Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Стаття про життя і філософію Джузеппе Мадзіні — буде тут.
Огляди на інші книги Мадзіні: 1. «Філософія музики»; 2. «Обов’язки людини»; 3. «Віра і майбутнє»; 4. «Політичні твори»; 5. «Ранні естетичні твори»; 6. «Пізні естетичні праці».
Після розгляду пізньої фундаментальної праці Джузеппе Мадзіні на тему політичної етики (див. «Обов’язки людини»), пройнятої релігійністю та консерватизмом, я все ж вирішив переглянути інші відомі праці цього автора, але вже з раннішого періоду його життя. Тепер перед нами один із засадничих документів італійського Рісорджименто (руху за об’єднання Італії) — знаменитий відкритий лист, написаний Мадзіні (і підписаний псевдонімом «Один Італієць») 1831 року, адресований новому королю Сардинії-П’ємонту Карлу Альберту. 1831 року Італія була роздроблена й перебувала під прямим або опосередкованим контролем Австрійської імперії. Карл Альберт щойно зійшов на престол. У молодості він загравав із лібералами, але згодом відступив до консерватизму. Мадзіні, перебуваючи у вигнанні, пише цього листа як останній шанс для монарха обрати бік народу, перш ніж республіканці оголосять монархію ворогом.
У «Листі до Карла Альберта Савойського» (1831) Мадзіні ще дуже молодий. Рух «Молода Італія» ще не сформовано. Він звертається до цього правителя зі словом «батько» і сподівається бути почутим, бо вважає, що італієць італійцеві — брат. Як і багато просвітителів та утопічних соціалістів до нього, Мадзіні сподівається досягти своїх цілей за допомогою звернень до носіїв влади. Він дуже багато лестить королю, сподіваючись прихилити його до себе.
«В Італії немає жодного серця, яке не забилося б швидше, почувши про вас, королю.
У Європі немає жодного погляду, який би не стежив за вашими першими кроками на кар’єрі, що відкривається перед вами».
Уже тут він говорить про «злидні багатьох і багатство небагатьох» як про велику проблему, зближуючись із соціалістичними поглядами. Він змальовує Європу ареною майбутньої епохальної битви Свободи (новий світ, право народів, демократія) і Деспотизму (старий світ, право сили, Австрія) тощо. Він окреслює перед королем два шляхи, однаково хибні: (1) шлях терору, тиранії або (2) шлях реформістських поступок. Ідучи шляхом терору, король може спробувати втримати владу через кров і репресії. Але це шлях у нікуди. Кров породжує месників. Тиранія в XIX столітті — це ознака слабкості, а не сили. Це призведе до ненависті й неминучого повалення. З іншого боку, шлях поступок, поступових, дрібних адміністративних реформ без надання реальної свободи, є не менш небезпечним. Він показує слабкість влади, але не задовольняє народ. Це подібно до «сидіння на вулкані». Дрібні поступки лише розпалюють апетит до справжньої свободи, але не дають королю народної любові, необхідної для захисту від зовнішніх ворогів.
Обидва вони сповнені вад. Обидва передбачають опору на домовленості з іноземцями. По ходу справи він багато зупиняється на критиці Франції як нестабільної держави, яку постійно стрясають революції, що завершуються війнами й терором. Усе тому, що це була головна альтернатива для виходу з-під влади Австрії. Третій шлях, який пропонує сам Мадзіні, — це відкинути вибір між Австрією та Францією і очолити загальнонаціональну боротьбу італійського народу, створення держави Італія. І він переконаний, що це найкращий момент для того, щоб король перейшов у наступ. Ще рік зволікань — і буде запізно.
«Очольте націю і напишіть на своєму прапорі: Союз, Свобода, Незалежність! Проголосіть святість думки! Оголосіть себе месником, захисником народних прав, відродителем усієї Італії! Звільніть Італію від варварів! Збудуйте майбутнє! Дайте своє ім’я вікові! Почніть нову Еру разом із собою! Станьте Наполеоном італійської свободи! Усе людство проголосило: королі мені не належать; історія освятила цей вислів фактами. Обдуріть історію й людство; змусьте їх написати під іменами Вашингтона і Костюшка, народжених громадянами: є ім’я величніше, було зведено трон двадцятьма мільйонами вільних людей, які написали біля його основи: Карлу Альберту, народженому королем, Італія відродилася для нього!».
Текст написано у високому романтичному стилі. Це не просто політична програма, а емоційний заклик, майже проповідь. Мадзіні вдається до яскравих протиставлень: «рабство або слава», «кат або батько нації». Він майстерно грає на амбіціях короля, пропонуючи йому не просто трон Сардинії, а корону всієї Італії. Ради вищої мети — об’єднання країни — Мадзіні готовий піти на союз навіть із не надто популярним монархом. Але й тут він застерігає: якщо король не очолить революцію, то сама революція зміете короля. Легітимність влади змінилася. Королі більше не можуть правити за «божественним правом» або силою багнетів; у нову епоху влада тримається лише на підтримці громадської думки та національної ідеї. Завершується цей лист знаменитим ультиматумом
«Потомство проголосить вас Першим серед людей або Останнім з італійських тиранів. Обирайте!».
Та зрештою Карл Альберт не відповів на листа, а наказав заарештувати Мадзіні, якщо той з’явиться на кордоні. Однак поради Мадзіні частково справдилися: через 17 років, у 1848 році, Карл Альберт усе ж спробував піти «третім шляхом» (оголосивши війну Австрії), але його вагання й відсутність віри в народну війну призвели до поразки.
Коментар Мадзіні 1847 року
Минуло шістнадцять років, і, вже перебуваючи у вигнанні, Мадзіні погоджується на перевидання свого старого листа в Лондоні, але робить це з важливим застереженням: він більше не вірить, що монархія здатна врятувати Італію, і просить не сприймати цей старий текст як настанову до дії в теперішньому часі. Особливо цікаво те, як Мадзіні ретроспективно пояснює свій учинок 1831 року. Він стверджує, що тоді виступав радше як рупор суспільних сподівань і прагнень, бажаючи дати королю шанс, навіть якщо сам у нього не до кінця вірив. Тепер же він використовує цю передмову, щоб завдати удару по своїх теперішніх політичних опонентах — поміркованих лібералах, які через шістнадцять років і досі намагаються домовитися з монархією.
«Ви питаєте мене, чи згоден я на передрук одного мого листа, адресованого наприкінці 1831 року королю Карлу Альберту. Усе, що я публікую, наступного дня стає власністю читачів, а не моєю; і кожен може робити з цим, у межах чесності, що йому заманеться. Однак мені було б прикро, якби інші витлумачили мою згоду як пораду. Будь ласка, зважте на це, і цього мені буде досить.
Я не вірю, що принц, король або папа римський можуть принести спасіння Італії сьогодні чи будь-коли. Для того щоб король приніс Єдність і Незалежність нації, потрібні геній, наполеонівська енергія та найвища чеснота: геній, щоб замислити підприємство й умови перемоги; енергія, не для того, щоб протистояти небезпекам, з якими геній стикався б рідко й ненадовго, а для того, щоб раптово розірвати пута життя, відірваного від народу, узи союзів або спорідненості, дипломатичні тенета й вплив боягузливих або порочних радників; чеснота, щоб відмовитися бодай від частини звичної влади, оскільки народ не можна спонукати до зброї та самопожертви, не поклавши край його рабству. І ці якості невідомі тим, хто сьогодні керує країною, і заперечуються їхнім вихованням, вічною недовірою, розбещеною атмосферою, в якій вони живуть, і, як я вірю, Богом, який робить ці часи дозрілими для Епохи Народів.
І мої погляди не були іншими, коли я писав того листа. Тоді на престол зійшов Карл Альберт, сповнений юнацького запалу, з іще свіжими в душі урочистими обіцянками 1821 року, серед останніх шумів повстання, яке показало йому бажання Італії та перші майже загальні надії, що навчили його його обов’язків. І я став тлумачем цих надій, а не своїх власних. Однак я не додав свого імені до цих кількох сторінок. Сьогодні, якщо ви вирішите перевидати їх, вони доведуть, якщо не що інше, тим, хто називає себе творцями й організаторами нової партії, що вони лише жалюгідні наслідувачі ілюзій шістнадцятирічної давнини і що люди з Національної партії намагалися зробити те, що намагаються зробити тепер, перш ніж гіркі розчарування й ріки братньої крові навчили їх говорити своїм співгромадянам: У вас немає надії, окрім як у самих собі та в Богові».