Див. також «Французька класична філософія, або Просвітництво й ідеологія у Франції», а також історію французького лібертинажу й епікурейської школи в «Енциклопедії» Дідро.
Перш ніж зібрати тут ключові фрагменти, я вирішив трохи переробити розділ із Вікіпедії, що описує роман у цілому. «Тереза-філософ» — це французький еротичний роман, уперше опублікований анонімно 1748 року, тобто приблизно в той самий час, що й «Людина-машина» Ламетрі. Більшість сучасних дослідників приписують цей роман маркізу д’Аржану. Російською мовою його було перекладено 1991 року й приписано маркізу де Саду. Тим часом сам де Сад (він народився 1740 року і хоча б тому не міг бути автором книжки) в «Історії Жюльєтти» цілком виразно назвав автором «Терези» д’Аржана. Роман користувався великою популярністю у XVIII-XIX століттях. В огляді французького та німецького Просвітництва ми вже коротко описували і самого маркіза, і його вплив на німецьке вільнодумство. Жан-Батист де Буайє, маркіз д’Аржан (1704-1771) був дуже освіченою людиною, знавцем сучасних наук, послом Франції й далеко не останньою людиною в країні. Вважається, що він перебував у дуже дружніх стосунках із Вольтером, а його звичайні, нееротичні твори також високо цінувалися й ставали об’єктом наслідування. Роман «Тереза» він написав, перебуваючи при дворі прусського короля Фрідріха Великого (з 1740 по 1765 роки), де мав змогу особисто познайомитися з Ламетрі. Тому вплив «Людини-машини» не варто скидати з рахунку, хоча, як буде видно із самих фрагментів, автор виступає радше як деїст або послідовник філософії Спінози, витлумачуваної в матеріалістичному ключі. Або ж, що іноді видається ще ймовірнішим, він бере філософію Мальбранша (більш ідеалістичну версію спінозизму) і розчиняє природу в Богові, аби показати, що всі природні пориви людини — це божественні настанови. Можливо, таким чином автор намагається вразити прихильників Мальбранша.
Книжка витримана в традиції «роману виховання» і являє собою переказ Терезою своєї біографії. Уже в семирічному віці вона відчула «поклик плоті» (мастурбація, дитячий вуаєризм). У одинадцять років її поміщають до монастиря капуцинок, і вона сповнена побожності — «ви станете святою», каже їй сповідник. Але її й далі мучать дві пристрасті — щира любов до Господа і насолоди плоті. На цю тему Тереза починає філософувати. Через стриманість і опір природі — її здоров’я підірване, тому мати забирає її з монастиря й віддає під опіку священника Діррага. Але тут Тереза стає свідком любовної сцени між схожим на сатира Діррагом і грішницею, що кається, черницею Ерадікою; сцена починається з бичування грішниці «вірв’ям св. Франциска» (евфемізм члена) і закінчується зляганням. Тереза знову зазнає самотніх плотських утіх. Для цих сцен було використано історію, що сколихнула Прованс, а згодом і всю Францію, яка сталася 1731 року. У Тулоні єзуїт Жан-Батист Жирар спокушає двадцятирічну побожну (до фанатизму) дівицю Марі-Катрін Кадьєр. Процес над Жираром, який ризикував власною головою, що проходив під бурхливий акомпанемент памфлетів і сатиричних листків, завершується виправданням єзуїта; він повертається до свого рідного міста Доль і за кілька років віддає Богові душу. Автор роману вдається до анаграм: Дірраг = Жирар, Ерадіка = Кадьєр.
Наступна частина роману присвячена переважно філософським бесідам (про релігію, честь і секс) абата Т. та його коханої пані С. У перервах між сценами сексу, за якими Тереза підглядає, вони міркують на філософські теми, що стануть філософським кредо самої Терези. У цих сценах автор проводить мінімальне секс-просвітництво читачів, пояснюючи користь від запобігання та альтернативних способів отримання насолоди. Тут же вони міркують про стосунки й секс утрьох, плануючи залучити Терезу, але її мама раптово переїжджає до Парижа й забирає її із собою. Там мама Терези помирає від хвороби, залишивши їй певний спадок, але зовсім нічого не вміючу й не знаючу, як їй бути. Жінка, що здавала їм квартиру, виявляється колишньою куртизанкою, а тепер уже й сутенеркою, якій майже вдалося «продати» Терезу якимось впливовим аристократам, але в останній момент Тереза відкидає потенційного коханця й руйнує всю схему. Слово за слово, і Тереза зближується з цією пані — вони розповідають одна одній свої життєві історії. Тереза вислуховує історію куртизанки Буалор’є, що подається як довга вставна новела в стилі плутівського роману. Найбрудніші сцени зібрані переважно у вставній новелі. Там будуть і матюки, і пранки з пердінням повії просто в ніс нелюбому клієнтові, і сцена з взаємним блюванням одне одному в рот… і багато чого ще. Усі люди, з якими вона стикається в цій історії, так чи інакше роблять внесок у формування її поглядів і готують її до фінальних сцен утрати невинності.
Після цього Тереза знайомиться в Опері з графом Х., прихильником вільних, позашлюбних стосунків, але водночас дуже порядним, майже зразковим громадянином. Він дає їй чимало часу, щоб вона ухвалила рішення, чи стати його супутницею, і навіть коли вона погоджується, він усе одно не поспішає й довго готує Терезу. Зрештою він розпалює її чуттєвість, подарувавши цілу бібліотеку еротичної літератури та відповідних картин галантного стилю, і стає її чуйним та уважним (запобігання вагітності) коханцем. Розмова з цим графом і запускає сам роман, і саме він є головним позакадровим слухачем Терези.
«Тереза-філософ» безперечно передує прозі маркіза де Сада, особливо «Філософії в будуарі», і перегукується з «Нескромними скарбами» та «Філософськими листами» Дідро (якому книжку іноді приписували). Сам автор «Терези» стояв на позиціях матеріалізму і тотального детермінізму та стверджує першорядну роль пристрастей, боротися з якими людині не під силу (пор. Гельвецій). Уявлення про добро і зло відносні, не мають стосунку до християнського абсолюту й вироблені людьми для консервації наявного соціального порядку. Трактуючи проблему порушення соціальних норм у світському плані, Д’Аржан передбачив ідеї Чезаре Беккаріа та Гольбаха. А тепер викладемо всі філософські фрагменти з роману по черзі їх появи в книжці.
Фрагменти з роману
(1). …Жалюгідні смертні, ви уявляєте, що здатні впоратися з пристрастями, якими наділила вас природа! Ці пристрасті дано Богом. Ви ж хочете знищити їх або принаймні обмежити їх якимись рамками. Божевільні! Ви уявляєте себе титанами, творцями, могутнішими за істинного Творця? Хіба не бачите, що все таке, яким і має бути, і влаштоване добре, що все від Бога і нічого — від вас, і що породити думку не менш важко, ніж створити руки чи очі?
(2) Нехай неукі або брехливі теологи дадуть відповідь, хто, на їхню думку, наділив мене водночас двома суперечливими пристрастями — любов’ю до Бога і любов’ю до плотських утіх? Нехай скажуть, звідки це: від природи чи від диявола. Але чи наважаться вони твердити, що ці сили могутніші за самого Бога? А якщо обидві вони підпорядковуються Богові, то хіба це не означає, що він сам дозволив пристрастям оволодіти мною, і самі пристрасті є ділом його рук?
Але, — заперечать мені, — ви ж отримали від Бога здатність обмірковувати свої вчинки й почуття.
Так, обмірковувати, але не робити вибір. Розум дозволив мені розрізнити дві пристрасті, які роздирають душу, і саме завдяки здатності мислити я зрозуміла, що, оскільки все на світі походить від Бога, то й мої пристрасті цілком від нього. Але розум, який дозволив мені в усьому розібратися, не допоміг зробити вибір. Якщо Творець, — відповість мені, — зробив вас господинею власних примх, ви вільні обирати між добром і злом. Це лише гра слів. І примхи, і так звана свобода вибору не мають жодного значення й існують лише остільки, оскільки існують пристрасті та бажання, що долають нас. Наприклад, здається, ніби я вільна вбити себе, вистрибнути з вікна. Насправді — нічого подібного: через те, що бажання жити в мені сильніше, ніж бажання померти, я ніколи себе не вб’ю. Про будь-яку людину ви можете сказати: у її владі віддати жебракам або своєму сповідникові сто луїдорів, які лежать у неї в кишені. Але й це не так: бажання зберегти свої гроші сильніше за бажання отримати непотрібне відпущення гріхів, і вона залишить свої гроші при собі. Нарешті, кожен може легко переконатися, що розум здатен лише оцінити ступінь бажання віддатися тій чи іншій втісі або ж утриматися від неї. Із цього знання й постає те, що ми називаємо волею та рішучістю. Але й воля, і рішучість цією мірою залежать від сили пристрастей і бажань, у владі яких ми перебуваємо. Так само чотирифунтова гиря, покладена на терези, неодмінно переважить гирю двофунтову. Резонер, який сприймає лише зовнішній бік явищ, може заперечити: хіба я не вільний випити за обідом на власний вибір пляшку бургундського чи пляшку шампанського? І хіба не від мене залежить, куди я вирушу на прогулянку: великою алеєю Тюїльрі чи на терасу Фельянів? Я погоджуюся: у всіх тих випадках, коли душі байдужий вибір, ми не здатні розрізнити відтінки свободи, про які я говорила. Це рівнозначно спробі роздивитися предмети здалеку. Але якщо підійти трохи ближче — нам одразу стануть виразно видимими деталі механізмів, що приводять у рух наше життя. Досить розібратися в одному з них, щоб зрозуміти й усі інші. Адже природа завжди дотримується одних і тих самих законів. Наш резонер сідає за стіл, йому подають устриці: цю страву заведено запивати шампанським. Але, — скажуть мені, — він вільний обрати бургундське замість шампанського. А я кажу: ні, не вільний. Звісно, якби його друге бажання було сильнішим за перше, він міг би віддати перевагу бургундському, але в будь-якому разі обидва бажання однаковою мірою суперечитимуть цій уявній свободі…
При вході до садів Тюїльрі наш резонер помічає на терасі Фельянів гарненьку знайому. І він підійде до неї, якщо тільки інше бажання, що обіцяє йому більше задоволення, не змусить його все ж таки попрямувати на велику алею Тюїльрі. Але на чому б він не зупинив свій вибір, у будь-якому разі вибір буде продиктований йому його бажанням, і воля тут ні до чого. Погодитися з тим, що людина вільна, можна лише припустивши, ніби вона сама вирішує, що їй робити. А якщо це вирішують за неї її пристрасті, дані їй природою, то як можна тут міркувати про свободу? Сила бажань зумовлює її вчинки з такою ж неухильною необхідністю, з якою чотирифунтова гиря переважує двофунтову. І ще я хотіла б попросити мого уявного співрозмовника: нехай пояснить він, що заважає йому думати про все це так, як думаю я, і чому я не можу змусити себе думати так само, як він? Без сумніву, він відповість, що його знання і його почуття, саме вони й змушують його думати певним чином. Але визнавши слушним це твердження, в глибині якого приховано доказ того, що він не вільний думати, як я, так само як і я не вільна мислити, як він, уявний співрозмовник змушений буде визнати й те, що ми не вільні обирати той чи інший спосіб мислення. А якщо ми не вільні в думках, то як ми можемо бути вільні у вчинках? Адже думка — це причина, а вчинок — наслідок, і чи можливий вільний наслідок із невільної причини? Тут явна суперечність.
А щоб остаточно переконатися в слушності моїх міркувань, розгляньмо такий приклад. Грегуар, Дамон і Філінт — троє братів, яких до двадцяти п’яти років виховували одні й ті самі наставники, які ніколи не розлучалися, здобули однакову освіту, одне й те саме релігійне та моральне виховання. Тим часом Грегуар любить вино, Дамон — жінок, а Філінт вирізняється побожністю. Що ж стало причиною, яка визначила такі різні схильності трьох братів? Життєвий досвід, уявлення про добро і зло тут ні до чого, оскільки вони отримали однакові настанови від одних і тих самих учителів, однак у кожного з братів свої принципи, пристрасті, і ці принципи визначають волю кожного з них, попри однакові умови. Ба більше, Грегуар, який любив вино, в тверезому стані був найчеснішою, найтовариськішою людиною і чудовим товаришем; варто було йому скуштувати цього чудодійного напою, як він ставав злим, перетворювався на наклепника й скандаліста, готового накинутися навіть на свого найкращого друга. Чи був здатний Грегуар сам впливати на ті різкі перетворення, що відбувалися в ньому? Авжеж, ні, і у своєму звичайному стані він би вважав учинки, які чинив під впливом вина, цілком неприпустимими. Проте знаходилися дурні, яких захоплювали і цнотливість Грегуара, байдужого до жінок, і стриманість Дамона, що не любив вина, і побожність Філінта, чужого і вину, і жінкам, але який діставав не менше, ніж його брати, задоволення від власного благочестя. Так більшість людей має хибне уявлення про людські вади й чесноти.
Тож підсумуймо. Характер наших пристрастей диктується і будовою наших органів, і розташуванням тканин, і рухом соків усередині нашого організму. Та сила, з якою пристрасті хвилюють нас, визначає і сам лад наших думок, і нашу поведінку. Вона робить людину пристрасною, мудрою або дурною. Дурень не менш вільний, ніж мудрець або пристрасна людина, оскільки він дотримується тих самих принципів. Для природи всі рівні. Припустити, що людина вільна і сама керує своїми вчинками, означало б прирівняти її до Бога.
(3) Я пам’ятаю, ви обіцяли розповісти, що ж таке природа, дати її визначення. Говоріть, месьє філософе, я слухаю.
— Дати визначення природи? — перепитав абат. — Боже, та вам усе відомо краще, ніж мені. Поняття природи ефемерне. Це слово не має змісту. Отці церкви, а згодом і метушливі політики дійшли переконання, що народові треба дати уявлення про добро і зло, поставивши між Богом і людьми щось, назване природою. Людям пояснили, що пристрасті, хвороби й злочини постають із лона природи, так само як усі ми з’являємося з лона матері. Але як узгодити це положення з безмежною добротою Господа? Як пояснити, звідки в нас це шалене бажання красти, убивати, обмовляти? Чому на світі лютують епідемії й трапляється стільки стихійних лих? Навіщо нас оточують юрби безногих калік — змучених і брудних? На ці запитання богослови відповідають: усе це природа, справа її рук. Але що ж вона насправді? Можливо, ще один, невідомий нам бог? Тобто сила, що діє незалежно від Всевишнього? «Ні, — сухо відповідають богослови. — Оскільки Бог не може творити зло, то воно є частиною природи». Який абсурд! Хіба я маю скаржитися на палицю, якою мене побили, а не на того, хто спрямовував удари; хіба не він винен у злі, заподіяному мені? Чому б раз і назавжди не визнати, що природа — це фантом. І саме слово «природа» позбавлене змісту. Усе є Бог. Фізичне зло, що шкодить одним, слугує щастю інших. З погляду Всевишнього, у світі немає нічого поганого. Усе відносне. Те, що в суспільстві вважалося злом, завтра може постати в образі добра. Закони суспільства встановлені людьми, але походять вони від Бога. Давши світові поштовх, Творець визначив принципи, з яких постали перші закони, на яких тримається все суще. Погодьтеся, що, крадучи, шахрай дбає лише про самого себе, але аж ніяк не про суспільство, порушуючи існуючий у ньому лад. Та Всевишньому він не може зашкодити. Згоден, злодій заслуговує на покарання, хоча від його волі не залежало, чинити чи не чинити злочин. Правосуддя звершиться і стане уроком для тих, хто думає зійти на стежку пороку. Страх покарання стримує людей непевних від спокуси завдати шкоди суспільству. Отже, покарання служить користі всього суспільства, а дія, здатна послужити багатьом, завжди краща за успіх приватної справи.
Додам ще, що найсуворішого осуду заслуговують родичі й друзі людей, які переступили закон. Вони допомагають їм, підтримують із ними зв’язок тоді, як мали б засудити їх самих і їхні злочини, що порушують суспільний спокій. Учини́ти злочин нас змушує наша натура, а також наші потреби, прагнення до власного добробуту. Натуру можна виправити лише вихованням, яке спонукає нас вивчати життя видатних людей і наслідувати позитивні приклади, уподібнюватися їм. Враження, які дарує вам життя, влаштоване розумно й справедливо, мають вплинути на внутрішні властивості неспокійної натури; тоді нами керуватимуть мудрість і здоровий глузд. Необхідно спонукати людей прагнути до добра, змушувати їх працювати задля користі спільної справи й передавати це іншим.
(4) — Чому насолоди, пережиті нами зараз, не зовсім невинні? — запитала мадам С… — Адже ви роз’яснили, що вони аж ніяк не зачіпають суспільних інтересів, що нами рухає потреба, така природна для деяких темпераментів, така ж необхідна для задоволення, як і потреба втамувати спрагу чи голод; ви довели мені, що ми діємо з волі Бога, що природа — слово, позбавлене змісту, і що вона лише продовження Творця. Але що ви скажете про релігію? Вона забороняє нам тішити плоть поза шлюбом. Може, і тут є якась безглуздість?
— Як, мадам, — відповів абат, — хіба ви забули, що ми зовсім не вільні, що всі наші дії, всі наші вчинки суворо передвизначені? А якщо ми не вільні, то як ми можемо грішити? Але якщо вам завгодно, давайте докладніше зупинимося на релігійному питанні. Ваша скромність і обачність мені добре відомі, і саме тому я не боюся висловити все, що думаю. З усією щирістю, на яку здатна людина, я намагався знайти ту межу, що відділяє правду від ілюзії. До якого результату я дійшов, розмірковуючи над цією пекучою темою?
…Бог добрий, кажу я; його доброта є для мене запорукою того, що якщо я прагну дізнатися, чи справжнього поклоніння він вимагає від мене, то він не обдурить мене. І скаже: «Так, справжнього». Інакше він несправедливий. Господь дав мені розум, щоб я користувався ним, керувався ним у своїх учинках: як іще краще я можу його застосувати? Якщо правовірний християнин не бажає тлумачити положення своєї релігії, то чому ж він хоче (і вимагає), щоб правовірний магометанин піддавав сумніву постулати своєї релігії? Обидва вони вважають, що їхні релігії були дані їм як одкровення Бога; одному — через Ісуса, другому — через Магомета.
Ми віримо, бо священники сказали нам, що Бог відкрив ті чи інші істини. Але інші священнослужителі кажуть те саме послідовникам інших релігій. Кому ж вірити? Щоб відповісти на це запитання, потрібен глибокий аналіз, адже все, що походить від людей, слід піддавати тверезому обмірковуванню.
Засновники релігій, що існують на землі, заявляють, що отримали свою релігію у вигляді одкровення Бога. Кому вірити? Не можна не зважати на те, що життя людини тісно пов’язане з її походженням і вихованням.
Треба просити Бога, щоб він позбавив нас усякого упередження, пов’язаного з тим і тим. Якщо ми будемо вільні від цього, то зможемо спрямувати всі сили розуму на те, щоб зрозуміти, від чого залежить наше щастя і чому ми буваємо його позбавлені. Тоді наш земний шлях продовжиться і у вічності.
Католицизм як релігія охоплює порівняно невелику частину людей, що живуть на землі. Ті, хто поклоняється Господу, сповідаючи інші релігії, часто нападають на нас, стверджуючи, що ми поклоняємося людині, а не Богові; що, всупереч заповіту Святого Письма, творимо собі нових ідолів; що отці церкви у своїх книгах явно суперечать одні одним. Отже, не Всевишній надихає їх у абстрактних міркуваннях.
Нове слово, нова справа, що принесли нам Мойсей, Соломон, Ісус Христос, а потім отці церкви, свідчить про те, що всі релігії створені людиною; Бог ніколи не змінюється, він незмінний.
Бог у всьому. Тим часом у Святому Письмі сказано, що Бог шукав Адама в земному раю, що Бог там прогулювався, що він обговорював із дияволом долю Йова тощо.
Розум мені каже, що Бог не підвладний жодній із пристрастей, а тим часом у шостому розділі Книги Буття повідомляється, що Бог кається в тому, що вирішив створити людину. Бог у християнській релігії постає таким слабким, що ніяк не може впоратися з людиною, хоч і карає її водою, а потім вогнем. Але ці дії не здатні змінити ницісну сутність людини. Навіть слово пророків не може вплинути на людей. Зрештою Всевишній жертвує єдиним сином, але й це не може зупинити людей на шляху гріха. Подумайте, яким же безсилим і смішним у такому разі є християнський Бог!
Усі вірять у те, що Богові відоме найдальше майбутнє, що своїм поглядом він пронизує Вічність. Але саме життя доводить, що Господь не стає на шляху тих, хто готовий його прогнівити й зловживати його милосердям. Звідси випливає, що Бог завжди знав, що на нас чекає прокляття. І він нічого не зробив для того, щоб відвернути від людей нещастя.
Святе Письмо стверджує, що пророків послано Богом для того, щоб застерегти людей про їхні нещастя й тим самим змінити їхню поведінку. Однак всевідаючий Господь не міг не знати, що гріховна сутність людини незмінна. Але в такому разі логічно припустити, що Святе Письмо допускає, що Бог — ошуканець. Як же в цьому разі примирити таке припущення з нашою переконаністю в безмежній доброті Бога?
Вважається, що в всемогутнього Бога є небезпечний суперник в особі диявола, який викрадає (усупереч усьому!) приблизно три чверті з невеликої кількості людей, обраних Всевишнім. Заради цих людей, зауважимо, до речі, Бог пожертвував улюбленим сином, забувши про решту людства. Яка безглузда нісенітниця!
За християнськими уявленнями, наші гріхи чиняться через спокусу; штовхає людей на це диявол. Богові було б досить знищити диявола, і ми були б урятовані. Але Всевишній і не думає цього робити, виявляючи безсилля, а отже, несправедливість.
Безліч католицьких священників стверджує, що Бог дає нам свої заповіді, але водночас стежить, щоб ці настанови виконувалися лише його обранцями. Та страшно подумати, що разом із тим Бог карає тих, хто не виконує його заповідей! Яка дика суперечність! Яка жахлива нещадність!
Що може бути презирливішим за твердження, що Бог мстивий, ревнивий, сердитий. Як можуть католики адресувати свої молитви святим, які не всюдисущі й не всевідаючі, подібно до Бога? Невже ці святі здатні читати в людському серці й розуміти людей?
Яка безглуздість говорити, що ми маємо все робити на славу Бога. Невже славу Бога можна примножити думками або вчинками людей? Що люди можуть йому дати? Невже він потребує сторонньої допомоги?
Як могли люди уявити, що Бог може почуватися улесливим, задоволеним, бачачи, як вони їдять оселедця замість жайворонка, цибулевий суп замість супу зі свинини, і що той самий Бог навіки прокляне їх, якщо в піст вони все ж наїдяться свинячого сала?
Слабкі смертні! І ви вірите, що можете образити Бога! Та вам не до снаги образити навіть короля, принца. Розумний вельможа лише посміється з вашої нікчемності й безсилля. Вам повідомляють, що Бог мстивий, і вчать, що помста — злочин. Ще одна суперечність! Вас запевняють, що треба прощати образи, і наважуються говорити, що Бог мстить за мимовільну образу (первородний гріх) вічними муками.
Якщо є Бог, існує і культ його. Однак не можна не визнати, що до створення світу був Бог і не було культу. Після ж створення світу на землі жили тварини, які не поклонялися Всевишньому. Отже, інші істоти можуть жити поруч із Господом, не створюючи жодного культу… Людям властиво судити про вчинки Бога за власними вчинками.
Християнська релігія дає хибне уявлення про Бога, адже вона вчить, що людська справедливість походить із справедливості Божественної. Однак, керуючись поняттями людської справедливості, ми не можемо не засуджувати поведінку Бога щодо його сина; щодо Адама; щодо народів, яким ніхто не ніс християнської моралі; щодо дітей, які помирають нехрещеними.
Християнська релігія закликає прагнути досконалості. Стан дівоцтва, за християнськими поняттями, досконаліший за стан шлюбу. Звідси очевидно, що досконалість, за християнською релігією, має призвести до знищення роду людського. І якщо зусилля, проповіді священників у цьому напрямі нарешті дадуть результат, то через шістдесят-вісімдесят років увесь рід людський зникне з лиця землі. Невже така релігія може походити від Бога?
Що може бути абсурднішим, ніж просити священників, монахів або когось іще молитися за себе? Не можна ставитися до Всевишнього як до государя.
Яке безумство вважати, що Бог породив нас для того, щоб ми робили те, що суперечить природі; те, що може принести нам нещастя в цьому світі, і відмовлялися від усього, що втішає наші почуття, задовольняє потребу, втішає скорботу. Навіть найзліший тиран не додумався б до того, щоб піддавати нас гонінням і за гробовою дошкою.
Щоб бути ідеальним християнином, треба бути неуком, сліпо вірити в чудесне, відмовлятися від утіх, почестей, багатства, покинути рідних, друзів, оберігати свою дівочість, — одним словом, робити все, що суперечить природі. А водночас природа виконує лише волю Бога. Ось які суперечності релігія приписує безмежно справедливій і добрій істоті!
Оскільки Бог є творцем і володарем усього матеріального світу, ми маємо користуватися живими створіннями й неживими предметами відповідно до тих цілей, із якими їх створив Господь. Він створив усе це за певним задумом, і ми, наділені душею та розумом, маємо проникнути в його наміри й цілі, щоб узгодити їх з інтересами суспільства, з інтересами тієї держави, до народу якої ми належимо згідно з Божественним Провидінням.
Людина не створена для неробства: вона має займатися тим, що не лише дає приватну вигоду, а й приносить користь усьому суспільству. Бог не хоче щастя для якихось окремих людей, він бажає щастя для всіх. Отже, ми повинні надавати одне одному послуги, за умови, що ці послуги не порушать суспільного устрою. Саме ця остання умова має керувати нашими вчинками. Дотримуючись цієї умови в усіх наших справах, ми виконуємо наші обов’язки: все інше — химери, ілюзії, забобони.
Усі без винятку релігії вигадані людьми, кожна з релігій має своїх мучеників, розповідає про уявні чудеса. Чим наші мученики або наші чудеса відрізняються від мучеників і чудес інших релігій?
Релігійні почуття виникли на ґрунті страху давньої людини. Вона боялася грому, блискавок, бурі. Град бив по фруктових садах, по колоссях у полі, що давали поживу першим людям, розсіяним по поверхні малозаселеної землі. Людська слабкість змусила нещасних вигадати молитви й звернути їх до сил, які вони вважали могутнішими за себе і які могли завдати їм лиха. Потім владолюбні люди, генії, великі політики, що з’являлися в далекі часи в різних краях землі, скористалися довірливістю людей і поступово створили сонм фантастичних і жорстоких богів, створили культ надприродного й узялися за творення суспільних устроїв, у яких вони ставали начальниками, законодавцями. Вони швидко зрозуміли, що для підтримання порядку в таких спільнотах необхідно, щоб кожен із їхніх членів якомога частіше жертвував своїми пристрастями, власними втіхами заради блага інших. Звідси — необхідність очікуваної винагороди або покарання, які б спонукали приносити ці жертви.
Надприродне вигадали державні мужі. Усі релігії обіцяють винагороду за вірність служінню їм і лякають карами. Вони зобов’язують натовпи людей противитися природній схильності мати майно, мати жінок (а не лише дружину), мати чоловіків (а не лише чоловіка), мститися, лихословити. Губити репутацію ближнього лише для того, щоб виставити себе самого у вигідному світлі. Не випадково поняття честі було поєднано з релігійною мораллю. Така ж химерна, як і будь-яка релігія, така ж корисна суспільству, як і кожній людині окремо, честь була вигадана, щоб закувати в броню покори, у кайдани хибно зрозумілого почуття чималу кількість людей.
Є Бог — творець і натхненник усього сущого, в цьому немає жодних сумнівів, і ми становимо частину цього цілого та діємо відповідно до первісних принципів, які Господь дав усьому цілому. Усе взаємопов’язане й необхідне, і немає нічого, що було б створене випадково. Три фішки, підкинуті одним гравцем, неминуче дадуть певну суму очок залежно від вправності того, хто грає. Усі наші життєві вчинки можна порівняти з грою в кості. Як одна кістка штовхає іншу й змушує її зайняти певне положення, так само будь-який учинок людини тягне за собою інший учинок, і так до безконечності.
Тому сказати, що людина хоче чогось певного, бо вона цього хоче, — означає нічого не сказати, означає припустити, що з нічого виникає щось. Очевидно, є якась причина, міркування, що спонукає суб’єкта хотіти саме цього. За кожною причиною ховається інша причина, нам невідома. Воля людини нездоланно спрямовується на вчинення тих чи тих дій упродовж усього життя, мета якого та сама, що й у гравця в кості.
Ми повинні любити Бога не тому, що він цього від нас вимагає, а тому, що він безмежно добрий; а боятися слід лише людей і створених ними законів. Треба поважати ці закони, бо вони необхідні (при всій своїй недосконалості) суспільству, до якого кожен із нас належить.
Ось, мадам, що я можу сказати щодо релігії. Я говорив лише тому, що відчуваю до вас добре почуття. Усі мої висновки — плід двадцятирічних роздумів, безсонних ночей. І весь цей час я щиро прагнув відрізнити правду від брехні.
Підсумуймо, любий друже. Насолоди, якими ми з вами тішимося, — чисті, невинні, бо не зачіпають ані Бога, ані людей. Адже ми свято бережемо таємницю й дотримуємося певних пристойностей. Якби не ці дві умови, погоджуюся, наші стосунки викликали б скандал. Ми були б злочинцями щодо суспільства. Нашим шляхом могли б піти молоді, духовно не зміцнілі люди. Вони занапастили б своє життя, кар’єру й опинилися б супротивниками суспільного блага. Вони потонули б у потоках насолоди. Їх оплакували б лише їхні близькі.
— Але, — заперечила мадам С…, — якщо наші насолоди невинні, з чим я тепер згодна, то чому б, навпаки, не навчити всіх такого способу здобувати насолоду? Чому б не ознайомити бодай наших друзів і знайомих із тими висновками, які ви вивели зі своїх метафізичних міркувань? І таким чином відкрити їм прямий шлях до щастя? Хіба це не ваші слова, що немає більшої радості, ніж приносити щастя ближнім?
— І я мав рацію. Але говорити правду дурням — небезпечно. Вони її не зрозуміють або використають на зло. Своїми висновками я можу поділитися лише з людьми мислячими, морально бездоганними, урівноваженими. З людьми, здатними безумовно підпорядкувати свої пристрасті собі. Але цей різновид чоловіків і жінок трапляється вкрай рідко: зі ста тисяч людей не набереться й двадцяти кандидатів, здатних до абстрактних міркувань; а з цих двадцяти — навряд чи четверо мислять справді самостійно й вільні від влади згубних пристрастей. Звідси випливає, що треба бути вкрай обережними в тому, що стосується поширення істин, про які ми сьогодні говорили.
Оскільки мало хто з людей усвідомлює необхідність дбати про благо інших заради власного добробуту, треба дати цим небагатьом чіткі докази неспроможності релігійних вірувань, які так обмежують діяльність вільних індивідів. Держава вигадала правила (ввівши їх у релігійний ужиток), які, по суті, потрібні лише для підтримання певних відносин у суспільстві. Ці настанови не порушуються лише тому, що їхнє недотримання загрожує жорстоким покаранням. З іншого боку, за дотримання цих правил обіцяно вічне блаженство. Тож навіть мислячі люди оплутані поняттями честі й інтересами суспільства, немов ланцюгами.
(5) Особисті інтереси, звісно, передусім, але необхідно також зважати на те, чи послужить твій учинок інтересам усього суспільства. Важко, майже неможливо задовольнити свої потреби, не вдаючись до допомоги безлічі людей. Тому кожен із нас має подбати і про щастя свого ближнього, тоді зроблене ним добро повернеться назад. Коло замкнеться. Той, хто відкидає цей принцип, відмовляється і від власного щастя. Звідси випливає незаперечний висновок, що основне правило, якого має дотримуватися кожен, щоб бути щасливим у цьому світі, — бути порядною людиною і дотримуватися законів цивілізованого суспільства, які міцними нитками пов’язують людей між собою.
(6) Одного разу ви мені сказали: «Усіма нашими вчинками керує самолюбство. Задоволення я отримую через самолюбство, діючи так чи інакше. Я вас люблю тому, що мені приємно вас любити. Те, що я зробив для вас, може вас задовольняти, бути вам корисним, але мені ви нічим не зобов’язані. Я роблю це, пестячи власне самолюбство, я вирішив, що моє щастя — допомагати вам, саме тому я не буду доти щасливий, доки й ваше самолюбство не буде задоволене. Людина часто подає милостиню жебракам, вона навіть зазнає певних незручностей заради того, щоб допомогти їм; її дії корисні для суспільного блага, і з цієї точки зору вона гідна всілякої похвали. Але з іншого боку, якщо дивитися її очима, — усе постає в зовсім іншому світлі. Вона подає милостиню, бо співчуття, яке відчуває, мучить її, і їй простіше розлучитися з грошима, ніж переживати муки співчуття. У цьому разі любов до себе, підкріплена марнославним бажанням прославитися як людина милосердна, цілком можливо, отримує справжнє внутрішнє задоволення, до якого й спонукає вчинки цієї людини. Усі вчинки, які ми здійснюємо, підпорядковуються двом принципам: „у міру можливостей отримувати задоволення“, „у міру можливостей уникати прикрощів“».
Одного разу ви дізналися про кілька уроків, отриманих мною в абата Т… «Він навчив вас, — сказали ви мені, — що ми не є господарями наших думок і не можемо робити вибір, так само як не від нас залежить: захворіти нам на лихоманку чи ні. Насправді, — додали ви, — ми бачимо, завдяки простим і ясним спостереженням, що душа нічого не вирішує, що її вияви — лише наслідок відчуттів і можливостей тіла; що ті речі, які можуть зашкодити роботі внутрішніх органів, збурюють душу, псують настрій. Нікчемний капіляр або пошкоджений нерв у мозку можуть перетворити розумну, виховану людину на цілковитого дурня. Ми знаємо, що природа дотримується простих і незмінних принципів. А оскільки ясно, що ми не вільні в конкретних діях, то ми не вільні ні в чому. Додамо до цього, що якби люди жили винятково духовними турботами, вони всі були б однакові. Наче відлиті в одній формі, вони уникали б самостійності й мислили б в одному напрямі та відчували б одне й те саме. Однак насправді все це зовсім не так. Поведінку людей визначають причини більш земні, суто матеріального походження, і про це не здогадуються ті, хто будує свої легковажні теорії, обираючи між свідомістю і матерією». Але давайте запитаємо довірливих людей: що таке свідомість? Як вона може існувати і водночас ніде не бути? Якщо вона десь є, то вона має займати якесь місце; якщо вона займає місце, то ясно, що вона з чогось складається, а якщо вона з чогось складається, то це і є матерія. Отже, дух, свідомість — це химера або ж це — вияв матерії.
З усіх цих міркувань із очевидністю випливає, що, по-перше, ми мислимо так чи інакше лише у зв’язку з процесами, що відбуваються в нашому організмі, і у зв’язку з тими уявленнями, які ми щодня отримуємо завдяки дотику, слуху, зору, нюху та смаковим відчуттям; по-друге, щастя або нещастя нашого життя залежить від різновиду цієї матерії та цих уявлень. Таким чином, люди геніальні не повинні витрачати стільки сил на те, щоб навіювати іншим ідеї, спрямовані на спільне благо і, зокрема, на благо тих людей, яких вони люблять. Батьки мають уважніше дослухатися до того, чого бажають їхні діти. Це тим більше стосується гувернерів, викладачів і наставників, які частенько відкидають вільне волевиявлення своїх учнів…
(7) Ну от, я й виконала, як мені здається, ваше прохання. Докладно, подію за подією, я описала історію свого життя. Я тримаю в руках рукопис і знаю, що він зупинить потік тих дурниць, якими намагаються зганьбити солодострастя і всі ті моральні, метафізичні принципи, викладені в цій книзі. Я відповім усім дурням, грубим машинам, автоматам, звиклим думати чужим розумом і звиклим робити свій вибір лише тому, що їм сказали чинити так, а не інакше. Я їм відповім, що все, викладене тут, ґрунтується на досвіді та на міркуваннях, вільних від упереджень. Так, невігласи, природа — це химера. Усе є творінням Бога. Наша потреба в їжі, питві, здобутті насолод — усе це від нього. Навіщо нам сором під час здійснення намірів Бога? Чому, спрямовуючи людей на шлях щастя, не дати їм у дорогу кілька гострих і різноманітних приправ? Приправи різноманітні й здатні втамувати навіть протилежні апетити. Мені нічого боятися, бо моя мова — мова істин, що проливають світло; не шкодять людям, а приносять їм користь. Повторюю вам, жовчні цензори, ми думаємо не так, як хочемо. У душі немає волі, вона залежить від відчуттів, від матерії. Розум нас просвітлює, а від душі не залежить нічого. У всьому нами керує самолюбство, сподівання приємного або бажання уникнути неприємного. Щастя залежить від будови органів, від виховання, від зовнішніх відчуттів, а людські закони такі, що людина може бути щасливою лише дотримуючись їх, ідучи тим шляхом, яким ідуть усі порядні люди. Є Бог, і ми повинні любити його, бо це істота безмежної доброти й досконалості. Людина здорового глузду, філософ, має сприяти суспільному благу, ведучи моральний спосіб життя. Колінопреклоніння, удавання, вигадки людей не здатні примножити славу Всевишнього. Господь перебуває понад мораллю, а злочини проти моральності (так само як і подвиги в ім’я її) чинять лише люди. Фізичні вади можуть зіпсувати життя людини, але можуть бути й корисними для неї. Лікар, суддя, фінансист існують коштом нещасть інших людей; усе врівноважено. Закони, встановлені в кожній незалежній державі для зміцнення зв’язків, що існують у суспільстві, обов’язково мають дотримуватися; порушник законів підлягає покаранню. Його показове покарання зупинить людей недисциплінованих, злонамірених. І це справедливо, бо покарання, застосоване до того, хто переступив закон, сприяє загальному спокою. І, нарешті, королі, принци, судді та всілякі начальники, які виконують обов’язки, пов’язані з їхнім становищем, мають бути любимі й шановані, тому що кожен із них діє задля блага всіх.