Автор тексту: П’єр-Шарль Левек
Мемуар із першого тому зібрання статей другого класу Інституту Франції. Переклад із французької
Оригінальне видання 1798 року.
PDF-версію статті можна завантажити й прочитати тут
Філософія — це не наука про природу, не наука про міри й не наука про числа; адже можна в найвищому ступені володіти цими корисними науками й водночас бути дуже далеким від того, щоб заслужити ім’я філософа. Вона не полягає в достойній поведінці; адже людина може мати бездоганні звичаї, маючи при цьому нерозвинений розум і розсудок, позбавлений вправи. Вона також не полягає в знанні моральних принципів; адже можна натренувати пам’ять для заучування цих принципів і зберігати їх лише в пам’яті: підтвердженням цьому слугує Періандр, тиран Коринфа, славетний мудрістю своїх висловів і жорстокістю своїх учинків.
Філософія, тобто любов до мудрості, — це й є сама мудрість; вона ж являє собою не що інше, як розум здоровий і вільний від помилок, наскільки людському розумові взагалі дано від них уберегтися. Крім того, необхідно, щоб мудрість поширювалася на багато предметів; адже ми не визнаємо наймудрішим із людей того, хто припускається найменше помилок лише тому, що має найменший запас ідей. У такому разі справжнього мудреця довелося б шукати серед тих ще диких людей, у яких ледь можна розрізнити перші паростки наших здібностей.
Здавалося б, від самого свого виникнення люди мали робити лише впевнені кроки до філософії, і першим із цих кроків мало стати те свідчення, яке вони дали самі собі про свої відчуття. Справді, оскільки люди не можуть пізнавати нічого, крім як через чуття, а чуття, завдяки своїй взаємній підтримці, виправляють помилки одне одного, можна було б подумати, що їм належало пізнавати самі лише істини. Оскільки розум цілком успішно дає раду предметам, про які має точне знання, слід було б очікувати, що перші люди закладуть фундамент філософії, і ця будівля зростатиме з покоління в покоління завдяки послідовним відкриттям усіх тих людей, що прийшли слідом за першими засновниками.
Однак розвиток людського розуму відбувався інакше. Людина не лише здатна сприймати відчуття й усвідомлювати їх. Якби її природа була такою, вона завжди мала б лише одну-єдину ідею — ідею того відчуття, яке переживає в поточну мить. Але вона має здатність пригадувати відчуття, які отримала, а отже, здатність передбачати, що зможе отримати подібні відчуття знову. Вона має уяву — це означає, що з безлічі ідей, отриманих через відчуття й збережених у пам’яті, вона може складати нові ідеї. У цих поєднаннях вона може помилятися, з’єднуючи розрізнені ідеї й утворюючи з їхнього союзу образ, який неможливо зустріти в природі. Так, чуття дали уявлення про жінку, людський голос, лева й орла, а уява створила з них
чудовисько з людським голосом, рисами орла, жінки й лева,
хоча подібна істота ніколи не існувала й ніколи не зможе існувати.
За допомогою уяви люди створювали комбінації ідей, які сприймали за справжні знання; вони вважали себе просвіченими в тому, для вивчення чого ще не мали засобів, і навіть у тому, що ніколи не стане об’єктом нашого пізнання. Знаючи лише крихітний клаптик землі, вони складали описи Всесвіту — космографії; не відаючи навіть складу того краю, де самі жили, і не розуміючи, як сформувався верхній шар ґрунту під їхніми ногами, вони створювали теорії походження світу — космогонії. Кілька разів правильно підмітивши причини, що спричиняли певні наслідки, люди забажали дізнатися причини всіх явищ без винятку. А оскільки знайти їх часто було важко, а часом і неможливо, вони вигадували причини, які насправді причинами зовсім не були.
Оскільки людина здатна пізнавати лише те, що доступне якомусь із її органів чуття, то виходить, що якщо в природі й існують речі, які можуть бути сприйняті лише за допомогою відсутнього в нас чуття, тоді такі речі для нас не існують. Проте, коли люди не могли виявити в об’єктах, підвладних чуттям, причини явищ, що їх вражали, вони починали шукати їх у істотах, чуттям не підвладних. Вони створювали цих істот силою своєї уяви, або перебільшуючи й приписуючи їм ті якості, якими володіли самі, або, навпаки, заперечуючи наявність у цих істот певних властивостей. Таким чином, саме на основі уявлень, отриманих через органи чуття, — уявлень або гіпертрофованих, або таких, що виключали якісь якості, — вони зрештою сформували образи певних істот, про існування яких жодне з їхніх чуттів їм не свідчило. Таке було походження хибних богів.
Ймовірно, у ці хибні уявлення їх спершу ввергло не пусте цікавість, а турбота про власне благополуччя. Серед відчуттів, які вони переживали, були й болісні. Людина, що зберегла пам’ять про ці відчуття, помічала, що вони мають свою межу, і, щоб наблизити цей кінець, вигадувала засоби, які не мали жодного зв’язку з тим результатом, який вона їм приписувала. Так, у найдикіших племенах люди вірять, що інші люди — такі самі слабкі й неуківські, як і вони самі, але шановані ними за чаклунів, — зможуть за допомогою слів і дивних церемоній відганяти лиха, які вони вже зазнають або яких лише бояться. Чаклуни з’явилися раніше за релігійні ідеї: їх знаходили навіть у тих племенах, де не вдалося виявити жодних слідів релігії. Але коли людська уява створила істот, чиє існування неможливо було сприйняти жодним із органів чуття, і коли ці народжені фантазією істоти навіяли людям жах, чаклун зумів переконати одноплемінників, що має владу над цими могутніми створіннями. Тим самим він сам здобув над своїм племенем владу, яка була тим нестримнішою, що спиралася на ілюзію.
Спершу чаклуни скористалися болем і страхом, які викликали в людей фізичні недуги; вони пообіцяли відвертати або зцілювати ці хвороби засобами, що не мали жодного стосунку до тих результатів, які їм приписувалися. Так вони стали першими лікарями. Після виникнення релігійних уявлень чаклуни заволоділи й ними. Вони вже зловживали довірою свого племені, і їм не становило труднощів продовжити це й далі. Вони вихвалялися тим, що підтримують близьке спілкування з вищими невидимими істотами, можуть пом’якшувати їхній гнів молитвами, повелівати ними за допомогою заклинань, задабрювати їх підношеннями й підживлювати жертвами. Вони стали першими віщунами, першими звершувачами жертвопринесень, першими жерцями.
Коли уявлення племені розширилися, не ставши при цьому точнішими, вони систематизували релігійні ідеї, перетворили догмати й обряди на подобу науки і стали першими теологами. Зрештою, спритно використовуючи все, що могло дати їм владу над собі подібними, вони зібрали — наскільки це було можливо — все, що люди знали, що вони вважали знанням, і навіть те, чого вони знати не могли, і стали першими філософами. То були філософи, які й самі помилялися, і вводили в оману інших. Засліплені фальшивим світлом своїх знань, вони були зацікавлені в тому, щоб відкривати свою науку лише по крихтах задля захвату натовпу, і водночас підтримувати загальне невігластво, аби завжди залишатися об’єктом цього захвату.
Саме на виявлення й знищення причин цих помилок має бути спрямована істинна філософія. Однак на зорі свого існування філософія, ще сліпа, прийняла їх усі й поклала в основу своїх принципів. Вона зберігала їх навіть у міру свого розвитку, і чим далі просувалася обраним хибним шляхом, тим дужче продовжувала збиватися з курсу. Ці хибні уявлення в їхній первісній формі виникли у великій майстерні людського роду — на високогір’ях Татарії. Звідти вони спустилися до Індії, де набули величного вигляду науки, потім поширилися Азією й утвердилися в Єгипті. Ми побачимо, як вони проникли до Європи й стали підмурком того, що тривалий час називали філософією.
Греки, чия мова вже тоді була багатою, ясною й точною, в ті часи, коли простота їхніх звичаїв дозволяла б нам зарахувати їх до народів, яких ми називаємо варварськими, уже тоді мали найсприятливіший інструмент для правильного використання свого розуму. Адже не слід помилятися: для розвитку нашого інтелекту аж ніяк не байдуже, чи користуємося ми бідною або багатою, добре чи погано структурованою мовою. Оскільки слова — це інструменти, за допомогою яких ми робимо умоглядні ідеї доступними для чуттєвого сприйняття; оскільки саме за допомогою слів ми самі формуємо свої думки, передаємо їх іншим, поєднуємо, розділяємо, об’єднуємо, порівнюємо і, певною мірою, маніпулюємо ними, — бідність мови неминуче шкодить багатству наших ідей. Погано структурована мова не дасть нам ані донести їх до оточення, ані уявити їх самим собі в усій повноті й ясності. Тому й бачимо, що людський розум розширюється й удосконалюється лише за допомогою вже розвинених мов, а з мовами варварськими інтелект сам лишається в стані варварства. Мови збагачуються завдяки розмаїттю ідей і стають точними завдяки їхній ясності. Багатство й краса грецької мови, помітні вже від часів Гомера, доводять, що греки вже тоді повною мірою й із великою користю застосовували свої інтелектуальні здібності. Навіть ті, хто має лише поверхові знання грецької, знають, який розум, яка проникливість і яка точність виявляються в поєднанні слів, з яких утворюються складні лексеми, що становлять основу її багатства. Ті, хто присвятив себе її розбору, зведенню до найпростіших елементів і первісних принципів, щоб простежити її структуру, незмінно засновану на аналогії, ще більше захоплюються філософською красою цієї мови.
Отже, ми бачимо досить тривалий період часу, коли розум греків здавався здоровим і водночас таким самим широким, наскільки це дозволяли тодішні скромні успіхи в торгівлі та мистецтвах. Я не кликатиму на свідка поезію Гомера, бо це втягнуло б мене в подробиці, яких я тут не можу собі дозволити. Потрібне було б ціле дослідження, щоб показати, що міфологія Гомера ніколи не була теологією греків, хоча дехто з них, очевидно, і сам помилявся щодо цього; що слід ретельно остерігатися змішування міфологічних богів із богами теологічними, хоч і ті, і ті називаються одними й тими самими іменами. Той Юпітер, Бахус, Геркулес і Ескулап, яким споруджували вівтарі, не були тим самим Юпітером, якого драматичні поети зображали узурпатором і тираном, що тремтить від страху бути, своєю чергою, скинутим із престолу (Есхіл, «Прометей»); тим самим Бахусом, який діставав удари палицями на сцені (Арістофан, «Жаби»); тим п’яницею й ненажерою Геркулесом, який, будучи посланий богами як посол, зрадив їхні інтереси заради обіду (Арістофан, «Птахи»); або тим Ескулапом, якого Арістофан називає «поїдачем екскрементів» (Арістофан, «Плутос»). Теологічні боги — або, радше, єдиний Бог, означуваний різними іменами відповідно до своїх різних атрибутів, — був об’єктом шанування; міфологічні ж боги були віддані на волю блискучої або грайливої уяви поетів.
Якщо я залишаю тут осторонь поеми Гомера, я також не говоритиму про тих людей, які носили звання мудреців, бо загалом вони нам надто мало відомі; але, що зводиться до того самого, я позначу епоху й тривалість цього періоду іменами Гесіода, сучасника Гомера, і Феогніда, який міг знати тих, кого називають мудрецями. Ця тривалість становить приблизно три століття. Протягом цього проміжку часу розум не впадав у великі помилки, оскільки дотримувався приписаних йому меж і зовсім не прагнув вправлятися на предметах, досягти яких йому не дозволено.
Можливо, вважалося, що все суще мало своїм першопочатком воду; ця думка, певно, належала найдавнішим спостерігачам. Справді, оскільки видається доведеним, що води вкривали всю землю, люди, народжені на тій частині суходолу, яку води покинули першою, і ті, що бачили, як вона розширюється в міру їхнього послідовного відступу, мали б гадати, що води є першопочатком землі та всього, що народжується на її поверхні. Саме дотримуючись цієї думки, Гомер казав, що Океан породив богів:
Ωκεανόν τε θεῶν γένεσιν.
(«Іліада», кн. XIV, ст. 201)
Можливо також, вони приписували рух, життя всього сущого — вогню, першопочаток якого вбачали в сонці; він був душею світу, богом, який усе бачить і все чує:
Геліосе, ти, що все бачиш і все чуєш…
(«Іліада», кн. III, ст. 277)
Можливо, вони вірили, слідом за Гесіодом, що певні сили, нижчі за верховне божество, але вищі за людину, стежать за вчинками смертних («Труди і дні», ст. 252); можливо також, разом із тим самим Гесіодом вони вважали, що людський рід пройшов через різні віки й, спершу щасливий, поступово опустився до того стану нужди, свідками якого вони були («Труди і дні», ст. 108 і далі). Вони знали, що наділені розумом, але не намагалися з’ясувати, чи є їхній інтелект наслідком їхньої фізичної будови, чи це особлива здатність якоїсь істоти, яку неможливо сприйняти органами чуття і яка пов’язана з їхньою відчутною природою. Очевидно, вони вірили лише в те, що винних буде покарано ще в цьому житті — або самих, або в особі їхнього потомства; але вони не мали жодного уявлення про загробне життя («Труди і дні», ст. 225). Нарешті, не схоже, щоб бодай одне з думок, які ми щойно розглянули, ставало предметом їхніх філософських роздумів. Моральні істини, що сяють своєю простотою, і правила, корисні для управління народами, — ось якими були плоди їхніх пошуків.
Яку вдячність мала б живити філософія до греків, якби вони й далі співміряли свій розум із цією щасливою простотою, спрямовуючи його в руслі розвитку суспільства, торгівлі та мистецтв, спираючись на спостереження за природою; якби вони веліли йому зупинятися там, де проходить межа спостереження і тих знань, у достовірності яких ми можемо переконатися самі! Однак, надто живі, щоб перебувати в спокої, який вони сприйняли б за млявість; надто марнославні, щоб віддати перевагу шляхетній гордості володіння істиною перед марним бажанням блиснути неправдою; надто допитливі, щоб задовольнитися лише тим, що нам дозволено знати, — вони заблукали в порожніх фантазіях уяви. Ба більше, те, що здавалося плодом їхньої власної уяви, насправді було лише науками, отриманими ними в Єгипті від деяких жерців у місті Сонця [1].
Людиною, яка найбільше спричинилася до омани людського розуму, був Піфагор. Наділений вражаючою зовнішністю й талантами, здатними чарувати, він надовго покинув батьківщину, щоб вирушити на пошуки до Азії та на береги Нілу — по знання, яких не міг почерпнути в Греції, або, точніше, по омани, яких ще здоровий глузд його співвітчизників не зміг би породити. На винагороду за свої труди він привіз лише недосконалі одкровення, випитані в єгипетських жерців — людей, можливо, й учених, але таких, що з користолюбства й гордині прагнули зберегти знання виключно для себе і, з огляду на своє становище, не могли бути схильні до одкровень. Вихований жерцями, Піфагор перетворив своїх учнів на своєрідних ченців: примусив їх до мовчання, підпорядкував тим самим правилам стриманості, яких дотримувалися єгипетські служителі культу, і змусив відмовитися від власності — хоча саме прагнення до набуття й збереження майна надає людям стільки життєвої енергії. Він підпорядкував їх законам релігійної таємниці, виокремив поміж інших особливим убранням, належним їхньому орденові, і створив широку обитель захоплених прихильників. За його словом природа заселилася вищими сутностями, розподіленими по різних ієрархіях: богами, демонами, душами й героями. Він «постиг», що таке Бог, що таке душа, звідки вона постала і що з нею станеться; словом, він знав усе те, чого люди не дізнаються ніколи, і зробив це знання підвалиною свого вчення.
З часом його легковірні послідовники почали сподіватися, що шляхом катування плоті й літургійних обрядів вони зможуть увійти в спілкування з вищими, умоглядними істотами й самі обернуться на безсмертних богів. Мораль, така проста й чиста в устах перших мудреців, опинилася оповита невиразним жаргоном. Піфагор убрав її в символічні вислови; з таким самим успіхом її правила можна було б записати єгипетськими ієрогліфами. Якщо вірити тим, хто доніс до нас окремі положення його вчення, він не ставав переконливішим для розуму навіть тоді, коли висловлювався без іносказань. За його словами, ми повинні любити своїх батьків і матерів, бо вони уособлюють для нас безсмертних богів; ми повинні любити своїх близьких, бо вони є для нас образом духів-геніїв. Невже саме на таких доводах мудрець має ґрунтувати засади нашого обов’язку?
Навіть ті істини, які він перейняв у чужинців, залишалися для нього лише туманними думками, оскільки він не знав доказів, на яких вони ґрунтувалися. Так, він сам — або, принаймні, Гікет Сіракузький, один із його учнів, — вважав, що Земля обертається навколо Сонця, що існують антиподи, що Сонце перебуває в центрі світу, а зорі — це такі самі сонця, призначені освітлювати землі, які обертаються навколо них. Але якби вони знали докази цих істин, то відкрили б їх своїм слухачам; і тоді ці істини були б визнані давніми так само, як їх визнали люди Нового часу, щойно їм було подано докази. Оскільки ці істини й далі здавалися давнім сумнівними, оскільки їх оспорювали й заперечували, цілком очевидно, що філософи, які їх проголошували, не вміли підкріпити їх доказами, що змусили б визнати їхню слушність. Проте можна гадати, що ці докази були відомі чужинцям, які давали грекам лише поверхові уроки й обмежувалися тим, що повідомляли їм голі результати своїх наукових відкриттів.
Єгипетські жерці, змушені, можливо, зважати на фанатичне невігластво свого народу, оточували глибокою таємницею все, що вони знали або вважали, що знають. Вони піддавали суворим випробуванням тих, хто прагнув долучитися до їхніх секретів, і висловлювалися виключно іносказаннями. Ми готові допустити, що на те в них були виправдання, але хіба Піфагор мав ті самі причини поводитися подібним чином? Хіба не мав він відчувати, що ніщо так не суперечить мудрості, як таємничість, і що не можна, не вчиняючи провини, приховувати те, що корисне? Однак такою була практика його вчителів; будучи їхнім вірним послідовником, він не міг не вважати її священною. Його учні виявляли таку саму покірність щодо його уроків. Не допускаючи жодної перевірки чи обговорення, їм досить було почути фразу «Він сам це сказав», щоб прийняти його принципи з релігійною пошаною; в такій атмосфері будь-який сумнів став би злочинним.
Так буде завжди, коли наука зберігається всередині однієї корпорації як певне таємне надбання: вона перестане розвиватися, щойно керівники цього товариства вирішать, що вона досягла досконалості; а вони невдовзі дійдуть до такого переконання, бо марнославство навіюватиме їм віру у власне всезнання й у те, що до їхніх накопичених знань уже нічого додати. Наукові принципи перестануть бути предметом дискусій: вони обернуться на закони, на священні оракули, перед якими кожен буде зобов’язаний сліпо схилити свій розум. Спостереження й роздуми буде занедбано, бо переважить думка, ніби час, коли вони були необхідні, давно минув. Науку почнуть викладати як істину в останній інстанції, а не як предмет, який може бути підданий критиці. Будь-який, навіть найнікчемніший сумнів почне викликати осторогу; його приписуватимуть радше власному невігластву, ніж проникливості розуму. У складних випадках звертатимуться до вчителя; він винесе вердикт, і вся школа хором вигукне: «Сам сказав!» — і на цьому утруднення вважатиметься розв’язаним. Авторитет вирішуватиме все, а розум мовчатиме.
Майже в усіх грецьких філософів ми знайдемо або послідовників Піфагора, або плагіаторів його доктрини — при тому, що сам він запозичив її в єгипетських жерців. Це запозичене, а потім тисячократно прокоментоване вчення мало здаватися надзвичайно захопливим для греків, які вже тоді стояли значно вище за всі інші народи завдяки своєму смаку, талантам і генію, але ще не мали іншої науки, крім небагатьох давніх переказів. Одні з цих переказів були принесені північними колоніями, з яких почалося заселення Греції, інші — колоніями фінікійськими та єгипетськими. До хибних уроків про природу, яку ніхто й не думав спостерігати, були прив’язані уроки екзальтованої метафізики, яку розум відкидає, але яка звертається до уяви. Відомо, що люди взагалі набагато схильніші дозволяти уяві вводити себе в оману, ніж іти за керівництвом розсудку, а жвавість греків робила їх сприйнятливішими до цього природного ваду людського розуму, ніж інших людей.
Піфагореєць Оккел із Луканії не став обтяжувати себе пошуками походження речей; він проголосив, що всеосяжне ціле існувало завжди, що воно незмінне й ніколи не загине. Як, — казав він, — воно могло б бути зруйноване? Силою, що перебуває поза ним? Авжеж, ні, адже поза цілим не існує нічого. Силою, замкненою всередині цього цілого? Це неможливо, бо для цього сила мала б бути могутнішою за саме ціле, частиною якого вона є. Як і Піфагор, Оккел не стверджував, що матерія однорідна, однак він вважав, що кожен елемент може перетворюватися на інший; що, наприклад, коли сухість, яка становить землю, долає вологу, що міститься у воді, остання перетворюється на землю. Давні філософи недостатньо остерігалися схильності людей обманюватися словами й приписувати фізичне існування тому, що слова лише позначають. Вони створювали самостійні сутності з того, що є лише абстракціями, породженнями нашого розуму; цим вони продемонстрували, наскільки поганими метафізиками були, хоч їхня філософія майже цілком і складалася з метафізичних міркувань. Вони розглядали як реально існуючі самі по собі: тепло, холод, сухість і вологу. Однак сухість — це лише відсутність вологого начала; тепло — лише присутність вогню або, можливо, розрідженої, збудженої матерії, перетвореної стрімкістю руху на те, що ми називаємо вогнем; холод же є відсутністю цієї субстанції або її наявністю в надто малій кількості. Отже, існують речовини гарячі, холодні, сухі й вологі; але не існує таких речей, як «тепло», «холод», «сухість» і «волога» самі по собі.
Парменід Елейський, який спілкувався з піфагорейцями, так само, як і Оккел, постулював вічність усього сущого в минулому. Але, будучи менш послідовним, він заперечував його вічність у майбутньому й вважав, що світ має загинути — наче перетворення чогось на ніщо менш неможливе, ніж виникнення чогось із нічого. Він визнавав лише два елементи: вогонь і землю, вважаючи їх началами всього: землю — як матерію, а вогонь — як творця й будівничого. Але якщо він учив про вічність усього сущого, чому він дозволив собі піти за заразливим прикладом інших філософів і взявся шукати першоначала речей? Не існує першоначала в того, що не мало витоку, або, що те саме, не існує причини початку в того, що ніколи не починалося. Зенон Елейський наполягав на тому, що в природі не існує порожнечі. В іншому ж він спрямував свою проникливість на впорядкування деяких операцій нашого розуму, і в цьому виявив мудрість, не намагаючись піднестися понад можливості розуму. Саме він першим перетворив міркування на мистецтво, підпорядкувавши його формам, які наочно демонструють його правильність або хибність.
Левкіпп визнавав існування порожнечі: він уявив атоми — складові першоначала всього сущого. Очевидно, саме він підказав Демокріту й Епікуру основні ідеї їхніх систем. Варто було лише знайти ці атоми, як уяві залишалося тільки наділяти їх на свій смак формами, що здавалися їй найпридатнішими для породжуваних нею примх; змушувати їх обертатися у вихорі, зближуватися, відштовхуватися, чіплятися одне за одне й поєднуватися. Саме так створювалися світи — або, точніше, саме так людський розум розтрачувався на умоглядні побудови, такі ж хибні, як і порожні, які при цьому називали філософією. Як же сталося, що любов до мудрості виявилася такою немудрою й такою малокорисною для людей?
Емпедокл з Акраганта був великим поетом, і втрата його творів має викликати в нас глибокий жаль. Давні, не боячись порівнянь, ставили його в один ряд із Гомером. Піднесеність його розуму й блиск уяви, безперечно, надавали його поезії величності стилю й краси думки. Як мислитель, віддаючись спільному для античних філософів безумству й прагнучи відкрити походження та першоначало речей, він уявив атоми — круглі, подібні між собою й найтонші частинки; як поет же, він змусив їх поєднуватися й розділятися під впливом любові та ворожнечі. До цих ідей, радше придатних для поезії, ніж для фізики, він додав запозичені з піфагорейської школи уявлення про ієрархію розумних сутностей, що стоять вище за людину, і про переселення душ; про ідеї, які Піфагор перейняв у Єгипті й які в незапам’ятну давнину перейшли з Індії до єгиптян. Подібно до індійців, він визнавав існування вселенської душі, але при цьому заселяв небеса богами й геніями. Це було зайвим примноженням сутностей: адже якщо велике Ціле мало душу, що пронизувала всі його частини, то навіщо були всі ці інші часткові душі?
Анаксагора вважають першим, хто відокремив божество від матерії, однак украй сумнівно, щоб у давніх коли-небудь існувало уявлення про абсолютно нематеріальні субстанції, хоч вони й уживали слова «душа» та «дух». Під цими термінами вони розуміли лише легкий подих або найтонший вогонь: вони лише витоншували матерію, але не виключали її зовсім. Декарт, мабуть, став першим, хто представив дух у чистому вигляді, заперечуючи в ньому будь-які якості, притаманні тілу, не виключаючи навіть протяжності. В іншому ж Анаксагор проклав той заплутаний і безвихідний шлях, на якому судилося загубитися всім філософам, що шукали першоначала речей. Він знайшов їх у гомеомеріях, або подібних частинках. Довгий час вони залишалися безладно змішаними або розсіяними, доки розум не поєднав подібні частинки з подібними; так виник порядок, і з’явився світ. Повітря утворилося з повітряних частинок, вода — з безлічі водяних, а земля — з безлічі земних. Саме частинки плоті сформували живу плоть тварин, а також кров’яні частинки, що сформували їхню кров.
Зрозуміло, що саме привело Анаксагора до такого висновку. Подібно до інших філософів, він заперечував саму можливість виникнення чогось із нічого. Однак він не займався спостереженнями за природою й не мав знань із хімії, а тому не міг уявити, що різні речовини можуть утворюватися внаслідок поєднання начал або матерій, які не мають із цими речовинами жодної подібності.
Демокріт був дуже вченою людиною: всі його знання привели лише до того, що він, із деякими змінами, відродив систему Левкіппа. Атоми, що блукають у порожнечі, під час свого поєднання стають першоосновами тіл. Самі тіла можуть розкладатися, але атоми вже не можуть: їхня твердість робить їх неподільними й незнищенними. Усе, що здатне розкладатися, саме по собі є складеним; отже, воно не є першоосновою, а саме має своїм початком те, з чого складається.
Сократ по праву заслужив звання філософа, оскільки зосередився на пошуку моральних істин і з однаковою зневагою відкидав порожні спекуляції довільної фізики та шалену метафізику. Далекий від претензій на знання витоків і подробиць виникнення речей, він наполягав на тому, щоб вивчення астрономії, геометрії та математики не виходило за межі практичної користі цих наук для повсякденного життя. А оскільки за його часів ще не усвідомлювали всієї повноти їхньої корисності, він неминуче замкнув ці науки в надто вузькі межі. Якщо він і заслуговує на осуд, то лише тому, що, будучи ворогом софістів, сам зробив свою діалектику софістичною і причепливою; тому що він заводив розмову з кожним зустрічним і допікав їх каверзними запитаннями, щоб зрештою довести їхні міркування до абсурду; тому що він звертався до громадян, яких уважали наймудрішими, і змушував їх визнати, що вони безконечно далекі від тієї мудрості, яку їм приписували й якою вони самі вихвалялися; тому що він лише розпитував інших, а потім висміював їхні відповіді, ніколи не розкриваючи власних думок. Із такою схильністю принижувати людей — схильністю, такою чужою поблажливості справжньої мудрості, — він неминуче мав нажити собі силу-силенну ворогів, і відомо, як зрештою він став їхньою жертвою.
Можливо, їхня ненависть не була єдиною причиною його смерті. Цілком очевидно, що він був забобонним і вірив у божественні об’явлення та ворожіння. Тому його звинуватили не в атеїзмі, а в тому, що він не вірить у богів своєї батьківщини й запроваджує нові божества. Цей останній пункт обвинувачення міг мати під собою підстави. Релігія греків складалася зі свят, ігор та обрядів; будучи чужою будь-яким догмам про духовність, вона тішила уяву, а не мучила її. Афіняни могли побоюватися — як згодом побоювалися й римляни, — що до них проникнуть містичні, заумні й софістичні ідеї, здатні розпалити уяву, зробити людей фанатичними й похмурими та посіяти серед громадян зерна тих безконечних чвар, які трясли Грецію за часів Пізньої імперії. Такі були релігійні ідеї, передані з Індії до Єгипту, а з Єгипту — тим грекам, що вирушали туди на пошуки мудрості. Для філософів вони не були позбавлені привабливості, оскільки мали витонченість і певну порожнечу, що нагадує глибину, а також давали розумові поживу для трудомістких розмислів. Очевидно, Сократ не застерігав своїх учнів від цих ідей, бо вони лягли в основу вчення Платона; і в тому, що він сам прийняв деякі з них, мене переконує формула, яку він уживав у клятвах. Замість того щоб клястися Юпітером, як це робили всі греки, він клявся гусаком або собакою. Цю формулу заведено вважати жартом, я ж знаходжу її вельми серйозною. Гадаю, що під гусаком мався на увазі ібіс — обожнена птаха Єгипту, а під собакою — Анубіс, «бог, що гавкає», єгиптян, [3] як висловлювалися поети: Latrator Anubis (Овідій, «Метаморфози», кн. IX, ст. 692; і Вергілій, «Енеїда», кн. VIII, ст. 698). Відомо, що в Римі суворі гоніння на єгипетські забобони та культ Серапіса передували переслідуванням християн.
За життя в Сократа були шанувальники, однак, судячи з усього, загалом він не користувався надто великою повагою. Бідняк у лахмітті, що бігає босоніж за перехожими, зупиняє їх і засипає запитаннями; людина, яка всупереч їхній волі просто посеред вулиць і площ читала їм нотації, докоряла їм за вади й хиби, за пристрасть до наживи та за те, як погано вони розпоряджаються своїм багатством; ця людина, яку дружина гамселила на очах у всіх на ринковій площі, в Афінах напевно здавалася більшості лише об’єктом для глузування — так само, як це було б у Лондоні чи Парижі. Його часто били, тягали за одяг і прилюдно висміювали ті, чиє терпіння виснажували його безконечні розпитування. І ця людина, яка за життя, безперечно, була оточена куди меншим ореолом слави, ніж багато інших філософів; ця людина, що не написала ані рядка, доки не опинилася в темниці, де вона переклала віршами кілька байок Езопа й склала гімн Аполлону (який, судячи з усього, ніхто не прагнув зберегти); ця людина, від якої не лишилося нічого, крім записів деяких її бесід, зібраних учнями й прикрашених витонченістю їхнього стилю, — саме вона після своєї смерті стала вшановуватися як найбільший із філософів, а часом і як перший серед людей. Йому звели святилище, назване Сократіоном, і поклонялися як божеству. Звідки ж узялася така велика слава після такого глибокого приниження? Усе річ у тому, що він став мучеником за філософію, а все філософське товариство вважало за честь мати власного мученика. Коли людина помирає за свої переконання, сама її смерть змушує вірити, що ці переконання мають виняткову вагу; адже страта вражає уяву куди сильніше, ніж будь-які логічні доводи, і вона слугує доказом навіть за відсутності будь-яких інших свідчень; річ у тім, що якщо страчений нічого не написав, уява надає його невідомим роздумам ту цінність, яку сама забажає; річ у тім, що майже всі філософи, які сягнули блиску в Греції після Сократа, вийшли з його школи або мали вчителів, що належали до цієї школи; річ у тім, що, як наслідок, його стали вважати главою всіх філософських течій, на які поділилися освічені люди або ті, хто прагнув такими здаватися, і передусім двох найславетніших — академіків і стоїків; річ у тім, що всі послідовники цих шкіл пестили свою пиху й підносили самих себе, обсипаючи Сократа найурочистішими похвалами та подаючи його смерть як печать, що скріплює їхнє вчення; і, нарешті, річ у тім, що одна з цих сект, платонізм, з часом стала своєрідною містичною релігією, а Сократ, якщо можна так висловитися, став святим і покровителем цієї нової віри. Додамо, що він не міг не стати предметом шанування навіть для християн, оскільки у II столітті нашої ери філософи-платоніки, пишаючись тим, що виводять своє вчення від Сократа, прийняли християнство й стали його корисними апостолами.
Хоча Сократ і намагався повернути філософію до простоти, в якій полягає істинна мудрість, йому випало прикре видовище бачити, як найяскравіший і найчарівніший із його учнів губиться в химерах, прийнятих у школах Піфагора, і він міг передбачити, що одного дня й сам буде представлений як глава школи, що в усьому суперечить його власним принципам. Чи звинувачують Платона в тому, що, як йому це приписують, він купив праці учнів Піфагора, аби знищити їх, попередньо вилучивши з них саму суть, чи ж його погляди стали наслідком вивчення Тімея та бесід з Евритом Тарентським і Архітом — у будь-якому разі його можна вважати піфагорійцем. Докладний виклад його доктрини забрав би тут надто багато часу. За нього все стало містичним: світ чуттєвих речей перестав існувати, бо він підлягає постійним змінам; реального існування набули лише ідеї — образи речей, — оскільки ці образи перебувають у божественному розумі, де вони незмінні. Велике дерево було великим лише тому, що співвідносилося з умоглядною ідеєю величі; ліжко існувало лише завдяки своїй подібності до першообразу ліжка, а будь-яка річ була прекрасною лише в силу свого зв’язку з ідеєю краси. Навіть моральна краса була підпорядкована цьому метафізичному жаргону. Одного разу Діоген увійшов до школи Платона, коли той міркував про ідеї та говорив про «стільність» і «чашність». «Я чудово бачу стіл і чашу, — сказав кінік, — але що стосується стільності й чашності, то я їх ніде не бачу». Платон відповів Діогенові з погордою, однак зневажливі вислови — це ще не аргументи. Ідеї аж ніяк не є прообразами чуттєвих предметів; навпаки, саме чуттєво сприймані об’єкти є прототипами ідей: тільки вони впливають на наші органи чуття, тільки вони викликають у нас відчуття, які передаються нашому розумові й закарбовують у ньому ідеї. Припустімо, що я ще нічого не знаю про стіл: стіл уперше потрапляє в поле мого зору; він викликає в мене відчуття, яке, будучи співвіднесене з моїм розсудком, закарбовує в ньому ідею столу. [4]
Мабуть, жодна людина не народжувалася з розумом живішим, точнішим, ширшим і проникливішим, ніж Арістотель, учень Платона. Він не мав ані поетичної уяви, ані чарівної витонченості, ані принадного стилю свого вчителя; йому навіть можна закинути певну сухість, але саме завдяки їй він був придатнішим для розгляду питань, що належать до царини розуму. Його геній виявлявся в самих концепціях, тоді як геній Платона — в деталях і виразності. Один умів майстерно малювати словами, інший же мав дар бачити глибше. Вражає широта його знань: він давав уроки філософам, поетам і ораторам, він давав їх цілим державам. Але йому не пощастило перетворити заняття фізикою за допомогою метафізики, а не на основі спостережень. Проте одного разу він усе ж звернувся до спостережень і створив шедевр, який цінується й донині, навіть після всіх відкриттів учених нашого часу, — свою «Історію тварин». Втім, перш ніж засуджувати його помилки, треба бути певним, що ми його розуміємо, а він пише туманно. Його праці, хоч і об’ємні, позбавлені докладних пояснень: це лише тези, тлумачення до яких він приберігав для лекцій у своїй школі. Саме це він відповів Александрові, коли цар поскаржився, що філософ оприлюднив своє вчення й зробив спільним надбанням знання, які сам полководець у розпалі своїх завоювань цінував вище за владу над світом.
Платон — той із усіх античних філософів, чиїм мріям судилася найдивовижніша доля. Його школа, що з часом перемістилася з афінських садів у мури міста, заснованого в Єгипті Александром, повернулася до тієї самої колиски, звідки її колись вивів Піфагор, аби там засяяти з новою силою. Там його погляди злилися з давнім єгипетським богослов’ям; вони змішалися з релігійними уявленнями язичників Східної імперії та вплинули на переконання деяких отців грецької церкви. Навіть у наші дні ці ідеї продовжують впливати на уми людей, які мало цікавляться філософією; подібно до того, як це було в Єгипті та в школі Піфагора, вони ховаються й оповиваються таємницею в похмурих пристановищах ілюмінатів.
Інші філософські школи Давньої Греції не могли похвалитися ані таким потужним впливом на уми, ані такою тривалою історією. Але оскільки вони відрізнялися одна від одної лише відтінками у своїх способах помилятися, навряд чи варто шкодувати, що доля не була до них прихильнішою. Усі вони вперто обирали головним об’єктом своїх пошуків те, що людина пізнати не може: першопричину, походження світу та природу душі. Усі вони одностайно відкидали як щось негідне уваги те єдине, що може бути предметом наших досліджень і спостережень, — тобто все, що осягається нашими чуттями.
Однак серед засновників численних сект двоє все ж заслуговують на те, щоб їх виокремили особливо, оскільки вони часом сходили зі своїх захмарних умоглядів, аби зайнятися справами собі подібних. Зенон Кітійський, який хотів піднести людину до самого божества, став автором етичного вчення, що, здається, зовсім не призначене для істот, наділених чуттями; він став главою стоїків — найпіднесеніших божевільних, якими будь-коли могло пишатися людство. Епікур же прищепив любов до чесноти, представивши її своїм учням в образі насолоди — насолоди, що була не чим іншим, як упоєним спокоєм душі, вільної від докорів сумління та забобонів. Демокріт називав цей щасливий спокій словом euesto (ἐνεστώ), і, здається, Епікур і в моралі, і в космогонії лише коментував праці цього філософа з Абдери.
Два протилежні вади створювали нездоланну перешкоду для розвитку справжньої філософії у греків. Першою було майже побожне шанування учнів до думки свого вчителя — шанування, яке заважало їм шукати, приймати й навіть визнавати будь-яку істину, що не вкладалася в догми їхньої школи, а також не давало помічати й відкидати помилки, освячені авторитетом наставника. Другою вадою було марнославне бажання заснувати нову школу, не відкривши при цьому ні нових істин, ані навіть нових помилок. Задовольнити ці амбіції можна було лише одним способом: маскуючи старі ідеї незвичними висловами й обманюючи людей словами, щоб ті не могли впізнати вже відому суть речей. Тим самим вони робили ще туманнішим те, чому й в інших школах часто вже й так бракувало ясності.
Але якщо ті, хто перетворив звання філософа на ремесло, лише затуманювали саму філософію — тобто розум, — то в творах поетів, істориків, ораторів і взагалі всіх літераторів вона, навпаки, помітно розвивалася й сяяла яскравим світлом. Цим авторам не було жодного сенсу спотворювати саму здатність мислити й доводити її часом до стану, що нагадує марення.
Було б проявом невдячності не визнати, що й ті, кого називали філософами, також надали людському розумові великі послуги. Більшість із них мали блискучий розум і видатні таланти; багато хто з них у питаннях, що не стосувалися створених ними систем, які вони прагнули захищати, утвердили великі істини. Їх можна порівняти з тими божевільними, які вражають здоровістю своїх міркувань, доки розмова не заходить про предмет їхнього безумства.
Однак, оскільки хибні погляди філософів тією чи тією мірою впливали на уми — адже настав час, коли кожен освічений чоловік вважав своїм обов’язком належати до якоїсь філософської школи, — для повернення розумові його справжньої чистоти потрібно було цілком зруйнувати саму будівлю філософії. Треба було, щоб усяка свідомість, висловлюючись словами Локка, уподібнилася «чистій дошці». Цю революцію здійснили варвари. Усе було повалено, усе зруйновано: Римська імперія, пам’ятки мистецтва, скарбниці людських знань. Здавалося, на всьому просторі Європи не лишилося інших ідей, окрім ідей завоювання, розорення, гноблення, тиранії, злиднів і рабства. Цю частину земної кулі було поділено між безліччю сеньйорів, сюзеренів або васалів — одвічних ворогів, розділених тією непримиренною ненавистю, яку тільки може породити корисливий інтерес. Кожне село стало оплотом влади, кожне поле — театром війни, що здавалася безконечною.
Та сили тисяч і тисяч суперників були нерівні. Слабким зрештою довелося поступитися сильним, а наймогутніші мали скористатися своєю перемогою, щоб іще більше зміцнити свою владу, і щоб ця стримувальна влада повернула на обширні території мир, який так довго залишався їм невідомим.
Народи, знову набувши спокою, мали передусім із великим завзяттям розвивати ремесла першої необхідності. Коли нагальні потреби були б задоволені, неминуче виникло б прагнення до надлишків; і в колі цих надлишків знайшлося б місце для витончених мистецтв, потреби мислити, спостерігати, пізнавати, потреби у відпочинку й водночас у просвітництві — як через працю власного розуму, так і через плоди праці оточення. Такий стан речей мав би привести до відродження мистецтв і філософії — філософії, якій належало б перебувати в згоді з розумом, оскільки вона стала б плодом звернення людини до самої себе, спостережень за іншими людьми та природою, а також роздумів, що поступово навіювалися мистецтвами в міру їхнього наближення до досконалості.
Безсумнівно, усе це відбувалося б із тією природною повільністю, якої природа дотримується в усіх своїх ділах, якби наші предки, повернувшись до благ мирного життя, не мали іншого наставника, крім власних відчуттів, розуму та навколишніх предметів. Це перетворення сталося б швидше і, можливо, не менш успішно, якби вони спершу виявили й вивчили шедеври грецької античності, не будучи знайомими з її філософами. Однак розумові судилося знову ступити на темні стежки, щойно він узявся б знову шукати світло. На жаль, ще до того, як люди дістали бодай якесь уявлення про давню літературу, і ще до того, як вони стали здатні оцінити її справжню вартість, вони знову набули найтуманнішого з усіх філософів, чиї праці пощадив час, — Арістотеля, який став іще незрозумілішим через коментарі арабських мислителів. Інше лихо полягало в тому, що першими дослідниками ледь відроджених наук стали богослови, чиє власне вчення тієї пори було виткане з уламків філософії Платона. Вони взялися за вивчення Арістотеля лише для того, щоб силоміць зробити його своїм однодумцем-богословом; від нього вимагали підтвердження будь-яким схоластичним фантазіям, що народжувалися в їхніх головах. Йому приписували дедалі нові й нові хитрощі щоразу, коли треба було змусити замовкнути опонентів — якщо, звісно, богословів узагалі можливо змусити замовкнути.
Арістотель, спотворений їхніми тлумаченнями й коментарями, породив демагогів, спритних у порожніх суперечках; Платон же, з яким познайомилися пізніше, сформував ряди похмурих або несамовитих містиків. Увесь інтелектуальний запал ішов лише на те, щоб коментувати, заплутувати й перекручувати думки цих двох мислителів. У підсумку Європу заполонили перипатетики, від яких відрікся б сам Арістотель, і платоніки, яких не визнала б жодна справжня школа Платона. Учення перипатетиків узяло гору, набувши такого самого священного статусу, як і сама релігія. Іменем Арістотеля сипали погрозами, відлучали від церкви, переслідували інакодумців, гострили мечі й роздмухували полум’я вогнищ.
Здавалося, людський розум навіки приречений волочити кайдани, накладені на нього фанатичними вченими, що вважали себе філософами. Проте спершу в Італії, а потім і в усіх інших країнах Європи видатні уми почали присвячувати себе витонченішим заняттям. Люди вивчали давні мови й читали авторів, чий геній уславив їх; сучасні мови позбувалися своєї грубості, пробуджувалася щира любов до словесності. Услід за цією любов’ю прийшов художній смак, і ті, хто присвятив себе літературі, з погордою відкидали схоластичні софізми. Учений світ, раніше зосереджений лише на теолого-філософських пошуках, розділився: одні лишилися вірними колишнім заняттям, інші звернулися до красного письменства. Останнє мало особливу принадність, а тому здобувало дедалі більше прихильників.
Рідкість і дорожнеча книжок свого часу сприяли тріумфові вчених-схоластів. Покірні учні неминуче живили своєрідне релігійне благоговіння перед думками, записаними в зошитах їхніх учителів, адже вони не знали інших праць, у яких ці погляди піддавалися б сумніву. Але було винайдено друкарство; книжок стало безліч, і тепер їх можна було купувати за невеликі гроші. Студент, який щойно з захватом слухав лекції титулованого наставника, за порогом школи знаходив книжки, де ті самі уроки переконливо спростовувалися. У його душі народжувався сумнів, готуючи ґрунт для звільнення від помилок.
Допитливість ставала дедалі загальнішою й охоплювала дедалі ширше коло предметів. Предметами дискусій стали навіть ті питання, сперечатися про які раніше вважалося злочином; відтоді будь-який авторитет втрачав свою силу, якщо йому бракувало опори у вигляді доводів розуму. Жодне з занять, якими бувають поглинуті люди, не лишалося знехтуваним; почали часто відвідувати майстерні, де спостерігали за дослідами, необхідними для практичного застосування ремесел. Про ці досліди, що їх проводили люди, які самі мало схильні до роздумів, почали міркувати; стали ставити й інші досліди, які вимагали більшої старанності, знань, підготовки та майстерності й давали вагоміші результати. Дослідники спускалися в шахти й вивчали в розмаїтті шарів ту верхню кору нашої земної кулі, яка єдина доступна для наших спостережень. Самотність сільського життя прикрашали вивченням давніх решток, накопичених у ґрунті глобальними переворотами, а також рослин, що вкривають землю, і тварин, яких вона годує.
Було винайдено лінзи, що наблизили до нас небеса, і небо стало пізнаваним; інші лінзи явили зору істот, які раніше завжди вислизали від нього через свою мізерну величину. Озброївшись лупою, здивований спостерігач відкрив цілий новий світ на звичайному листку. Математичні науки вдосконалювалися, і рух небесних тіл підкорився розрахунку; навігація стала науковішою й легшою. Було досліджено майже всю поверхню земної кулі, жодне з її багатств не лишилося прихованим, і людину пізнали в усіх становищах, у які тільки може поставити її природа. Між усіма народами встановився тісний зв’язок, і жодне відкриття, зроблене в якійсь країні, не лишалося надовго відокремленим, невдовзі поповнюючи спільну скарбницю знань усіх інших народів. Ще ніколи не було зібрано воєдино стільки істинних ідей: це був період, найбільш сприятливий для поступу філософії, яку ми визначили як застосування здорового глузду до великої множини ідей. Чи скористалися люди сучасності належною мірою тими скарбами, якими вони володіють, і тим колосальним обсягом знань, що його накопичили? Гадаю, що ще ні; але вони вже перебувають на цьому шляху.
Примітки:
[1] Камбіз зруйнував храми Геліополя, звелів знищити ієрогліфи й піддав жерців жорстоким переслідуванням, наслідком яких неминуче стало невігластво.
[2] Якщо будова світу й могла навіяти людям думку про Творця, то знають вони його лише за його творінням, яке й саме відоме їм вельми недосконало. Цей верховний майстер, цей піднесений деміург недоступний жодному з наших чуттів; а оскільки він вислизає від будь-яких спостережень, то не може бути предметом наших філософських міркувань. Намагаючись скласти уявлення про його сутність і водночас відсікаючи безліч якостей, що становлять недосконалість людини, ми все одно наділяємо його людськими рисами. Оскільки людина гнівлива, ми говоримо про гнів Божий; оскільки людина мстива, ми перетворюємо його на Бога-месника; оскільки люди ведуть війни, ми робимо його Богом воїнств; оскільки, виснажені довгими битвами, вони починають дорожити спокоєм, ми проголошуємо його Богом миру; оскільки у своїй слабкості вони потребують захисту суворого правосуддя, ми створюємо Бога, грізного у своїй справедливості; і оскільки вони часто потребують милосердя, ми творимо Бога милосердного. Ми приписуємо йому здатність любити й ненавидіти, будувати задуми й каятися в них; і не встигнемо ми почати говорити про нього, як одразу перестаємо розуміти одне одного.
[3] Уривок із Платона не залишає в цьому жодних сумнівів: він змушує Сократа клястися собакою, шанованою в Єгипті: Mὰ τὸν κύνα τὸν Αιγυπτίων θεόν. («Горгій».)
[4] Ось принципи, на яких ґрунтується майже все вчення Платона, і всі ці принципи відкидає здорова філософія. Він визнає метемпсихоз. Душі, каже він, існували окремо від тіл ще до того, як набули людського образу, і були наділені розумом. Αι ψυχαὶ καὶ προτερὸν, πρὶν εἶναι ἐν ἀνθρώπε ἔιδει, χωρὶς σωμάτων, καὶ φρόνησιν εἶχον. (Федон, т. I, вид. Генріха Стефана, с. 76).
Смерть — це сон, за яким настане пробудження, тобто відродження (с. 73). Обтяжена людським тілом, душа пригадує те, що знала, перебуваючи в безтілесному стані (с. 76). Повертаючись до життя, ми вважаємо, що навчаємося, а насправді лише пригадуємо. Ηὑμῖν ἡ μαθήσις ἐκ ἄλλό τι ἢ ἀнамνῆσις τυγχάνει ἔσα. Доказом слугує те, що якщо людину правильно розпитати, вона дає правильні відповіді на поставлені запитання; а такі відповіді були б неможливі, якби їх не навіювала пам’ять (с. 72 і 73).
(У цьому полягає принцип вроджених ідей — принцип, який спростував Локк; він настільки згубний, я не скажу для поступу філософії, а навіть для її перших кроків на цьому терені, що неминуче збиває її з дороги впродовж усього подальшого руху).
Після смерті чисті душі живуть у товаристві богів (с. 81); інші ж блукають довкола своїх могил і навіть залишаються видимими, бо не цілком очистилися від тілесної скверни. (Як бачимо, Платон вірить у привидів). Душі залишаються блукаючими й мандрівними доти, доки не переселяться в інші тіла, подібні — принаймні своїми природними нахилами — до тих, які вони оживляли раніше. (Там само).
Платон вважає безглуздям зупинятися на вторинних причинах, тобто на тих, що сприймаються чуттями. Він вимагає, щоб ми зосереджували наш розум лише на першопричині — тій, що недоступна жодному з наших чуттів (с. 97 і далі).
Він проводить розрізнення між тим, що існує вічно (тобто не було народжене), і тим, що народжене та що, на його думку, не має реального існування. Перше осягається інтелектом і завжди перебуває в незмінному стані; друге ж лише передбачається на підставі думки в поєднанні з чуттєвим сприйняттям, непідвладним розумові. Оскільки воно народжене, воно тлінне й не має істинного існування. (Тімей, с. 27 і 28.)
Бог надав світові сферичної форми, бо вона — найпрекрасніша. Він наділив його душею. Він створив із нього досконалу живу істоту, що складається з досконалих частин: Ζῶον τέλεον ἐκ τελέων τῶν μερῶν (с. 32). Він зробив його богом, що перебуває в блаженстві: Ευδαίμονα θεὸν αὐτὸν ἐγεννήσαλο (с. 34).
Тут Платон упадає в суперечність із власними принципами. Якщо цей світ народжений, якщо він сприймається чуттями, отже, він тлінний, а це само собою є недосконалістю. Він не лише не є богом, а й навіть не має істинного існування. Він — лише недосконалий і примарний образ умопосяжного світу, світу досконалого й нетлінного, що не підвладний чуттям; коротше кажучи, він — лише подоба вічної, незмінної й єдино сущої ідеї-архетипу, за зразком якої Бог його й створив.