«Обов’язки людини» (1841–1860), або огляд філософії Джузеппе Мадзіні

Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen

Стаття про життя і філософію Джузеппе Мадзіні — буде тут.

Огляди на інші книжки Мадзіні: 1. «Лист до Карла Савойського»; 2. «Філософія музики»; 3. «Віра і майбутнє»; 4. «Політичні твори»; 5. «Ранні естетичні твори»; 6. «Пізні естетичні твори».

«Обов’язки людини», або людські обов’язки, — це теорія філософії права, вперше органічно сформульована Джузеппе Мадзіні як наслідок і реакція на різні твердження про права та декларації прав людини. На думку Мадзіні, ці дві доктрини, тобто права й обов’язки, не цілком суперечили одна одній, а радше, навпаки, доповнювали одна одну. Пізніше ця доктрина — радикально змінена у своїх передумовах і глибоко спотворена — стала засадничою для фашизму, головно завдяки працям філософа Джованні Джентіле та юриста Альфредо Рокко, настільки, що оригінальну працю було заборонено у фашистській Італії. По суті, це один із маніфестів консервативної політичної етики, і фашисти надихалися нею зовсім не випадково. Але сам Мадзіні, звісно, постать дещо складніша й суперечливіша. Почасти його можна було вважати навіть лібералом і демократом. А тому ми вирішили розібратися з його спадщиною для себе й самостійно прочитати основні його твори, щоб переконатися, наскільки сам Мадзіні був фашистом до фашизму, і наскільки армія його шанувальників має рацію, коли намагається виправдати свого кумира.

У цій статті ми прочитаємо працю Мадзіні вже за її підсумковим виданням 1860 року, хоча початок її було покладено 1841 року, а перші публікації розпочалися 1844-го. Її видавали поступово, в різних журналах, і лише до 1860 року вона була остаточно відредагована й видана у вигляді повноцінної книжки. Уже на обкладинці книжки красується цікавий девіз: «Мислення і дія. Бог і народ». Цим Мадзіні водночас показує і свою побожність, що пронизує всі його книжки, і орієнтованість на практику. Далі ми напишемо коментар до кожного розділу його книжки, тож наведемо відразу ж зміст з оригіналу:

• Частина перша:
• I. Звернення до італійських робітників
• II. Бог
• III. Закон
  • Частина друга:
  • IV. Обов’язки перед людством
  • V. Обов’язки перед батьківщиною
  • VI. Обов’язки перед родиною
  • VII. Обов’язки перед самим собою
• Частина третя:
• VIII. Свобода
• IX. Освіта
• X. Асоціація — Прогрес
• XI. Економічне питання
  • XII. Висновок

Усього 12 розділів, де самих лише назв досить, щоб зрозуміти: перед нами дуже консервативний твір. Ми об’єднали їх у групи по 3–4 розділи, щоб було зручніше. Але для початку — невеликий екскурс у тематику. У давнину майже всі цивілізації, що мали правові кодекси, завжди й послідовно стверджували лише обов’язки підданих або громадян одне перед одним, перед своєю країною та перед своїм сувереном. Першою — зародковою — формою людського права, вочевидь, був civis romanus sum, який, однак, слід розглядати радше як форму привілею римських громадян, аніж як універсальне право, навіть після поширення громадянства на всіх вільних людей Імперії 212 року. Із появою — після XVII століття — концепцій природного права та теорії «прав людини» як захисту особистості від сваволі влади, а також концепції особистості як носія «самоочевидних прав» (а не як об’єкта милостивого надання привілеїв сувереном), виникла потреба міркувати про їхнє логічне дзеркальне відображення — «обов’язки».

Таким чином, усвідомлюється контраст між індивідом і суспільством, який, на думку більшості сучасних істориків, нібито не був відомий до настання сучасності, оскільки індивіда не розглядали як істоту, окрему від своїх однолітків і від соціального організму, що його породив або в якому він жив (і нібито не випадково, що головним покаранням для давніх було вигнання). Тож не мало існувати реального контрасту між індивідуальними здібностями, які могли бути законно виражені (які ми сьогодні називаємо «правами»), і обмеженнями цих здібностей, а також індивідуальними жертвами, яких вимагали суспільство і держава («обов’язками»). Простіше кажучи, якщо приймати стандартну версію, то до Нового часу люди мислили права й обов’язки в певній нерозривній єдності, а індивід був щільно вписаний у суспільство. Але коли індивідуалізм розвинувся до такого рівня, що зміг кинути виклик старим порядкам, з’являється усвідомлена теорія особистих свобод і прав людини, але теорія обов’язків ще не була сформульована як щось настільки ж усвідомлене. Можна було просто посилатися на старі порядки на противагу новим теоріям, але цього вже було недостатньо. Саме цю порожнечу намагається заповнити Мадзіні. Хоча вважається, що вислів «обов’язки людини» офіційно з’являється в законі, який установлює культ Вищої Істоти, ухваленому під час Французької революції з волі Робесп’єра (травень 1794 р.):

«Єдиний культ, що відповідає Вищій Істоті, — це виконання обов’язків людини».

Звернення до італійських робітників: Божественні закони (розділи I-III)

У книзі «Обов’язки людини», остаточно завершеній і опублікованій 1860 року, Мадзіні мав намір викласти свій підхід, що відбиває теорію прав людини на класовій (книга звертається до пригноблених робітничих мас), а також націоналістичній і глибоко християнській основі. Не лише марксисти чи позитивісти звертаються до широких мас і робітничого класу у своїх теоріях, пропонуючи свої праці як ідейну зброю для визволення. Як виявилося, Мадзіні тут не виняток. Його книгу передує звернення до робітничого класу Італії: «Вам, сини й дочки народу, я присвячую цю невелику книгу, в якій я виклав принципи від імені народу і завдяки яким ви, якщо забажаєте, виконаєте свою місію в Італії: місію республіканського поступу для всіх і визволення для себе». Він сподівається, що ідеї з його книги почнуть передавати з уст в уста, і тим самим вона швидко заволодіє умами всього народу Італії. І навіть не сподівається, а буквально просить людей вдатися до такого горизонтального поширення ідей. Уже з перших рядків передмови він заявляє про свій гуманістичний антропоцентризм, каже нам, що з дитинства бачить у ближньому своєму лише Людину, і лише після цього — уже багатого чи бідного тощо. Він одразу зізнається в любові до народу, заявляє, що «народ» — фундамент нації, і т. д. А однією з найважливіших чеснот називає схильність до самопожертви. Ба більше, не забуває Мадзіні й про критику конкурентів, а саме французьких філософів і соціалістів, обіцяючи народові рівно ті самі результати, а саме скасування найманої праці і кооперативні асоціації, але вже на християнській ідейній основі:

«Я розумів, що Вітчизна, Єдина Вітчизна рівних і вільних людей, не постане з аристократії, яка ніколи не мала колективного й ініціатичного життя серед нас, і не з монархії, що проникла в XVI столітті, йдучи слідом за чужинцями й не маючи власної місії» … «Я розумів, що треба звільнитися від ярма найманої праці й поступово, за допомогою вільних асоціацій, зробити Працю господарем землі та капіталів Італії — і, перш ніж соціалізм французьких сект заплутає це питання, я говорив про це. Я розумів, що Італія, в тому вигляді, в якому її передчувають наші душі, не існуватиме доти, доки Моральний Закон, визнаний і поставлений вище за всіх тих, хто ставить себе посередниками між Богом і Народом, не скине основу всієї тиранічної влади — Папство — і я говорив про це».

У підсумку виходить, що перед нами, справді, не просто націонал-демократ, а навіть націонал-соціаліст (!). Хоча він і відрізняється від своїх пізніших послідовників (нацистів) менш вираженим консерватизмом. Тут, принаймні, пропонується ліквідувати папство, встановити республіку замість монархії, придушити аристократію і скасувати найману працю. У цьому плані Мадзіні виглядає навіть «лівішим», ніж сен-симоністи й сам Огюст Конт. Підбираючись до кінця свого присвячення, Мадзіні називає дві пошесті, які: «уражають заможніші класи й загрожують підірвати італійський поступ: макіавеллізм і матеріалізм. Перша, жалюгідна маска для науки нещасного Великого, віддаляє вас від любові та щирого, відданого й сміливого поклоніння Істині; друга неминуче тягне вас, разом із культом інтересів, до егоїзму й анархії». Отже, Мадзіні прямо називає себе ворогом філософського матеріалізму. Він убирає це в банальну проповідь боротьби Добра зі Злом і закликає народ міцніти у своїй вірі в Бога, щоб привести Добро до перемоги. Оскільки він завершує на цьому, то в результаті здається, ніби вся книга присвячена критиці матеріалізму й макіавеллізму.

Насамперед нам пояснюють структуру книги й те, чому йтиметься саме про обов’язки. При цьому Мадзіні відразу поводиться в дусі релігійного проповідника, вживаючи характерні для таких людей звернення: «Я хочу говорити з вами так, як підказує мені серце, про найсвятіші речі, які ми знаємо: про Бога, про людство, про нашу країну, про нашу родину. Слухайте мене з любов’ю, як і я говоритиму з вами з любов’ю. Мої слова — це слова переконання, що визріли за довгі роки страждань, спостережень і вивчення. Обов’язки, на які я вам вкажу, я прагну і прагнутиму виконувати, доки живу, у міру своїх можливостей. Я можу помилятися, але не в своєму серці. Я можу обманювати себе, але не вас. Тож слухайте мене по-братньому». Але щоб переконати робітників у своїй етичній системі, Мадзіні насамперед пояснює, чому він відкидає утилітаризм і соціалізм, і чому замість зростання добробуту пропонує самопожертву й аскетизм. Усе це звучить неприємно й контрпродуктивно, тож треба відразу виставити запобіжники проти можливого невдоволення читача. 

Насамперед Мадзіні звинувачує лібералів і соціалістів у популізмі. Легко обіцяти гори золота, не знаючи навіть, як їх досягти. На підтвердження він наводить модну банальність, улюблену, зокрема, й марксистами: історію про те, як ліберали обіцяли, що зростання свобод приведе до добробуту всіх. Свобода, рівність, братерство — казали вони. Але ось уже кілька десятиліть нібито існує режим свободи, а рівень життя такий самий низький, як і раніше. Свобода в правах не привела до свободи можливостей. Окрім цього, Мадзіні змальовує всі декларації прав людини тощо як інструмент цього самого обману. Що б там не було проголошено, реальних прав у народу щоразу виявляється менше. А якщо озвучені права хтось і має, то це заможні класи суспільства. Тому вони цілком щиро боролися за свободи й проти різних тиранів, але це була боротьба не за свободи для всього народу, а за свободи для обраної касти багатіїв. Отже, вся ця теорія прав людини була суцільним обманом (порівняйте це з критикою прав людини у марксистів, зокрема у Алена Бадью). 

«Положення людей не поліпшилося; навпаки, воно погіршилося і продовжує погіршуватися майже в усіх країнах; і особливо тут, де я пишу, ціни на предмети першої необхідності неухильно зростають, заробітна плата робітників у багатьох галузях промисловості неухильно знижується, а населення збільшується».

Багатство різних країн зростає рік у рік, а рівень життя залишається незмінним або й узагалі падає! Чому виникає таке дивне явище нерівності за зростання продуктивних можливостей? Відповідь Мадзіні виявляється не зовсім такою, як у соціалістів. Насамперед він заявляє, що це через відсутність освіти. Але також через брехливу теорію прав, не підкріплену теорією обов’язків! Люди через найрізноманітніші свободи й нову віру у свої права — грубо кажучи, нахабніють і стають надто егоїстичними. Я маю право на те, я маю право на це — Я, Я, Я. Це призводить до анархії не лише практичної, а й духовної. Торжествує принцип «кожен сам за себе», і людина цікавиться тільки своїми правами. А в такій стихійній війні всіх проти всіх, само собою, виживають найсильніші, коштом пожирання слабких. І ось цю систему нам і потрібно зупинити, причому, звісно ж, рятівним виходом буде загальний альтруїзм, взаємодопомога тощо.

Сама критика вад капіталізму тут дуже типова, і вона займає багато місця. Детально цитувати її ми тут не будемо. Але звучить це як найзвичайніша пропаганда соціалізму, і якщо вирвати цю критику з контексту та підписати іменем якогось Леніна, то далеко не кожен зрозуміє, у чому підступ. Власне, так Мадзіні й підводить нас до висновку, що теорія, яка поставила в центр усього матеріальний добробут, приводить лише до злиднів для мас. А от теорія альтруїстичної взаємодопомоги зможе допомогти стражденній меншості, особливо якщо нею запалити уми заможних еліт. І тут же прямо заявлено, що матеріалізм поганий, бо з такими ідеями в головах люди не захочуть помирати на фронтах, захищаючи Батьківщину:

«Після того як ви всіляко переконували його, що мета життя — добробут, невже ви раптом накажете йому пожертвувати своїм добробутом і самим життям заради визволення своєї країни від чужинців або заради забезпечення кращих умов для класу, до якого він не належить? Після того як ви роками говорили з ним в ім’я матеріальних інтересів, невже ви сподіваєтеся, що він, побачивши перед собою багатство і владу, не простягне руки й не захопить їх, навіть ціною своїх братів?».
…
«Чому б їм не віддати перевагу відпочинку перед неспокійним життям, сповненим конфліктів і небезпек, яке одного дня може закінчитися у в’язниці, на ешафоті або у вигнанні?. На жаль, це історія більшості сучасних італійців, просякнутих старими французькими ідеями: дуже сумна історія; але як її можна перервати, якщо не змінивши принцип, від якого вони відштовхуються і яким керуються?».

Не дивно, що з таким консервативним підходом Мадзіні дуже критично ставиться до Франції — оплоту епікурейського матеріалізму у XVIII столітті. Але навіть критикуючи французів, він знаходить серед них приклади для наслідування і називає насамперед християнського соціаліста, кумира для Огюста Конта та багатьох інших соціалістів консервативного спрямування — Ламенне (див. статтю). Цього соціаліста Мадзіні називає майже своїм однодумцем, борцем за Обов’язок проти Права. Загалом Мадзіні постійно повертається до питання освіти народу, бо його мета — підпорядкувати індивіда Суспільству, або Людству, тобто певним цілям, більшим за нього самого. Він не хоче, щоб індивід міг захищати себе якимось природним правом, коли це право входить у суперечність із цілями та завданнями держави. Але також він не хотів би нав’язувати цю ієрархію силою, інакше він був би просто реакціонером, який пропонує майже те саме, що й монархісти. Тому Мадзіні хоче замість сили використати освіту! Не змушувати людей, а переконати їх, що вони мають служити благу суспільного організму. 

«З теорією прав ми можемо повстати й подолати перешкоди, але ми не можемо встановити міцну й довговічну гармонію між усіма елементами, що становлять націю. З теорією щастя, добробуту, поставленою як головна мета життя, ми сформуємо егоїстичних людей, що поклоняються матерії, які принесуть старі пристрасті в новий лад і зіпсують його за кілька місяців. Тому йдеться про пошук виховного принципу, що перевершує таку теорію, принципу, який спрямовує людей до кращого, навчає їх постійності в самопожертві, пов’язує їх із братами, не роблячи їх залежними від ідей однієї людини чи від сили всіх. І цей принцип — ОБОВ’ЯЗОК. Ми повинні переконати людей у тому, що вони, всі діти одного Бога, мають бути тут, на землі, виконавцями єдиного Закону — що кожен із них повинен жити не для себе, а для інших — що мета їхнього життя полягає не в тому, щоб бути більшою чи меншою мірою щасливими, а в тому, щоб робити кращими себе й інших — що боротьба з несправедливістю та омана́ми на благо своїх братів, де б вони не траплялися, є не лише правом, а й обов’язком: обов’язком, яким не можна нехтувати без провини — обов’язком усього життя. Італійські робітники, брати мої! Ви мене добре розумієте. Коли я кажу, що знання своїх прав недостатнє для досягнення значних і тривалих поліпшень, я не прошу вас відмовитися від цих прав; я лише кажу, що вони є лише наслідком виконання обов’язків, і що ми повинні почати з останніх, щоб досягти перших. І коли я кажу, що, пропонуючи щастя, добробут, матеріальні інтереси як мету життя, ми ризикуємо породити егоїстів, я не маю на увазі, що ви не повинні дбати про них; я кажу, що матеріальні інтереси, переслідувані самі по собі, запропоновані не як засіб, а як мета, завжди призводять до цього дуже сумного результату».

Підсумовуючи, можна сказати, що в основі теорії Мадзіні лежить ідея природного права, яка розглядає людину як божественне творіння і, отже, як суб’єкта права за небесною волею. Однак до цієї концепції Мадзіні додає роздуми про глибокий розрив між проголошеними правами та сутнісними — тобто доступними — правами. Він доходить висновку, що проголошення індивідуальних прав лише атомізувало людей, позбавивши їх захисту, який колись гарантували соціальні обмеження, і по суті звівши користування проголошеними правами до простого закону сильнішого, де небагато впливових осіб — капіталісти й аристократи — користуються цими правами на шкоду більшості пригноблених і експлуатованих мас. Мадзіні далі стверджує, що коли людина у своєму прагненні до справедливості керується вимогою прав і бажанням особистого щастя, її дії не можуть привести до справжнього поліпшення умов людського життя, оскільки її новаторський потенціал слабшатиме після досягнення мети. З цієї причини необхідно запровадити новий виховний принцип, який спонукає людину діяти з почуття обов’язку забезпечити кращі умови не для себе, а для інших, у прагненні до прогресу всього людства. Завершується звернення до робітників посиланнями на Ісуса Христа, який апелював не до користі й добробуту для мас, а до принципів любові, обов’язку тощо: «Ми прагнемо до того, щоб Бог царював на землі так само, як Він царював на небесах, або, радше, щоб земля була підготовкою до небес, а Суспільство — спробою поступово наблизитися до Божественної думки».

Закінчивши посиланнями на Ісуса, автор відкриває другий розділ книги під назвою «Бог» і з порога заявляє, що: «Початки ваших обов’язків лежать у Бозі. Визначення ваших обов’язків міститься в Його законі. Поступове відкриття й застосування Його закону належить людству. Бог існує. Нам не потрібно і не хочеться доводити це вам: спроба зробити це здавалася б блюзнірством, так само як заперечення — безумством. Бог існує, бо існуємо ми. Бог живе в нашій совісті, у совісті людства, у всесвіті, що нас оточує». Мадзіні тут не церемониться й відмовляється вести дискусії з атеїстами. Для нього атеїзм — це не філософська позиція, а патологія або моральне потворство. Він стверджує, що перший атеїст був просто злочинцем, який хотів приховати свої злодіяння від єдиного свідка, від якого не сховаєшся, — від Бога. Але найцікавіше починається там, де він відкриває вогонь одразу на два фронти, критикуючи два панівні забобони свого часу.

• По-перше, дістається прихильникам секуляризму й лібералам, які пропонують відокремити релігію від політики. Їхню позицію — «вірте у що хочете, але давайте разом займатися земними справами» — Мадзіні вважає рецептом анархії. Без єдиної віри, стверджує він, немає спільного Обов’язку, а є лише інтереси. Так ми приходимо до анархії та егоїзму. Без вищого Закону немає підстав для рівності й братерства, а суспільство неминуче підкоряється грубій силі. І де панують інтереси, там неминуче перемагає найсильніший, а загальне виборче право перетворюється на тиранію більшості. В ідеалі Мадзіні має бути якась спільна національна воля, не просто 50% голосів із лишком, а єдиний порив! І забезпечити його може лише релігія! 
• По-друге, і це показує Мадзіні як постать не зовсім ортодоксальну, він обрушується на релігійних аскетів і церковників, які закликають зневажати земне життя заради небесного. «Земля — це бруд, життя — це один день на тлі вічності», — так кажуть вони. Мадзіні ж перевертає цю логіку. Для нього Земля — це священна майстерня, місце для творчої праці та вдосконалення. Бог є Думка і Дія: «бо немає в Ньому думки, яка не втілювалася б у дію», а отже, пасивне споглядання Йому огидне. Виходить, що молитися треба не в келії, а в гущі соціальної боротьби. Людина, оскільки вона створена за образом і подобою Бога, зобов’язана діяти, перетворюючи божественний задум на реальність («нехай прийде Царство Твоє… на землі»). Він намагається трохи легітимізувати матерію. Недарма ж Бог помістив нас у матеріальний світ і оточив нас матерією? Або, як каже сам Мадзіні: «Матеріальні сили навколо нас — наші знаряддя; ми не повинні відкидати їх, ми маємо спрямовувати їх на добро».

Тут ми бачимо не лише те, що Мадзіні міркує так само, як Маркс, щодо критики споглядального життя, а й те, як спритно Мадзіні сакралізує політику. Він стверджує, що всі великі злами в історії, зокрема скасування рабства, відбувалися завдяки релігійним трансформаціям. Так само і навпаки. Кастова система Індії випливає з її релігії. А отже, релігії керують суспільством, і тому навіть об’єднання Італії та соціальні реформи — усе це неможливо без божественної санкції. Без Бога у вас є лише «Право» і «Сила» (привіт, Гоббсе), а отже — неминуча тиранія, чи то тиранія монарха, чи то тиранія Бонапарта, породжена революцією без сакрального стрижня. Він постійно повторює — моліться, моліться, моліться, і працюйте в поті чола. Мадзіні постійно зберігає настрій християнського проповідника, подекуди надмірно. Він нагадує, що без Бога немає спасіння, немає Обов’язку й немає керівного принципу. Без віри в Провидіння все здаватиметься випадковим і дріб’язковим, швидко запанує анархія тощо. Мадзіні боїться всього матеріалістичного, зокрема номіналізму, відсутності віри в закони природи як субстанційні сутності, відсутності платонівських Ідей як міри для правильних і неправильних означень у світі окремих речей і багато чого іншого. Він закостенілий консерватор. 

«Без Бога немає іншого правителя, крім Факту: Факту, перед яким завжди схиляються матеріалісти, чи то Революція, чи Бонапарт».

Але що цікаво, Мадзіні вже в 1840–60-х роках проголошує Протестантизм джерелом капіталізму: «Переоцінюючи принцип, що міститься в протестантизмі, від якого протестантизм сьогодні відчуває потребу відмовитися, — виводячи всі свої ідеї виключно з незалежності особистості, — до чого ви прийшли? До анархії, тобто до пригноблення слабких у торгівлі; до свободи, тобто до глузування зі слабких, які не мають засобів, часу й освіти для здійснення своїх прав у політичній системі; до егоїзму, тобто до ізоляції та розорення слабких, які не можуть допомогти собі самі, у моралі».

Завершується розділ про Бога потужним історичним екскурсом і закликом до дії. Мадзіні нагадує італійцям, що їхні «великі» предки — від Ломбардської ліги до закінченого мракобіса Савонароли (!) — перемагали саме з іменем Бога на вустах. Мадзіні навіть пропонує повернути в політику старе гасло хрестоносців: «Так хоче Бог!» (Deus Vult!). Таким чином, перед нами вимальовується картина ідеального революціонера за Мадзіні: це не матеріаліст, що шукає вигоди, і не монах, який тікає від світу, а активний борець, для якого соціальне визволення і творення нації є формою богослужіння. Священники можуть відлучити вас від церкви, каже він, але народ вас зрозуміє, бо між Богом і Його Законом посередники не потрібні. Досить радикально для середини XIX століття і, як бачимо, цілком у дусі протестантської етики, пересадженої на італійський католицький ґрунт. Тут він виразно наслідує Савонаролу, якого змальовує найбільшим героєм, хоча дивно, що сам же критикує протестантизм. Загалом, ключ до успіху Італії в тому, що вона досі ще дуже релігійна, і атеїсти ще не змогли цілковито зруйнувати зв’язок народу з Богом. Цей зв’язок час зміцнити, і зі словами «Так хоче Бог!» італійці створять нову могутню державу. Сукупність індивідуальних воль, не об’єднана таким спільним принципом, — безсила. А вже зовсім слабко на цьому тлі звучить «Так хочемо ми, взяті окремо!».

Третій розділ книги називається «Закон» і починається з онтологічної аксіоми, яка для Мадзіні не потребує доведення: життя є, отже, воно має закон. Як мінерали підкоряються законам фізики, так і людина підкоряється моральному закону. І тут Мадзіні знову вибудовує жорстку ієрархію, де єдиний законодавець — це Бог. Так ми повертаємося до постановки питання на рівні драматургії Есхіла або Софокла. Людські закони (позитивне право) мають силу лише остільки, оскільки вони є проєкцією або тлумаченням цього вищого, Божественного закону. Якщо ж закон, написаний людьми, суперечить Божому закону, то непокора йому стає не просто правом, а священним обов’язком. Перед нами класична теократична настанова, але з революційним підтекстом: Мадзіні легітимізує повстання проти тиранів, оголошуючи їх узурпаторами божественної прерогативи. Але тут постає головне питання: а як дізнатися цей Божий Закон? Адже Бог не дає пресконференцій і не підписує указів у прямому ефірі. Мадзіні розглядає три традиційні відповіді й відкидає їх усі як неспроможні:

1. Священні книги (Кодекси). Посилання лише на писання веде до застою. Людство зростає, і старі літери перестають уміщувати новий дух.
2. Особиста совість (Індивідуалізм). Тут Мадзіні знову штурхає протестантизм. Якщо спиратися лише на своє «Я», ми отримаємо анархію думок і соціальний хаос. Совість дикуна і совість європейця кажуть різні речі, бо совість — продукт освіти й середовища.
3. Загальний консенсус (Думка більшості). Посилання лише на «всі так думають» веде до тиранії посередності й придушення тих героїв-одинаків (на кшталт Христа або Галілея), які рухають історію вперед усупереч думці натовпу.

Відкинувши ці три джерела, Мадзіні пропонує своє компромісне рішення, своєрідний діалектичний синтез, цілком у дусі марксистів-гегельянців. Бог дав людині «два крила» для пізнання Істини: особисту совість і колективний досвід Людства. Істина міститься лише там, де ці два чинники збігаються. Якщо твій внутрішній голос (совість) резонує з багатовіковим досвідом і прагненнями людства — отже, ти намацав Божий Закон. Тут Мадзіні вводить найважливіше поняття: Людство як колективний суб’єкт. Або ось буквальна цитата:

«Ця істота — Людство».

Він прямо цитує (хоч і не називаючи імені) Блеза Паскаля: «Людство — це людина, яка живе вічно і постійно вчиться». Ми лише тимчасові працівники, що додають свій камінь до спорудження піраміди знань. Бог розкриває свій закон не миттєво, а поступово, через історію. І тому мораль не статична! Те, що було нормою для язичників, неприйнятне для християн; те, що було нормою 1800 років тому, сьогодні застаріло. Це доволі сильний хід: Мадзіні використовує консервативну риторику (Бог, Традиція), щоб обґрунтувати ідею Прогресу. Ну а завершується цей розділ переходом від філософії до практики політичного просвітництва.

Мадзіні чудово розуміє, що неосвічена людина не може почути голос Людства. Тому освіта — це не привілей, а обов’язок. Тепер він навіть закликає до створення мереж «самвидаву». Він каже, що якщо влада запроваджує цензуру, у відповідь треба створювати таємні товариства. Якщо забороняють книги, то доведеться ввозити їх контрабандою, читати й спалювати, але запам’ятовуючи суть. Мадзіні знімає з людини провину за неуцтво, якщо воно нав’язане середовищем, але жорстоко звинувачує того, хто покірно мириться з неуцтвом. Якщо ти знаєш, що тебе тримають у темряві, але не шукаєш світла — ти співучасник тиранії. Коротко кажучи, Божий Закон пізнається через вивчення історії та звіряння її з власною совістю. А отже, революціонер зобов’язаний бути освіченим, а не просто фанатиком. Невігластво — це союзник рабства.

«Ми віримо в людство, єдиного тлумача Божого закону на землі; і з консенсусу людства, у згоді з нашим сумлінням, ми робимо висновок про те, що я поступово розповім вам про ваші обов’язки».

Обов’язки перед людством, батьківщиною, сім’єю та самим собою (розділи IV-VII)

Четвертий розділ, «Обов’язки перед людством», перевертає звичну етичну піраміду. Звичайна обивательська логіка диктує послідовність: спершу Я, потім Сім’я, потім Нація, а десь там, на периферії, міститься й усе Людство. Але Мадзіні стверджує, що все рівно навпаки. Обов’язки перед людством — первинні, не за часом виникнення, а за своїм онтологічним статусом. Або, як ще каже Мадзіні вже в наступному розділі: «Ви — люди передусім, а вже потім громадяни чи батьки». Без розуміння цього великого контексту турбота про сім’ю та націю перетворюється на звичайний, хай і колективний, але егоїзм. Тут Мадзіні використовує класичну метафору концентричних кіл. Сім’я і Нація — це лише малі кола всередині величезного кола Людства. Це як щаблі драбини, де менші щаблі потрібні для того, щоб дістатися до вищих. Той, хто вчить любити лише свою країну, зрештою вчить егоїзму і шкодить самій же країні. Не забуває Мадзіні й нагадувати про головні цілі людини: «Учитися, учитися і ще раз учитися» — ось головний обов’язок кожної людини; товариш Мадзіні каже це буквально в такому самому вигляді, як і товариш Ленін. Гаразд, на всіх етапах ми завжди служимо лише високим ідеям і Людству загалом. Але що таке це «Людство»? Вище ми вже говорили, що це колективна істота. Але тут Мадзіні розкриває цю тему трохи докладніше. Звісно ж, це не просто біологічна популяція, а радше певний колективний месія. Як стверджує автор, Бог надто великий, щоб уміститися в одній індивідуальності. Індивід смертний, обмежений і слабкий. Лише Людство, як єдиний організм, що існує впродовж віків і накопичує досвід поколінь, здатне втілити Божественний задум. До речі, саме тому ізолюватися від соціального світу — означає добровільно деградувати до рівня тварини, порушити «закон агрегації» і зрадити Бога.

«Ви сходите в середовище тварин і порушуєте Закон Божий щоразу, коли пригнічуєте або дозволяєте пригнічувати одну зі здібностей, що становлять людську природу у вас самих або в інших.
[…] Лише людство, що безперервно передається з покоління в покоління і завдяки інтелектові, який живиться інтелектом усіх своїх членів, може поступово розвивати цю божественну думку, застосовувати її й прославляти. Життя дане вам Богом для того, щоб ви використовували його на благо людства, щоб ви спрямовували свої індивідуальні здібності на розвиток здібностей ваших братів, щоб ви своєю працею вносили якийсь внесок у колективну працю.
[…] Загалом, ви не можете, навіть якби захотіли, відокремити своє життя від життя людства. Ви живете в ньому, від нього, для нього. Ваша душа, за винятком дуже небагатьох надзвичайно сильних особистостей, не може звільнитися від впливу стихій, серед яких вона перебуває, так само як і тіло, яким би міцним воно не було, не може уникнути дії навколишньої його розбещеної атмосфери».

У цьому розділі знову дуже, ну дуже, просто неймовірно багато згадок про Божественний задум і план, переваги християнства, та й просто прямих цитувань Біблії. Знову і знову Мадзіні нагадує, як це круто, коли ти вмираєш на барикадах заради ідеї захисту Батьківщини тощо. Але, крім цих пишномовних банальностей, Мадзіні розгортає тут справжню філософію історії, дуже схожу на контіанську або гегелівську. Він простежує еволюцію морального горизонту у формі тріади періодів:

1. Фетишизм: коли людина бачить божественне навіть у камені чи дереві. Мораль іще обмежена лише собою і сім’єю, а всі інші — це вороги.
2. Політеїзм (Античність): горизонт розширюється до Міста (поліса) або Нації. Але за мурами Рима чи Афін і далі живуть «варвари», яких можна і треба поневолювати.
3. Християнство: час великого зламу. Христос проголошує, що Бог один, а отже, всі люди — брати. Як кажуть, немає ні елліна, ні юдея. Це заклало фундамент єдності, але, на думку Мадзіні, робота ще не завершена. Християнство врятувало душу окремого індивіда, але тепер потрібно врятувати суспільство. Потрібне піднесеніше християнство, оновлена релігія.

Особливо цікаво, як Мадзіні, будучи романтиком, раптово вмикає жорсткий прагматизм і економічний детермінізм. Наприклад, він пояснює робітникам, що глобалізація — це вже доконаний факт, і що так само, як криза в Америці б’є по ринках Англії, так і розорення Англії вдарить по Італії, тож нема чого радіти невдачам інших націй у такій складній системі взаємопов’язаних держав. Звідси він доходить висновку, що ми не можемо збудувати рай в одній окремо взятій країні, бо економіка, кредитна система й політика вже стали загальноєвропейськими. Тирани зрозуміли це раніше за народи й тому створили свої союзи (Священний союз монархів). Тепер і народам час зробити те саме. Тут Мадзіні в двох словах навіть пропонує своєрідний прообраз Європейського Союзу як сходинку до майбутнього всесвітнього інтернаціоналізму (див. Маніфест Вентотене). 

У фіналі цього розділу Мадзіні формулює свій варіант категоричного імперативу Канта, лише перенесений на мову соціального активізму. Щоразу, здійснюючи вчинок заради родини чи країни, запитай себе: «Якби так чинили всі, чи принесло б це користь усьому Людству?». Якщо совість каже «ні» — зупинися. Навіть якщо це вигідно твоїй країні тут і тепер, у довгостроковій перспективі це принесе зло. Мадзіні вимагає від нас стати космополітами, але не тими, кому байдужа батьківщина, а тими, хто любить батьківщину саме як інструмент служіння всьому людству. Будь-яка боротьба за свободу — чи то греків, чи поляків, чи черкесів — це наша боротьба. Бо легіон тиранії єдиний, і армія свободи теж має бути єдиною. «Бог міряє не силу, а наміри», — підсумовує він, закликаючи, по суті, до створення квазі-релігійного інтернаціоналу.

П’ятий розділ, «Обов’язки перед батьківщиною», спускає нас із небес на грішну землю геополітики. Мадзіні тут постає як прагматик. Любити Людство — це прекрасно, але як йому служити, якщо ти лише слабка піщинка? Без точки опори, без важеля не зрушити світ. І цим важелем, цим «множником сили», через який індивід може впливати на все людство, є Батьківщина (Patria). Людина без батьківщини, за словами Мадзіні, — це «бастард людства». У неї немає імені, немає голосу, немає прав. Вона «ізраїльтянин серед народів», вічний мандрівник без захисту. Але для Мадзіні нація нібито навіть не самоціль, а «Майстерня», така собі гігантська фабрика, створена для шляхетніших цілей. Це інструмент, даний Богом, щоб ефективно працювати на благо всього світу, наповнюючи його якісними товарами національного виробництва. Тут же Мадзіні розгортає свою теорію, яку можна було б назвати теорією «Божественної географії». Він стверджує, що Бог уже накреслив карту світу, використавши річки й гори як природні кордони націй. Але «злі уряди» (читай: монархи Священного союзу) перекроїли цю карту на догоду своїм династичним інтересам, розрізавши живі організми народів. Для Італії все просто: Бог дав їй Альпи на півночі й Море навколо. Все, що всередині цього кола, — це й є священна та неподільна Італія. А все, що заважає цій єдності (австрійці, Папа Римський, місцеві герцоги), має бути змітено.

«Не кажіть: «Я», кажіть: «Ми». Нехай країна втілиться в кожному з вас».
«Батьківщина єдина й неподільна».

Вкрай цікавий його випад проти чистого економізму. Мадзіні звертається до робітників і каже, що не варто сподіватися на поліпшення свого матеріального становища через профспілки чи каси взаємодопомоги! Це не спрацює, доки у вас немає Patria (Країни, або Батьківщини). Економіка потребує ринків і законів, але поки Італія роздроблена митницями та кордонами, італійці приречені на злидні. Спершу потрібна політична революція й єдність, а вже потім стане можливим соціальне благополуччя. Спроба розв’язати соціальне питання без розв’язання національного, на його думку, — це просто небезпечна ілюзія. Він навіть прямо закликає робітників припинити боротьбу за підвищення рівня життя, щоб кинутися всіма силами в націоналістичний рух і домогтися Єдиної Італії. У питанні державного устрою цієї майбутньої країни Мадзіні — жорсткий унітарист і ненавидить федералізм. Чому? Бо в реаліях XIX століття федералізація Італії означала б консервацію влади місцевої аристократії. Тому Мадзіні визнає лише два рівні: для великих і важливих справ визнається Нація, а для реалізації особистої свободи громадян — визнається Комуна/Місто. Усе, що могло б опинитися між ними (області, штати, провінції), — це штучні нарости, які потрібно скасувати. 

І, звісно, фінал глави — це знаменитий італійський месіанізм, ідея «Третього Риму». Ще одна історична тріада. Перший Рим (Цезарів) об’єднав світ силою зброї; Другий Рим (Пап) об’єднав світ силою релігії; Третій Рим (Народу) об’єднає Європу силою морального прикладу і свободи. У наступних розділах він ще повернеться до цієї думки і навіть заявить, цілком у дусі сен-симоністів і позитивістів Конта, що раннє папство й раннє середньовіччя були прекрасною епохою, де правильно було проголошено, що духовна влада має пріоритет над світською (!). Ближче до кінця розділу Мадзіні вимагає, щоб політика нової Італії ґрунтувалася не на макіавеллізмі та дипломатичних хитрощах (чим грішили всі двори Європи), а на чистих Принципах. В Італії буде одна мораль для внутрішнього вжитку і для зовнішнього. Це звучить наївно, але саме ця віра в те, що політика може бути святою, і зробила Мадзіні кумиром молоді того часу.

«Для вас Італія матиме, так би мовити, одного Бога на небесах, одну істину, одну віру, одну норму політичного життя на землі».
«І оскільки ви готові померти за людство, життя вашої країни стане безсмертним».

Коротко кажучи, націоналізм за Мадзіні — це не егоїзм («моя країна понад усе»), а функціоналізм («моя країна — це мій інструмент служіння Богу і Людству»). Бути італійцем означає бути солдатом в армії прогресу. Але в цьому розділі вже сильніше, ніж раніше, починає підкреслюватися ідея розчинення всіх партійних, світоглядних і класових відмінностей в одній єдиній національній волі, що зближує Мадзіні з фашизмом і комунізмом сильніше, ніж будь-що інше. Навіть якщо мета цієї національної волі полягає в служінні Людству, сама вона від цього кращою не стає.

Шостий розділ, «Обов’язки перед сім’єю», відкривається ліричним гімном «Ангелу сім’ї» — Жінці. Цим він дуже нагадує псевдофеміністичні оспівування жінок у творах Конта й Прудона. Там під виглядом звеличення жінкам пропонують бути утриманками на шиї в чоловіка, виховувати дітей і вести домашнє господарство. Звісно, це й так було середньою нормою в суспільстві, і можна навіть сказати, що вони не сказали нічого поганого, а лише спробували поетизувати те, що й так відбувається довкола них. Але в той період, коли жінки почали боротися за свої права, такі «компліменти» вже були банальним способом висловити консервативний протест проти емансипації жінок. У цьому розділі Мадзіні дуже сентиментальний, він теж ідеалізує інститут сім’ї, яка для нього постає як «батьківщина серця» і як єдине місце, де можна знайти розраду від політичних бур. Але за цією сентиментальністю приховується і соціальна критика. Він діагностує хворобу сучасної сім’ї: усе той самий Егоїзм. У поліцейській державі сім’я перетворюється на бункер. Матері вчать синів нікому не довіряти, батьки вчать шукати багатства як єдиної захисту. «Будь обережний, не висовуйся, думай про себе» — ось отрута, що руйнує націю зсередини. Мадзіні мріє про сім’ю нового типу, яка не ізолює людину від суспільства, а готує її до служіння. Тут реалізується щось на кшталт матрьошки, де кожен нижчий рівень повторює логіку вищого. Сім’я виховує Громадян для нації, а Нація виховує Людей для людства. Хоча Мадзіні каже, що Сім’я і Батьківщина — це дві крайності однієї прямої, і що якщо розірвати цей зв’язок, то сім’я вироджується в клан, а нація — у юрбу.

Проте все ж таки можна сказати, що на тлі Конта й Прудона ставлення до жінки в цій книжці більш адекватне. Так, з одного боку, функція жінки зводиться нібито лише до того, щоб після тяжких буднів боротьби чоловік міг сховатися у своєму прихистку й відпочити під крилом люблячої дружини. І так, він усе ж таки визнає, що функції різних статей у світі настільки ж різні, як і в різних країн. Одна країна колонізує нові континенти, а інша створює твори мистецтва у себе вдома. Так само й чоловіки та жінки мають різні обов’язки. Мадзіні навіть каже, що це дві різні ноти одного музичного акорду, і цим нагадує промови Прудона та інших романтиків про те, що чоловік і жінка — це частини однієї істоти Андрогіна і окремо неповноцінні. Говорячи такі поетичні речі, менш потворним і жінконенависницьким твір Прудона від цього не став. Але Мадзіні намагається не наводити конкретики цих різних обов’язків і більше наголошує на подібностях. І навіть попри всі неприємні моменти, Мадзіні категорично відкидає ідею підпорядкування жінки чоловікові та заперечує будь-які вроджені відмінності в інтелектуальних здібностях статей:

«Любіть і шануйте жінок. Шукайте в них не просто втіхи, а сили, натхнення, подвоєння ваших інтелектуальних і моральних здібностей. Витрусіть із власного розуму будь-яку ідею переваги: у вас її немає. Довгий час існували упередження, що породжували нерівну освіту й постійне гноблення законами, — ту саму уявну інтелектуальну неповноцінність, на підставі якої сьогодні виправдовують гноблення. Але хіба історія гноблення не вчить вас тому, що гнобителі завжди спираються на факт, створений ними самими?
[…] Перед Богом, Єдиним і Отцем, немає ні чоловіка, ні жінки; але є людина, істота, в якій під виглядом чоловіка або жінки виявляються всі риси, що відрізняють людство від тваринного порядку.
[…] У Мойсеєвій Біблії сказано: Бог створив чоловіка, а з чоловіка — жінку, але ваша Біблія, Біблія майбутнього, скаже: Бог створив людство, явлене в жінці й чоловікові».

Натомість у питанні виховання дітей Мадзіні вже досить суворий. Він критикує «сліпу любов», яка пестить дитину й виховує з неї споживача втіх. Любов має бути суворою. Завдання батьків не в тому, щоб просто нагодувати й виростити, треба ще й передати моральний кодекс. І тут він знову перекладає відповідальність на батьків-робітників: навіть якщо ви бідні й неосвічені, ваш особистий приклад — найкращий учитель. Якщо ви п’єте й лаєтеся матом, тоді не сподівайтеся, що діти виростуть героями. Посилаючись на книгу християнського соціаліста Ламенне, він радить розповідати дітям про великих людей минулого, вчити їх бунтувати проти тиранії та шанувати справжній авторитет Доблесті.

«Мало хто з батьків замислюється над тим, що численні жертви, безперервна боротьба й довге мучеництво нашого часу значною мірою є наслідком егоїзму, прищепленого тридцять років тому слабкими матерями або необачними батьками, які дозволили своїм дітям звикнути сприймати життя не як обов’язок і місію, а як погоню за задоволенням і прагнення до особистого добробуту».

Завершується цей розділ зображенням трьох поколінь: наші батьки (минуле), ми (теперішнє) і наші діти (майбутнє) мають бути пов’язані ланцюгом любові. Шануйте старих, щоб ваші діти навчилися шанувати вас. Але наприкінці розділу ми дізнаємося, що сім’я в Мадзіні — це навіть не притулок від світу, а певний храм, де готуються жертви для Батьківщини. Тема жертовності ніде не відступає з переднього плану оповіді.

У розділі «Обов’язки перед собою» (сьомому за рахунком) Мадзіні відступає від прямої політичної агітації й заходить на територію метафізики та антропології. Тут він, щоправда, уже починає повторюватися й дублює окремі вислови з попередніх розділів книги, намагаючись пов’язати все між собою. Ця нова глава відкривається тезою про те, що єдиний обов’язок людини перед собою — це саморозвиток, після чого він намагається вибудовувати грандіозні картини Закону Прогресу. Можна зауважити, що навіть саме це слово для Мадзіні священне, він явний прогресист і навіть дає визначення людини як істоти прогресивної. Але його Прогрес — це не просто вдосконалення технологій, а безперервне Одкровення. Бог не сказав усього одразу в одній книзі 2000 років тому. Він і далі промовляє через історію, відкриваючи Істину «фрагмент за фрагментом». 

Давні язичники й сучасні матеріалісти вірили й досі вірять у Долю (Фатум), що заперечує свободу людини, а в історичній теорії Фатум працює як замкнене коло, де цивілізації народжуються й помирають, не лишаючи сліду. Християнство прорвало це коло, проголосивши лінійність історії, а також свободу вибору й рівність душ перед Богом. Але й християни застрягли на півдорозі, відокремивши Небо від Землі. Так вони почали зневажати земне життя як «долину скорботи», очікуючи винагороди на небесах. Мадзіні робить наступний крок і проголошує нову епоху, коли люди почнуть розуміти Землю як місце для праці та вдосконалення. Це та сама майстерня, в якій ми будуємо Царство Боже, про що вже йшлося раніше. Виходить, що людство постає як колективний пророк, який пише нову Біблію своїми діяннями. Ось кілька цитат самого Мадзіні про детермінізм, у дусі марксистських Тез до Фейєрбаха:

«Наслідком таких доктрин (Фатуму) була тенденція приймати наявні факти, не дбаючи про них і не сподіваючись їх змінити. Там, де обставини встановили республіканську форму правління, люди того часу були республіканцями; там, де панував деспотизм, вони були рабами, байдужими до прогресу й покірними. Але оскільки всюди, як за республіканської форми правління, так і за тиранії, вони бачили, що людство поділене або на чотири касти, як на Сході, або на дві — вільних громадян і рабів, як у Греції, — вони приймали поділ на касти або віру в дві різні природи людей; і наймогутніші інтелектуали грецького світу, Платон і Арістотель, приймали це».

Основні ідеї цієї глави: визнання соціальної природи людини, того, що люди можуть змінюватися під впливом виховання і мають свободу волі, щоб змінювати умови довкола себе, а не підкорятися їм. Ці три речі й становлять наші «обов’язки перед собою». По-перше, це свобода як відповідальність. Ми вільні не для того, щоб робити, що хочемо, а для того, щоб виконувати Обов’язок. Фаталізм — це брехня тиранів. Насправді людина вільна й відповідальна за свою долю, і найкращий доказ цього — мученики (пор. аргументацію Руссо проти енциклопедистів). Якби все визначалося лише середовищем або хімією мозку, то ніхто б не вмирав за ідеї. По-друге, нашим обов’язком є освіта, цей «хліб душі». Людина — істота, здатна до навчання, а без освіти наші здібності мертві. Оскільки це хліб для душі, то відмова від освіти стає аналогом духовного самогубства через голодування. Одержувати знання — не примха людини, а священний обов’язок перед Богом, який дав нам розум саме для цього. Ну і третій обов’язок перед собою — соціальність. Ізоляція для людини — це смерть і слабкість. Лише в асоціації з іншими ми стаємо повноцінними людьми. Самітник слабший за тварину; і тільки об’єднані люди здатні змінювати світ. 

«Чим ширшим буде ваше спілкування з братами, чим тіснішим і всеосяжнішим воно стане, тим далі ви просунетеся шляхом свого вдосконалення.
Закон життя не може бути цілковито виконаний інакше, як лише завдяки спільній праці всіх».

У центрі всієї цієї концепції стоїть постать Данте Аліг’єрі. Для Мадзіні Данте — не просто поет, а справжній пророк політичної єдності та поступу. Він називає Данте «найвидатнішим з італійців». Саме Данте першим (у трактатах «Монархія» і «Бенкет») заявив, що мета Людства полягає в тому, щоб реалізувати весь свій інтелектуальний потенціал, і що для цього потрібні мир і єдність. Задовго до Гегеля й Конта він сформулював ідею про те, що все Людство має спільну мету і що воно повинно діяти як єдиний організм. Тому Мадзіні пропонує поставити пам’ятник Данте в кожному визволеному місті Італії як батькові-засновникові «Релігії Майбутнього».

Чим цей підхід Мадзіні не є повною копією позитивістського кредо — Порядок і Прогрес? І чим це не чергова спроба збудувати нову Релігію Людства на основі філософського холізму (філософії Цілого)? Складається враження, що Мадзіні, сам того до кінця не усвідомлюючи, став бойовим позитивістом. Уявивши собі цю нову релігію, Мадзіні різко критикує думку, що релігією мають керувати священники (посередники). У його теології немає посередників. «Бог і Народ» — ось формула нової віри, де народ сам собі священник. Храмом у цій релігії стане весь Всесвіт, а священним писанням, як уже було показано вище, стане Історія, яку пише саме Людство. Якщо ж спробувати підсумувати цю главу, то він виглядатиме приблизно так: ти зобов’язаний розвивати себе, вчитися й об’єднуватися з іншими людьми не заради свого особистого его, а тому, що ти — інструмент Бога. Якщо ти тупий і пасивний інструмент, то цим ти зриваєш божественний план. Судитимуть тебе не за кількістю молитов, а за тим, наскільки ти просунув людство вперед. І насамкінець я все ж процитую те, які висловлювання Данте наводить як приклад Мадзіні, і що саме він уважав найвищим проблиском генія:

«Приблизно через тринадцять століть після щойно процитованих слів Ісуса один італієць, найвидатніший з відомих мені італійців, написав такі істини: «Бог єдиний; Всесвіт — це думка Бога; отже, Всесвіт також єдиний. Усе походить від Бога. Усе більшою чи меншою мірою бере участь у божественній природі відповідно до мети, для якої воно створене. Людина — найшляхетніше з усього сущого: Бог умістив у неї більше своєї природи, ніж в інших. Усе, що походить від Бога, прагне до досконалості, на яку воно здатне. Здатність людини до досконалості невизначена. Людство єдине. Бог нічого не створив марно; і оскільки існує Людство, має існувати єдина мета для всіх людей, справа, яку належить здійснити працею всіх їх. Тому людство повинно працювати разом, щоб усі інтелектуальні сили, розсіяні в ньому, могли діяти спільно. Досягти максимально можливого розвитку у сфері думки й дії. Отже, існує універсальна релігія людської природи»».

Свобода, Освіта, Асоціація і Прогрес (розділи VIII-XI)

У восьмій главі цієї книги Мадзіні знову посилається на Ламенне як на авторитет. Цей розділ має назву «Свобода» і ніби розгортає ідеї з попередньої глави, де було названо три основні обов’язки індивіда перед самим собою. Визначення свободи в Мадзіні разюче відрізняється від ліберального «роби що хочеш, аби тільки не заважав іншим». Він починає з онтологічного статусу свободи, де швидко виявляється, що свобода — це не самоціль, а знаряддя. Життя людини має Ціль. Якби ми були продуктом Випадку, тоді свобода була б безглуздою. На щастя, ми — частина божественного задуму, і нашу мету визначив Бог, і, чомусь, це той самий Прогрес. Звідси випливає така логіка: щоб досягти мети (Прогресу), потрібно розвивати свої здібності. Щоб розвивати здібності, потрібна Свобода. А це означає, що Свобода — не просто право, а знаряддя Обов’язку, тобто божественного задуму, або інакше — свобода це наш обов’язок, як уже йшлося в попередній главі.

Після цього він запроваджує розрізнення між суверенітетом Права і суверенітетом Цілі. Жоден монарх, жодна каста не має права на владу за правом народження. Але навіть цілий Народ не має абсолютного суверенітету, якщо він зраджує Ціль (Божий план). Якщо народ вирішить колективно вчинити самогубство або прийняти тиранію, тоді це буде нелегітимно. Справжній суверенітет належить лише Богові, і реалізується він через тих, хто служить Прогресу. Але все ж, якщо говорити загалом, Республіка в Мадзіні — це єдина логічна форма правління, а монархія — політична єресь. Далі він перелічує класичний набір громадянських свобод, які мають бути недоторканними:

• Особиста недоторканність (Habeas Corpus).
• Свобода совісті (Бог говорить із кожним безпосередньо).
• Свобода слова і друку (жодної попередньої цензури, карати можна лише за заклики до злочину після публікації).
• Свобода асоціацій (священне право об’єднуватися).
• Свобода праці й торгівлі (по суті економічний лібералізм, але із соціалістичним «правом на працю»).

Іноді Мадзіні висловлюється майже як ліберал. Наприклад, тут: «Ніхто не має права від імені Суспільства ув’язнювати вас, піддавати особистим обмеженням або стеженню, не пояснюючи причин, без найменшої затримки і без негайного притягнення до відповідальності перед судовими органами країни». Але щойно всі ці свободи буде гарантовано, громадянин має згадати, навіщо вони йому дані. Не для того, щоб насолоджуватися життям («егоїстичний індивідуалізм»), а щоб будувати «Град Божий». Якщо розуміти свободу як право на егоїзм, то така свобода веде до анархії, а анархія неминуче завершується диктатурою. Свобода священна лише тоді, коли вона служить Добру. Кожен із нас вільний не для того, щоб робити все, а для того, щоб вільно обирати способи чинити Добро. Ці міркування про Град Божий дуже нагадують сучасних марксистів, особливо ільєнківців, бо знову й знову індивід постає в нас органом Вселюдського організму, а вся суть існування зводиться до творчої праці: «Ви повинні сформувати вселенську родину, збудувати Град Божий, поступово втілювати в життя, через безперервну працю, Його діяння в людстві».

Усі ці міркування про свободу як обов’язок чинити Добро — це формула «позитивної свободи»: свобода для, а не лише свобода від. Улюблена формула не тільки для марксистів і комуністів, а й для багатьох сучасних соціал-демократів. Але найцікавіше чекає на нас наприкінці. Мадзіні застерігає від небезпеки лібертаріанства (хоча й не вживає цього терміна) і громить доктрину, згідно з якою «уряд — неминуче зло». Держава для нього — не нічний сторож і не поліцейський. Держава — це вихователь і організатор прогресу. Вона має освітню місію і повинна вести націю до моральної досконалості. Якщо підсумувати цей розділ одним гаслом у дусі Огюста Конта, то гасло Мадзіні таке: Свобода як засіб, Прогрес як мета.

Дев’ятий розділ, «Освіта», є прямим продовженням попереднього. Якщо держава має освітню місію, то якою має бути освіта? Мадзіні проводить чітку межу між навчанням (instruzione) та освітою (educazione). Навчання — це технічна передача навичок (читання, письмо, лічба). Це передача інструментів. А от справжня освіта — це формування душі, морального компаса й громадянської свідомості. Без освіти людина сліпа: вона не може відрізнити добро від зла, а свободу від анархії. Це основа для подальшої реалізації свободи вибору. Але, заявивши це, далі Мадзіні стверджує, що навчання без освіти небезпечне. Грамотний егоїст небезпечніший за неграмотного. Тирани теж уміють читати й писати. І тому держава не має права усуватися від морального виховання громадян.

«Освіта звертається до моральних здібностей, навчання — до інтелектуальних. Перше розвиває в людині знання своїх обов’язків, друге робить людину здатною їх виконувати».

Після цього Мадзіні вступає в гостру полеміку з лібералами («доктринерами»), які вимагають цілковитої «свободи освіти», тобто права батьків і приватних шкіл навчати дітей чого завгодно (або не навчати зовсім). Мадзіні називає це свободою обирати зло для своєї дитини. Чомусь, якщо батько калічить тіло своєї дитини, тоді поліція втручається. Але чому ж, якщо батько калічить душу дитини забобонами або неуцтвом, суспільство має мовчати в ім’я «свободи»? Це не свобода, а сваволя. Батько може використовувати особистий деспотизм, щоб нав’язати дитині що завгодно відповідно до власних смаків. Що це, як не підґрунтя для анархії? Чи можна таким шляхом виховати дух цілої нації, той самий «єдиний порив» і синхронну зигу? Авжеж, ні! Другий ворог для Мадзіні — це соціалісти і консерватори, яких він майже не змальовує, а просто зводить до того, що навіть якщо вони вимагають рішень щодо освіти демократичним шляхом, це може стати черговою тиранією більшості. Знову Мадзіні вторить Платонові й боїться, що демократія може обрати не найкраще рішення, якщо попередньо не вселити всім громадянам ту саму єдину волю. 

«Без національної освіти не може бути моральної нації. Лише завдяки їй може сформуватися національна самосвідомість».

Тому Мадзіні пропонує радикальну для свого часу модель. По-перше, має бути безплатна і обов’язкова державна освіта: держава зобов’язана дати кожній дитині «Національну програму». Це найосновніша база: історія країни, принципи конституції, ідея Прогресу та Братерства. Увесь фундамент, що робить із дитини Громадянина. Мадзіні заявляє, що в цій школі діти мають навчатися рівності й любові (!), і навіть називає це «курсом із національної ідентичності». Але щоб усе це не виглядало як нова форма деспотизму або примусу всіх до єдиного рішення (чим воно й є насправді), Мадзіні пом’якшує свою пропозицію, проголошуючи свободу пошуку. Після того, як база вже закладена, людина абсолютно вільна. Вона може критикувати систему, пропонувати нові ідеї та шукати істину. 

«Кожна людина має необмежене право доносити свої ідеї до інших; кожна людина має право їх вислухати. Суспільство повинно захищати й заохочувати вільне висловлення думки в усіх формах; і відкривати всі можливості для розвитку та зміни соціальної програми на краще».

Коротко кажучи, в цьому розділі Мадзіні заявляє, що без єдиної школи немає Єдиної Нації. Якщо багаті навчаються в елітних ліцеях, а бідні — в неуків-монахів, то вони виростуть не громадянами однієї країни, а представниками двох ворожих каст. Школа має бути плавильним тиглем, де діти вчаться рівності не за підручниками, а сидячи за однією партою.

Десятий розділ, «Асоціація — Прогрес», є логічним мостом між політичною теорією Мадзіні та його економічною програмою. Мадзіні починає з теологічного аргументу, який може видатися несподіваним для сучасного читача: право на політичну асоціацію випливає з релігійного причастя (communion). Він проводить історичну паралель. Колись Церква обмежувала причастя вином (Кров’ю Христовою) лише для священників, даючи мирянам тільки хліб. Гуситські війни XV століття, де чаша стала символом повсталих, були боротьбою за духовну рівність. Те, що Ян Гус зробив для релігії, ми маємо зробити для політики. Політична асоціація — це «чаша для народу» в громадянському житті. Якщо ми рівні перед Богом, ми маємо бути рівними і в праві об’єднуватися для зміни світу. Тут же він намагається пов’язати все сказане ним раніше в логічний ланцюг, наприклад:

«Бог створив вас соціальними і прогресивними людьми. Тому ви зобов’язані об’єднуватися і розвиватися в тій мірі, в якій це дозволяє сфера вашої діяльності.
[…] Свобода дає вам можливість вибирати між добром і злом, тобто між обов’язком і егоїзмом. Освіта має навчити вас робити цей вибір. Спілкування має дати вам сили втілити цей вибір у дію. Прогрес — це мета, до якої ви маєте прямувати».

Далі він відповідає на типовий аргумент етатистів (як правих, так і лівих). Це скорочений переказ аргументу: «Навіщо вам якісь гуртки й партії, якщо у вас уже є Держава? Держава — це і є ваша асоціація! Створювати інші асоціації означатиме виступати в противагу Державі!». Мадзіні намагається парирувати. По-перше, світ змінюється, і принципи держави можуть не встигати за якимись новими відкриттями та новими течіями думки. Тоді людям знадобиться ще якийсь спосіб об’єднання однодумців. Та й узагалі люди все-таки не повністю розчинені в державі. Ієрархія є, так, але це не розчинення. А отже, у людей можуть бути й якісь невеликі приватні інтереси. Візьмімо, наприклад, гурток із будівництва маленьких моделей літаків (це не приклад Мадзіні, а мій власний). Це буде цілком собі асоціація, хоча вона не тотожна державі. Зрештою, Мадзіні навіть ніби заявляє, що Держава як форма асоціації — апріорно неповоротка конструкція, і що тому Держава — це, так би мовити, фіксація теперішнього, а дрібні Асоціації — інструмент майбутнього. Держава відображає консенсус більшості на цей момент. Але Прогрес завжди починається з меншості, з групи ентузіастів, які побачили нову істину раніше за інших. Якщо заборонити їм об’єднуватися, суспільство завмре в нерухомості. Коротко кажучи, право на дрібні Асоціації — це запорука того, що істина завтрашнього дня зможе пробити собі шлях.

Але Мадзіні ставить три жорсткі умови для легітимності асоціацій:

• Мета: Вона не повинна суперечити моралі та людяності (не можна створити «Клуб любителів крадіжок» або «Партію багатоженців», а також партію, мета якої — руйнування нації).
• Методи: Вони мають бути мирними. Діяти через переконання, а не примус.
• Публічність: Мадзіні, який сам створив одну з найвідоміших таємних організацій («Молода Італія»), парадоксально виступає проти таємних товариств у вільній державі. Таємні товариства — це зброя рабів. Вільні люди діють відкрито. Якщо є свобода слова, то конспірація стає неетичною.

При цьому Асоціація, яка, подібно до гільдій Середньовіччя, порушує свободу праці або прямо прагне обмежити свободу совісті, може бути відкинута урядом. Взагалі Мадзіні навіть заявляє, що будь-який уряд, який злісно перешкоджає асоціаціям, має бути попереджений громадянами, і якщо нічого не зміниться, люди мають повне право на повстання і повалення такого уряду (!). Тож цей принцип для Мадзіні явно має велике значення. І ось тепер Мадзіні підбиває проміжний підсумок своєї книги. Він заявив, що вже дав майже всі Принципи, якими слід керуватися в житті:

«Я вказав вам на Бога як на джерело Обов’язку і запоруку рівності між людьми; на моральний закон як на джерело всього громадянського права і основу всіх ваших суджень про поведінку тих, хто видає закони; на народ, тобто на вас, нас, універсальність громадян, що становлять Націю, як на єдиного законного тлумача закону і джерело всієї політичної влади. Я говорив, що основоположною рисою закону є прогрес: прогрес, невизначений, безперервний із віку в вік: прогрес у всіх сферах людської діяльності, у всіх проявах думки, від релігії до промисловості та розподілу багатства.

Я вже говорив вам про ваші обов’язки перед людством, перед вашою країною, перед вашою родиною, перед самими собою. І я вивів ці обов’язки з умов, які становлять людську істоту і які ваш обов’язок — розвивати. Ці умови, незнищенні в кожній людині, — це: свобода, здатність до навчання, спілкування. Здатність, необхідність прогресу. І виходячи з цих характеристик, без яких не існує ні людини, ні громадянина, я вивів ваші права і загальні умови державного управління, яких ви маєте домагатися для своєї країни.

Ніколи не забувайте ці принципи. Слідкуйте за тим, щоб їх ніколи не порушували. Втілюйте їх у собі. Ви будете вільні й будете вдосконалюватися.

Отже, робота, яку я взяв на себе для вас, була б виконана, якби з найглибших надр сучасного суспільства не постало величезне заперечення проти можливості виконання цих обов’язків, здійснення цих прав: нерівність засобів».

Тепер ми дійшли до того, що всі ці прекрасні слова про права, свободи й прогрес лишаються порожнім звуком, доки існує чудовищна нерівність засобів. У багатьох із вас немає часу думати про Прогрес, бо люди думають про те, як не померти з голоду. Мадзіні визнає, що в підмурку сучасного суспільства лежить радикальний дефект злиденності. І без розв’язання економічного питання вся його моральна філософія повисне в повітрі. Тому останнім, одинадцятим розділом книги стає «Економічне питання». Це найоб’ємніша й найважливіша частина праці, де Мадзіні розкриває свою соціально-економічну програму, намагаючись пройти «між Сциллою і Харибдою», тобто між безоглядним капіталізмом і державним комунізмом.

«Багато, надто багато з вас бідні. Щонайменше для трьох чвертей чоловіків, що належать до робітничого класу, чи то сільськогосподарського, чи промислового, життя — це щоденна боротьба за здобуття засобів, необхідних для існування. Вони працюють руками по десять, дванадцять, а іноді й чотирнадцять годин на день, і цією старанною, монотонною, виснажливою працею ледь заробляють на найнеобхідніше для фізичного життя».

Мадзіні щиро визнає, що три чверті робітників живуть у таких умовах, коли говорити про політичні права й освіту — це зла іронія. Виснажена 14-годинною працею людина шукає втіхи в алкоголі, а не в книжках. Але суть цієї проблеми Мадзіні вбачає не просто в бідності, а в тиранії Капіталу. Капітал став «деспотом праці», визначаючи умови життя мільйонів людей, хоча сам він часто використовується не для виробництва необхідного, а для спекуляцій і розкоші. Тому Мадзіні відкидає тезу класичної політичної економії («Laissez-faire»), що ринок усе відрегулює сам. Вільна конкуренція — це брехня для людей, які починають перегони без копійки в кишені. Економісти дбають про зростання ВВП (виробництва), але забувають про Людину (розподіл). Його аргументи проти капіталізму, описи злиденності мас на тлі небувалого зростання продуктивності, ніби списані з брошур комуністів і соціалістів. Тут знову може здатися, що Мадзіні — соціаліст. Але це ілюзія, бо комунізм і ранній соціалізм (сен-симонізм, фур’єризм) критикуються не менш жорстко, ніж економісти-фритредери. Для Мадзіні скасування приватної власності — це варварство. Власність — це природне продовження особистості, результат її праці над матерією. Скасування власності рівнозначне перетворенню людини на бобра або мурашку. До того ж, якщо держава призначатиме кожному роботу й зарплату, ми отримаємо величезну казарму. Свобода зникне, а разом із нею й стимул до праці. Рівність у злиднях — це не прогрес. Аргументи Мадзіні проти комунізму — це типові аргументи, взяті з репертуару лібералів, а аргументи проти лібералізму — це теж типові аргументи, взяті з репертуару комуністів. Довести цього не можна, але цілком можливо, що він свідомо зіштовхував ці позиції, як це раніше робили християни, намагаючись спростовувати філософів, зіштовхуючи їхні позиції між собою.

«Ідея тих, хто в ім’я свободи прагне встановити анархію й скасувати суспільство, залишивши лише індивіда з його правами, не потребує ні мого, ні вашого спростування. Уся моя праця спрямована на боротьбу з цією згубною мрією, що заперечує прогрес, обов’язки, людське братерство, солідарність між народами — усе те, що ми з вами шануємо. Але мрія тих, хто, обмежуючись економічним питанням, закликає до скасування індивідуальної власності й установлення комунізму, доходить протилежної крайності: вона заперечує особистість, заперечує свободу, перегороджує шлях прогресу і, так би мовити, паралізує суспільство.

Загальна формула комунізму така: власність на все, що виробляють земля, капітал, меблі та знаряддя праці, має бути зосереджена в руках держави; держава має розподіляти між людьми їхню частку праці; держава має встановлювати кожній людині заробітну плату, залежно від її потреб, відповідно до одних — в абсолютній рівності, а залежно від інших.

Якби це було можливо, таким було б життя бобрів, а не людей».

Розв’язання, яке пропонує Мадзіні, — це своєрідний Третій шлях — кооперація (цього слова Мадзіні, якщо що, не вживає), або асоціація праці й капіталу в одних руках. Робітник має перестати бути наймитом і стати партнером. Замість фіксованої зарплати він має отримувати частку в прибутку підприємства. Замість господаря-деспота буде виборне керівництво (менеджери, обрані робітничим колективом). Тут капітал не знищується, а стає колективним і неподільним. Мадзіні наводить успішні приклади зі Швейцарії, Норвегії й навіть китобійних флотилій, де моряки отримують свою частку здобичі. Він вірить, що вільні асоціації виробників, конкуруючи на ринку, поступово витіснять традиційні капіталістичні фірми, бо праця вільної людини ефективніша за працю наймита. Водночас його погляд на історію знову постає як типовий марксистський погляд на емансипацію людства:

«І все ж таки, у становищі класу, до якого ви належите, спостерігається прогрес: історичний, безперервний прогрес, що подолав значно більші труднощі. Ви були рабами, ви були кріпаками, сьогодні ви наймані працівники. Ви звільнилися від рабства, від підневільної праці; чому б вам не звільнитися від ярма найманої праці, щоб стати вільними виробниками, господарями всієї сукупності праці та продукції, що походить від вас?
[…] Ви колись були рабами, потім кріпаками, потім найманими робітниками: незабаром, якщо ви того забажаєте, ви станете вільними виробниками і братами по духу».

І все ж, де взяти стартовий капітал? Тут Мадзіні виявляє свій моралізаторський характер. По-перше, це мають бути заощадження і жертви. Робітники повинні самі накопичити перший капітал («по пенні на день»), і, можливо, як каже сам Мадзіні, за 18–20 років (!) накопичень у робітників щось і вийде. Те, що дається державою безплатно, рідко цінується і процвітає (приклад Паризьких майстерень 1848 року). Тут нам знову пропонують пробудити дух самопожертви. Подекуди він говорить навіть цілком у дусі лібералів: «Для багатьох ваших галузей, де ціни на сировину низькі, капітал, необхідний для початку самостійної роботи, невеликий. Ви його отримаєте, якщо захочете». Другий варіант, хоч і менш добрий із погляду Мадзіні, — це створення народних банків, своєрідної системи дешевого кредиту для кооперативів. Але це потрібно лише слабким, які не можуть або не хочуть цілих 20 років накопичувати «по пенні на день». Підсумок економічної програми Мадзіні: Не боротьба класів, а їхнє злиття. Замість вимог знищення буржуазії пропонується перетворення всіх робітників на власників-буржуа через механізм кооперації. 

Висновок:
Економіка солідарності та феміністичний постскриптум

У «Висновку» Мадзіні нарешті робить спробу спуститися з метафізичних висот, де мешкають Бог і Людство, і занурюється в бухгалтерію реальної політики. Тут він ще докладніше переходить до питання про те, звідки брати гроші і на що їх витрачати. Як ми вже бачили раніше, Мадзіні чудово розуміє, що моральні проповіді на голодний шлунок не працюють, тож він пропонує конкретну програму дій, яку сьогодні ми б назвали чимось середнім між кейнсіанством і фашистським корпоративізмом. Але якщо раніше він міркував про те, як діяти тут і тепер, ще не маючи повноти влади, то тепер він малює утопію майбутнього, коли в руках прогресивної партії опиниться реальна державна влада. Як уже було сказано вище, Держава для нього — це не «нічний сторож», а активний архітектор прогресу, який має моральний обов’язок перед робітниками. Вона легітимна лише тоді, коли займається освітою і прогресом. Якщо уряд просто збирає податки й б’є кийками, тоді він не кращий за звичайну банду. Але «правильний» національний уряд має розв’язати соціальне питання і, що критично важливо для Мадзіні, зробити це без класової боротьби. Він панічно боїться сценарію «грабуй награбоване» щодо приватних осіб. Замість експропріації буржуазії він пропонує іншу експропріацію… Церкви й мерців. Тобто пропонує вилучати майно священників і запровадити податок на спадщину. Мадзіні, не соромлячись, планує обібрати Ватикан до нитки, вважаючи, що раз церква не служить прогресові, її золото має служити Нації. А якщо у вас немає близьких родичів (до 4-го коліна), тоді й ваше майно після смерті переходить державі.

Але крім таких способів поповнення скарбниці, Мадзіні пропонує цілий пакет реформ, які звучать напрочуд сучасно. Фінансова основа його «Нового курсу» будується на створенні гігантського Національного фонду. Для цього він пропонує ще багато різних заходів, реформи законодавства тощо, але з них найпомітнішими будуть кілька пропозицій. 

• По-перше, він вимагає створити систему громадських складів, де виробники могли б зберігати товари й отримувати під них цінні папери, щоб не продавати продукцію за безцінь у момент кризи.
• По-друге, він наполягає на радикальній податковій реформі: замість заплутаної системи поборів — єдиний прогресивний прибутковий податок. Причому той мінімум, який потрібен для виживання, податками обкладатися не повинен узагалі. 
• По-третє, пропонується націоналізація інфраструктури. Залізниці й надра мають приносити дохід державі, а не приватникам.

І ось наш «Національний фонд» готовий, і, як зараз стане зрозуміло, працювати він має як гігантський банк. Головне питання тепер у тому, на що підуть зібрані гроші? А вони підуть на розв’язання тієї самої проблеми, про яку йшлося ще в попередньому розділі, — це буде той самий стартовий капітал для робітничих кооперативів. Ці гроші не можна витрачати на роздачу коштів (це породжує лінощі), і тому їх буде спрямовано на кредитування асоціацій. Мадзіні хоче виховати власників, а не утриманців. І тому він пропонує видавати робітничим кооперативам дешеві кредити (1,5–2%). Але й тут не все так просто, і кредити видаються лише тим, хто доведе свою «моральність і здібності». Тобто кредит отримають лише «правильні» робітники, лояльні до національної ідеї. При цьому розподіляти ці потоки мають не столичні бюрократи, а місцеві муніципальні банки, підконтрольні виборним радам.

Однак у другому параграфі (§ 2) цього висновку Мадзіні повертається до своєї улюбленої теми — батожіння французького матеріалізму. Як і на самому початку книги, він знову звертається до італійських робітників із пересторогою: не ведіться на обіцянки «добробуту». Мадзіні згадує переворот Луї-Наполеона 1851 року у Франції. Чому паризькі робітники не вийшли на барикади захищати Республіку? Бо їм було байдуже до політичної свободи, їх цікавив лише пайок. Тиран пообіцяв їм стабільність і роботу, і вони продали свободу за сочевичну юшку. «Ті, хто обіцяє вам щастя і матеріальний добробут, — зрадять вас», — пророкує Мадзіні. Егоїст завжди знайде спільну мову з тираном, доки тиран його годує. Щойно вожді-матеріалісти доберуться до влади, вони стануть новими гнобителями. Без «релігії обов’язку» революція перетворюється на зміну свиней біля годівниці.

«Я бачив людей, які заперечували Бога, релігію, чесноти обов’язку і самопожертви, і говорили від імені права на щастя та насолоду, сміливо билися, промовляючи слова «народ» і «свобода», і змішувалися з нами, людьми нової віри, які нерозважливо прийняли їх до своїх лав. Коли перед ними відкривався шлях до насолоди, через перемогу або боягузливий компроміс, вони дезертирували і наступного дня ставали заклятими ворогами.
[…] «Я з жахом слухаю голоси, які кажуть людям: твоя мета — прогодувати себе; насолоджуватися — твоє право, бо я знаю, що це слово може породжувати лише егоїстів, і так було у Франції та інших країнах, і, на жаль, починає відбуватися в Італії, — це засудження будь-якої шляхетної ідеї, будь-якого мучеництва, будь-якої обіцянки майбутньої величі».

Далі Мадзіні використовує біблійну метафору, стверджуючи, що зовнішні реформи марні без внутрішнього перетворення. Соціалізм, комунізм, перерозподіл благ — усе це лише «штукатурка» на стінах дому. Якщо всередині живе раб, дім лишається склепом. Тут він знову атакує комунізм, порівнюючи життя за комунізму з життям «бобрів у греблі» або ченців у монастирі. Повне розчинення особистості в колективі для нього неприйнятне. Його ідеал — це Асоціація вільних людей, які об’єднуються не тому, що їх змусили, а тому, що вони усвідомили свою місію.

«Мрії про комунізм, про скасування рабства, про змішання особистості з суспільним цілим завжди були лише швидкоплинними випадковостями в житті людства, видимими в кожній великій інтелектуальній і моральній кризі, але нездатними до реальності, за винятком масштабів, таких самих малих, як християнські монастирі».

Завершуючи свою книгу, Мадзіні жорстко пов’язує соціальне з політичним. Робітник не може звільнитися, доки не звільнена Італія. Лише Єдина Італія може дати робітникові права і захист. Будь-хто, хто каже: «давайте спершу піднімемо зарплати, а потім займемося політикою», прирікає народ на вічне рабство. І, нарешті, він звертається до жіночого питання. Мадзіні заявляє, що визволення робітників неможливе без визволення жінок. Це єдиний процес емансипації людства. «Ваше визволення може ґрунтуватися лише на тріумфі одного Принципу: єдності людської родини». Оголосити половину людства (жінок) нерівними — це означає плюнути в обличчя Богові та Єдності. Мадзіні закликає робітників боротися за емансипацію жінок із тією самою пристрастю, з якою вони борються за свої права.

На цьому книга завершується, хоча між рядками тут ще більше релігії, ніж може видатися з тексту цього переказу. Перед тим як закінчити книгу, Мадзіні каже, наприклад, що лише «три речі священні: Традиція, Прогрес, Спілкування». Так тут раптово з’являється ще й традиціоналізм. А один із останніх закликів до народу звучить як чергова проповідь:

«Сьогодні людство втрачає життя через відсутність спільної віри, єдиної думки, що поєднує Землю і Небо, Всесвіт і Бога. Позбавлений такої віри, людина схилилася перед мертвою матерією і залишилася поклонником ідола Інтересу. І першими жерцями цього згубного культу були королі, князі та сумні уряди сьогодення. Вони вигадали жахливу формулу: кожен сам за себе. Вони знали, що таким чином породять егоїзм, і знали, що між егоїстом і рабом лише один крок.
Італійські робітники, брати мої, уникайте цього кроку. Ваше майбутнє полягає в тому, щоб уникнути його. На вас чекає урочиста місія: довести, що всі ми — діти Божі й брати у Христі. Ви не зможете її виконати, якщо не будете вдосконалюватися і виконувати свій обов’язок».

У сухому залишку Мадзіні пропонує нам не складну схему: пограбувати Церкву, щоб кредитувати робітничий клас, перетворити пролетарів на дрібних власників-акціонерів і об’єднати все це в жорстку унітарну Націю з центром у Римі. Це не комунізм (бо немає скасування власності), але й не лібералізм (бо держава активно втручається в економіку й мораль). Це той самий протофашистський «Третій шлях», замішаний на високому ідеалізмі, який у XX столітті, на жаль, буде реалізовано зовсім не тими методами, про які мріяв цей генуезький романтик. Як відомо, ідеї Мадзіні були використані й переосмислені іншими філософськими течіями, зокрема філософією Джованні Джентіле та Альфредо Рокко, під час визначення засад фашистської доктрини. Однак фашистська філософія вже не ґрунтується на християнському уявленні про людину як про божественне творіння, а радше на історицизмі та органіцизмі, тобто на розумінні індивіда як частини соціального організму, що складається з безконечного ланцюга минулих, теперішніх і майбутніх поколінь. Отже, індивід минущий, тоді як держава, що являє собою єдність цих поколінь, якщо й не вічна, то, принаймні, мислиться як sub specie aeterni (під вічним кутом зору). Відтак усі права належать державі, а громадяни несуть перед державою всі обов’язки. Сума обов’язків, виконуваних кожним громадянином (від якого — як мовиться в італійському цивільному кодексі — вимагається «старанність добропорядного глави сім’ї»), створює масу підстав, завдяки яким держава згодом може перерозподіляти своїм громадянам блага, пільги, захист і привілеї пропорційно до корисності соціального тіла, як це розумів фашизм. Усе це неважко вивести з ідей Мадзіні, але сам він виразно протестував проти настільки надмірних привілеїв у руках державних бюрократів.