Мемуари Інституту. Клас моральних і політичних наук. Другий том (1799)

Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen

Це повний переказ усіх мемуарів названого тому. Інші томи з класу моральних і політичних наук можна буде прочитати за посиланнями: перший, третій, четвертий, п’ятий.

Також є центральна стаття, що об’єднує посилання на всі томи всіх трьох класів Інституту за період 1795-1804 рр., тобто періоду, який безпосередньо пов’язаний з Ідеологами.

Як і в першому томі, у другому центральне місце посідають мемуари Кабаніса, які згодом ляжуть в основу його ключового твору про зв’язок морального і фізичного. Цей блок буде максимально скорочено, щоб більше уваги приділити маловідомим працям. Разом із мемуарами в першому томі Кабаніс опублікував усього 6 мемуарів, що становить рівно половину його книги. Решту половини він опублікує вже в самій книзі. Таким чином, основне ядро його праці було відоме всім членам Інституту ще в 1798-99 роках, а для деяких і раніше, коли він зачитував їх на засіданнях. 

Книга починається з результатів конкурсу про вплив знаків на утворення ідей. Оскільки цей конкурс оголошено повторно, нам нагадують, якими були його умови. По суті, тут формулювалася програма в дусі ідеології кінця XVIII століття, і завдання конкурсу розпадалося на п’ять питань. Інститут пропонував з’ясувати, чи можуть відчуття перетворюватися на ідеї без допомоги знаків; чи стало б мистецтво мислення досконалим за досконалої системи знаків; чи зобов’язані точні науки своєю достовірністю точності використовуваних позначень; чи виникають розбіжності в інших науках через невизначеність мови; чи можливо виправити недосконалі знаки й тим самим наблизити всі науки до демонстративної строгості. Премію здобув Жозеф-Марі Дежерандо (згодом такий самий видатний ідеолог 1810-30-х років, як і Лароміґ’єр). Епіграфом він обрав вислів Квінтіліана про мову як найважливішу відмінність людини від тварин. Друге місце посів анонімний мемуар з епіграфом, узятим із Бекона: «Люди вірять, що їхній розум повеліває словами, але трапляється й так, що слова обертають свою силу проти самого розуму». Раз твір із таким епіграфом було відзначено, можна сказати, що ідеологи все ж схилялися до розв’язання питання в дусі Кондильяка, а не Локка (мова > мислення й ідеї). Почесної згадки удостоїли ще одну працю з сенсуалістичною формулою «немає нічого в розумі, чого раніше не було б у відчуттях». Навіть цей невеликий звіт показує, наскільки центральним для класу залишалося питання про перехід від відчуття до думки та про роль мови в цьому процесі. 

Другий конкурс стосувався установ, здатних закласти моральність народу (очевидно, тему змінили, бо в першому томі йшлося про правомірність відкриття державних позик). Три твори було визнано вартими уваги, але жоден не розв’язав завдання. Їхні епіграфи були взяті з Горація та Цицерона; третій мемуар формулював власний принцип: «Чесноту не шанують, її поважають». Премію не присудили, і тему було запропоновано повторно, тепер із докладнішим розчленуванням загального питання.

Третє конкурсне завдання, запропоноване на наступний рік, вимагало дослідити розвиток суспільного духу у Франції від Франциска I до скликання Генеральних штатів у 1789 році. Далі подано список книжок, представлених класу. Серед них особливо примітні: (1) «Елементарний курс моралі» Моріса Левека; (2) праця Арну про морську й політичну систему європейців XVIII століття; (3) «Новий Еміль» Кавайє; (4) німецький переклад творів Сійєса; (5) переклад «Політики» Арістотеля, виконаний Шампанем; (6) «Про філософію щастя» де Саля; (7) політичні твори Брюн-Лакомба; (8) дослідження П’єтро Маркеса про вілли Плінія Молодшого та міські будинки давніх римлян; (9) скорочена історія європейських мирних договорів Коха; (10) праця Ларевельєра-Лепо про культ, громадянські церемонії та національні свята; (11) «Філософія Всесвіту» Дюпона де Немура; (12) нове видання «Про злочини і покарання» Беккаріа в перекладі Морелле з додатком теорії кримінальних законів Бентама; (13) праця Фелікса Фолькона про розлучення; (14) книжка Женгене проти Неккера; (15) «Про силу нинішнього уряду» і «Про політичні реакції» Бенжамена Констана; (16) твір Крьозе-Латуша про філософську та релігійну нетерпимість; (17) «Топографічний опис іспанської частини Сан-Домінго» Моро де Сен-Мері; (18) посібник Бертольда для мандрівників, які бажають приносити користь своїй батьківщині. Є там і твори про те, чи можна відбирати будинки в парафіяльних священників, і різні твори про сільське господарство, промисловість і торгівлю, і різні патріотичні твори. 

Цей перелік важливий як миттєвий знімок інтелектуального життя Інституту. Поруч одне з одним стоять сенсуалістична теорія пізнання, політична економія, кримінальне право Беккаріа й Бентама, світська мораль, релігійна терпимість, суспільне виховання, опис колоній і прикладна методика подорожей.

Жоашен Лебретон — «Заметка про життя і праці громадянина Делейра»

Як і в попередньому томі, перший мемуар належить Жоашену Лебретону (1760-1819). Минулого разу він описував життя і праці Рейналя, а тепер описує життя і праці менш відомого громадянина Делейра. Біографію Лебретона ми вже подали в першому томі, тож повторюватися не будемо. Александр Делейр народився в Порті поблизу Бордо в січні 1726 року. Лебретон одразу пояснює його характер взаємодією природної меланхолії та тяжкого виховання. У пансіоні хлопчик зазнавав жорстоких покарань, згодом потрапив до єзуїтського колежу й уже в п’ятнадцять років прийняв одяг ордену. Його релігійність була щирою, палкою й болісною: уяву постійно займали небо й пекло, причому страх перед покаранням переважував надію на спасіння. Релігія тут постає не як утіха, а радше як дуже неприємне середовище, що перетворює чутливість на хронічну тривогу. Водночас потреба підтримувати освітню репутацію змушувала єзуїтів надавати здібним вихованцям певну свободу читання. Делейр скористався цим, розширив коло знань і самостійно переглянув початкові переконання. До двадцяти двох років його релігійні уявлення цілком змінилися. Переконавшись у хибності колишніх переконань, він повідомив єзуїтів про рішення вийти з ордену й здійснив його, попри тиск і перешкоди. Опинившись без визначеної професії, Делейр вирушив до Парижа. Юридична кар’єра була однією з небагатьох, доступних людині незнатного походження, однак ані адвокатська практика, ані сама будова станового суспільства не відповідали його незалежному характерові. Його підтримав Монтеск’є, а згодом Дідро, д’Аламбер, Жан-Жак Руссо і Дюкло. Вони переконали його зайнятися філософією та літературою.

Першою великою працею Делейра став двотомний «Аналіз філософії Бекона». Він працював по чотирнадцять годин на день. Лебретон підкреслює значення цього підприємства: до «Енциклопедії» Бекон був для більшості літераторів лише великим іменем, тоді як Дідро і д’Аламбер знову представили його як дослідника, що склав карту людського знання й указав шляхи розвитку наук. Делейр спробував виокремити з розпорошених творів Бекона основні ідеї та розташувати їх за спільними темами. Лебретон водночас хвалить і критикує цю книгу. Її перевагами були філософська сміливість, сила узагальнення й добрий стиль. Недолік полягав у тому, що Делейр змішував думки Бекона зі своїми, не позначаючи меж, і поєднував фрагменти, що в оригіналі були далеко один від одного. Це не суворий історико-філософський аналіз і не зручний посібник для звіряння з першоджерелом. Однак власні думки Делейра настільки органічно зливалися з беконівськими, що навіть досвідчені філософи довго не помічали підміни.

За сприяння герцога де Ніверне Делейр отримав місце секретаря при французькому посольстві у Відні, але придворна залежність виявилася для нього принизливою. Потім його призначили бібліотекарем при вихованні пармського інфанта, яким керував Кондильяк. Перед від’їздом Делейр спробував одружитися. Місцеві священники, дізнавшись, що він написав для «Енциклопедії» статтю «Фанатизм», відмовилися його вінчати. Лише втручання Ніверне дало змогу подолати опір духовенства. Лебретон вважає «Фанатизм» одним із найкращих творів Делейра. Автор розглядає релігійний фанатизм як велике лихо морального світу, уникаючи грубих декламацій і прямих нападів. На його думку, стаття має просвітлювати, а не розпалювати нову ненависть. Вольтер пізніше скоротив її для своїх «Питань про Енциклопедію», не змінюючи висловів. Однак Лебретон зауважує, що Делейр обмежився релігійним фанатизмом, тоді як варто було б розглянути фанатичний стан узагалі, включно з його світськими та політичними різновидами.

У Пармі Кондильяк доручив Делейрові скласти частину історичного курсу для інфанта. Делейр утілив у цю працю суворі уроки для монархів, виведені з історичних фактів. Але Кондильяк відмовився використовувати цей текст: можливо, він уважав його надто суворим, таким, що виходив за межі навчального завдання або не відповідав характерові учня. Попри це, Делейр не образився й надалі поважав філософа. Згодом Кондильяк говорив про це як про рідкісний приклад літературної безкорисливості. Абат Мілло теж не задовольнив його вимог, після чого Кондильяк написав історичний курс самостійно. У цей період Делейр ледь не постраждав від доносу італійського ченця, який звинуватив його в тому, що він не охрестив сина. З Версаля вже надійшло розпорядження про вигнання, але друг Делейра довів хибність обвинувачення.

Після восьми років у Пармі він повернувся до Парижа й опублікував дев’ятнадцятий том «Загальної історії подорожей». Том охоплював Гренландію, Камчатку, узбережжя Льодовитого океану, Східний океан, Сибір і Лапландію. Обговорюючи цю працю, Лебретон протиставляє ясний, швидкий і точний стиль Делейра багатослів’ю абата Прево. Лагарп, який скоротив усю цю серію, високо оцінював дев’ятнадцятий том і називав Делейра філософом та красномовним письменником. Менш вдалим виявився «Досвід про Тома». Дружба Делейра з академіком Антуаном-Леонаром Тома мала майже любовний характер. Він надмірно вихваляв покійного, докладно розбирав його життя і твори, змішував власні роздуми з біографічною оповіддю. Книга позбавлена пропорцій, але її вади походять із гідного почуття. Майже на кожній сторінці можна знайти моральну думку, спостереження, красномовний зворот або дотепний вислів. Лебретон підсумовує, що це погано побудована книга, але вона зворушує серце.

Ще задовго до 1789 року Делейр бажав політичної революції, хоча часом уже не вірив у її можливість. Він став депутатом Конвенту від Жиронди, але тримався осторонь трибуни й партій. Можливо, відсутність політичного честолюбства його й урятувала. Під час терору він залишався противником усякого гноблення й не переходив під прапор жодного табору. Головним полем його діяльності був Комітет громадської освіти. Лебретон приписує цій невеликій групі заслугу в стримуванні революційного вандалізму. Делейр захищав літераторів, ворожих Республіці, якщо бачив у них талант і не вважав їхні помилки злочинами. Він допомагав навіть тим, хто раніше писав проти нього й обсипав насмішками його «Дослід про Тома». Делейр брав також участь в організації Нормальної школи, задуманої як заклад для підготовки викладачів і поширення правильних методів навчання. Лебретон визнає помилки практичного втілення, але захищає основну ідею: перш ніж просвітити весь народ, слід підготувати вчителів, здатних передавати знання точно й послідовно.

Після Конвенту Делейра було обрано до Національного інституту. Остання частина некролога присвячена його темпераменту. Лебретон вважає його майже чистим взірцем античного меланхолійного типу. Його характеризують любов до самотності, суворість звичаїв, глибоке людинолюбство, непримиренна ненависть до гноблення, які поєднувалися з хворобливістю та похмурими станами. Особливо показовий написаний 1772 року пролог до заповіту. Делейр проголошував Францію країною, що впала під ярмо деспотизму внаслідок зіпсуття звичаїв; уряд мав перейти від деспотизму до тиранії. Сам він зізнавався, що втратив бажання жити, хоча любив доброчесність, нікому свідомо не заподіяв зла й ніколи не переслідував навіть ворогів. Книги він заповів Байї, а виконавцем призначив Дюсолькса, заявивши, що не знає людини доброчеснішої.

З часом ця меланхолія ослабла. Делейр писав романси, деякі з яких Руссо навіть поклав на музику. Серед неопублікованих творів залишився віршований переклад Лукреція. Ця деталь особливо істотна: Делейр постає не лише енциклопедистом і послідовником Бекона, а й безпосереднім французьким посередником у передаванні епікурейської традиції напередодні Революції. Він помер у віці сімдесяти одного року, виправляючи свої вірші. І поміж усіх тих авторів, яких ми назвали вище й з якими Делейр підтримував близькі дружні стосунки, окремо названо, як близьку людину, ще й Гольбаха. Завершується цей мемуар на дуже піднесеній ноті:

«Дві великі віхи уславлять вісімнадцяте століття: тріумф філософії над забобонами і заснування Французької республіки. Делейр був причетний і до того, і до іншого, і його ім’я буде з честю вписано до їхніх літописів».

П’єр-Шарль Левек — «Мемуар про Гесіода»

Як і в попередньому томі, тут теж дуже високо стоїть П’єр-Шарль Левек (1736-1812), чию біографію вже було розглянуто раніше. Знову це один із найперших мемуарів. Минулого разу він описував свої погляди на стадіальність історії людства (вельми матеріалістичні), і додав невелику працю з альтернативною історією філософії, де винуватцями деградації людства було оголошено Піфагора й Платона. Але тепер він розглядає ядро давньогрецької культури й намагається реконструювати моральний образ гомерівської доби. Перший мемуар присвячено Гесіодові. Тут Левек починає з проблеми датування. Пароська хроніка вважала Гесіода старшим за Гомера; Цицерон та інші письменники вважали його молодшим; існувала також легенда про їхнє поетичне змагання, що нібито завершилося перемогою Гесіода. Левек вважає, що вцілілі вірші цього змагання настільки погані, що вони неодмінно мають бути підробленими. Учений Брунк також відкидав відповідний фрагмент у «Трудах і днях». 

Гесіод жив в Аскрі, біля підніжжя Гелікону. Його простота перевершує навіть гомерівську, але це можна пояснити сільським життям, характером і тематикою його творів, а не лише більшою давністю. Основою його стилю Левек називає рівну елегантність і м’якість вірша; Діонісій Галікарнаський віддавав йому першість у гекзаметрі. Під іменем Гесіода збереглися «Теогонія», «Щит Геракла» і «Труди і дні». Остання поема містить моральні, землеробські та господарські настанови; давні греки навіть змушували дітей учити її напам’ять. Можливо, саме вона дала Вергілію ідею «Георгік», хоча латинський поет і перевершив Гесіода. Щоправда, з Гомером і Феокритом, за оцінкою Левека, Вергілій уже змагався менш успішно. Справжність «Теогонії» Гесіода викликає в нього сумнів. Левек допускає, що це переробка давнішої орфічної поеми, а архаїчний текст був оновлений пізнішим автором. Павсаній повідомляв, що беотійці визнавали справжніми лише «Труди і дні» та зберігали їхній текст, вигравіруваний на свинцевій табличці. У ньому бракувало перших десяти віршів, імовірно доданих пізніше. Тому Левек теж зосереджується на «Трудах і днях».

Головна тема мемуара — міфи про втрачений первісний щасливий вік, тобто про золотий вік. Левек пояснює їх психологічно. Людина усвідомлює свою слабкість і неминучі страждання, але гордість спонукає її уявляти, що спочатку вона була створена для щастя. Міф про золотий вік утішає людство спогадом про фантастичну велич, так само як розорений багатій утішається розповідями про своє колишнє багатство. Перший сюжет, який розглядається, стосується Прометея і Пандори, і тут щедро цитовано самого Гесіода. Люди спочатку не знали праці, хвороб і старості. Прометей викрав у Зевса вогонь, після чого Зевс наказав Гефестові виліпити із землі та води жінку. Афіна навчила її рукоділля, Афродіта надала привабливості, Гермес — оманливої вдачі. Епіметей прийняв цей дар, попри застереження Прометея, а Пандора відчинила посудину, випустивши всі лиха. Але всередині ще залишилася надія. Левек докладно зіставляє цю розповідь із книгою Буття. Пандора, як і Адам, створюється із землі; викрадений вогонь відповідає плодові дерева пізнання; до проступку люди не знали праці й смерті; їхнім покаранням стає життя, сповнене нужди, старості та хвороб. Тут він убачає одну давню азійську традицію, по-різному переосмислену греками та євреями.

Далі викладається міф про п’ять поколінь. Золоте покоління живе за Кроноса без праці й старості, а після смерті перетворюється на доброзичливих духів-охоронців. Срібне покоління довго перебуває в дитячому стані, але в дорослому віці живе недовго через нерозсудливість і непошанування богів. Мідне покоління складається з могутніх і жорстоких воїнів, які винищують одне одного. Четверте покоління — герої Фіванської та Троянської воєн; після смерті найкращі з них переселяються на острови блаженних. П’яте, залізне покоління, до якого зараховує себе Гесіод, характеризується розпадом родини, ворожнечею міст, обманом, клятвопорушенням і тріумфом безсоромності. Учення про духів-охоронців, наших предків із золотого віку, Левек зіставляє з уявленнями Індії, Єгипту, піфагорійців, Книги Еноха та александрійських платоніків. Він припускає історичний рух цієї ідеї зі Сходу через Єгипет і філософські школи до пізнього юдаїзму та християнства.

Наступний великий фрагмент присвячено калмицькому міфові, який переклав якийсь ставропольський священник, після чого його опублікували мандрівники Лепьохін і Паллас (Левек переважно відомий як історик Росії, звідси й такі посилання). Спочатку люди мали крила, випромінювали світло, не знали хвороб і потреб, живилися власним блаженством і розмножувалися через спілкування душ. Падіння почалося зі споживання солодкої рослини хіме, що нагадує Левеку райське дерево. Люди втратили внутрішнє світло, почали потребувати їжі й залежати від сонця. Після зникнення чудесної рослини люди живилися олією, яку виробляла земля, а потім очеретом. Один чоловік зробив запас їжі, і решта наслідувала його приклад, але коли запаси було вичерпано, почалася нужда. Тоді постали заздрість, крадіжки та насильство. І тоді мудрий чоловік поділив землю, навчив виготовляти землеробські знаряддя й був проголошений першим ханом. Але й тепер виникли проблеми. Праця виснажила людей, їхній вік скоротився, зріст зменшився, поширилися нові хвороби. Потім світ було очищено згубним дощем, змішаним із ріжучим залізом, і після цієї катастрофи настав новий щасливий період. Небесний дух Мазушир приніс закон і пояснив, що краса й здоров’я походять від подолання жадібності, хтивості та інших пристрастей. Люди стали доброчесними й довгожителями, але згодом знову зіпсувалися. І кожна світова доба, згідно з міфом, проходить фазу розквіту й занепаду та завершується водою, вогнем або іншим лихом. Індійська книга «Шастах», відома Левеку за викладом Голвелла, також говорить про чотири віки та загальне фізичне й моральне виродження. Подібність міфів слугує для автора аргументом на користь їхнього спільного азійського походження.

Після міфології Левек переходить до моралі Гесіода. Ідея справедливості, на його думку, виникла в першої людини, у якої відібрали належну їй річ. Ранні суспільства згодом зробили богів захисниками земної справедливості. Однак ані Мойсей, ані Гесіод не ґрунтують мораль на посмертній відплаті: обидва обіцяють справедливому земне благополуччя, родючість, мир, здорових дітей і багатство, а неправедному — війну, голод, хвороби та розорення. Звідси Левек робить примітний висновок, що уявлення про безтілесну душу, яку після смерті піддають чуттєвим мукам — палять, терзають і катують, — логічно суперечливе. У найдавніших книгах Мойсея його ще немає. 

«Минуло ще чимало часу, перш ніж вони почали сприймати себе як подвійні істоти, що складаються з тіла, існування якого підтверджують усі органи чуття, і духу, який, будучи нездатним торкатися або бути дотикальним, однак впливає на тілесну машину, приводить у рух її механізми, мислить у ній і за неї, надихає та спрямовує всі її дії. Це безсмертний дух, який, не маючи органів чуття, після відокремлення від тіла буде покараний усілякими муками, здатними впливати саме на органи чуття; це чистий дух, позбавлений усього, що становить сутність матерії, — навіть протяжності, — і який, однак, буде спалюваний, катований, роздираний кліщами й підданий усіляким тортурам іншими духами». 

У Гомера потойбічні покарання наявні, але їх могли сприймати як поетичну міфологію, а не як підвалину моралі. Навіть піфагорієць Тімей Локрський називав подібні оповіді байками, корисними лише для впливу на людей. Можливо, вчення про потойбічну відплату повідомлялося посвяченим у містеріях саме тому, що воно не належало до звичайної релігії.

Моральність Гесіода загалом визнається здоровою, хоча й такою, що не сягнула пізнішого принципу непричинення шкоди навіть ворогові. Гесіод допускає подвійне відплатне покарання другові, який тебе образив, але радить простити його, якщо він розкаявся й відшкодував завдану шкоду. Левек нагадує, що навіть Плутарх іще хвалив людину за непримиренність до ворогів. Останні сторінки присвячені забобонам «Трудів і днів». Серед таких забобонів відзначено заборону вступати в статевий зв’язок після похорону або жертвенного бенкету, заборону стригти нігті за столом, ставити посуд на кратер, садити дитину на могилу, залишати дім недобудованим, користуватися жіночою ванною або їсти з неосвяченого горщика. Астрологічні настанови щодо сприятливих днів для сівби, збирання врожаю, кораблебудування, розливу вина та зачаття Левек порівнює з простонародним альманахом. Однак саме забобони роблять поему історично цінною, адже вони дають змогу спостерігати слабкості людського розуму в ранню добу.

П’єр-Шарль Левек — «Мемуар про Гомера»

Другий мемуар Левек починає не відразу з Гомера, а з переказу історії попередньої поезії. Найдавнішим грецьким поетом названо Олена Лікійського, що складав гімни. Далі йде Орфей та його теогонічна поезія. Арістотель сумнівався в існуванні Орфея, але Левек протиставляє йому численні античні свідчення, і зокрема Павсанія. Водночас він визнає, що Ономакріт та інші автори користувалися іменами Орфея та його сина Мусея, чим спричинили величезну плутанину. Серед ранніх поетів названо Памфа, двох Лінів, віщунів Евкла Кіпрського, Мусея Молодшого, Ліка, Баріса й Амфіарая. Дафна, дочка Тіресія, теж уважалася поетесою та пророчицею; Діодор Сицилійський навіть твердив, що Гомер запозичив у неї вірші. До ранніх епічних поетів Левек зараховує Оребантія з Трезена та Мелісандра Мілетського, який оспівував війну лапітів із кентаврами. Пронапіда названо вчителем Гомера. Просто дивовижно, наскільки добре у XVIII столітті знали античні джерела. 

Троянська війна стає головним матеріалом епосу, але ще до Гомера її нібито оспівав Сіагр. Про троянця Дарета, радника Гектора, який описував війну, повідомляв Еліан, однак та латинська книга, яку Корнелій Непот видавав за переклад Дарета, є пізньою підробкою. Такою ж підробкою визнається «Щоденник Троянської війни» Диктіса Критського. Якщо він справді був сучасником облоги, то мав би писати віршами, оскільки грецька історична проза з’явилася значно пізніше (якщо чесно, слабкий аргумент, з огляду на загалом низьку збереженість античних текстів; це могло бути якраз свідченням того, що не всі давні автори писали лише віршами). Птолемей, син Гефестіона, згадував Єлену, дочку Мусея, у якої Гомер нібито запозичив сюжет. Само собою, усі такі історії відкидаються з порога. Ще фантастичнішою є історія єгиптянки Фантазії, дочки Нікарха. Вона нібито написала «Іліаду» та «Одіссею» ще до Гомера, а поет дістав списки її творів у Мемфісі. Цю оповідь Левек відкидає на тій підставі, що єгиптяни вважали чужинців варварами, і єгипетська поетеса навряд чи віддала б перевагу Троянській війні перед зображеннями історій Осіріса, Ісіди чи Сесостріса. Та й імена на кшталт Фантазія, Ніарх і Фаніт є грецькими й виразно становлять алегорію. Климент Александрійський наводив вірші Орфея та Мусея, які нібито копіював Гомер, і тому Левек допускає використання давнішої поезії, але підозрює радше протилежне: що наслідувачі Гомера приписали свої твори Орфеєві, аби надати їм давності.

Далі йде біографічна частина, той самий Гомеровий питання. Різні джерела відносили Гомера до різних століть. Пароська хроніка датувала його приблизно 907 роком до н. е.; Псевдо-Геродот і сам Геродот давали інші проміжки після Троянської війни. Тут Левек не пропонує остаточного розв’язання. Чимало міст оспорювали честь бути батьківщиною Гомера: Хіос, Кіми, Колофон, Кіпр, Ітака, Аргос, Афіни, Мікени, Саламін і Смірна. Найпоширеніша версія пов’язувала його зі Смірною та річкою Мелет. Так, початкове ім’я Мелесіген нібито означало «народжений біля Мелета». Саме ім’я «Гомер» пояснювали або перебуванням у заручниках, або сліпотою. Левек допускає, що сама етимологія імені могла породити легенду про сліпого поета; давні, крім того, пов’язували сліпоту з мудрістю та зосередженістю.

Основою його слави залишаються «Іліада» та «Одіссея». Левек характеризує гомерівську творчість як вільний потік, у якому немає штучно розшукуваних думок, честолюбних висловів і бажання вразити читача. Слово видається природним і водночас найточнішим, сама оповідь рухається легко, а вірш лишається гармонійним. Повністю оцінити Гомера можна лише грецькою, але він — єдиний поет, що зберігає силу навіть у посередньому перекладі. Далі Левек відкидає уявлення, ніби Гомер довільно змішував діалекти задля збереження поетичного метра. Услід за Семюелем Кларком він вважає мову поем поетичною формою іонійського діалекту відповідної доби. Грецька мова ще не застигла, тому одні й ті самі звуки мали варіанти, а давні слова пізніше збереглися лише в окремих областях. В іонійських колоніях змішувалася мова переселенців із різних частин Греції. Гомер говорив живою мовою свого середовища, а не складав штучну суміш місцевих говірок.

Остання частина присвячена передаванню тексту. Рапсоди заробляли на життя виконанням гомерівських пісень, мандруючи між містами. Вони поєднували окремі фрагменти власними віршами й виступали як мандрівні тлумачі. Помилки пам’яті, пристосування до місцевого діалекту, вставки на честь конкретного міста, бажання зробити незрозуміле зрозумілим і звичайне невігластво мали б істотно змінити первісний текст. Перших виконавців уважали нащадками Гомера й називали Гомерідами, але згодом ця назва поширилася на професійних рапсодів узагалі. Найвідомішим був Кінеф Хіоський, якому приписували гімн Аполлонові та інтерполяції в поеми. Плутарх і Еліан вважали, що Лікург першим привіз Гомера з іонійських колоній до материкової Греції. Але Левек сумнівається в цій версії, адже вона погано узгоджується з датуваннями й із розповіддю про пізніше збирання поем. Надійнішою все-таки є традиційна версія про Пісістрата. До VI ст. до н. е. тексти існували фрагментарно й могли зникнути. Пісістрат запропонував винагороду всім, хто принесе збережені вірші. Але це заохочувало й фальсифікаторів (усе той самий Ономакріт). Тому згодом учені мали визначити порядок уривків, неминуче втручаючись у композицію.

Пізніші критики лише продовжували ці спотворення. Вважається, що Арістарх вилучив чотири вірші з дев’ятої пісні «Іліади», бо вважав їх морально небезпечними. У цих рядках Фенікс говорив про намір убити батька. На це Левек заперечує, що аморальність віршів ще не доводить їхньої непідлинності. Уже в давнину існували афінська, аристотелівська, арістархівська та александрійська редакції. Арат, який сам займався виправленням Гомера, надавав перевагу старому рукописові перед «виправленим» примірником. Зрештою Левек визнає, що сучасні тексти Гомера не тотожні авторським, але основні красоти й сам геній Гомера вціліли. Дрібні заміни слів, діалектні зміни та вставки рапсодів не знищили підмурку творів. Тому не слід перетворювати обґрунтовану критику на безплідне заперечення.

П’єр-Шарль Левек — «Про звичаї та обряди греків часів Гомера»

Це найзмістовніше з досліджень Левека про архаїчну Грецію. Перші два мемуари були радше прологом до нього. Але Левек тут заявляє, що якби поеми Гомера були посередніми й сухими творами (шкода тільки, що він не додав, що вони такими й є насправді… ), то все одно були б дорогоцінною історичною пам’яткою, адже вони дають змогу вивчати людину на певному щаблі цивілізації. Історія подій набуває сенсу лише як частина історії людського духу. Потрібно спостерігати людину не тільки в зрілому суспільстві, а й у періоди до цивілізації, під час її зародження та на проміжних стадіях. Гомерівська Греція являє собою одну з таких стадій.

Політеїзм Левек виводить із нездатності ранньої людини до узагальнення. Спостерігаючи окремі явища, вона приписує кожному особливу причину й перетворює кожну таку причину на могутнішу істоту — бога. Тому багатобожжя природно передує єдинобожжю. Спочатку божества могли навіть не мати власних імен. Геродот повідомляв про відповідну ранню стадію у греків. Тут Левек порівнює її з віруваннями північних народів Камчатки. Згодом кожна сила природи дістала окреме ім’я. Ідею замикати богів у храмах Левек також уважає пізньою. Ранні священні місця являли собою обгороджені ділянки, і часто це були гаї. Він зіставляє грецькі темени з північними кереметями (священні гаї народів Поволжя) і вважає це доказом північного походження греків. Освячені землі нерідко заборонялося обробляти, і тут автор засуджує такий звичай як продукт забобону, що перетворює корисну землю або воду на недоторканне володіння богів. Принцип корисності — передусім. 

Храми спершу будували на височинах, а потім задля зручності переносили до міст, і особливо до ринкових площ. Храм Посейдона у феаків містився в місті, тоді як найважливіше святилище Зевса в троянців розташовувалося на Іді. Вхід зазвичай орієнтували на схід сонця. Первісними зображеннями богів слугували камені та шматки дерева. Дедал значно розвинув скульптуру ще в добу до Троянської війни. До речі, інженер Ендей, за тлумаченням Левека, створив «троянського коня» як облогову машину з наконечником у формі кінської голови, тож це ніякий не подарунок, а просто спосіб проламати ворота. Троянці вже знали культові статуї — Паладій, пенати, статуї Зевса й Афіни. Живопис існував головно у вигляді зображень на тканинах, тоді як храмове мистецтво розвивалося через скульптуру. Левек не заперечує значного єгипетського впливу, але наголошує на їхній відмінності. Так, наприклад, єгиптяни усували жінок від жрецтва, а греки допускали їх. Жерці могли бути спадковими, обиратися або призначатися жеребом. Багаті храми забезпечували їм достаток завдяки жертовним часткам і приношенням.

Люди не здатні довго втримуватися в царині нечуттєвого, і тому вони створюють богів за власним образом. У Гомера боги закохуються, народжують дітей, сваряться, б’ються, дістають поранення й втрачають особливу божественну рідину замість крові. Так само виникла ідея ритуального очищення. Вода й вогонь усувають фізичний бруд, але згодом цю операцію метафорично переносять на моральне осквернення. Звідси й обряди обмивання, і стрибки через вогонь, і християнське окроплення святою водою. Солону воду вважали особливо очищувальною через її фізичну мийну здатність, а сірку застосовували тому, що вона усуває стійкі плями. Ахілл очищує посудину спершу сіркою, а потім водою. Жертвопринесення пояснюються за тією самою моделлю. Подарунки прихиляють людей, і тому люди вирішили, що подарунками можна прихилити й богів. Запах спаленої їжі сприймався ними як живлення тонших божественних тіл. Молитва передбачає змінюваність божественного рішення. Богів просять, умовляють, нагадують їм про колишні жертви й обіцяють нові. Релігія виявляється проєкцією людського обміну послугами. Спочатку ці жертви були рослинними. І після поширення кривавих обрядів пам’ять про попередній стан зберігалася в посипанні жертви ячменем і сіллю. Грецькі узливання вином Левек порівнює з північними узливаннями молоком.

Наступний блок оповідає про поховання померлих. Родичі заплющували очі померлому, тіло омивали, намащували пахощами, загортали в білу нову тканину й укладали на ложі. Співці виконували голосіння, жінки відповідали криками й плачем. Так, Андромаха, Гекуба й Олена оплакують Гектора. Волосся приносили померлому в дар; Ахілл вкладає своє волосся в руки Патрокла. На поховальному вогнищі разом із воїном спалювали зброю, тварин, коштовності, а іноді навіть полонених. Ахілл приносить Патроклові в жертву дванадцять троянців. Вогонь гасили вином, кістки й попіл збирали в урну, над якою насипали курган. На могилі Елпенора встановили стовп із веслом. Похорон завершувався бенкетом і змаганнями в бігу, боротьбі, стрільбі, метанні диска та кулачному бою.

Прагнення знати майбутнє Левек вважає загальною слабкістю людства. Будь-яке жрецтво починається з чаклунства, і греки тут не виняток. Вони ворожили за польотом птахів, громом, снами, нутрощами тварин, чханням і випадковими зустрічами. Далі дотримуючись аналогії між греками та народами сучасної Росії, Левек порівнює пророків із північними шаманами та мандрівними Європою «єгиптянами», тобто циганами.

Кожне грецьке місто спочатку було окремим царством. Царську владу вважали отриманою від богів, і монарх поставав як їхній земний представник і нащадок. Скіпетр символізував владу, але сам образ посоха, на думку Левека, вказував на давнього старійшину, який спочатку радив народові, а не наказував йому. Цар мав земельну ділянку, надану народом, керував сільськими роботами й отримував данину. Царські сини пасли стада. При дворі не було розвиненої бюрократії, а найважливішим служителем був глашатай. Але монархія не дорівнювала деспотизму. Цар радився із сенатом, і членів ради теж називали царями, дозволяючи їм носити скіпетр. Іноді скликали навіть народні збори. Тому гомерівський лад поєднував монархічний, аристократичний і демократичний елементи. 

Писаного закону ще не існувало. Цар і судді, що сиділи поруч, були «живим законом», а це неминуче відкривало шлях до сваволі. Арета, цариця феаків, судила тяжби, але Левек припускає, що йшлося про примирення сторін. Убивця, навіть ненавмисний, мав утекти від помсти родичів, якщо не міг сплатити відшкодування. Потім він проходив очищення в царя, оскільки монарх мав також і жрецькі функції. Левек убачає тут найдавніший прообраз сповіді та відпущення гріха людиною.

Монет ще не існувало, і торгівля велася бартерним обміном. В «Іліаді» вино купують за мідь, залізо, шкури, биків і рабів. Шлюбні заборони були вузькими. Допускалися навіть шлюби між братом і сестрою, як у Єгипті. Наречений передавав родині нареченої обумовлені дари, але дружина, своєю чергою, приносила посаг і могла значно збагатити чоловіка. Агамемнон обіцяє Ахіллові дочку разом із сімома містами. Вдова повертала собі посаг. Весільна процесія йшла ввечері з факелами, музикою, піснями й танцями, а завершував її бенкет. Повторний шлюб жінки вважався менш почесним, і це Левек пов’язує з чоловічою ревністю, що прагнула зберегти владу навіть після смерті. Гомерівське кохання Левек вважає переважно фізичним потягом. Тонка любовна чутливість виникає лише в розвиненому суспільстві. Зевс, Паріс і Кірка формулюють своє бажання прямо, без тривалого залицяння. Складніші любовні картини Левек знаходить в Аполлонія Родоського та поетів александрійського часу. Але навіть у Менандра й Феокріта поведінка закоханих залишається грубою за пізнішими нормами. На підтвердження наводяться «Євнух» Теренція і друга ідилія Феокріта.

Положення жінки було підлеглим. Телемах наказує Пенелопі повернутися до ткацького верстата й залишає розмову чоловікам. Він також без сорому каже, що не може бути певним у своєму походженні, оскільки батьківство нікому не відоме достеменно. Левек порівнює таке ставлення з побутом російських купців, у яких дружина обслуговує чоловіків стоячи. Військовополонені та захоплені піратами ставали рабами. Господар мав право карати, калічити й убивати їх. Рабиня була зобов’язана ділити ложе з власником. З прикладів показується, як Андромаха дісталася Неоптолему, Кассандра — Агамемнонові, а Гекуба — Одіссеєві. Водночас раб міг мати власні заощадження й купувати іншого раба, так свинопас Евмей придбав Месавлія.

Основу їжі давніх становило м’ясо биків, свиней, овець і кіз. Молодих тварин, імовірно, щадили задля збереження стад. Хліб випікали під золою. М’ясо смажили або варили; виделок не знали, тож господар подавав їжу руками. Перед бенкетом слуги приносили воду для обмивання. Гостеві пропонували лазню, де його мили й натирали олією жінки-служниці. Птицю й рибу ахейські воїни майже не вживали; до риби вдавалися лише з нужди. Молоко вважалося їжею варварів. Фрукти були пов’язані радше із сільським життям. Вино розбавляли водою в кратері; воно було густе, темне й зберігалося в шкіряних міхах або великих глиняних посудинах. Діоген, отже, жив не в дерев’яній бочці, а в піфосі. Левек використовує античний рельєф, щоб виправити стійку помилку європейських художників. На бенкетах співали серйозні пісні про богів і героїв. Співець уважався мудрецем і наставником; Агамемнон, вирушаючи в похід, залишив співця наглядати за моральністю Клітемнестри. 

Царський палац нагадував велику садибу. Навколо тягнулася стіна, біля воріт лежав собака, поруч стояли кам’яні лави. У дворі містився жертовник Зевса Охоронця двору. У головній залі вздовж стін стояли вкриті тканиною кам’яні лави; зброю розвішували на стовпах. Чоловічі й жіночі кімнати були окремо. Царі іноді самі робили ліжка, а цариці стелили чоловікам постіль. Дахи були пласкі, і влітку на них навіть спали. Знаменитий сад Алкіноя виявляється простим плодовим садом із грушами, яблуками, гранатами, смоквами, оливами та виноградом. Левек навіть намагається порівнювати давні палаци з палацами російських царів до реформ Петра. Гостинність мала священний характер. Мандрівник і жебрак перебували під захистом Зевса Гостинного; їх приймали, годували й відпускали з дарами. Узи гостинності могли змусити воїнів відмовитися від поєдинку. 

Жінки залишалися у внутрішніх покоях, пряли, ткали, шили й вишивали. Вони виходили до чоловіків із покритим обличчям. Царські дочки могли самі їздити прати одяг, як Навсікая. Пізніше Олександр Македонський ще носив одяг, виготовлений його сестрами. Левек завершує свою працю захистом «античної простоти». Смішні не давні звичаї, а сучасні люди, які висміюють їх лише за несхожість на власні.

П’єр-Шарль Левек — «Про давні стосунки Франції з Росією»

Завершує цикл мемуарів Левека праця про Росію. Перше відоме зіткнення французів із Росією належить до 839 року. Візантійський імператор Феофіл надіслав до Людовика Благочестивого послів і разом із ними людей, які називали себе русами. Їхній правитель раніше послав їх для укладення договору з Константинополем, і тепер Феофіл просив дозволити повернення через франкські землі, оскільки попередній шлях через землі печенігів був небезпечний. При дворі Людовика їх прийняли за шведів, але Левек вважає це помилкою і пов’язує їх із Києвом. У руському літописі Нестора князь Кий разом із братами Щеком, Хоривом і сестрою Либіддю засновує місто Київ і навіть підтримує стосунки з візантійським імператором. Пізніші джерела відносили заснування міста до 430 року, але Левек вважає цю дату недоведеною. Візантійці Кедрин і Зонара повідомляють про напад русів на Константинополь у 851 році. Імовірно, це той самий київський народ, який у 839 році вів переговори за Феофіла.

Головна тема мемуару — шлюб французького короля Генріха I з Анною Ярославною. Левек бореться з уявленням, ніби Русь XI століття була країною дикунів. Франція початку правління Капетингів була бідна, політично роздроблена й малопросвічена. Русь, навпаки, була об’єднана, велика, сильна, пов’язана з Візантією й дістала від неї початки освіти. Володимир організував училища для знаті й запрошував грецьких наставників. Ярослав розпорядився перекладати грецькі книги, зібрав бібліотеку в київській Софії та наділяв духовенство доходами за умови навчання молоді. Генріх I шукав дружину поза межами західноєвропейського кола споріднення. Його батько Роберт постраждав через шлюб із родичкою й був відлучений. Кардинал Петро Даміані розповідав, що піддані цуралися відлученого короля, а слуги спалювали посуд, якого він торкався. Левек визнає можливу упередженість Даміані, оскільки той був фанатичним мракобісом, але вважає розповідь такою, що відповідає забобонному характерові епохи. Генріх не хотів повторення конфлікту й обрав Анну, дочку Ярослава.

«У ті часи ім’я Ярослава навряд чи могло залишатися невідомим майже всій Європі: він вів переможні війни в Польщі й відвоював у Мешка Червону Русь, якою поляки заволоділи в період свого розквіту. Один із його синів, бажаючи помститися за образу, завдану руським купцям у Константинополі, і за смерть посла, убитого під час вуличних заворушень, привів військовий флот аж до самого Фракійського Босфору».

Діти Ярослава були пов’язані шлюбами з англійською, норвезькою, угорською, польською, німецькою та візантійською династіями. Сестра Ярослава Марія була дружиною польського короля Казимира, який раніше перебував у французькому монастирі Клюні. Цим пояснюється обізнаність французького двору щодо Києва. Після смерті Генріха Анна оселилася в Санлісі, але згодом вийшла заміж за Рауля де Крепі, графа Валуа, який заради неї відкинув попередню дружину. Цей шлюб спричинив політичні й церковні заворушення.

Тепер Левек докладно досліджує питання, чи повернулася Анна на Русь. Президент Ено, спираючись на одну хроніку, допускав повернення. Руські історики, зокрема князь Щербатов, це заперечували. Левек підтримує другу позицію. Батько Анни помер, брати боролися за владу, а дорога через Німеччину була небезпечною. Натомість у Франції Анна зберігала королівський титул, підписувала акти й користувалася підтримкою латинської церкви. Повідомлення єзуїта Менетріє про виявлення могили Анни в Ла-Ферте-Але відкидається як фальсифікація. Менетріє додав до напису слово «короля», а ім’я похованої було Агнеса, тоді як дружина Генріха підписувалася Анною. Автори Gallia Christiana остаточно спростували цю ідентифікацію.

Після смерті Ярослава поділ держави між синами зруйнував руську єдність. Це дроблення підготувало монгольське завоювання, після якого Русь надовго зникла із західноєвропейської політики. Відносини відновилися лише після посилення Московської держави й відкриття англійцями Архангельського порту. У 1595 році Генріх IV написав цареві Федору Івановичу, прохаючи дозволити французькому купцеві Мішелю Мушерону торгувати в Росії, а лікареві Полю Сітадену — повернутися до Франції. Король обіцяв прислати іншого лікаря. Це свідчить про початок торгівлі й про довіру московського двору до французької медицини.

«Смута в Росії, розтерзаній самозванцями й змученій воєнним втручанням та інтригами Польщі й Швеції, перервала її зв’язки з іноземцями; але вони відновилися, коли корона перейшла до нової династії Романових. Завдяки німцеві з Гольштейна, Адаму Олеарію, нам відомо про зв’язки, принаймні започатковані Францією з першим царем цієї династії».

Далі Левек розбирає розповідь Олеарія про посольство Людовика XIII. У 1631 році посол Жак Руссель прибув до Москви; його супроводжував Шарль де Талейран, який називав себе маркізом д’Ексідеєм, принцом Шале та іншими титулами. Руссель обмовив супутника перед патріархом, і Талейран провів три роки в сибірському засланні. Вольтер відкидав цю розповідь, стверджуючи, що Генріх IV не надсилав подібного посольства і такого маркіза не існувало. Але Левек показує, що Вольтер переплутав короля і дату: йшлося про Людовика XIII та час уже через двадцять років після смерті Генріха IV. Подробиці Олеарія, який особисто зустрів Талейрана, роблять цю розповідь правдоподібною.

Останній епізод — посольство Петра Потьомкіна до Франції 1668 року. Спершу він їхав до Іспанії, а потім — до двору Людовика XIV. У Байонні з нього взяли мито навіть за ікону Христа й Богородиці, оздоблену діамантами, але в Парижі гроші повернули. Людовик XIV урочисто прийняв посольство. Потьомкін ледь не впав у розпач, виявивши, що у французькій відповіді пропущено частину царських титулів, адже по поверненні його могли покарати батогом.

«Лише після прощальної аудієнції він був глибоко засмучений, дізнавшись від своїх перекладачів, що титули царя не було відтворено точно так, як їх іменував сам государ. Він виявив цілковитий розпач через цю образу й навіть відмовлявся від будь-якої їжі. Можна повірити, що його горе було щирим, адже по поверненні його неминуче чекало б покарання батогом за те, що він не зумів змусити поважати гідність свого монарха».

Щоб цього не допустити, документ переписали. Тепер посольство мало відкрити торгівлю між країнами. Кольбер поставився до цього проєкту прихильно, французькі купці розпитували про товари й шляхи до Архангельська. Але договір не було підписано лише тому, що Потьомкін не мав відповідних повноважень. Обидві сторони пообіцяли свободу богослужіння для приїжджих купців, хоча Левек зауважує, що російська терпимість поширювалася лише на іноземців. Перехід підданого з православ’я до іншої конфесії залишався караним.

Талейран — «Про торговельні відносини Сполучених Штатів з Англією»

Першим по-справжньому новим автором у цьому томі стає Шарль Моріс де Талейран-Перігор (1754-1838). Звісно, це славетна постать рівня Робесп’єра, і в особливих представленнях він не потребує. Біографічні статті про Талейрана дуже легко знайти, і вони досить обширні. Якщо зовсім коротко, то це найбільший французький дипломат. Він примудрявся обіймати посаду міністра закордонних справ за трьох абсолютно різних режимів: Директорії, Наполеона I та Людовика XVIII. На момент публікації мемуарів в Інституті він також обіймав посаду міністра. Через дитячу травму ноги Талейран не міг служити в армії. Батьки спрямували його церковною стезею. У 1788 році він став єпископом Отенським, і вже через рік підтримав початок ВФР. Він навіть запропонував націоналізацію церковних земель, за що Папа Римський відлучив його від церкви. Під час якобінського терору Талейран вчасно виїхав до Англії, а потім до США. Там він заробив статки на фінансових спекуляціях. Повернувшись до Франції, де він став міністром закордонних справ, Талейран допоміг Наполеону прийти до влади (переворот 18 брюмера). Згодом він розійшовся з Наполеоном у поглядах, вважаючи його амбіції згубними для Франції. Тому він посприяв поверненню Бурбонів на престол і Реставрації. Наприкінці життя Талейран успішно послужив «королю-громадянину» Луї-Філіппу як посол у Лондоні. Талейран залишив по собі не стільки теоретичні праці, скільки дипломатичні кейси та мемуари. Головний шедевр Талейрана — це Віденський конгрес (1814-1815). Франція була стороною, що програла, але він розділив союзників-переможців, застосував принцип «легітимізму» (кордони до революції) і зберіг Францію великою державою в її колишніх межах. Він завжди виступав за баланс сил у Європі, вважаючи, що надмірне посилення однієї країни (чи то Франції Наполеона, чи то Російської імперії) веде до катастрофи. Будучи послом у Лондоні (1830-1834), він відіграв ключову роль у визнанні незалежності Бельгії, зблизивши Францію й Англію. «Мемуари», його автобіографічна праця, видана після смерті, являє собою аналіз європейської політики, портрети правителів і виправдання власних політичних зрад. Як він сам висловлювався: «Я ніколи не зраджував Францію, я лише вчасно відходив від мерців».

Тепер ми бачимо, що Талейран був доволі близький до Ідеологів. Свій мемуар про торгівлю зі США він починає з методології політичної економії. Вона потребує фактів більше, ніж інші науки, оскільки збирання, упорядкування й оцінка спостережень становлять чи не весь її зміст. Він виступає водночас і проти безконечного емпіризму, і проти теоретичної самовпевненості, що надає перевагу здогадуванню замість спостереження. Необхідно поєднувати спостереження й міркування, не перетворюючи перше враження на просту аксіому і не дозволяючи загальним принципам підміняти реальність. Його недовіра до систем видає типового послідовника школи Кондильяка, принаймні в питанні самих «систем»:

«На жаль, прихильність до систем у науці — те саме, що партійність у суспільстві: вона знаходить спосіб зловживати навіть фактами, бо спотворює їхню природу або перекручує наслідки, що з них випливають».

Головний факт цього мемуару, навколо якого все вибудовано, — швидке зростання торгівлі між Сполученими Штатами та Великою Британією після війни за незалежність. Здавалося б, війна, пам’ять про англійське гноблення і французька допомога мали б назавжди відвернути американців від колишньої метрополії. Однак сталося протилежне. Незалежна Америка купує навіть більше британських товарів, ніж раніше. Щорічний британський експорт перевищує три мільйони фунтів стерлінгів і більш ніж удвічі перевищує довоєнний рівень. Водночас Англія позбулася витрат на управління колоніями. Щоправда, цей приклад не можна механічно поширювати на всі колонії. Талейран застерігає проти висновку, ніби відокремлення колоній завжди вигідне метрополії, особливо щодо цукрових колоній. Не слід також вважати англо-американську торгівлю тимчасовою випадковістю. Потрібно дослідити її особливі причини. 

Перша причина — помилки французької монархії. Під час війни Франція встановила відносини з американцями, але після їхньої перемоги й укладення миру французька влада злякалася принципу незалежності, наочного прикладу успішної республіканської революції, і тому перестала підтримувати контакти. Тим самим Франція сама поступилася цим ринком своїм ворогам і втратила свій історичний шанс. Англія, навпаки, забула політичну поразку й негайно відновила торговельні зв’язки.

Друга причина — культурна й правова близькість. Американці говорять англійською мовою. Спільна мова дає змогу вільно обмінюватися думками, тоді як мовна відмінність постійно нагадує співрозмовникам про їхню чужорідність. Талейран згадує, що в Америці будь-який англієць швидко почувався своїм, а француз — чужим. Американські політичні інститути також зберігають англійську основу. Свобода особи спирається на Habeas corpus і суд присяжних; Конгрес, законодавчі збори та суди постійно звертаються до англійських законів, парламентських звичаїв і судових рішень. Республіка й монархія різняться назвами, але американська виконавча влада має монархічні риси, а англійська представницька система має республіканські риси. Талейран навіть порівнює авторитет Вашингтона з «магічною» силою монархічного престижу.

Усі освічені американці виховувалися на англійських зразках. Звісно, вони визнають французьку допомогу, але не вважають її безкорисливою, адже Франція сприяла незалежності задля ослаблення Англії й, імовірно, воліла б бачити штати відокремленими від метрополії, але політично роз’єднаними між собою.

Третя причина — перевага економічного інтересу. Американське суспільство зосереджене на швидкому набутті добробуту. Навіть релігійне життя підпорядковане цій настанові. В одній родині батько, мати й діти можуть належати до різних конфесій, відвідувати різні богослужіння, а потім спокійно повертатися до спільних домашніх справ. Рівність культів позбавляє релігійну відмінність політичної небезпеки, а комерційна зайнятість не залишає місця фанатизмові. Проповідник, який приїхав із Європи з бажанням заснувати войовничу секту, виявляє тут байдужість.

З усього цього Талейран робить висновок, що свобода і рівність культів є найпевнішими запоруками суспільного спокою. Там, де поважають совість, легше зберегти й інші права. Водночас комерційний дух має подвійний характер. Він робить людину терпимою через байдужість, але егоїстичною через жадібність. Торгівля примножує контакти й потреби, тоді як землеробство обмежує людину родиною та помірковує бажання. Тому суспільство, чиї звичаї розхитала революція, слід за допомогою розумних установ спрямовувати до землеробства. У цьому плані міркування Талейрана мало чим відрізняються від комуністів (бабувізм) або радикальних демократів (Джефферсон тощо) того часу.

Описуючи американську промисловість, Талейран указує на те, що їхні мануфактури ще дуже слабкі. Є дуже невеликі й слабо розвинені кузні, скляні підприємства, кожум’яні та виробництва грубого трикотажу й бавовняних тканин, але вони аж ніяк не можуть задовольнити попит населення. Англія має перевагу великого виробництва, поділу праці та механізації, тому продає ті самі товари дешевше. Вирішальне значення тут має кредит. Англійські торговці надають американцям відстрочку на рік і більше. Тому американський комерсант торгує не власним капіталом, а радше англійським. Звідси виникає взаємна залежність. Англієць не може припинити постачання, не розоривши при цьому боржника й не втративши колишніх авансів; американець не може змінити постачальника, доки не зведено старі рахунки. Третя країна майже не здатна втиснутися в таку систему. Французький експорт революційних років нічого не змінює. Це не регулярна торгівля, а втеча товарів від реквізицій, політики цінового максимуму й політичного розорення. Талейран порівнює таких власників із людьми, що виносять майно з палаючого будинку. Французькі товари продавалися погано й не витіснили англійські. Англійське торговельне панування в США закріплюється смаком американського споживача і всією системою розрахунків. Справжній валютний курс США існує майже виключно щодо Лондона. Американські векселі, що обертаються в Європі, зазвичай там і оплачуються.

Далі Талейран переходить від торгівлі до формування американського національного характеру. Міста США складаються з англійців, ірландців, німців, голландців і місцевих жителів; їхні поселення відокремлені пустельними просторами. Мандрівник, віддаляючись від великого міста, ніби рухається назад у історії цивілізації. Поступово зникають складні ремесла й зручності, аж поки він не дістається грубої хатини зі щойно зрубаних дерев. Особливо різким тут постає портрет лісоруба. Його праця спрямована лише на знищення. Він не садить дерево, не спостерігає за його ростом, не пов’язує з місцем спогадів і не залишає по собі створених предметів. Він просто тупий руйнівник. Тому в нього не виникає прив’язаності до землі. Подібним чином змальовано й прибережного рибалку. Талейран виключає з цієї картини лише китобоїв Нантакета, але решту вважає лінивими й малопридатними для морської служби. Рибалка легко змінює місце, слідуючи за косяками. Лише землеробство створює патріота, оскільки пов’язує працю, родину, землю й власне майбутнє; а рибальство створює космополіта. В одному короткому вислові Талейран формулює це так:

«У багатьох краях море й ліси перетворили жителів на рибалок або дроворубів; однак у таких людей, суворо кажучи, немає батьківщини, а їхня соціальна мораль зводиться до самого мінімуму. Давно сказано, що людина — це учень свого оточення, і це правда: той, кого оточують лише пустельні простори, може діставати уроки тільки з того, що він робить задля виживання. Поняття про взаємну потребу людей одне в одному в нього відсутнє; і лише аналізуючи специфіку його ремесла, можна виявити основу його прихильностей і всієї його моральності».

І лісоруб, і рибалка позбавлені сталого характеру, тому легко зберігають чужий культурний вплив. З часом зростання населення й поширення землеробства мають змінити цю ситуацію, але в будь-якому разі наявність спільної мови, права, звичаїв, кредиту й виробничої переваги Англії мають глибоке коріння і так просто не зникнуть. Талейран підкреслює, що культурна й торговельна залежність аж ніяк не означає бажання відновити політичне підпорядкування. Американці можуть потребувати англійських товарів, але водночас не бажати англійської влади. Вони набули достатньо розсудливості, щоб зберегти незалежність без революційного фанатизму. У висновку перелічуються результати — це буквально розбиті на пункти короткі узагальнення всього сказаного, сформульовані як певні аксіоми або закони, виведені зі спостережень:

1. Перші роки, що настають після укладення миру, визначають торговельну систему держав; і якщо вони не зуміють вчасно скористатися моментом, щоб обернути його на свою користь, вона майже неминуче обертається для них найтяжчими втратами;
2. Торговельні звички розірвати набагато важче, ніж прийнято вважати, і взаємний інтерес здатен в один день — і часто назавжди — зблизити тих, кого протягом багатьох років поспіль змушували битися одне з одним найзапекліші пристрасті;
3. Під час оцінювання будь-яких стосунків, які можуть виникнути між людьми, єдність мови є одним із найвирішальніших чинників;
4. Свобода і, особливо, рівність віросповідань — це одна з найнадійніших гарантій суспільного спокою; адже там, де поважають свободу совісті, неминуче поважатимуть і всі інші права;
5. Торговельний дух, що робить людину терпимою через її байдужість, так само схиляє її до егоїзму через жагу наживи; і народ, чиї моральні засади були розхитані довгими потрясіннями, має за допомогою мудрих законів спрямовуватися до сільського господарства; адже торгівля завжди тримає пристрасті в стані збудження, тоді як землеробство незмінно їх заспокоює;
6. Нарешті, після революції, яка змінила все, необхідно вміти зректися своєї ненависті, якщо не хочеш назавжди зректися свого щастя.

Талейран — «Нарис про вигоди, які можна здобути з нових колоній за нинішніх обставин»

Після першого мемуару Талейрана йдуть три великі мемуари Кабаніса. Але, як і минулого разу, ми пропускаємо цього автора, оскільки ці мемуари майже дослівно повторюються в його найбільшій праці, уже й без того докладно розібраній нами. Кабаніс закладає фізіологічну основу всієї програми цього тому. Його мемуари показують, що думки й моральні стани змінюються разом із нервовою системою, кровообігом, віком, статевою організацією та темпераментом. Щоправда, його окремі медичні пояснення сильно застаріли, а теорія статей несе важкий тягар упереджень епохи й сповнена сексизму. Однак основний принцип висловлено цілком ясно: фізичне й моральне не є двома незалежними субстанціями; це два аспекти діяльності одного живого тіла. 

Далі з’являється другий мемуар Талейрана — «Нарис про вигоди, які можна здобути з нових колоній за нинішніх обставин». Цей мемуар безпосередньо продовжує попереднє міркування Талейрана про торговельні відносини Англії та Сполучених Штатів. Але тепер питання поставлено ширше: що має робити Франція, якщо стара колоніальна система руйнується і колишні володіння або вже відокремилися від метрополій, або неминуче до цього прийдуть? Талейран виходить із загального історичного закону, що колонії, які досягли певної сили, перестають потребувати опіки метрополії. Вони або стають самостійними державами, або з’єднуються із сусідньою континентальною державою. Американська революція для нього — найпомітніший приклад закономірного процесу. Французькі колонії, до того ж, спустошені війнами та революційними потрясіннями. Їх слід, наскільки можливо, відновити, але однієї реставрації старої системи недостатньо. Франції потрібні нові поселення, відносини з якими від самого початку будуть побудовані не на примусі й монополії, а на взаємній вигоді.

Найхарактерніша думка мемуару полягає в тому, що колонізацію розглянуто не лише як торговельну, а й як внутрішню соціальну політику. Революція, за Талейраном, залишає по собі людей, які не вміють або не хочуть повернутися до спокійного життя. Одні втратили майно й становище; інші розчарувалися в політиці; треті не можуть примиритися з новим ладом; четверті зберегли пристрасть до підприємств, змін і ризику; п’яті обтяжені спогадами, ворожнечею або честолюбством. Таке неспокійне середовище небезпечне, якщо воно лишається всередині країни, але може стати продуктивним, якщо спрямувати його на освоєння нових земель. На підтвердження Талейран посилається на самі Сполучені Штати. Після революції американців заспокоїло не лише утвердження конституції, а й наявність величезних незайнятих просторів. Людина, незадоволена своїм становищем в одному штаті, могла переселитися далі на захід, почати нове господарство й замінити політичне роздратування практичною працею. Колонія в цій концепції — своєрідний запобіжний клапан для революційного суспільства. Вона дає надію тому, хто не знаходить собі місця вдома, і перетворює неспокійну енергію на землеробство, ремесло й торгівлю. 

Далі Талейран укладає коротку типологію колонізації. У різні епохи колонії виникали внаслідок завоювань і честолюбства; насильства й вигнання; війн і втечі; перенаселення; торговельних інтересів; релігійних переслідувань; політичної передбачливості. Як ілюстрацію він нагадує легенди про Кекропа, Кадма й Данаю, що прийшли до Греції з Єгипту або Фінікії; заснування Карфагена Дідоною; мандри Енея; грецькі колонії Афін, Мілета, Ефеса та Спарти; колоніальну політику Риму. У багатьох із них були різні причини для колонізації. Потім Талейран переходить до Нового часу, тобто до іспанських і португальських завоювань, англійських пуритан, католиків Мериленду та квакерів Пенсильванії. Особливо важливим для нього є висновок Адама Сміта, що Новий Світ був заселений не стільки завдяки мудрості європейських урядів, скільки внаслідок їхніх вад. Переслідування витісняли з Європи найдіяльніших людей. Вигнання маврів з Іспанії, протестантів із Франції та євреїв із різних країн не знищувало невдоволених, а перетворювало їх на корисних підданих або союзників держав-суперниць. Звідси випливає політичний урок — державі вигідніше відкрити добровільний шлях переселення, ніж силоміць робити своїх громадян ворогами.

Талейран суворо розрізняє торговельно-землеробські колонії та місця заслання. Якщо в одне поселення відправити злочинців, жебраків, людей без засобів, ремесла й дисципліни, воно швидко стане осередком безладу. Тут він нагадує про дві французькі катастрофи: спекулятивне заселення Міссісіпі в 1719 році та невдалу експедицію до Каєнни в 1763 році. Причина їхніх провалів полягала не в природній непридатності територій, а в неуцтві організаторів. Людей відправляли масами, без запасів, без знання місцевості, без добору за фахом і без поступової підготовки. Успішна колонізація потребує іншого складу переселенців. Вона має приваблювати працьовитих людей, які мають капітал, ремесло, господарські навички та стійкі моральні засади. Перші партії мають бути нечисленними й добре забезпеченими; лише після їхнього закріплення можна розширювати поселення.

Але якими мають бути нові колонії? Талейран перелічує тут кілька вимог. Клімат має давати змогу виробляти такі товари, яких Франції бракує. Водночас колонія має потребувати продукції французької промисловості. Територія має бути досить обширною й різноманітною. При цьому між колонією та Францією мають існувати природні, а не насильницькі торговельні зв’язки. Франція має пропонувати захист, але не перетворювати колонію на безправне володіння. Торгівля має бути взаємною (сировина на вироби, само собою) і, по можливості, вільною. Тут Талейран протиставляє грецькі і римські колонії. Грецькі міста зазвичай здобували самостійність і завдяки цьому багатіли; римські залишалися знаряддям державної влади й рідко набували власного історичного значення. Отже, нова колонія має бути радше добровільним партнером, ніж підлеглою провінцією. Він наводить приклад Луїзіани та Канади. Навіть під іспанською чи англійською владою їхні мешканці зберегли французьку мову, звичаї та прихильність до країни походження. На його думку, культурний зв’язок виявляється тривкішим за пряме політичне панування.

Як можливі напрями колонізації Талейран згадує африканське узбережжя та острови, проєкти громадянина Монтліно й англійські поселення в Сьєрра-Леоне. Згадує і Єгипет. Ще герцог Шуазель розглядав його як можливу заміну американським володінням і, за словами Талейрана, наперед передбачив як відокремлення англійських колоній, так і поділ Польщі. Для пошуку вдалих колоній він радить звернутися по практичні відомості до мандрівників і моряків, а передусім до Бугенвіля та Флер’є. Звісно, найдвозначніша частина мемуара стосується тропічного виробництва і праці африканців. Талейран міркує, що товари колоніального землеробства можна було б вирощувати ближче до місця походження працівників, не перевозячи їх через океан. З одного боку, це спрямовано проти атлантичної системи рабства; але з іншого — сама мова його міркування залишається колоніальною. Африканські землі та мешканців оцінюють передусім як ресурс французької торгівлі. 

Загалом, на думку Талейрана, нові колонії мають заспокоїти постреволюційне суспільство, дати вихід підприємливим і невдоволеним людям, замінити втрачені володіння, створити взаємну торгівлю й не допустити, щоб усі перспективні території зайняла Англія. Але водночас нові колонії мають будуватися на добровільній еміграції, а не на засланні та примусі. 

Легран д’Оссі — «Нарис стану французького флоту на початку XIV століття»

Наступний мемуар належить ще одному новому авторові, який значно менш відомий, ніж Талейран. Це антиквар і історик П’єр Жан-Батист Легран д’Оссі (1737-1800), який увів в антикварну термінологію терміни «менгір» і «дольмен», запозичені з бретонської мови. Він тлумачив мегаліти як галльські гробниці й зробив помітний внесок в історію археологічної науки. Народившись в Ам’єні в родині працівника генеральної податкової ферми, він здобув освіту в єзуїтів, був прийнятий до їхнього ордену й служив професором риторики в Канні. Після розпуску ордену єзуїтів у 1762-63 роках він повернувся до Парижа, де Жан-Батист де Ла Кюрн де Сент-Пале взяв його як наукового співробітника для свого «Французького глосарія», а маркіз де Польмі доручив йому редагування «Збірника рукописів», укладеного з матеріалів його особистої бібліотеки. Так Легран дістав доступ до ресурсів багатої бібліотеки маркіза де Польмі, що була ядром Бібліотеки Арсеналу, і, зокрема, до численних середньовічних рукописів. Він також працював над збиранням фрагментів, які граф де Трессан використав для «Загальної бібліотеки романів», що вийшла у 112 томах у 1777-1789 роках під керівництвом Шарля-Жозефа Майєра. Саме тут він знайомиться з великими зразками старофранцузької літератури й окреслює подальші плани написання праць на цю тему. У 1770 році Леграна призначили секретарем директорів Військової школи, а трохи згодом він служив домашнім учителем синові генерального фермера (на якого працював і батько Леграна). 

У період із 1779 по 1781 рік Легран д’Оссі опублікував кілька томів, у яких він редагував літературні твори старофранцузькою мовою Середньовіччя: фабліо, ле, оповідання, уривки з п’єс і вибрані фрагменти романів. Він переклав і адаптував їх сучасною французькою мовою. Щоправда, судячи з усього, він усував найнепристойніші аспекти фабліо, тобто радше псував оригінал. Кілька середньовічних романів уперше було опубліковано саме в нього. Праця Леграна, що поклала початок поширенню середньовічної літератури серед широкої публіки, мала успіх як у Франції, так і в усій решті Європи. Кілька перекладів було опубліковано в Англії з 1786 по 1800 рік і в Німеччині в 1795–1798 роках. Його збірка сприяє повторному відкриттю жанру ле й помітно вплинула на деяких письменників кінця XVIII століття. Не обійшлося й без ноток націоналізму. У дисертації про трубадурів, опублікованій як передмова, Легран стверджує, що трувери перевершують трубадурів у дотепності, уяві та таланті; L’Année littéraire схвалює це: «Пан Легран нарешті ставить провансальців на місце», що спричиняє полеміку з Лораном П’єром Беренже, абатом Жаном-П’єром Папоном та іншими авторами, родом із Провансу.

Тим часом маркіз де Польмі, який стояв біля витоків проєкту, присвяченого приватному життю французів, де мали бути описані всі сторони повсякденного життя (житло, їжа, одяг, розваги), і незадоволений результатом попереднього автора, доручив цю справу Леграну. Але після розбіжностей щодо авторства праці Легран опублікував книгу «Історія приватного життя французів» (1782) під власним іменем. У передмові Легран д’Оссі зазначає, що представить не «королів, міністрів, воєначальників і всіх тих славетних людей, чиї таланти або вади, становище чи інтриги призвели до нещастя або процвітання держави», а «буржуа в його місті, селянина в його хатині, джентльмена в його замку, француза, зрештою, серед його праці й розваг, у його родині та серед дітей». Було опубліковано лише першу частину, присвячену їжі, але ця історія французького харчування, що показує як матеріальні умови виробництва, так і трансформацію смаків у їжі, була новою й оригінальною темою. Праця пропонує історію виробництва харчів, історію кулінарії та історію столового етикету.

Тим часом одного з його братів було призначено абатом Сен-Андре-де-Клермона, і Легран вирушив до нього з візитом, подорожуючи Оверню як натураліст у 1787 і 1788 роках. Результатом стало «Подорож Верхньою та Нижньою Оверню» (1788), у формі листів, у яких він переважно описував пейзажі, з міркуваннями про геологію та мінералогію гірського хребта Пюї; працю було перекладено німецькою мовою й опубліковано в Байройті 1791 року під назвою «Подорож Оверню». Уже після революції, 1794 року Легран д’Оссі опублікував друге, розширене видання, у якому розвинув спостереження за звичаями мешканців, сільським господарством і промисловістю, а також за сімейною громадою в Тьєрі, заявивши, що використав друковані праці й анонімні рукописні мемуари, та опитав «лікарів, торговців, інженерів, усіх тих, хто в той час носив ім’я священника, джентльмена, юриста, каноніка й монаха»; у цій праці він показав себе добрим спостерігачем людей і справ Оверні напередодні революції. Його робота була типовою для інтересу, що зароджувався наприкінці XVIII століття, до подорожей у науково-філософських цілях. Французька публіка дедалі більше цікавилася знанням місцевості, населення, звичаїв і економіки своєї країни; і у вступі Легран закликає до розвитку подорожей Францією.

Переживши найскладніший етап революції, 1795 року його призначили куратором відділу рукописів Королівської бібліотеки французької та сучасних мов. Там він почав роботу над «Історією французької мови та античної літератури, наук, мистецтв і звичаїв», що збереглася в рукописному вигляді, і опублікував велику кількість аналізів французьких поетів Середньовіччя з уривками з їхніх творів у «Нотатках і витягах із рукописів Королівської бібліотеки». 1798 року його було обрано членом Інституту Франції до класу моральних і політичних наук. Він розширив коло своїх досліджень, але завершив лише деякі частини своєї великої праці, коли раптово помер у Парижі 6 грудня 1800 року.

Важко зрозуміти, чому автор із таким колом інтересів раптом вирішив написати «Нарис стану французького флоту на початку XIV століття», але саме з цього мемуару й починається його участь у збірнику Інституту. Це водночас військово-історичний, джерелознавчий і технічний мемуар, набагато менш цікавий, ніж власна біографія автора. В його основі лежить опис морської битви при Зірікзеї 1304 року, виявлений Леграном д’Оссі в римованій хроніці Гійома Гіяра «Гілка королівських родоводів». Гійом не був видатним поетом, зате став цінним історичним свідком. Він брав участь у війнах Філіпа Красивого проти Фландрії, був поранений під Монс-ан-Певелем, перебував близько до місць подій і тому міг розпитувати їхніх учасників. Півтори тисячі віршів про Зірікзей, на думку Леграна, дають найраніший докладний опис французької морської війни. Автор спеціально відрізняє його від Гіяра де Мулена, перекладача Біблії, з яким хроніста іноді плутали.

Спершу описується обстановка перед битвою. Гі Намюрський, син графа Фландрії, захопив частину Зеландії й обложив місто Зірікзеє. Його армія, якщо вірити хроніці, налічувала понад вісімдесят тисяч осіб, і близько половини перебувало на суднах. Проти нього виступив король Філіп Красивий у союзі з графами Ено та Голландії. Французька ескадра зібралася в Кале й включала 38 великих нефів, з яких вісім були іспанськими, а решта — калезькими та нормандськими; 11 генуезьких галер під командуванням Реньє Грімальді; різноманітні допоміжні судна: барки, галіоти, кокети, човни; п’ять голландських кораблів, що приєдналися до графа Вільгельма. Загальну кількість воїнів Легран оцінює приблизно в двадцять одну тисячу (перевага в 4 рази на користь ворога, як звичайно, сили ворога перебільшено, щоб підкреслити доблесть своїх). Великими нефами командував калезький капітан Педрог, тоді як Грімальді, що носив титул адмірала, керував генуезькими галерами й уважався загальним начальником експедиції. Великі кораблі були пристосовані до бою за зразком фортець. На них були зубчасті огорожі, дерев’яні «замки» на носі й кормі, бойові майданчики на щоглах, спрингалди — метальні машини, що кидали важкі стріли й каміння, арбалетники та піхота, щити й захисні навіси. Грімальді побудував флот у чотири «ешелони»: три лінії нефів і окрему лінію з одинадцяти галер. Для впізнавання в рукопашному бою французи носили поверх одягу білу перев’язь.

Бій почався 10 серпня 1304 року. Педрог, не дочекавшись загального сигналу, вийшов уперед із чотирма нефами. Однак він неправильно розрахував відплив, і кораблі сіли на мілину. Решта французької ескадри, замість зберегти чотири лінії, збилася в одну тісну масу. Нефи зв’язали між собою й закріпили якорями з носа й корми, фактично перетворивши їх на єдину плавучу фортецю. Човни відвели, щоб у солдатів не було змоги втекти. Фламандці почали напад на кораблі, що сіли на мілину. З обох боків діяли арбалети й спрингалди. Фламандці пустили два брандери (кораблі-камікадзе), наповнені смолою, олією, жиром і дровами, але не врахували вітру й течії, тож вогонь повернувся на їхні власні судна. Невдача французів змінилася невдачею фламандців. Коли приплив зняв французькі кораблі з мілини, Педрог атакував фламандський неф «Горда». Випущена з його спрингалда важка стріла пробила дерев’яний замок, відірвала руку срібному трубачеві, пройшла крізь іншого чоловіка, збила ще кількох і застрягла в корпусі. Педрог і нормандська «Жаннетта» взяли корабель на абордаж. На ньому билися сини багатих брюгзьких городян.

Бій тривав уночі. Французи кидали на ворожі судна палаючі колоди, які водночас слугували і зброєю, і освітленням. Тим часом сім фламандських нефів оточили три іспанські. Тоді голландці, переодягнувшись, побігли на фламандські судна; іспанці залишили свої кораблі й перебралися на французькі. Фламандцям дісталися спустошені нефы. Близько півночі фламандський флот відступив, а їхній лідер, Гі Намюрський, висадив частину поранених і спробував замінити їх свіжими силами. Але берегова армія, побачивши тяжкі втрати, просто розбіглася.

Перед світанком Грімальді особисто вирушив на розвідку на галіоті з сорока арбалетниками. Виявивши розсіяний фламандський флот, він почав послідовно атакувати окремі кораблі. Три кораблі були взяті, а потім галери оточили четвертий. Гі Намюрський повернувся йому на допомогу, протаранив галерний стрій, переламав весла й пішов на абордаж корабля Грімальді. Але до адмірала підійшли французькі підкріплення на човнах, і опір фламандців остаточно зламався. Гі потрапив у полон. Майже вся його команда загинула. Французи відмовлялися брати рядових у полон і вбивали їх, мстячись за розгром і різанину французів під Куртре двома роками раніше. Гі зберегли життя лише тому, що за знатного полоненого можна було отримати викуп. Після перемоги французи висадилися, виявили покинутий табір і звільнили Зірікзеє. Окремі загони продовжували переслідування, яке супроводжувалося новими вбивствами, полоненнями й корабельними аваріями.

Такою є загальна історія війни. Далі Легран д’Оссі полемізує з пізнішими істориками, які спиралися майже виключно на флорентійця Джованні Віллані. Цей італійський автор приписував перемогу передусім Грімальді. Нібито генуезець свідомо відступив, знаючи місцеві припливи, а потім скористався помилкою фламандців. Легран вважає цю версію упередженою. Грімальді був середземноморським моряком і навряд чи міг знати зеландські течії краще за місцевих жителів. Крім того, Віллані майже замовчує про Педрога, тоді як у віршах Гіара саме той виявляє найбільшу ініціативу. Перевага Гіару пояснюється близькістю хроніста до подій, можливістю розмовляти зі свідками та відсутністю явного прагнення звеличити генуезького адмірала. Основна частина цього мемуару складається з сорока двох технічних спостережень. По-перше, він відзначає відсутність постійного флоту. Середньовічні французькі королі не мали ні постійної армії, ні регулярного військового флоту, ні справжніх державних арсеналів. У разі війни вони скликали васалів і міські ополчення, наймали купецькі або піратські судна, фрахтували готові кораблі разом з екіпажами й запрошували іноземних фахівців. Регулярний королівський флот, на думку Леграна, виник лише за Франциска I, потім знову майже зник під час Ліги й був відновлений лише за Рішельє. Педрог, імовірно, був приватним капітаном або корсаром, зацікавленим у здобичі. Це пояснює і його самостійність, і характер приватних атак. Детально розглядаються різновиди кораблів того часу. Головні бойові судна це:

• нефи — великі вітрильні кораблі, здатні, за підрахунками автора, вміщувати п’ятсот–шістсот осіб;
• галери — гребно-вітрильні судна, менш потужні, але маневрові й зручні на мілководді;
• кокети — невеликі легкі кораблі з малою осадкою.

До допоміжних типів належали галіоти, барки та човни. Легран приділяє особливу увагу кокетам, про які згадує також Жак де Вітрі. Їх використовували хрестоносці, тамплієри та байоннські корсари; згодом цей тип судна був засвоєний каталонцями, венеційцями та генуезцями. Окремо відзначається використання тактики плавучої фортеці. Середньовічний корабель був улаштований як обложене місто. Це вже частково описувалося вище, але тепер повторюється з більшою деталізацією аналогій. Легран порівнює зв’язану французьку лінію з тактикою Сципіона під Утікою, описаною Титом Лівієм. Вантажні судна зв’язували в платформу й поєднували мостами, щоб перетворити морський бій на сухопутний. Він наводить і пізніші приклади такої тактики, наприклад візантійсько-венеційський бій проти Роберта Гвіскара та битву Венеції з Генуєю 1353 року.

Далі описується управління і зв’язок. Формально у флоту існував адмірал, але його можливості були дуже обмежені. Капітани найманих суден діяли самостійно, системи прапорцевих чи інших сигналів ще не було, розвідувальна служба відсутня, проміри глибини перед боєм майже не проводилися, припливи й фарватери знали погано. Тому Гримальді змушений особисто виходити на розвідку, а Педрог може почати бій без наказу. Саме слово «адмірал» Легран виводить з арабського емір, тобто «володар». Через греків, сицілійців і генуезців цей титул потрапив на Захід. Він був відомий у Франції щонайменше з Флорена де Варенна 1270 року.

На верхівках щогл містилися «замки», «кокети» та окремі закриті комірки для стрільців. Легран пов’язує їх із римським залізним кошиком corbis. Він згадує і розповідь Прокопія про Велізарія, який під час облоги Палермо підняв на щогли човни з лучниками й таким чином очистив міські мури. Середньовічні щоглові майданчики стають попередниками пізніших марсів. У XVI столітті з них уже кидали гранати та запалювальні суміші. Автор згадує загибель бретонської «Кордел’єри» 1513 року, коли капітан Прімоге, побачивши свій корабель у вогні, зчепився з англійським адміральським судном і підірвав обидва. Тепер настав час опису зброї та тактики абордажу. На кораблях застосовували списи, мечі, кинджали, гізарми, фальшіони, арбалети та спрингальди. Захисне озброєння включало шоломи, кольчуги, стьобані обладунки, щити, латні або китові наручі й рукавиці. Озброєння було пов’язане зі статусом і родом служби. Лицареві належали спис, шолом і кольчуга; генуезька піхота мала власний усталений набір зброї. Перед абордажем ворожі кораблі зчіплювали канатами й гаками. Потім сокирами трощили зубці, парапети й вузькі входи, продовбуючи пролом, крізь який ринула піхота. Оскільки кораблі одного класу були приблизно рівні, кілька суден зазвичай з’єднувалися проти одного.

Використання запалювальних суден, тобто брандерів, — ще давніше, ніж відкриття пороху. Легран навіть згадує карфагенян, римлян і Агріппу в битві при Акції. Але фламандці в Зірікзеї застосували брандери вкрай невміло, пустивши їх за вітром без надійного керування. У Новий час з’явилися брандери з гаками та добровольцями, які мали зчепитися з ворожим судном, запалити гніт і втекти на шлюпці. Але ця тактика часто зазнавала невдачі. Автор порівнює англійську спробу прорвати блокаду Ла-Рошелі 1628 року з успішнішою французькою атакою на іспанський флот біля Гетарії 1638 року. А наприкінці мемуару описується побут моряків на кораблі. У них не було гамаків, і люди спали на власному одязі. Ще разючішою була відсутність хірургів. Поранені самі відходили вбік, зупиняли кров і перев’язували рани. Мистецтво нищити розвивалося швидше, ніж мистецтво зберігати життя. Підсумовуючи, французький океанський флот початку XIV століття — це видозмінена римська морська система, пристосована до інших морів і феодальної організації суспільства. Багато старих форм дожили навіть до сучасного флоту XVIII століття:

«В усьому іншому наш західний флот у ту епоху був майже цілковитою подобою римського флоту, лише трохи зміненого під впливом минулих віків і відповідно до вимог різних морів. Я кажу «різних морів», бо давнє мистецтво навігації римлян зазнало набагато менших змін у Середземному морі, ніж в Атлантичному океані».

Боден дез Арденн — «Про походження закону, його визначення, різновиди та належний йому стиль»

У другому томі знову повертається ліберально-консервативний політик П’єр-Шарль-Луї Боден, відомий як Боден дез Арденн (1748-1799). Його біографію ми вже описували в першому томі, і там само було додано два мемуари, які дуже добре характеризують його як політика-жирондиста, що підтримує всі починання Термідора. Новий мемуар про правові питання він починає з того, що людина за природою любить незалежність. Навіть улесливий придворний або заляканий раб — терплять підлеглість лише заради вигоди або зі страху. Але людина водночас слабка, чуттєва й при цьому суспільна. Наодинці вона безсила перед об’єднаною силою інших людей. Тому кожен зацікавлений у тому, щоб загальна сила суспільства не стала сваволею, а перетворилася на захист. Людина вступає до суспільства заради фізичної безпеки, певності в майбутньому, захисту власності, можливості працювати й користуватися плодами праці та заради обмеження насильства й пристрастей. Закон потрібен як засіб перетворення колективної сили з загрози на опіку. 

«Намагаючись знайти захист від сваволі сили (яку цілком помилково називають «правом сильного»), чи знайдемо ми шуканий притулок, підкорившись примхам однієї людини або групи осіб? Чи вартий суспільний лад того, щоб віддати йому перевагу перед первісним життям такою ціною? І якщо підсумком цивілізації стане наше приниження, чи не доведеться нам пошкодувати про покинуті ліси?».

Боден проводить важливе розрізнення між природним походженням суспільства та його реальним історичним станом. У фізиці факти є основою знання, але в моралі й політиці самих фактів недостатньо. Історія сповнена вдалих злочинів і завоювань, але проста повторюваність несправедливості не перетворює її на право. Історію людства він навіть уподібнює величезній кримінальній справі, що розглядається перед неупередженим судом філософії. Природні права не втрачають сили від того, що їх часто порушували. Сам закон, як уже мовилося, постає із загальної волі людей, зацікавлених у взаємному захисті. І в логічному порядку він передує заснуванню органів влади. Боден підтверджує це віршем Вергілія про заснування Карфагена: мешканці спершу обирають закони, а вже потім магістратів і сенат. Суспільство визначає правила спільного життя, і лише після цього доручає конкретним людям їхнє виконання. Саме існування законів у всіх народів, за будь-якого клімату й будь-яких форм правління, доводить, що закон належить до найперших соціальних потреб.

Щоб показати природне походження закону, Боден наводить спостереження з повсякденного життя. Діти не люблять нагляду вихователя, але, залишившись між собою, вони встановлюють власні правила. Зокрема, вони забороняють доносити вчителеві про сварки, створюють суд однолітків і суворо стежать за рівністю. Поденні женці або робітники однієї майстерні встановлюють правила розподілу праці. Ув’язнені, хоча вже перебувають під дією державного закону, створюють власний внутрішній порядок. Нарешті, посилаючись на Паскаля, Боден зауважує, що навіть злодії, відкинувши закони Бога і природи, встановлюють свої правила й точно їм підкоряються. Це показує, що жодне стале об’єднання не може існувати без норми.

Звісно, закони могли бути нав’язані завойовником, але одна людина не здатна підкорити цілий народ без війська, союзників або, що найголовніше, згоди значної частини суспільства. Отже, навіть влада завойовника спирається на певну колективну силу. Далі розглядаються знамениті законодавці давнини: (1) Афіни добровільно доручили Солонові укладання законів. (2) Лікург отримав повноваження через дельфійський оракул, якому довіряла вся Спарта (тобто теж добровільно). (3) Народи, що вважали свої закони божественним об’явленням, корилися не стільки людині-законодавцеві, скільки гаданій волі Божества (добровільно). (4) Ромул здобув владу завдяки особистій перевазі та спільності інтересів із заснованим ним суспільством, люди йшли за ним, як за лідером угруповання; але хоча підкорення йому було добровільним, його закони все ж видавалися людям сумнівними; (5) тому Нума переписав закони й надав їм авторитету, посилаючись на німфу Егерію, а не на особисті якості (див. п.3). Далі логіка трохи змінилася, але стала ще більш добровільною. (6) Децемвіри діяли як уповноважені римського народу під час укладання Дванадцяти таблиць.

Римляни зазвичай залишали підкореним народам їхню релігію, звичаї та цивільні закони, оскільки прагнули мати підданих і данників, а не обов’язково перетворювати всіх на римських громадян. Карл Великий, навпаки, намагався уніфікувати законодавство своїх володінь, але його капітулярії укладалися й обговорювалися в церковно-політичних зібраннях. Тому вони не були просто особистою волею імператора.

«Втім, сама ідея встановлення єдиних законів для всіх, хто перебуває під владою одного й того самого уряду, велична й прекрасна. Однорідність цивільного законодавства не менш бажана для громадян, ніж єдність мір і ваг; однак вона неминуче наштовхується на ті самі труднощі, коли задля її впровадження доводиться викорінювати старі звички й зачіпати чиїсь інтереси. Національний інститут звернувся до самої природи, щоб відшукати в ній незмінний прообраз нової метричної системи; успіх цієї праці робить честь людському розумові, а історія використаних при цьому прийомів і методів сама по собі є однією з найпрекрасніших пам’яток нашого століття. Законодавець же, прагнучи зі свого боку розв’язати завдання, поставлене його роздумам, і здобути шукану єдність, не має змоги спиратися на принципи, які завжди піддаються строгому доведенню».

Після того як було встановлено походження закону, головно спираючись на бажання людей здобути захист і безпеку, слід було б визначити, що таке сам закон. Юстиніан визначав закон через розпорядження римського народу (тобто всіх громадян), ухвалене за пропозицією магістрату, але поряд із цим визнавав законом і імператорський едикт. Та, згідно з Боденом, це радше опис історичних форм, ніж філософське визначення. Руссо стверджує, що закон є вираженням загальної волі. Боден приймає цей принцип, але зауважує, що буквально він здійсненний лише в невеликій демократії. У великій державі неможливо постійно збирати всіх громадян. Хоча волю в абстрактному сенсі не можна передати, все ж суспільство може доручити представникам досліджувати й репрезентувати спільний інтерес. Законодавець не отримує права замінити суспільну волю власною: він має вивчити справжні потреби народу.

Тут постає принципова відмінність між метою і засобами. Загальна воля народу ніколи не помиляється щодо мети — всі хочуть безпеки, достатку й щастя, — але вона може помилятися у виборі засобів. Наприклад, народ може вимагати загального регулювання цін, заборони вивозу продовольства, місцевих торговельних обмежень. Однак такі заходи здатні спричинити саме голод і зупинку виробництва, від яких люди хотіли захиститися. Отже, мудрий законодавець іноді мусить діяти всупереч буквальній вимозі юрби, щоб здійснити її глибшу волю. Представник народу, як виявилося, може цілковито знехтувати вимогами народу, бо сам народ не розуміє, що каже, а представник, який вийшов захищати інтереси неосвіченого селянина, зможе набагато краще подумати за нього самого.

У справі визначення закону Боден зіставляє кілька традицій. У Руссо закон пов’язаний із загальною волею, а в Монтеск’є — з людським розумом, що керує народами. Дослівно: «Закон узагалі, — каже Монтеск’є, — є людський розум, оскільки він керує всіма народами землі; а політичні й громадянські закони кожної нації мають бути лише окремими випадками застосування цього розуму». Це практично Гегель із його абсолютним Духом. І тут Боден радше навіть іронізує, коли каже:

«Цицерон заходить у своїх міркуваннях ще далі за Монтеск’є. Убираючи платонічне вчення в красномовні образи, він радше змальовує, ніж визначає закон, подаючи його як певну еманацію божественної мудрості. Здається, ніби читаєш отця Мальбранша, або, точніше сказати, усвідомлюєш, що вони були учнями однієї й тієї самої школи. Будучи палким шанувальником цих славетних письменників, я не маю зухвалості претендувати на те, щоб злетіти вище за побачене ними. Але саме тому, що їхній політ такий самий сміливий, як і піднесений, мені здається можливим пошукати ще щось корисне в сферах менш високих».

Усі ці визначення одне піднесеніше за інше, але вони недостатньо зручні для практики. Тому Боден пропонує прикладнішу формулу. Для нього закон — це просто акт, за допомогою якого публічна влада щось наказує, забороняє, засновує або дозволяє. Додавання «засновує» і «дозволяє» потрібне тому, що не кожен закон полягає в наказі чи забороні. Конституція може дозволяти створення наукових товариств або засновувати органи влади.

Далі виводяться шість видів законів:

1. Політичний, або основний. Він засновує суспільство, закріплює права громадян, створює публічні влади, встановлює їхні межі та функції. Писані конституції вкрай рідкісні. Боден називає конституції Сполучених Штатів і Французької республіки. Але ж і в Англії існує фактична конституція. Політичний устрій давніх держав можна відновити за Арістотелем і істориками. У старій Франції також існували неписані основні закони, рішення Генеральних штатів і Прагматична санкція.
2. Кримінальний, або каральний. Він визначає злочини й покарання. Але організація кримінальних судів, їхня компетенція та основні процесуальні гарантії належать уже до політичного права, бо становлять частину суспільного договору.
3. Цивільний, який регулює набуття, передання й використання власності, спадкування та приватні відносини. Саме тут особливо виявляється талант законодавця: цивільне право здатне підтримати свободу й спокій або, навпаки, зруйнувати їх.
4. Військовий закон. Армія потребує особливої дисципліни та влади, відмінної від мирного цивільного управління. Боден жартівливо зауважує, що крайнощі сходяться і військова дисципліна нагадує монастирську.
5. Фінансовий закон. Він установлює характер, спосіб і міру оподаткування. Це одна з найскладніших галузей. Податок має бути пропорційним. Видатки держави слід обмежувати не проголошеними «потребами» влади, а спроможністю громадян платити без розорення. Боден критикує «непомітні» податки, адже якщо громадянин не відчуває платежу, він гірше контролює зростання державних видатків. Особливо небезпечно створювати окремий фіскальний стан, інтерес якого протилежний інтересові суспільства, а дохід зростає разом із числом конфіскацій і правопорушень.
6. Поліцейський закон. Він регулює громадську безпеку, здоров’я, мораль і спокій. На відміну від кримінального права, він стосується менш тяжких порушень і не повинен накладати безчестячих покарань.

Боден розрізняє основні, вторинні та тимчасові закони. Основні закони і цивільний кодекс мають бути стійкими. Вони не можуть бути абсолютно незмінними, але часті поправки привчають суспільство до постійних нововведень і руйнують повагу до інститутів. Вторинні закони розвивають основні й можуть змінюватися легше. Наприклад, таємниця голосування — основний принцип, а конкретна форма бюлетеня чи підрахунку — вторинна норма. Вислів «закон обставин» викликає страх через революційний досвід. Але тимчасовий закон не обов’язково є тиранічним. Якщо спалахнула епідемія, карантинні заходи будуть справедливим законом, викликаним обставинами. Боден пропонує або очистити термін від негативного змісту, або замінити його поняттям вторинного закону.

Далі обговорюється стиль закону. Неясність — це корінний вад законодавства. Вона може походити або зі сплутаності думки, або з поганої редакції. У тексті закону неприпустимі пишномовність, неологізми без потреби, двозначні займенники, недбала синтаксична побудова, надмірно розлогі періоди, неясні відсилання та змішування кількох приписів в одній статті. Боден згадує, що мадам де Ментенон запрошувала Расіна й Буало редагувати статут Сен-Сіра. Якщо навіть правила жіночого навчального закладу потребували першокласних письменників, то тим більше ретельно мають укладатися закони народу. Однак популярність мови не означає просторіччя. Законові потрібні технічні терміни, але їх слід визначати. Боден пропонує геометричний метод. Спершу визначити предмет, потім поділити його на види, встановити загальні правила, вивести часткові наслідки й перелічити винятки. Як зразок наводяться римські закони, багаті на визначення. Стислість не повинна знищувати ясність. Краще повторити іменник, ніж замінити його двозначним займенником. Тут цитуються Паскаль і Квінтіліан: недостатньо бути зрозумілим — треба унеможливити хибне розуміння. Кожна завершена думка має становити окрему статтю; пов’язані положення можна ділити на абзаци. Відсилання до попередніх статей допустимі, але їх слід робити рідко. Особливо небажані точні відсилання вперед, що змушують читача перескакувати через текст.

Для конституції та цивільного кодексу краще теперішній час: «спадщину ділять», а не «будуть ділити». Теперішній час передає сталість установленого порядку. Майбутній доречніший у тимчасових і регламентних законах. Ідеальною формою Боден вважає латинський законодавчий імператив, яким користувалися Дванадцять таблиць і Цицерон. Французька мова не має точного відповідника, але цілком здатна виражати і суворі поняття розуму, і витвори уяви.

Легран д’Оссі — «Мемуар про давні національні поховання…»

Далі починається особливий блок цього тому, що стосується теми поховань. Знову з’являється Легран д’Оссі. Його «Мемуар про давні національні поховання…» — це найбільша праця тому. Вона займає майже триста сторінок і складається з трьох частин. Спершу — історична реконструкція поховальних обрядів; далі — розслідування про могили франкських королів у Сен-Жермен-де-Пре; і завершується все програмою археологічних розкопок по департаментах. Легран намагається зробити для археології те, що мінералоги вже роблять для своєї науки: не чекати випадкових знахідок, а систематично розкривати й досліджувати землю. Слід ураховувати, що його конкретні спостереження часто цінні, але загальна хронологія, віднесення майже всіх мегалітів до поховань, «скіфська» теорія походження європейських звичаїв і чимало етимологій відбивають знання кінця XVIII століття, проте сьогодні вважалися б помилковими й застарілими. Ця стаття ще менш цінна, ніж його праця про французький флот середньовіччя, тож, попри її обсяг, я скорочу її настільки, наскільки це взагалі можливо під час переказу всіх її розділів.

Перша частина. Історія поховань

Легран починає з протиставлення двох видів нагромадження багатств. Цивілізовані народи складали скарби в храмах, а войовничі «варвари» — у могилах. В основі обох звичаїв він убачає забобон. Одні віддавали цінності богам, інші вірили, що померлий забере їх у потойбічне життя. Потойбічне життя сприймається людьми як продовження земного. Воїн мав увійти в інший світ так само, як з’являвся до двору земного володаря, тобто зі зброєю, у коштовному вбранні, на доброму коні, з прикрасами, зі слугами й рабами, а іноді з дружиною та наближеними. Тому разом із вождем убивали або ховали людей і тварин. Навіть бідняк брав із собою монету, знаряддя чи хатнє начиння. У справі реконструкції скіфських царських могил головним джерелом є Геродот. Скіфського царя клали у велику квадратну яму. Поруч поміщали одну з його дружин, радника, конюха, слугу, виночерпія, кухаря, коней і золоті посудини. Дружину попередньо душили, але інших могли класти живими. Через рік на кургані виставляли п’ятдесят убитих коней із п’ятдесятьма мертвими слугами, перетвореними на подобу вічної кінної свити. Легран зіставляє це з описаними Палласом звичаями бельтирів: там коня вбивають, його шкуру вивішують на дереві, а покійному дають найкращий одяг, зброю й музичні інструменти.

Далі йдуть приклади персів, єврейських царів і скандинавських вождів. Із твору Квінта Курція наводиться розповідь про відкриття Александром могили Кіра. Він сподівався знайти золото, але виявив лише меч, два скіфські луки й напівзотлілий щит. Саме це очікування скарбів, мовляв, доводить, що багатих персів зазвичай ховали з цінностями. Посилаючись на Йосифа Флавія, Легран розповідає про багатства в могилі Давида, з якої первосвященник Гіркан нібито взяв кошти для виплат Антіоху, а Ірод згодом видобув золоті твори мистецтва. Цей звичай пов’язується з єгипетським впливом на Соломона, і Легран пригадує скептичні слова Еклезіаста про подібність смерті людини й тварини. У скандинавів на поховальне вогнище клали зброю, золото, коня, слуг і улюблену дружину (майже як і у скіфів). Сам бог Один обіцяв, що все спалене або поховане разом із людиною опиниться з нею у Вальгаллі. Сліди цього звичаю Легран знаходить і в лапландців, чувашів, остяків, самоїдів та інших народів, описаних Палласом. Отже, у войовничих народів могила містила зброю і всі види багатства, включно з живими істотами, а в мирних — головно гроші та предмети розкоші. В Азії тіло частіше ховали цілим, у Європі його спалювали. Від цих загальних зіставлень Легран переходить до Галлії.

Тацит пише, що германські похорони були простими. Знаменитих людей спалювали на особливих породах дерева, разом із ними — зброю, а іноді й коня, а над останками насипали пагорб. Легран вважає, що в галлів існував подібний звичай. Він наводить розкопки в Кошерелі та Нойелі. У Кошерелі знайшли кам’яний поховальний комплекс, кремовані останки, урни, кам’яні сокири, кістяні наконечники й кілька цілих скелетів. Цілі тіла він тлумачить як останки рабів, принесених у жертву (пор. скіфи, скандинави). У Нойелі було знайдено урни з попелом і кам’яну зброю. Ці поховання автор відносить до часу, коли галли ще не знали металів. За Цезарем, галльські похорони були пишними й коштовними. На вогнищі спалювали все, що покійний любив, зокрема тварин, рабів і клієнтів. Причиною такого підходу Легран вважає вчення друїдів про безсмертя і перехід душі в інший світ. Цезар писав, що це вчення мало знищити страх смерті й збуджувати доблесть. Щоправда, він чомусь не робить висновку, що такі вчення могли бути й у скіфів. Він навіть протиставляє друїдів Одину. Жерці, самі звільнені від військової служби, не могли вселити такого героїчного фанатизму, як вождь, що особисто йшов першим у бій. У Помпонія Мели, Діодора Сицилійського та Валерія Максима він знаходить ще разючіші відомості. Галли нібито посилали померлим через вогонь ділові рахунки й листи, а гроші могли даватися в позику з умовою повернення в потойбічному світі.

На відміну від германців, франки не спалювали покійників, а ховали цілими. Головний приклад — це виявлена в Турне 1653 року могила Хільдерика, батька Хлодвіга. У ній були сам його скелет, а також спис, сокира й меч, частини перев’язі та піхов, дві печатки, і одна з іменем та зображенням Хільдерика. Також там були черепи інших людей, останки й збруя коня, понад триста золотих і срібних монет та сотні золотих фігурок, витлумачених Шіффле як бджоли. Також там знайшли аграфи, пряжки, прикраси й рештки одягу з коштовним камінням, посудину з агату й навіть кришталеву кулю. Ця могила показує, наскільки багатими могли бути королівські та аристократичні поховання франків. Бургунди й вестготи, на думку Леграна, ховали приблизно так само.

Особливу увагу приділено монеті, яку клали покійникові в рот як плату Харонові. Легран наводить подібні знахідки в кармеліток у Парижі, у Нотр-Дам-де-Шан і в Суені. У Ніверні поруч із помираючим нібито ще зовсім недавно ставили відро води й монету. Цей язичницький звичай цілком міг християнізуватися: замість монети покійникові клали в рот освячену облатку, а пізніше навіть мощі святого. Дослідник Лебьоф повідомляв навіть про село поблизу Осера, де селяни у XVIII столітті продовжували класти покійникові монету саме «за перевіз Харона». Звідси Легран робить важливий методологічний висновок: давній звичай рідко зникає цілком; частіше він просто змінює форму. Тому історик має вивчати не лише столицю, а й села, де такі обряди живуть довше.

Тут постає й несподівана економічна гіпотеза. Кочові завойовники грабували Європу, але не ставали багатшими й цивілізованішими, бо використовували награбоване не як капітал, а як прикрасу, а після смерті закопували його в могилах. На підставі праць Страленберга й Палласа він розповідає про сибірські кургани, що містили золото, срібло, зброю, ідолів, прикраси та вироби китайського, індійського й римського походження. Змішання предметів він пояснює далекими грабіжницькими походами. Те саме стосується норманів. Вікінги вісімдесят років спустошували Францію й отримували величезні викупи. Для звільнення абата Людовика Сен-Дені монастир нібито виплатив сотні фунтів золота й срібла, а також передав норманам кріпаків із сім’ями. Але скандинавські землі все одно залишалися бідними. Чому? Бо скарби йшли в поховання. Легран припускає, що такий самий звичай поступово скорочував грошовий обіг у Галлії. Оскільки торгівля й видобуток металів були слабкими, монети, одного разу покладені в могилу, зникали з обігу.

Християнство скасувало вбивство людей і коней під час похорону, це вчення цивілізувало народи. Але звичай класти в могилу багатий одяг, зброю, гроші, прикраси, посудини та знаки гідності ще довго зберігався. Саме духовенство перейняло цей принцип, тому єпископів ховали з посохами й облаченням, а священників — у їхньому літургійному одязі. Тут неодноразово цитують Григорія Турського. У разі пограбування могил закони вестготів вимагали повернути викрадене й сплатити штраф. Салічна правда карала грабіжника могил громадянським відлученням і вигнанням: йому заборонялося давати їжу й притулок, доки родина не помириться з родичами покійного. Легран згадує й особливих звільнених рабів, яким доручали охорону гробниці. Відлучених від церкви позбавляли поховання й піддавали «ослячому похованню», тобто їхнє тіло кидали поза кладовищем, іноді засипаючи купою каміння. Існувало повір’я, ніби тіло відлученого не розкладається, а чорніє й поширює сморід, тоді як тіло святого залишається світлим і запашним.

Описано тут і поховання Карла Великого. Його обмили, вбрали в імператорський одяг і посадили на золотий трон (Імператор Людства з Вархаммера). На ньому були корона й меч із золотою рукояттю; в руках — Євангеліє, написане золотими літерами. Поруч були скіпетр і золотий щит, а склеп наповнили пахощами й скарбами. Звичай класти скарби поступово зникав, але зброя ще довго залишалася частиною поховання. Тут Легран посилається на Гійома Апулійського, який описав норманське поховання XI століття.

Наступний розділ описує шість епох поховань. Це спроба вибудувати археологічну періодизацію задовго до появи сучасної наукової типології. Перша епоха — це первісний вік вогню. Тіла спалювали, а поруч клали кам’яні сокири й кістяні наконечники. Дерев’яні руків’я та держаки зникали у вогні. Поховальні споруди робили з грубих кам’яних плит. Уже тоді, вважає Легран, існувало вчення про перехід в інший світ і, можливо, друїди. Друга епоха — це кургани з кремацією. Поховальний обряд і далі лишається вогняним, але замість грубої кам’яної споруди над похованням насипають високий пагорб. Зразком тут є Нойель, де знайдено кремовані кістки, вугілля та кам’яну зброю. Легран вважає курган пізнішим, бо його спорудження вимагало більшої організації, чисельності населення та інженерних навичок. Третя епоха являє собою ще один крок від первісного віку вогню: тут з’являються кургани без кремації. У кургані Кресі виявлено два глиняні саркофаги з цілими скелетами, вовняним одягом, мідним кільцем і аграфою. Це вже суспільство, що володіє ткацтвом, фарбуванням тканин і обробкою металу. Курган із Доньйона, де знайшли золоті ланцюжки, автор відносить до ще пізнішої стадії тієї самої епохи.

Четверта епоха відновлює вогнища. За часів Цезаря галли знову широко спалювали померлих. Чому цей звичай повернувся, Легран не знає. Можливо, кремація й курганне поховання певний час співіснували. Ця епоха тривала до II-III століть нашої ери й поступово зникла з поширенням християнства. Чим вона відрізняється від другої епохи, загалом неясно. Потім іде п’ята епоха — із саркофагами без вогнищ. Тіло кладуть цілим у кам’яний саркофаг, який опускають у звичайну яму. Тут немає ні попереднього спалення, ні подальшого насипу. Так ховали франкських королів, починаючи з Хлодвіга. Шоста епоха характеризується появою мавзолеїв. З XII століття над могилами правителів і знаті встановлюють металеві надгробки, а згодом кам’яні та мармурові споруди зі статуями. Це початок епохи мистецького мавзолею.

Кам’яні саркофаги зазвичай складалися з двох частин: видовбаного ложа та кришки. Ранні саркофаги звужувалися до ніг; однакова ширина обох кінців, на думку Леграна, поширюється лише з XIII століття. Існували найрізноманітніші види саркофагів, і Легран докладно їх описує. Крипта відрізняється від давньої могильної камери: остання призначалася для одного вождя з його слугами та кіньми, перша — для привілейованих християнських поховань під церквою. З XIII століття свинцеві труни поступово витісняють кам’яні.

Наступний розділ присвячено бальзамуванню. Легран стверджує, що давні галли володіли мистецтвом бальзамування, яке перевершувало єгипетське. Ба більше, вони перевершували всіх людей усіх епох існування Землі. Його головний аргумент — тіло хлопчика десяти-дванадцяти років, знайдене 1756 року біля села Мартр-д’Артьєр в Оверні. Тіло лежало у свинцевій труні, поміщеній у великий кам’яний саркофаг. Воно було обгорнуте тонкою тканиною й бинтами, але нутрощі та мозок не були вилучені. За свідченнями лікарів і чиновників, обличчя нібито зберігало вигляд сплячого, губи були червонуватими, руки — білими й повними, його язик, зуби та вуха не змінилися, очі начебто зберігали блиск, суглоби лишалися гнучкими, а пальці після згинання поверталися у попереднє положення. Місцеві селяни прийняли тіло за мощі святого. Вони зірвали бинти, забрали бальзамувальну речовину, вирвали передні зуби й зрізали шкіру з чола. Єпископ наказав поховати тіло, але влада Ріома вчасно втрутилася, звеліла його витягти й пізніше відправила до паризького кабінету природничої історії. До того часу тіло вже почорніло, висохло й утратило свій колишній вигляд. Селяни, які першими відкрили саркофаг, цілу добу тримали його в себе й, імовірно, викрали звідти цінності. Домогтися від них зізнання не вдалося. Руель і Бернар де Жюссьє дослідили бальзамувальну речовину й визнали її сумішшю смоли з корицею, ладаном, меумом і валеріаною. Але Легран сумнівається в цьому висновку. Речовину описували як прозору, тоді як смола мала б бути темною. Крім того, незрозуміло, звідки у давніх галлів узялися кориця й ладан. Він пропонує дослідити всю галявину зондами, і якщо одне подібне поховання існувало, то поруч можуть бути інші. Само собою, ця теорія в майбутньому не підтвердиться.

Після втрати ймовірної давньої технології в Галлії поширилися грубі способи, запозичені у римлян. Коли 1135 року помер англійський король і герцог Нормандії Генріх I, його тіло в Руані доручили відомому м’ясникові, який обробив його запашним бальзамом. Для Леграна це свідчення крайнього занепаду: давні знання галлів було втрачено. Людовика Святого, який помер у Тунісі, зварили в солоній воді, щоб відокремити кістки від м’яких тканин. Кістки відправили до Сен-Дені, а плоть і нутрощі поховали в Монреалі на Сицилії. Аналогічно вчинили з Філіпом Сміливим, який помер у Перпіньяні. Його тіло варили у воді та вині, кістки й серце відправили до Сен-Дені, решту — до Нарбонни. Звичай розділяти серце, нутрощі й тіло між кількома місцями поховання поширився з XII століття. Папа Боніфацій VIII заборонив варити й розчленовувати тіла під загрозою відлучення від церкви, але Бенедикт XI зробив виняток для французької королівської родини, якщо тіло неможливо було перевезти цілком.

У XVI–XVII століттях порошок мумії вважали засобом від забоїв, падінь, крововиливів і безлічі інших недуг. Попит був такий великий, що справжніх єгипетських мумій завідомо не вистачало. Легран докладно переказує Амбруаза Паре та Лорана Гюйона. В Александрії єврейські торговці купували тіла рабів, страчених, померлих від чуми, прокази або сифілісу, виймали нутрощі, робили надрізи, набивали їх асфальтом, обмотували просоченою тканиною й сушили. Потім ці тіла продавали європейцям як давні єгипетські мумії. Підробки виготовляли і у Франції з тіл, знятих із шибениць. Паре обурюється, що християни буквально їдять гниючу плоть страчених і хворих, сподіваючись лікувати забій одного чоловіка введенням у нього тіла іншого. Багато анатомів, які досліджували такі підробки, приймали їх за справжні мумії й звинувачували Геродота та Діодора в неточності, коли знаходили невідповідності античним описам. Франциск I постійно носив із собою порошок мумії, змішаний із ревенем, вважаючи його захистом від нещасних випадків. Муміями лікували навіть коней, мисливських собак і соколів. Торгівля муміями припинилася не стільки завдяки лікарській критиці, скільки після того, як османська влада почала штрафувати виготовлювачів і продавців підробок.

Сучасні авторові способи бальзамування зазвичай вимагали розтину черепа, видалення мозку й нутрощів, глибоких розрізів у м’язах, видалення крові, промивання спиртом і оцтом, наповнення тіла сіллю, миррою, алое, прянощами й ароматичними травами, покриття воском або скипидаром і поміщення в запаяну свинцеву труну. Амбруаз Паре наводить саме таку процедуру. Легран вважає, що це не збереження тіла, а його попереднє розчленування і руйнування. Де Білс і Клодер заявляли, що знайшли способи бальзамування без видалення нутрощів. Клодер вимочував тіло в лузі з нашатирем і вапном, але гарантував збереження лише на місяці. Фредерік Рюйш досяг значно більшого. Його анатомічні препарати справляли враження живих тіл. Цю колекцію купив російський цар Петро I. Але повністю свої способи він не розкрив, і невідомо, наскільки довговічними були результати.

Занепад цього мистецтва Легран пов’язує з тим, що медицина довго перебувала в руках духовенства, яке вважало дотик до трупа — його оскверненням. Тіло віддавали м’ясникам або невігласам, які солили його й перебивали запах ароматичними травами. Після того як легат д’Естутвіль дозволив паризьким лікарям одружуватися, медициною змогли займатися миряни. Але методи вдосконалювалися повільно. Італійські війни Карла VIII, Людовика XII і Франциска I посилили попит на бальзамування. Тіла загиблих дворян потрібно було повертати до родинних усипальниць. Белон і Паре описують складні суміші солі, оцту, спирту, мирри, алое, кориці, гвоздики та інших речовин. Королів після смерті виставляли на парадному ложі. Через тепло, свічки й скупчення людей тіло швидко розкладалося. Тому справжній труп замінили восковою фігурою, виготовленою за гіпсовою маскою обличчя. Перед цією фігурою протягом сорока днів і далі несли варту й навіть подавали їжу, ніби государ був живий. Підсумок глави песимістичний. Попри розвиток хімії, європейці досі не вміють зберігати доросле тіло цілком. Мистецтво, на переконання Леграна, було довершеним у далеких предків і тепер має бути відкритим наново.

Наступний розділ присвячено зовнішньому оздобленню могил. Для початку Легран відокремлює «національні» пам’ятники від римських. До римських належать поховання з латинськими написами, класичними пропорціями, колонами й пірамідами. Вони стоять на французькій землі, але відбивають мистецтво завойовників або романізованих галлів. Він перелічує знахідки в найрізноманітніших регіонах країни. Колону Кюссі різні автори вважали храмовим пам’ятником, трофеєм перемоги Цезаря над гельветами або гробницею. Знайдені біля її основи кістки, скелети, медалі Антоніна й невеликі фігури переконують Леграна, що це сімейна гробниця знатної романізованої едуйської родини.

Далі йдуть уже національні, галльські пам’ятники. Грубі вертикальні камені над похованнями Легран називає бретонським словом менгір — «довгий камінь». Він свідомо творить національну археологічну термінологію. Такі камені трапляються по всій Франції, особливо в Морбіані та Фіністері. Деякі сягають величезної висоти й маси. Їх могли обробляти ударами іншого твердого каменя, оскільки слідів металевого інструмента немає. Особливо вражають менгіри, поставлені широкою частиною вгору, ніби вони балансують на вістрі. Легран схильний бачити тут свідомий інженерний «тур де форс». Він розглядає і камені, що гойдаються, але не наважується визнати всі їх людськими спорудами або поховальними знаками.

Камені Карнака, згідно з Ла Соважером, утворювали одинадцять паралельних рядів; їх налічувалося близько чотирьох тисяч. Легран відкидає кілька пояснень: це не укріплення табору Цезаря, як думав Ла Соважер; це не пам’ятники невідомого прибулого морського народу, як припускав Келюс; і не місце загальних зборів друїдів, як уважав Ла Тур д’Овернь-Коре. Сам Легран бачить у Карнаку велике кладовище знатних венетів. Відмінність у величині каменів мала відповідати становищу померлих. Порожнеча розкопаних ділянок пояснюється давнім розоренням могил. Сучасна археологія не підтверджує такого прямого ототожнення всіх карнакських рядів з індивідуальними похованнями, але суперечка показує важливий перехід від міфологічних пояснень до порівняльного дослідження пам’яток. У Фонтені стояла висока груба кам’яна стела з латинським написом і іменем Viromarus. Для Леграна це приклад перехідної форми: галльський менгір дістав римський напис і був поставлений обіч дороги за римським звичаєм.

Три камені, два вертикальні й один горизонтальний, Легран називає лекавенами. Сучасний читач упізнає в них різновид триліту. Він критикує д’Анкарвіля, який убачав у трьох каменях символ Бога як творця, хранителя й руйнівника, а водночас — символ сонячного вогню. Легран слушно зауважує, що ці тлумачення суперечать одне одному й приписують надто складну метафізику людям, про вірування яких майже нічого не відомо. Низьку споруду з бокових плит і величезної верхньої плити він називає дольменом. Ла Тур д’Овернь-Коре вважав дольмени вівтарями, на яких друїди приносили людські жертви. Легран звіряє це з Цезарем, Страбоном і Діодором і зауважує, що жоден із них не говорить про жертвоприношення на великих кам’яних столах. Наводяться дольмени з різних регіонів. Рабле в «Пантагрюелі» пародіює пов’язані з ними легенди, приписуючи камінь героєві, який поставив його, щоб студенти могли на ньому бенкетувати.

Далі йдуть т. зв. галерейні дольмени. Якщо продовжити бокові стіни й накрити їх кількома плитами, виходить довга поховальна галерея. Легран описує: споруду поблизу Сомюра завдовжки близько п’ятдесяти футів і «Скелю фей» у Бретані. Назву «Скеля фей» він пов’язує із середньовічними романами про короля Артура та лицарів Круглого столу. Коли первісне призначення пам’ятки забулося, її спорудження приписали надприродним істотам.

Круглі, овальні або прямокутні огорожі з трилітів Легран називає колонадами. Головний приклад — це Стоунгендж, який старі автори називали «хороводом велетнів». Одні вважали подібні споруди храмами, інші — гробницями. Знахідки урн, кісток і зброї в Стоунгенджі схиляють Леграна до другого погляду. Але він чесно визнає, що систематичних розкопок французьких пам’яток недостатньо. Великий відступ присвячено переміщенню величезних каменів. Він порівнює мегаліти з монолітним куполом гробниці Теодоріха в Равенні й навіть із фронтоном Лувру, яким пишався Клод Перро. Готські будівничі, зауважує Легран, переправили через Адріатику кам’яну масу вагою майже в мільйон фунтів — досягнення не менше, ніж у архітекторів Нового часу.

Кургани поширені від Центральної Азії до Атлантики. Вольней повідомляв про їхнє існування в Північній Америці, а Бартрам описував могильні пагорби ямасі у Флориді. Легран убачає в цьому аргумент на користь заселення Америки зі Східної Азії. Він наводить знамениті приклади: могилу лідійського царя Аліатта в Геродота; курган Титія в Гомера й Павсанія; поховання Ніна, Полідора і Дерценна; тисячі курганів поблизу Упсали, описані Рудбеком. Курган упізнається за круглою основою, конусоподібною або усічено-конічною формою, іноді за ровом і кам’яною обкладкою. Усередині міг бути один центральний гріб; ряд поховань по колу; кілька ярусів саркофагів; кам’яна камера; кремовані останки й цілі тіла. Тут Легран вводить терміни: монотаф — курган з одним похованням; політаф — курган із багатьма похованнями. Поодинокі кургани він пов’язує з царями, вождями, полководцями або верховними друїдами. Групові могли бути кладовищами, військовими похованнями або могилами полеглих після битви. Перелічивши десятки курганів Франції, Легран називає французькі кургани аналогами єгипетських пірамід. Вони менш досконалі художньо, але, ймовірно, створювалися вільними громадами, а не примусовою працею підданих.

Салічна правда згадує споруди над могилами — каплиці або портики — й установлює покарання за їхнє руйнування. Цей звичай Легран відносить уже до християнських франків. Римляни запровадили написи, а християнство поширило їх у церквах і монастирях. Із XII-XIII століть з’являються металеві надгробні плити. Деякі виготовляли з міді, позолоченого срібла або емалі. Такі матеріали приваблювали грабіжників, тому більшість пам’ятників не збереглася. До цього типу належала знаменита плита Фредегонди в Сен-Жермен-де-Пре, оздоблена мозаїкою та мідною філігранню. Легран не вірить, що вона є сучасницею самої королеви.

Статуї на гробницях достовірно відомі з XII століття. Філіппа I було зображено лежачим у королівському вбранні з рукавицею сокольничого. Сюжер поставив у Сен-Дені кенотаф Дагоберта, пізніше Людовик Святий звів пам’ятники іншим королям. Від кінця XIII століття поширюються мармурові гробниці. Померлих зображали лежачими на спині, зі складеними руками, з головою на подушці й в одязі, що відповідав стану. Королі носили корону й мантію; лицарі — обладунки, меч, шпори та гербовий щит; дворяни — мисливських собак або сокола; духовенство — церковні шати. Пізніші митці не завжди точно відтворювали старовинний костюм. Легран застерігає, що навіть гравюрам Монфокона не можна цілком довіряти. Малювальники «виправляли» незграбні середньовічні постаті, перетворюючи лежачих мерців на гарних живих людей і надаючи навіть Дюгеклену миловидного обличчя.

На деяких гробницях ангели піднімають оголену постать душі на полотнищі. На інших вони кадять покійному, тримають його шолом, герб, молитовник або шлейф. Легран обурений становою пихою. Небесні сили, яким поклоняються віряни, перетворено на слуг знатного мерця. Вітражі давно зображали донаторів живими й такими, що моляться. У XV столітті ця поза переходить на надгробки. Так представлені Жан Жювеналь дез Юрсен, його дружина і Карл VIII. Цим починається друга епоха мавзолеїв.

Далі розглядаються вже мавзолеї XVI століття. Відродження та запрошення італійських майстрів за Франциска I перетворили поховальне мистецтво. Особливої уваги набуває мавзолей Людовика XII та Анни Бретонської. Пам’ятник довго приписували флорентійцеві Полю Понсу, але патріот Легран оспорює цю атрибуцію. Понс з’явився в Парижі пізніше, ніж роботу було завершено. Посилаючись на Жана Бреша, він називає автором скульптора Жана Жюста з Тура. У споруді поєднано дванадцять арок і апостолів; чотири чесноти; рельєфи італійських перемог Людовика XII; статуї короля й королеви навколішки, а вже всередині — їхні оголені тіла після смерті. Статуї померлих передають наслідки бальзамування. Можна розгледіти розітнутий і зашитий живіт, запалу грудну клітку, відкритий рот. Скульптор прагнув анатомічної правди, навіть коли вона ставала відразливою.

У мавзолеї Франциска I також поєднано величні молільні постаті й оголені тіла. Але обличчя короля показано не спотвореним агонією, а таким, що зберегло гідність. У гробниці Генріха II та Катерини Медичі король зображений щойно померлим, а королева — ніби сплячою. Легран вважає це подальшим пом’якшенням натуралізму. Авторство пам’ятників не цілком установлено. Проєкт гробниці Франциска I приписували Приматіччо, скульптури — Понсу, рельєфи — Жану Гужону. Пам’ятник Валуа пов’язували з Філібером Делормом і Жерменом Пілоном. Далі подається мавзолей Монморансі. Тут лежачі тіла знову одягнені. Легран припускає, що сама доброчесна вдова не бажала бути зображеною оголеною.

Скульптура поступово відмовляється від двох шаблонів — лежання і молитовного навколішки. Альберто Піо зображено сидячим серед книг. Адмірал Шабо — напівлежачим, спершись на шолом, а Меньє стає озброєним воїном, що заснув, підперши голову рукою. З’являються бронзові статуї, меморіальні колони та складні алегоричні групи, зокрема «Три грації» Жермена Пілона, призначені для урни із серцем Генріха II. Революція, на думку Леграна, звільняє меморіальне мистецтво від необхідності працювати виключно для церков. Відтепер воно зможе створювати громадянські пам’ятники героям Республіки.

Друга частина. Королівські могили в Сен-Жермен-де-Пре

Абатство Сен-Жермен-де-Пре заснував Хільдеберт I 558 року для зберігання туніки святого Вінкентія, привезеної з походу на Сарагосу. Спочатку монастир називався Сен-Венсан. У ньому були поховані Хільдеберт, його дружина та низка королів, королев, принців і придворних. Після Дагоберта королівською усипальницею стало Сен-Дені. Цей розділ слугує прикладом того, як можна свідомо організовувати археологічні розкопки. За приклад було обрано саме цей об’єкт, а не Сен-Дені, тому що останній неодноразово грабували нормани, арманьяки, гугеноти та учасники Фронди. Уже в XII столітті давні могили там здебільшого зникли. У Сен-Жермен-де-Пре надія залишалася, бо деякі поховання могли вціліти.

І все ж лихо не оминула й Сен-Жермен-де-Пре. Тепер описується пограбування 1645 року. Під час перебудови хору робітники виявили могили Хільдерика II, його дружини Біліхільди та їхнього сина Дагоберта. Поховання було таємно пограбовано й знову засипано. Одним із учасників виявився старий монах. Перед смертю він зізнався у скоєному й повернув тринадцять тисяч ліврів, що ще лишалися від його частки. Гроші пішли на будівництво знаменитого монастирського органа. Мабійон і Буайяр замовчали участь монаха, поклавши провину лише на робітників. Лише Монфокон, який належав до реформованої конгрегації Сен-Мор і не симпатизував старим монахам, розповів цю історію відкрито. 1656 року, через 11 років, коли землю розкрили повторно, було виявлено низку кам’яних гробів. Більшість уже була пограбована. У саркофазі Хільдерика II лишилися іржавий меч, великий скляний посуд із рештками ароматичної речовини, довгий горіховий або ліщиновий жезл, давня палиця або скіпетр, золота пряжка перев’язі та срібні пластинки з двоголовим змієм. Робітники зізналися, що спочатку на обличчі короля лежала золота тканина, голову оточував широкий золотий убір на кшталт діадеми, на ногах були шпори, а пояс був оздоблений сріблом. Біліхільда була похована в королівському вбранні, з ароматичними травами під головою. Величезна сума, отримана одним монахом лише за його частку, дає змогу уявити початкову цінність трьох могил.

Далі описується відкриття 1704 року. Під час перебудови вівтаря знайшли кілька саркофагів. Один був особливо великий і прикрашений кришкою у формі двосхилого даху з візерунком у вигляді луски. Монфокон припустив, що це гробниця короля Харіберта, і хотів негайно її відкрити. Але монастирський настоятель заборонив розкриття, посилаючись на попередні грабежі. Саркофаг знову засипали й прикрили кам’яною аркою. Легран уважав, що це дає точне місце для нових розкопок. У примітці він повідомляє, що розкопки справді було проведено після його пропозиції. Знайшли саркофаг із описаною кришкою, але без згаданої Буайяром кам’яної арки. Він виявився пограбованим; грабіжники зламали кришку й глузливо поклали уламок під голову покійника замість подушки. Збереглися одяг і дерев’яний жезл із ажурною Т-подібною верхівкою. Таким чином, перша практична перевірка програми Леграна дала подвійний результат. Місце він указав правильно, але очікуваних скарбів там уже не було.

Третя частина. Розкопки в департаментах

Тепер Легран переходить від історії до проєкту державної археологічної служби. Починає він із того, які могили взагалі слід шукати. Він розрізняє: (1) римські поховання; (2) галльські; (3) франкські; (4) вестготські та (5) бургундські. Поховання франків та інших завойовників особливо цінні, бо тіла в них не спалено. Можна сподіватися знайти цілі обладунки, зброю, пояси, кінську збрую, прикраси, посудини, пахощі та монети. Галльські могили перших епох легше виявити за зовнішніми ознаками — менгірами, дольменами, кам’яними колами та курганами, — але знахідки в них часто пошкоджені вогнем. Римські та пізні кам’яні саркофаги важче шукати. Вони нерідко не мають жодних видимих ознак на поверхні.

Існують також приховані поховання в містах. Звичай ховати всередині міста Легран пов’язує з християнством. Римський закон забороняв поховання в межах міської черти. Спершу християни ховали визначних людей у заміських церквах, згодом духовенство почало домагатися права на поховання всередині міських храмів. Знать привласнила цю привілею, а для простого люду було влаштовано освячені кладовища біля церков. Відлучення від кладовища перетворилося на найважливіше покарання для відлучених.

Поступово міські кладовища стали джерелами смороду й епідемій. Лише спільні зусилля лікарів, філософів, зокрема творів Вольтера, королівської влади та парламенту дали змогу розпочати винесення поховань за місто.

Тепер постає інше питання. Як організувати археологічну роботу? Міністр внутрішніх справ має розіслати департаментам циркуляр. Місцеві адміністрації зобов’язані скласти списки відомих і ймовірних поховань та зібрати відомості з місцевих хронік і переказів. Вони мають відзначити, чи зазнавав місто норманських та інших розграбувань, замовити плани й рисунки пам’яток викладачам центральних шкіл і заборонити будь-які самовільні розкопки до рішення міністерства. Особливу увагу слід приділити давнім центрам — Шартру, Дре, Буржу, Марселю, Отену, Ліону, В’єнну та Тулузі. Якщо розкопки дозволено, робітники мають постійно перебувати під наглядом. Сторонніх необхідно усунути, а місце охороняти вночі. У разі виявлення саркофага слід зафіксувати: (1) орієнтацію за сторонами світу; (2) форму і розміри; (3) матеріал; (4) положення кришки; (5) сліди попереднього пограбування; (6) позу тіла; (7) положення рук; (8) написи всередині й зовні.

Якщо могилу не чіпали, нічого не можна відразу виймати. Саркофаг закривається, опечатується і перевозиться до безпечного приміщення. Там у призначений день печатки знімаються і проводиться офіційний огляд. Одяг, зброю та розташування предметів необхідно замалювати. Знахідки виймаються по одній, описуються, поміщаються під скло й опечатуються. Ароматичні речовини має аналізувати хімік; останки — досліджувати анатом.

«Думаю, мені зайве говорити про ті розпорядження, які адміністратори, безперечно, не забаряться віддати по завершенні всіх процедур: знову повернути землі й віддати гідному похованню ті останки, що послужили об’єктом досліджень наших анатомів. Республіканець, як і сама природа, більше не бачить у гробницях ні королів, ні вельмож, ні вождів народів; він бачить у них лише людей, а все, в чому він упізнає людину, для нього священне».

Після наукового опису предмети пропонується поміщати до кабінетів центральних шкіл відповідних департаментів. Якщо збереглися обладунки або одяг, їх слід розмістити на манекені в первісному порядку. Знахідка не просто надсилається до столиці, а служить освіті там, де її було виявлено; це має сприяти розвиткові провінційної музейної культури.

Судини з вугіллям не завжди доводять кремацію. Християни також клали в могили святу воду, палаючі вуглини й ладан. Тому необхідно дивитися, чи обпалений сам скелет і чи містять судини кальциновані кістки. Інші судини могли містити їжу та питво для потойбічної мандрівки. В Аньєрі знайшли скелети з пляшками й чашами; у Страсбурзі — судини з водою та олією; поблизу Бордо — свинцеву труну, де поруч із батьком лежали маленькі труни дітей і пляшка вина. В Артуа було виявлено могилу з вином, м’ясною їжею та сіллю. Легран відрізняє це від грецьких і римських поминальних жертв. Греки й римляни приносили їжу тіні, що залишалася біля могили; галли давали померлому разовий дорожній запас, бо той одразу вирушав в інший світ.

Розкопування кургану зазвичай означає його руйнування. Тому в департаменті, де збереглося лише кілька курганів, їх краще залишити недоторканними. Там, де їх багато, слід зберігати найбільші й найкрасивіші. Перед ухваленням рішення курган можна дослідити бічними шурфами. У цьому пункті в Леграна з’являється принцип охорони пам’яток. Науковий інтерес не дає права знищувати всі археологічні об’єкти. Далі з’являється проєкт Музею французьких пам’яток. Легран високо оцінює працю Александра Ленуара, який рятував пам’ятки від революційного руйнування і збирав їх у колишньому монастирі Малих Августинців. Але музей містить головно пам’ятки останньої, мавзолейної доби. А Легран хоче представити всі шість епох і всі пам’ятки, які він описував вище, від менгірів і дольменів до надгробних плит і романізованих галльських пам’яток. Деякі споруди він пропонує перевезти, а інші — точно відтворити. Кургани можна виконати в зменшеному масштабі й зробити розріз, що показує внутрішню будову, розташування тіл, зброї та судин. Це фактично проєкт археологічного музею просто неба з реконструкціями.

Боден дез Арденн — Доповідь про поховання членів Інституту

Останні два мемуари повертають нас до Бодена дез Арденн. Перший із доповідей укладено від імені комісії, до якої входили Лаплас, Фуркруа, Сельс, Нежон (учень Дідро), Флёрьо, Камю, Монж, Венсан і сам Боден. Вихідною точкою слугує вірш Легуве, прочитаний в Інституті 1796 року. Поет виступив проти зникнення звичаю супроводжувати до могили родичів, друзів і співгромадян. Інститут спершу не розвивав цю ініціативу, побоюючись, що відновлення церемоній буде витлумачено як повернення дореволюційних релігійних порядків. Однак смерть архітектора Шарля де Вайї (1730-1798) надала нагоду діяти. 13 брюмера VII року члени Інституту разом пройшли за його труною. Дорогою перехожі зупинялися, знімали капелюхи й питали, кого ховають. Люди казали, що давно не бачили такого численного супроводу і що померлий «принаймні знайшов родичів і друзів».

Боден називає цю реакцію «спрагою моральності». Проста публічна церемонія виявилася дієвішою за абстрактні проповіді. Так Інститут показав мораль «в дії». Спочатку пропонувалося призначати кількох представників, але комісія відкинула це. Делегація була б надто малою і не справила б суспільного враження. Крім того, призначення перетворювало б похорони на черговий обов’язок, що розподіляється по черзі, а не на вільний вияв братньої прихильності. Звісно, лікарі можуть бути зайняті хворими, викладачі — своїми заняттями, урядовці — службою, а літні люди можуть посилатися на загальне нездужання. Але участь лишається моральним обов’язком, від якого кожен звільняє себе за совістю. Боден навіть уточнює, що членів Інституту слід називати не «колегами», а «собратами». Колеги мають однакові публічні повноваження; собрати об’єднані спільною працею, обранням і належністю до наукової родини.

Зрештою Інститут постановив: (1) усім членам бути присутніми на похоронах собратів; (2) носити чорний креп на лівій руці; (3) негайно повідомляти секретаріат про час похорону; (4) розсилати кожному членові сповіщення; (5) переносити звичайне засідання, якщо воно збігається з похоронами; (6) запрошувати родину померлого на публічне засідання, де читається повідомлення про його життя і праці. Комісія відмовилася від триколірної стрічки разом із крепом. Особливий офіційний костюм може бути запроваджений лише законом. Республіканське почуття виражає національна кокарда, а траур — чорний креп. Боден передбачає, що присутність родини може схилити секретаря до надмірної похвали померлого. Але він покладається на смак і правдивість авторів. Як приклад наводиться Давній Єгипет, де глибока шана до померлих поєднувалася з публічним і суворим судом над їхнім життям.

Боден дез Арденн — Доповідь про стан паризьких кладовищ

Другий доклад виріс із того самого поховання Шарля де Вайї. Члени Інституту побачили, що кладовище за заставою Кліші надто мале, розташоване в низині, оточене рідким дерев’яним парканом, доступне лише брудною стежкою, має надто мілкі могили, переповнене трунами, покладеними майже впритул, і поширює задушливий сморід навіть у холодний ясний день. Проблема тут водночас моральна й санітарна. Людські останки позбавлені гідного поводження, а населення зазнає шкідливих випарів.

Тому постає новий проєкт. Боден посилається на доповідь депутата Обера Раді п’ятисот від 2 фрюктидора VI року. У ній пропонувалося влаштувати навколо Парижа вісім просторих кладовищ, доступних із різних районів. На це було передбачено п’ятсот тисяч франків із місцевих зборів. Оскільки гроші вже збираються, уряд більше не може посилатися на брак коштів. Доповідь спирається також на Конституцію:

• стаття 356 вимагає особливого нагляду за заняттями й установами, що зачіпають мораль, безпеку та здоров’я;
• стаття 298 доручає Інституту збирати відкриття та вдосконалювати науки й мистецтва.

Отже, Інститут зобов’язаний не лише коритися владі, а й передавати їй свої знання. Відтепер кладовища мають лишатися за межами житлової забудови, навіть якщо шлях туди далекий. Але його можна полегшити влаштуванням кількох пунктів, куди родини супроводжуватимуть покійників зі свого району. Наприкінці дня труни можна перевозити від цих пунктів до заміського кладовища спільним траурним екіпажем. Подібну систему вже застосовували до революції в парафії Сен-Сюльпіс. Тіла тимчасово залишали в церкві, а потім із дотриманням порядку відвозили на кладовище в рівнині Вожирар. Інститут схвалив доповідь і постановив надіслати її Виконавчій директорії. На цьому й закінчується другий том.