Автор тексту: П’єр-Шарль Левек
22 фруктидора V року (8 вересня 1797 року)
Опубліковано в третьому томі «Мемуарів Інституту», у класі моральних і політичних наук.
Зміст усіх томів «Мемуарів» можна знайти тут.
У всіх мовах є безліч слів, значення яких не визначене і які слугують для вираження вельми відмінних одне від одного ідей. Ці вислови не створюють жодних труднощів у повсякденному вжитку: люди розуміють одне одного лише приблизно, і багато хто доживає до старості, так і не запідозривши про подібні недосконалості мови. Однак у філософських питаннях справа інакша; вони вимагають граничної точності в термінах, і розпливчасті вислови стають тут причиною безлічі помилок. Праця над наданням філософській мові всієї можливої точності, на яку вона тільки здатна, була б справою, цілком гідною ідеологів. Не претендуючи на участь у створенні цієї прекрасної праці, я розгляну кілька прикладів хибного вживання слова «природа».
Це слово означає все. Воно охоплює всю сукупність матерії, а також силу, що рухає нею і надає їй форми. Природа, яка є всім, постійно змінюється і завжди залишається собою: будучи творчою й руйнівною силою, вона творить навіть тоді, коли нищить, і встановлює лад навіть тоді, коли вносить безлад. Саме її ми бачимо в ясному небі, в спокійних морях, у тихих і величних ріках, у твердій громаді найвищих гір і на безкраїх рівнинах, прикрашених зеленню та квітами. Це вона застилає темрявою, запалює, катує і ніби розриває на частини те, що звичайні люди називають небесами; вона здіймає моря і змушує хвилі битися об хвилі; вона обрушує на поля всепожиральні потоки рік, ще недавно мирних; вона вириває з корінням вічні гори, з гуркотом скидаючи їхні уламки на понівечені рівнини, на зламані ліси й на інші гори, перетворені на руїни, змушуючи ці велетенські рештки злітати до самих хмар. У її надрах лунає гул, це вона розверзається й вивергає полум’я, попіл, каміння та потоки води й вогню: вона ніби погрожує знищити саму себе, але насправді лише заявляє про свою могутність через нові перетворення. Можливо, вона гасить постарілі сонця; можливо, запалює нові сонця, руйнує й творить цілі світи. Вона чудова, коли постає лагідною й ласкавою, і не менш чудова, коли громадить незмірні руїни. Саме вона створює і огидну комаху, і отруйну гадину, і нерухомого молюска, і людину — того, хто змушує її розкривати свої закони й під своєю рукою набувати форм, яких без нього вона ніколи б не пізнала. Людина — істота слабка, чиє життя триває лише мить, але вона стоїть понад усіма створіннями завдяки своєму розумові, якщо тільки самою природою не керує вищий розум.
Природна людина
Тепер я ставлю собі запитання: що саме мається на увазі під висловом «природна людина» і в який момент людина перестає нею бути? Природа забажала, щоб людина народжувалася без будь-яких ідей; вона захотіла, щоб вона могла набувати їх за допомогою своїх чуттів. Вона наділила її розум здатністю поєднувати отримані уявлення й формувати з них нові ідеї, але водночас ніколи не дозволяла їй відокремитися від самої себе. Саме з її волі спочатку вона відрізняється від найдикішої тварини лише своїми ще не розвиненими здібностями; і саме вона бажає, щоб у своєму розвитку вона пройшла через усю сферу свого інтелекту.
Отже, природна людина — це і дикун, який уміє лише вирвати рослину із землі, щоб прогодуватися, або чатувати на здобич, щоб її пожерти; і водночас це людина, яка вчиться будувати собі переносні або постійні житла, яка об’єднується з товаришами, щоб разом протистояти природі, і яка лише кориться їй, борючись із її суворістю; той, кому вдається множити довкола себе тварин, що забезпечують його існування; хто вміє робити харчування ще надійнішим і ряснішим, вирощуючи поруч зі своїм житлом поживні злаки; хто спершу ковзає вздовж берегів на крихких човниках, а потім керує плавучими містами в розгніваних морях; хто змінює русло рік, приборкує їхні примхи, бере їхні води в полон і велить їм текти лише тим шляхом, який він для них проклав; хто зводить дамби на шляху могутності Океану й указує йому межу, яку заборонено переступати; хто досліджує земні безодні, проникає в глибини небес, розгадує механізми природи, наслідує їх, а іноді навіть протидіє їм або перевершує їх; хто вражає собі подібних своїми діяннями і своєю думкою; хто робить видимою й закріплює цю швидкоплинну думку, і кому вдається з власної волі тиражувати цей корисний образ, передаючи його за допомогою нескладного мистецтва тисячам тисяч людей, віддалених від нього простором і часом.
Людина природи — це і дикун, і людина цивілізована: це Лікург, Солон і Залевк; це Фемістокл, Александр і Цезар; це Гомер, Вергілій, Корнель і Расін; це Архімед, Декарт і Ньютон. Людиною природи буде й той, хто в далекому майбутньому, так само ведений нею, створить нові мистецтва, здійснить відкриття й досягне досконалостей, про які ми не маємо навіть уявлення: адже якби ми мали про них уявлення, ці мистецтва, ці відкриття, ці досконалості — уже існували б, і саме ми були б тими людьми, чиє народження вікам, у їхньому повільному й розміреному плині, ще тільки належить підготувати.
Я завершу цю тему одним-єдиним запитанням. Якщо людина, яку природа створює позбавленою вроджених ідей, і далі залишається частиною природи після того, як набула їх у певній кількості, то чому вона має перестати бути нею, оволодівши всіма ідеями, які тільки здатна сформувати? І яка та сума ідей, після досягнення якої вона нібито перестає належати до природи?
Природна релігія.
Показавши, наскільки розпливчастим і хибним є саме висловлювання «людина природи», я тепер доведу, що такими поняттями, як «релігія природи» або «природна релігія», зловживали не меншою мірою. Оскільки природа створює людину без ідей, вона створює її й без релігії. Спочатку вона не допускає існування чогось такого, що не впливало б на її органи чуття, і довгий час залишається байдужою до всього, чого її потреби не змушують її пізнавати. Однак гуркіт грому лякає її, виверження вулканів кидають її в трепет, а сяйво сонця викликає подив. Вона наважується виходити в ріки й моря, які доводять їй свою владу через корабельні аварії. Вона шукає причини цих явищ, і оскільки вона надто неосвічена, щоб відшукати їх у самій природі, вона перетворює кожну таку причину на окреме божество.
Оскільки у своїй пихатості вона не знає нічого досконалішого за себе саму, то її боги — це люди, наділені найвищою владою. Вона хоче, щоб її боги були поруч, аби мати змогу звернутися до них у разі потреби. Природно схильна вірити в те, чого бажає, людина уявляє, ніби примарні зображення цих богів і є самі боги або, принаймні, вони наділені їхньою силою та божественністю. Вона створює собі фетиші, фігурки, статуї та ідолів, яким поклоняється. Отже, пробувши якийсь час без релігії, вона створює собі релігію, що являє собою багатобожжя, антропоморфізм та ідолопоклонство. Чи це називають природною релігією? Проте саме вона — перша, яку навіює природа.
Вона також хоче, щоб у певних ситуаціях людина ставала споглядальною й досягала здатності формувати в себе інтелектуальні ідеї, які, здавалося б, не мають нічого спільного зі своїм джерелом в органах чуття. Тоді вона усвідомлює, що упорядник і правитель великого цілого має бути єдиним, оскільки все єдине й має керуватися однією силою, однією волею: вона стає монотеїстом. Вона страждає без вини й вважає справедливим, щоб Бог колись винагородив її за ці страждання; у неї формується ідея Бога-воздаятеля. Вона бачить, як процвітає злочинець, що уникає людського правосуддя, і уявляє собі Бога-карача.
Її думка не може залишатися в бездіяльності: уява навіює їй різні теологічні й теургічні ідеї, які трапляються в різних народів землі. Усі ці ідеї породжені самою природою людського розуму. І оскільки розум здатен помилятися, людина не перестає перебувати в межах природної релігії, навіть якщо сама ця релігія виявляється хибною. Помилка випливає з обставин, у яких вона перебуває і які поки що не дають її розсудкові діяти досконалішим чином.
Підемо так далеко, як тільки можуть зайти роздуми людського духу в цих питаннях; адже всі ці міркування природні, якщо вони існують, а існують вони тому, що плоди їхні ми знаходимо в багатьох працях нашого віку. Хіба це правда — запитували сміливі мислителі, — що Бог карає й винагороджує? Хіба могутній монарх видає закони, щоб заохочувати або карати мурах у своїй державі? Хіба людина, подібно до нечутливої комахи, не підпорядкована загальним законам, одного разу встановленим великим Упорядником? І на чому ґрунтується її марнославство, що змушує вірити, ніби вона є об’єктом дії особливих законів? Прийнято вважати, що Бог вимагає поклоніння — але це означає порівнювати Верховну Істоту з деспотами, чиє самолюбство тішить лестощі. До Бога звертають молитви — невже при цьому забувають, що Він незмінний, і те, чого Він побажав одного разу, Він бажає завжди? І як сміють люди уподібнювати Його слабким смертним, які легковажно ухвалюють рішення, а потім змінюють їх під впливом прохань?
Коли людина доходить до цього, її віра в Бога перестає бути релігією і перетворюється на просту філософську спекуляцію. Вона опиняється зовсім близько до атеїзму; і, треба визнати, що атеїзм також закладений у самій природі людського розуму. Якщо під природною релігією розуміти ту, що найбільше відповідає здоровому глуздові, то це помилка; адже, здається, хибність ще властивіша людині, ніж істина.
Закон природи
Нам залишається розглянути сам цей вислів — «природний закон» або «закон природи». Самотня людина, якби вона існувала, не маючи зв’язків ні з ким іншим, була б пов’язана обов’язками лише перед самою собою. Вона не знала б інших законів, окрім необхідності працювати задля власного самозбереження. Якщо вона поєднується з жінкою, якщо стає батьком, для неї починається суспільний стан: вона вступає у стосунки зі своїми співтоваришами й стає підвладною законам, які накладає на неї цей союз. Природним законом для неї в такому разі є той, що випливає із самої природи суспільства, яке вона щойно створила.
Суспільство поділяється на незліченну безліч видів: від того, що складається лише з однієї родини, до того, що являє собою численний народ, який досяг найвищого ступеня цивілізації, Просвітництва й промисловості. Природний закон для кожного з таких суспільств — це той закон, який диктується самою природою цього суспільства. Жодне суспільство не повинно підкорятися жодному іншому закону, окрім природного, — тобто закону, що випливає з його власної природи.
Адже будь-яка норма, яку не диктує сама природа суспільства, є хибною — подібно до будь-якого хворобливого наросту на людському тілі. Природний закон будь-якого суспільства можна звести до двох фундаментальних принципів:
- Природа вимагає від людини, щойно вона вступає до об’єднання, пожертвувати частиною тієї безмежної свободи, яку вона надала б їй, якби вона не була членом суспільства, а також принести всі ті жертви, яких потребують спокій і підтримання цього союзу. Оскільки розпад суспільства потягнув би за собою загибель або, щонайменше, величезне лихо для його учасників, ці жертви є невід’ємною частиною його законів.
- Суспільство вимагає лише мінімально можливих жертв — тільки тих, які в силу його природи необхідні для його збереження та стабільності.
Людина залишається вільною в суспільстві доти, доки підкоряється лише тим жертвам, яких воно вимагає; за межами цих необхідних жертв починається тиранія.