та моралі — якась простіша, матеріальна причина достатньою підставою для того, щоб дати їй реальну перевагу: можливість досягати не меншого за менших засобів.
Я вважаю, що цю причину можна знайти в тому, як харчуються народи цих двох країн, у тому, що називають раціоном харчування народу. З цією причиною справа стоїть так само, як і майже з усіма простими причинами, які часто лишаються непоміченими саме через свою простоту. Людському розумові властиво завжди шукати десь далеко великі причини великих наслідків. Майже завжди, навпаки, великі результати є плодом причин вельми незначних, але чий вплив стає величезним завдяки постійності їхньої дії. У Франції народ харчується переважно зерновими й споживає дуже мало м’яса; в Англії ж народ їсть багато м’яса й споживає мало зерна. Розгляньмо, до якого результату призводить така відмінність у раціоні.
Щоб прогодувати зерном — пшеницею, ячменем або житом — сто людей, які самі не займаються його вирощуванням, необхідно залучити працю щонайменше ста інших людей, цілковито присвячених цьому заняттю. Водночас, щоб прогодувати сто людей м’ясом свійських тварин, що пасуться стадами, досить зусиль двох або трьох осіб (однією з яких може бути дитина), аби стерегти худобу й переганяти її. Тоді як сільське господарство потребує величезної кількості коней, знарядь, постійного догляду й безконечної праці, щоб прогодувати народ, який живиться зерном, народові, що живе з м’яса своїх стад, потрібен лише пастуший посох, а його харчі самі доходять до ринку. Тоді як землероб змушений ділитися частиною свого врожаю з тваринами, що перевозять його продукцію на далекі відстані; тоді як він, поборовшись із примхами погоди та мінливістю долі, змушений наймати працівників, щоб зібрати, укрити, обмолотити й захистити від псування та комах свій важкий і ненадійний урожай, — пастух остерігається лише епізоотій, які трапляються рідко й втрати від яких не завжди виявляються непоправними.
Нарешті, тоді як землероб, прив’язаний до своєї ріллі, фактично не може покинути свій наділ під страхом смерті, і навіть його присутність не завжди оберігає землю від небезпек, пастух же, такий самий рухливий, як і його майно, пересувається й знаходить прихисток разом із ним. І тут необхідно звернути увагу на головний наслідок цієї відмінності: тоді як у землеробського народу з двохсот осіб вільними залишаються лише сто — тобто, у найкращому разі, половина населення (згідно з нашим розрахунком, який радше занижує, ніж перебільшує справжню пропорцію), — у іншого народу вільні чотири п’ятих населення. Причому цей розрахунок залишає значний запас ресурсів для ведення сільського господарства, необхідного для забезпечення частини його потреб. Цей розрахунок, який можна вважати точним для земель середньої якості, виявиться ще менш вигідним, якщо застосувати його до неродючих ґрунтів, яких чимало обробляється у Франції. Є краї, де праця землероба ледь забезпечує його власне прожиття після вирахування насіння, витрат на обробіток і державних податків. А тим часом ті самі землі, якби їх відвели під вигін і пасовища, давали б їжу кращої якості, поживнішу, і потребували б для свого освоєння не більш як соту частину тих рук, що зайняті на них нині. Адже очевидно, що будь-яка землеробська праця, яка не створює надлишку понад те, що споживає сам працівник, є чистим збитком для державної могутності.
Та й це ще не все. Тут, як і всюди, багатство породжує багатство, а сила породжує зростання сили. Не лише народ, який залучає менше робочих рук для свого пропитання, зберігає більшу їхню кількість вільними, але відбувається й таке: оскільки їжа тваринного походження за однакового обсягу поживніша за рослинну, руки — підкреслю ще раз — стають справді дужчими, а м’язи міцнішими. Отже, у застосуванні фізичної сили можна виграти, мабуть, п’яту або десяту частину. І цей надлишок сил, спрямовуючись у сферу ремесел та промисловості, неминуче породжує там конкуренцію, яка вимагає вдосконалення методів праці. Адже там, де багатьом доводиться жити з одного й того самого заняття, винахідливість і вправність мусять боротися за збут продукції та застосування своїх талантів. Тому ми й бачимо, що Англія загалом — це країна, де вдосконалення машин і механічних засобів зайшло найдалі. І справжня причина цього — аж ніяк не палкість уяви, якій не сприяє місцевий клімат, і не особлива турбота з боку уряду, що існує й в інших місцях, а виключно надлишок населення. Ці люди, не будучи потрібними для забезпечення суспільства харчами, спрямовуються у сферу мистецтв і промисловості, де конкуренція змушує їх досягати досконалості. Буває навіть так, що політичні кризи й далекі війни, які в інших країнах відвертають від технічних занять, тут, навпаки, спонукають підтримувати вже створені підприємства, роблять необхідними всі ресурси винахідливості й навчають замінювати механічними засобами ті робочі руки, що зайняті на інших теренах. Невдовзі промисловість, стаючи звичкою, поширюється на всі сфери суспільної діяльності. Праця людини тепер призначається лише для тих завдань, де людський розум діє в союзі з руками, тоді як механічні засоби доповнюють і замінюють її всюди, де участь думки не є абсолютно необхідною.
Отже, з однієї лише цієї першопричини — режиму харчування народу, того виду їжі, який він споживає щодня, і тих видів діяльності та праці, до яких цей вибір продуктів його зобов’язує, — природним і послідовним чином, через ланцюг причин і наслідків, народжуються сімейний достаток, міць держави й суспільне процвітання. Ремесла, спонукувані нуждою і вдосконалювані конкуренцією, вчать раціонально розподіляти використання всіх матеріалів у сільському чи громадянському господарстві. Залишки врожаю, солома, призначена самою природою для удобрення ґрунту й корму худоби в сувору пору року, більше не витрачаються на те, щоб покривати ветхі дахи осель. Дерево — цей коштовний і дедалі рідкісніший матеріал, призначений природою для опалення та найважливіших промислів, — більше не марнується бездумно на спорудження грубих і погано захищених домівок. Ми більше не бачимо людини, яка через брак вовняної тканини напіводягнена в конопляне полотно; і француз перестав би бути єдиним у Європі, кому судилося ховати свої ноги в дерев’яні черевики — взуття сире й незручне для праці, що сковує й сповільнює рухи суглобів, а згодом деформує їх. Шкури худоби, що служила йому поживою, дали б йому, як і всім іншим народам, змогу користуватися м’якою шкірою. І нехай ці подробиці не видаються негідними уваги навіть законодавця: найдавніший закон — єдиний, що пережив саме громадянське устроєння народу, який досі його зберігає, — не нехтував найдрібнішими деталями. Той, хто продиктував його, знав, що плин людського життя складається з дрібниць кожного дня.
Нинішні обставини найбільш сприятливі для того, щоб змінити цей невигідний звичай і привчити сільських жителів до поживнішої, якіснішої й дешевшої їжі. Майже в усій Франції простий житель харчується самим лише хлібом; а оскільки така їжа потребує величезного обсягу для насичення — і тим більшого, чим нижча її якість, — не буде перебільшенням оцінити щоденне споживання працюючої людини в три фунти. Водночас в інших країнах, де подібний раціон поєднується з продуктами тваринного походження, достатньо максимум половини цієї кількості, яка знаходить собі вигідну заміну. Завдяки щасливому збігові обставин, причини якого нині не час розбирати, сільські володіння ще ніколи не були такими багатими на худобу всіх видів, як сьогодні. І це реальне багатство стане, щонайменше, дієвим відшкодуванням тих більш примарних багатств, що покинули нас.
Звичка й звичай — найупертіші противники будь-якого роду нововведень; і сила їхня така, що для того, аби замінити добре кращим, потрібно значно більше зусиль, ніж для того, щоб учинити зло або залишити його мирним володарем того місця, яке воно захопило. Звички й звичаї настільки сильні, що останнім часом, коли штучно створений дефіцит скидався на справжній голод, я сам бачив, як дрібні землевласники або поденники продавали за безцінь голову худоби, хоча її обсяг міг би годувати їх значно довше, ніж те зерно, на яке вони її обміняли; до того ж їм доводилося витрачати частину виручених коштів лише на те, щоб вирушити в далекий шлях по це саме зерно. Така сила звичок у людини, якій праця залишає надто мало дозвілля для роздумів.
Лише уряд має право запроваджувати корисні нововведення, та й то — з дотриманням найвищої обачності. Розум готує їх, а час і досвід завершують розпочате. Безперечно, якби хтось спробував змінити таку повсякденну звичку, як національний раціон, він не досяг би успіху самими лише логічними доводами, і вже тим паче — заходами поліції чи законами. Нові звичаї повільно приживаються лише завдяки особистому прикладу. Щоб їх прийняли, факти мають довести: те, що пропонується сьогодні, краще за те, що було вчора. У цьому випадку, коли для того, щоб оцінити й використати дари природи, потрібна певна вправність. Саме метод засолювання дає змогу подовжити строк зберігання й збільшити запаси продовольства тваринного походження. Поживні соки, утримувані дією солі, не випаровуються так, як під час варіння свіжого м’яса. На відміну від нього, солонину можна вживати холодною будь-коли; процес її перетравлення в організмі відбувається повільніше, а отже, поживні речовини засвоюються повніше, з меншими втратами.
Так звана «гамбурзька яловичина» повсюдно поширена в Англії. У найскромнішому трактирі або під дахом найбіднішого фермера мандрівник зустріне величезні соковиті шматки солонини. Їхній вигляд і розмір свідчать про домашній достаток — а саме він є фундаментом суспільного добробуту й політичної могутності держави. Поживні властивості цього продукту настільки великі, що серед англійських моряків навіть побутує приказка: їхні матроси легше переносять перетин екватора і рідше хворіють лише тому, що в їхніх шлунках іще залишається з’їдений удома шматок яловичини. Цю невелику перевагу, якою вони володіють, ми можемо оспорити або, точніше, перейняти. Заможним сільським землевласникам слід подати приклад, а урядові — створити умови для його поширення.
Насамперед необхідно укласти коротку й зрозумілу інструкцію щодо способів засолювання. Популяризацію цієї практики можна було б полегшити, якби поєднати її з правилами сплати натуральних податків. Худобу, придатну для такої переробки, можна було б приймати в рахунок податків. Управління цією частиною зборів у кожному адміністративному центрі кантону можна було б передавати на відкуп підрядникам, а виручені кошти спрямовувати до державної скарбниці. Для заможних землевласників це стало б зручним способом дістати додаткову можливість розрахуватися за зобов’язаннями, що дало б їм змогу заощаджувати зерно. Оскільки вживання цього продукту не потребує витрат на зберігання, а продаж може здійснюватися вроздріб, сільський житель міг би спробувати його без зайвих витрат, без авансів і без будь-яких інших видатків, окрім вартості самої покупки, набуваючи його в тій малій кількості, яку дозволяють його статки.
Отже, споживач спробував би частково замінити їжу, яку він отримує із зернових, поживнішим і дешевшим продуктом; він звик би до нього, щойно переконався б у його перевагах. Родючі землі було б відведено під ріллю, де врожай удесятеро перевищує потреби землероба; а бідні або низькоякісні ґрунти, замість того щоб утримувати й займати людей, які ледь добувають на них собі прожиток, було б залишено для розведення худоби. Це забезпечило б якіснішу й калорійнішу їжу та не потребувало б і двадцятої частини тих робочих рук, які зайняті в рільництві.
Слід також зауважити, що всюди, де власник ділянки не має достатньо землі, щоб використовувати власний плуг, він змушений звертатися до великих землевласників. У такому разі витрати на обробіток посередніх ґрунтів поглинають його продукцію настільки, що в нього ледь залишається невеликий надлишок понад посівний матеріал. Тут не місце повторювати все сказане про ресурси штучних луків, які дають змогу використовувати посередні землі, майже не потребують витрат на обробіток і слугують опорою для домашніх тварин узимку. Метою цієї праці було лише обґрунтувати дві істини, які раніше ще не піддавалися аналізові й потребують подальшого глибокого вивчення. Перша полягає в тому, що політична могутність нації визначається не загальною чисельністю її населення, а тим вільним надлишком людей, яким вона розпоряджається. Друга ж полягає в тому, що цей надлишок утворюють ті жителі країни, чия праця не є суворо необхідною для забезпечення прожитку решти. Те, яким саме чином забезпечується цей прожиток — через звичне споживання зернових чи через продукти тваринного походження, — створює різницю більш ніж у третину в чисельності «вільної» частини населення, а отже, і в політичній могутності народу.