Висновок (Ідеологи)

Заключна частина книги Франсуа Пікаве — «Ідеологи, нариси з історії ідей та наукових, філософських, релігійних теорій у Франції від 1789 року» (1891).
Усі розділи цієї книги (і версію PDF) можна знайти тут.
Примітки з оригінальної книги малоінформативні, і на сайті їх проблематично відтворити. Усі вони доступні в підсумковій PDF-версії книги.

— I —

Буде встановлено єдність між науками, філософією наук і метафізикою; між історією філософій та історією суспільств, релігій і літератури, мистецтв, наук, установ і мов.

Ми виклали витоки, простежили існування, пояснили зникнення й відродження ідеологічної школи. Було б надто довго нагадувати про всі питання, щодо яких неупереджене, повне й зіставне вивчення текстів привело нас до тверджень, що відрізняються — повністю або частково — від тверджень попередніх істориків, і ми не можемо не відсилати читача до попередніх розділів. Обмежимося коротким резюме основних висновків кожного з них.

Декарт і скептики, філософи, що стояли на боці досвіду, та вчені були володарями умів XVII століття. Локк їх узагальнив і з цієї причини був визнаний провідником мислителями XVIII століття. У цю добу було порушено всі метафізичні питання: експериментальна, фізіологічна, зоологічна, етнічна психологія, мораль, естетика — усе це вивчалося як самостійні науки; філософія наук, історія систем і наукових відкриттів досягли значного поступу. Мислителі всіх країн спільно досліджували царину спекулятивного; Кондильяк був не єдиним метафізиком і не єдиним філософом.

I — Ідеологісти, або ідеологи, — це не просто учні Кондильяка. Вони приймають термін, створений Дестютом де Трасі, і ту науку, яку він означає; вони переймають метод і продовжують, розвиваючи їх у всіх напрямах, дослідження XVIII століття. У політиці вплив цієї школи відчувається понад пів століття. Створюючи Інститут, «живу Енциклопедію», вона на тривалий час здійснює плідний союз літератури, наук і філософії. Створюючи нормальні, центральні та спеціальні школи, вона готує собі спадкоємців і наступників. Журнал Décade, що поширює її доктрини у Франції та Америці, в Італії, Іспанії та Німеччині, знайомить своїх читачів із літературними й філософськими творами цих різних країн.

II — Головним представником першого покоління ідеологів є Кондорсе, наступник Д’Аламбера і Вольтера, Тюрго, економістів і математиків. Пані де Кондорсе підтримує союз французької та шотландської філософії. Сійєс має намір ознайомити публіку з Кантом; Редерер звертається до Руссо, Тюрго, Сміта і починає перекладати Гоббса. Лаканаль передусім звеличує Бекона, Руссо і Кондильяка. Скептики, а також Монтень, Гассенді, Гельвецій і Маблі, Гольбах і Дідро — усе це традиції, продовжені Вольнеєм і Дюпюї, Марешалем і Нежоном; Бекон і Локк, Бонне і Кондильяк — через Гара. У Пінеля серед попередників, окрім фізіологів і натуралістів, — Монтень і Декарт, Локк, Кондильяк, Сміт і Дугалд Стюарт; а також Лаплас, Бюффон, математики й астрономи.

III і IV. — Кабаніс — учень греків і Тюрго, Франкліна і Кондорсе, Гольбаха, Вольтера й Руссо, Бонне, Кондильяка і Гельвеція. Наслідуючи Гіппократа, він поєднує філософію з медициною і медицину з філософією; слідом за Кондорсе він розвиває вчення про вдосконалення (поступове вдосконалення людини й суспільства). Творець фізіологічної психології, він передбачає або готує Ламарка і Дарвіна, Шопенгауера і Гартмана, Конта, Льюїса і Прейєра, а також неупереджених і проникливих істориків філософії; він завершує, разом із платонізуючими стоїками, ту лінію, що починалася з Гомера, Гіппократа і Галена.

V і VI. — Дестют де Трасі, разом із Кабанісом, є главою другого покоління ідеологів. Він доповнює фізіологічну ідеологію раціональною ідеологією; він показує як англійцям, так і французам, як ученим, так і філософам, що необхідно зробити її інфантильною, патологічною й тваринною, аби перетворити її на вихідний пункт логіки й граматики, моралі та політичної економії, законодавства й політики, так само як і математичних, фізичних та природничих наук, для яких він пропонує класифікацію та ієрархію.

VII. — Навколо Кабаніса і Дестюта де Трасі гуртуються їхні соратники: Дону і Шеньє, Андріє і Бенжамен Констан, Ж.-Б. Сей і Брійя-Саварен; Лакруа, Біо і Ланселен, Сю, Рішеран, Ескіроль, Біша, Ламарк, Драпарно і Бруссе; новатори — Сен-Сімон і Фур’є, Леру і Рейно, Конт і Літтре; учні — Дроз і Франсуа Тюро, Ампер і Біран, які поступово віддаляються від своїх колишніх наставників; літератори і історики — Вільмен і Леміньє, Сенанкур і Меріме, Фор’єль і О. Тьєррі, Віктор Жакмон, Анрі Бейль (Стендаль) і Сент-Бев; і, нарешті, Браун, що веде нас до Стюарта Мілля, Льюїса, Спенсера і Бейна. Через них ідеологія, фізіологічна, раціональна або прикладна, поширюється в усіх напрямах інтелектуального життя.

VIII. — Ставши метафізичною, спіритуалістичною й християнською в третьому поколінні, ідеологія має своїми представниками Порталіса і Сікара, Дежерандо і Прево, Дюмонта і Вакенеера, Лесажа і Бонштеттена, але передусім Лароміґ’єра, вплив якого відчувається як на італійських філософів, так і на французьких еклектиків. Його школа охоплює Доба і Перрара, Армана Марра і Рока, Кардайяка і Валетта, де Шабр’є і Жибона, Сафарі, Тіссо і Лама. Ім’я Лароміґ’єра стає вихідним пунктом нової ідеології, поєднаної з науками й літературою, з історією та літературною або мистецькою критикою, але такої, що не нищить ані релігій, ані метафізик.

Тепер неважко визначити, яку участь школа взяла в цій тяжкій, але животворній праці, завдяки якій покоління людей здійснюють — або ледь помітні, або стрімкі — поступи в дослідженні невідомих царин, число й протяжність яких зростають у міру того, як знання про них стають дедалі багатшими й точнішими. Якщо для уряду багато — це просто протриматися, то для школи цього замало. Лише та школа гідна жити в пам’яті людей, яка відкрила нові істини, вплинула на своїх сучасників і на нащадків. Ми можемо знати, але не маємо права вимагати, щоб запам’ятали імена платоніків, епікурейців, перипатетиків, які з віку в вік зберігали доктрини своїх учителів, не додавши до них ані однієї оригінальної ідеї, не витягнувши з них жодного вдалого застосування, не спричинивши їхнього відродження серед людей, яким ці ідеї були невідомі — на їхню велику інтелектуальну й соціальну шкоду.

Розглядаючи ж ту сферу, яку людський розум завоював, охопив або бодай ледь намітив, спостерігач виявляє три виразно відмінні царини, в яких панують або намагаються панувати науки, філософія наук і метафізика. Науки, що походять від метафізики або є її сестрами, день у день набувають дедалі безсумнівнішої достовірності й розширюють свої володіння. Це пов’язано з тим, що вони дедалі більше відступають від питань, які належать переважно до метафізики; вони усувають явно химерні пошуки й спираються на методи та результати тих зі своїх галузей, які досягли очевидності й ясності. На першому плані стоять математика й математичні науки. Вони відмовляються з’ясовувати походження тих понять, з яких починають, і обмежуються тим, що вимагають від розуму, який працює з універсальними й необхідними положеннями, внутрішньої згоди із самим собою. У фізичних, природничих і моральних науках потрібна згода не лише із самим собою, а й із фактами. Перші тим ближче підходять до математичної достовірності, чим більше вдаються до дедукції та обчислення. Природознавство, представники якого лише в рідкісних випадках можуть скористатися обчисленням, а часом навіть не мають змоги вдатися до експерименту, досягає лише нижчого ступеня достовірності. Нарешті, в моральних науках об’єкти набагато складніші; застосування обчислень, дедукції та експерименту ще утрудненіше; безпосереднє спостереження не завжди можливе й часто має бути замінене свідченням. У цих науках ми досягаємо лише ймовірностей, більшою чи меншою мірою наближених до достовірності.

Філософія наук нагадує тих сміливих першопрохідців, які, просуваючись за межі царин, давно завойованих цивілізацією, досліджують незвідані землі, щоб розширити володіння людства. Так, механізм світу матерії — смілива гіпотеза Декарта — значною мірою став науковою істиною. Спершу його було доведено для звуку, тепла й руху, потім для світла й тепла і, вочевидь, найближчим часом буде доведено й для електрики, а отже, і для магнетизму.

Метафізика, суперниця релігії, зі свого боку, була рішуче атакована науками та філософією наук. Якийсь час можна було думати, що людина, чия хода стала твердою на широкому й міцному ґрунті, де панує позитивна наука, більше не наважиться вирушати в плавання по хиткому океанові, який стільки разів був свідком кораблетрощ. Але так само, як метафізика не витіснила релігію, науки та їхня філософія не знищили метафізику.

Ідеологічна школа в усіх напрямах здійснювала пошуки, часом дуже вдалi. Ми зустрічали серед її представників генералів, зокрема самого Бонапарта, ораторів і політиків, священників і суддів, романістів і поетів, літераторів і критиків, журналістів і професорів, дипломатів і адміністраторів, лікарів і інженерів, математиків і природодослідників, фізиків і моралістів, істориків і економістів, філологів і метафізиків. Результати їхніх досліджень стосуються як наук і філософії наук, так і метафізики.

Залишмо осторонь суто шкільну ідеологію, яка, однак, не позбавлена оригінальності. Гара пропонує структуру позитивної ідеології, яку Дестют де Трасі доповнює й наповнює змістом. Відокремившись від метафізики, ідеологія стає фізіологічною, патологічною або хворобливою у Кабаніса та Медичному товаристві взаємного стимулювання (Société médicale d’émulation), у Дестюта де Трасі й Ламарка, Драпарно та Бруссе, у Пінеля й Ескіроля. Товариство спостерігачів людини (Société des Observateurs de l’homme) та Інститут, особливо Дежерандо, показують, наскільки було б корисно, якби ідеологія стала етнічною, і як вона може нею стати; тоді як Вольней передбачає, яке світло вона могла б почерпнути з вивчення мов; Кабаніс — з історії філософії; Дестют де Трасі — з наукових методів. Сікар і Дежерандо спостерігають за глухонімими. Останній підкреслює корисність досліджень над сліпонародженими та над індивідами, які, подібно до Лори Бріджмен, мають ще виразніші аномалії. Інфантильною у Дежерандо й Товариства спостерігачів людини, ідеологія у Кабаніса поширюється на плід і ембріон; з Леруа та Дюпоном де Немуром вона намагається стати зоологічною; з Драпарно та Ламарком — вибудувати психологічну й фізіологічну шкалу живих істот. Кабаніс, Дестют де Трасі, Біран, Бруссе та їхні послідовники надають великого значення внутрішнім і неусвідомлюваним враженням свідомості; Брійя-Саварен вивчає смак, Рьодерер вивчає зір; Дестют де Трасі й Біран, Кабаніс, Ампер, Дежерандо, Тюро, Браун — почуття руху, рухливість, зусилля. Увагу досліджують Лароміґ’єр і Доб, Дестют де Трасі та Ламарк, Драпарно й Дежерандо; сон і сновидіння — Кабаніс; уяву й почуття — Бонштеттен. Стендаль створює ідеологію кохання; Бенжамен Констан — ідеологію релігійного почуття; мадам де Кондорсе, Рьодерер і Кабаніс — ідеологію симпатії. Інстинкт досліджують Дюпон де Немур і Кабаніс, Драпарно та Ламарк; звичку — Кабаніс, Дестют де Трасі, Біран і Ламарк. Праці про мову могли б заповнити цілу бібліотеку: і не лише у Вольнея та Гара, Рьодерера й авторів пасиграфій або універсальних мов, Дестюта де Трасі й Бирана, Ампера, Дежерандо та Прево, Сікара й Тюро, Порталіса й Лароміґ’єра, а й у тих, хто, як Кардайяк, дедалі більше відокремлює філософію наук, наближаючи її до здорового глузду; усе це й досі варте прочитання тими, хто прагне прояснити таку важливу частину психології. Що ж до зв’язку фізичного й морального, можна сказати, що аж до найновішого часу навіть найповніші підручники з медицини чи філософії не робили нічого іншого, як відтворювали й розвивали ідеї Бирана, а особливо Кабаніса або Бруссе.

Ідеологія — це центр, навколо якого групуються всі інші дослідження. Дестют де Трасі та Ланселін, Ампер і Драпарно пов’язують її з науками загалом. У Кондорсе й Вольнея, Лапласа й Дестюта де Трасі вона бере участь у розв’язанні питання про існування науки про ймовірності. Лароміґ’єр і Біран, Дестют де Трасі й Кабаніс, Лакруа й Біо, Ланселін і Проні звертаються до мови обчислень і до методу математики. Фізики й хіміки — теж ідеологи. Дестют де Трасі та Ланселін хочуть за допомогою ідеології пролити нове світло на методи й дані фізичних наук. Кюв’є починає з ідеології; Ламарк цікавиться нею не менше, ніж зоологією; Кабаніс і Біша, Моро й Рішеран, Віктор Жакмон і Бруссе, Пінель і Ескіроль, лікарі та психіатри приділяють ідеології стільки ж уваги, скільки фізіології, медицині й ботаніці.

Ще тісніший зв’язок між ідеологією та моральними науками. Логіка — продовження ідеології — стає предметом досліджень у Дестюта де Трасі й Тюро, Бирана й Ампера, Брауна, Лароміґ’єра та його школи. Вольней і Сен-Ламбер, Кабаніс і Дестют де Трасі прагнуть перетворити мораль на позитивну науку, засновану на ідеології. З ідеології ж виходять літературна критика Женгене та його співробітників, Кабаніса, а почасти навіть критика Вільмена й Сент-Бева; вірші Кабаніса й Андріє, романи Дроза, Сенанкура, Стендаля та його наступників. Ще ніколи філософія й ідеологія не були настільки повно й успішно поєднані. Мораль, керована ідеологією, приводить до соціальної науки, до якої звертаються Лароміґ’єр і Камбасерес, Талейран і Боден, Кондорсе, Сійєс і Рьодерер, Вольней і Кабаніс, Дестют де Трасі та Дону, реформатори, соціалісти й комуністи — Сен-Сімон і Фур’є, Конт і Жан Рейно. Політичну економію культивують Кондорсе, Рьодерер, Дезрено й Брійя-Саварен, Дестют де Трасі та Ж.-Б. Сей — ще до Ш. Конта, Дюнуайє, Бастіа й Мілля. Ніколи в інший час не можна вказати стільки праць, де педагогіка, поєднана з ідеологією, була б такою сміливою й такою всеосяжною. Там, де сьогодні ми вважаємо, що відкриваємо щось нове, ми насправді відновлюємо ідеї, вже запропоновані або навіть реалізовані ідеологами.

Історія зазнає глибокого перетворення. Завдяки теорії вдосконалення Кондорсе повертає їй те значення, яке вона втратила від часів Декарта; Кабаніс приходить до безсторонності й еклектизму. Дроз, Фор’єль і Дону передують Огюстену Тьєррі. Літературна історія, поряд з історією у власному значенні, набуває більш безстороннього характеру у Женгене, Дону, Фор’єля. Кабаніс, Тюро й Дестют де Трасі займаються історією медицини, граматики, логіки; Кондорсе — історією наук і вчених. Вольней і Дюпюї підходять до історії релігій лише як ерудити. Бенжамен Констан вивчає їх із зацікавленням і співчуттям. Філософів дедалі частіше оцінюють безсторонньо, починаючи з Кондорсе. Кабаніс звертається до античних авторів, про яких досі можна читати у Нежона. Дону з достатньою точністю викладає теорії філософів античності та середньовіччя; Тюро пише про écossais і греків. Дежерандо й Фор’єль надихають Кузена та його послідовників. Нарешті, географія у Вольнея й Жакмона стає точною, науковою та ідеологічною.

Ідеологи були не менш успішні й у царині філософії наук. Ланселін і Драпарно, Дестют де Трасі та Ампер виходять з ідеології, щоб ще до Конта вибудувати класифікацію й ієрархію наук. Ще до Спенсера Лаплас виклав гіпотезу туманності; до Дарвіна Кабаніс і Ланселін, Ламарк, Борі де Сен-Венсан і Драпарно вже були явними трансформістами. Гіпотеза нескінченного вдосконалення приймається майже всіма ідеологами; з її допомогою вони пояснюють розвиток здібностей і розвиток людства; вони проливають світло на історію релігій, наук, філософій — так само як і на історію людей та інститутів; вони надають Конту вихідні елементи для формулювання закону трьох стадій.

Нарешті, вони, як і їхні попередники XVIII століття, аж ніяк не відмовилися від метафізики. Безперечно, вони вже досить виразно розрізняють науку, філософію науки й метафізику; безперечно також, деякі з них надають перевагу тому, щоб лишатися на позитивному ґрунті. Але проблему об’єктивної цінності пізнання ретельно розглядають Кабаніс і Дестют де Трасі, Дежерандо й Ампер, Біран і Тюро, які формулюють із неї теорію відносності пізнання та відношень. Кондорсе, а особливо Дестют де Трасі, Біран і Ампер, Дежерандо й Лароміґ’є, займаються питанням існування зовнішнього світу. Уявлення про матерію в Лапласа, Кабаніса й Ланселіна, уявлення про життя в Кабаніса й Біша, Ламарка, Драпарно й Бруссе утворюють космологію, що вирізняється як широтою, так і сміливістю. Спіритуалізм Лароміґ’є було передано школі, яка продовжила його. Біран, а особливо Кабаніс, розвинули вельми оригінальний стоїцизм; Бенжамен Констан аналогічно перетворив християнство, яке згодом Біран зблизив із містицизмом. Ампер і Дежерандо, Дроз, Лароміґ’є та його учні надають своїй релігійній вірі форми, спорідненої з їхньою ідеологією: ніщо не може зрівнятися зі спокоєм і певністю Дежерандо й Лароміґ’є, якщо не брати до уваги мук і непевності Бирана й Ампера.

Немає жодного сучасного метафізика, який би не відтворив або не розвинув якусь із ідеологічних доктрин чи не зіткнувся б із нищівними запереченнями проти своєї системи — з боку опонентів, чию роль, здавалося, давно вже слід було вважати завершеною. Ми згадували Шопенгауера, Гартмана й Спенсера, панів Тена й Ренана, Конта, Льюїса, Мілля й Бейна та багатьох інших — як спіритуалістів, так і матеріалістів, як віруючих, так і скептиків.

— II —

Якщо відкинути політичні та релігійні впливи, які певною мірою змусили школу трансформуватися й перервали її регулярний і природний розвиток, то сьогодні стають ясними внутрішні причини, що заважали їй лишатися тим, чим вона була на початку. Амбіції школи були великими: її найвидатніші представники хотіли розірвати з минулим, відтворити водночас із людським розумом і моральні науки — за зразком математичних і фізичних; закласти підвалини філософії науки й навіть намітити нову метафізику, яка спиралася б на знання як найзагальніших, так і найчастковіших законів та явищ. Але, вихваляючи й рекомендувавши спостереження та досвід, вони надто часто вдавалися до гіпотез. Проголошуючи переваги історії й чудово пояснюючи, як її слід писати, вони надто часто сприймали її як уже завершену — або як щось, що можна раціонально сконструювати. Вони наполягали на необхідності покласти ідеологію в основу всіх наук, але надто легко вірили, що для того, аби перетворити її на самостійну науку, досить накреслити її план і визначити метод. Вони прагнули зробити її фізіологічною й етнічною, інфантильною, патологічною та зоологічною; але забували, що для цього необхідно зібрати численні й бездоганні спостереження про різні народи й тварин, про дітей, виродків тощо, що попередньо треба було б сформувати саму фізіологію та патологію. Стверджуючи безмежну вдосконалюваність людського духу, вони вважали, що можуть надати своїй праці такої завершеності, що нащадкам лишиться зовсім небагато, що можна було б у ній змінити. Вони побачили, що в природі точиться боротьба за існування між видами — рослинними й тваринними, — і сприйняли свободу, рівність, братерство як природні закони людської природи. Вони передбачили роль спадковості у формуванні як морального, так і тілесного складу людини й захотіли відтворити розум і серце людини наново, знищивши всю спадщину минулого — того самого минулого, яке й підготувало схильності та здібності, тим могутніші, чим більшою кількістю віків і поколінь вони були викувані. Вони, нарешті, розпізнали й підкреслили роль почуттів і пристрастей у людському житті, але при цьому увірували в винятково благотворний вплив просвітництва й прагнули досягти морального та характерологічного поступу насамперед через поступ знання.

Досвід показав усю суперечливість і хибність цих засновків. Уже Кабаніс, Б. Констан, Біран і багато інших розуміли, що неможливо — та й, можливо, не потрібно — відбирати в широких мас їхні релігійні вірування, а в деяких — їхні метафізичні ймовірності. Не раз уже в цьому столітті уми, стомлені позитивними пошуками й змучені жагою невідомого, знову зверталися до релігії та метафізики, не дбаючи про те, чи узгоджуються вони з науками і чи достатньо на них спираються.

З іншого боку, фізіологія зробила значні успіхи, але ці успіхи показали, скільки ще бракує для того, щоб пізнати нервову систему й уловити — в її майже безмежній складності — зв’язки між фізичним і моральним. Те саме можна сказати про чудові спостереження над дітьми й душевнохворими, над сліпими й глухими, над дикунами й тваринами. Історія просвітила нас щодо психології наших попередників; романісти й критики — щодо психології наших сучасників. Але саме це дало нам змогу ще виразніше усвідомити, як багато ще потрібно зібрати в цій царині позитивних знань.

Просвітництво дедалі ширше поширюється в народних масах, і всі науки досягли такого рівня розвитку, що цілком дозволили б стверджувати безмежну вдосконалюваність розуму. Але злочинів не меншає, і, можливо, ніколи егоїзм не користувався такою пошаною, як нині. Доктрина боротьби за існування, безсумнівна в галузі природничих наук, здається, стала практичним правилом життя людей і народів. Озброювати свою країну для війни й передувати їй тарифними боями — головне завдання державного діяча. У будь-який момент відмінності інтересів, рас і мов, релігій та установ можуть призвести до жахливих війн — між континентами або між народами. Усередині кожної країни боротьба загострюється — між різними партіями, а головне — між класами, і часом здається, що соціальний переворот уже на порозі. Коли ми перечитуємо той уривок, де Жуффруа розповідає, як він у грудневий вечір усвідомив утрату своєї релігійної віри, або «Ночі» Мюссе, де проривається такий глибокий і пекучий біль, — ми відчуваємо, наскільки велика різниця між поетичним, літературним і по суті егоїстичним песимізмом Байрона й Шатобріана, Ламартіна та їхніх наступників, і тим безкорисливим песимізмом, якого, здається, з трудом можуть уникнути — хай навіть на мить — навіть ті мислителі, що в звичайний час сповнені певності.

— III —

Що зробив би сьогодні ідеолог, подібний до Кабаніса або Дестютта де Трасі, маючи такий самий відкритий розум і такий самий високий моральний облік, однаково відданий і пошукові істини, і поліпшенню долі своїх співбратів? З безмежною ретельністю він збирав би всі позитивні результати, здобуті фізіологами, лікарями, психіатрами, філологами й істориками, які довели, наскільки плідними виявилися шляхи, відкриті на початку століття. Зі свого боку він прагнув би, в тому чи іншому напрямі, примножити число досягнутих істин — і вивів би з них чимало корисних наслідків для моралі й політики, педагогіки й логіки, законодавства й політичної економії, естетики та літературної, наукової, релігійної або мистецької критики. Він завжди ретельно розрізняв би те, що цілком прояснено, від того, що освітлено лише частково, або від того, що й досі залишається в темряві; він ніколи не надавав би практичним правилам більшої сили, ніж дозволяють досягнуті теоретичні знання. Не нехтуючи можливістю у належний час і після достатньої підготовки підійти до «соціального» або «шкільного» питання, він прагнув би розв’язувати — поступово й надійно — кожну з проблем, що становлять ці загальні питання, часто нерозв’язні саме тому, що вони надто узагальнені й поєднують суперечливі елементи.

Так само, якби він вивчав історію філософій, він подбав би про те, щоб висвітлити її через історію інститутів і людей, літератур і наук, релігій і мов, — аби потім використати її для збагачення психології та історії, як і тих наук, на яких вони обидві неодмінно спираються.

Філософія наук, можливо, приваблювала б його не менше, ніж психологія. Навіть не будучи математиком чи астрономом, хіміком чи фізиком, натуралістом або філологом, він із живим інтересом стежив би за працями, за допомогою яких кожна наука прагне вибудувати власну філософію. З не меншою ретельністю він усвідомлював би значення сміливих гіпотез, за допомогою яких Декарт і його сучасні спадкоємці — Дарвін і Спенсер, слідом за Ламарком і Лапласом, — намагалися узагальнити висновки, закони й класифікації, до яких дійшли окремі науки. Звісно, він не міг би крок за кроком стежити за їхнім розвитком; звісно, нерідко йому довелося б задовольнятися загальними уявленнями, — але він сам практикував би ті методи, за допомогою яких здійснюються відкриття, він умів би зрозуміти, яким шляхом ішли винахідники. Його погляд охоплював би ширший обрій, і сфера, що належала б йому самому, осяювалася б новим світлом.

Але яку позицію зайняв би він щодо метафізики? Безперечно, фізичний всесвіт постав би перед ним безмежно різноманітнішим і складнішим, ніж він здавався Платонові й Арістотелеві; людина видалася б йому ще більшою мірою, ніж Паскалеві, — закинутою між безмежно великим і безмежно малим. Він відмовився б цілком і без критики приймати погляди Платона й Арістотеля, Декарта або Лейбніца, Канта чи Конта. Адже, по суті, хіба філософувати не означає мислити вільно й самостійно? Він не пристав би й до тих філософів — а їх іще чимало, — які прагнуть пристосувати до наукових даних погляди, запозичені з релігій або старих систем.

Він, звісно, не твердив би, що людство має відмовитися від понять, успадкованих від предків, так само як воно відмовилося від їхнього одягу й примітивного житла, їхньої їжі та грубої зброї, їхніх суворих і диких звичаїв. Але він також не вважав би, що світ Ньютона, Лапласа й Пастера можна задовільно пояснити Богом Платона й Арістотеля.

Для нової науки — як у її частинах, так і в цілому — він побажав би нової метафізики: з труднощами, але з мужністю він став би шукати ту щасливу формулу, яка, не применшуючи й не спотворюючи наукових істин, зуміє зберегти в метафізиках і релігіях те, що становить для нас їхню життєвість і їхню привабливість; яка поєднає безмежно складну й живу реальність з ідеалом досконалості, який кожен із нас смутно передчуває, з жагою потойбічного, що терзає найкращих і найшляхетніших.

Наш ідеолог уже не віритиме у всемогутність розуму; він більше не вважатиме свободу, рівність і братерство природними законами; можливо, він засумнівається в безмежній вдосконалюваності людства. Але розум для нього буде — крихка й коштовна квітка, плекання якої може підготувати, хай і не здійснити повністю, всі форми прогресу та надати існуванню нового чару й цінності. Свобода постане йому прекрасною річчю — коли вона буде осяяна розумом, що так само дбає про права інших, як і про використання власних. Рівність видаватиметься йому бажаною лише настільки, наскільки вона дедалі більше наближає кожну людину до тих, хто перевершує її розумом і моральністю. Він любитиме свою вітчизну й працюватиме, наскільки стане сил, щоб зробити її більш великою й більш шанованою. Але він не вважатиме на цьому свою справу завершеною: він не забуде, що мешканці інших країн — теж люди. Наскільки це буде в його владі, він боротиметься з упередженнями й непорозуміннями, які озброюють народи один проти одного. Усіма силами він протистоятиме дедалі потужнішій хвилі егоїзму; він показуватиме — і порадами, і власним прикладом, — що єдиний спосіб зробити своє життя стерпним — це забути про себе, щоб подумати про інших. Над боротьбою за існування — природним законом живих істот — він поставить ідеальне братерство, про яке мріяли буддисти й стоїки, християни та філософи XVIII століття. Він знатиме природу і за допомогою самих тих засобів, які вона нам надає, прагнутиме зменшити страждання, зробити боротьбу менш запеклою, усунути недосконалості й збільшити цінність індивідів — навіть більше, ніж їхнє добробут. Він знатиме, що людині, аби вдосконалюватися, необхідно підкорити природу собі; що потрібна невтомна праця, щоб зберегти досягнуте й підготувати нове; щоб змусити реальність народжувати ідеал/

Додаток 1
Центральні школи

Центральна школа в Осері

Публічні вправи, які учні проведуть 15 фруктидора VII року. — Програма загального й публічного іспиту, який учні складатимуть 15, 16, 17, 18 і 19 фруктидора VIII року.

Законодавство. — Викладач: Лапорт

Законодавство є мистецтвом давати народам закони; але щоб краще визначити його й дати йому назву, що цілком його пояснює, слід називати його громадянською, політичною та моральною наукою. Його називають громадянським, бо з нього випливають джерела суспільного блага; політичним, бо воно виявляє й розкриває всі соціальні істини, бо воно — око і провидіння Законодавця; моральним, бо воно поєднує права з обов’язками.

Законодавство поділяється на природний кодекс і договірний кодекс. Останній підрозділяється на основні закони, цивільні та кримінальні тощо.

Загальна граматика. — Викладач: Луї Фонтен

Перша частина: Ідеологія. — Що таке загальна граматика?
Яка її мета? Що таке людина?
З якої точки зору філософ-граматист розглядає людину?
Які частини людського тіла граматист особливо спостерігає?
Що являють нам відчуття в тілах?
Дайте мені уявлення про аналіз.
Як відбувається розкладання відчуттів та ідей?
Як потім відбувається їхнє відтворення за допомогою аналізу?
Скільки ви розрізняєте видів якостей?
Як порядок сприяє ясності в наших ідеях?
Який порядок виникнення ідей?
Що ви розумієте під Родом, Видом і Індивідом?
Які наші ідеї кожна сама по собі? Які операції душі?
Розкрийте нам своє уявлення про увагу.
Що в граматиці розуміють під Порівнянням?
Що таке Судження? — Рефлексія (Розмисел)?
Що таке уява, розглядувана як операція душі?
Що таке міркування?
Продовження ідеології. — Що таке людський розум?
Які є власне душевні здібності? — і зокрема бажання?
Що таке воля, розглядувана як здатність?
Що ви розумієте під здатністю мислити?
Що слід розуміти під звичкою тіла і душі?
Дайте нам коротке уявлення про причини чутливості.
Складіть короткий виклад причин пам’яті.

Друга частина: власне загальна граматика, або метафізика мови. Що таке мова дії? Звідки походить мова дії? Чи потрібно її вивчати? Чи є знаки цієї мови штучними або довільними?

Як мова дії виражає думку?
Як одночасні ідеї стають послідовними?
Які переваги мови дії? Які її вади?
Чому починають із мови дії?
До чого зводяться принципи мов?
Чи влаштована людина так, щоб говорити мовою членоартикульованих звуків?
Чи слова було вибрано довільно?
Чи збереглися якісь сліди первісної мови?
Яким чином мови утворюють систему, змодельовану за системою наших знань? Які мови найдосконаліші?
Чи мають вони всі ті самі підстави? Чим вони різняться? Як вони вдосконалюються?
У чому полягає мистецтво аналізу наших думок?
Чи надають мови засіб для розчленування думки?
Покажіть, наскільки штучні знаки необхідні для розчленування операцій душі.

Який метод слід застосовувати, користуючись штучними знаками, щоб складати виразні уявлення всякого роду?
Чи ґрунтується порядок виникнення ідей на природі речей?
Скільки методів ви розрізняєте, і які переваги методу навчання?
Чи не слід розглядати мови як стільки ж аналітичних методів?
Як мова дії розчленовує думку?
Яким чином мови на перших етапах аналізують думку?

Третя частина: Вступ до логіки. — Дайте дещо розгорнутий виклад про абстрактні та загальні ідеї?

Покажіть, що мистецтво міркувати зводиться до добре влаштованої мови. (Четверта частина, а саме «Логіка, або мистецтво міркувати», перенесена на наступний рік.)

Застосування аналізу до сформованих мов, і зокрема до нашої. Як здійснюється аналіз думки в удосконалених мовах? Як розчленовують мовлення на речення? Розкрийте їхні різні види.

Покажіть, як виконується аналіз речення. Дайте докладний аналіз членів речення й застосуйте його до прикладів тощо. (Документи надано паном Газьє.)

Центральна школа в Сенті

Програма церемонії розподілу нагород
на 30-й день місяця, VI рік Республіки.

Кортеж, що складається з магістратів, представників влади, урядовців, професорів і нагороджених учнів, утворює шість груп із прапорами, на яких будуть написи: 1° «Вивчайте давніх — вони найближчі до природи, і їхній геній уже не належить їм» (Руссо); 2° «Аполлоне, приготуй свої пензлі, щоб увічнити наших воїнів»; 3° «Вони — берегині мистецтв»; 4° «Декарт навчив людей визнавати істинними лише ті принципи, про які вони мають ясні ідеї» (Гельвецій); 5° «Щоб пізнати людей, треба бачити їх у дії» (Руссо); 6° «Красномовство сильніше за зброю». Чотири інші прапори нестимуть написи: 1° «Юні громадяни, Батьківщина аплодує вашим успіхам і усміхається радості ваших батьків»; 2° «Невігластво — найбільше з нещасть як для урядів, так і для народів»; 3° «Мистецтва живлять людину й утішають її»; 4° «Нехай дурні кажуть що хочуть — знання має свою ціну».

Загальна граматика. — Викладач: громадянин Вандеркан.

Вивчення загальної граматики полягає в дослідженні сталих форм, яким людина підпорядкувала вираження думки за допомогою мовлення.

Дослідити, яким чином людина вперше дала зрозуміти своїм співбратам свої почуття; вивести з недостатності мови дії необхідність членоартикульованих звуків; піднестися до витоків мов і поставити запитання про причини їхнього розмаїття; перейти до винайдення писемності; відзначити перші прийоми цього мистецтва; побачити його тріумф у відкритті друкарства й зауважити їхній вплив на цивілізацію людського роду — ось перші теми його роздумів. Він поділяє загальну граматику на три основні розділи: перший розглядає слова окремо; їх вивчають у двох аспектах — як матеріал мовлення і як знаки ідей. У другому розділі досліджують їхні специфічні характеристики, спостерігають усі їхні властивості та «випадки» (зміни, форми). Аналіз картини думки дає змогу виокремити два великі класи слів: один складається з тих, що змінюють свою форму й слугують для зображення головного предмета картини; другий — із тих, що форми не змінюють і слугують лише для позначення відношень, які існують між першими. Послідовно описуючи ці різні знаки, він часто звертатиметься до самої думки й показуватиме всюди «людину природи», яка, творячи мову, задовольняє нагальну потребу точно й швидко висловлювати свої ідеї. Третій розділ розглядає слова, пов’язані між собою за певними правилами для створення картини думки. Тут запитають: що таке фраза, чим вона відрізняється від речення; буде відзначено різні їхні види. Визначать умови граматичного й осмисленого аналізу, і учні вправлятимуться в цьому виді роботи. Водночас вивчатимуться загальні закони, яким підпорядковуються слова у взаємних зв’язках. Сукупність цих законів становить синтаксис і побудову фрази.

Потім принципи, виявлені в ході занять, буде застосовано до французької мови з розглядом тих модифікацій, яких вони в ній зазнають. Далі викладатимуться основні правила, що становлять мистецтво письма лише щодо побудови фраз. Пунктуація стане однією з тем цих останніх занять. Якщо вивчення мов корисне, то знання тієї мови, якою говориш, — необхідне. Викладач примножуватиме зауваги з цієї частини свого курсу. Вивчення загальної граматики у власному розумінні слова — одна з найпридатніших вправ для розвитку чотирьох здібностей людського розуму, які виокремлює ідеологія: уваги, міркування, пам’яті та уяви; адже знання і геній полягають у вдосконаленні цих здібностей. (Xambeu, op. cit.).

Центральна школа в Турі

Аналітична таблиця курсу моралі та законодавства

Naturamque sequi patriaeque impendere vitam (Йти за природою і присвячувати життя Батьківщині). — Лукан.

Людина мислить, судить, міркує й ухвалює рішення. За допомогою цих здібностей вона досліджує, якою є природа її істоти, яка мета її існування; вона розглядає свої нові відносини із самою собою, із суспільством, із Батьківщиною та з людським родом, тобто — що вона винна самій собі, що вона винна суспільству, що суспільство винне їй і що суспільства винні одне одному.

Леру, професора законодавства, було усунуто 18 фрюктидора IX року. Він був мером Меттре. Байню, також професор законодавства, став, невідомо в яку дату, заступником урядового комісара при кримінальному трибуналі.

У школі також існував курс аналізу відчуттів (що, вочевидь, указує на те, що її було організовано ще до закону від 3 брюмерa IV року), який вів Буржюс, а Байо був його заступником.

Серед учнів Центральної школи називають П’єра-Фіделя Бретонно (1778–1862), знаменитого лікаря, чиїм іменем названо вулицю в Турі, і який опублікував такі праці: Трактат про дифтерит, Історія дотинтерії, Про користь компресії при ідіопатичних запаленнях шкіри, Лікувальна терапія переміжної гарячки та ін., а також Рукописні листи (бібліотека міста Тур, № 1444).

(Документи, надані паном Ребю, професором ліцею міста Тур.)

Додаток 2
Данина пошани Інститутові у вигляді Послання Гара

Громадянинові Гара, членові Консервативного сенату

Хочу висловити тобі свій жах перед злочинами,
свідками й жертвами яких ми самі були.
Гара, ти, чий розум досліджує думку,
визнає її силу, визначає її долю,
із тим почуттям досконалості,
яке підноситься й розширюється через споглядання,
присвяти нашим задулам своє глибоке знання
і в людському серці відкрий новий світ.
Дай доброчесності жити, як у золотому віці;
ти сказав: для народів вона — справжній скарб;
і коли ти наближаєш світанок щастя,
я, слабкий, наважуся знову спробувати це повторити:

Тарб, 21 брюмера LX року.

Підпис: Б. Дотофрей.

(Неопубліковані папери Академії моральних і політичних наук.)

Додаток 3
Невідомий лист Кабаніса про вдосконалення

(Décade від 30 жерміналя, рік VII)

Від часу заснування вашого журналу я був одним із його найпостійніших читачів, і його слава мені дорога; тому з щирим задоволенням я прочитав у вашому номері від 10 преріаля спростування деяких трохи неблагозвучних положень, що містилися в попередньому номері. Моє почуття під час цього читання було таким самим, як те, яке відчуваєш, отримуючи добрі вісті про друга — вісті, що сповіщають: друг, за здоров’я якого побоювалися, насправді почувається добре.

Філософська Декада справді має й надалі виправдовувати свою назву: їй не дозволено мати щось спільне з неофіційними захисниками забобонів; і було б надто сумно бачити патріотів, які таким чином стріляють по своїх найкращих військах, бачити розумних і моральних людей, що стають у стан війни з тими, чиї зусилля спрямовані лише на те, щоб пов’язати безпосередніми законами Природи надто довго невизначені або погано обґрунтовані принципи моралі та розуму.

На думку останніх, лише тоді, коли звички здорового глузду пустять коріння в усіх верствах суспільства, свобода, мир і щастя справді постануть на міцних засадах; і тоді доброчесність, про яку легковажні люди складають собі суворе уявлення, буде нарешті сприйнята у своєму істинному вигляді — як засіб бути щасливим. Ці ж люди додають, що настане день, коли переваги, пов’язані для людини зі звичками доброчесності, будуть настільки переконливо доведені, що над злим чоловіком сміятимуться, як над дурнем, щоразу, коли не вважатимуть за необхідне закувати його, як божевільного.

Мені здається, в цьому немає нічого особливо поганого; зізнаюся вам, я знаходжу тут корисне почуття впевненості в міцності тих підвалин, на яких особистий інтерес підтримує мораль, почуття, яке, на мою думку, має бути спільним для всіх, хто вірить у доброчесність, не маючи потреби вірити в пекло.

Утім, ця доктрина про вдосконалення людського роду щодо розуму і щодо моральності аж ніяк не нова. Деякі сучасні філософи — такі як Бекон, Бюффон, Прайс, Сміт, Прістлі, Тюрґо, Кондорсе — розглядали це вдосконалення як нескінченне, тобто як одну з тих величин, до якої розрахунок може безперестанку наближатися, але ніколи не досягає її; однак у всі часи його визнавали або відчували, і воно слугувало підставою або спонукою для праць генія, для спроб знайти найкращий спосіб виховання, для досліджень на тему найкращих форм правління. Зусилля дослідників істини, моралістів, законодавців завжди спиралися на цю віру, що людина здатна до вдосконалення — як в індивідуальному порядку, так і, тим більше, в колективному, в масштабі цілих націй. Без цієї посилки, справді, безперервні зміни, які нам показує історія, революції імперій, варварство і цивілізація, неуцтво і поступ розуму, зло і добро — все це стало б однаково незрозумілим.

Ні, надія вдосконалити людину, зробити її розумнішою, добрішою, щасливішою — аж ніяк не химера. Ця надія, підтверджувана всіма ясно збагненими фактами, може бути відкинута лише обмеженою й похмурою філософією, досвідом неповним і стисненим вузькими деталями. Вона була не лише рушійною силою і світлом мудреців та вчених давнини; вона була також таємним провідником і душею зусиль тих блискучих умів, які покрили її славою через мистецтво. У прекрасні епохи Греції поети, музиканти, живописці, скульптори проводили життя поруч із філософами; вони не обмежувалися тим, що черпали в їхніх бесідах погляди, придатні для спрямування таланту, — вони живилися в них зразками моральної краси, через глибше вивчення пристрастей; вони прагнули самі давати людям корисні уроки, зміцнювати владу доброчесностей, надаючи істині чару почуття і поєднуючи її з сильними емоціями, здатними панувати над уявою і серцями. І так мистецтва стають по-справжньому божественними, бо геній підносить самого себе значно більше своєю метою, аніж блиском своїх праць.

…Можливо, критик поділяє помилку деяких людей, які, втім, ніби навмисне влаштували так, щоб уже ніколи від неї не відмовитися; він, можливо, думає, що сучасна філософія прагне, навпаки, висушити душу, охолодити всякий ентузіазм і що друзі розуму — це лише вороги всього піднесеного в людській природі. Якщо це його спосіб судити про них — значить, він їх зовсім не знає.

Інша помилка, якій ці ж люди, вочевидь, не менш віддані, полягає в припущенні, що ця філософія займається предметами й обговорює питання цілком незбагненні або ж порожні; і тут ви цілком слушно зауважуєте, що те, що й досі називають метафізикою, не має нічого спільного з тим, що носило цю назву в давніші часи. Даремно намагаються змішати дві настільки різні речі: ні мета, яку ставлять собі учні Локка і Кондильяка, ні знаряддя, яким вони користуються, ні спосіб його застосування не можуть анітрохи зблизити їх із тими старими схоластами, чию безглуздість вони, навпаки, зробили ще очевиднішою, звівши її до безпосереднього джерела всіх їхніх помилок.

Якщо нині ми перестаємо приймати абстракції за реальні сутності, виганяємо порожні тонкощі з усіх дискусій, розрізняємо предмети, які можуть бути підпорядковані нашим дослідженням, від тих, що їм не підлягають; якщо, визначаючи з більшою точністю значення стількох невизначених слів — таких, як час, вічність, нескінченне, субстанція, простір тощо, — ми, здається, нарешті назавжди позбулися нескінченних і похмурих суперечок, що служили їхньою темою понад дві тисячі років, — кому ми завдячуємо цим? Чи не тим самим людям, яких звинувачують у тому, ніби вони живляться порожніми ідеями, тонкощами й абстракціями?

…Від часів Локка, Гельвеція і Кондильяка метафізика є не що інше, як знання прийомів роботи людського духу, виклад правил, яких людина має дотримуватися в пошуку істини, чи то цей пошук спрямований на нас самих, чи на істоти й тіла зовнішнього світу, з якими ми можемо вступати у стосунки. Вона однаково застосовується і до фізичних наук, і до наук моральних, і до мистецтв: її принципи можна викласти й підкріпити прикладами як у лабораторії хіміка або навіть у майстерні найпростішого ремісника, так і в другій секції Інституту чи в школах логіки, граматики та законодавства. Якщо вона навчає філософа загального мистецтва спостереження або експерименту, то вона ж показує кожному майстрові, у чому полягає особливе мистецтво, яким він володіє; пояснює, чому, щойно розпізнано матеріали, над якими він працює, і мету, яку він ставить, органи людини або інші інструменти мистецтва мають застосовуватися за певними правилами чи методами, а самі ці методи, так само як і інструменти, — удосконалюватися в певному напрямі. Справжня метафізика, одним словом, є наукою про методи, яку вона ґрунтує на знанні людських здібностей і узгоджує з природою різних предметів.

Отже, якщо вдосконалення ідей залежить від удосконалення освіти, то вдосконалення освіти, своєю чергою, залежить від удосконалення методів. Саме методи вчать нас класифікувати предмети наших досліджень, розташовувати їх у такому порядку й під таким кутом зору, який найбільше сприяє їхньому аналізові; вони ж учать нас скорочувати й упорядковувати наші ідеї; і тільки від них, одним словом, ми можемо сподіватися появи добрих елементарних книжок у всіх галузях наук і мистецтв.

Досить лише мати бодай якесь уявлення про навчання й подумати про ті обставини, які можуть зробити освіту більш або менш корисною, скоротити її або, навпаки, ще дужче затягнути її повільність, — щоб зрозуміти: відсутність добрих елементарних книжок і застосування хибних методів — ось головні причини тієї безлічі труднощів, які так часто відлякують молодих учнів. З тієї самої причини навіть ті, хто все ж навчається, майже всюди роблять це вкрай погано; і найчастіше ця недосконала освіта, замість того щоб зміцнити й упорядкувати розум, послаблює його й привчає до поганих звичок, які зберігаються на все життя або яких удається позбутися лише ціною найбільших зусиль.

Адже застосування добрих елементарних книжок… і добрих прийомів навчання, які ці книжки вказують і день у день удосконалюють, — це не лише засіб зберегти найдорожчий наш скарб, той час, що так швидко вислизає від нас… Вони спрямовують і втримують розум на вірному шляху; вправляють його й надають йому твердішої ходи; привчають нічого не осягати наполовину, нічого невизначеного не приймати, кожну ідею зводити до найточнішого її формулювання; нарешті, певною мірою наперед вгадувати в кожному випадку, де міститься істина і які засоби можуть зробити її відчутною для всіх. Звідси легко зрозуміти, що вплив доброї форми навчання не обмежується предметами, які юний учень вивчає в даний момент: він поширюється і на всі ті, якими він займатиметься згодом; і що добре побудоване навчання одного-єдиного, навіть найпростішого з цих предметів, іноді може надати розумові такої загартованості, що він стає, так би мовити, непроникним для помилок.

Особливо ж для малозабезпеченого класу освіта має бути простою, ясною й легкою — для цього класу, який безупинно відволікається від роздумів найнагальнішими потребами життя, який зазвичай звертає свою увагу лише на найбезпосередніші його предмети, який може приділити зовсім небагато часу розвиткові розуму, який, до того ж, позбавлений того постійного джерела здоровіших і точніших ідей, яким для інших класів є звичка до витонченішої мови. І все ж без певного ступеня освіти, і особливо без певного напряму, наданого ідеям у цьому важливому класі, марно було б сподіватися зробити його по-справжньому щасливим, прищепити йому здорові й моральні звички. А оскільки, на жаль, він ще й найчисленніший у всіх цивілізованих державах, то на карту поставлено не лише особисте щастя тих, хто до нього належить, а й суспільний спокій, — і ще більшою мірою це залежить від того, яку саме й у який спосіб ми дамо йому цю саму науку.

Про це говорили часто, але не можна втомлюватися повторювати: якщо всі уряди мають великий інтерес у тому, щоб виховувати й розвивати здоровий глузд бідного й робітничого класу, то для республіканських урядів цей інтерес незмірно більший, особливо для тих, де влада справді представляє націю. У цих урядах, справді, недостатньо, щоб маса народу мала достатні знання для того, щоб обирати собі освічених і доброчесних делегатів, оцінювати їхню поведінку, ставити тих, кого вона визнала гідними своєї довіри, на посади, що найбільше їм відповідають, — усе це, втім, вимагає чималої розсудливості й навіть здатності до умовиводів; необхідно ще, щоб ця маса мала достатню мудрість і досить правильні уявлення про свої права, аби вміти бути водночас спокійною і вільною; щоб уникати, з одного боку, піддаватися тим підступним радникам, які говорять їй про її права лише для того, щоб збурити її; і щоб ніколи, з іншого боку, не дозволити себе спокусити принадою оманливого миру до того, щоб пожертвувати своїми правами й своєю свободою. Представницьке правління — найкраще з усіх, бо воно ґрунтується на думці, бо з неї черпає свою силу; але потрібно, щоб ця думка була здоровою, тобто щоб народ мав достатньо розсудку, аби думка освічених людей невдовзі ставала думкою всього тіла нації.

Але, крім того, всюди, де велика маса позбавлена освіти, справжньої рівності не існує: можна скільки завгодно проголошувати її в усіх законах, закріплювати в усіх суспільних формах, але вона не може тоді проникнути ні в звички, ні навіть у почуття: неуцтво увічнює бідність і залежність бідняка; воно встановлює між ним та іншими людьми стосунки приниження й панування, які безсилі усунути навіть наймудріші закони. Це стало по-справжньому відомо лише сучасним філософам, єдиним, хто зробив свободу предметом справжньої науки. Вони навчили нас, що свобода іноді може бути породжена щасливим інстинктом народів; але що її не можна зберегти й удосконалити інакше, як через просвітництво. Вони показали, що стан смути або великих суспільних лих може тимчасово й насильницьки утвердити рівність; але вона може бути реальною й міцною лише в тому народі, де корисні знання, перестаючи бути зосередженими в руках небагатьох, поступово стають надбанням усіх. Тому ті самі філософи вважали одним із перших обов’язків законодавця — повсюдно примножувати й мудро узгоджувати засоби освіти.

Але ви зараз скажете мені, що ми відійшли вельми далеко і від учення про поступ людського роду, і від аналітичної філософії, і від її методів? Ні, це не ви скажете, а цензура тих, хто судить інакше, ніж ви, мені не видається настільки грізною, щоб змусити мене опустити ще кілька зауваг, які спадають мені на думку і які, як мені здається, сам предмет природно підказує.

Недостатньо, щоб бути вільним від забобонів, просто перестати вірити в непогрішність папи, у відмінності за народженням, у божественне право королів. Коли ці омани знищено, залишається ще безліч інших, які й далі блукають не менш згубним чином і можуть спотворити вплив найчистіших істин до такої міри, що ті починають породжувати безліч лихих наслідків, подібних до тих, що постають від помилки. Є навіть такі, що залежать виключно від хибної манери, у якій ці істини входять у розуми; звідси, між іншим, і те, що вони часто втрачають значну частину своєї влади над деякими людьми, які бачать досить ясно, але здатні охопити лише одну точку й один момент. Усі ці забобони розум має прагнути знищувати один за одним; і, на думку філософів, які наважуються спрямовувати свій погляд у майбутнє, ця велика справа ніколи не буде доведена до повної завершеності, ніколи не буде достатньою мірою вдосконалено уявлення, що становлять основу наших суджень, і самі судження, які є справжнім джерелом наших учинків. Одним словом, вони вважають, що ми ніколи не досягнемо межі, за якою вже нічого буде робити, — ні для того, щоб розширювати й примножувати наші насолоди, ні для того, щоб удосконалювати засоби їх досягнення. І я зауважу мимохідь, що глузливе прізвисько «доктори» ніколи не застосовувалося недоречніше, ніж до людей, які в теперішньому стані науки бачать лише сходинку для піднесення до майбутньої науки і які, замість пишатися своїми ідеями, анітрохи не соромляться визнати, що їхня головна чеснота полягає в здатності вести нас далі.

Ви, громадяни, не забули, і ви нагадали вашому колезі, що нинішні учні цієї школи були першими, хто дав відчути користь установ, що промовляють до серця, — тих установ, які в давніх виробляли такі дивовижні наслідки, надаючи авторитетові моралі й законів опору почуття та уяви. Хіба філософія, заснована на знанні здібностей людини й така, що зводить усю систему ідей і моральних почуттів до відчуттів, могла справді знехтувати цим могутнім важелем ентузіазму, який, якщо можна так висловитися, сам по собі є лише своєрідним вищим і співчутливішим відчуттям?

Хіба не ця сама філософія, яку намагаються зобразити нам холодною, витонченою й суто розсудковою, дала нам найточніші аналізи й найпроникливіші судження про засоби, які мають застосовувати мистецтва наслідування, щоб схвилювати душу? Хіба не очевидно, що від Арістотеля до Гравіни, Беккаріа, Сміта й Дідро все найкраще, що було сказано про ораторське мистецтво, поезію, музику та образотворчі мистецтва, належить не лише тим, хто обмежується тим, що з талантом практикує ці мистецтва, а людям мислячим, які люблять звітувати собі за всі свої враження і вивчаючи людську природу намагаються розпізнати джерело всіх явищ, які вона відкриває нашим очам? Якщо я не помилився у своїх здогадах щодо автора статті, на яку ви відповіли, — хіба цей люб’язний поет, чиї вірші однаково дихають здоровим глуздом і витонченістю, не завдячує сам у чомусь духові свого віку?…

Він, сподіваюся, дозволить мені ще додати, завершуючи цього листа, що було б досить важко знайти вагомий привід для ворожого нападу на тих людей, які все зводять до розуму й вважають, що він може безупинно вдосконалюватися. Безперечно, немає людей, з якими було б простіше й приємніше спілкуватися. Переконані, що злі — це лише погані мислителі, люди, на жаль, погано влаштовані або погано виховані, вони ніколи не зрікаються своєї поблажливості. Серед вічних взірців, які вони неминуче люблять споглядати, які успіхи, яка слава видалися б їм гідними заздрощів або суперечки? Вони не лише дозволяють дрібним домаганням спокійно вирувати довкола себе: вони роблять більше — дивляться на них із певною втіхою, розглядаючи їх як рушійні сили корисних трудів. У своїх надіях на поступове вдосконалення ідей, замість того щоб надавати великого значення власним зусиллям, ці надії, навпаки, дарують їм щиру радість від того, що їх перевершують; і сама їхня доктрина поміщає найживіші втіхи їхнього самолюбства в тріумфах тих людей, які роблять краще й ідуть далі. Нарешті, оскільки вони одні, можливо, по-справжньому розуміють, що всяка праця — в науках, у літературі чи в мистецтві — прискорює рух умів і допомагає наблизити нас до мети, то лише вони завжди готові віддати шану й визнання кожній такій праці; а жанри, які обмежений розум іноді схильний зневажати як цілковито порожні, для них усе ж є корисними союзниками тих, що викликають захоплення своєю важливістю й піднесеністю. Такий спосіб мислення й судження — не лише найфілософськіший і найсправедливіший; він ще, повторю, і найзручніший, і найзаспокійливіший для самолюбства. Що ж до мене, зізнаюся відверто: я люблю жити й бесідувати з людьми, для яких це стало справжньою звичкою; і ось, громадяни, що й накликало на вас ці довгі міркування, якими я обмежуюся, звертаючись до вас письмово, не маючи, на жаль, змоги зробити це краще.

Додаток 4
Лист Бенжамена Констана до Віллерса

Геттінген, вересень або жовтень 1812

Мій дорогий Віллерсе, зі мною сталася одна безглузда й неприємна річ, у якій я закликаю вас на допомогу, хоч і не надто знаю, чи зможе вона мені чимось прислужитися. Я повідомив Тьолькену план і кілька частин мого диявольського «Політеїзму»; і Тьолькен, із найбільшою простодушністю, привласнив собі не лише саму ідею, а й форму — з такою точністю, що оголошення про курс, який він має намір читати цієї зими, містить слово в слово назви моїх книг і моїх розділів. Що ж до ідей — я б поступився йому стільки, скільки він забажав би, адже все залежить від їхньої обробки; але мені прикро, що буквальна форма, від початку до кінця, опиняється в невеликому друкованому оголошенні, так що, якщо моя книга вийде, якийсь учений критик, знайомий з оголошенням Тьолькена, подумає, ніби я запозичив у нього свій план. Дійшло до того, що він скопіював заголовки, про які, за його власним зізнанням, він ніколи раніше не думав, наприклад, такий: «Про релігію як чисту форму та її вплив на мораль». Уся остання частина й більша частина першої — це переклад (мого) змісту. Найдобріший Тьолькен не вбачає в цьому жодного злого наміру, адже він наполегливо просив мене повідомити йому ще більше, кажучи, що те, що я вже йому показав, йому дуже прислужилося і що він почерпнув із цього цілу низку ідей, які будуть йому вельми корисні. Я розумію всю марність літературних претензій, але все ж для мене важливо — наскільки важливі подібні речі в добу битви під Смоленськом, — щоб не подумали, ніби весь план, над яким я працював і який коштував мені чималих зусиль, був перекладений мною з оголошення про якийсь німецький курс. Я не думаю просити Тьолькена переробити своє оголошення, бо він цілком має право вказувати, про що хоче читати. Але він запропонував заявити у своєму курсі, що я повідомив йому свої дослідження; однак мені не надто потрібно, щоб про це знали три десятки його слухачів. Мені потрібно, щоб це було сказано саме в оголошенні, яке матиме ширше поширення; і моє прохання справедливе, бо він сам казав, що взяв «усю суть моєї праці» (den ganzen Kern meines Werks). Він цілком добросовісний і без найменшого злого наміру. Зробіть мені, дорогий Віллерсе, ласку: попросіть його зайти до вас, викладіть йому суть мого листа, змінивши форму, і попросіть, щоб він показав вам своє друковане оголошення. Ви впізнаєте в його композиції й у самих висловах те, що я вже не раз вам говорив про план і структуру мого твору. Тоді постарайтеся переконати його сказати те, що, замість того щоб йому зашкодити, може лише піти йому на користь: що він використав і використовуватиме у своєму курсі ті матеріали, які я йому повідомив. Справді, якщо він підтвердить у цьому оголошенні, що був обізнаний із моєю працею, я передам йому ще більше. Я думаю, що переговори, доручені вашій дружбі, будуть легкими, бо Тьолькен узяв мій план не з самолюбства й не для того, щоб привласнити його собі, а тому, що знайшов його добрим; і це доводить та манера, з якою він говорив зі мною, пропонуючи негайно перекласти мою книгу, якщо я не зможу видати її французькою. Отже, це не ворожа претензія, а дружнє й справедливе прохання, яке я вам довіряю. Я бажаю лише однієї маленької фрази, яка могла б слугувати відповіддю на звинувачення в плагіаті, якби воно коли-небудь виникло, приблизно такої: «Один із моїх друзів, пан Б. де К., повідомив мені план і різні частини твору, над яким він давно працює і який присвячено історії та розвиткові давніх релігій; з його згоди я користуватимуся у своєму курсі тими матеріалами, які він мені передав».

Якщо, всупереч усякому сподіванню, Тьолькен відмовиться в цій справедливості, я буду змушений підтвердити своє першенство й розпочати літературну сварку — смішну в моїх очах, неприємну в його й байдужу для публіки, так що всі зрештою лише втратять. Але цього не станеться — завдяки чесності Тьолькена та вашій добрій і вправній посередницькій ролі. Ви легко дасте йому відчути, попередньо самі прочитавши його оголошення, що йому цілком невигідно, аби думали, ніби я запозичив у нього поділ своєї книги, і що матеріали, які я обіцяю йому в обмін на те свідчення, якого прошу, будуть для нього корисні.

Але нехай ваша дружба поквапиться, і дійте вже сьогодні, бо його оголошення вже надруковано, і він чекає, коли його повернуть із друкарні з виправленнями, щоб надіслати його Ляйсту й поширити. Не показуйте йому цього листа, бо він, можливо, міг би образитися; владнайте цю велику й малу справу з вашою, властивою мені, доброзичливістю. Я навіть дозволяю вам, коли все буде владнано, посміятися з «невитравної якості» автора.

Цілую вас.       B.

P. S. — Поясніть Тьолькену, чому я не сказав йому про це сам, давши зрозуміти, що самолюбство має свою сором’язливість. До того ж, можливо, він сам буде радий, що я його назвав, бо рукописне повідомлення завжди має певний додатковий інтерес. Я прошу в нього не більше, ніж Кройцер вважав своїм обов’язком перед Бьоттігером за довіру такого самого роду, яку я виявив Тьолькену. (Isler, Briefe an Ch. de Villers, Hamburg, 1883.)

Додаток 5
Воклен і Ламарк, за судженням «Ліцею»

Воклен був професором хімії в Музеї природничої історії та членом хімічної секції Інституту, а Ламарк — членом ботанічної секції Інституту й професором зоології в Музеї. Перший, вихований у тіні всемогутнього Фуркруа, був наділений усіма почестями, на які сам Фуркруа не зійшов; другий сяяв лише власним світлом і посідав свої посади тільки завдяки своєму таланту. Той займався наукою і статками водночас; цей, що щодня вставав заради науки вже о п’ятій ранку, забував про статки й жив, забутий владою. Перший був більш уславлений у Франції, ніж поза її межами; другий же досі більш знаний за кордоном, ніж у Франції, і оскільки похвали, отримані далеко від нас, не продиктовані жодним корисливим розрахунком, Ламарк ще за життя був, так би мовити, засуджений судом нащадків. Воклен зробив багато праць, але майже завжди за одним і тим самим зразком;… Ламарк, більш винахідливий, ніж точний, глибший, ніж суворий, навіть у своїх помилках умів надавати науці нових імпульсів. Мало придатний до інтриг і хитрощів честолюбства, він сміливо висловлював свої великі задуми й не пристосовував їх до смаків різних влад, що змінювали одна одну перед ним, боровся з противниками, які, ставши могутнішими за нього, здавалося, затьмарили його блиском, дарованим їм журналістикою та міністерськими ласками; але його погляди, спершу висміяні, нині знову здобувають визнання, коли їх оцінюють далеко від міністерських кабінетів/

Додаток 6
Лист пана Літтре-батька до «Décade»

Одна газета, що випадково потрапила мені до рук, нагадала мені цю пораду Бекона і дала привід нею скористатися. Ця газета — Journal des Bâtiments civils et des arts, який у своєму № 24 наводить дати різних винаходів або звичаїв, запозичені з праці німецького радника Бекмана. Там я читаю: «У 1538 році почали перекладати французькою мовою судові акти, які до того часу були латинською». Цей вислів — судові акти — не цілком точний. Слід було сказати публічні акти, що є зовсім іншим. І сталося це не 1538, а 1539 року, коли було видано відповідний ордонанс. Він датований Віллер-Котре й містить, окрім постанови, що стосується публічних актів, різні регламенти, спрямовані на скорочення судових процедур і на урізання чудовиськових повноважень церковних судів.

Не слід із слів Бекмана робити висновок, ніби до 1539 року всі публічні акти писалися латиною. У всіх архівосховищах і в усіх збірниках, укладених із метою зібрати подібні документи, можна знайти дуже велику кількість актів народною мовою, датованих XV, XIV і навіть XIII століттям.

Майже всі королівські ордонанси написані французькою. — Бомануар, який зібрав і видав 1283 року Кутюми Бове, подав їх французькою мовою. Асизи Єрусалима написані французькою. Закони про поліцію, відомі під назвою Установлень Святого Людовика і такі, що належать до середини XIII століття, написані французькою, і праця П’єра де Фонтена, нашого найстаршого юриста, написана тією самою мовою. Ця праця датується 1226 роком і містить юриспруденцію країни Вермандуа.

Навіть красне письменство почало культивуватися народною мовою вже з XIII століття або початку XIV століття; і, не рахуючи поетів, які сягають значно раніше, ми знаходимо серед книжок, що 1360 року входили до бібліотеки Карла V, переклади Арістотеля, Тіта Лівія та Валерія Максима.

Додаток 7
Лароміґ’є, Мемуари й Уроки

Додаток 8
Листи Лароміг’єра до Валетта

8 листопада 1819

Ви повідомили мені найприємнішу з новин; я безмежно вдячний тим, хто мав здоровий глузд віддати перевагу духові перед буквою і міркувати, що нерегулярність часом краща, ніж суворе дотримання правила. Отже, ви стали моїм колегою — і гідним колегою у філософії. Бідна філософія нині вкрай потребує поповнення. Я перестав би зневірюватися щодо її долі, якби вона могла здобути з десяток набутків, подібних до вашого, — але на це годі сподіватися. Боюся, що ваше похвальне прагнення до сумлінності та ваша скромність перебільшують труднощі. Вам здається, що попереду ціла бібліотека, яку треба «проковтнути», і тисяча перешкод, які належить подолати. Стережіться надто багато читати, а що до перешкод — то ми самі незграбно зводимо їх на дорозі, яку природа сама проклала й зробила легкою для проходження. Раджу вам присвятити канікули виключно вивченню Локка і Кондильяка. Щойно ви звикнете до цих двох авторів і засвоїте їхній метод, читання інших філософів стане для вас лише грою. Ви захоплюватиметеся генієм Бекона, дивуватиметеся глибині Гоббса, але водночас судитимете про них обох. Ви судитимете також, захоплюючись, Декарта і Мальбранша; потім настане черга шотландських і німецьких філософів, яких ви вже зможете оцінювати за їхньою справжньою заслугою. Одне, що я не втомлюся вам повторювати (ви дозволили мені давати вам поради), — це необхідність надовго затримуватися на прекрасних сторінках, які часом трапляються у Бекона, у Паскаля, у Мальбранша або в Кондильяка. Їх треба читати й перечитувати сотні разів. Цей час принесе розумові й смакові більше користі, ніж тисячі сторінок того філософа, якого я не називатиму; так само, як двадцять віршів Буало зроблять вас поетом більше, ніж тисяча віршів Шаплена. Але про все це ми поговоримо докладніше під час вашого повернення. Сподіваюся, вам залишать свободу на всю зиму, а може, й на весь рік. Якщо, приступаючи до обов’язків, ви добре знатимете двох авторів, яких я радив вам читати на канікулах, попереджаю: заступник знатиме більше, ніж професор, більше, ніж усі професори, але вже напевно — більше, ніж я сам, що, втім, не так уже й багато важить. Прощавайте, мій дорогий Валетте, обіймаю вас усім серцем.

5 вересня 1820.

Я затримав відповідь вам, мій дорогий Валетте, тому що хотів було надіслати вам, так би мовити, сам патент на призначення, але в нас є його еквівалент — обіцянка тих, хто складає й надсилає ці документи. Я бачив двох братів, з яких один є головним арбітром вашої долі (Кюв’є). Я побесідував з одним генеральним інспектором; був присутній на іспиті учнів, які вступали до Нормальної школи, і, з нагоди вашого учня Шарма, який відповідав, як ангел, заговорив про його вчителя, і всі були заздалегідь поінформовані, що цей учитель має стати професором у п’ятому коледжі. Отже, ви повинні мати найвищі надії; я навіть не побоюся сказати — найбільшу певність.

Ви питаєте про походження ідеї добра і зла в моральному сенсі. Ця ідея виникає з почуття добра і зла в моральному сенсі.

Але чи не передбачає почуття добра і зла вже самої ідеї? — Ні: почуття добра і зла в моральному сенсі передбачає лише ідею акту нашої волі та ідею закону. Саме почуття співвідношення між цими двома ідеями і є тим самим почуттям добра і зла в моральному сенсі: добра — якщо співвідношення є згодою, і зла — якщо воно є суперечністю.

Почуття згоди між добровільним учинком і законом, або почуття морального добра, — це одне й те саме. Почуття суперечності між добровільним учинком і законом, або почуття морального зла, — це одне й те саме.

Діяльністю здатностей розсудку, застосованого до наших різних моральних почуттів, ці почуття перетворюються на стільки ж ідей або сприйнять.

Отже, совість — це почуття співвідношення, перш ніж вона стане сприйняттям співвідношення; це судження, відчуте, перш ніж воно стане судженням, усвідомленим.

Щоб повніше й достатньо широко пояснити все, що стосується морального почуття, слід було б говорити про симпатію, порядок, прекрасне тощо; слід було б залучити сюди і свободу, і навіть звести все до Бога, творця моральних законів. У ці міркування я не входжу.

Чи полягає совість винятково в знанні закону? — Авжеж, ні: совість — це більше, ніж знання. Совість є або почуттям, або ідеєю, тобто почуттям або ідеєю співвідношення; і оскільки всяке співвідношення передбачає два терміни, то одного знання закону недостатньо, щоб воно виникло.

Усе це вимагало б докладніших роз’яснень, але ви знайдете їх і без мене. Прощавайте, мій дорогий Валетте, мій дорогий професоре Колежу д’Аркур; обіймаю вас із найніжнішою дружбою.

Додаток 9
Неопубліковані листи, повідомлені паном Сафарі-сином

15 травня 1826

Ви вже мали отримати або незабаром отримаєте примірник четвертого видання Уроків філософії. Я змінив заголовок, який раніше сповіщав про продовження книги. Те, що я обіцяв у попередніх виданнях, я не виконував. У нинішньому заголовок не обіцяє нічого понад те, що я виконую — як умію, так і роблю.

Я тяжко хворів і хворів довго; вже два місяці почуваюся краще, і це триватиме стільки, скільки буде завгодно Тому, хто володарює над здоров’ям і хворобою.

Перші уявлення про справедливе й несправедливе з’являються на самому початку життя. Моральні ідеї, які є предметом афоризмів Ларошфуко, Лабрюйєра, романів мадам де Сталь тощо, невідомі нашим простим горцям. Їхній розум недостатньо тонкий, щоб уловити витонченість Маріво або нюанси, що народжуються в готелі Рамбуйє. Фізичні й випадкові причини пам’яті завжди були і завжди будуть невідомі. Я знехтував усіма цими причинами в новому виданні.

У нас є три здатності, що стосуються пізнання, і три, що стосуються щастя. Я вважаю, що тваринам бракує і свободи, і розсудку, або ж їх так мало, що про це й говорити не варто.

Мій книгар випустив одразу два видання Уроків: одне — in-8, примірник якого я маю честь вам запропонувати; друге — in-12, у трьох невеликих томах, для студентів. Якщо ви або ваш книгар звернетеся до пана Брюно-Лаббе, він поспішить надіслати примірник.

Я дбав про стиль, наскільки міг. Ви помітите подекуди зміни. Ви знайдете також у шостому уроці другого тому фрагмент про Канта, який здивує тих, хто знає цього автора лише з чуток.

Ви розумієте мою книгу так само добре, як і я сам. Мати таких читачів, як ви, — це насолода. Їх дуже мало.

Прийміть, дорогий Сафарі, вислови моєї щирої пошани й прихильності.

17 липня 1826.

Ваш запал, мій дорогий співвітчизнику, мене дуже налякав, і я анітрохи не здивувався, що хтось міг відчути себе зачепленим. На щастя, справа скінчилася краще, ніж починалася, і я вас із цим вітаю. Наступного разу не будьте такими стрімкими й дивуйтеся не тоді, коли почуєте нісенітниці, а тоді, коли почуєте щось цілком розумне. Світ так улаштований — ви до цього звикнете. Я кажу це, щоб застерегти від тих уроків, які дасть вам досвід; будьте певні, їх вам не бракуватиме.

Запевняю вас, що я не маю жодного стосунку до укладання певного навчального посібника. Я був би куди менш поспішним у спростуванні, якби хтось приписав мені той, над яким працюєте ви. Я наперед вважаю його незмірно кращим. Це буде справжня послуга studiosae juventuti — старанній молоді. Я дякую вам за неї від її імені.

Вчення про почуття як джерело знань, коли його перероблено дією розуму, може бути розгорнуте до безконечності — адже все в ньому. Порівняння різних способів відчувати, у їхньому зв’язку з формуванням і вдосконаленням розуму, дає найплідніший матеріал для цікавих подробиць. Порівняння людини з людиною, чутливості однієї особи з чутливістю іншої, веде до безлічі практичних істин; адже ніщо так не мінливе, як чутливість, особливо моральна чутливість: можна вказати її ступені від найгрубішої, майже тваринної, до смішної вразливості. Яке ж це багате підґрунтя для розмаїття моральних ідей!

Ви погано обізнані щодо автора «нової філософії». Я сумніваюся, що він поділяє деякі погляди, які вас справедливо обурюють. Із щирою радістю обійму вас по вашому приїзді.

Повірте, мій дорогий колего і співвітчизнику, я вельми польщений схваленням, яке ви висловлюєте моїм ідеям і моєму методу. Тисячу разів дякую вам за те, що ви мені про це сказали, і обіймаю вас від усього серця.

12 вересня 1826.

Мій дорогий філософе, декан факультету вже три тижні відсутній; незабаром він повернеться, але якщо й відповість вам, то скаже те саме, що й я: необхідно подати дві дисертації — одну з філософії латинською мовою, другу з літератури французькою. Ви питаєте мене, чи не можна замість літературної дисертації взяти філософське питання, що має якийсь стосунок до літератури; я так не думаю. Зробіть навпаки: візьміть літературне питання, що має якийсь стосунок до філософії, — можливо, цього виявиться досить. Якби вам довелося приїхати до Парижа протягом вересня, вам було б легко розібратися, як ідуть справи, і з формою дисертацій, і з їхнім змістом. Не знаю, чи добре ви судите про речі з відстані в п’ятдесят льє; не знаю навіть, чи зможете ви правильно судити, опинившись на місці. Ви могли б помилково припустити, що хтось ворожий до певних доктрин. Що ж до мене, я надто неуківський, щоб мати думку, і тим паче, щоб давати вам поради. Я відкрито зізнаюся, що не розумію безлічі речей, які або промовляються, або замовчуються.

Я забув подякувати вам за приємну мить, яку подарувало мені читання ваших гірських віршів. Не втрачу нагоди сказати вам, як я тішуся тим, що маю такого учня, як ви, учня, який коштуватиме, якщо вже не коштує, більше, ніж учитель. Прощавайте, мій дорогий Сафарі, обіймаю вас від усього серця.

3 березня 1827.

Мій дорогий Сафарі, ви не раз казали мені, що маєте кепську голову, і я не хотів у це вірити; тепер же немає способу в цьому сумніватися. Ще куди не йшло, якби поділ був можливий: я б узяв свою частку, ви — свою, а там, може, якісь крихти дісталися б і цим панам. Але ви віддаєте все й собі нічого не залишаєте. Ви поводитеся зі мною так само, як лев поводився із самим собою. Не варто мати ні кепської голови, ні надто доброго серця. Отже, ви заслуговуєте подвійного докору — і я його вам роблю. Залишається ваш розум: тут надлишок не шкодить, або, точніше сказати, його ніколи не буває забагато; і я розраховую на вас не лише у ваших інтересах, а й у своїх. Ви будете для мене подовжувати, скорочувати, виправляти, прикрашати — і в цьому я дуже потребую. Прощавайте, мій дорогий Сафарі, дякую вам за чудовий паштет і обіймаю вас.

13 квітня 1827.

Мій дорогий філософе, я прочитав і перечитав вашу програму. З другого читання вона видалася мені кращою, ніж із першого, а з третього буде ще кращою. Такий ефект усього доброго й істинного. Форма, як би ви не казали навпаки, варта змісту. Я міг би поручитися за стиль у задуманій вами праці, якби взагалі була потрібна така гарантія після того, що ви щойно зробили за чотири дні. Авторові дуже пощастило мати вас своїм інтерпретатором: у ваших умілих руках мідь стає золотом. У багатьох місцях, особливо в тому, що стосується пам’яті, ви надаєте більшої виразності, підсилюєте. Я певен, що, відтворюючи мої ідеї, ви висловлюєте їх краще, ніж я сам. Не думайте, що я кажу це вам на докір: навпаки, ви даруєте мені друге життя. Сеї у своїй Політичній економії зробив, можливо, краще, ніж Сміт, а Кондильяк, без жодного сумніву, зробив краще, ніж Локк. Зробіть краще, ніж я, мій дорогий Сафарі, або, точніше, просто робіть — і це завжди буде краще. Ви здатні на це, з вашою старанністю та вашим чудовим розумом; якщо здатні, то справа вже вирішена.

Дякую вашим молодим людям за їхній дотепний рисунок. Емблема сонця, що пробивається крізь хмари, аби утворити веселку, або зігріває насіння, щоб воно дало квіти й плоди, — чарівна. Передайте їм усю мою вдячність.

Вісім годин праці на день і голова мого овернця — було б дивною невдачею, якби з цього не вийшло чогось такого ж доброго, як найкращий плід, і такого ж яскравого, як найпрекрасніші барви.

Прощавайте, мій дорогий Сафарі, обіймаю вас і дуже вдячний за те, що ви віддаєте мені перевагу перед Шарлем Віллером і компанією.

2 травня 1827.

Ви, мій дорогий Сафарі, мали б надіслати з десяток примірників вашої програми панові Брюно-Лаббе. Усі, кому я її показував, залишилися нею надзвичайно задоволені й бажають мати її в себе. Її навіть затребували в Нансі; але ваш книгар відповів, що вона призначена виключно для ваших учнів. Ви зробите добру справу — і для себе, і для інших, — поширюючи її якомога ширше по всіх академіях. Я переконаний, що пан де Курвіль поділяє почуття вашого ректора й мої, і що буде віддано належну справедливість вашому завзяттю та вашому чудовому невеликому творові. Якщо, як ви задумали, ви додасте дві сторінки добре складеного тексту — а ви це вмієте, — то це вже буде не просто програма, а дуже добрий невеликий трактат, який, викликаючи найживіше бажання побачити повнішу працю, певною мірою зможе її замінити.

Після аналізу здібностей розсудку й пояснення походження наших знань природно поставити запитання: чи справді знання, набуті працею розуму над різними формами чуттєвості, є справжніми знаннями, чи справді вони достатньо надійні? І ось ви вже входите до теорії достовірності. Що стосується поліпів, можна відповісти, що душі створюються лише в той момент, коли вже існують достатньо розвинені організми, здатні здійснювати довільні рухи. Тому щойно відрізана частина поліпа стає справжнім поліпом, вона отримує руховий принцип, так само як зародок дитини в утробі матері отримує душу, щойно достатньо розвинеться, щоб коритися її велінням. Тримайтеся, мій дорогий Сафарі: ви молоді, працьовиті, маєте ясний і проникливий розум, умієте відрізняти істину від того, що має лише її хибний вигляд; ви вмієте писати — а це головне. Я віщую вам найславетніші успіхи й обіймаю вас із ніжною дружбою.

27 червня 1827.

Перед вами, мій дорогий Сафарі, — Париж і Тулуза, а в Парижі — можливість посісти дві або три кафедри. Я хотів би, щоб ви могли викладати одразу в десяти місцях: поширення здорового глузду зросло б удесятеро. Але, оскільки на диво всюдисущості розраховувати не доводиться, ви приїдете до Парижа — там ваше справжнє місце. Судячи з приязні, яку виявив до вас пан де С…, я не сумніваюся, що все владнається до вашого цілковитого задоволення і до мого, тобто що ви будете серед нас.

Ваш план дуже добрий, дуже повний, і ви гідно його здійсните. Ви пережили мить радості, дійшовши висновку, що достовірність має те саме підґрунтя, що й знання… саме це й є плід відкриття істини.

«Той, кого вона залишає байдужим, не знайшов її», — каже Руссо. Декарт побачив її недостатньо ясно, коли почав зі свого знаменитого: я мислю, отже, існую. — А звідки ви знаєте, що ви мислите? — Бо я це відчуваю. Отже, слід було висловитися інакше й сказати: я відчуваю, отже, існую; або: я відчуваю свою думку, отже, я мислю; я відчуваю своє існування, отже, існую.

З великим задоволенням і зацікавленням ознайомлюся з вашою пробною працею. Обіймаю вас від усього серця.

22 серпня 1827.

Я застану вас іще в Нансі, мій дорогий Сафарі, адже виїжджати вам належить лише на початку вересня. Я прочитав вашу прекрасну програму в ту саму мить, коли її мені було вручено, і майже відразу довелося передати її шанувальникам доброї філософії. Пан Марра був нею особливо задоволений — як і всім тим люб’язним, що ви йому написали. Він нетерпляче чекає зустрічі з вами, щоб ближче познайомитися, обговоривши якийсь пункт науки наук. Ваш книгар, однак, надто зволікає, щоб відкрити панові Брюно-Лаббе скарби своєї крамниці. Мені відомо, що на набережну Огюстенів приходили марно. Тримайтеся, мій достойний супернику: у вас є здоров’я, талант і запал; з цими коштовними дарами природи можна зайти так далеко, як тільки забажаєш. Я закликаю вас старанно працювати над розвитком тих ідей, які ви викладете у своїй програмі, що вже сама по собі є розвитком. Потрібен час, щоб досягти досконалості; і хоча завдяки безперервності ваших роздумів один ваш тиждень дорівнює двом або трьом у будь-кого іншого, все ж знадобиться кілька років, щоб довести вашу працю до зрілості. Коли матиму задоволення побачити вас, ми поговоримо про все це, а також і про ваше призначення на наступний рік. Прощавайте, обіймаю вас «по-арістотелівському».

22 серпня 1828.

Мій дорогий Сафарі, мій дорогий і славетний професоре, — гори й усі відлуння Оверні, мабуть, зайняті тим, що розносять ваше ім’я так, як воно гриміло в просторих залах Сорбонни. Оце й називається тріумф — два тріумфи! — подібних до яких коледж Бурбона ще не знав. Ви вивели його з небуття; ви, по суті, його творець. Чому ж вас не було тут, щоб насолодитися своїм творінням?

Усі ваші друзі поділяють вашу славу. Марра, якого я бачив учора ввечері, сам не свій від захвату. Міністра і пана де Курвіля я не зустрічав, але знаю, що вони вами захоплені. А добрий пан де Моссьон, мабуть, пишається тим, що сказав стільки похвального про бідного заступника за дванадцять сотень франків. Я поспішаю до Сорбонни, де, заради ліценціатів і докторів, зайнятий увесь цей тиждень із дев’ятої ранку до п’ятої вечора. Із радістю обіймаю вас.

2 вересня 1835.

Ми отримали куріпок, з’їли їх і знайшли їх чудовими. Хтось зауважив, що немає нічого дивного в їхньому такому ніжному смаку, зважаючи на те, що їх було добуто браконьєрським способом, адже полювання дозволяється лише з першого вересня. Це, однак, не завадило панові Лебрену, який обідав із нами, обробити їх зі своєю звичною вправністю. Дякую вам — ми всі дякуємо вам — за те, що ви порушили закони полювання. Еге ж, порушують і куди серйозніші закони!

Я нарешті покінчив із бакалаврами. Бідного пана де ла Бе було всім рекомендовано, і все ж йому не пощастило; батько визнав, що він був дещо слабкий.

Як поживає ваша чудова дружина? Як поживає великий Пупар — це дитя Оверні та Нормандії? Чи вміє він добре котити свій обруч? Чи почав казати: «тато», «мама»? Чи відчуває його мати велике задоволення, чуючи ці слова, вгадуючи, що він хоче сказати? А ви — чи бачите в цих перших звуках майбутнього граматика і філософа? Чи думаєте ви, що колись він здобуде премію Монтьона, як пан Дамірон, який щойно отримав 4 000 франків за третє видання своєї Історії філософії? Я бажаю йому більшого: хочу, щоб у нього були мамина врівноваженість і татів розум.

Обіймаю вас усіх із ніжною приязню.

Додаток 10
Неопублікований лист пана де Шабріє, повідомлений паном Сафарі-сином

Париж, 7 вересня 1843

Прийміть мої щирі вітання: ваш тріумф зливається з тріумфом здорового глузду, істини, генія; віднині ви шляхетно поєднали своє ім’я з іменем пана Лароміг’єра. Дозвольте потиснути ту руку, що зуміла здобути лаври для шанованої могили.

Пан міністр народної освіти, пан Дроз і пан Бесьєр розмовляли зі мною про вас — розмови, зміст яких я зобов’язаний бодай коротко вам передати.

Пане міністре, дізнавшись про великодушну думку, яку ви висловили панові Бесьєрові щодо використання півтори тисячі франків — суми, одержаної вами як премію, — він доручив мені сказати вам, що цілком схвалює ваш намір ушанувати пам’ять пана Лароміґ’єра; однак замість пам’ятника, за своєю природою обмеженого і в просторі, і в часі, і в корисності, він із задоволенням побачив би, що ви надасте перевагу ширшому поширенню Уроків філософії: він сам зважився подати в цьому приклад. Я не міг не визнати, що таке спрямування коштів, якими можете розпоряджатися ви й він, має, більш ніж будь-яке інше, характер тривалості, користь для науки й справжню славу для пана Лароміґ’єра. Пан міністр говорив зі мною про вас, про пана Лароміґ’єра і про добру справу, яку можна здійснити за цих обставин, із такою досконалістю, що в мені ожило колишнє почуття дружби до нього; не сумніваюся, що, якби ви почули його самі, ви разом зі мною піддалися б тому почуттю, яке я нині передаю вам від його імені. Якщо ви справді піддастеся йому, навіть виходячи з цього надто блідого переказу його слів, чи не вважатимете за доречне написати йому кілька рядків, щоб сповістити про свою згоду?

Що ж до пана Бесьєра, я не стану описувати радості, яку йому приніс ваш успіх: він сам написав вам про це. Але, будучи певен, що в його листі не було й слова про його власні справи, сподіваюся, що ваше серце зрозуміє й вибачить моє, якщо я нагадаю вам про скрутне становище вашого друга. Пан Лароміґ’єр іще дужче полюбив би вас, якби побачив, що ви, замість того щоб спорудити мармур на його честь, полегшуєте його небожеві непосильний тягар підготовлюваної публікації. Я замовкаю.

Що ж до пана Дроза, то скільки сторінок знадобилося б, аби, хай і дуже недосконало, викласти все те почуття пошани й сердечної вдячності, яке він пробудив у мені після стількох років розлуки! Я був щасливий чути, як він говорить мені про минуле, теперішнє й майбутнє, бо цей справжній мудрець охоплює своєю любов’ю до блага всі часи й усіх людей. Те, що він сказав мені про вас, вельми почесне для вас! Не сумніваюся, що ви знайдете в нових стосунках, які, на мою думку, можуть установитися між вами й ним, і заохочення, і винагороду. Він поділяє думку, яку пан міністр народної освіти доручив мені передати вам.

Прощавайте, добродію; зберігайте про мене добру пам’ять і ніколи не сумнівайтеся в моїй пошані та особливій приязні, у певності яких прошу вас прийняти тут запевнення.

Панові директорові Revue de Paris.

Пане редакторе,

Ми не можемо залишити без відповіді статтю вашого журналу від 9-го числа, в якій наміри трьох колишніх професорів, вислуханих у комісії з питань народної освіти, було дивовижним чином перекручено.

Із п’яти завідувачів кафедр філософії в п’яти королівських колежах Парижа троє вважали за корисне викласти перед комісією доводи на користь викладання філософії, що опинилося під загрозою через ототожнення цього викладання з однією особою та зведення всіх учень до однієї-єдиної доктрини, яка — справедливо чи ні — викликала бурі навколо Університету, тепер виставленого як громовідвід.

Професори, яких ви називаєте, не мали іншої мети, окрім як захистити гідність і незалежність викладацького корпусу, а також свободу всіх філософських учень, замкнених у межах релігії та законів, але неминуче уражуваних будь-якою індивідуальною думкою, що прагнула б нав’язати себе іншими засобами, ніж вільне переконання.

Ви, добродію, зводите важливу суперечку до вельми дрібних розмірів, коли говорите про «тривожне марнославство». Тут ідеться ні про еклектизм, ні про сенсуалізм. Наша справа стоїть значно вище за дрібні інтереси окремих осіб і систем, про які ви згадали: це — справа незалежності людського духу, і передусім — справа самої Університетської корпорації. Річ аж ніяк не йшла, як ви гадаєте, про доктрини Лароміґ’єра, які, на вашу думку, втратили престиж. Інші вчення вже подбали про те, щоб повернути їм успіх. Ви надто легковажно відгукуєтеся про людину, про яку Королівська рада заявила, що він ушанував Університет своїм життям так само, як уславив його своїми працями, нещодавно прийнятими для потреб народної освіти.

Утім, ми не хочемо однієї школи ціною виключення всіх інших.

Пошана до всіх віросповідань, свобода у філософських поглядах — ось наші два принципи. Ми завжди дотримувалися першого і всіма силами боротимемося за другий. Такі наші переконання. Не будучи представниками наших колег, ми не побоялися, що вони нас дезавуюють, коли, завершуючи наші заяви в комісії, ми виклали їй деякі загальні міркування в інтересах викладацького корпусу. Ми не зупинятимемося на окремих натяках, які нас не зачіпають і можуть зашкодити лише їхньому авторові. Ми розраховуємо, добродію, на вашу прямоту й добросовісність у тому, що ви опублікуєте цю відповідь у найближчому номері. Прийміть, пане редакторе, запевнення в нашій пошані.

Валетт, Сафарі, Жібон.

Париж, 13 липня 1844 р.

Додаток 11
Листи пана Лароміґ’єра до абата Рока (повідомлено пп. Крозом і Сегюї)

Перший лист
14 вересня 1827

Я зобов’язаний вам тисячею подяк за лист, який ви мені адресували, і за програму, якою ви його супроводили. Якщо мені й приємні лестощі, що містяться у ваших словах, то не менш приємний і той спосіб, у який ви виклали доктрину, яку ви зволили запозичити в мене. Порівнявши ідеї, ви надали їм більшої сили й виразності; вам удалося створити копію, що перевершує оригінал. З-поміж усіх, хто прийняв мої принципи й викладав їх, ніхто не збагнув мою думку краще за вас; ніхто не виклав її з такою точністю й ясністю. Я б сказав, що у вашій дисертації все добре, все правильно; але зацікавленість мого судження могла б зробити його підозрілим. Спробуймо ж, отже, поміркувати.

1° Говорячи про метод, слід було б, як мені здається, розрізняти описовий аналіз і аналіз міркувальний. Це розрізнення — істотне.

2° Ви пишете: «Існування ідеї є принцип, з якого виводяться всі існування». Я волів би сказати: «Існування ідеї, або, точніше, існування почуття, джерела всіх ідей і всіх знань, є принцип, з якого виводиться тощо». Такою формулою ви завжди лишаєтеся на тій самій лінії й водночас удосконалюєте аргумент Декарта: Я мислю, отже, я існую; адже Декарт знає, що він мислить, лише тому, що має почуття своєї думки. Він мав би сказати: Я відчуваю, отже, я існую; але він цього ретельно уникав, бо для нього почуття було лише відчуттям.

3° Щодо порядку, який ви надаєте онтологічним ідеям (вираз, який мені не надто до вподоби і який давно пора віддати забуттю), чи не вважаєте ви, що ідея модусу передує ідеї субстанції; ідея дії — ідеї здатності тощо? Наш аналітичний погляд здатен поліпшити порядок усіх цих ідей.

4° Зауваження того самого роду я роблю щодо порядку, який ви надаєте божественним атрибутам. Після вічності хіба не слід було б назвати незалежність? І хіба духовність не передбачає наявності інтелекту тощо? Треба чітко зазначити, що цей порядок зумовлений слабкістю нашого розуму; бо в Богові немає ні раніше, ні пізніше.

5° Фізичний порядок, так само як і моральний порядок, свідчить про вищий розум; з цих двох порядків, гадаю, не можна вивести два різні аргументи. Пишу все це похапцем і без найменшої претензії. Ваш розум діє настільки правильно, що мені лишається тільки вказувати на дрібниці…

Другий лист
8 квітня 1828

Ось я знову запізнююся з відповіддю вам — і це ваша провина. Чому ви такі поблажливі?

Я одержав і з найбільшою приємністю прочитав листа, який мені передав М***. Ми багато говорили про вас. Я змусив себе сказати й переказати те, що вже знав: що ви користуєтеся у своїх учнів і в публіки найзаслуженішою повагою. Ваша програма і деякі зауваження, якими ви ласкаво поділилися зі мною, здобули вам і мою повагу; а нові міркування, які ви мені повідомляєте, можуть лише її примножити. Ви належите до дуже небагатьох, хто відчуває потребу розуміти й по-справжньому знати те, що знає, — єдиний засіб просуватися в науках і щодня вдосконалювати свій розум.

Право ж, ви надто мене щадите й виявляєте надмірну стриманість, обмежуючись тим, що просите в мене лише «так» або «ні» у відповідь на ваші запитання. Це більше пасувало б моїй лінощам і вашій проникливості; але я не маю права бути таким лаконічним. І я думаю, що у філософії авторитет нічого не важить для розуму, подібного до вашого. Однак я все ж не скажу всього — не стане місця, адже ваші ідеї та все, до чого вони підводять, потребували б цілого тому для повного розгортання.

1. — Чи є каяття моральним почуттям?

Коли ми через незнання, легковажність або під впливом якоїсь пристрасті обираємо з двох однаково доступних нам об’єктів той, який у цей момент вважаємо гіршим, порівняння зробленого вибору з тим, який ми могли б зробити, зазвичай породжує стан, який я називаю каяттям.

У такому розумінні каяття спонукає до роздуму й здійснення свободи. Отже, воно передує моральному почуттю, яке може виявитися лише після вільного акту.

Не слід змішувати каяття з докорами сумління, хоча ці два слова майже синонімічні. Докори сумління — це моральне почуття. Його відчувають лише після зловживання свободою. Каяття, відмінне від докорів сумління, — це почуття, породжене порівнянням двох станів, двох об’єктів, з яких той, що ми тепер визнаємо кращим, було відкинуто, а гірший — обрано. Каяття — не є почуттям самого порівняння; воно виникає після порівняння, так само як і почуття співвідношення. Це буде, якщо хочете, змішане почуття, як і більшість тих, які ми переживаємо.

Я вважаю, що маю підстави відрізняти каяття від докорів сумління. Саме мова, яка ніколи не допускає цілковитої синонімії між двома різними словами, дає мені на це право. Каяться в дурості; відчувають докори сумління через проступок або злочин.

Зверніть увагу, у яке утруднення ставлять нас мови. Майже всі письменники протиставляють фізичну чутливість (вираз вельми неточний) і моральну чутливість. Тоді почуття дії розуму вважається моральним почуттям, так само як і почуття співвідношень. Оскільки відчуття становлять виняткову сферу фізичної чутливості, то всі інші способи відчувати належать до моральної чутливості. Як же, серед такої кількості різних значень, говорити з якоюсь точністю і бути певним, що тебе розуміють? Є лише один засіб, єдиний. Необхідно постійно виправляти мову, тобто перевіряти факти або співвідношення, які слова покликані позначати; треба настільки точно визначати кожне слово — місцем, яке ми йому відводимо, і характером, що його воно набуває від слів, які його супроводжують, — щоб неможливо було помилитися в його справжньому значенні, в тому значенні, яке воно має в нашому розумі. Більшість метафізиків такими scrupules себе не обтяжують. Ось і подивіться, до чого це призводить.

2. Почесті, слава, честолюбство, мужність, гнів, страх і все, що належить до сфери пристрастей, одним словом, не може бути віднесене до числа насолод або страждань, що приходять до нас через відчуття. Пристрасті слід відносити до морального почуття, коли вони погані або добрі (якщо такі є); або ж, коли вони залежать від думки, як, наприклад, слава, їх слід відносити до почуття дії душі, як мужність; і майже завжди — до змішаних почуттів.

Вираз «тілесна насолода» — суто літературний.

3. — Що стосується природного закону, то я гадаю (не стверджую, що певен), що й без звернення до божества люди мали б про нього уявлення. Досить, щоб викликати це уявлення, пригнічення сильного над слабким. Але водночас я думаю, що це уявлення про природний закон не було б уявленням про щось реально існуюче. Закон перестає бути законом, якщо не має санкції. А де взяти достатню санкцію для природного закону, якщо не звести його до божества?

Бачите, я відповідаю вам «так» і «ні», проте не надаю цим відповідям надто категоричного характеру. У мене є ще один довід — і, на мою думку, дуже вагомий — на користь твердження, що для послідовного атеїста природного закону існувати не може. Але це доведення потребує передумов, виклад яких зайняв би більше місця, ніж я маю.

4. — Що я можу сказати вам про факти сну й бадьорості такого, чого ви самі не знали б так само добре, як і я?

5. — Закінчую запереченням на підтримку того, що ви думаєте про одностайну згоду, хоч і не вважаю це заперечення нерозв’язним. Або згода узгоджується з розумом, або ні. Якщо не узгоджується з ним, то нічого не доводить; якщо ж узгоджується, то доводить сам розум.

Третій лист
16 грудня 1828 р.

Я коротко відповім на кожне з ваших зауважень.

1. — Міркування. Ви пишете: «Як виявити відношення вмісту до вмістилища між двома судженнями або ідеями, пов’язаними порядком простої послідовності чи одночасності? Приклад: орган зазнав враження; душа зазнала відчуття».

Відповідь: Я спрощую питання. 1° Відношення між двома судженнями слід відрізняти від відношення між двома ідеями. Перше утворює міркування, друге — судження. 2° Два судження, як і дві ідеї, відношення між якими ми шукаємо, у мовленні йдуть одне за одним, але у свідомості вони мають виникати одночасно; інакше їхнього відношення не можна було б сприйняти. 3° Якщо припустити, що в розумі судження йдуть одне за одним так само, як у мовленні, то це не буде простою послідовністю, простим зв’язком «раніше» і «пізніше». 4° У двох судженнях, які ви наводите як приклад, я опустив слово «отже», яке вже передбачає сприйняття відношення. Отже, я формулюю питання так: «Як виявити відношення вмісту до вмістилища між двома судженнями?».

Щоб розв’язати це питання, як і будь-яке інше, мені лишалося б тільки перекладати його, аж поки, переходячи від перекладу до перекладу, я не дійшов би до очевидного положення, яке й було б шуканим розв’язком. Але спершу, можливо, не буде зайвим зробити кілька зауваг про природу міркування або, якщо хочете, про значення слова «міркування». Слово «міркування» означає дві речі: операцію розуму і результат цієї операції. Як операція, міркування є порівнянням двох суджень, подвійним порівнянням. Як результат операції — це сприйняття зв’язку між двома судженнями, зв’язку вмістилища й вмісту. Для інших операцій розуму ми маємо два слова, одне з яких позначає саму операцію, а друге — її результат: увага — ідея; порівняння — судження. Нам бракує слова для результату міркування, і ми даємо цьому результатові ім’я самої операції; ми називаємо його міркуванням. Цю ваду мови можна було б усунути, кажучи так: увага — ідея абсолютна; порівняння — ідея відносна; міркування — ідея висновкова.

Нас цікавить лише результат міркування, або міркування як результат; і ви зауважите, що про міркування, або про зв’язок між двома судженнями, можна сказати те саме, що було сказано про судження, або про зв’язок між двома ідеями, а саме: цей зв’язок або лише відчувається, або сприймається, або стверджується.

Коли два судження одночасно перебувають у моєму розумі, я або помічаю, або не помічаю між ними зв’язок вмістилища й вмісту. В останньому разі міркування немає; у першому — є. Зв’язок між двома судженнями може бути необхідним або випадковим, так само як і в судженні зв’язок між двома ідеями також буває необхідним або випадковим. «Існує щось; щось існувало завжди» — зв’язок необхідний: друге судження необхідно міститься в першому. «Орган зазнав враження; душа зазнала відчуття» — зв’язок випадковий: друге судження не обов’язково міститься в першому.

Необхідні міркування ґрунтуються на природі речей, на природі ідей. Випадкові міркування ґрунтуються на досвіді; те саме справедливо і щодо суджень. Повернімося до нашого питання: «Як відкрити між двома судженнями зв’язок вмістилища й вмісту?» Зблизьте обидва судження, і вам буде неважко побачити, чи є між ними рівність, чи одне переважає над іншим. Перевага може полягати лише в більшій об’ємності або в більшій складності.

«Усі тіла важкі, цей камінь важкий. — Павло — вправний викладач філософії, Павло — чудовий логік. — Бог існує, існує цілком досконала істота». Ви можете поєднати два положення в кожному з цих трьох прикладів сполучником «отже»; таким чином, у вас є три міркування — і три взірці всіх міркувань. Адже, міркуючи, можна йти лише від загального до часткового, або від складного до менш складного, або від того самого до того самого; і завжди від того самого до того самого, якщо ви, як і я, визнаєте повну тотожність і часткову тотожність.

Отже, неважко відрізнити між двома судженнями, які можуть дати привід до міркування, те, що містить, від того, що міститься; інакше кажучи, принцип наслідку.

Якщо тепер ви запитаєте мене, як переходять від принципу до одного з його наслідків, я відповім: за допомогою проміжних положень, кількість яких більша або менша залежно від того, наскільки наслідок віддалений від свого принципу. Але я помічаю, що ми вже заглиблюємося в трактат із логіки, і зупиняюся. Помічаю також — можливо, трохи запізно — що в мене незабаром скінчиться папір. Я додам аркуш, щоб відповісти одним словом, тільки одним словом, на ваші інші зауваження.

2. — Ідея душі. Заперечення. Душа від самої першої відчутної сенсації має почуття самої себе; звідси випливає, що вже з першою чуттєвою ідеєю вона має ідею самої себе. Чи не випливає з цього, що ідея душі бере свій початок з відчуття, а не з почуття власної дії? Відповідь. Походження ідеї душі міститься ні у відчутті, ні в почутті її дії. Відчуття є джерелом чуттєвої ідеї; почуття дії душі є джерелом ідеї цієї дії. Де ж тоді міститься джерело ідеї душі? У почутті існування душі — почутті, яке спочатку зливається з першим відчуттям і відокремлюється від нього в той момент, коли перша, або друга, або третя сенсація стає ідеєю.

3. — Судження: Convenientiae sensus perceptus aut affirmatus inter duas ideas ne rend pas ma pensée (Співпадіння (відповідність), відчуте або стверджене між двома ідеями) не виражає моєї думки. Слід було б сказати: convenientiae sensus aut perceptio, aut affirmatio («Співпадіння почуття, або сприйняття, або ствердження»).

4. — Увага, бажання. Увага і бажання — це одне й те саме, а саме спрямування сил душі на якийсь об’єкт. Різниця лише в меті. В одному випадку — це задоволення потреби; в іншому — набуття знання. І зауважте, що набуття знання іноді є великою, дуже великою потребою. Отже, увага і бажання, розглянуті в самій своїй сутності, становлять одну й ту саму річ.

5. — Моральний обов’язок. Я розглядаю права й обов’язки незалежно від тієї санкції, що супроводжує їхнє виконання або порушення, і запитую вас: якщо абстрагуватися від розуму і волі, які все влаштували у світі, чи бачите ви в них щось інше, окрім фактів? Якщо так, то як ви піднесетеся від ідеї факту до ідеї права? Чи міститься право у факті? Це все ж таки необхідно було б, згідно з тим, що ми сказали в № 1, щоб зробити висновок від одного до іншого. Подумайте про це: я не виношу рішення, я лише ставлю запитання.

6. Я одержав від вас листа, в якому йшлося про «я» (moi), про що я забув згадати в № 2. Розглядаючи це питання, треба пам’ятати, що слово «я» означає три речі: 1) душу, субстанцію душі; 2) сукупність усього, що з нами сталося від дитинства до теперішнього моменту — таке «я» передбачає пам’ять; 3) «Я» на противагу «ти» або будь-якій іншій істоті — як одушевленій, так і неживій. Коли говорять про безсмертя й нематеріальність душі, про «я», то це «я» слід розуміти в першому значенні.

Четвертий лист
8 червня 1831 р.

Мій дорогий колего, ви — найдоброзичливіший із філософів, ви надто доброзичливі. Я нехтую вами, а замість докорів ви приносите мені вибачення. Як я можу відповісти на таке люб’язне звернення? Я знаю вірний спосіб, але він не з легких. Мені слід було б, на вашу втіху, відповісти на всі ваші дотепні заперечення, але я не надто смію тішити себе цим. Я послідовно розгляну їх і до кожного додам по слову.

1. — Які здатності діють у стані тривоги? Усі й жодна. Щойно істота, наділена чутливістю й активністю, починає відчувати, щойно їй добре або зле, але особливо — коли зле, вона діє. Ця дія на своєму початку є суто інстинктивною, механічною, сліпою, без визначеної мети. Лише від того моменту, коли істота пізнає предмет, здатний визволити її з нужди, вона спрямує свою дію на цей предмет або забажає його. Бажання — це, отже, таке використання нашої активності, яке спрямовується на відомий предмет із метою отримати від нього насолоду. Я називаю це здатністю. Я не визнаю жодної здатності в тривозі, розглянутій у її витоках, хоча душа завжди активна в тривозі. Але сьогодні, коли ваші здатності розвинені й уже тисячу разів приходили в дію, вони всі виявляються втягнутими в тривогу — хоч і невиразно, і погано помітно, — аж до того моменту, коли тривога поступається місцем чітко вираженому бажанню.

Необхідність пізнання для того, щоб бажати, пояснює, чому аналіз розуму передує аналізові волі. І зауважте, що увага, перша здатність розуму, за своєю природою є тим самим, що й бажання, перша здатність волі. Ці дві здатності різняться лише метою, яку ставить собі душа: пізнати чи насолоджуватися.

2. — Любити й ненавидіти не є здатностями, і їх не слід змішувати з бажанням. Любов і ненависть викликають бажання, часто навіть викликають його нездоланним чином, але за своєю сутністю вони від нього відрізняються; доказом цього є те, що можна любити річ, не бажаючи її, як ви зауважуєте, говорячи про каву.

Любити людину або якийсь предмет — означає вірити, що ми дістанемо приємні враження від наших стосунків із цією людиною або від володіння цим предметом.

Саме тому, що бажання майже завжди слідує за любов’ю і ненавистю, дієслова aimer, haïr, sentir зробили активними. Отже, хоч любов — стан пасивний, у всі часи й, імовірно, в усіх мовах говоритимуть про активність материнської любові, бо ця любов тримає в постійній готовності всі здатності, всю активність матері.

3. — Симпатія й антипатія — це схильності любити або ненавидіти. Ці схильності можуть бути вродженими або набутими. Яку роль відіграє симпатія в моралі? Одні розглядають її як підвалину моралі; інші — як ворога моралі. Ось вам дві цілком різні ролі; подумайте про це.

4. — Я гадав, що ви викладаєте французькою і відмовилися від схоластичних форм. Раніше, коли я проводив захист математичних тез, учень, вислухавши запитання, брав слово й казав: «Пан робить мені честь, пропонуючи таке заперечення; я маю честь відповісти йому тощо».

5. — Не слід називати судженням будь-яке відношення, будь-яке сприйняття відношення. Книга Петра — це відношення, але не судження. Судження полягає у сприйнятті особливого роду відношення: це відношення існування ознаки в суб’єкті, відношення вмісту до того, що вміщує; і це відношення ми можемо лише невиразно відчувати або ж виразно сприймати, а можемо також висловлювати чи стверджувати. Є філософи, які бачать судження лише у ствердженні; але якщо ствердження є висловленням судження, значить, судження існує до ствердження. Слово convenance надто невизначене: замініть його словом «відношення» (rapport); відношення бувають подібності, простої відмінності, протилежності — і ті, й ті сприймаються однаково. Питання про позитивні й негативні властивості — стара шкільна дискусія. Можна сказати, що негативні зводяться до позитивних; можна сказати й навпаки. Я надаю перевагу останній думці, хоча б заради нашої бідної аксіоми: attributum propositionis affirmativae sumitur particulariter; negativae, generaliter aut universaliter.

6. — Виведене судження передбачає міркування як операцію, будучи його результатом. «Отже» (donc) — це ствердження міркування, «є» (est) — ствердження виведеного судження. Donc стверджує наслідок, est — те, що випливає.

7. — Ідея простого відношення, ідея складного відношення означають ідею, що є результатом простого відношення, ідею, що є результатом кількох відношень, що аж ніяк не порушує простоти самої ідеї, розглядуваної в собі.

8. — Про негативні аргументи я скажу те саме, що й про негативні речення.

9. — Філософський аналіз і описовий аналіз, хоч і вимагають застосування одних і тих самих здібностей, не повинні змішуватися (і це, до того ж, принципово важливо). Див. для відповіді Уроки філософії, Вступна промова, с. 44.

10. — Коли ми володіємо наукою, яку винайшли або засвоїли шляхом аналізу, ми можемо пояснити її собі за допомогою зворотного методу. Можна також ужити зворотний метод, щоб вивчити науку, яка буде цілком аналогічна тій, якою ми вже володіємо. Ви трохи математик? Математики поступово й послідовно відкрили всі властивості кола, і коли вони добре їх засвоїли, то зібрали їх у загальну формулу, з якої легко виводять усі часткові властивості, що й привели їх до цієї формули. Цю формулу називають рівнянням кола. Отже, якщо з рівняння кола я можу вивести властивості цієї кривої, не проходячи через пробні кроки винахідників, які користувалися аналізом, то чому б мені не знайти властивості будь-якої іншої кривої, якщо ви дасте мені її рівняння? Чи все я сказав? Боюся, що ні, і найбільше боюся, що сказав погано. Але, зрештою, цього досить на один раз і для лінивого…

П’ятий лист
Париж, 18 грудня 1833 р.

Мій дорогий колего, мій дорогий і справжній філософе, я щойно отримав вашого листа. Він завдав мені стільки радості, що я відповідаю на нього негайно. Якби я відклав відповідь до завтра, моя нелюбов до пера знайшла б привід відкласти її до післязавтра, а з дня на день я зрештою задовольнився б лише тим, що захоплююся вашим чудовим розумом і тішуся почуттями, якими ви щедро мене обдаровуєте, не висловлюючи вам своєї вдячності — як це, на жаль, надто часто зі мною трапляється.

Ніколи не бійтеся мене обтяжити. Ваш ясний розум, ваші точні ідеї, ця потреба в дедалі більшій точності, а також ваша скромність — для мене найприємніше відшкодування за все те сміття, яким нас обсипають, і за ту дурну самовпевненість, з якою це сміття нам підносять. Пишіть же мені з цілковитою певністю, що вас читатимуть із зацікавленням. Ваші критичні зауваги мені куди миліші за похвали стількох інших, бо ви мене розумієте, а моя єдина амбіція — бути зрозумілим. Ось як розуміють мене ці панове. Я був би здивований, якби було інакше, бо знаю з довгого досвіду (і ви дізнаєтеся це колись, якщо вже не знаєте), що більшість умів, особливо серед учених, ненавидять ясність. Вона діє на них так само, як вода на гідрофобів. Авторові надзвичайно щастить, якщо він здобуває схвалення кількох добре влаштованих умів. Решта не береться до уваги або зрештою перестає братися до уваги. Ці міркування цілком безкорисливі, бо ще ніколи автор «Уроків» не був так добре прийнятий публікою. Але якщо ці панове «не беруться до уваги», то ви — беретеся, і я зараховую вас до числа моїх найосвіченіших суддів. Я хотів би вас задовольнити, і це тим важче, що ваші труднощі пов’язані з питанням мови. Ми так заплутані в нашому жаргоні, що дуже важко витягти з нього ідеї в тому вигляді, в якому ви їх любите. Особливо вас мучить питання про судження. Ви говорили мені про нього не раз, і я вважав, що задовольнив вас кількома уривками з «Уроків». Чи буду я щасливішим у тому небагатьох, що нині спадає мені на думку? Судження, у мові багатьох великих філософів і в мові школи, є синонімом ствердження. Судження, у мові не менш великих, а то й більших філософів, ніж перші, і в деяких авторів школи, є синонімом сприйняття відношення між двома ідеями. Отже, виявляється, що слово «судження» має два значення. До цих двох значень я додав третє, згідно з яким судження іноді є синонімом відчуття відношення. Факт у тому, що слово «судження» має два, а може, й три значення; і кожен, хто вивчав свою мову, повинен їх знати.

Судити — означає стверджувати; судити — означає сприймати відношення; судити — означає відчувати відношення. Ці три положення однаково правильні; лише значення слова «судити» переходить одне в одне з відтінками. І якщо друге з цих положень — найрозумніше, то слід було б перевернути формулювання першого й сказати: стверджувати — означає судити. Але в ужитку хіба судження і ствердження не нероздільні? Ні, вони не нероздільні. Їх часто розділяють, і було б бажано розділяти їх ще частіше. Слід було б бажати, щоб ми не переходили так поспішно, як це зазвичай буває, від сприйняття відношення до ствердження, або, що те саме, від судження до висловлення судження. Ви кажете, що в звичайній мові «судження» завжди є синонімом ствердження. Я відповім, що значно частіше «судження» є синонімом «розсудливості». Людина з добрим судженням аж ніяк не надмірно стверджує; це людина, яка вміє розрізняти істину і хибу, менш імовірне й більш імовірне тощо.

Ствердження — це свідчення, яке слабка істота має дати самій собі в тому, що вона добре побачила, добре розсудила. Найвищий розум стверджує менше, ніж звичайний розум. Нескінченний розум усе бачить, усе охоплює — і речі, і відношення — і не стверджує. Ми самі, коли відношення цілком очевидне, не вдаємося до ствердження; і якщо якийсь романтик запитає вас, хто найбільший письменник — Расін чи Ронсар, ви лише знизите плечима, не думаючи ні про «так», ні про «ні».

Я доходжу висновку, що суперечка про так звану природу судження є суто словесною. Це не означає, що під словом «судження» не приховується реальне й важливе питання. Я зможу поговорити з вами про це іншим разом. З поваги до вас я опустив один уривок із Локка і другий — із Руссо. Тут ви мене розгадали — і не лише тут. Для бідного автора приємно мати таких читачів, як ви.

Ви б посміялися, якби знали причину, через яку я прибрав слово «абсолютний». Один професор математики підійшов до мене й заходився сипати захопленими похвалами на мою працю, яку він вважав написаною, мов книжка з математики. Потому він додав сумним тоном: «Ви ж не хочете, щоб геометрія була істинною неодмінно й з абсолютною істиною». Я відповів йому, що істини геометрії необхідні, але необхідні умовно, оскільки всі теореми починаються з умови: «якщо…» або «дано…» тощо. Ах, пане професоре, я бачив, що роблю цього чоловіка дуже нещасним; я пообіцяв йому прибрати цей фрагмент — і дотримав слова. Скажу вам, що я дуже мало дорожу тим, що написав. Але я безмірно дорожу тим, щоб мені не приписували протилежного до того, що я думав. Утім, я легко з цим мирюся: omnia vanitas.

Іншого разу ми поговоримо про простір, про дієслово naître («народжуватися») та про інше.

Обіймаю вас із ніжною приязню. Ви чарівні: приносите мені вибачення, коли я сам перед вами винен; критикуєте мене дуже м’яко, підбадьорюєте, наставляєте, бажаєте, щоб моя праця була досконалою, — ви її любите. Справедливо, щоб я любив вас так само, як і ціную. Кінець цього листа трохи віддає настроєм новорічного оновлення, якого я вам бажаю найщасливішим чином.

Шостий лист
19 травня 1837.

Ви — найлюб’язніша з людей, бо ви — найдоброзичливіша. Замість того щоб мене лаяти, докоряти, ви обсипаєте мене пестощами. Треба, мій дорогий професоре, сказати вам одну річ, яку я про вас думаю і яка додасть вам трохи більше відваги, ніж у вас є. Судячи з усього, що я в вас бачив, вам недостатньо тих поверхових відомостей, що трапляються в усіх книжках. Ваш розум прагне проникнути в саму глибину речей, бо лише там він може вдовольнитися, бо лише там містяться першооснови, істинні принципи, без яких усе наше знання зводиться лише до пам’яті. Особливо не дозволяйте себе засліпити легкістю красномовства, яка доводить лише звичку повторювати певні формули, і яку, повторюючи досить довго, зрештою приймають на віру… Якби я наважився себе цитувати, я б сказав вам перечитати на сторінці 425 другого тому «Уроків», якими є умови, без яких не можна тішити себе надією на бодай якісь успіхи в науці, якою ми займаємося. Але головне — добре подумавши, вірте самому собі, навіть якщо опинитеся в розбіжності з найбільшими умами. Цієї поради я не дав би юнакові двадцяти років, який має уникати будь-якої самовпевненості; але я даю її вашому справедливому розумові, вашому досвідові й з огляду на той малий плід, який ви нерідко добували з читання цих так званих великих умів.

Скажу вам, мій дорогий, що до мене прийшов видавець із пропозицією шостого видання, і ми легко дійшли згоди. Це нове видання міститиме мову про тотожність у міркуванні, яка піде відразу після розділу про мову міркування. Шостий урок першого тому буде завершено кількома міркуваннями про філософський геній. Звісно, один із перших примірників буде надіслано вам.

Окрім причин — поганих причин — звичної лінощів, мене обтяжують немочі, які рідко дозволяють мені взяти до рук перо. Додайте до цього, що мені вже за вісімдесят. Це той вік, у якому помер Платон, і греки дивувалися, що він прожив вісімдесят один рік — рівно квадрат дев’яти. Ви знаєте, яку роль відігравали числа в школі Піфагора, учнем якої був Платон. Не будемо ні в Апеллеса, ні в Кіфи; будемо в істини, якщо зможемо. Обіймаю вас із ніжною приязню.

Сьомий лист
22 червня 1837.

Я завжди маю дякувати вам за люб’язні слова, які ви мені говорите. Ви висловлюєте повагу до «Уроків» і прихильність до їхнього автора. Повірте, я дуже вдячний і за те, й за те почуття. Але перейдемо до великої справи.

Принципи, системи, метод, міркування, ідеї, моральне почуття — ось про що можна було б базікати два століття; я ж побазікаю лише дві хвилини, якщо зможу.

1. — Метод полягає в тому, щоб спостерігати, пов’язувати й об’єднувати. Якщо ви спостерігаєте, якщо ви пов’язуєте свої спостереження, якщо ви зводите їх усі до одного первинного спостереження, — у вас буде теорія, система, наука. Якщо ви не спостерігаєте або спостерігаєте погано, ваша удавана «систематична» праця не спиратиметься ні на що. Якщо ви не пов’язуєте, у вас будуть лише disjecti membra poetae («розрізнені члени поета»). Якщо ви не зведете все до одного принципу, у вас не буде науки: scientia est cognitio per demonstrationem, а не mera cognitio (наука є знання через доведення, а не просто знання). Див. т. II, с. 93 і 224.

Але часто принципу немає! Тоді науки немає.

Але часто є несумісні принципи! Тоді, якщо вони істинні, у нас є, або може бути, кілька наук.

Поки астрономам бракувало принципу, небесні явища були незрозумілими. Альфонс, король Арагону й астроном, утомлений усіма колами та епіциклами, вигаданими для пояснення розташування небесних тіл, казав, що якби його покликали до ради Великого Устроювача речей, він міг би дати йому добру пораду, як зробити його машину простішою. Це слово Альфонса вважали блюзнірським, і даремно. Він критикував не творіння Боже, а працю астрономів. Коперник знайшов істинний принцип у обертанні Землі, він захопився мудрістю Творця речей — і ми захоплюємося після нього.

Хіміки намагаються звести електрику, магнетизм, тепло, ефір до одного-єдиного принципу. Поки їм це не вдасться, їхня наука буде неповною.

2. — Що хочуть сказати ваші сперечальники своєю «синтезою»? Вони й самі цього не знають — будьте в цьому певні, — і знати цього неможливо. Коли ви пересвідчилися у фактах, пов’язали їх між собою й звели до єдності через відкриття принципу, розумові вже нічого більше бажати. Що б ви сказали про математиків, якби вони поділилися на дві секти — прихильників додавання й прихильників віднімання?

3. — Як можна бути невдоволеним прикладом, який я наводжу для морального почуття? Хіба вони не знаходять нічого морального в почуттях делікатності, сором’язливості, доброзичливості, дружби, вдячності тощо? І хіба цей надокучливий плакса Руссо не сказав усього про справедливе й несправедливе? Утім, якщо мій приклад їм не до вподоби, що заважає їм вибрати п’ятдесят інших?

4. — «Сприйняття відношень, — кажуть, — не супроводжується жодним почуттям. Отже, можна помічати відношення, не відчуваючи, що їх помічаєш». Майже всі почуття, які переживає доросла людина, вона вже переживала тисячі разів, і вони давно перетворилися на ідеї. Див. т. II, с. 239–240.

5. — «Відчуття може бути дуже сильним задоволенням або дуже сильним болем» — я додам: «який ми відносимо до якоїсь частини тіла». Чи цього вам буде досить?

6. — Ваші зауваги про нюанс, що відділяє походження від народження, від результату, належать розумові, здатному читати. Дякую вам за це і скористаюся ними.

7. — Перейдемо до того, що ви кажете про тотожність і про принципи в їхньому відношенні до міркування. «Паскаль знає математику; отже, він знає арифметику» — часткова тотожність. Кажучи, що Паскаль знає математику, ви кажете, що він знає арифметику, геометрію й алгебру. Отже, у висновку ви лише повторюєте те, що сказали в принципі, але повторюєте не все — ось чому тотожність лише часткова. «Паскаль знає арифметику, геометрію й алгебру; отже, він знає математику» — повна тотожність.

Добра філософська мова має являти собою безперервний ряд повних або часткових тотожностей; інакше вона не буде цілісною і не становитиме системи. Всесвіт — це величезна система, що складається з мільярда систем. І якщо не виходити за межі Землі, — від травинки до дуба, від мікроскопічної комахи до кита — усе є системою. Отже, якщо людина хоче пізнавати речі, вона повинна систематизувати всі свої знання.

Ви запитуєте, чи містить принцип висновок, чи, навпаки, висновок містить принцип. І те, й інше правильно, бо дві тотожні речі взаємно містять одна одну. Якби висновок не містив принципу, принцип було б неможливо знайти — що не означає, ніби його завжди вдається знайти. Якби принцип не містив висновку, in actu або in fieri, до висновку було б неможливо дійти. Зерно пшениці містить ваші чудові gimblettes (сухі крендельки), зерно конопель містить папір. Скільки часу знадобилося, щоб пройти шлях від одного з цих зерен до крендельків, а від другого — до паперу, на якому я пишу! Я міг би безконечно розвивати ці думки. Але знайте, що добра книжка має утворювати систему; кожен розділ книжки — систему, підпорядковану єдності цілого; кожен абзац, кожне речення — маленьку систему тощо.

Прощавайте, мій дорогий філософе, який хочете знати причину речей і навіть причину причини. Цим ви забезпечите собі заняття на все життя, навіть якби жили, мов Мафусаїл. Обіймаю вас із сердечною приязню.

КІНЕЦЬ ДОДАТКІВ