Echafaud

Епікуреїзм сучасності

Telegram

Історія Лейбористської партії (соціал-демократія Британії)

Російська версія ↗

Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Написано 2024 року

Версія українською та англійською мовами
І PDF-версія російськомовної статті — тут (але вона стара, з помилками й без кількох правок).

Решту авторських статей можна прочитати тут

Перша стаття в циклі про соціал-демократичний рух Європи стосується британських лейбористів (букв. — «робітники», від Labour party, що перекладається як Робітнича партія). Звісно, це не найстаріша партія соціалістів у всій Європі, однак її цікаво розглянути, оскільки Велика Британія стала першою великою індустріальною державою на планеті, а за розрахунками самих соціалістів того часу, саме вона мала стати першою країною в справі побудови нового суспільства. Власне, нинішню лейбористську партію офіційно заснували лише 1900 року під назвою «Комітет робітничого представництва» (КРП); і тільки з 1906 року вона носить назву «Лейбористська». Повноцінною партією вона стане до лютого 1918 року, коли було ухвалено статут партії, а вже в серпні того самого року було прийнято програмний документ «Лейбористи і новий соціальний порядок» (англ. Labour and the New Social Order). Усе це відбувається вже в розпал Жовтневої революції в Росії, коли завершується Перша світова війна. Ми виходимо з того, що читач уже має певні уявлення про ліві ідеї, тож не будемо зайвий раз проговорювати деякі самоочевидні речі. Стаття й без того буде величезною. Але, перш ніж перейти до цього моменту історії, тобто до самої партії лейбористів у власному розумінні слова, нам необхідно повернутися до її витоків і серйозно зануритися в її глибоке минуле.

Ось зміст цієї статті та посилання на кожен із розділів:

Історично так склалося, що основними політичними партіями Британії стали так звані торі (консерватори) і віги (ліберали). Перші представляли великих землевласників і спадкову аристократію; а останні представляли міську буржуазію та торговельно-ремісничі класи. Це доволі типове поділення на дві партії для будь-яких доіндустріальних суспільств, починаючи з давніх Афін, Риму або навіть Китаю, і завершуючи політичною боротьбою революційної Франції. Через те, що економіка тоді була переважно землеробською, торі всіх країн і епох, як правило, мали перевагу. Лише з початком індустріальної революції — ключова роль землеробства в економіці Європи зменшувалася, паралельно з розвитком промисловості, і кожен рік такого розвитку повільно схиляв шальки терезів на користь ліберальних партій у всіх країнах Європи. Так, попри поразку ВФР і Наполеона, а також після повернення феодальної влади на континент — невдовзі виникають серйозні масові рухи, спраглі повторити успіх французьких революціонерів і закріпити його. Уже 1830 року у Франції відбувається відносно успішна ліберальна революція, 1848-го вона відбувається ще раз, тільки її результати проникають глибше, і її аналоги поширюються практично по всіх країнах Європи (ці серії революцій відомі під назвою «Весна народів»). Усе більше й більше монархій змушені проводити реформи, допускати різні форми парламентаризму. Така «лібералізація» континенту загалом вплинула і на лібералізацію парламенту в окремо взятій Великій Британії.

Парламентаризм у самій Англії, попри все це, вважався доволі зрілим. Неофіційно торі й віги існують там ще з часів середньовіччя. Свого більш-менш сучасного вигляду ці партії набувають після «Славної революції» 1688 року. Тут ще важливо зауважити, що в більш ранній революції, ще зразка 1640-х років (тієї, що з Кромвелем і стратою короля), най«лівішою» з усіх революційних угруповань були не віги, а левелери (букв. «урівнювачі»), які виступали за реформу виборчої системи, загальний суд присяжних, прогресивне оподаткування, ліквідацію цензури в пресі, а також знищення самої монархії та пов’язаного з нею класу аристократії (радикальне крило цієї партії, що перебувало ще ближче до комуністичних ідей, іменувалося «істинними левелерами», вони відомі як «дигери»). Отже, ліва, майже соціалістична тематика в політиці Британії була представлена вже давно, це не якесь особливе винайдення майбутнього. Але все ж після завершення революційних подій 1640–80-х років соціалістичні угруповання не змогли домогтися інституціоналізації, і в британській політиці фактично лишилися дві неформальні партії — торі й віги. Значна частина нашої статті спочатку буде присвячена розвиткові цих партій, особливо в тих моментах, коли вони фактично заміняли ще (або, радше, «вже») відсутніх соціалістів, самостійно просуваючи закони на користь робітничого класу.

І навіть попри повне панування земельної аристократії в економіці, вже з XVII століття ліберальні віги нерідко перемагали в парламенті й самі спрямовували політику держави (політика й економіка певною мірою зберігають автономію одна від одної, але тут не місце уточнювати такі методологічні деталі). Не менш важливо й те, що віги самі були аристократами за походженням і радше «ззовні» лобіювали інтереси буржуазії, ніж виступали безпосередніми представниками її інтересів. Подібний стан речей поступово почне змінюватися лише після проведення реформи виборчого права 1832 року (тобто після французької революції 1830 року). І ця тенденція зберігатиметься аж до того моменту, коли до 60-х років XIX століття віги перестануть бути партією аристократів-реформаторів і зовсім стануть партією буржуазії. Так само старі торі з партії аристократів-консерваторів перетворяться на партію широких верств сільського населення загалом (зокрема як селян, так і самих аристократів). Але це станеться вже потім. А поки соціалістичні угруповання набираються сил, щоб знову спробувати створити третю партію. 

Рух радикалів і чартистів

За усталеною традицією, в нижній палаті Британського парламенту, так званій «палаті громад», території країни були представлені без прив’язки до чисельності населення. Фактично це призводило до усунення від законодавчої роботи вже значно зрослого внаслідок індустріалізації класу «промислової буржуазії», представленої в парламенті партією вігів. Міста, як відомо, мають високу щільність населення, яка за такої політичної системи повністю втрачає своє значення. При цьому понад половину депутатів представляли так звані «гнилі містечка», тобто вже давно зниклі або такі, що доживають свій вік, села на десяток людей. Отримавши своє право представництва ще століттями раніше, вони й зберігали це право де-юре та могли висувати свого представника нарівні з будь-яким містом (за принципом один до одного). Представників «гнилих містечок» фактично призначали великі землевласники, аристократи — загалом власники цих територій і сіл. Така несправедлива система не могла не викликати протестів, і що далі розвивалася економіка Британії, то серйознішою ставала ситуація. Тим паче, що Франція вже подала яскравий приклад того, яким чином можна боротися з кричущими випадками несправедливості.

Соціальна ситуація в Британії ставала дедалі гострішою, і не лише з цієї причини, а особливо завдяки масовому впровадженню машин у виробництво. Цей бік прогресу невпинно погіршував становище ремісничих робітників і підвищував рівень безробіття. Ситуацію ще більше ускладнювала «континентальна блокада», тобто протекціоністські заходи, які Наполеон запровадив практично по всій Європі, щоб спричинити в Британії економічну кризу й зламати її опір. Підтримка ворогів Наполеона у війні завдавала шкоди ще й у суто грошовому вимірі. У 1811–1812 роках усе це разом призвело до масових погромів промислових машин, тобто до руху «луддитів». Проти них навіть ухвалили спеціальні закони, які дозволяли смертну кару за руйнування машин. Але, само собою, це не розв’язувало проблем, а лише ще дужче розпалювало ситуацію. У 1815 році, одразу після завершення наполеонівських воєн і, здавалося б, перемоги англійців, по всій Європі почався економічний спад, що супроводжувався хронічним безробіттям і неврожаєм через аномальне похолодання («Року без літа»). Цей спад додатково посилили спеціальні «хлібні закони», через які ціни на хліб залишалися високими. Перший із цих законів було ухвалено ще 1815 року; він запроваджував мита на іноземне зерно, намагаючись захистити англійських виробників-фермерів. Вартість продуктів харчування зростала, оскільки люди були змушені купувати дорожче й менш якісне британське зерно. Отже, після перемоги над Наполеоном настали періоди голоду й хронічного безробіття. Це, своєю чергою, посилило прагнення до політичних реформ як у Ланкаширі, так і по всій країні загалом. Уже тоді почалася активна політизація населення з вимогами великої Реформи, що надавала б усім чоловікам виборче право, аби здобути бодай якийсь інструмент для легального впливу на владу. Масова кампанія реформаторів і зібрана петиція до парламенту про надання виборчого права чоловікам зібрала близько 750 тис. підписів (!) у 1817 році, але Палата громад категорично її відхилила. Коли згодом, уже на початку 1819 року, стався другий великий економічний спад, радикальні реформатори прагнули мобілізувати величезні натовпи на мітинги, щоб змусити уряд поступитися.

Манчестерська бійня на картині Річарда Карлайла

До речі, про радикалізм. Згідно з Британською енциклопедією, перше вживання терміна «радикал» у політичному значенні зазвичай приписують англійському парламентареві Чарльзу Джеймсу Фоксу (1749–1806), знаменитому лідерові лівого крила партії вігів, який не погоджувався з правим лібералізмом своєї партії та прихильно ставився до радикальних реформ, здійснюваних французькими республіканцями, зокрема до такої, як загальне виборче право для чоловіків. У 1797 році, коли вже сама Франція відкотила реформи й посунулася вправо, Фокс виступив за «радикальну реформу» виборчої системи Британії. Це призвело до загального вживання цього терміна для позначення всіх, хто підтримує рух за парламентську реформу й загальне виборче право. Фокс помер ще 1806 року, але, як бачимо, його справа жила далі. Так, у серпні 1819 року Манчестерський патріотичний союз організував масовий мітинг, на якому виступив відомий радикальний оратор Генрі Гант (який також виступав за скасування рабства і за загальне виборче право також і для жінок). Невдовзі після початку їхнього зібрання місцеві магістрати закликали спеціальні каральні загони, набрані ще 1817 року для придушення повстань, щоб ті заарештували Ганта й ще кількох осіб, які перебували разом із ним на платформі. Солдати вдерлися в натовп, збили з ніг жінку й убили дитину, після чого нарешті затримали Ганта. Потім голова магістрату викликав 15-й гусарський полк, щоб розігнати натовп. Вони атакували з оголеними шаблями, і, за оцінками сучасників, у подальшій метушні було вбито від дев’яти до сімнадцяти осіб і від 400 до 700 поранено.

Ця подія увійшла в історію як «різанина в Петерлоо» (натяк на битву під Ватерлоо, ветеранів якої використовували для придушення повстань). Безпосереднім наслідком Петерлоо стало ухвалення урядом «Шести законів», спрямованих на придушення будь-яких зібрань, пов’язаних із цілями радикальної реформи. Далі в 1820 і 1821 роках відбулася низка наступних повстань, придушених військовою силою, і тоді вся Британія перейшла в режим очікування великої громадянської війни (див. «Радикальну війну» 1820 року). Але після 1821 року економічні умови в країні поліпшилися, уряд Сполученого Королівства відмовився від політики репресій, а невдоволення значно ослабло. У 1823 році філософ Джеремі Бентам разом із Джеймсом Міллем заснували «Вестмінстерський огляд» — журнал, що позиціонувався як орган «філософських радикалів» і викладав утилітаристську філософію, згідно з основним тезисом якої правильні дії слід оцінювати за тим, наскільки вони сприяють найбільшому благу для найбільшої кількості людей (до слова, все ж варто сказати, що велику «народофільську» партію можна знайти також у постатях «романтиків» на кшталт Байрона і Шеллі). Усі ці події, а також нові страйки й конфлікти на початку 30-х років, події в Парижі та поступове зростання впливу ідеології радикалів на середні класи, а також індустріалізація й об’єктивне зростання міських центрів — привели до того, що 1832 року «Реформу» було ухвалено, щоправда в цілком карликових обсягах.

І все ж нарешті Реформа 1832 року змінила порядок речей у країні, навіть попри опір консерваторів-аристократів. З новим законом представництво в парламенті нарешті отримали великі міста, що виникли внаслідок промислової революції, а представництво «гнилих містечок», навпаки, було остаточно ліквідовано. Крім того, закон утричі з половиною збільшив кількість осіб, які мали право голосу. Якщо до 1832 року таких було близько 220 000 чоловіків, або близько 1% від усього населення, включно з жінками й дітьми, то після реформи кількість виборців зросла до 827 776 чоловіків, або 3,3% населення (включно з Ірландією). Для порівняння, в цей самий час:

  • у Франції виборці становили близько 0,3 % від усього населення;
  • у Бельгії — близько 1,1%, як у Британії до реформи;
  • у Нідерландах аж 1848 року виборців було близько 3% від населення;
  • тим часом у США право голосу вже мали близько 16% від усього населення;
  • а у Швейцарії 1848 року голосувати могли близько 21% населення

Унаслідок такої великої перемоги лібералізму, в здобутті якої брала участь і міська біднота, — весь британський народ повірив у можливість ще ширшого розширення виборчого права, аж до такого жаданого Загального виборчого права. Економічні кризи 30-х років і зростання кількості промислових фабрик остаточно радикалізували натовп; і ось на цьому благодатному ґрунті постає рух «чартистів», які борються насамперед за все те ж загальне виборче право і за закони про захист праці. З ними пов’язують великі антибуржуазні рухи, що починають свою діяльність на початку XIX століття. Це відбувається значною мірою тому, що стрімка індустріалізація несе масу негативних наслідків і буквально «ламає» старий спосіб життя людей. Але не менш важливими виявилися й суто ідейні міркування.

Наприклад, великої популярності набувало переконання в незавершеності Французької революції. Вона дарувала свободу, права, навіть певною мірою рівність; але «правові» рівність і свобода виявилися несумісними з «фізичною» (або економічною) рівністю та справжньою свободою кожного громадянина. Фундамент для дійсної рівності дедалі частіше починали вбачати в грамотній соціально-економічній реформі (так званому «соціалізмі»). Однак «чартисти», про яких ідеться, поки що хотіли не цього, а лише правової рівності («демократії»), і насамперед — рівного для всіх права голосу. Поєднання в одне ціле ідей соціалізму й демократії як споріднених питань якраз і стає тим, що згодом почали називати «соціал-демократією». Чартисти поки що радше звичайні демократи, а їхні відмінності від «радикалів» ще майже непомітні, якщо не брати до уваги хіба що те, що «чартисти» мали виразніше «низове» забарвлення. Вони не були рухом інтелектуалів. Саме їхня поява знаменує новий етап у розвитку англійського демократичного руху.

Лідери чартизму, яких можна пошукати в мережі:
Генрі Гезерінгтон, Джон Клів, Генрі Вінсент, Джеймс Вотсон, Томас Купер (поет),
Френсіс Плейс, Вільям Ловетт, Джон Фрост, Вільям Джонс, Софонія Вільямс, Джеймс О’Браєн (бабувіст),
Джордж Джуліан Гарні, Ернест Чарльз Джонс, Фергус Едвард О’Коннор.

Починаючи десь із 1836 року радикали з робітничого класу об’єдналися навколо «Народної хартії» (звідси й самоназва руху, тобто «чартисти», якщо буквально) — документа, укладеного шістьма членами парламенту і шістьма членами Лондонської асоціації робітників (пов’язаної з оуеністським соціалізмом). Хартія закликала до шести пунктів, чим, можливо, навіть відсилала до репресивних «шести законів». Ці пункти були приблизно такими:

1. загальне виборче право;
2. рівновеликі виборчі округи;
3. таємне голосування;
4. скасування майнового цензу для депутатів парламенту;
5. оплата праці членів парламенту;
6. щорічні вибори до парламенту;

Окрім політичного «радикалізму» британської інтелігенції, чартисти мали попередників у профспілковому русі, що лише зароджувався (обережно зростаючому від початку 20-х років), а також у різних соціалістів-утопістів на кшталт Роберта Оуена, які намагалися поліпшувати становище робітників, зокрема й на власних фабриках або в комунах. У 1834 році, наприклад, той самий Оуен спробував поєднати ідеї робітничих кооперативів із профспілковими реформами, створивши «Великий національний об’єднаний профспілковий союз». Організація не досягла нічого значного й швидко розпалася, але вона дала кількох продовжувачів із середовища «оуеністів», які й далі створювали різні профспілкові об’єднання аж до 1860-х років (сам Оуен помер лише 1858 року й увесь цей час вів активну діяльність). Їхньою особливістю була не просто допомога робітникам у лобіюванні потрібних їм промислових законів або захист їхніх трудових прав; вони також займалися пропагандою кооперативного руху, ідеології усуспільнення власності, де кооперація постає як найприродніша форма суспільної власності на засоби виробництва. Профспілкові та кооперативні організації від самого початку вступили в міцні союзницькі відносини. Перші ентузіасти-соціалісти й профспілковці якраз і стали лідерами руху чартистів, що зароджувався. І в подальшій історії ми побачимо ключову роль профспілок уже в розвитку соціал-демократії.

Чартисти також висловлювали економічне невдоволення, але всі їхні масові демонстрації та петиції до парламенту ні до чого не приводили, а уряд намагався їх ігнорувати. Окрім цього, чартисти створили розгалужену мережу періодичної преси, а їхні дії, зокрема повстання 1838 року, — сколихнули всі радикальні угруповання Європи й привернули до себе величезну увагу. Саме цей рух радикалізував молодих Маркса й Енгельса (останній навіть писав статті для чартистської періодики й налагоджував зв’язки з лідерами руху). Окрім злободенних питань, тут поступово порушувалися теми міжнародного соціалістичного руху, а також викриття імперіалізму — наприклад, було засуджено Першу опіумну війну (1839–1842 рр.) або ж оскаржувалися аргументи фритредерів про цивілізувальний і умиротворювальний вплив вільної торгівлі.

Петиція, яку зібрали чартисти для розгляду їхніх вимог у парламенті, якщо вірити в добросовісність її укладання, — набрала близько 3,5 млн підписів, що є величезною цифрою для Англії того часу (прибл. 18% від загального населення країни, що збігається з рівнем демократизації США та Швейцарії того часу і перевищує електоральну силу Франції часів ВФР). Але, як і в попередньому випадку з Петерлоо 1816–19 рр., уряд вирішив уперто ігнорувати їхні прохання, а страйки розганяв силою. Та хоч основні вимоги щодо виборчого права й парламентської реформи було проігноровано, багато другорядних цілей чартистів, хай і не відразу та не безпосередньо, все ж поступово було реалізовано.

Мітинг чартистів 1848 року

У 1842 році британський парламент заборонив жінкам і дівчатам будь-якого віку працювати під землею та запровадив мінімальний вік для хлопчиків, зайнятих у гірничодобувній справі (саме 1842 року чартисти змогли організувати перший серйозний загальний страйк гірників). Того самого року було запроваджено прибутковий податок, а 1846 року скасовано хлібні мита. І, зрештою, фабричний закон 1847 року встановив 10-годинний робочий день для жінок і дітей (навіть менший, ніж на зразковій фабриці Оуена 1810 року, але вже в масштабах усієї країни). Після цих успіхів рух почав сходити нанівець, оскільки значну частину його найнагальніших вимог було виконано. Основні політичні вимоги чартистів також буде реалізовано, але протягом кількох десятиліть, зокрема завдяки їхній участі в легальній політиці, але вже в складі Ліберальної партії вігів. Активні дії чартистів у власному розумінні цього слова тривали приблизно до 1854 року; згодом рух стрімко слабшає, хоча ми ще бачимо його слабкі відголоски аж до 1859 року.

Панування лібералізму

Чартисти так і не змогли виступити самостійною силою в парламенті; усі їхні реформи просувалися вже через інші партії. Якщо ми поглянемо на результати виборів до парламенту, то виявимо повне панування вігів на величезному проміжку часу в 1831-59 рр. (не рахуючи непевної влади консерваторів у 1841-47 рр.). Очікуваний розвиток соціалістичного руху в 50-ті роки, як це не дивно, у Британії зовсім не відбувається, навіть попри подальше зростання чисельності промислових робітників і вже наявний досвід участі населення в русі «чартистів». Рештки цього руху поступово зливаються зі старою групою так званих «радикалів», які переслідували приблизно такі самі глобальні політичні цілі щодо виборчого права. Уже до виборів 59-го року партія вігів об’єднується з радикалами, і разом вони створюють нову «Ліберальну партію»; відбувається своєрідний ребрендинг вігів. Якщо й раніше віги здавалися бажаною партією для «прогресивних» мислителів, то тепер вони понад те здобули також підтримку робітничих мас. Це нововведення особливо значуще, оскільки раніше маси противилися прогресові та впровадженню машин і радше навіть симпатизували торі, на противагу «буржуазним» вігам.

Провідні діячі ліберальної партії в період 1850-1914 рр.:
Джон Рассел, лорд Пальмерстон, Річард Кобден, Джон Брайт, Вільям Гладстон,
Джон Морлі, Джозеф Чемберлен (ранній), Генрі Кемпбелл, Герберт Генрі Асквіт і Ллойд Джордж.

У 1859-67 рр. оновлені віги продовжують зміцнювати своє панування, вочевидь цілком задовольняючи робітничий рух і проводячи на його користь помірковані реформи. У 1865 році для того, щоб домагатися загального виборчого права для чоловіків і таємного голосування, група радикалів створює спеціальну «Лігу реформ». Під сильним впливом лібералів-реформістів вона, щоправда, пом’якшує свої вимоги. І коли в 1867 році консерваторам нарешті вдасться перехопити вплив у парламенті, то як компроміс, а також для своїх внутрішніх розрахунків у владі, ними (консерваторами) усе ж було проведено другу реформу виборчого права. Унаслідок цієї реформи кількість виборців у містах зросла на 825 тисяч осіб. А це насамперед дрібна буржуазія, ремісники та кваліфіковані фабричні робітники. У провінційних графствах приріст дав лише 270 тисяч осіб. Нетрудно зрозуміти, що це створило додаткову перевагу на користь вігів. Отже, тепер, у 1868 році, під час проведення дострокових виборів — у Великій Британії було зареєстровано 2 млн 330 тисяч виборців, за населення в 31 мільйон осіб (або 7,6% від усього населення, проти 3,3% раніше). Додатково до цього в 1872 році було запроваджено таємне голосування, один із шести пунктів народної хартії чартизму.

Але навіщо лідер партії консерваторів Дізраелі (до речі, в молодості переконаний «радикал») зважився на таке самогубство? Йому вдалося переконати своїх депутатів проголосувати за законопроєкт про реформу на тій підставі, що нещодавно наділений виборчими правами електорат, за задумом, мав бути йому вдячний і проголосує за консерваторів на наступних виборах. Принаймні він не хотів створювати додаткову конфронтацію з огляду на популярність ідеї реформи. Дізраелі розумів, що якби він оголосив бойкот, реформу все одно ухвалили б, але вже віги, і це рішення просто віддало б електорат лібералам без жодного опору. Натомість реалізація «ліберального» закону — партією його противників — мала показати, що консерватори можуть бути навіть ефективнішими в справі прогресу. Однак усе пішло не за його песимістичним сценарієм, і вибори 1868-го знову привели до влади лібералів, які дедалі більше перетворювалися на суто буржуазну партію.

Кабінет Гладстона 1868 року, картина Лоуза Кейто Дікінсона.

До цього моменту віги були лише, якщо можна так сказати, «реформістами від аристократії», а старі віги Рассел і Пальмерстон іще безпосередньо керували партією. Але вже до 1865 року лорд Пальмерстон помер, а трохи згодом і лорд Рассел іде на пенсію. Від цього моменту, вважається, що «Ліберальна партія» стає партією буржуазії в прямому значенні цього слова, а з виборами 68-го року для неї настає нова епоха, так зв. «гладстонівський лібералізм». Назва цього періоду походить від прізвища лідера ліберальної партії — Вільяма Гладстона, який обіймав посаду прем’єр-міністра чотири рази (1868–74, 1880–85, 1886 і 1892–94 рр.). Треба розуміти, що розширення електоральної бази було дуже обмеженим, тому право голосу отримав радше лише верхній прошарок «середнього класу», а зовсім не «маси». Ці люди й сьогодні найчастіше голосують за максимально ліберальні партії та виступають проти надмірного, на їхню думку, оподаткування.

Отже, Гладстон у своїй політиці був типовим лібералом-фритредером, у сучасному значенні цього слова (або, як їх називали тоді соціалісти всієї Європи, «економістом» і «манчестерцем»). Гладстон відмовлявся підтримувати соціалістичні закони й погано ставився до чартистів та будь-якого регулювання трудових відносин на фабриках. Він намагався віддати все «невидимій руці ринку». Тож, за ідеєю, нічого доброго для робітничого класу його правління не обіцяло. Проте, парадоксальний факт: Гладстона дуже любили робітники. Серед його відомих прізвиськ часто трапляється «Народний Вільям». Попри його позицію, саме за нього, крім легалізації профспілок, запровадили таємне голосування і провели третій закон про реформу. Одним із головних досягнень його доби став «Закон про початкову освіту 1870 року», який уперше забезпечив Англії адекватну систему початкових шкіл. За Гладстона також запровадили реформу, що стала справжнім «мемом» свого часу — «безкоштовний сніданок для столу». 

Ця реформа полягала в зниженні мит на деякі базові продукти харчування, і щонайменше до 1930-х років «безкоштовний сніданок» став практично однією з національних ідей Британії. Технічно це було продовженням дебатів про хлібні закони (окрема тема, яку активно висвітлював той самий Маркс. Високі мита на хліб в інтересах місцевої аристократії захищали їхні ферми, але призводили до високих цін на базове харчування, тому боротьба лібералів проти мит збігалася з інтересами робітників у дешевому харчуванні). Сам Гладстон був відомим організатором благодійних зборів. І вже цього всього, вочевидь, було більш ніж досить, щоб стати улюбленцем публіки.

На графіку зображено частку людей із правом голосу від загальної кількості населення. Зеленим позначено період Гладстона.

Тим часом початкове злиття вігів і радикалів почало поступово давати збої. Робітничий рух до цього моменту вже активно створював альтернативні профспілкові організації, що дедалі частіше вступали в суперечності з офіційною ліберальною ідеологією. У 1860 році було засновано «Лондонську раду профспілок», яка об’єднала столичних профспілкових діячів, а заворушення в Шеффілді (по суті, навіть перші акти «низового» терору) стимулювали створення 1868 року «Конгресу тред-юніонів», що став загальнобританським координаційним центром профспілок. На відміну від перших оуенітських спроб, ці організації нарешті стали стабільними й ефективними. Правовий статус профспілок у Сполученому Королівстві було встановлено Королівською комісією з профспілок у 1867 р., яка погодилася з тим, що створення організацій було вигідним як роботодавцям, так і працівникам. Спілки було остаточно легалізовано з ухваленням у уряді Гладстона «Закону про профспілки 1871 року». Крім того, робилися спроби створення й першої робітничої партії — «Ліги робітничого представництва» (1869), яка навіть змогла провести кількох осіб до парламенту, але жодного серйозного успіху не мала й невдовзі зникла.

Не варто забувати також і про перші спроби марксистів та анархістів! Уже 1864 року вони створили «Міжнародне товариство робітників», більш відоме під назвою «Перший Інтернаціонал», що символізувало зростання впливу робітників. Формування профспілкових організацій починається також у таких країнах, як Німеччина, де виникають і самостійні соціалістичні партії. У цьому плані Британія, передова економічна країна світу, відстає. І зрештою, усе це бродіння та внутрішній розкол у партії лібералів щодо ринкових свобод привели деяких радикалів до підтримки консерваторів, а згодом і до перемоги консервативної партії на виборах 1874 року. Якщо не зважати на вкрай непевну перемогу 1841 року та такий самий слабкий перевагу в 60-х (коли торі самі ж провели ліберальну реформу), то консерваторів було усунуто від влади майже безперервно в проміжку 1831-1874 рр., тобто саме в розпал «промислового стрибка» Британії (близько 34 років із 43-х). І, як це не іронічно, але консерватори повернулися в політику завдяки робітничому класу. Щоправда, ця перемога не була переконливою, а таємне голосування дозволило потрапити до парламенту сильній групі ірландських націоналістів, їхній окремій партії (що зменшило частку лібералів). До того ж у багатьох округах ліберали не висунули своїх кандидатів, чим віддали свої округи без бою, хоча мали там підтримку населення і цілком могли б перемогти. За підсумками виборів склалася рідкісна ситуація, коли партія мала більше голосів виборців, але здобула менше місць у парламенті. Технічно це означало, що ліберали все ще мали за собою ширшу підтримку.

Реванш консерваторів і поворот до соціального порядку денного

«Радикали», що перейшли від лібералів до консерваторів, не лише привели їхню партію до перемоги, а й реформували всю політику «Консервативної партії» (так тепер частіше називають старих торі). Спершу виражаючи інтереси аристократів-лендлордів, ця партія поступово почала орієнтуватися на широкі кола колоніально-банківської та великої промислової буржуазії, що відходили від «Ліберальної партії». Продовжуючи захищати інтереси земельної аристократії, Консервативна партія почала перетворюватися на основну партію англійського монополістичного капіталу. Але це ще не той перехід до ліберальної економічної політики, який тепер такий популярний у консерваторів усього світу: в економічному плані вони, на противагу лібералам, іще виступали з політикою протекціонізму. Ну а в етичному плані, завдяки власне консервативності, партія відігравала провідну роль серед простолюду із сільської місцевості (тоді як ліберали, а згодом і лейбористи, були партіями міст).

Провідні діячі консервативної партії в період 1850-1914 рр.:
Бенджамін Дізраелі, граф Дербі,
Джозеф Чемберлен (пізній), маркіз Солсбері, Артур Бальфур.

Деякі провідні консерватори того часу обмірковували союз між аристократією та робітничим класом проти класу капіталістів — ідею, названу «Новим соціальним союзом». Найімовірніше, окрім внутрішніх причин, ці
думки були навіяні також свіжими подіями «Паризької комуни» (1871). Сама ідея була вже не новою, і раніше соціалісти з консерваторами регулярно ставали природними союзниками (про що навіть ідеться в «Маніфесті» Маркса). Тож лідер консерваторів Дізраелі намагався грати на зростальних вимогах робітничого класу (тим паче, що цей клас тривалий час допомагав лібералам утримувати владу). Змішане послання Дізраелі про патріотизм, як і обіцянки соціальних реформ, допомогли йому здобути достатню підтримку, щоб із величезними труднощами, але все ж отримати більшість на виборах 1874 року.

Дізраелі частково виконав свої обіцянки на сесіях 1874-1876 років. Новий уряд провів багато соціальних реформ, зокрема «Закон про поліпшення житлових умов ремісників і робітників» (1875 р.), який надавав містам і селищам недорогі позики на будівництво житла для робітничого класу. Також було ухвалено «Закон про громадське здоров’я» (1875 р.), що модернізував санітарні кодекси по всій країні, «Закон про продаж продуктів харчування та ліків» (1875 р.) і «Закон про освіту» (1876 р.). Уряд Дізраелі також ухвалив новий «Закон про фабрики», призначений для захисту робітників, «Закон про змову і захист власності» (1875 р.), який дозволяв мирні пікети, і «Закон про роботодавців і робітників» (1875 р.), що давав робітникам змогу подавати до суду на роботодавців у цивільних судах, якщо ті порушили умови юридичних контрактів.

Барикади Паризької комуни. Знімок зроблено 18 березня 1871 року.

Унаслідок усіх цих соціальних реформ депутат від ліберал-лейбористів Александр Макдональд сказав своїм виборцям 1879 року: «Консервативна партія зробила для робітничого класу більше за п’ять років, ніж ліберали за п’ятдесят». Іронія полягала в тому, що в країні, від якої в плані соціалістичного майбутнього чекали найбільших успіхів, досі не було власної соціалістичної партії, тоді як у Німеччині соціалісти вже досягли таких успіхів, що після запровадження «Виняткового закону проти соціалістів» (1878) опинилися навіть під офіційною забороною, а уряд Пруссії вирішив спробувати сам очолити цей новий рух, проголосивши курс на т. зв. «прусський соціалізм». Фактично Бісмарк у Німеччині в 80-х роках XIX століття робив те саме, що Дізраелі в 70-х або Наполеон III в 60-х, тобто проводив соціалістичні реформи під проводом консервативної партії. Але ключова відмінність полягала в тому, що в Німеччині вже існувала організована соціал-демократія, а у Британії (де, власне, жив Маркс) іще не було нічого подібного.

Важливу роль у розробці оновленої консервативної доктрини відіграв Джозеф Чемберлен (1836-1914), про якого, мабуть, варто сказати трохи більше. Людина він був не бідна, син фабриканта, і, оскільки весь час присвячував сімейному бізнесу, то навіть не здобув вищої освіти. 1876 року Чемберлен був обраний до Палати громад, де його палкі промови з вимогою забезпечити кожного британця водогоном і газовим освітленням (т. зв. «соціалізм газу і води») викликали гостру неприязнь з боку консерваторів, хоча й вони самі в цей час проводили лояльну як ніколи політику щодо робітників. Чемберлен очолив тих, хто лишився в ліберальній партії, «радикалів» і намагався зберегти підтримку робітничого класу.

1885 року Чемберлен (від 1880 року він очолював комітет із торгівлі в уряді Гладстона) і його колега-парламентар Чарльз Ділк здійснили агітаційний тур країною, вимагаючи запровадження прогресивної шкали оподаткування, безплатної освіти, поліпшення житлових умов для незаможних, наділення фермерів землею. Усі ці гасла мали мало спільного з уже затвердженою програмою ліберальної партії. Не дивно, що в пресі Чемберлен навіть вважався соціалістом. Спочатку він навіть підтримував рішення ліберальної партії щодо автономії Ірландії, але в самий останній момент виступив проти цього, що призвело ліберальну партію до остаточного розколу й краху. Як один із лідерів «ліберал-юніоністів» («унія» в сенсі збереження влади Британії над Ірландією) Чемберлен заохочував зближення з консерваторами. А після повного переходу до лав консерваторів Чемберлен почав просувати «імперські» ідеї, відкрито грати на шовіністичних настроях мас, став ідеологом Англо-бурської війни та висунув ідею створення імперського митного союзу, тобто запровадження протекціонізму, що також було пов’язано з утратою Великою Британією промислової монополії та з загостренням конкуренції проти інших держав (передусім із Німеччиною). Але навіть тут, за його підтримки, консервативний уряд лорда Солсбері (до слова, вкрай реакційного діяча) ухвалив пакет законів, спрямованих на поліпшення становища робітничого класу. Інакше кажучи, він був максимально «народним» оратором, класичним популістом.

У 1880-85 рр. відбулися серйозні зміни в політиці Британії; з одного боку, попри масу соціальних реформ, проведених консерваторами, до влади знову повернулися ліберали. Але з іншого боку — це були останні вибори в історії країни, коли неконсервативна партія мала б абсолютну більшість голосів (а отже, після успішних соціальних реформ консерватизм у суспільстві загалом зміцнів). До того ж до виборів 1885 року виник цілий ряд нових політичних партій і груп, зокрема й відверто соціалістичних, а самі вибори були скликані достроково через уже третю реформу виборчого права (1884 року), що змінила систему самих виборів, територіальний поділ округів тощо. Тепер близько 12% населення Британії мали право голосу, що зробило актуальнішим створення нових низових партій. Шлях нарешті було відкрито.

Для порівняння, у США на той момент право голосу мали 23% від усього населення країни (трохи більше, ніж у 1830-х, але все ще більше, ніж в Англії). У Швейцарії — приблизно стільки ж, близько 22%, а у Франції право голосу вже мали 28,3% населення. Ці країни на той момент можна вважати найпрогресивнішими в питанні демократії, хоча варто зазначити, що загальне виборче право для чоловіків зазвичай дає показник близько 33%, а
загальне виборче право сучасності — у межах 70-75%, що й становить найвищу межу електорального егалітаризму. До цього показника ще було куди зростати.

І хоча 1885 року на виборах знову перемогли ліберали (вище ми бачили, з якою пристрастю Чемберлен роздавав соціалістичні обіцянки під час своєї агітаційної кампанії), політична криза, що спалахнула довкола автономії Ірландії, уже наступного 1886 року привела країну до дострокових перевиборів. Позиція ліберала Гладстона щодо Ірландії (тобто підтримка її автономії) виявилася вкрай непопулярною, що й спричинило остаточний розкол Ліберальної партії. З неї вийшли прихильники централізації країни, зокрема Чемберлен, які перейшли до консерваторів і надовго посилили їхню партію. Крім того, профспілковий рух також почав залишати лави партії та поповнювати ряди торі, закріпивши за консерваторами їхню переконливу перемогу. Так 1886 року завершилося століття панування лібералів в англійській політиці. З іншого боку, сталася ще одна знакова подія. Серед «ліберал-юніоністів», окрім радикалів, опинилися й рештки аристократів-вігів. Символічно, як старі торі та віги об’єднали зусилля з робітничим класом для протистояння вже суто буржуазній ліберальній партії. Не менш символічно й те, що, хоч і не з цієї нагоди (а з приводу збереження всіх земель і централізованого управління ними з Лондона), але альянс консерваторів і ліберал-імперіалістів почали називати просто «партія юніоністів».

Про інші «юніони», тобто про профспілки, варто сказати ще кілька окремих слів. Хоча їх уже було легалізовано, вони отримали центральний орган управління і навіть підтримку з боку правлячої партії країни, це ще не були ті профспілки, до яких ми звикли. Ранні профспілки майже суцільно були об’єднаннями кваліфікованих робітників — «робітничої аристократії». Вони створювали штучні перепони, щоб не допускати нових працівників до своїх високооплачуваних сфер праці. Фактично це були старі добрі гільдії, створені задля підвищення цін і здобуття монопольних прав. Лише 1889-1890 рр. спалахнула несподівана хвиля страйків, значною мірою спровокована рядовими робітниками. Таку різновидність профспілкового руху почали називати «Новий юніонізм» (юніонізм від слова «професійна спілка», не плутати з юніонізмом від слова «унія Ірландії та Англії»), і тут уже значно частіше траплялися соціалістично налаштовані учасники. Тож можна вважати, що 80-ті роки позначилися ще одним важливим політичним зсувом — появою виразно лівих, низових профспілок.

Якщо в Британії профспілки стали цілком легальними в проміжку 1867-72 рр., а масового розмаху почали набирати 1889 року, то інші країни розвиненого світу в цьому плані дещо відставали від Британії (тому, можливо, цей показник варто пов’язувати з реальним «прогресом», а не зі зростанням соціалістичних партій). Найменше відставання стосувалося Сполучених Штатів, близьких до Англії з низки історико-культурних причин. Першою ефективною загальнонаціональною робітничою організацією в США стали «Лицарі праці» (1869), які теж почали зростати після 1880 року. Їхню легалізацію здійснювали повільно, внаслідок низки судових рішень, але процес ішов паралельно з розвитком у Британії. Інша група — «Федерація організованих професійних і робітничих союзів» — виникла 1881 року. 1886 року вона стала відома як «Американська федерація праці», або АФП. У Німеччині «Вільну асоціацію німецьких профспілок» було створено 1897 року, уже після скасування антисоціалістичних законів канцлера Отто фон Бісмарка. У Франції організація праці була незаконною до 1884 року. «Біржу праці» заснували 1887 року, а 1895 року вона об’єдналася з «Національною федерацією профспілок», щоб утворити «Загальну конфедерацію праці». Отже, найбільші країни континенту серйозно відставали від англомовного світу в питанні профспілкових організацій, але всі вони зрівняються вже 1890 року.

Бурхливі 80-ті та нові робітничі партії

У 70-80-ті роки XIX століття соціальна повістка стає однією з центральних у політиці Британії, і ми бачимо, що на цій темі спекулювали однаково як консерватори, так і ліберали. Обидві партії проводили й цілком реальні соціалістичні перетворення. Від підтримки робітничого класу часто могла залежати поки що зовсім невелика, але критично важлива частка влади, яка давала б необхідну перевагу (такі речі часто називають отриманням «золотої акції»). Дійшло навіть до того, що старий добрий ліберал і антисоціаліст Гладстон підтримав лондонських докерів у їхньому страйку 1889 року. Після їхньої перемоги він виголосив промову в Гавардені 23 вересня, у якій сказав:

«В інтересах усього людства цей чудовий страйк і його результати, які певною мірою сприяли зміцненню становища праці перед обличчям капіталу, є свідченням того, що ми маємо вважати задовільним як реальний соціальний прогрес, [який] веде до справедливого принципу розподілу плодів промисловості». 

Гладстона вразили робітники, які «мали намір діяти спільно» в інтересах справедливості. Він також вважав, що право на об’єднання, яким користуються британські робітники, опиняється під загрозою, якщо в ньому можуть відмовити ірландським робітникам.

Політична карикатура, що зображує Гладстона як радикала, який прагне скасувати Палату лордів

У жовтні 1890 р. Гладстон у Мідлотіані заявив, що в питаннях конкуренції між капіталом і працею «там, де вона дійшла до гострих питань, де були страйки з одного боку і локаути з іншого, я вважаю, що загалом і за загальним правилом правий був трудівник». А 11 грудня 1891 року Гладстон навіть сказав, що: «Прикро, що в розпал нашої цивілізації та наприкінці дев’ятнадцятого століття робітний дім — це все, що можна запропонувати працьовитому робітникові наприкінці довгого й гідного життя. Я не вдаватимуся зараз у подробиці цього питання. Я не кажу, що воно легке; я не кажу, що його буде розв’язано в одну мить; але я кажу, що доти, доки суспільство не зможе запропонувати працьовитому робітникові наприкінці довгого й бездоганного життя щось краще, ніж робітний дім, суспільство не виконає своїх обов’язків щодо своїх найбідніших членів». 

А вже завершивши свою політичну кар’єру, десь у 1896 році Гладстон у розмові з Л. А. Толлемахом пояснював, що: «Я не стільки боюся демократії чи науки, скільки любові до грошей. Мені це видається зростаючим злом. Також існує небезпека посилення цього жахливого мілітаристського духу». І це далеко не всі приклади серйозності, глибини «лівого повороту» в політиці Англії 80-х років XIX століття. Зазнавши поразки від консерваторів, задля повернення своїх позицій лібералові довелося стати на бік профспілок. Так «новий юніонізм» кінця 80-х перевернув усю Англію.

Однак спроби Гладстона не допомогли, і на виборах 1892 року торі в союзі з радикалами знову прийшли до панування, яке тривало аж до 1906 року (загалом їхнє правління тривало 20 років поспіль). Склалося враження, що людям просто немає за кого голосувати, що немає «своєї» партії, і тому вони змушені голосувати «від супротивного» за того з двох гегемонів, хто більше спекулюватиме на підтримці широких мас. Покладатися на діячів на кшталт Чемберлена було не можна, адже їхня поява не мала жодних твердих підстав і фактично залежала від випадку. Так виникла потреба в новій політичній партії, яка представляла б інтереси міського робітничого класу. Спочатку всі активісти-соціалісти були охоплені величезним припливом ентузіазму, сподіваючись, що варто їм лише вийти на трибуну, як торі та віги втратять значну частину профспілкового електорату. Але реальність виявилася набагато складнішою.

І раз уже ми нарешті говоримо про робітничі партії, то варто сказати, що до цього часу в Англії вже міцно вкоренилися Карл Маркс і Фрідріх Енгельс, а тому варто розглянути організації, пов’язані з їхніми ідеями в соціалістичному таборі Англії. Перша майже марксистська організація в цій країні була заснована ще 1882 року і мала назву «Соціал-демократична федерація». І Маркс, і Енгельс відмовилися підтримувати цю організацію (образившись на плагіат своїх ідей та їхнє вульгаризування з боку партійного лідера), хоча варто зазначити, що Елеонора Маркс усе ж приєдналася до партії. Дуже скоро «федерація», як і личить нечисленним лівим сектам, розкололася. Першим, наприкінці 1884 року, її залишив Вільям Морріс через розбіжності з керівником федерації Генрі Гайндманом. Розкол між Моррісом і Гайндманом мав велике значення в соціалістичному порядку денному всієї Європи того часу, і про це ми ще говоритимемо далі.

У січні 1885 року Морріс, Едвард Евелінг і його дружина Елеонора створили власну партію — «Соціалістичну лігу», до якої увійшли представники лівого крила СДФ і анархісти. На державну політику того часу ці партії ще не мали особливого впливу, та й узагалі ніколи не мали впливу. Але якщо ми говоритимемо окремо про марксистську гілку соціалістичної думки, то тут їхня роль уже зовсім інша. Тут, мабуть, варто поговорити трохи більше про двох головних діячів цього крила соціалізму і, зокрема, про їхні «партії».

Найважливіші британські діячі, близькі до марксизму, на ранньому етапі:
Вільям Морріс, Генрі Гайндман, Едвард Евелінг, Елеонора Маркс, Ернест Бакс,
Гаррі Квелч, Герберт Берроуз, Том Манн, Ганс Нойман, Сем Мейнварінг.

Із двох обраних нами представників радикального крила (марксистів) більш значущою постаттю вважається Вільям Морріс (1836-1896). Народився він у заможній родині середнього класу. Під час вивчення класики в Оксфордському університеті Морріс зазнав сильного впливу естетики середньовіччя. Після університету Морріс заприятелював із реакційно налаштованими художниками, так званими «прерафаелітами»: Едвардом Берн-Джонсом і Данте Габріелем Россетті, а також із неоготичним архітектором Філіпом Веббом. Невдовзі Морріс одружився з Джейн Берден, головною моделлю для картин цих молодих художників. Для Морріса середньовіччя являло собою епоху з сильними лицарськими цінностями та органічним докапіталістичним відчуттям спільності, які він вважав кращими за все, що пропонує його власна доба (пор. позицію Сен-Сімона, Огюста Конта тощо). Це ставлення посилювалося читанням ним книги Томаса Карлайла «Минуле і сучасне» (1843 р.), у якій Карлайл обстоював середньовічні цінності як засіб виправлення проблем вікторіанського суспільства. Під цим впливом зростала неприязнь Морріса до сучасного капіталізму, внаслідок чого він потрапив під вплив праць християнських соціалістів Чарльза Кінгслі та Фредеріка Денісона Моріса.

Сам Морріс прославився передусім не як політик, а як архітектор і предтеча багатьох модерністських починань (див. школу Баухаус). Крім того, намагався писати художню літературу. Можна навіть сказати, що він був відносно великим буржуа з розкрученим брендовим бізнесом для аристократії. До 1870 року Морріс став громадським діячем Великої Британії й почав асоціюватися з радикальним течією британського лібералізму (див. «Радикалів», описаних нами раніше), беручи участь у різних громадських організаціях. Як і для багатьох інших соціалістів, його невдоволення британським ліберальним рухом зросло після чергового обрання Гладстона на посаду прем’єра, що сталося близько 1880 року. Пізніше Морріс розповідав, що, хоча колись він вважав, що «можна сприяти реальному соціалістичному поступові, роблячи все можливе в дусі звичайного радикалізму середнього класу», після обрання Гладстона він усе ж дійшов розуміння, що «радикалізм перебуває на хибному шляху, тож ніколи не розвинеться в щось більше, ніж радикалізм: насправді його створено середнім класом для середнього класу, і він завжди перебуватиме під контролем багатих капіталістів».

Гобелен, у створенні якого брав участь Морріс, уже будучи марксистом (1890 рік).

Увесь цей дух романтизму, у найреакційнішому значенні цього слова, робить Морріса людиною, що застрягла в минулому столітті, але ми бачимо, що навіть наприкінці ХІХ століття тісний зв’язок реакційного консерватизму й марксизму таки має місце (і це дуже невипадковий збіг). Окрім уже сказаного, Морріс також був фанатом скандинавських саг і всієї подібної естетики. Значною мірою саме він і сформував смаки доби Модерну в архітектурі, просуваючи стиль, що нагадує ельфійські міста з всесвіту Дж. Р. Р. Толкіна.

У цей період британський соціалізм був іще малим, неокріплим рухом, що налічував лише кілька сотень прихильників. Перша соціалістична партія Великої Британії, «Соціал-демократична федерація» (СДФ), як ми вже зазначали вище, була заснована 1881 року Генрі Гайндманом, прихильником марксизму, а Морріс приєднався до СДФ лише в січні 1883 року (уже будучи впливовою й упізнаваною культурною зіркою). Попри відносну слабкість у теорії, Морріс був активним «практиком»; наприклад, він регулярно читав лекції на зборах по всій Британії, сподіваючись залучити дедалі більше новонавернених. У листопаді 1883 року Морріса запросили до Університетського коледжу Оксфорда з доповіддю на тему «Демократія і мистецтво», і там він знову почав активно й відкрито підтримувати соціалізм; це шокувало й спантеличило багатьох співробітників коледжу, тож лекція набула висвітлення в національній пресі. Морріс також регулярно підтримував різні великі страйки й сам брав у них участь, а вже будучи відомим письменником, відігравав значну роль у складанні маніфесту СДФ (у співавторстві з Гайндманом). Завдяки своєму фінансовому становищу, а також досвіду в організації бізнесу, СДФ обрали його на посаду скарбника партії; а коли вони почали видавати щотижневу газету під назвою «Justice», яка невдовзі зіткнулася з фінансовими втратами, усі збитки було покрито коштом Морріса. У цій газеті, між іншим, писали також і помірковані реформісти з-поміж «фабіанців». Одним із її авторів був Бернард Шоу, з яким Морріс зав’язав особисту дружбу.

1884 року «Демократична федерація» (так спочатку називалася партія, але для спрощення ми це опускали) стала називатися власне «Соціал-демократичною федерацією», що, крім формальної назви, потягло за собою й організаційні зміни. Група зіткнулася з внутрішнім розколом між тими, хто виступав за парламентський шлях до соціалізму (такими як Гайндман), і тими, хто вважав палати парламенту від початку корумпованими й капіталістичними (такими як Морріс). Особисті проблеми між Моррісом і Гайндманом загострювалися їхнім ставленням до британської зовнішньої політики; Морріс був переконаним антиімперіалістом, тоді як Гайндман висловлював патріотичні почуття, заохочуючи втручання в справи інших країн. Розмежування між двома групами переросло у відкритий конфлікт, у якому більшість активістів поділяли позицію Морріса. У грудні 1884 року Морріс і його прихильники, насамперед Ернест Белфорт Бакс, Едуард Евелінг та Елеонора Маркс, — залишили СДФ; це був перший великий розкол британського соціалістичного руху, якому, до речі, дуже радів Енгельс, значною мірою з особистих мотивів неприязні до Гайндмана.

«Окрім бажання створювати красиві речі, основною пристрастю мого життя була і є ненависть до сучасної цивілізації».
(с) У. Морріс. Як я став соціалістом.

У все тому ж грудні 1884 року Морріс разом з іншими перебіжчиками із СДФ заснували «Соціалістичну лігу» (СЛ). Він уклав маніфест СЛ разом із Баксом, описуючи їхню позицію як позицію «революційного інтернаціонального соціалізму», захищаючи пролетарський інтернаціоналізм і світову революцію, водночас відкидаючи концепцію соціалізму в одній країні. При цьому вони присвятили себе справі «створення соціалістів», навчаючи, організовуючи й агітуючи новачків задля створення сильного соціалістичного руху. 

Маніфест Морріса і Бакса

Закликаючи активістів бойкотувати вибори, Морріс сподівався, що соціалісти радше візьмуть участь безпосередньо в пролетарській революції й зможуть напряму встановити соціалістичне суспільство. Бакс розповів Моррісу більше про марксизм і познайомив його особисто з Енгельсом. Водночас Морріс уникав нещодавно створеного «Фабіанського товариства», вважаючи його надто середньокласовим (хоча у своїй газеті «Justice» раніше ще дозволяв їм публікуватися).

І хоча Морріс був марксистом, це не завадило йому подружитися з видатними анархістськими активістами, такими як Степняк і Петро Кропоткін. Він потрапив під вплив анархістських поглядів настільки, що згодом біографка Фіона Маккарті описала його підхід як «марксизм із далекоглядним лібертаріанством». Можна сміливо сказати, що Морріс був прихильником анархо-комун у сільській місцевості, і навіть його архітектурний бізнес ґрунтувався на цій ідеї (див. рух «Мистецтва і ремесла»). Естетична програма Морріса проголошувала художню перевагу виробів ручного ремесла над продуктами промислового виробництва. Тож навіть у цьому плані він завжди залишався свідомим реакціонером (і все ж, пов’язуючи мистецтво з виробництвом, хай і кустарним, цей рух сказав по-справжньому «нове слово» в розвитку мистецтва всієї наступної епохи).

«Наша справа […] — робити соціалістів, тобто переконувати людей, що соціалізм для них добрий і можливий. Коли в нас буде достатньо людей із таким мисленням, вони дізнаються, які дії необхідні для втілення їхніх принципів у життя. Тому я кажу: робіть соціалістів. Ми, соціалісти, не можемо робити нічого іншого, що було б кориснішим».
(с) Морріс

Створивши нову партію, Морріс і тут також керував випуском головної партійної газети «Commonweal», виступаючи як її редактор (і головний спонсор) упродовж шести років. Уперше опублікована в лютому 1885 року, вона міститиме статті таких видатних соціалістів, як Енгельс, Шоу, Поль Лафарг, Вільгельм Лібкнехт і Карл Каутський, а сам Морріс регулярно пише для газети статті й поезію. У «Commonweal» він опублікував поему з 13 епізодів «Пілігрими надії», дія якої відбувалася в період Паризької комуни. З листопада 1886 р. по січень 1887 р. на її сторінках виходить роман Морріса «Сон Джона Болла», де основна дія відбувається в Кенті, під час Селянського повстання 1381 року. А вже з січня по жовтень 1890 року Морріс публікував свій найзнаменитіший роман «Звістки з нізвідки», що призвело до значного поліпшення накладу газети. У березні 1891 року цей роман було видано книжкою, а до 1900 року перекладено голландською, французькою, шведською, німецькою та італійською мовами, і він став класикою серед соціалістичної спільноти Європи. Поєднуючи утопічний соціалізм і м’яку наукову фантастику, книжка розповідає історію сучасного соціаліста Вільяма Геста, який засинає і прокидається на початку XXI століття. Книжка відкриває перед нами суспільство майбутнього, заснованого на спільній власності та демократичному контролі над виробництвом засобів існування. У цьому суспільстві немає ані приватної власності, ані великих міст, ані влади, ані грошової системи, ані розлучень, ані судів, ані в’язниць, ані класових систем; усе це було зображенням ідеального соціалістичного суспільства Морріса, яке й досі тісно пов’язане з домарксистськими уявленнями про комунізм (хоча ці уявлення трапляються навіть у творах Маркса й Енгельса, часом залишаючи дуже виразні сліди). У дусі популяризації пролетарської революції та засудження сучасного суспільного ладу Морріс написав ще кілька творів і казок, про які ми вже не згадуватимемо.

У червні 1889 року Морріс вирушив до Парижа як делегат від «Ліги» на «Міжнародному конгресі соціалістичних робітників» (по суті, всім відомий «Другий Інтернаціонал» вийшов із цього Конгресу, після розколу на тих самих «парламентаристів» і «революціонерів», і тут теж не обійшлося без Гайндмана, але про це далі). Тим часом у самій його партії вже намічався власний розкол. На Четвертій конференції «Ліги» (травень 1888 р.) гранично загострилися фракційні суперечності між трьома основними групами: антипарламентськими соціалістами Морріса, парламентськими соціалістами та тепер ще й анархістами. Можна сказати, що розкол із СДФ не мав сенсу, оскільки основні суперечки того часу знову «наздогнали» Морріса вже в його власній партії. Унаслідок цього відділення в Блумсбері було виключено за підтримку парламентських дій; але під проводом Чарльза Моубрея анархістське крило «Ліги» активно зростало й закликало організацію до насильницьких дій, до спроб повалити капіталістичну систему.

Хоча Морріс і був радикальнішим за Гайндмана, але не настільки. Восени 1889 року анархісти захопили виконавчий комітет «Ліги», і Морріса було позбавлено посади редактора газети «Commonweal» на користь анархіста Френка Кітца. Це закономірно відштовхнуло Морріса від «Ліги», яка також стала для нього фінансовим тягарем; він субсидіював її діяльність на 500 фунтів стерлінгів на рік, що на той час було дуже великою сумою грошей. До осені 1890 року Морріс залишив «Соціалістичну лігу», а його відділення в Гаммерсміті стало «Гаммерсмітським соціалістичним товариством». Але у великій політиці він більше не брав участі й до кінця своїх днів займався своїм архітектурним бізнесом. Лише зрідка він висловлювався на тему соціалізму в пресі та публічно.

Відтепер виступаючи проти фракційності в соціалістичному русі, Морріс прагнув відновити свої стосунки зі старою доброю «СДФ», виступаючи як запрошений лектор на деяких їхніх заходах і підтримуючи кандидата від «СДФ» Джорджа Ленсбері, коли той балотувався на додаткових виборах в Уондсворті в лютому 1894 року. А його «Гаммерсмітське соціалістичне товариство» 1893 року стало співзасновником «Об’єднаного комітету соціалістичних органів» разом із представниками від «СДФ» і «Фабіанського товариства» (який рівень толерантності!); Морріс також допоміг укласти «Маніфест англійських соціалістів». Він пропонував підтримку всім крайнім лівим активістам, які перебували під судом, зокрема низці войовничих анархістів, чию насильницьку тактику він, однак, засудив. Він також уперше почав уживати термін «комунізм», заявивши, що «комунізм є фактично завершенням соціалізму: коли останній перестане бути войовничим і переможе, це буде комунізм».

Вільям Морріс власною персоною

У грудні 1895 року Морріс виголосив свою останню промову просто неба на похороні анархіста Степняка, де виступав разом із видатними крайніми лівими активістами Елеонорою Маркс, Кейром Гарді та Ерріко Малатестою. Звільнившись від внутрішньої фракційної боротьби, він відмовився і від своєї антипарламентської позиції, і навіть виступив за соціалістичну єдність, прочитавши в січні 1896 року свою останню публічну лекцію на тему «Єдиної соціалістичної партії». 1896 року Морріс помер, але його «Соціалістична ліга» продовжила жити й розвиватися, наскільки це було можливо. Ця людина по-справжньому стояла біля витоків лівого руху Англії й зробила величезний внесок у його розвиток, ніби виконуючи функцію класичного марксиста в Британії.

Другим із найвизначніших діячів англійського марксизму був засновник «Соціал-демократичної федерації» (СДФ) Генрі Гайндман (1842–1921). Як і Морріс, він був сином заможного бізнесмена й здобув відповідну освіту. Він був першокласним гравцем у крикет (не надто пролетарський вид спорту). Після завершення навчання 1865 року Гайндман ще два роки вивчав право, перш ніж вирішив стати журналістом. Як людина небідна, він любив подорожувати. 1866 року Гайндман повідомляв про італійську війну з Австрією для газети «The Pall Mall Gazette». Він був жахнутий реальністю війни й тяжко занедужав після відвідин лінії фронту. Перебуваючи там, Гайндман зустрічався з лідерами італійського націоналістичного руху й загалом симпатизував їхній справі.

У 1869 році Гайндман здійснив навколосвітню подорож, відвідавши США, Австралію та низку європейських країн. Він і далі писав для «The Pall Mall Gazette», де звеличував заслуги британського імперіалізму й критикував тих, хто виступав за самоврядування Ірландії. Гайндман також дуже вороже ставився до експериментів із демократією, що їх проводили у Сполучених Штатах. Відкрито займатися політикою він починає 1880 року, підступаючи до чергових виборів. Спочатку він виступає як виразний консерватор. Невдовзі після виборів Гайндман прочитав роман, заснований на житті Фердинанда Лассаля. Він був дуже зачарований Лассалем і вирішив дослідити цього романтичного героя, убитого на дуелі 1864 року. З’ясувавши, що Лассаль був соціалістом, іноді другом, а іноді противником Карла Маркса, Гайндман прочитав «Комуністичний маніфест» і став першим автором, який популяризував праці Маркса англійською мовою (не рахуючи самих Маркса й Енгельса). Також на Гайндмана великий вплив справила книга «Прогрес і бідність» Генрі Джорджа, разом з ідеологією, відомою під назвою «джорджизм» (цього ж автора дуже любив і Морріс, а ще їх обох єднає вплив, справлений Джоном Стюартом Міллем, що також немаловажно). Але американський соціалістичний рух ми розглядатимемо докладно у відповідній статті.

Свобода, рівність, братерство — для всіх.

Багато учасників «СДФ» сумнівалися в лідерських якостях Гайндмана, оскільки він був авторитарним лідером і намагався обмежити внутрішні дебати щодо політики партії (ну просто викапаний Маркс). На засіданні «СДФ» 27 грудня 1884 р. виконавча влада більшістю голосів (10 проти 8) проголосувала за те, щоб більше не довіряти Гайндману. І коли він відмовився піти у відставку, деякі члени, зокрема Вільям Морріс та Елеонора Маркс, залишили партію, сформувавши нову партію, згадану вище «Соціалістичну лігу». Щоправда, з цього можна зробити висновок, що Гайндман просто не хотів, аби партія повністю (!) змінювала свої позиції з принципових питань. Але, звісно, мабуть, краще було б дати їй захопити владу, а самому вже створити нову партію для поміркованих соціалістів. Придушивши незгодних, він підмочив собі репутацію. Далі його репутація кращою не ставала. На загальних виборах 1885 року Гайндман і Генрі Гайд Чемпіон, не порадившись зі своїми колегами, прийняли від консерваторів фінансову допомогу в 340 фунтів стерлінгів для висування кандидатів до парламенту в Гемпстеді та Кенсінгтоні з метою розділити голоси лібералів і, отже, дати змогу кандидатові від консерваторів перемогти. Ця хитрість не вдалася, і два кандидати від «СДФ» набрали лише 59 голосів. Але історія просочилася назовні, і політична репутація обох чоловіків постраждала через те, що вони прийняли «золото торі».

Попри масу проблем у партії, відколювання від неї найздібніших письменників і агітаторів, заплямовану репутацію та внутрішній авторитаризм, Гайндман зумів посісти помітне місце на перших чотирьох з’їздах Другого Інтернаціоналу, а згодом ще довго тримався на плаву, беручи участь як у створенні Лейбористської партії (!), так і в заснуванні відверто марксистської «Британської соціалістичної партії» (1911). Сам Гайндман був, як уже видно, дуже суперечливою постаттю (його іноді різко критикував не лише Ф. Енгельс, а й В. Ленін). Досить ще сказати, що він був расистом, який вірив у «тягар білої людини» та переваги англосаксонської раси, підтримував різні реакційно-націоналістичні рухи (наприклад Мадзіні), був відкритим антисемітом і на момент початку Першої світової підтримав війну та створив нову, буквально «Націонал-соціалістичну партію» (щоправда, попри назву, вона не була буквально фашистською, але все одно це вельми символічно). Іронія долі полягає в тому, що, ненависний Марксом і Енгельсом, саме Гайндман став одним із найяскравіших представників раннього англійського марксизму, тоді як Морріс швидко відійшов від справ і рано помер. Такі два батьки марксизму в Британії, і обидва вони далекі від того, що ми звикли вважати «класикою».

Піднесення робітничого руху: соціалізм середнього класу

Дещо більший вплив (хоча й досі мізерний), аніж марксисти та анархісти, мали помірковані немарксистські організації соціалістів. У 1884 році формується принципово реформістська організація, що заперечує користь революції взагалі в будь-якому сенсі, навіть якщо вона виникає з необхідності й виступає за найпрогресивніші починання. Ця організація має назву «Фабіанське товариство». Окрім уже сказаного, товариство прагнуло примирити соціалістів із класом буржуазії, вважаючи, що й самі соціалісти були переважно не робітничого походження (що чудово видно навіть на прикладі Морріса й Гайндмана), а майбутнє суспільство не буде настільки радикально іншим, щоб зовсім відрікатися від теперішнього. У певному сенсі вони мали рацію, адже соціалісти й самі мислили своє суспільство індустріальним, із тією лише різницею, що воно мало бути справедливіше організоване в питаннях розподілу благ. Фабіанці при цьому й самі були проти всього буржуазного, включно з ідеологією та політикою, але не проти самих людей за їхньою класовою належністю. Пакет запропонованих реформ у фабіанців був досить радикальним і, по суті, не відрізнявся від інших соціал-демократів свого часу. З їхньої «класової» позиції стає очевидним, що для таких людей, як Гайндман і Морріс, немає гірших союзників, ніж «фабіанці», і все ж цим двом доводилося часто мати справу з фабіанським рухом і навіть підтримувати його (з огляду на нечисленність ранніх соціалістичних партій, будь-який союзник був цінним).

Як самостійна політична партія «фабіанці» ніколи не виступали, але могли брати діяльну участь в інших партіях і становити в них окремі блоки. Ця організація існує й досі, як інтелектуальний підрозділ усередині сучасної партії лейбористів.

Тісно пов’язаною з фабіанцями та ліберальною партією, але такою, що активно захищала інтереси робітників, була «Прогресивна партія» (1888). Разом вони зробили ліберальну партію достатньо соціальною, щоб провести безліч прогресивних законів без серйозного суто соціалістичного представництва в парламенті. Однак загалом «фабіанці» були гіршими, ніж може видатися на перший погляд. Головна їхня проблема полягала в тому, що вони, підтримуючи ідеї Герберта Спенсера, як і взагалі надмірний ентузіазм у галузі біологічної науки (хоча це стосувалося взагалі більшості інтелектуалів світу, зокрема лівих, і поза межами цього середовища, взяти хоча б Джека Лондона), були прихильниками ідей євгеніки. Окрім цього, саме «фабіанці», серед інших соціалістичних груп, виступали найзапеклішими прибічниками імперіалістичної політики Британії, розглядаючи це як питання виживання нації. Вони, звісно, виступали й за соціальні реформи, часом навіть дуже радикальні, але критикуючи вільний ринок і лібералізм, вони критикували його радше як консерватори, що ратують за сильну національну промисловість задля майбутньої всесвітньої гегемонії.

Тож, якщо дивитися на перші десятиліття свого існування, то в основній своїй масі учасників «Фабіанського товариства» можна вважати попередниками нацизму (набагато більше, ніж того ж Гайндмана, хоча й він був близький). Однак найпомітніших представників руху, подружжя Сіднея та Беатриси Вебб, варто відзначити окремо. Їх зараховують до найбільш прогресивної частини руху, а на початку ХХ століття вони вже вступили до партії лейбористів і відігравали в ній велику роль.

Найважливіші помірковані фабіанці Британії раннього періоду:
Сідней Вебб, Беатриса Вебб, Едвард Піз, Бернард Шоу,
Вільям Кларк, Грем Воллас, Клементина Блек, Герберт Веллс (не зовсім із раннього періоду).

Отже, найвизначнішими діячами фабіанського товариства, які мали значні інтелектуальні заслуги перед робітничим рухом Британії, є подружжя Сідні Джеймс Вебб (1859-1947) і Беатріс Вебб (1858-1943). Перший із них, Сідні, народився в лондонській родині службовця. У юності, працюючи в офісі, у вільний час Сідні вивчав право в Літературно-науковому інституті Біркбека, щоб здобути ступінь у Лондонському університеті. Він також навчався в Королівському коледжі Лондона, перш ніж був допущений до адвокатури. Із 1884 року Сідні вже відразу стає помітним і активним членом фабіанського товариства. У 1896 році Вебб допоміг фабіанцям заснувати Лондонську школу економіки та політичних наук, навіть сам читав у ній лекції з права. А вже 1897 року він опиняється серед засновників економічного факультету Лондонського університету, де сам викладав курси адміністративного права, місцевого самоврядування та робітничого руху. Із 1910 р. Сідні став активним членом «Лейбористської партії», а 1913 р. разом із дружиною заснував лівоцентристський журнал «New Statesman». Також Вебб — автор початкового тексту IV розділу партійної програми (1918), найсоціалістичнішого за своїм духом (який проголошував метою партії суспільну власність на засоби виробництва). Цей пункт має велике значення в подальшій історії соціал-демократії Британії. Згодом Сідні обіймав високі посади в міністерствах, очолюваних лейбористами. Серед письмової спадщини Вебба можна знайти такі праці, як: «Політична програма робітників» (1890 р.), «Реформа закону про бідних» (1891 р.), «Соціалізм: правда і брехня» (1894 р.), «Необхідність федеральної реорганізації кооперативного руху» (1923 р.) та багато інших, написаних у співавторстві з дружиною.

Нерозривно з його іменем пов’язана також Беатріс. Вона народилася в родині бізнесмена та доньки купця, а її дідусь був депутатом-лібералом, який брав участь у реформі 1832 року. Вебб із раннього віку була самоучкою, вона вважала важливою справою зростання впливу кооперативного руху й дуже надихалася ідеями філософа Герберта Спенсера. У 1882 році вона почала стосунки з двічі овдовілим радикальним політиком, тим самим Джозефом Чемберленом, на той час міністром у другому уряді Гладстона. За 4 роки їхні стосунки розпалися (збіг чи ні, але тоді ж Чемберлен перейшов до консерваторів). У 1892 році вона одружилася із Сідні Веббом. Обоє вони стали авторами численних украй важливих статей і наукових праць, що висвітлюють проблеми робітничого руху та його історію. Наприклад, Беатріс допомагала своєму двоюрідному братові по шлюбу Чарльзу Буту в його новаторському дослідженні вікторіанських нетрів Лондона — праці, яка зрештою стала масштабною 17-томною «Життя і праця лондонців» (1902–1903). За підтримки фабіанців Беатріс стала співавторкою книжок і брошур про соціалізм та кооперативний рух. Сама вона є авторкою великої праці «Кооперативний рух у Великій Британії» (1891 р.), де провела розрізнення між «кооперативним федералізмом» і «кооперативним індивідуалізмом». Себе вона назвала кооперативною федералісткою і представницею школи, що захищає споживчі кооперативи. Водночас Вебб відкинула ідею робітничих кооперативів, де люди мали б певний контроль над організацією, самі виконували б роботу й отримували б із неї прибуток. Відмова від цього мотивована тим, що (у той час, коли вона писала) такі підприємства виявилися значною мірою безуспішними.

Протягом чотирьох років Беатріс Вебб була членкинею Королівської комісії із законів про бідних і допомоги бідним у 1905–09 роках. Серед її праць, написаних у співавторстві з чоловіком, є такі, як: «Історія тред-юніонізму» (1894 р.), «Промислова демократія» (1897 р.), «Кооперативний рух» (1914 р.), «Занепад капіталістичної цивілізації» (1923 р.) та багато інших.

Сідні та Беатріс у 1895 році

У 1932 році Сідні та Беатріс Вебб відвідали СРСР і 1935 року опублікували працю «Радянський комунізм — нова цивілізація?», яку схвально оцінили й невдовзі навіть видали в СРСР. Під час Другої світової війни Сідні видав книжку «Правда про Радянську Росію» (1942), у якій відзначався героїзм радянських союзників по Антигітлерівській коаліції в боротьбі з нацистською Німеччиною. Загалом вони компліментарно відгукувалися про СРСР, і тому деякі їхні праці навіть перекладали й друкували в Росії, але в Європі їх часто засуджували за некритичність.

Піднесення робітничого руху: незалежна робітнича партія

Багато хто, хто домагався обрання робітників або їхніх прихильників до парламенту Сполученого Королівства, вбачав у «Ліберальній партії» серйозний засіб для досягнення цієї мети. Для цього були підстави, і ліберали справді заручилися відчутною підтримкою профспілок. Неформально формувалася ціла парламентська група «Lib-Lab», але наприкінці 80-х років ліберали припинили підтримувати профспілки через гучні страйки, що лякали основний електорат партії (як ми бачили вище, ліберал Гладстон якраз підтримав профспілки). Про все це ми вже говорили, як і про боротьбу лібералів і консерваторів за «робітничі» голоси. Втім, ще певний час робітники продовжували підтримувати ліберальну (а подеколи й консервативну) партію. Лише 1888 року, в розпал розвитку «нового юніонізму», шотландський письменник і журналіст Каннінгем Грем, обраний раніше до Палати громад від Північно-Західного Ланаркширу, залишив лави ліберальної партії й сформував власну «Шотландську лейбористську партію» (1888).

Портрет Гарді, написаний 1893 року шотландським художником Генрі Джоном Добсоном.

Зберігаючи за собою ліберальне крісло, він став першим «депутатом-соціалістом» Великої Британії. На установчому з’їзді нової партії був присутній ірландський націоналістичний політик Джон Фергюсон, а також землевласник Джон Мердок, земельний реформатор Шоу Максвелл і лідер робітників-рудокопів Роберт Сміллі. Натомість раніше організований соціалістичний рух, що складався з марксистів, відмовився брати участь; «Соціал-демократична федерація» (СДФ), так само як і «Соціалістична ліга» (СЛ), бойкотували цей захід. Цей бойкот мав певний сенс, оскільки організацію представляла значна кількість шотландських націоналістів і вона мала не зовсім суто робітничу спрямованість, однак така тактика є вельми показовою.

Уже 1893 року співзасновник нової «ШЛП» Кейр Гарді створить «Незалежну лейбористську партію» (або «Незалежну робітничу партію»). В установчій конференції цієї партії вже взяли участь 130 делегатів, які представляли 91 місцеву осередок, 11 відділень реформістського «Фабіанського товариства», а також 4 відділення марксистської «Соціал-демократичної федерації». Присутні були Бернард Шоу, Едуард Евелінг і навіть Едуард Бернштейн, який звернувся з привітанням від СДПН. Загалом постала від початку запланована «широка ліва» з поміркованим ухилом.

Саме в цей період британський соціалізм почав досягати успіхів у місцевому самоврядуванні. 1889 року «Прогресивна партія» (ліве крило лібералів) взяла під свій контроль Раду лондонського графства на перших виборах, що відбулися там. Це була перша рада в країні, яка мала істотний соціалістичний вплив, і вона здійснила програму муніципалізації, збудувавши при цьому одні з перших соціальних будинків в Англії та збільшивши державні видатки на такі служби, як лондонська пожежна команда. Крім того, було збільшено кількість парків і громадських лазень, поліпшено каналізаційну систему Лондона, розширено й заасфальтовано дороги. Тунель Блекволл, що з’єднує Собачий острів із Гринвічем, було відкрито 1897 року. 1898 року район Вест-Гем став першою в історії лейбористською радою. Нова адміністрація почала реалізовувати програму, що передбачала розширення муніципальної робочої сили та підпорядкування її безпосередньому громадському контролю, ставлячи за мету поліпшення гарантій зайнятості, умов і оплати праці робітників. Для працівників рад було запроваджено мінімальну заробітну плату та восьмигодинний робочий день, а також двотижневу щорічну відпустку. Хоча за два роки лейбористи втратили більшість, їхні здобутки в раді продемонстрували ефективність проведення реформ на муніципальному рівні (нагадаймо, що на той момент СДФ розкололася й ледве виживала, а СЛ маргіналізувалася та втратила свого головного форварда — Морріса).

Найважливіші лейбористи Британії раннього періоду:
Кейр Гарді, Рамзі Макдональд, Артур Гендерсон, Девід Шеклтон,
Філіп Сноуден, Брюс Глейзер, Фред Джоуетт.

Оскільки ми вже говорили про основних діячів марксистської та поміркованої груп (Морріс, Гайндман, подружжя Вебб), варто тепер сказати про вождів класичної соціал-демократії. Як і більшість лідерів майбутньої партії лейбористів (у цей час ще «НРП»), її засновник Кейр Гарді (1856-1915) походив із бідної (навіть дуже бідної) родини й був шотландцем. Це вже разюче відрізняє його від Морріса, Гайндмана, Веббів і більшості їхніх соратників. Гарді почав працювати із семи років, а з 10 років працював у вугільних шахтах. Маючи досвід проповідника (а він був віруючим), Гарді став відомий як талановитий оратор і був обраний представником своїх колег-шахтарів. До 20 років він уже був досвідченим гірником-практиком. 1879 року Гарді було обрано лідером профспілки гірників у Гамільтоні, і він організував «Національну конференцію гірників» у Данфермліні. Згодом він очолив страйки гірників у Ланаркширі (1880 р.) та Ейрширу (1881 р.). Серед лідерів страйку був і 19-річний шахтар Ендрю Фішер, який через десятиліття стане главою «Австралійської лейбористської партії» і навіть прем’єр-міністром Австралії.

Спочатку Гарді, як і більшість простих робітників, підтримував «Ліберальну партію» Вільяма Гладстона і навіть вважав себе фабіанцем (варто зауважити, що СДФ і СЛ уже існували, але не привернули до себе уваги, що вельми показово), але згодом дійшов висновку, що робітничому класові потрібна власна партія. У серпні 1886 року наполегливі зусилля Гарді зі створення потужного союзу шотландських шахтарів завершилися заснуванням «Союзу шахтарів Ейрширу», а вже невдовзі, 1888 року, він став засновником «Шотландської лейбористської партії». Потрапивши до парламенту (на відміну від членів СДФ або СЛ, що також додавало йому більшої ваги в очах публіки), Гарді виступав за диференційований прибутковий податок, безплатне навчання, пенсії, скасування Палати лордів і за право голосу для жінок. Він також виступав за самоврядування Індії та припинення сегрегації в Південній Африці. Коли 1893 року Гарді та інші ліві сформували «Незалежну робітничу партію», це сильно занепокоїло лібералів; вони боялися, що «НРП» може в якийсь момент відібрати голоси робітничого класу.

Страйк докерів 1889 року

Однак на загальних виборах 1895 року «Незалежна робітнича партія» висунула 28 кандидатів і здобула лише 34433 голоси (марксистська «федерація» — 3122 голоси, а інші соціалісти — ще приблизно стільки ж). Навіть разом альтернативні ліві партії не змогли набрати більш як 45 тисяч голосів, а це близько 1% від усіх виборців. Ніхто не зміг подолати бар’єр для здобуття місця в парламенті, і Гарді вважав, що для досягнення успіху на наступних парламентських виборах йому необхідно об’єднатися з іншими лівими (у цій справі його підтримував навіть первісно радикальний марксист Морріс). Початковий ентузіазм швидко згас, а розрахунок на те, що соціалістичні виборці перейдуть від союзу з консерваторами та лібералами до нової соціалістичної партії, не справдився; вони розсудливо віддали перевагу тим, хто має реальну владу. Фабіанці, які спочатку взяли курс на «соціалізацію» ліберальної партії, замість створення альтернативи де-факто лише посилили саму цю партію. Водночас навіть «фабіанці» мали більше успіху, набуваючи реального політичного досвіду управління завдяки крихтам впливу в ліберальній партії. Тому «чисті соціалісти» Великої Британії наприкінці XIX століття особливого успіху не мали, попри доволі розвинений низовий робітничий рух.

До виборів 1900 року НРП зробила кілька важливих кроків. По-перше, розширила кількість авторитетних лідерів партії до 4-х осіб. Окрім улюбленого партійного лідера Кейра Гарді, до неї долучилися ще шотландець Брюс Глейзер, який змінив Гарді на посаді голови 1900 року; євангельський соціаліст Філіп Сноуден і, що найголовніше, — Рамзі Макдональд, чий прихід був зумовлений його розчаруванням у Ліберальній партії (утім, те саме сталося з більшістю лейбористів). Макдональд особливо важливий, оскільки ще дуже довго відіграватиме серйозні ролі в соціалістичній історії Британії. І що характерно, всі ці лідери походили з украй бідних родин. Хоча між цими чотирма існувала значна особиста напруга, всі вони поділяли фундаментальну думку про те, що партія має прагнути об’єднання з профспілками (так званий «Новий юніонізм» 1889 року), а не до єдності, заснованої лише на ідеології, з марксистською «Соціал-демократичною федерацією». Але попри це, аж до самих виборів 1900 року жодних значних зв’язків із профспілками встановити не вдалося, і лише незначна кількість профспілкових осередків наважилася підтримати нову партію.

На початку XX століття у Великій Британії з’явилося ще кілька соціалістичних груп. Так, окрім «Незалежної лейбористської партії» (НРП) і «Соціал-демократичної федерації» (СДФ), у період від 1890-х до 1930-х років існував масовий рух навколо газети «The Clarion»; уже відоме нам інтелектуальне товариство фабіанців і радикальніші групи, такі як «Соціалістична робітнича партія». 1900 року представники окремих профспілок, радикали із СДФ, НРП та Фабіанське товариство домовилися об’єднатися для участі в наступних виборах і подальшої спільної роботи в парламенті. Так було створено «Комітет робітничого представництва» (КРП), на чолі з Кейром Гарді та Рамзі Макдональдом, і так де-факто народилася «Лейбористська партія». Але, на жаль, навіть об’єднані партії лише повторили результат виборів 1896 року, і тільки завдяки поєднанню голосів усіх організацій (разом вони набрали приблизно стільки ж, скільки й на минулих виборах, трохи більш як 1%).

«Комітет…» із великими труднощами таки зумів здобути два місця в парламенті, а марксистська «Соціал-демократична федерація», побачивши мізерність цього успіху й не бажаючи заради нього миритися з їхньою компромісною політикою, вийшла зі складу коаліції. Але навіть попри такий скромний результат це все ж було проривом для парламентського лівого руху: настало не лише нове століття, а й нова віха в британській політиці. І хоча марксисти вийшли з коаліції, зате до «Комітету», як вони й бажали від самого початку, приєдналася низка більш значущих профспілок. Профспілковий рух, що послідовно переслідував соціал-демократичні цілі від 20-х років XIX століття, нарешті знайшов своє політичне втілення. Але головні їхні успіхи були ще попереду, а поки що повернімося до марксистів і заодно підб’ємо підсумки всього XIX століття.

Соціалістичний інтернаціоналізм

Окрім створення нових партій, зростання масового профспілкового руху (а також кооперативного руху) і очевидного дрейфу ліберальних та консервативних партій у бік соціального питання, був іще один значний крок у розвитку соціалістичного руху. Оскільки аналогічні процеси відбувалися в усіх великих країнах Європи, до ювілею століття Французької революції, у 1889 році було створено 2-й Інтернаціонал; міжнародну організацію соціалістичних (спочатку лише марксистських і ще певний час анархістських) партій. Його попередник, «Перший Інтернаціонал», зазнав краху вже дуже давно, як невдалий проєкт Маркса і Бакуніна, і був значно менш серйозним підприємством (розпався через сварку Маркса з Бакуніним, хоча тоді ще 70% учасників організації підтримали анархістів за їхній «антиавторитаризм»). Рішення, ухвалені Інтернаціоналом, не були обов’язковими для партій, що входили до нього, тож орган був радше символічним, але водночас доволі знаковим і важливим для формування спільного вектора ідеології. Важливо зазначити, що Другий Інтернаціонал — це від початку марксистська організація. Однак усі вищезгадані теми, що стосуються глобального розколу між поміркованими та радикалами, виявилися нагальними й усередині самих радикалів-марксистів; тут ці теми дістали подальший розвиток і поглиблення. Чартизм та інші масові рухи завжди боролися за політичні права, робітниче законодавство й демократію. З іншого боку, Сен-Сімон, Конт, Оуен і багато радикальних комуністів ще від початку XIX століття були противниками демократії й прагнули зовсім інших суспільних перетворень, які радикальніше змінювали б саму сутність суспільних відносин. Почасти цей розкол у питанні цінності демократії задає тон розколові між парламентаристами та революціонерами.

Також важливо зазначити, що найбільший вплив у цій організації мали соціал-демократи Німеччини (СДПН) і французькі соціалісти, а дещо пізніше значну роль почали відігравати соціалісти Росії (РСДРП). Але ні росіяни, ні французи не могли змагатися з німцями у впливі на Інтернаціонал, а тому важко сказати, що це була міжнародна організація в прямому сенсі слова: тут переважно проводилася німецька лінія, СДПН стала головним куратором для всіх соціал-демократів, орієнтованих на марксизм.

Перший же конгрес Інтернаціоналу виявив проблеми в русі, і він фактично розколовся на два окремі конгреси: поссибілістський (Брюссель) і марксистський (Цюрих). Поссибілісти, як це зрозуміло вже з самої назви (possible — можливий), виступали за можливість проведення реформ ще до революції, за поліпшення рівня життя робітничого класу вже тут і тепер. У майбутньому ця гілка марксизму зіллється із соціал-демократами. Більш непохитна й радикальна на той момент СДПН у себе в країні перебувала в нелегальному становищі, тож її делегати не хотіли офіційно реєструвати свої імена, але поссибілісти наполягали на цій процедурі, що формально й призвело до розколу. На обох з’їздах у приватному порядку відразу ж постало питання про «об’єднання». Одним із запеклих противників об’єднання виявився вже знайомий нам британець Генрі Гайндман, який поставив запитання, чи справді марксистські делегати представляють реальні робітничі організації, чи вони представляють лише самих себе. Під час порушення питання об’єднання на іншому, вже марксистському конгресі, — так само перемогли розкольники, і тут їх очолив інший британець Вільям Морріс. Отже, можна помітити, що вплив британського соціалізму в Інтернаціоналі від самого початку був доволі великий. Навіть непропорційно великий щодо їхнього незначного впливу на власній батьківщині.

На 2-му і 3-му конгресах (1891-93 рр.) було ухвалено резолюції про необхідність створення національних соціалістичних партій у всіх країнах і щодо поєднання парламентських та позапарламентських методів боротьби. На цих конгресах розкол було подолано, і вони відбулися в об’єднаному форматі, спочатку в Брюсселі, потім у Цюриху (як компроміс поссибілістів і марксистів). До останніх днів життя Енгельса (серпень 1895) вся діяльність організації відбувалася під його непрямим впливом, він навіть брав особисту участь у 3-му конгресі, на якому остаточно було вигнано анархістів. На відміну від марксистів, анархісти не визнавали політичної боротьби навіть як меншого зла й були ще радикальнішими «імпоссибілістами». Анархісти пропонували лише позапарламентську, економічну боротьбу (марксисти, по суті, теж; але намагалися зберегти обличчя перед пролетаріатом і не хотіли втрачати вплив в Інтернаціоналі, який використовувався як агітаційний майданчик). Основними ж рішеннями конгресу були рішення антивоєнного спрямування.

Уже після смерті Енгельса особливо складним для соціалістів виявився 4-й конгрес (липень 1896 р., Лондон), на якому постало питання про національне самовизначення (той самий Гайндман був головою на цьому конгресі). Саме на той момент лейбористи успішно програли на своїх перших виборах. З’їзд Інтернаціоналу ухвалив безліч резолюцій щодо аграрного питання, політичних дій, просвітництва, позиції робітничого класу стосовно мілітаризму, промислового питання та подальшої організації світової соціал-демократії. Тут також ухвалили пропозиції про незалежність Куби, Македонії та Вірменії, про царизм, монархізм, а також було прийнято спеціальний адрес від болгарських соціал-демократів.

Нове століття, коли де-факто було створено Лейбористську партію Великої Британії у власному розумінні слова, ознаменувалося також скликанням 5-го конгресу Інтернаціоналу (вересень 1900 р., Париж), де під час (чергового) обговорення способів завоювання політичної влади робітничим класом і можливого участі соціалістів у буржуазних урядах виявилася стара-добра лінія розколу: (1) ортодоксальні та революційні марксисти проти (2) реформістів-бернштейніанців, прихильників ревізії марксизму в бік поміркованої соціал-демократії. Того самого року конгрес утворив Міжнародне соціалістичне бюро як постійний виконавчо-інформаційний орган Інтернаціоналу. Фактично від цього моменту організація стала існувати, так би мовити, офіційно. У центрі всіх обговорень опинився випадок вступу французького соціаліста А. Мільєрана до «буржуазного» уряду 1899 року, що було прикладом практичного втілення установки реформістів на класове співробітництво. Дебати розгорілися під час обговорення двох проєктів резолюції — проєкту К. Каутського (реформіст) і проєкту Ж. Ґеда (радикал). Останній рішуче засудив Мільєрана, але більшістю конгресу було ухвалено резолюцію Каутського, що свідчило про посилення впливу реформістів. Резолюція Каутського відкривала можливість не лише виправдати Мільєрана, а й навіть проводити цілу політику «міністеріалізму». Інтернаціонал став іще поміркованішим, а класичний марксизм зазнав поразки у власному дітищі.

Учасники 6-го конгресу Інтернаціоналу. Серед відомих тут присутні Гайндман, Бакс, Плеханов, Каутський і Роза Люксембург

6-й конгрес (14-20 серпня 1904, Амстердам) припав на початок російсько-японської війни, визначеної Інтернаціоналом як загарбницька з обох боків. Після вступної церемонії головуючий звернув увагу делегатів на те, що його заступниками обрано представників соціалістів воюючих країн — росіянина Георгія Валентиновича Плеханова і японця Сена Катаяму, які тут же потиснули один одному руки. «Крайнім засобом» боротьби робітників було визнано загальний страйк, а не збройну боротьбу. Російсько-японська війна, а ще більше — російська революція 1905-1907 років загострили розмежування в лавах Інтернаціоналу між трьома течіями:

  • правою (Едуард Бернштейн, Генрі Гайндман, Леоніда Біссолаті),
  • центристською (Карл Каутський, Рамсей Макдональд, Еміль Вандервельде, Каміль Гюїсманс, Отто Бауер та інші австро-марксисти),
  • лівою (Роза Люксембург, Франц Мерінг, Карл Лібкнехт, Димитр Благоєв і «тісняки», Антон Паннекук і «трибуністи»).

На 7-му конгресі (серпень 1907 р., Штутгарт) більшовики на чолі з Леніним внесли до резолюції про профспілки засудження ідеї «класового співробітництва» та вимогу до профспілок визнати чіткі соціалістичні принципи. Відображаючи наростання загрози імперіалістичної війни, конгрес займався проблемою її запобігання та питаннями боротьби проти мілітаризму. Ухвалена резолюція за авторством Августа Бебеля закликала голосувати проти військових кредитів, запровадити народну міліцію замість призовної армії та активно вести антимілітаристську пропаганду; згідно з поправкою лівих, у разі початку війни соціалісти зобов’язувалися використати викликану нею кризу для прискорення краху капіталістичного панування.

І хоча початок війни теоретично допускався, проте і революційні, і реформістські учасники Інтернаціоналу напередодні війни однаково вважали, що їхні партії, які ведуть за собою 3,787 млн членів, а також 11 млн членів профспілок і 7 млн членів кооперативів, цілком зможуть запобігти різанині. Основні теми всіх цих конгресів, як видно, були доволі однотипними: вони виступали за антимілітаризм і обговорювали питання тактики, тобто парламентаризму або революційної дії.

Виникнення партії Лейбористів

Але повернімося від марксистських суперечок у Європі до нашої Британії. У 1903 році лідери партій лібералів і лейбористів Герберт Гладстон і Рамзі Макдональд уклали між собою таємну угоду, щоб уникнути хаотичного розпорошення голосів опозиції та усунути консерваторів від влади вже на наступних загальних виборах 1906 року. Пакт виявився радше тактичною поразкою лібералів, оскільки дав лейбористам карт-бланш на входження до влади. Унаслідок цього до палати обрали одразу 29 депутатів-лейбористів проти 2-х на попередніх виборах. Їм удалося здобути 4,5% голосів, або 254202 особи, тоді як марксисти із СДФ набрали 18446 голосів і навіть не змогли подолати бар’єр. Крім того, варто згадати близький до лейбористів «Комітет шотландського представництва робітників» (14877 голосів), а також безпартійних соціалістів (18886 голосів). Якщо взяти всі ці партії разом, то матимемо 306411 голосів, відданих за ліві партії. Окремим успіхом це можна вважати навіть на тлі профспілкових лідерів від ліберальної партії (група Lib-Lab), які здобули 23 представники проти 29-ти від лейбористів.

Після виборів 1906 року «Комітет…» перейменував себе на «Лейбористську партію» (букв. Робітнича партія), хоча технічно вона все ж була заснована 1900 року. «НРП» увійшла до Лейбористської партії як колективний член і аж до початку Першої світової ще намагалася зберігати ідейну та організаційну самостійність. У перші роки існування НРП під проводом Гарді забезпечувала більшу частину активістської бази лейбористів, оскільки остання не мала індивідуального членства до 1918 року, а діяла як конгломерат дочірніх організацій. Загалом такий добрий результат на виборах призвів до того, що «Конгрес профспілок» вирішив доручити своїм дочірнім організаціям домагатися, щоб їхні депутати балотувалися на наступних виборах як кандидати від Лейбористської партії. Із 23 депутатів-лібералів, яких спонсорували профспілки, 15 спонсорувала Федерація гірників Великої Британії (MFGB). Вони приєдналися до лейбористів 1909 року й забезпечили впевнену монополію в профспілковому представництві.

Якщо вірити спогадам очевидців виборчої кампанії 1906 року, НРП і лейбористи виступали під виглядом секуляризованих християн, і замість політичної агітації вони радше виголошували моралізаторські проповіді. Підвалини для виробництва суто агітаційних матеріалів НРП заклала лише 1909 року, створивши «Національну лейбористську пресу». Втім, усе це не дивно, адже засновники НРП були переконаними християнами й розвивали соціалізм крізь призму релігії (на відміну від атеїстів із марксистських СДФ і СЛ, хоча, як ми бачили, і останні були вкрай консервативними романтиками, див. соціалізм XIX століття, естетика Морріса тощо). Багато соціалістів у Європі спочатку були християнами, і тому Карл Каутський навіть написав кілька праць про християнство та його «низове» походження, спеціально наголошуючи на цьому величезному впливі християнських ідей у середовищі робітничого класу. Замість того, щоб пропагувати чистий атеїзм, лідери соціалістичних і марксистських партій радше намагалися використати релігію на свою користь і бачили в ній лише забобон, від якого робітничий клас усе одно згодом позбудеться. Не дивно, що деякі лідери, такі як Гарді, виявлялися навіть цілком щирими християнами. Уже саме походження Кейра Гарді як проповідника-мирянина безперечно сприяло формуванню духу партії, що привело до коментаря генерального секретаря 1950-х років Моргана Філліпса про те, що:

«Соціалізм у Великій Британії більше завдячує методизму, ніж Марксу».

А тим часом розкол між анархістами й марксистами лише поглиблювався, а реальних успіхів вони все ще не мали. Інтернаціонал на той момент уже розколовся, і там також перемогло помірковане крило, прихильники реформ і входження до парламенту. Послідовники революційного анархіста-синдикаліста Даніеля Де Леона, які входили до «Соціал-демократичної федерації», головно в Шотландії, знову розкололися, і 1903 року вони утворили нову «Соціалістичну робітничу партію». Їхні соратники-імпоссибілісти (тобто вороги абсолютно будь-яких реформ капіталізму на користь робітничого класу, для яких потрібна лише революція і нічого іншого) вже наступного року відокремилися від СДФ, сформувавши «Соціалістичну партію Великої Британії». Так само й багато членів НРП, перебуваючи тепер у лавах лейбористів, вважали курс «Лейбористської партії» надто поміркованим, і тому 1912 року низка партійних осередків НРП на чолі з Леонардом Голлом і Расселом Смартом вирішила об’єднати зусилля з рештками «Соціал-демократичної партії» (колишньої СДФ) і перетворити її на ще радикальнішу й марксистськішу «Британську соціалістичну партію» (1911), що опинилася під проводом того самого Генрі Гайндмана. Ці три партії були головними представницькими органами радикалів (марксистів і анархістів).

Остання подія, тобто створення «БСП», сталася вже невдовзі після чергових виборів 1910 року, на яких лейбористи ще серйозніше просунулися вперед, здобувши цілих 40 місць у парламенті (435770 голосів, або 7%), тепер уже переважно завдяки підтримці профспілкового руху. На той момент лейбористи вже остаточно інституціоналізувалися як повноцінна партія, про що ми ще говоритимемо далі. Тим часом марксистська «федерація» навіть утратила голоси, набравши лише 13479 (або 0,2%) прихильників. Під час проведення додаткових виборів того самого року лейбористи змогли здобути ще 2 додаткові місця. Жодних ілюзій бути не могло: реформісти довели свою спроможність, і розрив у підтримці поміркованої та радикальної партій відтепер лише зростатиме, причому прискореними темпами. 1895-1910 роки стали періодом, коли і в усьому світі, і окремо в Англії марксизм програв у боротьбі проти соціал-демократії (пізніше реанімацію руху комуністів здійснять більшовики, але в розвинених країнах навіть успіхи більшовиків не допомогли марксизму встояти). Усе це сталося ще до революції в Росії, тож не можна списати все на страх перед червоною загрозою з Росії.

Хай живе громадянська війна

Початок Світової війни остаточно розколов соціалістичний рух (зокрема, кожен «блок» був розколотий і всередині себе). Більшість помітних діячів як з боку «Лейбористської», так і з боку «Британської соціалістичної» партій із захопленням підтримали керівництво своєї країни у війні. Водночас певна частина соціалістів виступила проти війни. Особливо багато «інтернаціоналістів» (тобто противників війни) виявилося в лавах марксистської БСП, де вони навіть утворили нове антивоєнне керівництво. Однією з найактивніших груп у боротьбі за лінію пацифізму виявилася та сама «Незалежна робітнича партія» (НРП), уже як фракція всередині марксистської БСП.

Варто зазначити, що Кейр Гарді (лідер лейбористів) теж був приголомшений Першою світовою війною і навіть разом із соціалістами з інших країн намагався організувати міжнародний загальний страйк, щоб зупинити війну (тобто він виявився вірним вектору Інтернаціоналу та початковим позиціям марксистів). Але його позиція не користувалася популярністю навіть усередині Лейбористської партії. І попри це Гарді продовжував підтримувати «відмовників з переконань». Після початку війни, 4 серпня 1914 року, енергійні антивоєнні промови Гарді часто зустрічали опір. Та, схоже, в якийсь момент Гарді змирився з неминучістю продовження війни і навіть іноді підтримував думку, що війну не слід зупиняти шляхом поразки своєї батьківщини (у цьому його відмінність від послідовного «пацифізму» марксистів). Окремі вожді європейських партій опинилися в лавах коаліційних оборонних урядів (зокрема й такий «ортодоксальний марксист», як Жуль Ґед, тоді як поміркований реформіст Жан Жорес аж до свого вбивства люто боровся проти війни). Конференції соціалістів країн Антанти (лютий 1915, Лондон) і Центральних держав (квітень 1915, Відень) підтримали «війну до переможного кінця». Лише ліве меншість Інтернаціоналу відкрито виступило проти війни. І це не дивно, коли переважна більшість усіх голосів на користь лівих дістається тій партії, яка внаслідок цих самих голосів потрапляє до державного парламенту. Бойкот війни для такої партії означає автоматичну втрату реальної влади, а також знецінення всієї політичної боротьби й партійного будівництва, що здійснювалися до війни.

На ці складні питання ще й наклалися старі дискусії про шлях реформізму або шлях революції. Що більше ти набуваєш впливу — то більше маєш можливостей діяти. Але зовсім не діяти така партія вже не може: цим вона виявить зраду робітників, які голосували за неї саме для того, щоб просувати реформи, спрямовані на поліпшення рівня життя. Робітники не голосують заради здійснення революції, адже якщо їм потрібна революція, тоді вони самі її здійснюють. Наявність масових лівих партій показувала, що народ самостійно обирає ненасильницький шлях перетворень. Відмова від парламентаризму означала б повну втрату електоральної підтримки. Коротше кажучи, дедалі більша популярність соціалістичних партій змушувала їх неминуче ставати на шлях реформізму, а цей шлях тісно пов’язував партію з «державним цілим» і тому схиляв у бік захисту країни під час війни. Реальність виявилася такою, що відстоювати інтереси мас означає певною мірою також бути шовіністом, і це залишається актуальним навіть у XXI столітті.

І навпаки, що також цілком очікувано, «інтернаціоналісти» виявлялися ще й «революціонерами». З їхнього погляду, замість підтримки армії своєї країни, потрібно агітувати народ до повстання тут і зараз, у кожній країні окремо, щоб робітники змогли всюди взяти владу й зупинити війну, яка, мовляв, їм самим нецікава. Те, що при цьому залишається гарантований розсинхрон дій революціонерів різних країн і ризик їхньої різної успішності — речі очевидні. А в разі перемоги всередині однієї країни (умовної армії оборони) сум’яття громадянської війни зіграє на руку іншій стороні (умовній армії вторгнення), і та просто ввійде вглиб країни, без труднощів придушить будь-яке робітниче повстання, а в гіршому разі ще й піддасть насильству маси цивільного населення. 

Але «революціонерів» такі речі мало цікавили. За їхнім задумом, у разі перемоги революції в країні, що програла, — повстання негайно перекинеться на країну-агресора. Звісно, певною мірою можна сказати, що приклад Росії 1917-го і Німеччини 1918-го — це саме воно. Але не можна брати дві виснажені країни на 4-й рік війни (і все одно із затримкою в цілий рік!) і порівнювати це з положенням справ на початок війни. А втім, тактика революціонерів була такою від самого першого місяця боїв, без урахування якихось реальних тактичних розкладів і шансів на успіх. Інакше кажучи, ця позиція була чистісінькою авантюрою, що ґрунтувалася або на сліпій вірі в можливості «колег» по той бік фронту та в одночасні успіхи, або на вірі в те, що армія нападників просто передумає нападати, якщо побачить громадянську війну в таборі противника. Дві однаково безглузді надії.

Насправді неправильно казати, що в ході війни лише помірковане крило радикалізувалося в бік «захисту вітчизни», бо революціонери ще до війни виступали за більш ідеалістичні уявлення про пролетарський пацифізм. Припускалося, що соціалісти просто організують загальний міжнародний страйк, паралізують воєнну машину, швидко закінчать війну й перебудують суспільство (звісно, це шлях позапарламентських дій, але все ж таки вельми м’який і поміркований). Однак, коли виявилося, що все це неможливо і не принесло б успіху навіть якби було можливим, позиції революційного крила швидко радикалізувалися, аж до вимог розпочати в рідній країні повноцінну громадянську війну із захопленням усієї повноти влади. При цьому теоретичні уявлення про механізми суспільного переустрою сильно змістилися в бік мілітаризованої дисципліни. Так чи інакше, але війна позначається на всіх.

Загалом, глобально в середовищі лівих окреслилися дві групи. Унаслідок перемоги «революціонерів-інтернаціоналістів» у Російській імперії, до кінця війни вся Європа дістала наочний приклад для наслідування в особі Радянської Росії. Без жодних реформ і зволікань, просто тут і тепер, соціалістична партія змогла отримати всі 100% влади, а країні відкрилися можливості провести радикальну демократизацію (якщо тільки вистачить волі й матеріальних можливостей, чого Росії все ж таки не вистачило, але спочатку цього ще не було видно, плюс не варто забувати, що комунізм практично всю свою історію був проти політичної демократії). З огляду на те, що після завершення Першої світової всередині самої Росії ще тривала власна громадянська війна, введення військ Франції, Англії та США на територію соціалістичної держави, яка подавала величезні надії, виявилося серйозним викличним кроком в очах робітників і бідняків Європи, тобто медійно невигідним кроком. Та й самі ці країни вже втомилися від тривалих воєн, а гаслом РСФРР був негайний мир без жодних анексій, що справді підігрівало лояльне ставлення пересічних жителів Європи.

Російська соціал-демократія навіть провела певний ребрендинг і перейменувала свою партію на комуністичну. Відтоді саме ця назва стає синонімом радикального соціалізму, тоді як старі соціал-демократичні партії стали чітким синонімом поміркованого соціалізму. Невдовзі таке розмежування стало класичним, і воно вплине на партійні організації всієї Європи, а комуністичні партії навіть створять свій окремий «Комуністичний інтернаціонал» (або 3-й Інтернаціонал). Забігаючи наперед, можна сказати, що радикальні комуністи в Британії (навіть після загального виборчого права і зростання населення країни), хай навіть узяті всі разом, за всю свою подальшу історію так і не змогли перевершити показник лейбористів від 1910 року. Головна з них — «Компартія Британії» — навіть у свій зоряний час, на тлі успіху СРСР у Другій світовій війні, ледве змогла набрати трохи більше ніж 100000 голосів.

Російське питання і класична соціал-демократія

Після завершення війни, уже в лютому 1919 року, у швейцарському місті Берн відбулася конференція, в якій брали участь більшість старих соціал-демократичних партій. Одним із головних питань конференції була оцінка
Жовтневої революції в Росії. На Люцернській конференції 1919 року більшість висловилася за Версальський мирний договір і заснування Ліги Націй. У липні 1920 року в Женеві (Швейцарія) відбувся конгрес, який офіційно проголосив відновлення Другого інтернаціоналу. Деякі партії, не згодні з комунізмом більшовицької версії, але близькі до нього за своєю радикальністю, спробували створити «середній» Інтернаціонал, але й вони швидко злилися з «другим». Після цього, уже 1923 року, організація змінила назву на «Соціалістичний робітничий інтернаціонал» (технічно це все той самий «другий»), що став головною альтернативою радянському «Комінтерну». Із початком Другої світової війни та окупації низки європейських країн німецькими військами, зокрема Бельгії, діяльність Інтернаціоналу знову припинилася. Але вже після війни, 1951 року, його було відновлено під назвою «Соціалістичний інтернаціонал» (без приставки «робітничий», що теж немаловажно як символ відмови від марксизму), і він існує дотепер, зберігаючи спадкоємність від того самого «другого» Інтернаціоналу, створеного 1889 року. Комінтерн за непотрібністю було розпущено ще за життя Сталіна. Десь із 2013 року паралельно із «Соцінтерном» існує «Прогресивний альянс», до якого найчастіше входять ті самі партії, що й до Соцінтерну, але крім них також і ті, що позиціонують себе як більш радикальні.

Отже, повертаючись до Англії, більшість помітних діячів як Лейбористської, так і Британської соціалістичної партії (БСП) з ентузіазмом підтримали керівництво своєї країни у війні (так, БСП, хоч і була марксистською та пацифістською на рівні рядових членів, але верхівка, той самий Гайндман, підтримала війну). З часом опозиція війні всередині партій зростала. Рамзі Макдональд, відомий антивоєнний активіст, пішов із посади лідера Лейбористської партії, і тоді Артур Гендерсон (прибічник війни) став головною фігурою всередині партії. Невдовзі його було прийнято до воєнного кабінету прем’єр-міністра Г. Г. Асквіта, і він став першим членом Лейбористської партії, який працював у верхній палаті, в уряді (проти самої можливості чого марксисти виступали ще до війни). Ближче до кінця війни уряд Англії намагався надати підтримку щойно відновленій Польщі для боротьби проти Радянської Росії, але Артур Гендерсон усе ж розіслав телеграми всім місцевим організаціям Лейбористської партії з проханням організувати демонстрації проти підтримки Польщі. Згодом він сформував Раду дії для подальшої організації страйків і протестів. Через кількість демонстрацій і потенційний промисловий спад по всій країні Черчилль і його уряд були змушені припинити підтримку Польщі. Особливо багато «інтернаціоналістів» (тобто противників війни) було в лавах тієї самої марксистської БСП, де вони навіть утворили нове антивоєнне керівництво.

Під час Першої світової війни, працюючи як усередині уряду, так і поза ним, Лейбористська партія змогла вплинути на низку прогресивних змін у соціальній політиці. Воєнний досвід міністрів-лейбористів вселив у них упевненість у здатності своєї партії використовувати державний механізм для здійснення соціальних змін і спонукав їх чинити опір політиці «прямої дії», до якої закликали місцеві Ради, анархісти та Комуністична партія Великої Британії, що зароджувалася (варто пригадати, що саме за такі заклики ще до війни марксисти критикували анархістів і виганяли їх з усіх партійних організацій). Зростання профспілкового руху непокоїло багатьох правих, які вважали, що всі без винятку соціалісти розпалюють комуністичну революцію у Великій Британії. Але насправді прокомуністичні настрої взяли гору лише в БСП, а може, ще в низці дрібних радикальних груп, які зрештою все одно об’єдналися, утворивши 1920 року «Комуністичну партію Великої Британії» (КПВ). Від самого початку ця партія орієнтувалася на Москву й була лояльною до генеральної лінії Комінтерну. Зокрема, британські комуністи запропонували виключити Льва Троцького з Комінтерну. Гаррі Полліт, який очолив партію 1929 року, почав виганяти з неї троцькістів, фактично присягнувши на вірність лінії російської компартії (навряд чи це результат свідомого розбирання в деталях і відмінностях радянських політичних угруповань; радше це прямий наказ із Москви).

Тим часом «Лейбористська партія» продовжувала зростати в міру того, як ширився профспілковий рух. У лютому 1918 року (уже в розпал подій революції в Росії) було ухвалено статут партії й відкрито індивідуальне членство, тож партія запрацювала повноцінно. Приблизно тоді ж у країні розпочали чергову реформу виборчого права, відому вже як четвертий закон про реформу. Відтепер голосувати могли всі чоловіки від 21 року незалежно від наявності власності, а також жінки від 30 років, які відповідали невеликому майновому цензу. Ба більше, жінки отримували право обиратися до парламенту. Загальний розмір електорату потроївся — з 6,2 мільйона осіб, які мали право голосу 1910 року, до 18,2 мільйона наприкінці 1918 року. Жінки тепер становили близько 39,64% електорату.

Працюючи разом із Рамзі Макдональдом і Сіднеєм Веббом (тим самим «фабіанцем»), Артур Гендерсон уже 1918 року створив національну мережу організацій виборців, призначену для поширення впливу партії «вшир». Вони діяли окремо від профспілок і Національного виконавчого комітету та були відкриті для всіх, хто симпатизував політиці партії. По-друге, Гендерсон домігся ухвалення всеосяжної заяви про політику партії, складеної тим самим Сіднеєм Веббом. Цей маніфест називався «Лейбористи і новий соціальний порядок» (англ. Labour and the New Social Order), і він залишався основною лейбористською платформою аж до 1950 року, а подекуди навіть до 1990-х років. Цей документ проголосив соціалістичну партію, принципи якої включали гарантований мінімальний рівень життя для всіх, націоналізацію промисловості та високі податки на багатство. Саме 1918 року пункт IV, укладений Сіднеєм Веббом, було внесено до конституції лейбористів, зобов’язавши партію працювати над «спільною власністю на засоби виробництва, розподілу та обміну». Зростання місцевої активістської бази, як і самої організації лейбористів, істотно позначилося вже на перших післявоєнних виборах, хоча кооперативний рух тепер надавав свої ресурси власній «Кооперативній партії» (згодом партія досягла виборчої угоди з лейбористами).

Під нову реформу виборчого права наприкінці 1918 року було проведено вибори, які цілком очікувано призвели до зростання впливу лейбористів (2 171 230 голосів, або 20,8% від усіх, хто проголосував). Це збільшення попереднього результату в 4 рази в абсолютних показниках, а також істотне зростання частки у владі (57 місць проти 42 раніше). Для соціалістичного руху Англії ці вибори стали справжнім проривом. Проте лейбористи все одно опинилися в глибокій опозиції.

Опозиція (згори, лейбористи червоним) і коаліція влади (знизу, торі та віги виступили разом)

Річ у тім, що Ліберальна партія на той момент уже розпалася, а консервативні настрої суспільства на тлі війни лише зміцнилися, що привело більшість лібералів до коаліції з консерваторами. Війна радикалізувала також і ірландський сепаратизм, тож «ліворуч» близько половини голосів посіли сепаратисти, які зовсім не брали участі в діяльності парламенту й оголосили йому бойкот. Майже відразу після цих виборів спалахнула повномасштабна Ірландська війна за незалежність (1919-1923), тож ірландські депутати й без бойкоту втратили вплив. Не варто також забувати, що, попри лідерство Великої Британії в економічному розвитку впродовж усього XIX століття, водночас в Ірландії стався голод небачених масштабів, від якого загинуло близько 50% населення острова. Навіть сьогодні, у XXI столітті, населення Ірландії все ще не перевищує показників 1830 року. Колоніальний характер політики Лондона щодо Ірландії цілком закономірно спричинив запеклий опір. Лідер консервативних лібералів (Ллойд Джордж), якого вважали вождем країни під час Першої світової, і далі серйозно грав на порядку денному повоєнного облаштування країни, соціальних гарантій ветеранам тощо. Підписання мирних договорів у Європі, створення нової геополітичної реальності, а тепер уже й війна з Ірландією були для такого політика ідеальним тлом, і це навіть попри те, що фактично уряд контролювала не його партія, а консерватори-торі.

Мілітарний пафос Ллойда та розвиток подій у Європі поступово привели його до краху, у який він сам себе планомірно загнав. Війна в Ірландії завершилася визнанням її незалежності (хоч і не такої радикальної, як могло бути), і така втрата території не могла сприяти популярності уряду в очах пересічного обивателя. Тож у 1922 році намітився криза у взаєминах між лібералами й консерваторами. Будучи прихильником зміцнення імперських позицій на Балканах, на Близькому та Середньому Сході, Ллойд Джордж став натхненником і організатором воєнної інтервенції в Туреччину, переслідуючи мету жорстокого придушення місцевого національно-визвольного руху й навіть перетворення Туреччини на нову британську колонію. Така політика призвела до великої греко-турецької війни (1920-22), і вже восени 1922 року прихильники Мустафи Кемаля перемогли Грецію. 11 жовтня було укладено перемир’я на вигідних для Туреччини умовах. Ще одна серйозна поразка зовнішньополітичного курсу Ллойда Джорджа, після якої консерватори відмовилися його підтримувати, і 20 жовтня 1922 року він подав у відставку. Із 1923 року Ллойд Джордж вважався політиком із про-німецькими поглядами, і він навіть привітав прихід Гітлера до влади. Він уважав справедливими територіальні претензії Німеччини, як і її прагнення повернутися до рангу «супердержави». Він також вірив у миролюбні наміри Гітлера, вважаючи, що Гітлер лише займається обороною своєї країни. Ось такими виявляються правителі-милітаристи з консервативним геополітичним розмахом.

Повертаючись до торі та вігів

Для кращого розуміння контексту слід сказати й про зміни в основних партіях епохи, що відходила. Наприкінці XIX століття всередині Ліберальної партії виникла ціла течія під назвою «новий лібералізм», яка виступала за втручання держави як засіб гарантування свободи та усунення перешкод на шляху до неї; серед таких перешкод називали й бідність та безробіття. Серед «нових лібералів» були такі інтелектуали, як Л. Т. Гобгаус і Джон А. Гобсон (це той самий, який увів у вжиток термін «імперіалізм»). Вони розглядали індивідуальну свободу як щось таке, що можна досягти лише за сприятливих соціальних та економічних умов. На їхню думку, бідність, злиденність і невігластво, в яких жили багато людей, унеможливлювали процвітання свободи та індивідуальності. «Нові ліберали» вважали, що поліпшити ці умови можна лише завдяки колективним діям, координованим сильною, орієнтованою на загальне благополуччя і навіть інтервенціоністською державою.

Ці радикальні зміни значною мірою були вимушеним кроком, оскільки до 1906 року лейбористи вже почали серйозно заявляти про себе й здобувати своє панування майже цілковито коштом старого ліберального електорату. Тож, сформувавши уряд на виборах 1906 року, ліберали негайно провели чимало реформ із цілої низки питань, зокрема медичного страхування, страхування на випадок безробіття та пенсій для літніх робітників, заклавши тим самим підвалини майбутньої британської держави загального добробуту. Деякі їхні пропозиції зазнали краху, наприклад спроба ліцензувати меншу кількість пабів або відмовитися від консервативної освітньої політики. Так званий «Народний бюджет» 1909 року, який відстоювали Девід Ллойд Джордж і його колега-ліберал Вінстон Черчилль (так, саме той), запроваджував безпрецедентні податки на багатих у Великій Британії та радикальні програми соціального забезпечення. Це був перший в історії країни бюджет із виразним наміром перерозподілити багатство серед населення. Він запровадив підвищені податки на предмети розкоші, спиртні напої, тютюн, на високі доходи та землю — податки, що тяжко лягали на багатих. Отримані кошти мали бути спрямовані на нові програми соціального забезпечення, а також на нові бойові лінкори. У 1911 році Ллойду Джорджу вдалося провести в парламенті свій Закон про національне страхування, що передбачав заходи на випадок хвороби та інвалідності, за яким послідував його Закон про страхування на випадок безробіття.

І все це — ліберальний уряд!

Частка голосів, отриманих консерваторами (сині), вігами/лібералами/ліберал-демократами (помаранчеві), лейбористами (червоні) та іншими (сірі) на загальних виборах від 1832 р.

Але навіть такі радикальні заходи не змогли зупинити планомірне зростання соціал-демократичної партії та стрімку радикалізацію робітничого руху. У 1910–1914 роках відбулися серйозні промислові заворушення й величезне зростання членства в профспілках, що тією чи іншою мірою зачепило всі галузі. Бойові групи були найактивнішими у сфері видобутку вугілля, текстилю та транспорту. Значна частина радикалізації виникла з масових протестів проти падіння реальної заробітної плати, і профспілкове керівництво з усіх сил намагалося надолужити згаяне. Найактивнішими були нові спілки напівкваліфікованих робітників. До 1914 року ліберальна партія проводила амбітну політику реформ, але після початку війни, внаслідок посилення консервативних настроїв у суспільстві та подальшого зростання соціал-демократії, ліберали почали втрачати вплив, остаточно ставши мізерною, ні на що не впливовою партією до 1924 року (втім, майже 60 років вони й далі зберігали «соціальний» вектор у своїй риториці).

Якщо консерватори раніше ще намагалися гратися в соціальні реформи, то з таким запеклим натиском лібералів на «соціальний» порядок денний їм було важко конкурувати. Наростання воєнних настроїв лише підіграло їхній цілком щирій правій програмі, і вони остаточно відкинули будь-яку риторику загравання з робітниками. «Юніоністи» (так називали консерваторів у період до війни та під час війни) рішуче виступали проти реформ, запропонованих як новим ліберальним урядом Кемпбелла-Баннермана, так і наступним урядом Асквіта. У 1910 році «юніоністська» Палата лордів відхилила так званий «народний бюджет», застосувавши право вето, що призвело до тривалого конфлікту щодо природи та конституційного місця самої Палати лордів як такої. Ліберали й лейбористи не просто захистили свій бюджет, а й провели нову парламентську реформу, послабивши позиції Палати лордів і позбавивши її права вето. Однак консерваторам вдалося надолужити більшу частину своїх втрат як на січневих, так і на грудневих виборах 1910 року. А під проводом Бонара Лоу в 1911–1914 роках моральний дух партії поліпшився, хоча «радикально праве» крило партії було стримане. Тож консерватори вже без проблем блокувалися разом із лібералами в «коаліційному уряді» Першої світової війни. І ця коаліція проіснувала за ліберала Девіда Ллойда Джорджа до 1922 року, переживши саму війну.

Перша світова згуртувала консервативну партію, дозволивши їй підкреслити свій патріотизм, вона знайшла нове керівництво й виробила позиції щодо ірландського питання, соціалізму, виборчого права жінок, виборчої реформи та питання втручання в економіку. Патріотизм апелював до своєї електоральної основи в сільській Англії. А новий акцент на «антисоціалізмі» був відповіддю на зростання сили Лейбористської партії, яка дедалі ширше поширювала вплив у міру занепаду лібералів і багатьох лякала принаймні своєю новизною. «Законом про народне представництво» 1918 року коаліція надала виборчі права деяким групам жінок. І як це не дивно, уже значно пізніше знову-таки консерватори надали жінкам повноцінні загальні виборчі права, ухваливши «Закон про народне представництво» 1928 року. Консерватори агресивно домагалися жіночих голосів, часто спираючись на патріотичні теми, і сьогодні це може здаватися дивним, але тоді це працювало, і жінки в більшості своїй виявилися не менш патріархальними, ніж чоловіки.

Втрата Ірландії 1921 року зменшила загальну кількість місць у Палаті громад. На виборах 1922 року лейбористи здобули 4 млн голосів (29,7%) і отримали рекордні 142 місця завдяки залученню на свій бік ліберального електорату (тим часом комуністи разом набрали близько 34 тис. голосів). Відтепер лейбористи стали другою партією парламенту після консерваторів і навіть змогли посунути лібералів, до того ж ще й розколотих на дві групи. Через рік, утім, парламент довелося примусово розпустити й призначити перевибори, де ліберали вже нарешті змогли подолати розкол і об’єднатися в єдину партію. Уперше настав момент, коли три основні суспільні ідеології поділили суспільство приблизно навпіл.

  • Консерватори — 5 286 159 голосів (38%) і 258 місць.
  • Соціалісти — 4 267 831 голосів (30,7%) і 191 місце.
  • Ліберали — 4 129 922 голосів (29,7%) і 158 місць.

Завдяки успіху на виборах 1923 року лейбористи змогли сформувати свій перший уряд (у союзі з лібералами) на чолі з Рамзі Макдональдом. Відомий лідер лібералів Асквіт своїми діями дав лейбористам змогу прийти до влади, пояснюючи це тим, що сподівався на їхню некомпетентність і швидку втрату суспільної підтримки. Утім, лейбористський «уряд меншості» справді проіснував недовго. 25 липня 1924 року шотландський комуніст Джон Кемпбелл, заступник редактора газети «Уокерс уіклі», опублікував «Відкритий лист збройним силам», відомий також під назвою «Лист Зінов’єва», який використовували як доказ підготовки повалення уряду та зв’язків лейбористів із Радянським Союзом. Після цього скандалу консервативна опозиція домоглася відставки лейбористського уряду; було оголошено дострокові загальні вибори. Набагато пізніше з’ясувалося, що «Лист…» виявився підробкою і операцією проти лейбористів. Автор фальшивки — білоемігрант Сергій Дружиловський, а також до цього могли бути причетні британські консерватори.

Такий підступ з боку комуністів (оскільки ніхто ще не знав, що це фейк) підірвав усякі надії на широку ліву коаліцію. Комуністична партія Великої Британії (КПВБ) від самого початку прагнула знайти компроміс із Лейбористською партією. Між 1920 роком, коли було засновано КПВБ, і поразкою Лейбористської партії на виборах у жовтні 1924 року відносини між двома політичними партіями були відносно дружніми. Коли КПВБ створювалася (на установчому з’їзді комуністичної партії були присутні делегати від «Британської соціалістичної партії», «Об’єднаної комуністичної групи», «Соціалістичної робітничої партії», «Соціалістичного товариства Південного Уельсу» та інших груп), найбільші дебати на з’їзді розгорнулися навколо питань про те, чи має нова партія брати участь у виборах і яким є її ставлення до Лейбористської партії. Деякі делегати висловили сектантську позицію, заявивши, що парламентська політика — це марнування часу, і що партія має зосередитися виключно на організації страйків (той самий «імпоссибілізм», який загалом близький марксистським радикалам). Але цього разу більшість учасників не погодилася з імпоссибілістами, підтримавши погляди Леніна в його вітальному листі до з’їзду, де він виступав за «участь у парламенті та приєднання до Робітничої партії (Лейбористів) за умови вільної й самостійної комуністичної діяльності». Багато хто тепер дотримувався думки, що участь у парламенті та виборах стане цінним засобом пропаганди й агітації в інтересах революції. Було вирішено взяти участь у виборчій роботі, домагатися приєднання до Лейбористської партії та приєднання до Комуністичного Інтернаціоналу, створеного 1919 року.

КПВБ кілька разів намагалася приєднатися до Лейбористської партії в період із 1921 по 1923 роки; ця тактика ґрунтувалася на вірі в те, що комуністи можуть впливати на Лейбористську партію, діючи зсередини, зрештою перетворивши її на революційний орган робітників для боротьби з капіталом. Неможливість забезпечити членство на рівні цілої організації спонукала КПВБ спробувати вплинути на політику Лейбористської партії за допомогою окремих членів партії. Дивовижно, але ніщо не заважало членам КПВБ також стати членами Лейбористської партії, доки цю можливість не було виключено внаслідок перегляду конституції Лейбористської партії аж 1933 року. Таким чином, на конференції Лейбористської партії 1923 року опинилося 430 делегатів-комуністів. КПВБ навіть висунула дев’ятьох кандидатів на вибори, семеро з яких ішли під прапором Лейбористської партії (2 місця здобули комуністи під власним прапором). І тоді, як КПВБ прагнула підтримувати дружні стосунки, керівництво лейбористів дедалі більше непокоїлося через шкоду від можливого зростання комуністичного впливу всередині партії. Але після поразки уряду в жовтні 1924 р. внаслідок справи Кемпбелла та сумнозвісного листа Зінов’єва керівництво Лейбористської партії ініціювало кампанію з очищення лав партії та профспілок від будь-якого комуністичного впливу.

Боротьба за профспілки та злет лейбористів

Вибори 1924 року показали, що в лейбористів уже достатньо сил, аби взяти владу в країні, але поки що перемогли консерватори, а наступні вибори мали відбутися аж 1929 року. І за цей час сталася одна справді масштабна подія в житті Великої Британії. Наприкінці червня 1925 р. власники британських шахт оголосили про намір зменшити заробітну плату шахтарів і водночас збільшити робочий час із 7 до 8 годин. У разі незгоди з цими вимогами підприємці обіцяли в ніч на 1 серпня оголосити локаут. Консервативний уряд визнав за необхідне втрутитися в цей конфлікт і 31 липня ухвалив рішення надати шахтовласникам велику субсидію, що дало змогу до кінця квітня 1926 року підтримувати заробітну плату на попередньому рівні.

Але влада почала готуватися до майбутнього протистояння з шахтарями. Від осені 1925 р. уряд почав створювати запаси вугілля, організовувалися штрейкбрехерські загони, посилювалися поліцейські підрозділи. Усю країну було поділено на кілька округів, на чолі яких поставили державних комісарів, наділених на випадок початку загального страйку найширшими повноваженнями. У вересні 1925 р. уряд створив комісію, яка мала вивчити становище у вугільній промисловості й дати рекомендації щодо подолання кризи в ній. В опублікованій 10 березня 1926 р. доповіді цієї комісії пропонувалося скоротити заробітну плату шахтарям і збільшити робочий час. Переговори з профспілками в березні та квітні виявилися безрезультатними. У середині квітня 1926 р. власники шахт заявили про готовність 1 травня вдатися до локауту, якщо шахтарі не погодяться на порайонне укладення договорів про заробітну плату та запровадження 8-годинного робочого дня. 30 квітня уряд оголосив про запровадження в країні з 1 травня 1926 р. надзвичайного стану, що ставило поза законом будь-які страйки й дозволяло владі в разі потреби використовувати війська.

Коли настало те саме перше травня, конференція виконавчих комітетів профспілок ухвалила рішення про проведення загальнонаціонального страйку на підтримку шахтарів. Загальний страйк почався в ніч із 3 на 4 травня 1926 р. Окрім шахтарів, припинили роботу друкарі, будівельники, залізничники, працівники металургійної промисловості, електропромисловості, представники деяких інших галузей. До 11 травня до страйку приєдналися машинобудівники та суднобудівники; загалом за дев’ять днів страйку в ньому взяло участь 2-4 млн осіб. Життя у Великій Британії в ці дні фактично було паралізоване. У багатьох містах стихійно створювалися страйкові комітети, які часом перебирали на себе функції місцевих органів влади — контролювали перевезення товарів, забезпечували населення продовольством тощо. Уряд зміг залучити тисячі «добровольців», які діяли як штрейкбрехери, керуючи вантажівками та автобусами, беручи участь у завантаженні й розвантаженні товарів, виконуючи іншу роботу. Відбувалися сутички страйкарів зі штрейкбрехерами та поліцією. 11 травня суд оголосив страйк незаконним. 12 травня лідери страйкарів під час зустрічі з урядом, не отримавши гарантій щодо продовження переговорів або будь-яких обіцянок з боку уряду та підприємців, оголосили, що загальний страйк припиняється.

Але, попри рішення керівництва, шахтарі страйкували ще майже 7 місяців, та лише без підтримки інших британських робітників не змогли відстояти свої вимоги, і 30 листопада їм також довелося повернутися до роботи та погодитися на збільшення робочого часу, зниження заробітної плати й порайонне укладення угод. Лідери лейбористської партії не були задоволені запропонованим загальним страйком, бо знали про революційні елементи в профспілковому русі й побоювалися шкоди, яку асоціація завдасть репутації партії. Тож Рамсі Макдональд продовжував свою політику протидії страйкам, зокрема загальному страйку, стверджуючи, що найкращий спосіб домогтися соціальних реформ — це голосування. Цим кроком він ще дужче віддалився від робітничого руху, як і в будь-які довоєнні роки. Але все ж треба визнати, що лейбористи в цей час не були правлячою партією, а тому й надалі майже не могли впливати на рівень тиску державної машини.

Що ж являв собою профспілковий рух на той момент? Промислове виробництво боєприпасів було центральною рисою війни, і, оскільки третина чоловіків у складі робочої сили перейшла до армії, попит на промислову робочу силу був дуже високим. Велика кількість жінок отримала тимчасову роботу. Профспілки рішуче підтримували воєнні дії, добровільно скорочуючи страйки. Членство подвоїлося з 4,1 млн у 1914 році до 8,3 млн у 1920 році (але потім знову впало до 5,4 мільйона до 1923 року). Конгрес тред-юніонів (БКТ) становив 65% від усіх членів профспілок у 1914 році, але в 1920 році ця частка зросла до 77%.

Тим часом, поки лейбористи стримували страйковий рух 1926 року, новостворена Комуністична партія Великої Британії не стояла осторонь, і відтоді, після поразки тактики союзу з лейбористами, вона виступала за єдиний фронт усередині профспілок як ефективний спосіб протистояти нападам на рівень життя робітничого класу. Створений 1924 року «Рух меншості» намагався сформувати низовий рух, що спирався б на членів профспілок, які симпатизували партії, і планував укладати союзи з лівими профспілковими лідерами. КПВБ частково вдалося приєднати деякі осередки профспілок до «Руху меншості», а також агітувати деяких лівих профспілкових лідерів. Запуск «Руху меншості» означав зсув в електоральному мисленні КПВБ. Якщо комуністам не дозволять вступити до Лейбористської партії, то варто прагнути самим заручитися підтримкою британських робітників, організовуючи й зміцнюючи профспілки. На час своєї другої конференції 1925 року «Рух меншості» зареєстрував значне зростання: 683 делегати тепер представляли понад 750000 робітників, порівняно з показником 1924 року, коли в його лавах налічувалося 200000 робітників (але зовсім не факт, що ці числа відображають реальність, адже тоді незрозуміло, чому партія не мала підтримки на виборах, але все ж це можна припустити).

Аж до 1926 року «Рух меншості» повільно поширював свій вплив на профспілковий рух, і Конгрес профспілок почав отримувати дедалі більше ініціатив від «Руху». Під час загального страйку 1926 року члени КПВБ активно брали участь у багатьох страйкових комітетах і радах дій, створених для координації страйку. Комуністи допомагали організовувати пікети, випускати агітаційні матеріали та контролювати транспорт. Керівництво партії активно підтримувало шахтарські громади Британії. Упродовж двотижневої концентрованої кампанії в Уельсі, Шотландії та Йоркширі було мобілізовано 29 промовців і випущено 220000 листівок. Одним із наслідків внеску партії в страйк стало значне зростання її чисельності (саме партії) — з 5000 членів до страйку до 10000 членів у вересні 1926 р. (проти бл. 190 000 членів Лейбористської партії). Усе це було різко зупинено поразкою профспілок у загальному страйку 1926 року, і подібний вплив більше ніколи не повертався до рук комуністів. Але почасти ця стагнація стала наслідком подій у Радянській Росії.

Поразка страйку призвела до запровадження антипрофспілкового законодавства у формі «Закону про профспілки» 1927 року, покликаного обмежити їхні повноваження. Згодом навіть серед організаторів страйку переважила думка, що він того не вартий і що слід було дотримуватися тактики лейбористів. Відтоді в історії Британії вже ніколи не було таких масових загальних страйків, та й узагалі їх практично не було, окрім (знову невдалих) спроб за часів Тетчер.

Та найгірше те, що в справи профспілок напередодні страйку спробував безпосередньо втрутитися Радянський Союз. З їхньої ініціативи було створено «Англо-російський комітет єдності» — орган співпраці радянських профспілок із британськими «тред-юніонами». Офіційно його було утворено в квітні 1925 року з ініціативи профспілок СРСР на англо-радянській профспілковій конференції в Лондоні (і таке буває). Формально комітет ставив собі за мету «домагатися єдності в міжнародному профспілковому русі», вести боротьбу проти підготовки до наступної можливої війни та «посилювати боротьбу проти наступу капіталу на робітничий клас». Організація перебувала в конфлікті з «Генеральною радою тред-юніонів»: але конфлікт завершився у вересні 1927 року, коли у зв’язку з розривом дипломатичних відносин між Великою Британією та СРСР (та сама історія про «Нашу відповідь Чемберлену», яку ми тут не розглядатимемо) — комітет було ліквідовано.

Можливо, саме через придушення страйку консерваторами електорат дещо відвернувся від них, але якими б не були причини, на виборах у травні 1929 року Лейбористська партія вперше стала найбільшою фракцією в Палаті громад, здобувши 287 місць і 37,1% голосів виборців (комуністи набрали 0,2%, або 47,5 тис. голосів). Однак Макдональд і далі спирався на підтримку лібералів для формування уряду. До речі, до його складу входила перша в історії жінка-міністерка Маргарет Бондфілд, яку було призначено міністеркою праці. Другий уряд Макдональда мав сильніші парламентські позиції, ніж перший, і 1930 року він зміг ухвалити переглянутий «Закон про пенсії за старістю», щедріший «Закон про страхування на випадок безробіття» та закон про поліпшення заробітної плати й умов праці в вугільній промисловості (тобто розв’язував проблеми загального страйку мирним шляхом). Наприклад, відповідно до «Закону про вугільні шахти» 1930 р. було створено схеми збуту продукції та регулювання цін, мінімальну заробітну плату й прожитковий мінімум установлено на один рік, а заходи з охорони праці шахтарів було посилено й удосконалено. «Закон про пенсії» 1929 р. надав пенсії більш ніж 500 000 дітей, літніх людей і вдів, раніше виключених із пенсійної системи.

Велика депресія і зростання фашизму

Крах Волл-стріт 1929 року і, зрештою, «Велика депресія» сталися невдовзі після приходу лейбористів до влади (дуже вчасно, як завжди). Наприкінці 1930 року рівень безробіття подвоївся, перевищивши 2,5 млн осіб. Лейбористський уряд із усіх сил намагався впоратися з кризою та примирити дві суперечливі цілі: досягнення збалансованого бюджету, щоб зберегти фунт на золотому стандарті, а також спробу зберегти рівень допомоги незаможним і безробітним. І все це в умовах падіння податкових надходжень. А ще канцлер казначейства Філіп Сноуден відмовився дозволити дефіцитні видатки.

Один молодший міністр, Освальд Мослі, у січні 1930 року подав меморандум, у якому закликав до суспільного контролю над імпортом і банківською діяльністю, а також до збільшення пенсій задля підвищення купівельної спроможності. Коли цю пропозицію неодноразово відхилили, Мослі вийшов із уряду в лютому 1931 року й заснував «Нову партію», а згодом — «Британський союз фашистів» після того, як перейшов до фашизму (навіть в Англії ми бачимо, що фашизм від самого початку спирався на лівих активістів, приголомшених кризою і такими, що вимагали жорстких заходів, і хіба не те саме відбувається всередині радянської Росії?). До 1931 року ситуація ще дужче погіршилася. Під тиском як своїх ліберальних союзників, так і консервативної опозиції, які побоювалися незбалансованості бюджету, лейбористський уряд призначив комітет на чолі із сером Джорджем Меєм для перевірки стану державних фінансів. Підготовлений у липні 1931 р. звіт закликав до скорочення заробітної плати в державному секторі та до значного урізання державних видатків (особливо виплат безробітним), щоб уникнути бюджетного дефіциту.

Ця пропозиція, цілком очікувано, виявилася вкрай непопулярною серед широких мас Лейбористської партії та профспілок, які разом із кількома міністрами уряду відмовилися підтримати будь-які подібні заходи. Декілька високопоставлених міністрів, таких як Артур Гендерсон і Дж. Р. Клайнс, пригрозили піти у відставку, але не погодилися на такі скорочення. Однак Макдональд і Філіп Сноуден наполягали на тому, що рекомендації звіту мають бути ухвалені, аби уникнути бюджетного дефіциту.

Освальд Мослі і «Британський союз фашистів»

Суперечка довкола скорочення видатків і заробітної плати розколола лейбористський уряд; і, як виявилося, розколола фатально. Кабінет неодноразово відмовлявся скорочувати видатки або запроваджувати тарифи. Політичний глухий кут, що виник унаслідок цього, змусив інвесторів злякатися, і розпочата втеча капіталу та золота ще більше дестабілізувала економіку. У відповідь Макдональд, на наполягання короля, погодився сформувати національний уряд із консерваторів і невеликої групи лібералів. 24 серпня 1931 року Макдональд відправив у відставку своїх міністрів і очолив невелику кількість своїх старших колег, насамперед Сноудена та міністра домініонів Дж. Г. Томаса, у формуванні загальнонаціонального уряду разом з іншими партіями. Згодом Макдональд і його прибічники були виключені з Лейбористської партії та сформували «Національну організацію праці». Решта Лейбористської партії, яку тепер очолював Артур Гендерсон, і кілька лібералів — перейшли в опозицію. Таким чином, завдяки «Великій Депресії» неймовірний тріумф лейбористів менш ніж за два роки обернувся крахом.

Підсумки виборів 1931 р. привели до переконливої перемоги національного уряду і стали катастрофою для Лейбористської партії, яка здобула лише 52 місця, тобто на 225 місць менше, ніж у 1929 р. Але при цьому Макдональд до 1935 року залишався прем’єр-міністром національного уряду, де фактично домінували консерватори. Лейбористська партія різко засудила Макдональда як «зрадника» і «щура» (нагадаймо, що він був одним із батьків партії, разом із Кейром Гарді). Але, з іншого боку, це показало, що в лавах партії домінували прихильники робітничого класу, які не погоджувалися на урізання своїх прав навіть у моменти «зовнішніх» економічних потрясінь.

За ідеєю, такий кризовий стан мав би дати поштовх до розвитку комуністичної партії, як тієї самої сили, що попереджала про циклічні кризи капіталізму. І справді, порівняно з попередніми виборами, комуністи змогли набрати 70 тис. голосів, або 0,3% від загальної кількості виборців (проти 47,5 тис., які вони мали раніше). Але цього все одно надто мало, щоб говорити про серйозні суспільні зрушення.

Артур Гендерсон, останній із «батьків-засновників» у керівництві лейбористів, був обраний 1931 року лідером лейбористів замість Макдональда, але відразу ж утратив своє місце на загальних виборах. Єдиним членом лейбористського кабінету, який пережив партійний розкол, виявився пацифіст Джордж Ленсбері, який відповідно й став новим лідером партії. Партія при цьому зазнала подальшого розколу 1932 року, коли вже «Незалежна робітнича партія» (та сама, з якої все почалося), протягом кількох років дедалі більше невдоволена лейбористським керівництвом, вирішила зовсім вийти зі свого складу. Роль НРП усередині Лейбористської партії на певний час перебрала на себе «Соціалістична ліга» (та сама, яку створив Морріс), що вже давно діяла всередині Лейбористської партії. 1937 року, коли вже СЛ запропонувала створити коаліцію «Народного фронту» разом із КПВБ, тоді лейбористи закрили також і лігу. Але попри ці дії, спрямовані проти впливу комуністів, Лейбористська партія все ж змістилася вліво на поч. 1930-х років. Наприклад, на конференції 1932 р. Сомервіль Гастінґс із «Соціалістичної медичної асоціації» представив резолюцію, що закликала до створення державної медичної служби (і її було ухвалено), а 1934 р. конференція одностайно прийняла офіційний документ про національну службу охорони здоров’я, підготовлений переважно членами «СМА». Програма партії «За соціалізм і мир», ухвалена 1934 року, зобов’язувала партію націоналізувати землю, банківську справу, вугілля, залізо і сталь, транспорт, електроенергію та водопостачання, а також створити Національну раду з інвестицій, щоб планувати промисловий розвиток. Інакше кажучи, лейбористи не просто «полівішали», а навіть змістилися в бік класичних уявлень про планову економіку. У ті самі 30-ті роки, коли сталінізм набирав особливо великих масштабів, лейбористи просувають подібні теми. Що це? Загальний дух часу й реакція на Депресію чи прямий вплив образу СРСР на всіх лівих, включно навіть із найпоміркованішими? Тут однозначну відповідь дати складно. Але одне очевидно: наше класичне уявлення про лейбористів доволі спрощене. НРП і СЛ, що вийшли з їхніх лав, до речі, вже остаточно втратили будь-яке значення й цілком пішли в минуле, навіть не зумівши своїм відходом посилити класичних прорадянських комуністів.

«Золотий вік» лейборизму

Ленсбері залишив посаду лідера партії вже дуже скоро, після публічних розбіжностей щодо зовнішньої політики 1935 року. На посаді лідера його швидко замінив Клемент Еттлі, який керуватиме партією протягом двох наступних десятиліть. Без перебільшення можна сказати, що ціла «епоха Харді-Макдональда» змінилася новою «епохою Еттлі». Очевидно, внаслідок «лівого повороту» партія пережила нове відродження, і на загальних виборах 1935 року вона здобула 154 місця та 38% голосів виборців, установивши новий рекорд (тоді як комуністи втратили все, набравши 27 тис. голосів проти 8 млн лейбористів, що стало найгіршим результатом від часу заснування компартії). У міру того, як загроза з боку нацистської Німеччини зростала, наприкінці 1930-х років Лейбористська партія поступово також відмовилася від своєї пацифістської позиції, розпочавши підтримку переозброєння. Через війну, що почалася 1940 року, вибори не проводилися, і тому парламент із доволі значним соціалістичним представництвом сукупно засідав довгі 10 років.

Прем’єр-міністр Вінстон Черчилль із фельдмаршалом сером Аланом Бруком і фельдмаршалом Бернардом Монтгомері на утримуваному німцями східному березі Рейну, 25 березня 1945 року.

Партія долучилася до влади 1940 року в складі воєнної коаліції. Коли навесні 1940 року Невілл Чемберлен пішов у відставку, новий прем’єр-міністр Уїнстон Черчилль вирішив об’єднати основні партії в коаліцію, подібну до коаліції часів Першої світової війни. Клемента Еттлі було призначено лордом-охоронцем печатки та членом воєнного кабінету, і зрештою він став першим заступником прем’єр-міністра Сполученого Королівства. Кілька інших високопоставлених лейбористів також посіли керівні посади: профспілковий лідер Ернест Бевін як міністр праці керував британською воєнною економікою та розподілом робочої сили, ветеран лейбористської партії Герберт Моррісон став міністром внутрішніх справ, Г’ю Далтон був міністром воєнної економіки, а згодом президентом Ради з торгівлі, тоді як А. В. Александр відновив роль, яку він обіймав у попередньому лейбористському уряді, ставши першим лордом Адміралтейства.

Коли війна наближалася до завершення, військовий кабінет на чолі з Черчиллем було розпущено, і було призначено наступні вибори. Але й тепер, через 10 років, Лейбористська партія на чолі з Еттлі здобула переконливу перемогу на загальних виборах 1945 року з платформою «післявоєнного відновлення». Еттлі очолив формування першого уряду лейбористської більшості. На подив багатьох спостерігачів, лейбористи здобули переконливу перемогу, набравши трохи менше ніж 50% голосів і отримавши більшість у 159 місць. Уряд Еттлі виявився одним із найрадикальніших британських урядів XX століття, запровадивши радикальну форму кейнсіанської економічної політики, керуючи політикою націоналізації основних галузей промисловості та комунальних послуг, зокрема також Банку Англії, сталеливарної промисловості, видобутку вугілля, електроенергетики, газової галузі та внутрішнього транспорту (залізниць, автомобільних перевезень і каналів). Він розробив і впровадив державу загального добробуту «від колиски до могили», задуману економістом Вільямом Бевериджем, відповідно до ідей демократичного соціалізму (у програмі від квітня 1945 року «Обличчям до майбутнього» вперше в історії Лейбористської партії кінцевою метою проголошувалося «створення в Британії соціалістичного суспільства»). Загалом за Еттлі державні видатки на соціальний захист зросли у 2,5 раза.

Донині більшість людей у Сполученому Королівстві вважають найбільшим досягненням лейбористів створення 1948 року Британської національної служби охорони здоров’я (NHS) під керівництвом міністра охорони здоров’я Еньюріна Бівена, яка забезпечила фінансоване державою лікування для всіх. Уряд Еттлі також розпочав процес демонтажу Британської імперії, коли надав незалежність Індії та Пакистану 1947 року, а згодом — Бірмі (М’янмі) та Цейлону (Шрі-Ланці) наступного року. На таємній зустрічі в січні 1947 року Еттлі та шість міністрів кабінету, зокрема міністр закордонних справ Ернест Бевін, вирішили продовжити розробку британської програми створення ядерної зброї, всупереч пацифістським та антиядерним позиціям серед рядових членів партії. Його уряд також реформував профспілкове законодавство, методи роботи та служби для дітей; вони створили систему національних парків, ухвалили Закон про нові міста 1946 року та запровадили систему міського й сільського планування.

У цей період лейбористи закликали Сполучені Штати відігравати активну роль у холодній війні; не маючи змоги дозволити військове втручання в Грецію, вони закликали Вашингтон протистояти комуністам, які розпочали в Греції громадянську війну. Стратегію стримування було формалізовано між двома країнами через «Доктрину Трумена». Еттлі також підтримав «план Маршалла» з відновлення Західної Європи на американські гроші, а 1949 року просував військовий союз НАТО проти радянського блоку. На оголошених Еттлі дострокових парламентських виборах 23 лютого 1950 року лейбористи знову зуміли здобути перемогу, хоча вже й не таку переконливу — їхній відрив від консерваторів значно зменшився. Привівши лейбористів до незначної перемоги, Еттлі послав британські війська воювати разом із Південною Кореєю в Корейській війні. До речі, Компартія Британії також зростала завдяки успіхам сталінізму у Східній Європі та Китаї й досягла свого найкращого результату, коли було обрано аж двох членів парламенту (одного в Лондоні, іншого у Файфі). Тим часом малозначуща троцькістська революційна комуністична партія взагалі розпалася.

Запроваджений міністром фінансів (канцлером казначейства) Г’ю Гейтскеллом режим «жорсткої економії» на тлі участі Британії в Корейській війні та підвищення військових видатків спричинив кризу в уряді й вихід із нього представників лівого крила (Еньюрін Бівен, Гарольд Вільсон); у відповідь Еттлі пішов на дострокові вибори в жовтні 1951 року. На них лейбористи все одно посіли перше місце й показали навіть кращий результат, ніж будь-коли раніше — майже 14 мільйонів (48,8 %) голосів, — але через особливості мажоритарної системи країни вони все одно програли консерваторам; Еттлі знову поступився посадою консерваторам в особі Черчилля.

Бівенізм проти Гейтскелізму

Перебуваючи в опозиції, лейбористи так і не змогли змінити свого становища, і на наступних виборах 1955 року вони знову зазнали поразки, трохи погіршивши попередній результат, після чого Еттлі вирішив, що вже не справляється, і пішов із посади лідера партії. Його змінив номінальний глава «правого істеблішменту» Г’ю Гейтскелл, який виступав проти «лівого крила» партії, на чолі якого стояв Еньюрін Бівен (автор тієї самої медичної реформи). Останнього вважали прямим продовжувачем курсу Еттлі, навіть більш «лівим», ніж попередній лідер, однак на внутрішньопартійних виборах перемогли все ж представники «правого крила». Навколо цих двох політиків сформувалися цілі ідеології: «бівенізм» і «гейтскеллізм». І з огляду на певну важливість цього розколу для історії партії, наведемо трохи відомостей про обох лідерів.

Г’ю Гейтскелл (1906-1963) дотримувався настанови на побудову в Англії «демократичного соціалізму», але водночас був прихильником так званої «співпраці класів» і вважав, що націоналізація має поширюватися лише на деякі галузі промисловості, та й здійснюватися вона повинна шляхом викупу державою. Він незмінно виступав проти будь-якої співпраці з комуністами. У сфері зовнішньої політики неодноразово виступав із критикою консервативного уряду й різко критикував агресивні дії кабінету Ідена під час Суецької кризи; він висловлювався на користь принципу мирного співіснування країн із капіталістичним і соціалістичним устроєм. Водночас він виступав за зміцнення англо-американської співпраці та посилення НАТО.

Основні «гейтскелліти»: Г’ю Гейтскелл, Ентоні Кросленд,
Рой Дженкінс, Дуглас Джей, Джеймс Каллаген.

Ідеологія «гейтскеллізму» у ширшому сенсі виступає проти багатьох економічних цілей профспілок, особливо проти націоналізації та контролю над економікою. Теоретично вони відкидали давню ортодоксальну позицію, яка ототожнювала соціалізм із суспільною (тобто державною) власністю на засоби виробництва і вважала, що така власність є необхідною для досягнення соціалістичних цілей. Натомість група Гейтскелла наголошувала на цілях особистої свободи, суспільного добробуту і, передусім, соціальної рівності. Фактично вони пропонували перенести центр уваги на зростання добробуту в широкому сенсі (більше парків, більше вільного часу й місць для дозвілля) замість подальшого розширення суто економічних показників. Вони зменшували лояльність до робітничого руху як центральної етичної мети партії та стверджували, що дієвіших цілей можна досягти, якщо уряд застосує заходи податкової й соціальної політики в контексті «змішаної економіки», орієнтованої на ринок. Державну власність при цьому повністю не відкидали, але розглядали лише як один із численних корисних інструментів. Це та соціал-демократія, до якої ми звикли, тобто «неоліберальний» лейборизм бере свій початок уже тут.

Найгучнішою реформою, яку (невдало) намагався провести Гейтскелл у 1959 році, була спроба скасувати 4-ту статтю статуту партії, написану подружжям Вебб у 1918 році (ту, що проголошує усуспільнення власності). У 50–90-ті роки це питання стало одним із ключових у внутрішній полеміці лейбористів. 

Варто сказати ще кілька слів про юність Гейтскелла і про те, як він прийшов до соціалізму. Він навчався в Новому коледжі в Оксфорді з 1924 по 1927 рік. Одним із його найважливіших учителів був Г. Д. Г. Коул (теоретик «гільдійського соціалізму», про що далі); Гейтскелл став соціалістом і написав розлоге есе про чартизм, стверджуючи, що робітничому класові необхідне лідерство середнього класу, по суті, аналог марксистських ідей про «партію авангарду». Перша політична участь Гейтскелла відбулася внаслідок загального страйку 1926 року. Більшість студентів підтримували уряд, і багато хто добровільно долучався до цивільної оборони або допомагав у забезпеченні основних послуг. Гейтскелл, що було вельми незвично, підтримував страйкарів і працював водієм для таких людей, як його оксфордський сучасник Еван Дербін і дружина Коула Маргарет; він також виголошував промови в профспілковій газеті «British Worker». Після провалу загального страйку Гейтскелл ще шість місяців збирав кошти для гірників, які продовжували опір.

У 1927–1928 роках Гейтскелл читав лекції з економіки для «Робітничої освітньої асоціації» гірникам у Ноттінгемширі. Його есе про чартизм було опубліковане у вигляді брошури 1928 р. Та зрештою Гейтскелл виступив проти «гільдійського соціалізму» і синдикалізму Коула, відчувши, що загальний страйк був останнім невдалим спазмом стратегії (тобто спроби захопити владу шляхом прямих дій профспілок), яку випробувала невдала страйкова кампанія 1921 року, відома під назвою «Чорна п’ятниця». Незрозуміло, чи симпатизував Гейтскелл колись Освальду Мослі; принаймні дружина Гейтскелла наполягала, що цього не було, але Маргарет Коул, дружина Е. Дербіна, і Ноель Голл вважали, що він цілком симпатизував фашистові, хоча як противник фракційних розколів не мав спокуси приєднатися до «Нової партії» Мослі 1931 року.

То що ж таке «гільдійний соціалізм», з якого починав свою кар’єру Гейтскелл? Це політичний рух, що виступає за робітничий контроль над промисловістю через торговельні гільдії, «які перебувають у договірних відносинах із громадськістю». Він виник у Сполученому Королівстві й був найвпливовішим у першій чверті XX століття. Він був тісно пов’язаний із Г. Д. Г. Коулом і перебував під впливом ідей Вільяма Морріса. У певному сенсі ця течія близька до анархо-синдикалізму (як і сам Морріс). Ми пам’ятаємо, що Морріс був романтиком і реакціонером, який проповідував естетику ремісничого виробництва, і це не випадково зблизило «гільдійців» із Моррісом. У 1906 році Артур Пенті опублікував книжку «Відновлення системи гільдій», у якій виступив проти фабричного виробництва і обстоював повернення до раннішого періоду кустарного виробництва, організованого через гільдії. Наступного року журнал «The New Age» став прихильником гільдійного соціалізму, хоча й у контексті сучасної промисловості, а не в середньовічному середовищі, яке надавав перевагу Пенті.

У 1914 році С. Г. Гобсон, провідний автор «The New Age», опублікував працю «Національні гільдії: дослідження системи заробітної плати та вихід». У цій книжці гільдії були представлені як альтернатива державному контролю над промисловістю або звичайній профспілковій діяльності. Гільдії, на відміну від наявних профспілок, не обмежували своїх вимог питаннями заробітної плати та умов праці, а прагнули здобути контроль над промисловістю для робітників, яких вони представляли. Зрештою промислові гільдії мали стати органами, через які буде організовано загальнонаціональну промисловість у майбутньому соціалістичному суспільстві. Цехові соціалісти «виступали за державну власність на промисловість у поєднанні з «робітничим контролем» через делегування повноважень національним гільдіям, організованим усередині країни на демократичних засадах. Щодо самої держави вони розходилися: дехто вважав, що вона залишиться більш-менш у своїй наявній формі, а інші — що її буде перетворено на федеральний орган, який представлятиме цехи робітників, споживчі організації, органи місцевого самоврядування та інші суспільні структури».

Ернст Вігфорс — провідний теоретик Соціал-демократичної партії Швеції — також надихався і був ідейно близьким до ідей «Фабіанського товариства» та «гільдійного соціалізму», натхненного такими людьми, як Р. Г. Тоні, Л. Т. Гобгаус і Дж. А. Гобсон. Ернст Вігфорс зробив внесок своїми ранніми працями про промислову демократію та робітниче самоврядування. І як ми вже казали вище, теорію гільдійного соціалізму було докладно розроблено й популяризовано Г. Д. Г. Коулом, який заснував «Національну лігу гільдій» у 1915 році та опублікував кілька книжок про гільдійний соціалізм, зокрема «Самоврядування в промисловості» (1917 р.) і «Переформульований гільдійний соціалізм» (1920 р.). Національну будівельну гільдію було створено вже після Першої світової війни, але вона розпалася після припинення фінансування у 1921 році. А далі, як бачимо, звідси вийшов Гейтскелл, який піддав критиці таку «ліву» теоретичну думку, і, кинувшись в іншу крайність, згодом стане обличчям «правого» крила соціал-демократії. Усі перелічені тут автори, як не дивно, були однаковою мірою «фабіанцями» і послідовниками Морріса, і всі вони буквально перебували під безпосереднім впливом і в тісному спілкуванні з Беатріс і Сіднеєм Веббами.

Еньюрін Бівен (1897-1960) був спадковим шахтарем і протягом усього життя відстоював права робітничого класу, соціальну справедливість і демократичний соціалізм. У 30-ті роки Бівен активно підтримував ідею створення у Великій Британії єдиного соціалістичного фронту (зокрема комуністів), за що з березня по листопад 1939 року його навіть на короткий час виключили з Лейбористської партії, разом із Чарльзом Тревельяном і Стаффордом
Кріппсом.

Бівен також виступав на підтримку республіканців в Іспанії під час громадянської війни й критикував «політику умиротворення» нацистів, яку проводив Невілл Чемберлен. Під час Другої світової війни Бівен був одним із небагатьох противників існування «уряду національної єдності», виступав проти запровадження цензури та обмеження громадянських прав і свобод, а також обстоював якнайшвидше відкриття Другого фронту, так само як і надання незалежності Індії, або ж націоналізацію в умовах війни вугільної промисловості. Він критикував агресію під час Суецької кризи й був прихильником ідеї одностороннього ядерного роззброєння.

Основні бівеністи: Еньюрин Бівен, Річард Кроссман, Майкл Фут,
Барбара Касл, Гарольд Вілсон, Ян Мікардо.

У 1952 р. Бівен опублікував свою найзнаменитішу книжку «Замість страху», де виклав концепцію «демократичного соціалізму». На її сторінках він рішуче підтримав політичну демократію: «…вільні люди можуть використовувати вільні інститути для розв’язання соціальних і економічних проблем поточного моменту, якщо їм буде надано можливість це зробити». Захищаючи вимогу лівих щодо встановлення суспільної власності, водночас Бівен наголошував: «…змішана економіка є тим, що має обрати більшість людей Заходу». На його думку, держава загального добробуту вже містила елементи соціалізму, і «перемога соціалізму не обов’язково має бути повною, щоб бути вирішальною». Це ліва соціал-демократія, послідовніша, але все ж таки далека від комунізму.

Течія «бівенізму» була сильнішою серед місцевих лейбористських активістів, хоча загалом партія йшла радше в руслі «гейтскеллітів». Група депутатів-бівенітиів, до якої входило близько трьох десятків осіб, об’єдналася після виходу Бівена з кабінету в 1951 р. Він пішов, коли служба охорони здоров’я почала стягувати плату за раніше безплатні послуги, щоб допомогти оплатити участь Великої Британії в Корейській війні (міра, ухвалена Гейтскеллом). Ця група в парламенті значною мірою спиралася на попередню групу «Тримайся ліворуч», яка раніше не погоджувалася з проамериканською зовнішньою політикою лейбористського уряду 1945–1951 рр., політикою, підтриманою як Клементом Еттлі, так і Г’ю Гейтскеллом. Із такої фанатичної ідеї грати проти США й на користь СРСР (чого варте лише одностороннє ядерне роззброєння та відмова від будь-якого конфлікту з прорадянськими режимами) стає очевидно, що на «ліву» групу доволі сильно вплинув марксизм: біограф Бівена, а згодом лідер Лейбористської партії Майкл Фут якось сказав, що «віра Бівена в класовий конфлікт залишалася непохитною», визнавши при цьому, що Бівен не був традиційним марксистом. Попри заяву про натхнення Карлом Марксом, сам Бівен явно не підтримував повстанських концепцій пролетарської революції. За словами Еда Боллза, замість революційного марксизму Бівен і його прихильники надавали перевагу різкій, але плюралістичній концепції демократичного соціалізму.

Еньюрин Бівен

Хоча між бівеністами й гейтскеллітами були певні розбіжності, ці суперечки трималися радше на особистостях лідерів, і розкол було відносно швидко подолано. Спершу помер сам Бівен (1960), а згодом, після раптової смерті Гейтскелла (1963), лідером партії було обрано Гарольда Вілсона, «бівеніста» за суттю своїх переконань. Однак розкол іще цілими десятиліттями давав про себе знати. До речі, лідер «гільдійського соціалізму» Коул також справив сильний вплив не лише на Гейтскелла, а й на життя молодого Гарольда Вілсона, якого він особисто навчав, активно працював із ним і навіть переконав вступити до Лейбористської партії.

Дві рекомендовані книжки від авторів двох згаданих течій:

  • Ентоні Кросленд «Майбутнє соціалізму» (1956) – книжка правого крила лейбористів.
  • Еньюрин Бівен «Замість страху» (1952) – книжка лівого крила лейбористів.

Із приходом Вілсона на посаду лідера партії почалася найгірша смуга в історії лейбористів (при тому, що він був «лівішим» за попереднього лідера). Звісно, на виборах 1964 р. лейбористи змогли сформувати уряд, а перевибори 1966 р. лише збільшили їхній відрив від консерваторів. Але тим часом війна у В’єтнамі, що дістала мляву підтримку Гарольда Вілсона, радикалізувала нове покоління громадян Британії. Їхніми силами було організовано значні антивоєнні протести. Серед молоді зростала популярність комуністів, а троцькістські групи, такі як «Міжнародна марксистська група» та «В’єтнамська кампанія солідарності», стали дуже відомими, зокрема завдяки таким високопоставленим членам, як Тарік Алі з ММГ.

Здавалося б, ось він, шанс для комуністів: популярність марксизму сама собою йде їм до рук. Але після вторгнення Радянського Союзу до Чехословаччини 1968 року КПВБ розкололася на сталіністів і єврокомуністів. У партії сталося ціле низка розколів. Її залишили різні маоїстськи налаштовані елементи, найпомітніші з яких сформували нову «Комуністичну партію Великої Британії» (марксистсько-ленінську). Червоний травень 68-го сильно позначився на лівому політичному дискурсі всього світу, не оминувши своїм впливом і Великої Британії. Пізніше, 1977 року, з лав КПВБ вийшли й інші, уже традиціоналістські проросійські елементи, щоб окремо сформувати «Нову комуністичну партію». Звісно ж, усе це аж ніяк не допомогло комуністичним партіям набути популярності в загальнонаціональному масштабі, але певний вплив на тлі Парижа 1986 року вони все ж здобули — якщо не парламентський, то принаймні неформальний.

Фатальний 1973 рік

І без того розколота Лейбористська партія відчула додаткову кризу ідентичності через дії СРСР. Вторгнення до Чехословаччини та Угорщини серйозно вплинули на всіх європейських лівих, не лише на комуністів. Однак лейбористи вже були при владі, і нам потрібно простежити, чим же вони там відзначилися. Спад в економіці, разом із серією скандалів на початку 1960-х років, поглинув консервативний уряд, тому, як ми вже казали вище, на виборах 1964 р. лейбористи взяли гору, а згодом ще й збільшили свою більшість на виборах 1966 р. Вілсон перебував у кріслі прем’єра з 1964 по 1970 рр., а пізніше ще й з 1974 по 1976 рр. Отже, ми вже можемо виокремити кілька періодів в історії соціал-демократії:

  • Епоха чартизму (1830-1850).
  • Епоха профспілкової боротьби (1850-1890).
  • Епоха Гарді-Макдональда (1890-1935).
  • Епоха Еттлі (1935-1951).
  • Епоха боротьби Гейтскела-Бівена (1951-1963).
  • Епоха Вілсона (1964-1980).

То чому ж нове домінування лейбористів завершилося сумнозвісним правлінням Тетчер? Як стало можливим віддати країну консерваторам, до чого треба було довести виборця? Попри те, що Вілсон був колишнім «бівеністом», він значною мірою дотримувався економічної політики «гейтскеллітів», а колишній гейтскелліт Каллаган змінив Вілсона на посаді прем’єр-міністра з 1976 по 1979 рік і був лідером партії з 1976 по 1980 р. Тобто не можна сказати, що політика лейбористів за Вілсона була аж надто «лівою». Виходить, що ще до появи Рейгана і Тетчер самі лейбористи сильно дрейфували «праворуч», у бік ліберальної економіки. І все ж спочатку Гарольд Вілсон вірив в економічне планування як у спосіб розв’язання економічних проблем Великої Британії. Вілсон, як відомо, згадав «біле полум’я технологій», маючи на увазі модернізацію британської промисловості. Планувалося швидке впровадження нових технологій і модернізація інфраструктури, разом зі створенням великих високотехнологічних корпорацій у державному секторі під керівництвом Міністерства технологій. Економічне планування через новий «Департамент з економічних питань» мало поліпшити торговельний баланс.

Однак на практиці лейбористам було важко керувати економікою в умовах «кейнсіанського консенсусу», міжнародні ринки згуртувалися проти партії. Прийшовши до влади, уряд був поінформований про те, що дефіцит торговельного балансу виявився набагато гіршим, ніж очікувалося. Невдовзі це призвело до валютної кризи; і попри величезні зусилля зі зміцнення вартості фунта стерлінгів, у листопаді 1967 року уряд був змушений провести девальвацію фунта стерлінгів із 2,80 до 2,40 долара, що певною мірою підірвало популярність уряду серед пересічних громадян. Об’єктивна реальність придушила останні паростки «лівизни» в лавах соціал-демократії.

Протягом більшої частини решти часу правління лейбористи дотримувалися суворого контролю над державними видатками, і ці необхідні заходи «жорсткої економії» викликали справжній жах серед членів партії та профспілок. Зрештою девальвація й заходи жорсткої економії успішно відновили платіжний баланс до профіциту 1969 року. Однак 1970 року він несподівано знову перетворився на невеликий дефіцит. І такі погані показники було оголошено безпосередньо перед голосуванням на загальних виборах 1970 року, що називають однією з найбільших причин поразки лейбористів. І все ж варто зазначити, що в соціальній сфері лейбористи ухвалили десятки законів, які поліпшували становище робітничих класів, зокрема чимало законів проти різного роду дискримінації.

Але не лише погана макроекономічна ситуація привела партію до поразки на виборах 1970 року. Ще за рік до того, 1969 року, лейбористський уряд Вілсона представив білу книгу «Замість розбрату» (відсилка до назви книги Бівена), призначену для запобігання страйкам шляхом запровадження обов’язкового арбітражу. Проти цього заходу виступили багато профспілкових діячів, зокрема міністр внутрішніх справ Джеймс Каллаган; тому закони щодо обмеження профспілок усе ж не пройшли. І хоча сам документ так і не призвів до ухвалення закону, він вплинув на розробку «Закону про профспілки та трудові відносини 1974 року» («TULRA») і розширеної версії цієї ідеї в законі 1992 року. Вимога білої книги, щоб страйк міг проводитися лише після голосування профспілок, згодом стане ключовим компонентом TULRA. Цей епізод виявився політично руйнівним для Вілсона, чий рейтинг схвалення впав до 26%; це був найнижчий показник для будь-якого прем’єр-міністра.

Париж 1968 року

Здавалося б, ситуація вже просто не може бути гіршою, однак усе ще було попереду. На загальних виборах 1970 року консерватори на чолі з Едвардом Гітом, здобувши невелику перевагу, змогли потіснити уряд Гарольда Вілсона. Але й вони швидко зіткнулися з труднощами, відштовхнувши ольстерських юніоністів (мається на увазі унія з Великою Британією) і багатьох юніоністів у власній партії після підписання «Саннінгдейлської угоди» (уряд намагався надати Північній Ірландії розширені права, з виразним вектором на майбутнє об’єднання Ірландії). Уряд Гіта також зіткнувся із забастовкою гірників 1974 року, що змусила запровадити «триденний тиждень», тобто так зване скорочення споживання енергії, спричинене нестачею вугілля для електростанцій (як наслідок страйків). Тому 1970-ті роки виявилися дуже тяжким часом для абсолютно будь-яких адміністрацій, чи то уряду Гіта, Вілсона або Каллагена. Зіткнувшись із некерованою нафтовою кризою, світовим економічним спадом, що настав за нею, і сильно постраждалою британською економікою, — значною мірою вже не від них залежало, що становище в країні погіршувалося.

Рубіжною подією для всіх лівих Європи стала «Нафтова криза 1973 року», що почалася 17 жовтня 1973 року. Цього дня всі арабські країни — члени ОАПЕК, а також Єгипет і Сирія заявили, що не постачатимуть нафту країнам, які підтримали Ізраїль під час «Війни Судного дня» (Велика Британія, Канада, Нідерланди, США, Японія) у його конфлікті із Сирією та Єгиптом. Це стосувалося насамперед США та їхніх союзників у Західній Європі. Протягом наступного року ціна на нафту зросла з трьох до дванадцяти доларів за барель. І хоча в березні 1974 року ембарго було скасовано, воно встигло спричинити грандіозні зміни в ідеології західних країн.

Нафтова криза 1973 року була першим серйозним енергетичним кризисом, і нині її вважають найбільшою в історії. ОАПЕК знизила обсяги видобутку нафти не лише для того, щоб вплинути на світові ціни на свою користь. Головне завдання цієї акції полягало у створенні політичного тиску на світову спільноту з метою зменшення підтримки Ізраїлю західними країнами. Результатом економічного тиску ОАПЕК стала декларація ради міністрів країн Спільного ринку, яка підтримала позицію арабів. Крім того, майже всі держави Африки розірвали дипломатичні відносини з Ізраїлем. Сформована політична ситуація посилила залежність Ізраїлю від США й виявила справжні масштаби залежності економіки розвинених країн від цін на нафту. У промислових країнах зрослі ціни на нафту спричинили найтяжчу економічну кризу. Водночас ця криза сприяла збільшенню експорту нафти на Захід із Радянського Союзу (що 2022 року призвело до енергетичної кризи вже під час війни Росії та України). Окрім того, що сама по собі криза була спричинена «ззовні» і тому ніяк не могла бути швидко виправлена європейськими урядами, вона, до того ж, призвела до не менш фатальної зміни; вона породила явище «стагфляції».

Потрібно розуміти, що більша частина «післявоєнного консенсусу» або «золотого віку капіталізму» (1945-73 рр.) відбувалася під знаком кейнсіанських реформ (тому цей період називають і «кейнсіанським консенсусом»). У фіскальній політиці розвинених країн сформувалося чітке бачення того, як працює економічний механізм, було створено всі причинно-наслідкові зв’язки та важелі впливу держави на економіку. Кейнсіанство було політикою стимулювання виробництва і попиту, які потребували додаткових грошових одиниць, щоб не допускати дефляції цін і гальмування економічного зростання. Тому кейнсіанці проповідували необхідність підтримки помірної інфляції (натомість пропонували високі темпи економічного зростання і якомога повнішу зайнятість населення). Ця політика, що працювала в мирний час, була абсолютно згубною за «зовнішньої» кризи.

Політика друкарського верстата роздула й без того сильну паливну інфляцію, що потягло за собою всі ціни на ринку, а сам по собі паливний кризис призвів до розорення багатьох компаній і різкого зростання безробіття. Поєднання зростання безробіття та інфляції (які раніше розвивалися так, що зростання одного супроводжувалося зниженням другого) — назвали «стагфляцією», а всю провину поклали на кейнсіанських економістів (але не на Нафтове ембарго). І оскільки кейнсіанство як модель просували лейбористи, то проблеми насамперед зачепили їхню партію. Консенсус серед учених-економістів швидко перейшов від підтримки кейнсіанства до його критики й повернення до ліберальних теорій в економіці. Саме так постає відома нам економічна теорія неолібералізму (центральною темою якої стає боротьба з інфляцією шляхом, зокрема, «жорсткої економії»). Трохи згодом вона оформиться в політичну теорію, і лейбористам доведеться рахуватися з нею як із «науковим фактом».

Лейбористи приймають удар

Після розчарувань у уряді 1960-х років і невдач «ревізіоністських» правих, ліве крило партії під проводом Тоні Бенна і Майкла Фута на початку 1970-х років ставало дедалі впливовішим. Окрім згаданої вище програми Вілсона щодо активної технологічної модернізації, ліві розробили радикальну програму («Лейбористська програма 1973 року»), яка зобов’язувалася спричинити «фундаментальний і незворотний зсув у балансі влади й багатства на користь трудящих та їхніх сімей». У цій програмі йшлося про «далекоглядний суспільний договір між робітниками та урядом», лунало заклик до серйозного розширення державної власності та державного планування. Програму було ухвалено партійною конференцією того ж року, а Гарольд Вілсон публічно прийняв багато положень цієї Програми, лише з кількома малозначущими застереженнями.

Нафтовий кризис зіграв тут подвійну роль. З одного боку, країною на той момент іще керували консерватори, а отже їхня популярність на хвилі різкого падіння рівня життя стрімко зменшувалася. Лейбористи, які теоретично вже явно зсунулися «вліво», на тлі такої катастрофи здавалися ще кращим варіантом. Однак кризис був доволі структурним, і він тривав ще багато років після скасування ембарго, а тому розгрібати основні його наслідки довелося вже лейбористам, а не консерваторам, яких, по суті, змели ще на самому початку катастрофи. У цьому сенсі консерваторам навіть пощастило. Стан економіки не залишав лейбористам простору для маневру. На практиці багато пропозицій їхньої «радикальної» програми було значно пом’якшено, коли лейбористи повернулися до уряду. Загалом лейбористи знову повернулися до влади під проводом Вілсона після загальних виборів у лютому 1974 року, сформувавши уряд меншості за підтримки ольстерських юніоністів. Це були перші загальні вибори з 1924 року, на яких обидві основні партії отримали менш як 40% голосів виборців, і це були перші з шести послідовних загальних виборів, на яких лейбористи не зможуть набрати 40% голосів виборців. Оскільки стабільну коаліцію втримати не вдалося, невдовзі було призначено другі вибори на жовтень 1974 року, на яких лейбористи, все ще з Гарольдом Вілсоном як лідером, усе ж здобули більшість.

На тлі кризи лівої ідентичності (дії СРСР у країнах Європи, вплив маоїстів, В’єтнам і рух хіпі, Париж 68-го, нафтовий кризис і економічний неоліберальний консенсус) у 1970-х роках знову виникла напруженість між лівим і правим крилом лейбористів, що зрештою спричинило катастрофічний розкол у партії в 1980-х роках. Великим критичним питанням було створення ЄЕС (майбутній Європейський Союз), до якого Британія вступила ще напередодні кризу за правління консерваторів. Лейбористи спочатку були проти цього рішення (!), однак, прийшовши до влади, розвернули свою політику на 180 градусів.

Лейбористи приймають удар — Історія партії лейбористів (соціал-демократія Британії)
Гарольд Вілсон

Такий поворот призвів до великого розколу партії та винесення питання про членство в ЄЕС на загальнонаціональний референдум (який усе ж підтримав збереження членства). Це питання, як і питання економічної та соціальної політики, а також розкол на «гейтскеллітів» і «бівенітів», у таких непростих зовнішніх умовах згодом призведе до найбільшого, але вже офіційного розколу партії.

У квітні 1976 року Вілсон несподівано залишив посаду лідера Лейбористської партії. Його замінив Джеймс Каллаган, який негайно вивів із кабінету цілу низку лівих (таких як, наприклад, Барбара Касл). Лейбористський уряд 1970-х років зіткнувся з величезними економічними проблемами й небезпечною політичною ситуацією. Опинившись перед глобальною рецесією та зростанням інфляції, багато традиційних британських галузей обробної промисловості зазнавали краху під тиском іноземної конкуренції. Безробіття й заворушення зростали. Прийнявши консенсус серед економістів щодо того, що кейнсіанство було хибною економічною теорією, а також просто прагматично намагаючись розв’язати проблему високої інфляції (а це й справді проблема, що вбиває економіку, а не примха неолібералів), лейбористи де-факто перейняли неоліберальну політику, що дуже контрастувало з їхньою неймовірно «лівою» партійною програмою, ухваленою 1973 року.

І тим виразнішим було розходження між словом і ділом. У проміжку 1974-1977 рр. реальні наявні доходи впали приблизно на 7%. Частка державних видатків на товари й послуги знизилася з 24,5% у 1973/74 році до 23,5% у 1978/79 році, тоді як загальні видатки (без урахування відсотків за боргом) зменшилися між 1975/76 і 1978/79 роками в реальному вимірі. Пріоритетні послуги для людей з інвалідністю та літніх людей було скорочено в багатьох сферах. Водночас поріг для права на безплатне шкільне харчування було підвищено, і підвищення цін 1977 року призвело до скорочення більш ніж на 500 000 дітей, які харчуються в школі, та до збільшення приблизно на 170 000 кількості дітей, що мають право на безплатне харчування, але фактично його не отримують.

У цей період Шотландія знаходить нафтові родовища в зоні своєї юрисдикції, і знову постає питання про шотландські регіональні права, зростають настрої сепаратизму. Кілька поразок на додаткових виборах означали, що до 1977 року Каллаган очолював уже «уряд меншості» і був змушений укладати угоди з іншими партіями, щоб утриматися при владі. У 1977 році з лібералами під проводом Девіда Стіла було укладено угоду, відому як пакт Lib-Lab, але вона завершилася лише через рік. Після цього було укладено домовленості з Шотландською національною партією та валлійським націоналістичним Пледом Кімру, які дещо подовжували життя уряду. Однак залежність від регіональних партій закономірно спричинила зростання вимог самих цих регіонів. Націоналістичні партії зажадали передачі повноважень своїм країнам в обмін на підтримку уряду. Коли в березні 1979 р. було проведено референдуми про передачу повноважень у Шотландії та Уельсі, референдум в Уельсі було повністю відхилено, а референдум у Шотландії отримав незначну більшість голосів, але не досяг порога в 40% підтримки, на якому наполягав лейбористський уряд. Це призвело до того, що ШНП припинила підтримку уряду, і зрештою це спричинило повалення Каллагана.

Прихід Маргарет Тетчер

Уряди Вілсона й Каллагана спробували боротися з роздутною інфляцією (яка сягнула піка в 26,9% 1975 року), уклавши соціальний договір із профспілками, що запроваджував обмеження зростання заробітної плати. Ця політика спочатку була доволі успішною: інфляція знизилася до 7,4% до 1978 року. Багато хто очікував, що Каллаган призначить загальні вибори восени 1978 року, коли більшість опитувань громадської думки показували, що лейбористи мають невелику перевагу. Однак замість цього він вирішив продовжити політику стримування заробітної плати ще на рік, сподіваючись, що економіка буде у найкращій формі до виборів 1979 року.

Це виявилося великою помилкою. Продовження обмеження заробітної плати було непопулярним заходом серед профспілок, а спроба уряду запровадити «5-відсотковий ліміт» на підвищення заробітної плати викликала невдоволення робітників, і відносини з профспілками розірвалися. Узимку 1978-1979 років відбулися масові страйки з метою підвищення заробітної плати, що серйозно порушило повсякденне життя в країні. Страйки охопили водіїв вантажівок, залізничників, автомобілебудівників, а також працівників місцевих органів влади й лікарень. Ці страйки дістали назву «Зима невдоволення». Нездатність лейбористського керівництва працювати з профспілками, а також припинення підтримки з боку шотландських націоналістів призвели до того, що консерватори змогли висунути «вотум недовіри» й примусити лейбористів до дострокових виборів. Ці вибори завершилися обранням консервативного уряду з «неоліберальною» ідеологією на чолі з Маргарет Тетчер, що остаточно поклало край «післявоєнному політичному консенсусу» (так називають «державу добробуту», негласно підтримувану всіма партіями європейських країн). Дії профспілок під час «Зими невдоволення» використовувалися урядом Маргарет Тетчер для виправдання анти-профспілкового законодавства в 1980-х роках.

Після поразки розкол усередині лейбористів сягнув такого рівня, що 1981 року, у відповідь на обрання колишнього «бівеніта» Майкла Фута лідером партії, колишні члени кампанії «гейтскеллітів» покинули партію, щоб створити більш помірковану «Соціал-демократичну партію». Серед лейбористів, що залишилися, утворилися групи, які намагалися стримувати дрейф партії «вліво» (що стало неминучим після розколу й відходу «правих»). Під проводом Фута в партійному порядку денному дедалі більше переважала політика крайніх лівих. Відповідно, партія вийшла на загальні вибори 1983 року з найлівішим маніфестом, який будь-коли проголошували лейбористи. Тому депутат від Лейбористської партії Джеральд Кауфман назвав його «найдовшою передсмертною запискою в історії». Маніфест містив обіцянки скасувати Палату лордів, одностороннього ядерного роззброєння, виходу з Європейського економічного співтовариства, виходу з НАТО та радикального й широкого розширення державного контролю над економікою і фінансовими інститутами. Це відштовхнуло багатьох прихильників партії. Але «бенніти» (прибічники Тоні Бенна, марксиста в лавах Лейбористської партії) були на підйомі, і опозиція в рядах партії мало що могла вдіяти, аби протистояти маніфесту чи пом’якшити його.

Прихід Маргарет Тетчер — Історія партії лейбористів (соціал-демократія Британії)

Тетчер і війна за Фолклендські острови

Більшість преси, особливо серед тих, хто підтримував консервативний уряд Маргарет Тетчер, критикували як маніфест Лейбористської партії, так і її стиль ведення кампанії, який, як правило, спирався на публічні зібрання й агітацію, а не на засоби масової інформації. Натомість консерватори провели професійну кампанію, що зіграла на побоюваннях виборців щодо повторення «Зими невдоволення». До того ж популярність уряду Тетчер різко зросла на хвилі патріотичних почуттів після перемоги у війні за Фолклендські острови в червні 1982 року, що дало їй змогу оговтатися від початкової непопулярності через зростання безробіття та економічні труднощі («маленькі переможні» будуть актуальні завжди). Справді, Маргарет Тетчер почувалася настільки впевнено, що призначила загальні вибори на червень 1983 року, попри те що не була зобов’язана робити цього ще 12 місяців. На цих виборах лейбористи зазнали нищівної поразки, здобувши лише 27,6% голосів і отримавши 209 місць. Це був їхній найгірший результат на загальних виборах аж від 1918 року. Лейбористи набрали лише на пів мільйона голосів більше, ніж «СДП-Ліберальний альянс», який привернув голоси багатьох поміркованих прихильників старої Лейбористської партії.

1983 року, визнавши власне безсилля, Фут пішов у відставку, і його на посаді лідера партії замінив Ніл Кіннок, який усе ж зумів зрушити партію до центру. Епоха «лівих» у Лейбористській партії завершилася цілковитим крахом. Після цього лейбористи поліпшили свої результати на загальних виборах 1987 року (не тому, що партія стала радикальнішою, а навпаки!). У листопаді 1990 року Маргарет Тетчер пішла з посади прем’єр-міністра, і її місце посів Джон Мейджор. Більшість опитувань громадської думки показали, що лейбористи впевнено випереджали торі, а падіння підтримки торі пояснювалося головно запровадженням непопулярного подушного податку в поєднанні з тим фактом, що економіка впевнено сповзала в рецесію. Однак, що стало великою несподіванкою для всіх, Кіннок привів Лейбористську партію до четвертої поразки поспіль на загальних парламентських виборах 1992 року, і це попри те, що партія була першою за популярністю за даними опитувань, які передбачали або перемогу лейбористів із подальшим формуванням уряду більшості, або «підвішений» парламент — тобто уряд меншості. Після поразки на виборах Кіннок пішов із посади лідера Лейбористської партії, а новим лідером став колишній «гейтскелліт» Джон Сміт. Отже, дрейф партії «вправо» лише посилився. Сміт провів серйозну агітаційну кампанію із запам’ятовуваними жартами й анекдотами. А вже 5 травня 1994 р., лише за тиждень до смерті Сміта, консерватори зазнали великої поразки на виборах до Британської ради, найгіршої за більш ніж 30 років.

«Нові лейбористи»

Джон Сміт раптово помер 12 травня 1994 року від обширного серцевого нападу, що призвело до виборів його наступника, але вектор зміни настроїв у партії зберігався. Тож коли Тоні Блер став лідером партії, він і далі просував її дедалі правіше, значною мірою дотримуючись гейтскеллітівських позицій у сферах економіки та оборони. Як творців і архітекторів так званих «нових лейбористів» найчастіше згадують (поміж самого Блера) ще Гордона Брауна, Пітера Мендельсона, Ентоні Ґідденса та Аластера Кемпбелла. У 1995 році Блер запропонував нарешті переписати пункт IV статуту партії, відмовившись від того, що він назвав «державним соціалізмом» (на противагу власному, «етичному соціалізму»). Партія стала прихильницею зсуву в європейській соціал-демократії 1990-х років, відомого також під назвою «Третій шлях». Хоча ця політика була вигідна Лейбористській партії для підвищення репутації в очах британського електорату, вона відштовхнула багатьох рядових членів партії, ветеранів, які аж ніяк не збиралися дистанціюватися від ідеалів соціалізму на користь політики вільного ринку.

Уперше як гасло «новий» лейборизм з’явився в проєкті маніфесту 1996 року «Нові лейбористи, нове життя для Британії». При цьому автоматично виник термін «старі лейбористи», який іноді використовують коментатори для опису лівіших членів партії або тих, хто має міцні зв’язки з профспілками.

«Модернізація» політики лейбористської партії та непопулярність консервативного уряду Джона Мейджора, разом із добре скоординованим використанням PR, значно підвищили привабливість лейбористів у «середній Англії». Партія дбала про те, щоб завоювати потенційних виборців, які раніше підтримували консерваторів, тому зобов’язалася дотримуватися планів бюджетних видатків ще попереднього, консервативного (неоліберального) уряду, а також не підвищувати базову ставку прибуткового податку. Зокрема тому партія виграла вибори 1997 року з переконливою більшістю в 179 голосів. Тоні Блер став прем’єр-міністром, і цим започаткував нову епоху в історії Великої Британії, а зокрема й для своєї партії.

Успіх був приголомшливий: це була найбільша лейбористська більшість за всю історію і найбільший зсув у бік цієї політичної партії з 1945 року. Усі можливості були відкриті. Протягом наступного десятиліття було проведено широкий спектр прогресивних соціальних реформ, мільйони людей вирвалися з бідності за час перебування лейбористів при владі, головно внаслідок різних податкових реформ і реформ допомог. Розширилися права автономії Шотландії, Ірландії та Уельсу. Але після другої й третьої перемог на виборах 2001 та 2005 років значення нового бренду лейбористів зменшилося.

«Нові лейбористи» — Історія партії лейбористів (соціал-демократія Британії)

Блер зі своїм першим кабінетом міністрів, травень 1997 р.

Одразу після того, як Гордон Браун став канцлером від команди Блера, він надав Банку Англії повноваження встановлювати базову процентну ставку у Великій Британії автономно від ЄС, як було погоджено 1992 року в Маастрихтському договорі. Це рішення було популярним серед британського фінансового істеблішменту в Лондоні, прихильності якого Лейбористська партія домагалася від початку 1990-х років. Уряд Блера вирішив не вступати до єврозони і не запроваджувати євро як валюту замість фунта стерлінгів. Це рішення загалом підтримали британська громадськість, усі політичні партії Великої Британії, а також засоби масової інформації.

За правління Блера відбулися значні зміни в законодавстві, що стосувалося прав лесбійок, геїв, бісексуалів і трансгендерів. Перелік ухвалених на їхню користь законів обчислюється десятками. Під час свого першого терміну на посаді прем’єр-міністра Блер підвищив податки; запровадив національну мінімальну заробітну плату та деякі нові права у сфері працевлаштування; здійснив значні конституційні реформи. З іншого боку, він проводив істотні ринкові реформи в секторах освіти та охорони здоров’я; запровадив плату за навчання студентів; прагнув скоротити певні категорії соціальних виплат, посилив поліцію (зокрема й на тлі терористичних загроз) і провів чимало непопулярних заходів. Згідно з одним дослідженням, у плані сприяння соціальній рівності перший уряд Блера «виявився найперерозподільнішим за десятиліття; він наблизився до уряду Гарольда Вільсона 1960-х років». Наприклад, із 1997 по 2005 рік усі допомоги, призначені для дітей через податкові пільги, дитячі виплати та підтримку доходів, зросли на 72% у реальному вираженні. Також було поліпшено фінансову підтримку пенсіонерів, і до 2004 року найбідніша третина пенсіонерів стала жити на 1750 фунтів стерлінгів на рік краще, ніж за попередньої системи. Загалом правління Блера було значно «соціальнішим», ніж це заведено уявляти в лівих спільнотах. Багато його досягнень замовчуються (особливо великі й успішні реформи в охороні здоров’я на другий термін правління), а недоліки випинаються.

Ймовірний переломний момент настав тоді, коли Блер суперечливо об’єднався з президентом США Джорджем Бушем-молодшим у підтримці війни в Іраку, що призвело до втрати ним значної частини політичної підтримки. Хоча на загальних виборах 2005 року лейбористів переобрали на третій термін, вони здобули вже скорочену більшість у 66 місць і лише 35,2% загальнонародного голосування. У вересні 2006 року Блер оголосив, що протягом року піде з посади лідера. Він залишався на своїй партійній посаді до червня 2007 року, коли його змінив його партійний суперник, але загалом однодумець, неолейборист Гордон Браун. За нього також зберігався цілком соціальний курс, попри загальну лібералізацію економіки. Серед прикладів, яких можна навести значно більше: мінімальне встановлене законом право на оплачувану відпустку було збільшено з 4,8 до 5,6 тижня на рік, запроваджено додаткові штрафи для роботодавців, які виплачують заробітну плату нижчу за національний мінімум, а батьки з дітьми віком до 16 років отримали встановлене законом право вимагати гнучкий графік роботи. Додаткові правила відпустки по догляду за дитиною 2010 року надали батькам можливість ділити відпустку по догляду за дитиною, яку мати могла взяти на роботі, що дало батькам більшу гнучкість у питаннях догляду за дітьми. Закон про аутизм 2009 року було ухвалено для поліпшення послуг і підтримки дорослих з аутизмом. І ще багато іншого було ухвалено за правління Брауна.

Період в опозиції та новий ренесанс

Само собою, світова криза 2007 року, що впала на плечі Брауна, остаточно добила популярність партії. На виборах до Європарламенту 2009 року партія посіла третє місце за кількістю голосів (2 381 760, або 15,7 %) і здобула 13 мандатів — удвічі менше, ніж консерватори, і стільки ж, скільки популістська «Партія незалежності Сполученого Королівства». А вже на виборах у Британії 2010 року партія зазнала остаточної поразки. Тоді лейбористи з 29,0% голосів отримали друге за величиною число місць (258). Консерватори з 36,5% голосів здобули найбільшу кількість місць (307), але жодна партія не мала абсолютної більшості, а це означало, що лейбористи все ще могли залишитися при владі, якби їм удалося сформувати коаліцію бодай з однією меншою партією. 10 травня 2010 року, після того як переговори про формування коаліції з ліберальними демократами провалилися, Браун оголосив про свій намір піти з посади лідера перед конференцією Лейбористської партії, але наступного дня подав у відставку з посад прем’єр-міністра та лідера партії.

Наступні вибори керівництва партії виграв Ед Мілібенд. Він наголошував на необхідності «відповідального капіталізму» та на потребі більшого втручання держави для перебалансування економіки від фінансових послуг. Він виступав за жорсткіше регулювання банків та енергетичних компаній і часто говорив про необхідність кинути виклик корисливим інтересам і підвищити інклюзивність у британському суспільстві. У 2012 році він запровадив брендинг «One Nation Labour». А в березні 2014 року партія реформувала внутрішні виборчі процедури, зокрема замінила систему колегії виборців на «один член, один голос». Масове членство заохочувалося шляхом створення класу «зареєстрованих прихильників» як альтернативи повному членству. Члени профспілок також мали б явно погодитися, а не відмовитися від сплати внеску до партії. Унаслідок цього партія пережила ренесанс у плані зростання членства після попереднього обвалу наприкінці 70-х років.

Період в опозиції та новий ренесанс — Історія партії Лейбористів...

Графік, що показує кількість членів Лейбористської партії

Після загальних виборів 2015 року та чергової поразки лейбористів Мілібенд пішов з посади лідера партії, а Гаррієт Гарман стала тимчасовою лідеркою. Невдовзі Лейбористська партія провела вибори керівництва, на яких переміг Джеремі Корбін, тоді член «Соціалістичної виборчої групи», якого на початку виборів вважали другорядним кандидатом: він отримав висунення лише від 36 депутатів — на одного більше, ніж було потрібно для подолання порога висування, і підтримку лише 16 депутатів. Під час виборів керівництва Лейбористська партія зіткнулася з потоком заяв на членство, причому більшість нових членів, як вважалося, були прихильниками Корбіна. Його обрали лідером, і він набрав 60% голосів. Кількість членів продовжувала зростати після його перемоги; за рік вона перевищила 500 000, що зробило партію найбільшою політичною силою в Західній Європі. Причиною цього був той факт, що Корбін був радикально лівим за мірками британської політики, практично марксистом. Після кризи 2007 року та тривалої критики неолібералізму в суспільстві знову виник запит на таку ідеологію. Попит з’явився, а пропозиція не встигала за ним. Така ситуація зберігається й досі, але багато радикально лівих політиків усе ж відлякують електорат своєю підозріло лояльною політикою щодо країн, які оголосили нову холодну війну «Заходу», особливо відштовхує електорат підтримка арабських країн, тоді як найважливішою соціальною проблемою Європи стала проблема мігрантів із Близького Сходу (та й усіх мігрантів узагалі, чи то з Індії, чи з України). Зсув населення в бік націоналізму й расизму став чудовим підґрунтям для зростання популярності праворадикальних партій.

Невдовзі в партії виникла напруженість через лідерство Корбіна, особливо після референдуму щодо Brexit 2016 року. Багатьох у партії обурило те, що Корбін не вів активної кампанії проти Brexit; він був лише «млявим» прихильником збереження членства в Європейському Союзі й відмовився приєднатися до Девіда Кемерона в агітації за позицію «Залишитися в ЄС». Після референдуму, який призвів до виходу з ЄС, 21 член Тіньового кабінету подав у
відставку, а сам Корбін програв винесений у партії вотум недовіри з рахунком 172-40, що спричинило нові вибори керівництва, на яких він знову здобув переконливу перемогу, отримавши 62% підтримки серед членів Лейбористської партії.

У квітні 2017 року прем’єр-міністерка від консерваторів Тереза Мей призначила позачергові вибори на червень 2017 року. Корбін опирався тиску всередині своєї партії з вимогою провести референдум щодо можливого угоди про Brexit, натомість зосередившись на охороні здоров’я, освіті та припиненні політики жорсткої економії. Хоча лейбористи розпочали кампанію з відставанням у 20 пунктів, вони кинули виклик очікуванням, здобувши 40% голосів, що стало їхньою найбільшою часткою з 2001 року і найбільшим зростанням частки голосів на одних загальних виборах із 1945 року. Партія здобула чистий приріст у 30 місць, а консерватори втратили свою загальну більшість.

Із 2016 року Лейбористська партія зіткнулася з критикою за нездатність упоратися з антисемітизмом (по суті, та сама проблема зі ставленням до арабських мігрантів і взагалі до конфлікту Ізраїлю та Палестини). Критика була спрямована також на Корбіна. Розслідування Чакрабарті очистило партію від поширеного антисемітизму, але виявило «часом токсичну атмосферу». Високопоставлені члени партії, зокрема Кен Лівінгстон, Пітер Віллсман і Кріс Вільямсон, залишили партію або були відсторонені через інциденти, пов’язані з антисемітизмом. У 2018 році виникли внутрішні розбіжності щодо ухвалення робочого визначення антисемітизму, і 68 рабинів виступили з критикою керівництва. На цю проблему посилалися кілька депутатів, які залишили партію, щоб створити Change UK. Розслідування Комісії з питань рівності та прав людини виявило, що партія відповідальна за три порушення Закону про рівність, зокрема за переслідування та політичне втручання в скарги на антисемітизм.

Під час загальних виборів 2019 року лейбористи вели кампанію на основі маніфесту, який вважався найрадикальнішим за останні десятиліття, більше нагадуючи політику лейбористів 1970-х років, ніж наступних десятиліть. Він включав плани націоналізувати найбільші енергетичні компанії країни, National Grid, водну галузь, Royal Mail, залізниці та широкосмуговий підрозділ BT. Однак на виборах лейбористи здобули найменшу кількість місць із 1935 року (ймовірно, через допущення виходу з ЄС, бо, якщо не рахувати партійних членів, більшість виборців партії не були євроскептиками). Після поразки лейбористів на загальних виборах 2019 року Корбін оголосив, що піде з посади лідера.

Період в опозиції та новий ренесанс — Історія партії Лейбористів...

Корбін під час кампанії 2019 року

4 квітня 2020 року Кір Стармер був обраний лідером Лейбористської партії в розпал пандемії COVID-19. За час свого перебування на посаді лідера опозиції Стармер переорієнтував партію з лівого напряму на лівоцентристський і політичний центризм та наголосив на важливості викорінення антисемітизму всередині партії. Стармер привів Лейбористську партію до перемоги на місцевих виборах у 2023 і 2024 роках. У 2023 році Стармер поставив перед своїм урядом п’ять завдань, спрямованих на розв’язання таких питань, як економічне зростання, охорона здоров’я, чиста енергія, злочинність і освіта.

Під час загальних виборів 2024 року лейбористи зберегли впевнену перевагу, а їхній маніфест зосереджувався на економічному зростанні, реформі системи планування, інфраструктурі, чистій енергетиці, охороні здоров’я, освіті, догляді за дітьми, конституційній реформі та зміцненні прав трудящих. Стармер привів лейбористів до переконливої перемоги з більшістю у 174 голоси, поклавши край чотирнадцятирічному правлінню консерваторів. Він змінив консерватора Ріші Сунака на посаді прем’єр-міністра 5 липня 2024 року, ставши першим прем’єр-міністром-лейбористом після Гордона Брауна у 2010 році та першим, хто виграв загальні вибори після Тоні Блера у 2005 році. Одним із перших призначень Стармера до кабінету міністрів стало призначення Рейчел Рівз на посаду канцлерки казначейства, що зробило її першою жінкою, яка обійняла цю посаду.

Хоча Стармер і переміг, а також часто вважається, що завдяки зсуву «праворуч» і прийняттю стратегії Тоні Блера, фактично за нього проголосувало менше людей, ніж навіть на попередніх виборах за Корбіна. Рішучу перемогу він здобув завдяки особливостям мажоритарної виборчої системи у Британії та провалу політики консерваторів після виходу з ЄС. Далеко не факт, що політика Стармера справді є тим, що потрібно для подолання кризи, і цілком можливо, що така переконлива перемога швидко обернеться ще більшою поразкою та черговим сплеском популярності радикальних правих на тлі невдоволення міграційною політикою.

Що буде далі, ніхто не може знати (прим.: статтю написано на початку липня 2024 року), принаймні Стармер уже оголосив про плани націоналізації залізничного транспорту і, можливо, буде радикальнішим лівим, ніж від нього очікували. У будь-якому разі варто побажати лейбористам удачі. А ми завершуємо на цьому наш тривалий історичний екскурс у парламентську історію Великої Британії.

Матеріали за темою

Краткое содержание книги Карла Фогта «Политические задачи оппозиции в наше время» (1849)→Либеральный манифест Андорры (2017)→Либеральное воззвание из Рима (1981) – Либеральный интернационал→Беглые тезисы про мировую гражданскую войну→

Стежте за проєктом

Нові статті та короткі нотатки