Джузеппе Мадзіні — романтик, ідеаліст та лівий націонал-демократ

Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen

Решту авторських статей можна прочитати тут

Хоча в нашій групі пропагується зовсім інший філософський і політичний підхід, ніж той, який відстоював Джузеппе Мадзіні, і нас він назвав би дегенератами давно померлої епохи, усе ж він здався досить цікавим «ворогом», тож заслужив на прочитання майже всього залишеного ним спадку. Спершу мене зацікавив Мадзіні зовсім випадково. У місцевій книгарні натрапив на працю про вплив «Молодої Європи» на політичні рухи Західної України. Коли читаєш того ж Бланкі, який критикує Мадзіні за націоналізм, складається враження, що він чи не однодумець Гегеля та Ліста, такий собі «альт-райт» того часу. Але навіть після 30 сторінок цієї книги впадають в око численні приклади й цитати, які демонструють Мадзіні в амплуа найтиповішого ліберала й демократа того часу, хоч і справді з нальотом романтичної філософії німців, і, певна річ, із вираженим націоналізмом. Проте він усе одно прямо критикував і Гегеля, і економічних протекціоністів за надмірну роль держави в їхніх концепціях. І оскільки Мадзіні — це вочевидь важливий персонаж для відтворення контексту епохи XIX століття, а отже, і для з’ясування всіх обставин ідейного життя Маркса (якого я маю намір критикувати), було вирішено розглянути цього італійського патріота в деталях. Тим паче що перед знайомством із Марксом його друг Енгельс навіть якийсь час був частиною мадзіністського руху «Молода Німеччина». Серед цікавих цитат Мадзіні, яка спонукала мене до цієї теми, наведу таку:

«Я вважав, що є дещо вище, ніж «поляк», «німець», «француз» чи «італієць», а саме — Людина, і що над усіма суспільствами, над усіма окремими народами існує дещо ще святіше, батьківщина всіх батьківщин, а саме — Людство, яке має об’єднувати їх усіх і без якого жоден народ не має мети, а жодна демократія не має сенсу».

Загалом на сайті було написано сім статей за творами Мадзіні: 1. «Лист до Карла Савойського»; 2. «Філософія музики»; 3. «Обов’язки людини»; 4. «Віра і майбутнє»; 5. «Політичні твори»; 6. «Ранні естетичні твори»; 7. «Пізні естетичні праці». І тепер, озброївшись цим досвідом, ми спробуємо скласти світогляд Мадзіні в єдину картину, пов’язану з його біографією.

— I —
Становлення Мадзіні як романтика й націоналіста

Насамперед Мадзіні відомий як політик, журналіст і активіст руху за об’єднання Італії (т. зв. Рісорджименто). Певний час він навіть уважався одним із лідерів італійського революційного руху, а його зусилля сприяли створенню незалежної та об’єднаної Італії замість кількох окремих держав, чимало з яких перебували під владою іноземних держав. Він був італійським націоналістом, але в традиції історичного радикалізму, і націоналізм він уявляв собі лише на засадах республіки й демократії, до того ж виключно в інтернаціональному сенсі, без замикання нації в собі. Думки Мадзіні, як і створені ним організації, вплинули на італійський та європейський республіканський рух, на Конституцію Італії та європейський федералізм (Сполучені Штати Європи). Чимале значення він мав і для національного руху в слов’янських країнах Східної Європи. Він вплинув як на численні вкрай ліві організації, так і на вкрай праві, зокрема й на італійський фашизм. Вважається навіть, що він мав вплив на політиків пізнішого періоду, включно з фашистським диктатором Беніто Муссоліні та ідеологом фашизму Джованні Джентіле, американським президентом Вудро Вільсоном, британським прем’єр-міністром Девідом Ллойд Джорджем, діячами індійського руху за незалежність Магатмою Ґанді, Вінаяком Дамодаром Саваркаром та Джавагарлалом Неру, а також колишнім президентом Китаю Сунь Ятсеном. Як ми побачимо далі, це була надзвичайно складна, суперечлива постать. Але якщо одразу помістити його в якісь прості й усім відомі рамки, то, можливо, найкраще його схарактеризує ярлик: революційний романтик байронівського типу. 

Майбутній герой усієї Італії, Джузеппе Мадзіні (1805–1872) народився в Генуї, у родині лікаря-практика та професора університету. У немовлячому віці та дитинстві його здоров’я було вкрай кволим, і, вочевидь, він навчився ходити лише у віці шести років; проте він швидко почав ковтати всілякі книжки й виявляти інші ознаки інтелектуальної обдарованості. Його батько Джакомо, найімовірніше, був італійським патріотом і дотримувався якобінської ідеології, тобто був лібералом та антиклерикалом; принаймні відомо, що Джакомо служив лікарем у Лігурійській республіці 1797 року. Проте передусім саме його мати, Марія Драго, сформувала його характер і вплинула на його світогляд. Вона дала йому виховання, яке вважають янсеністським і яке, безперечно, було просякнуте суворою релігійністю (важко збагнути, щоправда, як це в’яжеться з біографією її чоловіка). Відомо, що зі своїм першим учителем, старим священником, Мадзіні вивчав латину, а отже, був спрямований на здобуття класичної освіти. Згодом він вступив до Генуезького університету, до того ж у надзвичайно ранньому віці (14 років), маючи намір піти слідами батька на медичному факультеті. Та все ж, не зумівши подолати свій жах перед практичною анатомією (за словами матері, він знепритомнів під час першого ж розтину), Мадзіні вирішив перейти на юридичний факультет, де й отримав диплом у 1826 році. В університеті він відзначився бунтом проти релігійних правил, які вимагали від нього відвідувати месу та сповідатися. Атеїстом він не був, але й офіційної церкви не любив. Спочатку Мадзіні працював «адвокатом для бідних», надаючи безоплатні консультації, і вже на той час він постає перед публікою як італійський патріот. За його словами, ще 1821 року він перейнявся духом націоналізму, коли побачив, як п’ємонтські федерати, повертаючись після спроби повстання, проходили крізь Геную. І вже тоді молодий Мадзіні вперше подумав, «що можна, а отже, і треба боротися за свободу Батьківщини».

Ще студентом Мадзіні зацікавився художньою літературою та її романтичною школою. Які саме книжки він читав, можна реконструювати на основі його юнацьких записників. Спочатку він захоплювався французькими просвітниками, збереглися виписки з творів Руссо, Дідро, Вольтера, Рейналя, Робіне та Кондорсе. Але згодом він швидко переходить до захоплення романтиками, і серед його книжок ми бачимо французьких та німецьких авторів, англійські історичні романи. Якщо ж говорити про серйозну теоретичну літературу, то філософські, історичні та релігійні праці він читає переважно французьких авторів: від Жан-Жака Руссо до Франсуа Гізо, від Бенжамена-Анрі Констана до Фелісіте-Робера де Ламенне. Навіть чимало німецьких творів він читав у французьких перекладах, оскільки не знав німецької. Щонайменше відомо, що він читав Данте, Шиллера, Ґете, Шекспіра, Альф’єрі, Байрона, Шеллі, Кітса, Вордсворта, Колріджа, а також таких авторів, як Александр Дюма-батько та сестри Бронте. І це щонайменше! Тож у нього була дуже ґрунтовна підготовка в царині літератури романтизму. Щоправда, описуючи у своїх мемуарах період навчання в університеті, він зізнавався, що на якийсь час навіть потрапив під уплив французького матеріалізму:

«На короткий час мій розум був дещо заплямований доктринами чужоземної матеріалістичної школи; але вивчення історії та інтуїція совісті — єдині критерії істини — незабаром повернули мене до спіритуалізму наших італійських батьків».

Невдовзі після закінчення університету Мадзіні вирішує присвятити себе літературній діяльності. Він співпрацював із генуезькими, а згодом із ліворнськими газетами та літературними виданнями і, судячи з усього, мав намір стати літературним критиком або, щонайбільше, справжнім драматургом. Його перше есе має досить характерну назву: «Про любов Данте до Батьківщини» (1826). Уже тут він демонструє себе патріотом і палким прихильником романтизму — на противагу тому, що він називав «літературним рабством під виглядом класицизму»; у такому ж дусі були написані майже всі його критичні праці. Проте тим часом у ньому розвивалися ще й «республіканські інстинкти», які, за його словами, він успадкував від матері, та міцніло усвідомлення зла, від якого потерпала Італія. Тому він відклав свою заповітну мрію — написати повну історію релігії, розробити власну концепцію нової теології, що об’єднує духовне й практичне життя, — і присвятив себе політичній думці. Щоправда, цих мрій він не полишив остаточно: спроби окреслити нову теологію пронизують майже всі його твори, та й спроб писати літературну критику він не припиняв у наступні роки. І все ж жодного з первинних задумів він так і не завершить, а в 1860-ті роки у своїх мемуарах навіть писав, що:

«Першою великою жертвою стала відмова від літературної кар’єри заради прямішого шляху політичної діяльності».

Та все ж саме література пробудила в ньому національну самосвідомість. Ранні твори Мадзіні цілком виразно свідчать, що його політична позиція коренилася в літературі, або, радше, у взаємозв’язку літератури й політики. Фундаментальним взірцем для нього, його друзів і перших послідовників став Уго Фосколо (1778–1827). Згідно з автобіографічними нотатками, саме читання творів Уго Фосколо та вищезгадана зустріч із групою вигнанців у 1821 році надихнули його на політичну діяльність іще в підлітковому віці. Читання «Останніх листів Якопо Ортіса» настільки приголомшило юного Мадзіні, що він хотів завжди одягатися в чорне на знак жалоби за своєю поневоленою батьківщиною. У передмові до збірки неопублікованих політичних творів поета (Лугано, 1844) Мадзіні писав: «Ім’я Фосколо […] благоговійно лунало на наших вустах, і ми дізналися від нього про зв’язок між літературою та громадянським життям». Саме завдяки Фосколо Мадзіні та все його оточення прийшли до патріотичного прочитання книг Данте Аліг’єрі. Щоб приблизно уявити собі погляди Мадзіні щодо національного відродження у зв’язці з літературою — можна уявити, що це італійський Гердер. Тим паче, що він і сам читав Гердера й досить високо цінував його праці, а власні ідеї, як він сам же зізнавався в середині 1830-х, багато в чому виводив із концепцій Лессінга. Це цілком типові інтереси для романтика.

Уже через рік після закінчення університету та початку роботи в літературних журналах Мадзіні вирушив до Тоскани, де в 1827 році вступив до організації карбонаріїв — таємного об’єднання змовників із політичною метою. На той час це була, мабуть, найбільш радикально-ліва організація в Європі. Приєднавшись до карбонаріїв, він швидко піднявся до одного з вищих щаблів їхньої ієрархії й отримав спеціальне секретне завдання в Тоскані. Однак у міру того, як зростало коло його знайомств, невдоволення організацією товариства посилювалося, і він уже обмірковував створення нового об’єднання, позбавленого безглуздих таємничих і театральних формул, яке замість простої боротьби з чинною владою повинно було мати чітку й суто патріотичну мету. Карбонарії та інші республіканці могли обмежуватися простою боротьбою проти аристократичних, правоконсервативних режимів, не ставлячи собі за мету національне відродження Італії. У принципі, вони цілком могли припустити, що перемоги республіканців в окремо взятому Неаполі достатньо. І нехай тоді буде демократичний Неаполь, окремо від аристократичної півночі Італії, чи навпаки. Напевно, в ідеалі вони допускали перемогу в усіх державах, але національне питання однаково не стояло на першому плані, і такий підхід Мадзіні не влаштовував. 

Естетика Мадзіні.
Ліберальний романтизм проти аристократичного класицизму.

Попри занурення в політичне життя, він продовжує працювати в газетах і все ще намагається пов’язати своє майбутнє з літературою. Після статті про Данте, у період 1827–1828 рр. Мадзіні пише багато різноманітних рецензій на тогочасну літературу, на місцеві італійські романи й театральні вистави, а також на актуальні на той час гуртки поетів-аматорів. З-поміж перекладених російською мовою рецензій найранішим буде огляд «Пертської красуні» В. Скотта, де вже помітні спроби сформулювати певний закон прогресу як поступального вдосконалення всього людства. І не дивно: здебільшого його цікавлять історичні романи, і бажано, щоб вони були присвячені історії Італії. У своїй критиці він намагається оцінювати твори за тим, чи надихають вони на боротьбу за свободу нації, чи, навпаки, вганяють у зневіру та песимізм. Перші — хороші, а другі, вочевидь, погані. Він пише також і критику на різних дрібних італійських письменників-класицистів, які по колу ганяють античні сюжети; і некрологи про смерть видатних культурних діячів; і навіть рецензію на книжку Ф. Шлегеля — «Історія давньої та нової літератури», де Мадзіні стверджує, що: «Віко, Гердер, А. Шлегель, Сталь, Сісмонді — ланки одного ланцюга, сила якого в загальному зв’язку». Та попри це загалом він критично ставився до надмірної переоцінки Середньовіччя і вважав, що в цьому відношенні брати Шлегелі помиляються. Вони вбачають у Середньовіччі втрачений рай, тоді як сам Мадзіні бачить цей період часом торжества егоїзму й індивідуалізму. Рай колективістської моралі ще ніколи не існував і чекає на нас у майбутньому. У 1828 році він напише велику рецензію на «Фауста» Ґете, яка зводиться до банального моралізаторства й теологічної проповіді. І загалом, якщо не брати лінію захисту італійського націоналізму, Мадзіні в цих творах постійно змальовує картини боротьби між романтиками й класицистами як між революціонерами та реакціонерами, а поміж рядків невпинно проповідує банальну етику чеснот, готовність помирати за величну ідею та жертвувати життям — можна сказати, дух барикадної романтики чи Байрона. І саме тому вже тут, у найперших своїх працях, він постійно нападає на егоїзм як систему і майже в кожній статті неодмінно залишає якісь випади проти французької філософії XVIII століття. Це вона заважає людям увірувати в Ідею й померти за неї. Ще будучи карбонарієм, наприкінці 20-х років, Мадзіні вже був ідейним консерватором із позиціями десь між платонізмом, стоїцизмом і руссоїзмом. 

Проте були й відносно здорові риси в його розвитку. Під впливом різних зарубіжних письменників, головним чином французьких і німецьких, Мадзіні досить швидко сформулював свою особливу діалектику між національним і міжнародним, між Італією та Європою, яка стане центральною в його політичній концепції і яку лише за кілька років по тому він покладе в основу проєктів «Молода Італія» та «Молода Європа». Якщо спрощено, то новий рух мав бути національним за формою та європейським за своєю суттю. Процес наслідування й імітації, взаємозалежності культур — слідом за міркуваннями мадам де Сталь, Ґізо та Фрідріха Шлегеля — описується у статті Мадзіні «Про європейську літературу» (1829). У ній він відмовляється бути вузьким націоналістом і дивиться на формування Італії як на східець до вищої мети, важливішого завдання кожного народу — до цілої «місії» служіння всьому людству. Надмірна замкненість на власній нації, з погляду Мадзіні, — це черговий різновид найгіршого зла у світі, тобто егоїзму. Згодом він розвине це в концепцію Національності, яка є здоровою формою для егоїстичного Націоналізму. У літературі є явища, що виходять за межі однієї нації, і, зокрема, романтичний рух він показує як приклад нового загальноєвропейського стилю. У своєму прагненні обстояти певну спільну, Європейську літературу він майже доходить до формулювань європейського федералізму в політичному сенсі, наче передчуваючи появу ЄС. Зокрема й із цього погляду він захоплюється Наполеоном, який зумів об’єднати більшість європейських націй під єдиним політичним пануванням, нехай і ненадовго. Після цього чимало європейців устигли побачити, що мають більше спільного, ніж відмінного. Історична концепція прогресу в цій статті вже уточнюється, а предметом літератури майбутнього, на його думку, має стати «соціальна людина». 

«Один народ бадьоро прямує шляхом прогресу й культури, інший — відстає та збивається зі шляху».

Ця історична картина може навіть чимось нагадувати марксистський Маніфест у плані стадійного розвитку різних народів; і найімовірніше в цих уявлень є спільне джерело — сен-симонізм. Уже тут впадає в око вплив сен-симонізму на погляди Мадзіні, і надалі таких прикладів лише більшатиме. У дослідницьких статтях про Мадзіні його залежність від Сен-Сімона вважається незаперечною та вкрай важливою. Можливо, це чергове підтвердження того, що сен-симонізм, як і інші форми утопічного соціалізму та комунізму, був вельми поширений у середовищі карбонаріїв. І зовсім не випадково їхнім міжнародним ватажком і духовним лідером вважається бабувіст Філіппо Буонарроті. У цій останній статті ідеалом Мадзіні, або генієм, який зможе втілити цю нову епоху культури, має стати хтось, хто зуміє об’єднати філософію німецького ідеалізму з живою поезією, — ідеал, що збігається з вимогами натуралізму Фрідріха Шеллінга. І крізь цю призму сен-симонізму та шеллінгіанства вже просвічує своєрідна квазітеологічна концепція, яка нагадує водночас думки Оґюста Конта та Феєрбаха. 

У статті «Про історичну драму» (1830) Мадзіні знову повертається до боротьби романтизму та класицизму, провіщаючи перемогу першого. Цей текст — черговий маніфест романтизму як руху до свободи від умовностей, за піднесення Духу. Його аргументація тут стає різко політичною. Нова драма має бути «національною, вільною та народною», вона перестає бути «служницею аристократичного панства» і більше не слугуватиме «розвазі сильних і знатних». Від викладу сухих історичних фактів Мадзіні пропонує перейти до викладу Принципів, тенденцій, «загальних сподівань» епохи, зокрема й надій на загальноєвропейський рух. Історія має нібито слугувати прологом до майбутнього, показувати читачеві, що робити й куди рухатися далі. Тут з’являється навіть певна «логіка історії» та майже Абсолютний Дух Гегеля, який на кожній окремій стадії/формації зобов’язаний утілити якийсь особливий принцип. Теорія прогресу тепер стає ще й моральним законом Всесвіту та Бога. Адже сам Бог дарував нам розум і немовби поставив нам за обов’язок розвиватися.

«Жалюгідними є висновки, до яких неминуче приходять ті, хто не схиляється перед жодною іншою силою, окрім сили фактів, розглянутих до того ж не в їхній сукупності та не в їхньому відношенні до вищих законів, а голо, ізольовано та в собі, якими вони постають поверховому поглядові.
[…] Особистості страждають і помирають — але людський рід, цивілізація і культура не помирають.
[…] Факти становлять лише перший ступінь серед загадок людського знання; це індивіди світу, в якому істина є видом. Таким чином, є правда історична, істина фактів, і є правда моральна, правда принципів. Ця остання співвідноситься з першою як ціле з частиною, як причина з наслідком, як оригінал із перекладом…».

І всю цю типову ідеалістичну філософію, ворожу індивідуалізму, Мадзіні вважає фундаментом романтизму. Коротше кажучи, література майбутнього матиме «національну форму та європейську ідею». Вона виражатиме певні піднесені Принципи і крізь них проноситиме історичні оповіді. А останні сторінки цієї статті Мадзіні перетворює на буквальну проповідь, повсякчас згадуючи Дух Божий, союз народу з Богом тощо. Сам Бог пише власною рукою, використовуючи тіло Геніїв, на кшталт Данте чи Шекспіра, як свій інструмент. Проте цілковито розкритися геній зможе лише за певних умов:

«Коли буде зібраний і підготовлений сповнений віри народ, немовби очікуючи духа божого, дух божий зійде до нього».

Проміжний підсумок поглядів Мадзіні

Уже з цих суто літературних творів Мадзіні вимальовується цілком цілісна картина його поглядів. Для нього мистецтво — це поле битви, боротьби народу проти аристократії та монархії, майданчик для виховання нового типу громадян. Його головна ідея, вочевидь, полягає в італійському націоналізмі, тобто у створенні держави Італія, але вже тут ця держава має бути вписана в сім’ю європейських народів, а егоїстичний націоналізм, замкненість у собі, у принципі засуджується. Він поки що не говорить про проєкти європейської федерації, але вже з найрізноманітніших боків підходить до цієї ідеї впритул. І це не випадкові моменти. Від цих ранніх творів і до найпізніших праць Мадзіні завжди підпорядковує націоналізм космополітичному завданню служіння всьому Людству та наполягає, що перш ніж стати італійцем, кожен передусім є людиною, громадянином світу. 

Мадзіні надихається всіма відомими романтиками того часу, будь-якої національності, хоч і схиляється більше до німецької духовності. Він дуже м’яко критикує консервативних романтиків, але все ж таки не бажає підтримувати їхній консерватизм і намагається рухатися в напрямку умовного Байрона, використовуючи романтизм як революційну ідею. Тому, як і інші «революційні» романтики, Мадзіні явно зі схваленням ставиться до постаті Наполеона — великої героїчної особистості. Але сам він не є прихильником абсолютизму, і в політиці надає перевагу демократії. Та й висловлювання його гранично чітко ділять світ на чорне й біле, де все зло зосереджене в старих монархічних та аристократичних принципах. 

Окрім естетики та політичних уподобань романтизму, Мадзіні підтримує і його філософію. Він безперечний ідеаліст і повсякчас звинувачує в усіх бідах доби матеріалістичні погляди XVIII століття, які й досі отруюють душі італійців. Його ідеалізм не абстрактний, а цілком релігійний, і майже кожен його текст містить чимало елементів проповіді, відозв до Бога, закликів до читачів щиро увірувати тощо. Почасти звідси походить історична концепція Мадзіні, що нагадує гегельянський Абсолютний Дух. Він вірить у прогрес, у формаційний, поетапний розвиток людства, але цей процес безпосередньо пов’язаний зі здійсненням божої волі та божого задуму. Історія в нього наскрізь телеологічна. Хоча сам підхід із формаціями, як і тези про необхідність соціального мистецтва, подолання егоїзму тощо, безпосередньо пов’язані з ученням Сен-Сімона, якого Мадзіні мав уже добре знати завдяки участі в гуртках соціалістів-карбонаріїв. Загалом його погляди вже тут нагадують щось середнє між позитивізмом Конта (який ще не сформувався остаточно й існує в той самий час), натуралізмом Шеллінга та марксизмом. При цьому Мадзіні явно не знайомий із ними, оскільки щонайменше двоє з них на той час ще не сформувалися. Це вкотре засвідчує, що деякі ідеї, які ми звикли пов’язувати з якимсь одним великим ім’ям, були на той час чимось загальнодоступним, так би мовити, «витали в повітрі».

— II —
Шлях від карбонаріїв до «Молодої Європи»

Невдовзі після Французької революції 1830 року, буквально через те, що Великий магістр італійських карбонаріїв виявився шпигуном і зрадником, Мадзіні заарештували та видали п’ємонтській владі. Кілька місяців він перебував у в’язниці старовинної фортеці Савони. Перебуваючи у своїй одиночній камері, у присутності «символів нескінченності, неба й моря», він урешті усвідомив велику місію або «апостольство» (як він сам це називав) свого життя. Саме тут він дійшов ідеї створення нової організації, здатної очолити боротьбу за національне об’єднання Італії та визволення її з-під австрійського панування. Тут він почав закладати теоретичний фундамент для організації «Молода Італія». А оскільки винесення обвинувального вироку визнали неможливим через брак доказів, уже в першій половині 1831 року Мадзіні звільнили — щоправда, з такими обмеженнями свободи пересування, що це було скоріше полегшеною формою ув’язнення; йому запропонували ізоляцію в якомусь селі. Через це Мадзіні волів покинути країну й уже в лютому 1831 року вирушив до швейцарської Женеви з рекомендаційним листом до Сісмонді (!), з яким у Мадзіні вже тривало листування, а потім перебрався до Франції: спочатку до Ліона, а згодом і на південь, до Марселя, ближче до Італії. На той час там уже базувалися сотні італійських політемігрантів, які навіть планували сформувати бойовий загін, щоб вирушити на допомогу революції в Центральній Італії, яка нещодавно спалахнула. Але вони не встигли. Доки тривали приготування, австрійські війська вже окупували Парму, Модену, Реджо. Замість того, щоб об’єднатися, інші міста, які вважали себе самостійними державами, трималися «нейтралітету». Коли загін із 700 «іноземців» з армії Модени спробував перейти кордон Болоньї, його зупинили й роззброїли. А вже за кілька тижнів австрійці захопили й Болонью, а ті її частини, які не схотіли здатися, були розбиті біля міста Ріміні. 

З огляду на те, що Мадзіні вже де-факто налагодив тісні зв’язки з бойовим крилом італійської еміграції, створити нову організацію під назвою «Молода Італія» виявилося доволі просто. За допомогою однойменної газети Мадзіні почав поширювати республіканські, демократичні та унітарні ідеали, що проникали з Франції на півострів, і намагався координувати свою змовницьку діяльність через мережу кореспондентів і послідовників. Насамперед Мадзіні написав статтю про поразку революції — «Ніч у Ріміні», де змалював поле бою, всіяне тілами борців за свободу, яких зрадили нерішучі прихильники дипломатичних заходів. 

Привселюдно задекларовані цілі нової організації полягали у звільненні Італії від зовнішньої та внутрішньої тиранії й об’єднанні її під республіканською формою правління; засобами, що мали бути застосовані, були освіта і, де це доцільно, повстання партизанських загонів; гаслом мало стати «Бог і народ», а на прапорі з одного боку мали значитися слова «Єдність» і «Незалежність», а з іншого — «Свобода», «Рівність» і «Гуманність», що описували відповідно національні та міжнародні цілі. Спроби такого звільнення здійснювалися через повстання, за допомогою невеликих експедицій із-за кордону та державних переворотів, спрямованих на розпалювання народних виступів. Загалом він діяв не набагато винахідливіше, ніж інші підпільні змовники цієї доби. Навіть у плані внутрішньої організації вони багато що запозичили в карбонаріїв: обряд посвячення, триступеневу ієрархію членства, умовні жести, паролі, таємні імена, взяті в героїв італійської історії. Варто зауважити, що всі визначні соціалістичні ідеологи того часу (Фур’є, Сен-Сімон, Овен, Буонарроті) видали свої головні праці, пережили зеніт слави та зійшли зі сцени — хтось через смерть, а хтось через утрату впливу — приблизно у 1830–1832 рр., і саме в цей же час з італійських карбонаріїв та сен-сімонізму зароджується рух «Молода Італія».

Ще у квітні 1831 року Карло Альберт, колишній учасник змови карбонаріїв 1821 року, учасник революцій, став новим королем Сардинії-П’ємонту. З огляду на таке патріотичне минуле можна було сподіватися, що цей король буде ліберальним правителем і принаймні співчуватиме ідеям «Молодої Італії». Тому під кінець того ж року Мадзіні написав новому королю листа, опублікованого в Марселі, закликаючи його очолити майбутню боротьбу за незалежність Італії — «Лист до Карла Савойського» (1831). Підпільно передрукований та швидко поширений усією Італією, лист викликав значний резонанс, проте образа, якої він завдав сардинському уряду, виявилася настільки глибокою (по суті, там містився ультиматум із погрозами королю, про що можна прочитати в нашій статті про цей лист), що було видано накази про негайний арешт та ув’язнення автора в разі його спроби перетнути кордон. Наприкінці того ж року з’явився важливий «Маніфест» «Молодої Італії», який здобув не менший успіх. Відтепер численні «громади» формувалися в Генуї, Ліворно та інших містах. Та незабаром король звернувся до французького уряду, який видав наказ про вислання Мадзіні з Марселя (серпень 1832 р.). Він кілька місяців переховувався, але врешті-решт був змушений виїхати до Швейцарії. У своїх статтях він гнівно звинувачує короля Луї-Філіппа та його міністрів у зраді революційних принципів 1830 року. 

Відтоді досить важко простежити шлях нашого змовника, який почав вести життя добровільного ув’язнення (як він сам висловлюється) «у чотирьох стінах кімнати», «не вів записів щодо дат, не робив біографічних нотаток і не зберігав копій листів». Проте відомо, що 1833 року він був причетний до невдалого революційного виступу в сардинській армії. Але тоді йому не пощастило: двоє п’яних сержантів проговорилися про свою належність до організації Мадзіні, а після допиту було викрито розгалужену таємну мережу серед війська й цивільних. Розправа Карло Альберта була нечувано жорстокою як на ті часи: десятьох військових і двох цивільних розстріляли, багатьох заарештували. Один із близьких університетських друзів Мадзіні перерізав собі вени, а самого Мадзіні було заочно засуджено до страти. До кінця того ж року схожий виступ планувався в Генуї, але й він зазнав невдачі через молодість та недосвідченість лідерів. На той час ішлося вже про 60 тисяч членів руху «Молода Італія» по всій країні. І попри всі невдачі Мадзіні вже марить успіхом, він спрямований у майбутнє і вважає, що саме цим мають займатися теоретики — тобто писати про майбутнє, спираючись на знання про те, як змінювалися історичні епохи в минулому (пор. марксисти). Він поспішає, дуже поспішає: на серпень 1833 року навіть було призначено «Загальноіталійську революцію», але коли він віддає наказ про початок повстання, жодне місто не зрушило з місця. 

Після провалів у 1833 році та першої спроби повстання Мадзіні вирішив здійснити збройне вторгнення в Савою, щоб показати на власному прикладі, як помирають за величну ідею. Експедицію, яку фінансував Мадзіні коштом зібраних серед італійських патріотів грошей (сто тисяч лір), зокрема від княгині Крістіни Тривульціо Бельджойозо (тридцять тисяч лір), очолив генерал Джероламо Раморіно — ветеран Російського походу Наполеона, який до того ж боровся за Польщу в 1830 році. Здебільшого завдяки зусиллям Мадзіні врешті-решт було організовано незначний загін німецьких, польських та італійських емігрантів (загалом приблизно 200 осіб із запланованих 700). Проте з величезною затримкою та через проблеми з постачанням зброї цей загін почав діяти лише в лютому 1834 року. Вони просто рухалися вздовж кордону, демонстративно залякуючи прикордонні застави. Мадзіні благав генерала рушити вглиб країни: треба якнайшвидше принести показову жертву й запалити ґніт повстання! Але Раморіно не мав наміру йти на вірну смерть і діяв обачно та раціонально, спираючись на ті сили, які мав у розпорядженні. Вони все ж захоплюють один із прикордонних постів і забирають митну касу. Утім, мешканці найближчих поселень відхиляють заклик поповнити лави революціонерів. Ця імпровізована армія навіть не має теплого одягу, а провізія вже закінчується. Мадзіні довго не спав, у нього почалися гарячка й марення. Вирішивши, що все скінчено, Раморіно розпустив загін. Цікавим є той факт, що на цю операцію розраховував молодий військовий моряк і поет із «Молодої Італії» — Джузеппе Гарібальді, майбутній герой Італії. Він прийшов на центральну площу Генуї, звідки за планом мав розпочатися напад на казарми з метою підтримки експедиції Мадзіні. Але більше ніхто не з’явився, та й сама експедиція зазнала краху. Дивом уникнувши арешту і смертної кари, Гарібальді перетнув кордон і вирушив до Латинської Америки. Сам Мадзіні пояснював невдачу розбіжностями з лідерами карбонаріїв у Парижі та браком дружніх взаємин між ним і савойцем Раморіно, якого обрали військовим керманичем, а зовсім не тим, що на ділі його майже ніхто не підтримав.

Переїхавши до Швейцарії за кілька місяців, Мадзіні прагнув координації з іншими рухами, які створили вигнанці з країн, що виборювали власну незалежність, і в 1834 році за підтримки німецьких та польських патріотів заснував «Молоду Європу» — інтернаціональне об’єднання, до якого входили «Молода Італія», «Молода Польща», «Молода Німеччина» і «Молода Швейцарія», а через рік до них долучилася ще й «Молода Франція». Він навіть спробував замиритися з радикальним комуністом Філіппо Буонарроті, щоправда, безуспішно. Перебуваючи у Швейцарії до кінця 1836 року, Мадзіні постійно виношує плани нових революцій, зокрема у слов’янських країнах, на які він робить величезну ставку в надії послабити вплив Австрійської монархії на італійських землях. Ця нова інтернаціональна організація складалася з «людей, які вірять у майбутнє свободи, рівності та братерства для всього людства і прагнуть присвятити свої думки та дії втіленню цього майбутнього». Головною ідеєю «Молодої Швейцарії», щоправда, було створення альпійської конфедерації, яка охоплювала б Швейцарію, Тіроль, Савою та решту Альпійського пасма, тобто розширення території Швейцарії коштом сусідніх держав. Не дивно, що газета «La Jeune Suisse» була змушена припинити свою діяльність уже впродовж року, а самого Мадзіні оголосила в розшук швейцарська влада. У 1834 році він знайшов прихисток у швейцарському місті Ґренхен і залишався там аж до затримання поліцією, яка наказала йому покинути Конфедерацію протягом 24 годин. Щоби запобігти його видворенню, громадянські збори Ґренхена надали молодому біженцю громадянство більшістю голосів (122 проти 22), проте кантональний уряд скасував це рішення. З розповідей містян випливає, що допомога шляхтянки Маргарити Лучі де Лоренці, коханки Гарібальді в той час, яка посприяла їхній зустрічі роком раніше, відіграла вирішальну роль у переховуванні Мадзіні та його побратимів. І на наступні два роки він буквально зникає з усіх радарів, хоча цілком очевидно, що він залишається десь в інших містечках Швейцарії та якимось чином віддає свої статті до друку. З усіх створених організацій найвпливовішою виявилася «Молода Польща», і вплив польських поетів, письменників і теоретиків націоналізму починає позначатися на самому Мадзіні.

Віра і майбутнє: швейцарські твори Мадзіні

Тепер щодо творів Мадзіні цього періоду. Ще в листопаді 1831 року Мадзіні, перебуваючи у вигнанні в Марселі, пише «Циркуляр про політичні та моральні принципи Федерації Молодої Італії», який починається так: «Моральний закон керує світом: це закон прогресу. Мета, заради якої було створено людину, — це повний, упорядкований і вільний розвиток усіх її здібностей. Засіб, за допомогою якого людина може досягти цієї мети, — це асоціація із собі подібними […]. Федерація Молодої Італії визнає, отже, всесвітню асоціацію народів як кінцеву мету праці всіх вільних людей. Вона визнає й утверджує всіма засобами братерство народів і дух космополітизму. Аби народи могли рухатися єдиними шляхом спільного вдосконалення, необхідно, щоб вони йшли на засадах рівності». Навіть обрана мова тут нагадує про Кондорсе, чия праця витримала три видання протягом десятиліття 1820–1830 років, хоча сам Мадзіні з патріотичних міркувань воліє пов’язувати ці ідеї з італійцем Віко. У тексті «Маніфесту» (1831), як і в інструкціях, жодної особливої програми немає. Він безсистемно повторює деякі зі своїх ключових ідей, особливо щодо необхідності нової Віри, але головний наголос робить на літературному пафосі, прагнучи привабити людей із палкою уявою. По суті, вся програма зводиться до того, що є якась грандіозна й велична ідея, заради якої учасники секти мають бути готовими помирати, і обов’язково будуть помирати. Він прагне свідомо кинутися на ворожі багнети, або, як він ще висловлюється, — скласти жертви. Цим юні революціонери сподіваються запалити полум’я революції в масах. Усе це виглядає в найкращих традиціях змовників, від карбонаріїв, з яких і постала «Молода Італія», до бабувістів та бланкістів. Цей юнацький дух і його логіка чудово змальовані в романі Гюґо «Знедолені», зокрема й у мюзиклі за цим романом. Головна ставка, щоправда, робиться на італійську еміграцію, оскільки сама ця організація базувалася у Франції, а роль емігрантів у картині світу Мадзіні полягає в тому, щоб буквально стати «апостолами» нових ідей. Основне їхнє завдання має полягати в просвітництві, тобто в написанні статей, їхньому друці та поширенні. Друге ж завдання — це періодично намагатися підняти повстання, яке в разі успіху переросте в революцію та допоможе створити нову Італію. Ці два інструменти він ще називає Освітою та Повстанням. І на цьому, в принципі, вся позитивна програма тогочасної «Молодої Італії» вичерпується. Але, до честі Мадзіні, своїми спробами повстання 1833 року він довів, що готовий підтверджувати слова ділом.

До цього раннього періоду належать також праці Мадзіні, в яких підкреслюється тема молодості та центральна роль молоді в політичних перетвореннях тогочасної Європи, а також звернення до інших національних рухів — польського, німецького, угорського та слов’янського загалом. Він висловлюється на користь принципу національності (а не націоналізму), миролюбного, духовного та релігійного підходу до ідеї державності й ідеалів свободи та гуманізму. Але, крім суто технічних речей про те, як правильно влаштовувати повстання та битися в міських умовах барикад, у цей період свого життя Мадзіні знову повертається до літературної критики. Для різноманітних часописів він пише ще кілька літературних рецензій про сучасних романтиків і знову ополчується проти матеріалістичної філософії, пов’язаної з французами. І навіть після того, як він опиниться в підпіллі, у 1835 році Мадзіні все ще сподівається видавати в Генуї «Часопис європейської літератури» або «Часопис іноземної драми» й носиться з ідеєю створення певної збірки найкращих зразків драми всіх часів, ознайомлення з якою стало б обов’язковим для будь-якого драматурга, такої собі «Бібліотеки світової драматургії». Усе це так і не буде реалізовано. Але з тих статей, що ми читали й аналізували самі, можна виокремити «Думки про поетів XIX століття» (1833), де він прославляє Наполеона та Байрона і разом з ними ховає епоху, що минає:

«Майбутнє — це ЛЮДСТВО.
Зі світом індивідуальності, середньовічним світом покінчено. Починає свій розвиток нова ера, соціальний світ».

У сфері поезії стара доба індивідуалізму сягнула свого граничного розвитку й померла з іменами Наполеона та Байрона, начебто найвизначніших індивідуалістів: «Наполеон упав; упав Байрон. З Наполеоном зник політичний індивідуалізм; з Байроном зник індивідуалізм поетичний». Мадзіні прощається з ними мало не в сльозах, змальовуючи їхню велич на кілька сторінок. Після них деякі романтики навіть проголосили «смерть поезії» і впали в песимізм. І ось саме цьому Мадзіні намагається покласти край, нагадуючи, що історія не скінчилася і попереду ще чимало битв, які можна й треба буде оспівувати. Але загалом тут уже немає нічого такого, чого б він не говорив у попередніх естетичних працях. А вінцем естетичних творів Мадзіні стане праця «Філософія музики» (1833–1836). У цьому есеї Мадзіні приписує музиці соціальну й громадянську роль, і саму цю працю іноді розглядають як важливий документ італійської музичної естетики ХІХ ст. Модель, загалом, аналогічна до всіх попередніх його праць. Як у літературі він пропонував відмовитися від національних літератур на користь спільної Європейської, так і тут він пропонує створення нової, Європейської музики. Щоправда, схему він тут навмисне спрощує, аби зобразити цей процес як простий синтез двох крайнощів. Уся музика буцімто втілилася лише у двох національних школах — німецькій та італійській. З німцями він пов’язує все найпіднес paso / найпіднесніше, духовне, романтичне й глибоке. З італійцями він пов’язує все гедоністичне, вульгарне, поверхове й матеріалістичне. По суті, в італійцях він бачить наслідувачів французів, і в такий спосіб намагається врятувати співвітчизників від згубного зовнішнього впливу. Мадзіні пропонує не просте занурення в німецьку культуру замість французької, не просто спіритуалізм замість матеріалізму (і я не вигадую, він буквально про це говорить такими самими висловами) — а певний синтез того й іншого. Але між рядків видно, що з двох крайнощів німецька все ж таки не така вже й погана. Він усе ще черпає з німецької філософії засадничі принципи націоналізму та релігійного відродження.

У «Філософії музики» так само відчуваються відлуння сенсимонізму, спроби вибудовувати тріадичні схеми філософії історії, періоди естетичного розвитку в дусі Гегеля. Як і німецькі романтики, Мадзіні вважає музику чистішим, піднесенішим видом мистецтва, вище за який може бути тільки поезія — за логікою позбавлення ролі матерії/матеріалу. А головна мета нової музики, як і будь-якого іншого нового мистецтва, — це створення «соціальної драми»:

«Якщо ви не відкидаєте поняття живопису, літератури соціальної, чому відступаєте перед ідеєю музики соціальної?».

Він вірить, що це можливо, і пророкує прихід Генія або цілої низки Геніїв, кожен з яких створить у своїй царині нові твори, просякнуті новими, соціальними ідеями в дусі Мадзіні. Ця нова музика буде священнодійством. Вона перетворить холодну віру на ентузіазм, а ентузіазм — на Чесноту Жертвопринесення (пор. «Обов’язки людини», з пізніх його праць). Вона поведе людську душу сходами почуттів від земного бруду до «неба чистої безтурботності». Геній майбутнього з’єднає небо і землю, індивідуальне та загальне й поверне мистецтву його священну, виховну роль у житті людства. Для Мадзіні музична реформа — це частина глобального політичного й духовного оновлення. «Соціальна опера» має виховати нову людину, здатну на подвиг в ім’я нації та людства. Насамкінець Мадзіні звертається до молодих митців із закликом готуватися до цього нового служіння «в тиші та навчанні». Вони мають вивчати народні пісні, фольклор, історію й таємниці природи, аби, коли настане час, створити «соціальну музику». У цій статті вже значно виразніше, ніж раніше, колективність протиставляється індивідуалізму на всіх можливих рівнях, а критика естетичних смаків перетворюється на критику не лише аристократичного, а й сучасного буржуазного суспільства. Хоча сам Мадзіні не був соціалістом і свідомо від них відхрещувався (про що далі) — його філософська та загальносвітоглядна мотивація майже ідентична до соціалістичної. Тут він усе ще нагадує італійського Байрона.

Приблизно в цей самий час Мадзіні пише свій перший серйозний світоглядний маніфест, де намагається викласти ядро власних теоретичних поглядів — книжку «Віра і майбутнє» (1835). Навіть в останні роки життя він вважав цей твір найкращим з усього, що коли-небудь написав. Цю працю він створює під впливом не лише сен-симонізму та німецького ідеалізму, а й під час знайомства з ідеями польського месіанізму, творів Міцкевича, Новаліса, Де Местра та Ламенне (усе це письменники з виразним консервативним забарвленням). Серед важливих політичних творів цього періоду можна назвати ще статтю «Революційна ініціатива в Європі» (1834). Проте вона здебільшого повторює все те, що ми вже й так підсумували. Якщо коротко, то в «Ініціативі» є і думки про дві епохи, про подолання пасивності, натхнення мас через образи майбутнього, про особливу роль Людства як третього етапу розвитку після Бога й Людини (і навіть гасло «Свобода, Рівність, Людство») тощо. І чимало з того, що в ній буде нового принаймні за формою, він знову повторить у праці «Віра і майбутнє». Як в «Ініціативі…», так і у «Вірі і майбутньому» вже постулюється кінець старої епохи, вінцем якої стала ВФР (і для нього принципово, що це саме кінець старого, а не початок нового, тобто це те, з чим потрібно попрощатися); це кінець старої Європи, на зміну якій приходить Європа молода. Тут ми натрапляємо й на наголоси на тому, що стара епоха опікувалася лише правами та свободами, розкріпаченням індивідуальної Людини; натомість у новій епосі наголос робиться на обов’язках та соціальності, на певному колективному обов’язку та розкритті потенціалу всього Людства. В «Ініціативі» Мадзіні особливо вболіває через те, що його покоління, буцімто розумніше, піднесеніше та філософськи підкованіше, чомусь поступається розбещеним предкам в ініціативності й готовності до великих учинків. Одну з причин цього парадоксу він вбачає у плазуванні перед Францією: нібито все лихо полягає в тому, що досі звідти надходили всі визвольні ідеї, і люди до цього вже так звикли, що коли Франція мовчить, то це начебто свідчить, що ситуація у світі об’єктивно не спонукає до боротьби. Але тепер уже всім очевидно, що Франція змарніла, а отже, настав час усім народам попрощатися з французьким спадком і вже без озирання назад починати діяти самостійно, задаючи темп усій Європі.

У цих своїх працях він ще дужче поєднує релігію та політику і вже прямим текстом (ще до Оґюста Конта) проголошує Релігію Людства, причому мислить Людство вже буквально як певну особливу родову сутність, реально сутній організм і місток між індивідами однієї нації та Богом. Саме тут Мадзіні вперше докладно формулює, чому теорія прав людини — це мотлох, який доповнить і навіть, найімовірніше, замінить нова теорія Обов’язків і Боргу. Цим він доповнює всі свої юнацькі погляди, які за своєю суттю залишилися незмінними. Але тепер Мадзіні дає ще й політичне послання для Європи. Він висміює лібералів-реформістів і пропонує виключно революційний шлях перетворення суспільства, що на теоретичному рівні пов’язується з поняттями практики та дії (пор. марксизм). Хоча, як і раніше, він усе ж визнає, що люди наразі не готові накладати на себе руки заради великих ідей, і другим знаряддям, окрім безупинних спроб повстання, називає просвіту, тобто пропаганду революційних ідей і власне цієї самої виробленої ним Релігії Людства. Маючи таку віру, люди будуть готові до нових величних звершень, здобудуть мотивацію, набагато сильнішу за будь-які дрібниці на кшталт підвищення платні чи здобуття якихось окремих прав. Він навіть марить новим хрестовим походом: «Будьмо ж людьми віри. Нехай наша війна буде святим хрестовим походом. Нехай Бог сяє на нашому стязі, як він ширяє звисока над нашими долями. Прив’яжімо наші часткові синтези до великого синтезу» (в «Обов’язках людини» він навіть попросить людей горлати Deus Vult, і це не жарт). І під кінець на противагу монархічному Священному союзу нам пропонують створення революційного Союзу народів.

— III —
Лондонська еміграція Мадзіні

Переслідуваний поліцією кількох європейських держав, він був змушений знову тікати і тепер вирішив покинути континент та вирушити до Великої Британії, куди прибув у січні 1837 року. Упродовж багатьох місяців йому доводилося вести тяжку боротьбу зі злиднями та відчуттям духовної самотності, які він описував у першому томі автобіографічних нотаток. Зрештою, опанувавши англійську мову, він почав заробляти на життя написанням рецензій, деякі з яких згодом були перевидані, тобто Мадзіні повернувся до праці літературного критика. Там він поступово увійшов у контакт із політичною сценою, на той час пожвавленою чартистським рухом, а також із процедурами та правилами парламентаризму, з дебатами й ініціативами англійських соціалістів і зароджуваного комунізму (він уже стикався, або, радше, вступав у зіткнення, з фур’єризмом у Франції). У Лондоні Мадзіні познайомився та спілкувався з провідними діячами політичного й інтелектуального світу, зокрема Томасом Карлайлом, Джоном Стюартом Міллом, Вільямом Лінтоном, Дікенсом та ін., а також видатними вигнанцями, такими як Олександр Герцен. Дуже швидко Мадзіні згуртував навколо себе велику групу особистих послідовників і прихильників італійської справи. Він також брав участь у діяльності на захист італійських робітників, заснував італійську школу, а також створив газету «Apostolato popolare» та керував нею, і все це існувало на внески звичайних робітників, через що Мадзіні ще дужче переглянув свої погляди на користь демократизму. Уже з назви газети видно, що там тривала все та ж лінія на апостольську місію. Але поступово його погляди дедалі більше радикалізуються. 

У 1837–1843 рр. Мадзіні пише великі критичні статті про Гюго, Ламартіна, Ламенне, Жорж Санд, Карлайла, італійський живопис, статті «Байрон і Ґете» та «Малі твори Данте» (усі ці статті мало відрізняються від усього того, що він писав у своїх ранніх творах). Наприкінці цього періоду він видає саму «Божественну комедію» Данте з примітками й аналітичною розвідкою Уґо Фосколо. У творчості Данте він дедалі більше знаходить провісника романтизму, філософа органічного цілого, ворога атомізації. Але літературна діяльність усе менше задовольняє Мадзіні. Він прагне прискорення політичних подій. Тепер у ньому міцніє переконання, що хода нації та всього людства до життя в ідеалі неможлива без певного «струсу свідомості», який рішуче змістив би «вісь мислення» людей. У 1843 році Мадзіні навіть напише:

«В Італії потрібні тепер рушниці, а не вірші.
Рабів не перевиховати, не зробивши їх спершу вільними».

Від 1844 року він очікує якихось «великих подій» і воліє відтепер впливати на свідомість людей безпосередньо, через конспірацію. При цьому він суворо розмежовує конспірацію та змову. Змова — це нікчемна хитрість рабів. Конспірація — це «співспрямування» однодумців і рішучий прорив людської волі з гнітючого мороку мертвотної дійсності у світле й животворне майбутнє, реальний початок справжньої історії людства, створення першого осередку істини та єдності: єдності думки й дії, традиції та майбутнього, землі й неба. Так і тільки так розуміє він тепер виховання. Для нього залишається лише одна справа на землі: «Італія повинна повстати; цей обов’язок не підлягає обговоренню, його треба відчувати, і жалюгідний той італієць, який не розуміє цього». І він далі налагоджує зв’язки з патріотичними секціями всередині самої Італії, сподіваючись на великі потрясіння.

З великих, серйозних праць Мадзіні його лондонського періоду можна згадати хіба що статтю «Про демократію» (1839), написану у відповідь на появу праці Токвіля про демократію в Америці та на появу робіт Ґізо на цю ж тему. Хоча навіть свої знамениті «Обов’язки людини» Мадзіні почав писати ще 1844 року (!), у тому самому часописі, створеному на внески робітників Лондона. Але першою справді значущою працею того часу стануть «Роздуми про демократію в Європі» (1847) — книжка, написана наприкінці лондонського періоду, вже напередодні «Весни народів». У ранній статті про демократію він визначає народ не як клас, нехай навіть найчисленніший, а як усе суспільство в сукупності. Це була фундаментальна відмінність, адже для Ґізо демократія — це влада бідних проти багатих, а для Мадзіні демократія — це залучення всіх до управління державою. Саме в Лондоні Мадзіні починає вживати термін «демократія» у позитивному значенні, очищаючи його від якобінських конотацій і наповнюючи змістом «прогресу всіх через усіх». Тут-таки він починає протиставляти свою політичну революцію проєктам соціальної революції. Спочатку Італія має здобути власну національну державу, а добробут покращиться сам собою, вже хоча б тому, що зникнуть мита між регіонами самої Італії. Економічне зростання налагодиться, але його не можна робити самоціллю, позаяк це той самий матеріалізм, що розкладає дух. Ця тема розвиватиметься і в книжці «Роздуми про демократію в Європі» (1847). Головна особливість цієї нової праці — це фокус на критиці соціалістів і комуністів. Сама по собі ця критика дуже схожа на стандартну ліберальну, але з тією різницею, що тут до 30 разів згадується Бентам, і Мадзіні заявляє: найгірше з лих, осердя всіх бід, що отруює соціалістів і комуністів, як тепер з’ясовується, — це утилітаризм Бентама! Свідомо чи несвідомо, але ці деструктивні ідеї підхопили й розвинули соціалістичні мислителі. 

Цитуючи Сен-Сімона, Бабефа та інших відомих соціалістів, Мадзіні показує, що ці люди мріють про одноосібну диктатуру й збираються загнати народи по казармах, аби ставити над ними витончені соціальні експерименти. Щодо цікавіших фактів, не пов’язаних із переказом старих ідей про Обов’язок та Повинності, можна навіть сказати, що в цій статті він знову передбачив ідеї, які зрештою привели до створення Європейського союзу. Подекуди навіть вважають, ніби Мадзіні першим, ще до Маркса, почав активно вживати слово інтернаціоналізм, а в 1847 році навіть створив такий собі Інтернаціональний союз народів, чи щось у такому дусі. В одному з розділів цієї книжки Мадзіні захищається від двох звинувачень: одне було висунуте проти нього Г’ю Доерті, прихильником теорії Фур’є, у статті під назвою «Фур’є та його філософія»; інше походить від комуніста Гудвіна Бармбі, який відповів Мадзіні статтею «Захист комунізму: релігія, сім’я, країна, власність і уряд», через два тижні після критики Доерті. Якщо зовсім коротко, обидва ці захисники заходилися з піною біля рота доводити, що вони релігійні, немов сам Ісус, і що Мадзіні просто неправильно їх зрозумів, а комунізм і фур’єризм — це взагалі, по суті, дві нові церкви. Цим обвинувачам Мадзіні відповідає новою порцією критики, посилаючись на документи, з яких він почерпнув інформацію, що дозволила йому заперечити ці доктрини у своїх попередніх статтях. Зокрема він згадує Бабефа як головного батька комунізму і вважає, що опоненти занадто жонглюють різновидами комунізму, настільки замилюючи всім очі, що відмовляються то від однієї версії, то від другої, то від третьої, — після чого втрачається сенс самого цього терміна. Комунізм виявляється якоюсь порожньою абстракцією. Майже напевно про цю працю Мадзіні вже чули Маркс та Енгельс, і існують навіть академічні статті, де робляться спроби довести, що «Маніфест комуністичної партії» був принаймні частково відповіддю на критику Мадзіні. Утім, такі самі теорії висувають і щодо «Маніфесту демократії» (1847) Консідерана, та навряд чи вони мають якийсь сенс, окрім того, що щось програмне було написане за рік до маніфесту марксистів.

— IV —
Весна народів і революція в Італії

Цілих десять років життя в Лондоні радикалізували Мадзіні й привернули його увагу до пролетаріату як можливої зброї для майбутніх перетворень. Тим часом в Італії розпочався певний рух у потрібному для Мадзіні напрямку. У 1846–1847 роках новий папа Пій IX провів ліберальні реформи в Папській області, що спонукало частину учасників Рісорджименто побачити в ньому майбутнього об’єднувача Італії. Італійські політичні кола бачили в Пію IX прибічника неогвельфів, які прагнули створити італійську конфедерацію на чолі з Папою Римським. Невдовзі після початку революції в Парижі змінилися настрої і в королівстві Сардинія-П’ємонт. Король Карл Альберт одразу ж скасував абсолютну монархію і затвердив 4 березня 1848 року Альбертинський статут — нову ліберальну та демократичну конституцію: розподіл влади між королем і двома асамблеями. До 1848 року Італія складалася з 8 держав із монархічним правлінням. Усі вони, за винятком Сардинського королівства, перебували в залежності від Австрійської імперії. У 1848–1849 роках майже по всій Італії відбулася своя буржуазна революція. Патріоти Італії виступали за вигнання австрійських військ, ліквідацію проавстрійськи налаштованих монархій та об’єднання всіх італійських держав навколо П’ємонту на чолі з Карлом Альбертом.

Уже від самого початку цих процесів Мадзіні не поділяв захоплених надій, пов’язаних із діями нового римського папи. Папа-ліберал не переконав його в тому, що інститут папства має право на існування. Але водночас він скористався можливістю наприкінці 1847 року опублікувати листа, адресованого новому папі, в якому вказував на характер релігійної та національної місії, якої ліберали очікували від нього. Згодом він напише ще не одну відозву до католицьких священників, закликаючи їх підтримати революцію та ліквідувати папство як інститут, аби розчистити шлях новій Релігії Людства. На початку революційного піднесення лідери повстань у Мілані та Мессіні листуються з Мадзіні; їхні дії, поряд із революцією в Парижі, дуже швидко привели Мадзіні до Італії, де він опинився вперше після 18 років еміграції. З’ясувалося, що Мадзіні мав непогану репутацію послідовного борця за незалежність, такого собі духовного натхненника революції. І цілком природно, що Мадзіні виявив великий та активний інтерес до подій, які втягнули Карла Альберта в марну війну з Австрією; він навіть деякий час носив зброю під командуванням Гарібальді (який із 1833 по 1847 роки постійно бився на боці революціонерів у Латинській Америці), безпосередньо перед повторною окупацією Мілана (де він зіткнувся з Карло Каттанео), але зрештою, після марних спроб підтримати повстання в гірських районах, визнав за необхідне піти. 

Попри те, що, здавалося б, утілюються всі мрії Мадзіні, він був напрочуд песимістичним, зіткнувшись із тим, що італійські революціонери не були релігійними шизофреніками й пройнялися ідеями в дусі французького лібералізму. Більше того, замість виступу єдиним фронтом знову виникло одразу кілька окремих революційних республік, які гинули поодинці. У листах до Жорж Санд він пише: «Я сумний, розслаблений, розбитий, не знаю, що в мені діється. Надія, принаймні в тому, що стосується нас, померла… Ми мріяли: ви — про народну революцію для Франції, про дні братерства; я для Італії — про прихід Національності, якою вона має бути, про колективну особистість, що вносить свій внесок у велику справу Людства. Ми сприйняли судоми за пробудження. Ми помилилися. Буржуазія ще не настільки прогнила у Франції, віра ще не має достатнього коріння в Італії». І далі він зізнається, що «Останнє переживання, відчуте мною, було в Альпах серед снігів Сен-Ґоттарда; джерелом його була не батьківщина, а щось інше. В Італії, серед виявів симпатії, що супроводжували мій приїзд, я ні на мить не переставав відчувати себе вигнанцем». Одне слово, він мріяв про одне, а італійці — зовсім про інше. Не таку Італію він збирався здобути. Та все ж діяти треба, і тому він каже: «Я дію і діятиму, гальванізуючи самого себе, мов мертву жабу, просто тому, що немає нікого, хто енергійно взявся б за справу».

Добра репутація допомагає Мадзіні здобувати офіційні посади в нових революційних державах. На початку 1849 року він перебрався до Флоренції, де був призначений членом недовговічного тимчасового уряду Тоскани, сформованого після втечі великого герцога. І майже водночас із цим, коли Рим унаслідок вигнання Пія IX (який виступив проти війни з Австрією) було проголошено республікою, Мадзіні оголосили членом установчих зборів цієї нової, Римської республіки. А вже через місяць, після того як битва під Новарою знову вирішила результат короткої боротьби Карла Альберта з Австрією, Мадзіні було призначено членом римського тріумвірату з найвищою виконавчою владою (23 березня 1849 р.). Відтоді більшість європейських революціонерів називатиме Мадзіні не інакше, як Тріумвір, навіть через десятиліття після цієї історії. 

Після поразки короля на півночі стало неминучим зіткнення Рима з Австрією, і всі активні революціонери Італії поспішили до Рима. Ставши, по суті, очільником республіки, Мадзіні отримав можливість продемонструвати свої адміністративні та політичні здібності, які, як вважалося, він мав. Але ситуація була надто складною, адже, крім Австрії, їм загрожував ще й король Неаполя на півдні. Дуже швидко дії Мадзіні викликали гіркі докори в непрактичності, невмілості, в нереальності політичної програми. Особливо неприємні докори лунали від Гарібальді. Мадзіні заперечував, що Гарібальді, навпаки, занадто захоплюється матеріальним боком справи, забуваючи про моральний, думає «більше про тіло Італії, ніж про її душу». Хоча, за словами самого Гарібальді, головна проблема полягала в тому, що він прагнув запровадити власну особисту диктатуру, а Мадзіні цьому опирався. І коли Гарібальді захотів озброїти селян із навколишніх земель, Мадзіні відмовився через острах самовільного захоплення земельних ділянок і зосередив усі сили на обороні міста Рима. Суперечки суперечками, але вже зовсім скоро наближення нібито дружніх французьких військ призвело до воєнних дій і облоги, яка завершилася наприкінці червня рішенням зборів припинити оборону та гнівною відставкою Мадзіні. У наступні роки новостворювані політичні партії Італії починають відмежовуватися від романтичного радикалізму Мадзіні, хоч вони й визнавали його заслуги на ранніх етапах формування руху. 

Після капітуляції Рима він утік через Марсель до Швейцарії, звідки знову дістався Лондона. Революція зазнала краху. У 1850 році він став президентом Національного італійського комітету, взяв участь у створенні Європейського демократичного центрального комітету та водночас зав’язав тісні зв’язки з Ледрю-Ролленом і Кошутом. Він твердо вірив у цінність революційних спроб, хоч би якими безнадійними вони видавалися, і брав участь у невдалому повстанні в Мантуї 1852 року. І знову, в лютому 1853 року, він узяв активну участь у погано спланованому повстанні в Мілані 6 лютого 1853 року, провал якого суттєво послабив його вплив (його звинувачували в тому, що він божевільний і підбурює людей на самогубні операції); і знову, 1854 року, він зайшов далеко в підготовці до відновлення дій, коли його плани цілковито зірвав відхід заявлених прибічників та дії французького й англійського урядів, які відправили військові кораблі до Неаполя. І це далеко не всі спроби збройних повстань в Італії, які він устиг здійснити в 50-ті роки. У 1857 році він знову опинився в Італії, де за співучасть у недовговічних повстаннях у Генуї, Ліворно та Неаполі був укотре засуджений до смертної кари. Найзнаменитішим його діянням тут стала трагічно завершена експедиція в Сапрі під проводом Карло Пізакане (1857). Його дії досі напрочуд нагадують стратегію французьких бланкістів, спадкоємців традиції карбонаріїв.

І що ж написав Мадзіні в цей бурхливий період 1848–1857 років? З чогось помітного й вагомого — майже нічого; адже він і не мав багато вільного часу. Здебільшого це рефлексія щодо кожного провального повстання та різного роду виправдання. Хоча ці виправдання часом видавали в ньому типового революційного теоретика на кшталт зненавиджених ним комуністів. Мадзіні відкидав усі звинувачення в прагненні до особистої диктатури, але виклав власну теорію революційного врядування. У період самого повстання все одно необхідна невелика група лідерів (диктатура дії), яка керуватиме війною швидко й рішуче, без парламентських зволікань. У спробах укотре підкреслити, що реформісти — це зло, а революціонери — борці за все хороше, він навіть концептуалізував усе це до бінарної опозиції з двох груп: (1) пасивної партії та (2) партії дії.

У 1850 році він написав книжку «Республіка і королівська влада в Італії» з передмовою Жорж Санд, а також брошуру «Папа в XIX столітті». У провалі революції він звинувачує, окрім впливу філософії матеріалізму на уми, а також певних проблем з організованістю, здебільшого короля Сардинії та Папу Римського. Також його не влаштувала децентралізація повстання та поміркованість лібералів-реформістів. У цих двох працях Мадзіні заявляє, що Італії потрібна виключно республіканська форма правління, що слід ліквідувати інститут папства, і що державу майбутнього необхідно буде творити суворо централізованою, як унітарну республіку. З ідейних концептів він виводить протиставлення народної та королівської війни, яким послуговуватимуться й інші італійські революціонери. Королівська війна вже довела свою неспроможність.

Обов’язки людини

Можна відзначити також статтю «Священний союз народів» (1849), названу на честь принципу, який Мадзіні вже неодноразово проголошував у своїх працях 1830-х років. Він знову описує крах ВФР, поразку Наполеона та утворення Священного союзу монархій. Далі йде історична хроніка всіх спроб революції в Європі, які були придушені цим самим Священним союзом, і врешті-решт Мадзіні пропонує народам об’єднатися, щоб дати гідну відсіч. Тут знову критикуються соціалісти за притаманний їм матеріалізм та за їхнє жадання скасування приватної власності. Але тепер уже пропонується (як і в «Обов’язках людини» згодом) — кооперативна економіка як компроміс, тобто збереження власності, але з її внутрішньою демократизацією. Як завжди, мова Мадзіні просякнута релігійним пафосом, і тому політична боротьба для нього — це священна війна, мучеництво, хрестовий похід. Він порівнює демократів із ранніми християнами, які створюють нову церкву на руїнах язичницького світу. Гасло «Бог і Народ» передбачає, що воля народу є вираженням божественного закону прогресу. Можна сказати, що в цьому вже немає нічого особливого й так чи інакше все це траплялося й у давніших статтях, утім кілька доповнень до старих ідей тут з’являється, і це, можливо, стане останнім штрихом до завершення його політичної концепції.

До середини 50-х років він нарешті закінчив писати свій magnum opus — «Обов’язки людини» (1860), хоч і опублікує його у форматі окремої книги лише через кілька років. Тут він резюмує всі свої погляди, практично нічого в них не змінюючи. Оскільки це справді найбільш програмна з усіх його праць, рекомендую прочитати статтю з її детальним розбором або навіть знайти оригінал. Але якщо спробувати якось зовсім стисло їх узагальнити, то картина виходить така. По-перше, вся книга звертається до конкретного класу суспільства — до пролетаріату, причому вже намагаючись так-сяк загравати з жіночим рухом. Мадзіні намацує соціальну базу для змін. Як і раніше, він заявляє, що концепція «прав людини» породжена Французькою революцією, а сама революція була просякнута духом матеріалізму, гедонізму та егоїзму. Тому й усі прихильники прав людини зациклені на собі, на власних правах. Вони забувають про Борг, про Обов’язки. І через телеологію Мадзіні нагадує, що все суще, включно з людиною, має свою мету. Людина також існує задля чогось, за задумом Бога. Звісно, Мадзіні вигадує ці цілі з власних політичних уподобань і просто обирає всі антиподи егоїзму, матеріалізму тощо як те, до реалізації чого ми пристосовані самою природою; насамперед це освіта, позитивна свобода (коли ти вільний лише для добрих справ) та соціальність. Щоправда, і надмірний ухил в аскетизм із чернецтвом теж засуджується як крайність. Знову ядром усіх міркувань стає критика матеріалістичної філософії XVIII століття, і знову постулюється антиіндивідуалістична етика самопожертви, чесноти та колективізму. Тут, як і раніше, критикуються соціалісти й комуністи, проте пропонується цілком собі ліва програма. Його Республіка повинна мати досить слабку державу і займатиметься здебільшого виховною роботою. Для цього буде запроваджено безоплатну державну освіту, однаково стандартизовану для всіх, щоб згуртувати націю однією ідеологією. Економіка має бути вільноринковою, без протекціонізму, а ідеї націоналізму мають бути підпорядковані інтернаціональним принципам. Приватна власність не скасовується, але держава заохочуватиме кооперативізацію економіки. Щоб знайти для цього гроші — пропонується цілковита ліквідація церкви з конфіскацією майна, обмеження права спадкування, запровадження прогресивного оподаткування, включно зі скасуванням податків для найбідніших верств. І ці кошти пропонується роздавати як стартовий капітал тим робітничим спільнотам, які зможуть довести цензору, що вони не перейнялися матеріалістичною філософією і що вони є гідними та ідейними борцями за нову соціальність. Він не лише пропонує ліві рецепти, а й критикує сам капіталізм, до того ж у таких самих різких і поетично забарвлених виразах, як і найвойовничіші комуністи того часу.

Вінцем усього стає Релігія Людства, яка подається буквально у стилі релігійної проповіді. Ця нова, відокремлена від індивіда жива істота — Людство — відіграє подвійну роль. Це не лише орієнтир і натхненник для наших дій, і не лише важливий інструмент для єднання з Богом та виконання божественного задуму, а ще й аналог гегелівського Абсолютного Духу. Завдяки цьому Мадзіні вимальовує типову «філософію історії», яка розвивається через зміну формаційних епох у вигляді тріади, і цей процес відбувається лінійно, тому повсякчас називається ще «законом прогресу». Але тепер ця історія стає ніби божественним діянням; Людство як окрема сутність пише історію, немов нове Євангеліє. Працюючи заради Людства, ми працюємо заради Бога. Це дуже стислий виклад, але задля деталей я ще раз пропоную відкрити оригінал книги або хоча б наш короткий огляд.

— V —
Згасання Мадзіні та створення держави Італія

Загалом, у 1857 році Мадзіні знову в Лондоні, де став редактором свого нового журналу «Pensiero ed Azione» (Думка і дія), у якому його незмінним посланням до надмірно обережних і практичних політиків Італії було: «Я лише голос, що закликає до дії; але й держава Італія потребує цього. Так само потребують цього і найкращі люди, і жителі її міст. Чи прагнете ви знищити мій вплив? Дійте». Такого самого тону трохи згодом він дотримувався й у листі до нового п’ємонтського короля Віктора-Еммануїла (він замінив Карла Альберта ще в 1849 році й активно підтримував італійських патріотів), закликаючи його очолити рух за італійську єдність та обіцяючи республіканську підтримку. Вплив Мадзіні в самій Італії вже майже згас після провалу 1849 року та зіпсованої репутації через безумні спроби повстань 50-х років. І щойно він повернувся до Лондона, як Італія розпочала новий виток боротьби за незалежність. За справу об’єднання береться міністр короля — граф Камілло Кавур, дипломат європейського масштабу. Кавур ненавидів демократію та республіку, обіцяв Луї-Наполеону «докласти всіх зусиль, аби національний рух не перетворився на революційний», а його метою було лише приєднати решту держав Італії до п’ємонтської корони. Мадзіні оголосив партії Кавура нещадну війну й тим самим викликав новий подив у своїх колишніх послідовників. Хіба ж Кавур не за ту саму єдність Італії, про яку завжди твердив Мадзіні? Репутація навіженого заколотника лише міцніла.

У 1858 році той самий Кавур, якого Віктор Еммануїл II відрядив до Пломб’єра на зустріч із Наполеоном III, домігся того, що останній зобов’язався оголосити війну Австрії та поступитися П’ємонтом, Ломбардією та Венецією (тобто всією північною Італією) взамін на Ніццу й Савою. Війна розпочалася, і після перемог франко-сардинських військ у таких битвах, як під Палестро, Маджентою та Сольферіно, у яких брав особисту участь сам Віктор Еммануїл II, долю Італії було вирішено за Віллафранкським миром у такий спосіб: Ломбардія відійшла П’ємонту, Венеція залишилася за Австрією, а з решти Італії передбачалося утворити федерацію під головуванням папи Пія IX. Представників Сардинського королівства навіть не запросили до Віллафранки. Проте цей мир започаткував національне об’єднання Італії під проводом П’ємонту.

У 1860 році Франц Йосиф вирішив узяти реванш за поразку 1859 року. Проти Сардинії було мобілізовано австрійську армію, яка тільки й чекала наказу до початку бойових дій. Але Сардинію врятувало втручання Росії, що не бажала посилення Австрії. Олександр Горчаков, канцлер Російської імперії, організував зустріч трьох монархів (російського, австрійського та прусського) у Варшаві 22 жовтня 1860 року. Олександр II пригрозив Францу Йосифу, що не допустить посилення Австрії за рахунок Сардинського королівства. Не бажаючи появи нового небезпечного конкурента на півдні, Наполеон III марно намагався зупинити процес об’єднання Італії. Наприкінці 1859 — на початку 1860 року внаслідок повстань було скинуто з престолів правителів Тоскани, Парми, Модени та ліквідовано папську владу в Болоньї, Феррарі, Равенні й Форлі. Ці італійські держави незабаром об’єдналися із Сардинією. Коли за початковим договором про допомогу до Франції відійшли Савоя та Ніцца — рідне місто Гарібальді, сам Гарібальді, прибувши на засідання парламенту як депутат від Ніцци, виголосив промову проти Кавура, звинувативши його в тому, що той зробив його чужинцем для Італії, та відмовився від депутатського мандата і звання генерал-майора.

Щодо подій 1859–1860 років, то можна засумніватися, чи не перешкоджав їм узагалі Мадзіні через свою характерну нездатність розрізняти ідеально досконале та практично можливе. Щоправда, його проповіді використовували у власних інтересах усі протиборчі угруповання, а для тиску на Наполеона III той-таки Кавур вдавався до погроз «спустити з ланцюга» республіканця Мадзіні. Іноді вважають, що повстання на Сицилії, про яке йтиметься далі, було безпосередньо натхненне промовами Мадзіні. Так це чи ні, але 3 квітня 1860 року на околицях Палермо спалахнуло повстання, яке почало поширюватися на інші райони Сицилії, а згодом і на решту території Королівства Обох Сицилій. Гарібальді та його волонтери захопили в генуезькому порту пароплави «П’ємонт» і «Ломбардія» та в ніч із 5 на 6 травня вирушили на допомогу повстанцям. Щоб уникнути звинувачень у непокорі владі, Гарібальді діяв від імені сардинського короля Віктора Еммануїла II та під прапором Сардинського королівства; фраза «Італія і Віктор Еммануїл» стала гаслом волонтерів. У відповідь на запит британського уряду Кавур так сформулював власну позицію щодо походу Гарібальді:

«Уряд короля жалкує про це починання: він не може йому перешкодити, але й не допомагає йому; він також не може з ним боротися».

Заручившись підтримкою впливових сицилійців, опозиційно налаштованих до короля Обох Сицилій, та британського флоту, Гарібальді із загоном добровольців чисельністю 1089 осіб висадився в порту Марсала на заході Сицилії. До нього почали приєднуватися місцеві повстанці. 15 травня «тисяча», чисельність якої зросла до 1,5 тисячі осіб, біля Калатафімі зіткнулася з 3-тисячним неаполітанським загоном генерала Франческо Ланді. Під час бою Гарібальді виголосив знамениту фразу:

«Тут ми творимо Італію або вмираємо».

Зрештою вони її створили. Щоправда, без Рима й без Венеції, але практично вся територія Італії була об’єднана. 17 березня 1861 року парламент Сардинії проголошує незалежне Королівство Італія зі столицею в Турині, його главою стає король Віктор Еммануїл II. Патріоти не бажали зупинятися на цьому, їхньою метою було звільнення Рима! Проте король лише оголосив це як офіційну ціль на далеке майбутнє. Сил для війни за Рим (який підтримувала Франція) у нього не було. У 1862 році Гарібальді навіть спробує захопити Рим силою, але проти нього виступить королівська армія. Упродовж найближчих 10 років повного об’єднання Італії ще не станеться. 

Проте Мадзіні в усьому цьому бере вже вельми незначну участь. «Експедиція тисячі» залишила Мадзіні значною мірою в тіні. Хоча він і прибув до Італії, проте жив там у «подвійній еміграції». Його присутність у Флоренції терпіли, однак узяли з нього слово, що він не заявить про це публічно. У Неаполі тимчасовий уряд запропонував йому покинути країну, вважаючи, що він шкідливо впливає на спільну справу. Знадобилося особисте втручання Гарібальді, аби розігнати натовп біля будинку Мадзіні, який вимагав його смерті. Люди у своїй масі не були республіканцями, тому об’єднання країни під егідою п’ємонтського короля та за торжества партії «поміркованих» Мадзіні пережив як крах найкращих сподівань. Він писав тоді: «А де ж Італія, моя Італія, яку я проповідував? Італія нашої мрії? Італія, велика, прекрасна, моральна Італія моєї душі? Я гадав, що кличу до життя душу Італії, а бачу перед собою лише труп». Він усе ще намагається проповідувати, проте його проповіді вже геть блякнуть на тлі нових героїв, які не словом, а ділом створили Італію. Навіть новопосталий італійський націоналізм став Мадзіні особливо огидним, адже сам він завжди був інтернаціоналістом, майже космополітом. У 1862 році Мадзіні знову виїхав до Лондона, звідки підтримував збиранням грошей та вербуванням волонтерів експедиції Гарібальді на Рим у 1862 та 1867 роках. Він усе ще вважався в Італії небезпечним злочинцем, оскільки тепер на всю країну поширилися закони П’ємонту, а там Мадзіні вже давно засудили до смертної кари!

— Додаток —
Вплив Мадзіні в Російській імперії

Крім того, що Мадзіні безпосередньо вплинув на національно-визвольні рухи Польщі, Литви, України тощо, він справляв вплив і на видатних письменників Росії, важливих для марксистської традиції (!). Насамперед тут важливий Чернишевський, адже неважко помітити, що Мадзіні у своїх вимогах «соціального мистецтва» практично прямим текстом критикує позицію, відому як «мистецтво заради мистецтва», і в цьому плані він поцілює в самий нерв марксистської естетики. А оскільки ми взагалі беремо все це до уваги переважно для майбутньої критики марксизму, то, можливо, варто навести тут великий уривок зі статті Бібіхіна «За соціальне мистецтво» (1976). Тут впадає в око не лише те, що естетичні принципи Мадзіні легко лягали в канву марксизму, а й те, що вони приваблювали людей із консервативним світоглядом (до речі, Мадзіні дуже любив і британський соціаліст Генрі Гайндман, червоний консерватор свого часу, про якого раджу прочитати в нашій статті про історію лейбористів). Але повернімося до Росії:

Перший із російських письменників, у кого світогляд і діяльність Дж. Мадзіні дістали докладне, хоч і неоднорідне, висвітлення, а саме М. Г. Чернишевський, який багато писав про Мадзіні в політичних оглядах «Современника» в бурхливі для Італії 1859–1860 роки, либонь, нічого не знав про ранні твори Мадзіні. Але в естетичному вченні самого Чернишевського можна побачити не одну точку дотику з поглядами Мадзіні. О. І. Герцен познайомився з Мадзіні в 1851 році. Єдиного, мабуть, разу, коли Герцен розмовляв із Мадзіні про поезію, останній здався йому утилітаристом, нездатним зрозуміти природу мистецтва, настільки обмеженим у своєму засудженні романтика-песиміста Леопарді, що Герцен змушений був заступитися за поета, зауваживши, що Леопарді не міг брати участі в римській революції, як того, очевидно, хотілося б Мадзіні, з поважної причини: він помер у 1836 році. Пізніше, у 1861-му, коли в Мілані почало виходити друком перше Повне зібрання творів Мадзіні, Герцен зміг ознайомитися з його юнацькими літературними творами. Але, як і слід було очікувати, він розглядав їх уже цілком під враженням життєвої трагедії Мадзіні, що розгорталася перед його очима і чиї соціальні ідеали залишалися нездійсненими. У «романтичних мареннях» Мадзіні Герцен побачив лише «безумний протест в ім’я батьківщини та людської гідності, проти багнетів і військової дисципліни».

Уперше в Росії Мадзіні як власне мислитель (хоч і не як теоретик мистецтва) дістав самостійну і до того ж захоплену оцінку в Л. М. Толстого. Уже під час відвідин Герцена в Лондоні Толстой добре знав про Мадзіні й випросив у Герцена щойно принесену від нього записку, яку потім довго зберігав. Толстой переклав відомий «Лист Мадзіні про безсмертя», широко послуговувався цитатами з його творів у «Колі читання»; він розчулено плакав, коли щойно видану в перекладі Л. П. Нікіфорова книжку Мадзіні «Про обов’язки людини» читав йому в 1902 році О. М. Горький, сам захоплений Мадзіні. У визначенні мистецтва Толстой практично сходився з Мадзіні. Мистецтво, за Л. Толстим, є «необхідним для життя і для руху до блага окремої людини й людства засобом спілкування людей, що поєднує їх в одних і тих самих почуттях» («Що таке мистецтво», V). Але і життєтворча сила мистецтва, і його моральна функція, і його зверненість до майбутнього, і, головне, його соціальний сенс — усе це центральні положення естетики Мадзіні. «Мистецтво не є насолодою, утіхою чи забавою; мистецтво є великою справою. Мистецтво є органом життя людства, що переводить розумну свідомість людей у почуття». Це слова Л. Толстого («Що таке мистецтво», XX). А ось що пише Мадзіні: «Мистецтво не є фантазією, примхою особистості, місія мистецтва — спонукати людей до втілення думки в дію».

[…] Прихильний розбір ідей Мадзіні дає А. В. Луначарський у праці «Ібсен і міщанство» на матеріалі статті «Байрон і Ґете». «Передусім стаття вражає щирістю тону, блиском викладу, пристрастю, — розпочинає А. В. Луначарський, — Тепер так чомусь не пишуть. Публіцистика або лається, або ходить у рукавичках і білій краватці. Та головне в статті юнака Мадзіні — глибина думки». «Завдання новітнього часу… на думку Мадзіні, полягає в тому, щоб поєднати свободу й суспільність, індивіда й колективність». У прагненні до мистецтва майбутнього, у розкритті пророчого значення геніїв мистецтва минулого, продовжує А. В. Луначарський, Мадзіні близький нашому часу. «Мадзіні був у повному розумінні цього слова геніальною людиною». Водночас він «невиразно уявляв собі, у чому полягатиме опора, матеріальний базис нового духу, великого колективізму». «Колективізм Мадзіні був радше пізньою відповіддю Великій французькій революції, Конвенту; він мріяв про її продовження, про завершеність демократії, що спирається на народ. Народ і державу протиставляв він особистості, хоча, звісно, не був сліпим послідовником Руссо й думав про республіку, в якій колосальна солідарність не вб’є індивідуальності, в якій нова «особистість» — народ — не вб’є своєї складової частини — людини».

Ось таким бачили Мадзіні теоретики, які заклали основи естетичної традиції в СРСР. І є щось іронічне в тому, що з цього автора черпали ідеї як італійські фашисти, так і радянські марксисти.

Джерела

1. Джон Сазерленд Блек та Луїджі Вілларі — «Джузеппе Мадзіні» (1911) — з Британської енциклопедії.
2. Саймон Левіс Суллам — «Джузеппе Мадзіні» (2012) — з енциклопедії Treccani.
3. В. В. Бібіхін — «За соціальне мистецтво» (1976).
4. Salvo Mastellone — «Mazzini and Marx: Thoughts upon Democracy in Europe» (2003)
5. Дж. Мадзіні — «Лист до Карла Савойського» (1831) — наш огляд.
6. Дж. Мадзіні — Ранні естетичні праці (1826–1834) — наш огляд.
7. Дж. Мадзіні — «Філософія музики» (1833–1836) — наш огляд.
8. Дж. Мадзіні — «Віра і майбутнє» (1835) — наш огляд.
9. Дж. Мадзіні — Малі політичні твори (1839–1871) — наш огляд.
10. Дж. Мадзіні — Пізні естетичні праці (1838–1847) — наш огляд.
11. Дж. Мадзіні — «Обов’язки людини» (1860) — наш огляд.