Автори тексту: Джеймс Ф. Адамс і Арнольд А. Гоберман
Університет Темпл
Adams, J.F. and Hoberman, A.A. (1969), Joseph buchanan, 1785–1829: Pioneer american psychologist. J. Hist. Behav. Sci., 5: 340-348. https://doi.org/10.1002/1520-6696(196910)5:4<340::AID-JHBS2300050405>3.0.CO;2-Z
Доктор Джозеф Б’юкенен народився в окрузі Вашингтон, штат Вірджинія, 24 серпня 1785 року; 1795 року він переїхав до Теннессі, а 1804 року вступив до Трансильванського університету (заснованого 1780 року) в Кентуккі [1]. Він помер у Луїсвіллі 29 вересня 1829 року у віці 44 років. Б’юкенен, мабуть, є найзабутішим і найменш визнаним психологом у Сполучених Штатах. Його ім’я неможливо зустріти в жодній праці з історії психології. Частковим поясненням цього феномена можна вважати багатогранність його інтересів і досягнень, географічну ізоляцію середовища, в якому він працював, а також історичні події в Америці, що затьмарили наукові пошуки цього самотнього першопрохідця.
У 1789 році, через чотири роки після народження Б’юкенена, Джордж Вашингтон розпочав свій перший президентський термін як глава молодої держави. Того самого року на європейській арені спалахнула Велика французька революція, за якою невдовзі послідували безпрецедентні тріумфи Наполеона Бонапарта. Наша молода країна переживала період переговорів про хиткі союзи з європейськими державами, намагаючись домогтися визнання і перепочинку від безперервних ворожих дій та сутичок, що супроводжували муки її народження. Набував сили невеликий військово-морський флот, а у Вест-Пойнті було засновано заклад для підготовки майбутніх офіцерів. Укладалися й порушувалися договори з індіанцями (що ставало дедалі виразнішою американською традицією); індіанські племена вербувалися всіма сторонами як військові союзники в спробі встановити контроль над «колоніями» (однією з проблем молодого Трансильванського університету, який боровся за виживання, була потреба замінити опікунів, убитих індіанцями). Серед інших подій того часу були експедиція Льюїса і Кларка (1804), відправлена для дослідження незайнятих земель на заході, та купівля Луїзіани у Наполеона (1803). У відкритому морі британці силоміць забирали американських моряків на службу до своїх суден. Війна, що почалася 1812 року, виявилася куди значущішою подією, ніж малопомітна публікація Джозефа Б’юкенена «Філософія людської природи» (The Philosophy of Human Nature), що вийшла того самого року.
Життя Б’юкенена
Коллінз (1850) описує дитинство Б’юкенена в Теннессі як низку звичних для життя на фронтирі злигоднів і бідності. 1802 року Б’юкенен пішов до середньої школи неподалік Нашвілла, де провів п’ять місяців. Його разючі здібності дивували всіх, хто з ним стикався; і записи свідчать, що він задумав винахід для млинів, але згодом відмовився від нього, коли виявив недолік, який робив його непрактичним. 1803 року Б’юкенен повернувся до школи ще на дев’ять місяців, щоб завершити середню освіту (загалом провчившись 14 місяців). Повідомляється, що серед своїх однокласників він «здобув репутацію великого генія». У цей період він досконало опанував латину й вирізнявся своїми оригінальними творами. «Він був настільки захоплений оригінальністю в усіх своїх есе, що навіть не знижувався до того, щоб писати на будь-яку тему, про яку колись щось читав» (Collins, 1850, p. 559).
1804 року майор Вільям Едмондсон відправив Б’юкенена до Трансильванського університету в Лексингтоні. Через виснажливу програму самоосвіти, поєднану з легеневою гарячкою, юнак набув досить непоказного вигляду. Коллінз (1850) стверджує, що його вважали «простаком, доки його успіхи в математичних дослідженнях знову не зробили його помітним». Вивчаючи «Оптику» Фергюсона, він виявив помилку щодо фокусної відстані лінз. Професор, ставши на бік Фергюсона, осадив Джозефа, скориставшись своїм професійним авторитетом. Очевидно, цей інцидент спонукав Б’юкенена написати статтю з пропозицією дозволити йому роз’яснити свою позицію біля дошки. Його наставник із передбачуваною впертістю відкинув і цю пропозицію. На щастя, блискучі уми зазвичай навчаються всупереч своїм учителям, і Б’юкенен не занепав духом.
Під час різдвяних канікул Б’юкенен опублікував двадцятисторінковий памфлет із математичним доведенням, що демонструвало достатність сили тяжіння для пояснення руху небесних тіл і хибність «теорії проєкцій, приписуваної Ньютону». Хоча Б’юкенен провчився в Трансильванії лише один рік (що становило весь термін його формальної університетської освіти), згодом президент Блайт надав йому ступінь бакалавра (1808) (Collins, 1850).
У 1805 році Б’юкенен вивчав медицину під керівництвом доктора Семюела Брауна (Трансильванський університет), який ознайомив його з працями Еразма Дарвіна, Юма, Локка і Гартлі. Як ми побачимо далі, цей досвід занурення у філософію згодом виявився значно важливішим для психології, ніж здобута ним медична підготовка. Також у цей період Б’юкенен винайшов новий музичний інструмент. Він добував звуки зі скелець різного хімічного складу, що стало основою для його концепції «Музики світла». Музика світла мала виконуватися за допомогою «гармонійних кольорів», які повинні були проєктуватися у вигляді сяйва. Очевидно, ця ідея справила на Коллінза глибоке враження, адже він пише: «Винахід так і не було реалізовано, але немає сумніву, що він став би одним із найвеличніших і найвражаючих видовищ, коли-небудь побачених людським оком» (1850, p. 559). Продовжуючи дослідження в цій галузі, Б’юкенен виявив, що в його претензіях на оригінальність його випередили отець Кастель і родина Дарвінів. У будь-якому разі, робота завершилася вісімдесятисторінковим есе, яке було зачитане перед медичним товариством.
Брак грошей був вічною проблемою Б’юкенена впродовж усього життя. Щоб фінансувати подальшу медичну освіту, у 1807 році він переїхав до Порт-Гібсона, штат Міссісіпі, де відкрив приватну практику. Там він написав працю обсягом 173 сторінки, присвячену лихоманці (оригінал, імовірно, не зберігся). З цим рукописом у руках у 1808 році він вирушив до Філадельфії та представив трактат докторові Бенджаміну Рашу. Хоча Раш був вражений працею, коштів ані на публікацію книги, ані на продовження навчання Б’юкенена не знайшлося. Унаслідок цього Б’юкенен був змушений повернутися до Кентуккі (шлях у 27 днів він подолав пішки).
Знову опинившись у Трансильванському університеті, Б’юкенен із усім запалом віддався марній спробі зміцнити й остаточно заснувати медичну школу. Опікуни університету призначили Б’юкенена професором основ медицини [2]. Судячи з усього, ця посада не принесла йому задоволення. У передмові до своєї праці «Філософія людської природи» Б’юкенен пише: «Щоб у повній мірі виконувати обов’язки на цій посаді, я вважав за необхідне почати з метафізичного дослідження людської природи; з цією метою я підготував цикл відповідних лекцій. Ознайомившись із ними знову після того, як проєкт школи зазнав невдачі, я дійшов висновку, що вони містять оригінальний матеріал, який слід представити публіці. Оскільки тепер я вирішив залишити неприбуткові заняття літературою і наукою заради справ скромніших і прибутковіших, я без вагань вирішив опублікувати їх, не намагаючись перетворити на досконалішу й завершенішу систему».
У цій видавничій справі Б’юкененові допомогли друзі: тисячу примірників книги було надруковано Джоном А. Граймсом у Ричмонді, штат Кентуккі. Імовірно, до наших днів збереглося не так багато копій цього першого видання. Доклавши певних зусиль, нам вдалося виявити шістнадцять примірників, хоча не виключено, що інші зберігаються в приватних бібліотеках [3].
Згодом Б’юкенен звернув свою увагу на освіту. Він вирушив до Філадельфії, щоб вивчити систему Песталоцці під керівництвом пана Джозефа Ніфа. Повернувшись до Кентуккі, він заснував школу (1813–1814), яка проіснувала близько двох років. Навчальний заклад зазнав нападок із двох боків. По-перше, Б’юкенена звинуватили в завищенні плати за навчання. Його відповідь, опублікована в газеті Kentucky Gazette у 1813 році, звучала так: «Щодо вартості навчання, я не сумніваюся, що багатьом у Кентуккі вона видасться високою, але я не можу її знизити. Я маю отримувати бодай скромну винагороду за свою працю; і ви зрозумієте, що я прошу не більше належного, якщо замислитеся над витратами, необхідними для належного утримання такого навчального закладу [песталоцціанської семінарії]. Величезні кошти йдуть на книжки, карти, канцелярське приладдя, інструменти та матеріали для експериментального навчання загалом. При цьому мій прибуток не зростатиме пропорційно до збільшення кількості учнів. Висока платня, яку доводиться сплачувати, щоб залучити талановитих молодих людей як моїх помічників, залишає мені лише малу частку доходу». Як видно, проблеми освіти залишаються незмінними й сьогодні. Друга проблема Б’юкенена була куди серйознішою. У своїй школі він планував повністю вилучити з викладання релігію — чи то християнство, деїзм або атеїзм, — а також усяку політику. Сонн (1939) стверджує, що крах школи Б’юкенена був явно пов’язаний із нападами з боку релігійних кіл, особливо пресвітеріанського духовенства. Один із таких випадів пролунала від преподобного Джона П. Кемпбелла, який, виступаючи перед Синодом, зарахував Б’юкенена до «атеїста Гоббса і покидьків у дусі давнього епікурейства». Інший пресвітеріанин, що писав під псевдонімом Пантаенус (1813), обрушився з критикою на «в іншому малопомітну працю Б’юкенена» — «Філософію людської природи» — саме через відкриття ним школи. Пізніше, у 1826 році, освітню програму Б’юкенена було опубліковано в його праці «Практична граматика англійської мови».
Надалі інтереси Б’юкенена змістилися в бік юриспруденції. У віці 32 років Б’юкенен зайнявся юридичною практикою (судячи з усього, шляхом самоосвіти) і прочитав низку лекцій із права. Він вважав, що громадськість необхідно просвітлювати в питаннях юридичних тонкощів — можливо, з міркувань самооборони.
Протягом більшої частини розглядуваного періоду Б’юкенен також активно займався журналістикою та редакторською справою. Він настільки ґрунтовно переробив працю Макафі «Історія недавньої війни в західних землях» (History of the Late War in the Western Country), що, за його власними словами, заслуговував права вважатися повноцінним автором цієї редакції. З 1813 по 1816 рік він був партнером Роберта Джонсона у виданні газети «Kentucky Palladium». Потому настала його редакторська праця в «Light House of Harrodsburgh». Він написав безліч статей для «Kentucky Reporter» і «Kentucky Gazette». У 1819 році в Цинциннаті він заснував видання «Literary Cadet and Cheap City Advertiser». Згодом воно об’єдналося з «Western Spy», діставши назву «Western Spy and Literary Cadet», де Б’юкенен обіймав посаду редактора до 1821 року. Останні три роки свого життя він присвятив редагуванню газети «Louisville Focus».
У цих журналах і газетах Б’юкенен висловлювався на найрізноманітніші теми. Він жваво цікавився політикою як прихильник джефферсонівської демократії, друг Генрі Клея і прибічник партії «старого суду». Він написав серію статей на спільну тему «Мистецтво популярності». Одна цитата, навіть вирвана з контексту, становить інтерес, бо видається автобіографічною:
«Людина може мати видатні таланти, непідкупну чесність, бездоганну честь, а також найпалкіший патріотизм і філантропію, які вона завжди готова спрямувати на благо народу; і все ж їй може ніколи не поталанити здобути народне схвалення й прихильність, тоді як інші, наділені куди меншими чеснотами в цих відношеннях, привласнять собі довіру, громадські посади й оплески, що по праву належать їй» (Buchanan, 1820).
У 1821 і 1822 роках Б’юкенен сконструював економний паровий двигун, який застосував для приведення в дію механізмів і для пароплавства на річці Огайо. Винахід мав важливе значення завдяки своїй економічності, однак з’ясувалося, що спіральні трубки, якими він замінив котли, швидко вкривалися нальотом через домішки в річковій воді. Тому двигун був придатний до експлуатації лише за наявності джерела чистої води. Легкість і ефективність цього двигуна наштовхнули Б’юкенена на думки про можливість польотів у повітрі. У 1824 році він установив свій двигун на сухопутний екіпаж, і його «самохідний віз» проїхав вулицями Луїсвілла на очах у заінтригованих і вражених глядачів.
Доктор Льюїс Роджерс у своїй інавгураційній промові перед Медичним товариством штату Кентуккі в 1873 році згадував Б’юкенена як людину «худорлявої статури, з масивною головою і вдумливим, інтелектуальним обличчям»: «Це була людина великого й різнобічного розуму. Філософ у механіці, медицині та політиці. Його «спіральний» паровий котел — прототип вибухового трубчастого котла — і його паровий сухопутний екіпаж були одними з чудес того часу. Як політичний публіцист і редактор «Louisville Focus» він майстерно розбирав найскладніші проблеми сучасності. Брак зосередженості його дивовижного розуму не дозволив йому досягти в медицині тих самих висот, що й в інших заняттях, які поглинали його інтелектуальні сили» (Peter, 1905).
Б’юкенен одружився з Ненсі Роудс Гарт; у них народився один син — Джозеф Роудс Б’юкенен. Хлопчика виховували в суворій відповідності до педагогічної філософії батька. Коллінз (1850) зазначає, що у віці дванадцяти років син уже читав «Коментарі» Блекстоуна, попередньо опанувавши курс навчання, який охоплював граматику, географію, історію, арифметику, алгебру, геометрію, геодезію, натурфілософію, хімію, ментальну філософію, політичну економію та конституційне право. Доктор Дж. Р. Б’юкенен (син) у майбутньому стане професором Інституту медицини в Цинциннаті й одним із найвідоміших авторів і лекторів із френології та інших суміжних тем (Bakan, 1966; Buchanan, J. R., 1849; Roback, 1952).
Як завершальний коментар до життя Б’юкенена, що передує обговоренню його головної праці, наведемо цитату з нашого листування (1968) з професором Джоном Д. Райтом-молодшим із кафедри історії та політичних наук Трансильванського коледжу: «Очевидно, Джозеф Б’юкенен упродовж багатьох років зачаровував людей і продовжує це робити й донині. Кожен, хто стикається з особистістю цієї людини, не може не піддатися чарові її багатогранних талантів і численних досягнень, здійснених за відносно коротке життя (він помер у віці 44 років). Мене завжди дивувало, чому досі ніхто не написав його повномасштабної біографії; можливо, причина в тому, що необхідні матеріали — папери, листи, записи тощо — просто не збереглися. Його праця «Філософія людської природи» була вельми передовим дослідженням для 1812 року, зважаючи на той факт, що автор жив далеко від найбільших медичних центрів. Схоже, за своє життя він устиг приміряти на себе ролі винахідника, лікаря, психолога, редактора, філософа, педагога, юриста, ученого й історика» [4].
Філософія людської природи
Райлі (1907) описує Б’юкенена як «першого американського фізіологічного психолога». Щоб умістити Б’юкенена в науковий контекст його доби (Boring, 1950), слід зазначити, що багато відкриттів, важливих для фізіологічної психології, на той час іще не було зроблено. У 1811 році Белл щойно оприлюднив (у приватному порядку) своє відкриття про те, що сенсорні волокна змішаного нерва входять у спинний мозок через задній дорсальний корінець, а рухові волокна того самого нерва виходять із мозку через передній вентральний корінець. Лише 1822 року Мажанді опублікує працю на ту саму тему, не знаючи про праці Белла. У 1826 році Йоганн Мюллер виступить із теорією специфічної енергії нервових закінчень, а 1824 і 1825 року Пуркіньє опублікує свої праці з феноменології зору. Вебер ще не видав праці про дотик (1834), а акустичні дослідження Ома належали до далекого майбутнього (1843). Важливі статті Флуранса про дослідження мозку з’являться 1822 і 1823 року. Галль лише нещодавно представив публіці френологію (1800). Концепція рефлекторної дії — ідея про те, що деякі рухи можуть бути автоматичними й мимовільними, — розвивалася та обговорювалася ще від часів Декарта, а електричну природу нервового імпульсу було продемонстровано Гальвані 1780 року. Однак до вимірювання швидкості нервового імпульсу Гельмгольцем мало минути ще майже сорок років (1850). Кіннебрук був звільнений зі своєї посади в Гринвічі 1796 року, але Бессель звернувся до питання «особистого рівняння» лише 1822 року. Загалом 1812 року мислення Б’юкенена не могло спиратися на якусь «фундаментальну» психологію чи фізіологічну психологію. Психологи як окрема наукова спільнота з’являться лише ще за п’ятдесят років. Отже, звернімося до книги людини, яка вживала термін «експериментальна філософія» ще 1812 року.
Для опису поглядів Б’юкенена напрошуються такі терміни, як асоціаніст, енвайронменталіст, матеріалістичний моніст і гедоніст. На початку своєї книги Б’юкенен чітко дає зрозуміти, що надає перевагу матеріалістичному поясненню людської природи перед духовним. «Розум є органічним станом матерії на противагу незалежному духовному існуванню». Наголошуючи на вторинності, підпорядкованості й залежності психічного від фізичного, Б’юкенен майже на сімдесят років випереджає ідеї Авенаріуса. Знання Б’юкенена в галузі фізіології були чудовими для лікаря, який не практикував, того часу, і він уміло використовує їх, щоб підкріпити свій тезис про те, що «людська система являє собою цілком матеріальну машину». Він також обговорює «агентів», що впливають на тіло, висловлюючи кілька цікавих зауваг про вплив гравітації.
У четвертому розділі Б’юкенен визначає збудливість як «властивість організованої матерії або властивість, притаманну живій істоті, яка є джерелом усіх її спонтанних або власних рухів». Він намагається обґрунтувати цикл, що складається з збудливості, потім збудження (коли відбулося пробудження активності) і, нарешті, відновлення («повернення збудливості»). Цей тричастинний цикл звучить напрочуд сучасно; ще актуальнішим видається його визначення стимулу як «зміни у впливі зовнішніх агентів на життєву субстанцію, варіації в кількості або якості цього впливу». У наступному розділі він розвиває ідеї про збудження, виокремлюючи три його види: м’язове, чуттєве і сенсорне. Однак найбільший інтерес у цьому розділі становить його твердження про те, що «будь-яка дія або процес збудження викликається тим легше, чим частіше й інтенсивніше вона виконувалася». Як зазначає Верхаве (1967), це формулювання «Закону вправляння» передує працям Томаса Брауна (1778-1820), чиї «Лекції з філософії людського розуму» було опубліковано лише 1820 року.
У шостому розділі Б’юкенен із разючою ясністю обговорює органи чуття, розглядаючи відмінність між відчуттям і сприйняттям як два аспекти їхньої діяльності. «Усі дії цих органів, які ми інстинктивно або в силу звички схильні розглядати як образи зовнішніх речей або як самі зовнішні речі, і які стають для нас елементами науки та приписами мистецтва, становлять сприйняття. Інші чуттєві дії, які ми радше схильні розглядати як стани (афекти) самого органа і які не дають нам філософської інформації про зовнішній світ, а лише впливають на нас, не спричиняючи ні задоволення, ні болю, можуть бути названі відчуттями». Для ілюстрації своїх ідей про відчуття він використовує працю доктора Р. В. Дарвіна (батька Чарльза Дарвіна) про «очні спектри», опубліковану 1786 року, а також спирається на власні візуальні експерименти. Б’юкенен висуває такі ідеї: «збудження пропорційне стимулу і збудливості; воно полегшується повторенням. Коли стимули змішуються або застосовуються одночасно, вони породжують проміжний вид збудження. Будь-який процес чуттєвого збудження має тенденцію тривати після припинення дії стимулу; ця тенденція пропорційна рівню збудливості, що залишився, і силі попередньої стимуляції. Коли якийсь орган протягом певного часу перебував в одному стані збудження, будь-який інший вид діяльності, зазвичай йому притаманний, може бути викликаний одразу після цього з надзвичайною легкістю».
Восьмий розділ має назву «Про асоціації». Асоціацію визначено як «не що інше, як модифіковану або штучну єдність збудження; канал, прокладений багаторазовою стимуляцією, яким потік збудження може ковзати через сенсорій від одного органа чуття або руху до іншого». Сімдесят років по тому Вундт, безперечно, оцінив би зауваження Б’юкенена про інтроспекцію: «Людина науки й ученості, яка пов’язує свої ідеї, не вдаючись до складних слів, і вбирає свої думки в різні ідіоми; яка зміцнила свої здібності частим аналізом і порівнянням власних уявлень, — така людина здатна виявити міцний зв’язок слів та ідей. Однак це завдання непосильне для недисциплінованого юнака або неписьменного дорослого». Продовжуючи свої міркування, Б’юкенен розвиває те, що можна було б назвати теорією навчання стосовно інстинктів: «Дії, які від раннього часу незмінно супроводжують одна одну й часто повторюються, пов’язуються настільки міцно, що їхнє розділення стає неможливим». Здається, Б’юкенен передбачає ідеї Гатрі, коли стверджує: «Асоціації можна зробити швидкими й сильними; їх також можна зробити тривалими». Варто зіставити концепцію Гатрі про «забування внаслідок інтерференції» з думкою Б’юкенена про те, що людина «може розірвати асоціації з чужорідними ідеями». Можливо, Вільям Джеймс, Джон Б. Вотсон або Д. О. Хебб почули б щось знайоме в словах: «Дитинство — це особлива пора для формування асоціацій… у юності ж відсутні звички, що перешкоджають цьому».
Далі Б’юкенен виокремлює два види асоціацій (із виразним «павловським» відбитком): Колатеральні асоціації — це «одночасні або синхронно виконувані дії». Послідовні асоціації виникають, «коли одна дія передує іншій у часі… Коли дві дії збуджуються послідовно, так що процес першої ще не вщух повністю на момент початку другої, вони поєднуються за допомогою послідовної асоціації». Безперечно, Вільям Джеймс сприйняв би таке зауваження як слова однодумця: «Саме життя — це безперервний потік дій, у якому всі елементи… що не випливають безпосередньо зі стимуляції, пов’язані зі своїми попередниками й вводяться через послідовний спосіб асоціації».
Дев’ятий розділ починається з цікавого визначення розуму як «усього лише повторення сенсорної дії, яка становила невід’ємну частину попереднього сприйняття». Б’юкенен подає три види колатеральних і послідовних асоціацій, які тепер намагається застосувати до ідей. Колатеральні асоціації «утворюються природним поєднанням складових властивостей у зовнішніх речах… спричинені випадковою суміжністю речей у часі й просторі… встановлені штучно». Послідовні асоціації «утворюються послідовністю причини й наслідку… спричинені випадковою послідовністю речей… встановлені штучно». Б’юкенен звертається до Г’юма, коли заявляє: «досвід… наш єдиний провідник у всіх тих справах, у яких задіяно причинно-наслідковий зв’язок або енергії природи». Він критикує складні ідеї Локка як «довільні комбінації речей, зроблені розумом без урахування реалій природи… ті ідеї є правильними або мають бути правильними, уявлення про певні події та комбінації речей, що відбулися або можуть відбутися в звичайному ході причинності». Б’юкенен завершує розділ, пов’язуючи розвиток мови з асоціацією ідей: «Ледве здобувши ідеї в дитинстві, ми починаємо пов’язувати їх зі словами. Тут набувають чинності принципи асоціації».
У завершальних розділах книги Б’юкенен обговорює почуття, вдачу, темперамент, переконання і волю. Він застосовує до цих сфер уже розроблені ним принципи асоціації та постійно наголошує на своїй вірі в цінність заохочення раннього навчання й прийнятної поведінки. «Життєві прагнення полягають у пошуку задоволення та униканні болю». Про релігію Б’юкенен висловлюється вкрай рідко, однак в одному місці він міркує: «О, як слабке людство! Скільки захоплених смертних приймали природні коливання чуттєвого збудження за небесне натхнення!». З огляду на релігійну нетерпимість тих часів, не дивно, що Б’юкенена паплюжили як атеїста — хоча в його працях навряд чи можна знайти підтвердження цьому звинуваченню.
Цей огляд праць Б’юкенена був би неповним без згадки про його ідеї щодо освіти (Buchanan, 1821). Для цього найкраще навести пряму цитату Б’юкенена, де він виклав свої основні переконання в чотирьох пунктах: « 1. Навчання має відповідати віку та здібностям учня, щоб він міг осягати матеріал легко й досконало; 2. Необхідно дотримуватися регулярної та плавної послідовності, починаючи з простого й зрозумілого та переходячи легкими, поступовими кроками до складного й важкого; 3. У ході цього процесу нічого не слід пропускати, доки воно не буде засвоєне й опановане досконало — як заради практичної користі самого набутого знання, так і заради полегшення засвоєння інших питань, пов’язаних із ним і залежних від нього. 4. Має застосовуватися така система дисципліни та заохочення, яка викликала б велике завзяття й працелюбність у навчанні та виключала б потребу в примусі через звернення до сили або страху». Безперечно, жоден сучасний педагог не знайшов би вагомих заперечень проти цих тверджень.
Праця Б’юкенена не здобула широкого схвалення сучасників, однак її читали. Джон Адамс заявляв, що не бачить великої користі в тому, щоб переглядати в цій країні суперечку між спіритуалістами і матеріалістами. Навіщо витрачати час на суперечки про дві субстанції, якщо обидві сторони погоджуються з тим, що жодна з них нічого не знає ні про одну, ні про другу (Jefferson, 1817). Джефферсон висловився про Б’юкенена з дещо більшим ентузіазмом, ніж Адамс.
Основна критична стаття того часу про філософію Б’юкенена була написана 1813 року неким Пантеном (Pantaenus) і опублікована в журналах Evangelical Record та Western Review. Обсяг статті не дає змоги процитувати рецензію повністю, однак на сучасному книжковому ринку відгук такого їдкого характеру гарантував би книзі місце в списках бестселерів. Як приклад «об’єктивності» Пантена наведемо одну цитату: «Справді, кожна людина, не готова дійти до крайнього атеїзму, здригнеться від догм, висунутих у „Філософії людської природи“, які ведуть до вигнання всього, що нагадує про ідею Бога та загробного життя… Таке чудовиське вчення, запропоноване громадськості Кентуккі під шанованим іменем Філософії!».
1907 року Райлі присвятив Б’юкенену розділ у своїй книжці «Американська філософія». Загалом це вдумливе й об’єктивне обговорення, однак Райлі, працюючи в межах філософської парадигми, оминає деякі теми, що становлять безсумнівний інтерес для психолога. Сонне (1939) подає чудовий виклад діяльності Б’юкенена, а його бібліографія містить чимало плідних джерел додаткових матеріалів.
Підсумовуючи, можна сказати, що Б’юкенен є яскравим прикладом того, як ми, звертаючи наші історичні погляди до Європи, не помічаємо того, що відбувалося в нашій власній країні. Крім того, цікаво зазначити, що спадщина Б’юкенена збереглася для нас головно завдяки працям філософів, які не соромилися вказувати на його внесок у психологію. Можливо, розрив між філософією та психологією став надто остаточним, і настав час переглянути наявну ситуацію. Як би там не було, цілком очевидно: давно вже пора відвести докторові Джозефу Б’юкенену належне місце в історії психології, визнавши самобутність його ідей і вагомий внесок цього видатного першопрохідця.
[1] Ми вдячні п-ну С. Ф. Клейнману зі Schuylkill Book Service (Філадельфія) за те, що він звернув нашу увагу на працю Б’юкенена «Філософія людської природи» і надав її в наше розпорядження; бібліотекаркам Джудіт Феллер (Темпл) і міс Генрі (Трансильванія); професорові Джону Д. Райту-молодшому з кафедри історії та політичних наук Трансильванського коледжу, а також пані Робінсон із Пресвітеріанського історичного товариства за сприяння в пошуку й отриманні матеріалів про життя та праці Джозефа Б’юкенена.
[2] Нам не вдалося знайти записів про те, що Б’юкенен коли-небудь отримав ступінь доктора медицини (M.D.) або магістра мистецтв (A.M.), який іноді трапляється поруч із його прізвищем. Однак слід пам’ятати, що в той період освітні формальності дотримувалися менш суворо.
[3] Нам стало відомо, що «Філософія людської природи» буде перевидана видавництвом M and S Press, Inc. (Вестон, Массачусетс) протягом 1970 року.
[4] Працюючи над дослідженням біографії Б’юкенена, ми переконалися, що в історії цієї цікавої людини й досі залишається багато невикористаних ресурсів. Можливо, якийсь студент вважатиме це плідною темою для історичної дисертації (Watson, 1967).
Список використаної літератури
- BAKAN, D. «The influence of phrenology on American psychology». Journal of the History of the Behavioral Sciences, 1966, 2, 200–220.
- BORING, E. G. A history of experimental psychology. New York: Appleton-Century-Crofts, Inc., 1950.
- BUCHANAN, J. The philosophy of human nature. Richmond, Kentucky: John A. Grimes (Printer), 1812.
- BUCHANAN, J. «The art of popularity, No. 11». Western Spy and Literary Cadet, 1820.
- BUCHANAN, J. Western Spy and Literary Cadet, 1821.
- BUCHANAN, J. A practical grammar of the English language, in three parts, adapted to all capacities. Lexington, Kentucky, 1826.
- BUCHANAN, J. R. Buchanan’s Journal of Man, 1849, I, 145–156.
- COLLINS, L. Historical sketches of Kentucky. Maysville, Kentucky and Cincinnati, Ohio: Lewis Collins and J. A. and U. P. James, 1850.
- JEFFERSON, T. The writings of Thomas Jefferson. Vol. 15, 1817. Reissued by the Thomas Jefferson Memorial Association, Washington, D. C., 1903.
- PANTAENUS. «A stricture on The Philosophy of Human Nature by Joseph Buchanan». Evangelical Record and Western Review, 1813, 2, 105–116.
- PETER, R. The history of the medical department of Transylvania University. Louisville, Kentucky: John P. Morton and Co., 1905.
- RILEY, I. W. American philosophy: The early schools. New York: Russell and Russell, Inc., 1958.
- ROBACK, A. A. History of American psychology. New York: Library Publishers, 1952.
- SONNE, N. H. Liberal Kentucky: 1780–1828. New York: Columbia University Press, 1939.
- VERHAVE, T. «Contributions to the history of psychology: IV. Joseph Buchanan (1785–1829) and the Law of Exercise 1812». Psychological Reports, 1967, 20, 127–133.
- WATSON, R. I. «A note on the history of psychology as a specialization». Journal of the History of the Behavioral Sciences, 1967, 3, 192–193.
- WRIGHT, J. D., JR. Особисте листування. 26 лютого 1968 р.