Джозеф Б’юкенен — матеріалізм, або загублений Кабаніс зі США

Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen

Решту авторських статей можна прочитати тут

На цей момент ми розглянули чимало праць першого десятиліття XIX століття, ключові книги таких авторів, як Біша, Белшем, Кабаніс, Рішеран, Пінель, Альдіні, Прохаска, Снядецький, Ламарк, Роландо, Галль і Шпурцгейм. І навіть якщо деякі з цих авторів звучать незнайомо, то про всіх них принаймні є стаття у Вікіпедії, хай навіть якоюсь однією мовою. Але той автор, якого я взявся вичитувати тепер, не може похвалитися навіть такою розкішшю. Цей автор — Джозеф Б’юкенен (1785-1829). Тож перед тим як вичитувати його працю, я переклав невелику біографічну статтю під назвою «Джозеф Б’юкенен (1785-1829): піонер американської психології» (1969). Там також подано й короткий огляд його головної праці. Тому замість біографічного вступу відсилаю до прочитання цієї статті. Сама біографія Б’юкенена не надто багата на події. Тут же процитую лише кілька уривків із неї:

У 1805 році Б’юкенен вивчав медицину під керівництвом доктора Семюела Брауна (Трансильванський університет), який познайомив його з працями Еразма Дарвіна, Юма, Локка і Гартлі. 
[…] Для опису поглядів Б’юкенена напрошуються такі терміни, як асоціаніст, енвайронменталіст, матеріалістичний моніст і гедоніст. На початку своєї книги Б’юкенен чітко дає зрозуміти, що надає перевагу матеріалістичному поясненню людської природи перед духовним.
[…] Один із таких випадів пролунало від преподобного Джона П. Кемпбелла, який, виступаючи перед Синодом, зарахував Б’юкенена до «атеїста Гоббса і покидьків у дусі давнього епікурейства».

Ще варто згадати той факт, що праця Б’юкенена була відома колишньому президентові США — Джону Адамсу, який не оцінив її, вважаючи, що сама суперечка між матеріалізмом і спіритуалізмом безглузда і жодна зі сторін у ній не зможе взяти гору, але, знаючи про те, що Томас Джефферсон симпатизував матеріалістам і називав себе епікурейцем, Адамс поцікавився у свого друга з листування, чи читав той Б’юкенена. Тоді Джефферсон зізнався, що не читав, але сам факт такої уваги до праці 1817 року вартий того, щоб його було відзначено. 

Філософія людської природи (1812)

На початку того видання книжки, яке я тримаю в руках (1969 рік), подано ще одне видавниче переднє слово, що також може мати певну цінність, з огляду на те, що автор зовсім маловідомий. Та неважко помітити, що в основу цього переднього слова покладено наведену вище біографічну статтю, опубліковану того самого року. Видавець на ім’я Тома Верхейв представляє Джозефа Б’юкенена як майже забутого, але важливого ранньоамериканського мислителя. Він наполягає, що книжка цікава не лише як філософський трактат про людську природу, а й як ранній документ з історії психології. Через Ісаака Вудбриджа Райлі Б’юкенена характеризують як одного з перших, хто в США дав систематичний захист матеріалізму, а також як раннього «фізіологічного психолога». Він пов’язує відчуття, мислення, волю й характер із тілесною організацією, особливо з мозком і нервовою системою. Біографічна частина ґрунтується головно на нарисі сина Б’юкенена, Джозефа Родса Б’юкенена (який з’їхав з глузду по повній, і тягнув теми про месмеризм, телекінез і божественні сили), уміщеному в історичних матеріалах про Кентуккі. Звідти постає образ незвичайного самоучки, винахідника, медика, викладача, журналіста й політика. Б’юкенен народився 1785 року, навчався в Трансильванському університеті в Лексінгтоні, займався медициною, математикою, оптикою, механічними винаходами (навіть припускав створення літака), педагогікою за системою Песталоцці, а згодом правом і журналістикою. Верхейв наголошує, що Б’юкенен стоїть у традиції асоціативної психології. Серед головних джерел впливу названо Еразма Дарвіна, Девіда Гартлі, Девіда Юма, Джона Локка, Ісаака Ньютона та Йоганна Генріха Песталоцці. Тож очевидно, що його праця має стояти десь неподалік від праці Томаса Белшема, ще одного майже забутого матеріаліста з Британських островів.

Передмова самого Б’юкенена дуже коротка. Він пояснює, що ця книжка виросла з лекцій для медичного курсу в Трансильванському університеті. Він хотів розпочати медичне викладання з «метафізичного дослідження людської природи», бо медицина, психологія, мораль і виховання мають спиратися на розуміння устрою людини. Коли медична школа не відбулася, він вирішив видати лекції, навіть не доводячи їх до ідеально систематичної форми, і тому щиро застерігає щодо стилістичних і термінологічних вад. Так, він визнає, що іноді неточно розрізняє об’єкт, ідею та слово, як це вже ставили йому за вину Локк. Із прямо названих авторів Б’юкенен сам каже, що найбільше запозичив у Локка, Гартлі, Юма та Дарвіна. Усього в цій книжці 15 розділів і кілька додаткових міркувань. Ми розглянемо їх усі, з пильною увагою, бо цінність цієї праці для матеріалістичної традиції така ж велика, як і цінність праці Томаса Белшема. І ця праця не меншою мірою заслуговує на повноцінний переклад українською мовою.

Розділ I. Вступне міркування про природу розуму

Перший розділ книжки — уже майже філософський маніфест. Б’юкенен починає виклад із захисту індуктивного методу. Справжня філософія має виходити не з довільних гіпотез, а з повного огляду фактів, їхнього зіставлення, класифікації та поступового сходження до загальніших принципів. Він прямо протиставляє цьому «природну» схильність людей одразу стрибати до перших начал, ніби розум може інтуїцією проникнути в найскладніші глибини природи. Головне питання розділу — що таке розум. Сам Б’юкенен вважає, що філософи фактично запропонували лише дві позиції.

«Згідно з першою, людський розум є незалежною духовною субстанцією, таємничим чином пов’язаною з тілом; прихильники ж другої доводять, що розум — це лише органічний стан матерії, подібний до того, що утворює людський мозок. Остання теорія видається мені найраціональнішою, найвідповіднішою як окремим атрибутам і властивостям розуму та матерії, так і фактам, які вони в сукупності виявляють у людському організмі.
[…] Більшість людей приймає доктрину про духовність із непохитною певністю. Навіть побіжний погляд на найочевидніші властивості матерії та розуму виявляє між ними разючу несхожість. Пересічний дослідник, чіпляючись за цю поверхову відмінність, відчуваючи чималу гордість і особистий інтерес від піднесення себе до рангу духовної, нетлінної істоти, гадає, ніби він відкрив факт, що підтверджує його успадковану думку; і відтоді він тримається цього погляду з такою певністю, яка не дає йому уважно дослухатися до протилежних аргументів».

Але навіть після такого бойового початку його матеріалізм вибудовується ще відносно обережно. Б’юкенен визнає, що ми не знаємо ані матерію, ані розум безпосередньо в їхньому «субстраті». Матерію ми виводимо з відчуваних якостей — протяжності, щільності, форми; розум — із свідомості думок, почуттів і вольових актів. Тому не можна так просто сказати, що матерія самоочевидна, а дух неможливий. Але не можна й, як священники, робити з відмінності між відчуттями та думками доказ особливої духовної субстанції. І матерія, і розум відомі нам лише опосередковано. Зрештою він визнає певну частку скептицизму, ніби віддаючи данину Юму.

Але далі він швидко повертається до бойової позиції й атакує популярний довід проти матеріалізму, нібито матерія надто груба, пасивна й інертна, щоб мислити. Б’юкенен відповідає, зважаючи на здобутки фізики та хімії початку XIX століття, що матерія аж ніяк не мертва. Електрика, хімічні сили, магнетизм, рух планет, світло, теплота — усе це показує, що матеріальна природа наділена найтоншими й наймогутнішими активностями. Тож немає нічого абсурдного в думці, що за певної організації матерія здатна до відчування й мислення. Б’юкенен буквально називає ті позиції, які взявся захищати, — «системою матеріалізму», хоча через свій скептицизм він навіть готовий прийняти деякі компромісні форми гілозоїзму та одушевлення найдрібніших частинок, якщо раптом виявиться, що це буде потрібно. Головне завдання для нього полягає в тому, щоб матерія могла самостійно утворювати всі складні явища. А сама думка про те, що все залежить від організації, доводиться за допомогою драбини істот у дусі Ламарка. Уся ця ієрархія вибудувана так, що ускладнення організації відбувається напівтонами, без різких стрибків, і тіло людини не постає тут як щось цілком революційне на тлі найближчих до нас тварин. Із цього він робить висновок, що в цій драбині істот усі ми однаково матеріальні, а різниця зводиться лише до складності організації. Якби розум був чимось таким революційним і принципово іншим, то й наші фізичні відмінності від інших тварин були б більшими. Це не найсильніша аргументація, але все ж у його оригінальних формулюваннях це звучить непогано. Загалом це матеріалізм у дусі французького сенсуалізму XVIII століття, де розум цілком визнається як епіфеноменальний результат організації й не є повноцінним редукціонізмом, але близький до нього:

«Те, що в людині є щось, що по праву називають «розумом», і що в безпосередньому вияві воно відрізняється від матерії, матеріалісти не заперечують. Коли матеріаліст стверджує, що розум матеріальний, він не має на увазі, що слова «матерія» і «розум» мають стати синонімами; він лише вважає, що першооснови об’єктів, які позначають ці слова, тотожні. Його теорія постулює, що розум є органічним станом матерії; особливим поєднанням матеріальних елементів, здатним виявляти властивості інтелекту. І, безперечно, ніщо не може так разюче відрізнятися від самих елементів матерії, як особлива форма їхньої будови, пристосована до інтелектуальної діяльності. Отже, цей довід точно узгоджується з органічною теорією розуму; і подальший його розвиток дасть вагому підставу вважати її істинною.
[…] Розширюючи наші спостереження за розумом — чия наявність, безпосередня відмінність від матерії та постійний зв’язок із нею вже були відзначені, — ми побачимо, що умови цього зв’язку з певними органічними станами матерії зводяться до фактичної підлеглості та залежності. Ті самі акти й атрибути розуму, на підставі яких ми дійшли висновку про його буття, не можуть здійснюватися без супровідних дій у пов’язаній із ними органічній субстанції. Сприйняття, почуття, думка, воля ніколи не виявлялися жодним розумом без одночасного, супровідного процесу в головному мозку, в якому він перебуває; і ментальний акт у тих випадках, де можливо простежити його розвиток, а ймовірно, і в усіх інших, виявляється вторинним і похідним від акту фізичного. Отже, сам розум має бути підлеглим і залежним, а не первинним діячем, що використовує органічну матерію лише як зручне знаряддя для своїх потреб».

Найголовніший аргумент у першому розділі книги — залежність розуму від мозку. Дитина розвивається і тілесно, і розумово водночас; старість руйнує і тіло, і розум; хвороби мозку спричиняють марення, меланхолію, божевілля; тиск на мозок при травмах черепа може тимчасово «замкнути» всі розумові здібності тощо — набір аргументів цілком стандартний для того часу. Якби розум був самостійною духовною сутністю, він принаймні частково зберігав би власну діяльність за ушкодження тілесного «інструмента». Однак факти свідчать про інше. Мислення, почуття й воля зникають або спотворюються разом із мозковими процесами. І якщо розумність є лише атрибутом живого мозку, «то слід очікувати, що інша пропорція частин цього органа або найменша зміна в його внутрішній будові породжуватимуть ті найбільші відмінності в інтелектуальних силах, які ми зустрічаємо серед людей. Отже, згаданий вище факт — а саме, що різні ступені розумності, спостережувані в людей, а також у тварин, можуть бути пояснені відмінностями в будові та текстурі їхніх нервових систем, — є вельми вагомим аргументом на користь матеріалізму».

«[…] Розум, який спиритуалісти вважають нематеріальною, первісно активною й незалежною сутністю, чиї дії й становлять наші почуття, думки та волевиявлення, є водночас лише породженням мозку. Він цілком нездатний самостійно ініціювати й здійснювати ті особливі акти, які мають характеризувати його природу. З цього я роблю висновок, що такого розуму не існує».

Б’юкенен також намагається пояснити, чому розум і матерія здаються нам цілком різними. Річ у тім, що матеріальні об’єкти ми сприймаємо через зовнішні чуття, а думку — через свідомість. Але відмінність способів сприйняття ще не доводить відмінності самих субстанцій. Один і той самий мозковий процес, якби ми бачили його як фізичну подію, здавався б матеріальним; якщо ж він даний нам внутрішньо, він називається думкою. Б’юкенен не заперечує суб’єктивної відмінності, але позбавляє її магічного контексту, коли переходить до сфери онтології. І хоча Б’юкенен схиляється до матеріалізму й говорить про це прямо, відкрито висміюючи спіритуалістів і називаючи їхнє вчення цілковитим абсурдом, він усе ж запевняє, що подальша система не залежатиме від прийняття цього тезису. Навіть спіритуаліст, якщо він визнає відповідність між розумовими явищами й тілесними процесами, може прийняти наступні фізіологічні закони. Він має намір вибудувати нову матеріалістичну психологію так, щоб її фактична частина залишалася переконливою навіть для противника.

«У наш час загальновизнано, що послідовник спіритуалізму може розробляти найважливішу частину метафізики — закони, які керують нашою психічною діяльністю, — не звертаючись до питання про кінцеву будову самого інтелекту. Подібним чином і матеріаліст може досліджувати фізичні принципи та закони людської природи, не вдаючись до власних поглядів на природу розуму для доведення своїх положень. Саме такого плану я маю намір дотримуватися
[…] Мені видається цілком доведеним, що фізичні процеси — це єдине, що існує насправді. Однак ті, хто зі мною не погоджується і вважає, що за видимою сценою реальності приховується щось більше, ніж примарні тіні та уявні сутності, можуть і надалі плекати це переконання, не вступаючи зі мною в суперечність ані в одному окремому питанні, за винятком вибору слів. Те, що я стверджую щодо матерії, інтелектуально організованої, здасться їм правильним, якщо буде викладене мовою їхньої власної теорії».

Глава II. Нарис фізіології

Друга глава — це вже короткий вступ до будови людського тіла. Б’юкенен пояснює, що багато читачів недостатньо обізнані з фізіологією, а без цього подальші міркування про почуття, асоціації, волю та характер будуть просто незрозумілими або зрозумілими хибно. Загальний принцип цієї глави на диво телеологічний за своєю формою, і він буквально говорить про кінцеві причини (ще в першій главі можна було помітити, що він вірить у існування законів природи). Органи розглядаються за їхніми функціями в підтриманні «приємного існування» та продовження життя. Тобто тіло описується як система, влаштована для збереження життєвого стану, отримання збуджень, захисту від руйнування, живлення та відтворення. Центральне місце, як і раніше, посідає мозок. Його подано як орган інтелектуального життя, джерело й інструмент усього найважливішого в людині. По суті, він стверджує, що ми і є наш мозок, а все інше тіло не є суворо необхідним, щоб бути собою. Але мозок не може існувати ізольовано. Йому потрібні органи зв’язку, захист, живлення. Тому нервова система — тобто мозок, спинний мозок і нерви — пов’язує центр із тілом і зовнішнім світом.

«Мозок, однак, є органом, особливим чином призначеним для великих цілей розумного життя. У людини він слугує джерелом і знаряддям усього шляхетного й значущого. Якби фізично не було неможливо підтримувати його життєздатність і служити цілям мислення без допомоги допоміжних частин, ми, без сумніву, складалися б лише з цього органа, а все складне розмаїття членів, з яких ми нині утворені, виявилося б марним для досягнення найвищої мети нашого існування. Але закони матерії та умови людського буття перешкоджають такій простоті будови й роблять використання підлеглих частин необхідним».

Органи чуття Б’юкенен описує як головні джерела розумового збудження. Через них мозок отримує враження від зовнішнього світу. Нерви, що йдуть до інших частин тіла, забезпечують внутрішню комунікацію. Тому тіло — це не просто механічна оболонка мозку, а мережа взаємних впливів, без яких мозок просто не виживе. Скелет і м’язи розглядаються як апарати захисту й дії. Череп і хребет захищають мозок і спинний мозок; скелет підтримує м’які частини; м’язи дають змогу пересуватися, працювати руками, творити мистецтво й узагалі перетворювати світ. Тут помітна характерна для Б’юкенена настанова, що людська культура й техніка також виводяться з фізіології. Мистецтва і ремесла — це продовження роботи мозку через м’язи, нерви й органи чуття, а їхня мета полягає в тому, щоб приносити нам комфортне, приємне існування, тобто вся ця система підпорядкована сенсуалістичному, гедоністичному, або радше утилітарному висновку. Далі Б’юкенен описує функціонування травлення, дихання, кровообігу тощо, що не має такого вже великого значення, особливо з огляду на кількість розглянутих до цього моменту праць на подібну тематику. Усе це ми пропускаємо й переходимо відразу до третьої глави.

Глава III. Про природу та збереження тваринного життя

Тут Б’юкенен розвиває матеріалістичну фізіологію життя. Він відмовляється розуміти життя як надприродний принцип у дусі віталізму. Звичайна людина, бачачи лише грубі механічні властивості матерії, схильна думати, що життя надто незвичайне для матеріального пояснення. Але хімія показує, що матерія не пасивна, що вона наділена внутрішніми силами, здатна до складних комбінацій і в різних формах дає мінерали, рослини та тварин. Отже, тваринне життя — це також простий результат організації найзвичайніших матеріальних елементів. Елементи матерії не знищуються і не набувають містичних нових властивостей під час переходу від мінералу до рослини чи тварини; змінюється лише спосіб їхнього поєднання. Тому життя — це не окрема субстанція, а особлива форма складної організації. Б’юкенен запроваджує поняття organization, organic structure, vital structure. Їх досить для означення життєвого стану матерії. Звісно, організація не однакова в усіх істот. Людина, бик, собака або навіть різні органи одного тіла — мозок, м’яз, кістка, мембрана — все це має різні форми організації. Але всі живі структури мають спільні ознаки, такі як чутливість, рух, ріст, підтримання структури й розпад. Далі нам пояснюють крихкість життя через хімію. Жива речовина складається зі складних комбінацій елементів — кисню, вуглецю, азоту, водню та інших. Чим складніша рівновага хімічних спорідненостей, тим легше її порушити. Тому органічна матерія нестабільна. Найменше порушення структури може призвести до смерті задовго до того, як анатом або хімік побачить грубе ушкодження. Взагалі неважко помітити, що Б’юкенен цілком приймає теорію атомізму. І говорить про це цілком прямолінійно, хоч майже не вживає самого слова атом, замінюючи його частинками, елементами або елементарними началами:

«Сутнісні якості матерії незнищенні. Широкі дослідження в галузі хімічної філософії навчають нас, що жоден атом не може загинути або радикально змінитися у своїх основних властивостях. Лише форми, в яких матерія постає перед нашими чуттями, можуть бути зруйновані або змінені. Наше неозброєне спостереження не в змозі простежити елементи матерії в їхніх незліченних поєднаннях або навіть упевнитися в безперервності їхнього буття; на підставі їхнього зникнення чи набуття ними нового вигляду ми могли б припустити їхнє знищення або зміну; однак ретельне й точне дослідження експериментатора все ж дає змогу виявити їх незмінними, витягуючи з прихованого або незвичного стану.
[…] Отже, людський організм — це машина цілком матеріальна, що складається з великої множини елементарних частинок, наділених різними дієвими енергіями, які перебувають у безперервному виявленні».

Далі Б’юкенен перелічує зовнішні умови збереження життя. Теплота нам украй необхідна, але в надлишку навіть вона руйнує; те, що холод убиває, — теж, по суті, очевидно. І далі все будується на протиставленні крайнощів, натякаючи на те, що всі істоти цієї планети спеціально пристосовані до конкретних умов, найменше порушення яких призведе життя до загибелі. Атмосферний тиск потрібен для нормального стану тканин; але його зменшення або збільшення порушує організм. Світло впливає на рослинну й тваринну організацію, тому рослини в темряві бліднуть і слабшають, але навіть у людей видно різницю між тими, хто живе в замкненому приміщенні, і тими, хто постійно відкритий сонцю. Гравітація також включена до життєвої системи: тіло пристосоване до земного тяжіння, і різка зміна цієї умови була б руйнівною. Його аргументи при цьому звучать цілком сучасно. Наведу приклад саме з гравітацією: «Якби планета Юпітер складалася з тієї самої матерії, що й Земля, і була оточена атмосферою, людина не змогла б існувати на її поверхні. Її тяжіння, більш ніж у 14 000 разів перевищуючи те, що відчуваємо ми, укупі з пропорційно зрослим атмосферним тиском, було б достатнім, щоб миттєво зруйнувати цілісність наших організмів. Можливо, навіть саме залізо під дією такого колосального тяжіння обернулося б на рідину». Потім він переходить до внутрішніх умов. Їжа не лише дає поживні речовини, а й справляє безпосередній підтримувальний вплив на шлунок і пов’язані з ним органи. Голод убиває нас не просто тому, що вже «скінчилася матерія» для крові, а тому, що організм позбавляється постійного благотворного впливу їжі. Це своєрідне механічне вправляння, потрібне самим органам. Однак найважливіший внутрішній принцип — це кров. Вона живить тканини, підтримує життєвий стан, набуває найважливіших властивостей від повітря в легенях і розподіляється по всьому тілу.

Сам процес живлення Б’юкенен пояснює через хімію. Кров, доведена травленням і диханням майже до життєвого стану, поєднується з твердими тканинами. Потім він описує, як у дитинстві м’які тканини легко ростуть; як із віком вони тверднуть, ріст припиняється, далі слабшає живлення, потім згасає збереження і організм наближається до смерті. Розділ завершується полемікою зі спрощеним стимуляційним розумінням життя. Б’юкенен визнає, що деякі сучасні автори слушно пов’язували життя з дією зовнішніх агентів на організоване тіло, але вважає, що вони недостатньо зрозуміли специфічність кожної умови. Замість того, щоб доводити кожен параметр до оптимального значення, вони розглядають усі одразу, як некий загальний рейтинг балів для підтримання життя. Грубо кажучи, припускають, що якщо випивати по 2 літри алкоголю на день, але при цьому їсти овочі й робити ранкову зарядку, то плюс переважить мінус і шкода нейтралізується. Однак не можна замінити, наприклад, нестачу повітря надлишком їжі; або нестачу теплоти надлишком іншого подразника. Життя вимагає правильного поєднання всіх умов.

Розділ IV. Про збудливість, збудження та відновлення

Четвертий розділ вводить ключові технічні поняття всієї системи: збудливість, збудження і відновлення/оновлення збудливості. Тому Б’юкенен починає із зауваги про мову, описуючи її еволюцію від первісних часів до сучасності. Наука розвивається, з’являються нові ідеї, і стара мова виявляється недостатньою. Тому потрібні нові терміни, якими, щоправда, не можна зловживати. Тут він готує читача до власного понятійного апарату, хоча й намагається всіма силами відвернути читача від пристрасті до творення новоязу (див. німецька філософія):

«Оскільки я заявив про певні претензії на оригінальність, можна було б сподіватися, що я створю нову технічну мову. Однак у цьому відношенні я буду максимально стриманим: я не вигадуватиму жодних нових термінів і не вживатиму висловів, які не випливали б природно з самих моїх міркувань. Що ж до моєї наукової мови загалом, то головне, на що я хотів би звернути увагу читача, — це точність. Я прагнутиму вживати терміни в їхньому первісному й найбуквальнішому значенні; і я просив би читача очистити їх у своїй свідомості від тієї туманної й суперечливої мішанини смислів і подоб смислу, яку вони накопичили, проходячи крізь праці стількох авторів — природодослідників, метафізиків і моралістів».

Він обговорює слово excitability (збудливість). У фізіології його вже вживали різні автори, але часто невизначено. Б’юкенен хоче уточнити, що збудливість — це не окрема життєва субстанція і не таємничий флюїд, а стан організованої структури, завдяки якому вона здатна реагувати на стимули. Тобто це умова існування самої тканини, а не якийсь самостійний агент. Наступний термін — збудження. Це теж не якась особлива здатність, а проста механічна зміна, що виникає під дією стимулу на збудливу структуру. Коли світло діє на сітківку, виникає зорове збудження; коли мотив або враження діє на мозок, виникає сенсоріальне або розумове збудження; коли нервовий імпульс діє на м’яз, виникає м’язове збудження. Стимул не створює життя з нічого, він лише змінює стан уже збудливої структури. Тому життя не зводиться до зовнішнього поштовху, і щоб він подіяв — потрібна структура, здатна збуджуватися, і потрібен стимул, відповідний цій структурі (думки, що чимось нагадують антисенсуалізм і френологію Галля, але лише на рівні всього організму, а не тільки мозку). Далі Б’юкенен описує виснаження збудливості. Кожне збудження частково витрачає здатність органа до подальшого збудження. Після сильного навантаження м’яз утомлюється; після інтенсивного відчуття орган чуття гірше реагує; після сильного розумового напруження мозок потребує відновлення. Відновлення збудливості (Renovation) відбувається різними шляхами. Щось відновлюється через спокій, щось — через приплив крові й кисню, а щось — через симпатичний вплив інших органів. Б’юкенен наводить приклади. Якщо стиснути нерв ноги, то її рух порушується; коли тиск знімають, здатність повертається, часто з відчуттям оніміння й поколювання. Ці відчуття він пов’язує з процесом відновлення.

Кисень він вважає головним чинником відновлення збудливості через кров. При зупинці дихання організм швидко втрачає життєву здатність; а при відновленні дихання й надходженні кисню можливе оживлення навіть після уявної смерті. Він обговорює випадки повішення, утоплення, удушення вуглекислим газом, а також власні експерименти з посиленим диханням, коли кров насичується киснем і виникає відчуття поколювання. Б’юкенен також говорить про поширення збудження від однієї частини до іншої. Якщо збудження виникає в одному органі, воно може через симпатію поширитися на інші частини або на весь організм. Це важливий місток до майбутніх розділів про асоціацію. Організм для нього постає не як сума незалежних органів, а як система взаємних збуджень. Із авторів та постатей у цьому розділі трапляються Еразм Дарвін, Бенджамін Раш і Джон Гантер. Наводиться і контекст медичних суперечок про життєву силу, подразливість і збудливість, природу нервових флюїдів тощо, але в кожному такому випадку Б’юкенен намагається зняти з цих питань містичні нашарування. Та загалом можна зауважити, що він намагається майже не цитувати інших людей і не посилатися на імена сучасників чи давніх авторів. Жодних розлогих історичних алюзій тут немає.

Розділи V-VI. Різні види збудження та їхні закони

Загалом кожен орган людського тіла має особливу структуру й особливу функцію, а тому не може збуджуватися однаково. Кістка, м’яз, серце, печінка, око, вухо, шлунок — усе це різні органічні машини, і кожна потребує свого роду збудження. Тому, щоб було простіше працювати, Б’юкенен виокремлює три великі узагальнювальні класи: м’язове, чуттєве й сенсоріальне збудження. М’язове — це скорочення м’язів і всі видимі рухи тіла. Чуттєве — процеси в безпосередніх органах чуття: оці, вусі, шкірі, смаку, нюху. Сенсоріальне — процеси в мозку й спинному мозку, тобто те, що старі метафізики назвали б «умом». Далі він навіть формулює загальні закони збудження.

• Перший закон: кількість або енергія збудження пропорційна стану збудливості органа і силі діючого стимулу. Вранці після сну органи діють бадьоро, бо збудливість відновлена; увечері після денного навантаження ті самі стимули дають слабший ефект. Чашка кави, келих вина, добра новина або приємне заняття можуть тимчасово посилити загальний тонус. Для ока він наводить дослід із віконною рамою та подальшим поглядом на білу стіну: частини сітківки, сильніше втомлені світлом, потім дають слабшу дію, а менш утомлені — сильнішу. На цьому прикладі він показує зв’язок між стимулом, виснаженням і залишковим образом.
• Другий закон: усяка дія стає легшою при частому й сильному повторенні. Це центральний пункт його психології. На ньому, каже Б’юкенен, тримається вся тканина людського характеру, звичок, навичок, ремесел і мистецтв. Перша дія зазвичай невиразна, груба, супроводжується сильним почуттям і увагою; повторення робить її точною, легкою, менш болісною і більш керованою. На прикладі тютюну: спершу він викликає нудоту, блювання, навіть небезпечні ефекти, але повторення перебудовує органічну реакцію так, що шкідлива речовина стає звичним стимулом, без якого людина навіть слабне.
• Третій закон: відновлення виснаженої збудливості залежить від сили відновних процесів, але не може накопичуватися понад здорову міру. Тут Б’юкенен сперечається з медичною теорією «накопичення збудливості». Він стверджує, що якщо м’яз, сітківка або мозок відпочивають, вони просто повертаються до норми, але не стають безмежно збудливішими. Скільки б людина не спала, вона не прокинеться з більшою силою, ніж після достатнього нормального сну. У Джона Гантера, за описом Б’юкенена, одного разу пульс було зупинено на три чверті години, а дихання — на частину цього часу, але за цим не настало якогось чудовиського «накопиченого» збудження.

Далі він докладно розбирає м’язове збудження. М’язове скорочення — це зміна органічної структури м’язового волокна, що супроводжується зближенням частинок і ущільненням речовини. Як саме органічна зміна дає механічну силу скорочення, Б’юкенен не береться пояснити до кінця. Тут він міркує в дусі емпіризму. Ми не знаємо прихованих енергій матерії безпосередньо, ми знаємо лише сталі зв’язки явищ. Не слід дивуватися м’язовому скороченню більше, ніж зв’язку тепла зі світлом або удару одного більярдного кулі з рухом іншого. Сила м’язів, за Б’юкененом, величезна. М’яз вагою в кілька фунтів може розвивати силу, достатню для підняття тисяч фунтів. Далі Б’юкенен розрізняє джерела м’язового збудження. Одні м’язи збуджуються прямими фізичними стимулами: серце — кров’ю, кишечник — їжею тощо. Інші, особливо скелетні м’язи, дістають збудження через нервову систему, асоціацію та волю. Але навіть серце й шлунок не ізольовані від мозку, адже ідеї та почуття можуть впливати на їхню роботу. Тут він знову сперечається з Гантером щодо деталей механізму збудження. 

Шоста глава переносить аналіз із м’язів на органи чуття і мозок. Б’юкенен каже, що органи чуття відрізняються між собою ще сильніше, ніж м’язи. У них зазвичай є дві частини — це безпосередня нервова тканина, де відбувається власне чуттєве збудження, і допоміжний апарат, який підводить стимул. В оці безпосередній орган зору — це сітківка, а решта частин ока лише спрямовують світло й захищають апарат. В вусі все аналогічно: там є власне нервовий орган слуху і зовнішньо-механічний апарат. Смак, нюх і дотик улаштовані простіше, але теж мають свої особливі стимули. Він критикує звичну класифікацію п’яти чуттів. На його думку, науково точніше або звести їх до чотирьох, або розширити до шести. Зір, слух і дотик безсумнівно різні. Смак, нюх і почуття/загальна чутливість мають між собою подібність, але можуть розглядатися і як окремі чуття. Особливо важлива його категорія feeling — почуття, або загальна чутливість, розсіяна по всьому тілу. Це не просто «дотик» як сприйняття форми й тиску, а здатність організму відчувати тепло, холод, біль, хімічне подразнення, внутрішні відчуття. Далі він дає функціональну характеристику чуттів. Зір — головне і найвитонченіше чуття; воно дає майже всі ідеї, з яких будуються наука, філософія та уява. Слух працює зі звуками, дає уявлення про число, величину й тривалість, стає особливо важливим через мову та музику. Дотик повідомляє про механічні й математичні властивості тіл, але, за Б’юкененом, він повільніший, грубіший і неточніший за зір. Він відкидає фізіологічну думку, ніби інтелектуальна перевага тварин залежить від досконалості дотику. Тут, вважає він, змішали дотик із загальною чутливістю (пор. критику системи Кондильяка з боку Галля). Смак і нюх дають мало філософського матеріалу, але важливі для особистого життя і для науки про людину. Ну а загальна чутливість тіла — головне джерело задоволень і страждань, тобто фактично головний канал щастя й нещастя. 

Після цього він вводить фундаментальне розрізнення між perception (сприйняттям) і sensation (відчуттям). Сприйняття — це такі дії органів чуття, які ми приймаємо за образи зовнішніх речей або за самі зовнішні речі; вони стають елементами науки й мистецтва. Відчуття — це такі дії, які ми радше сприймаємо як стан самого органа і які безпосередньо приємні або болісні. Зір, слух і дотик переважно дають perceptions (сприйняття); смак, нюх і загальна чутливість — sensations (відчуття). Але межа не є абсолютно різкою. Кольори й звуки самі по собі не завжди є ані знанням про зовнішній світ, ані задоволеннями/стражданнями. Б’юкенен усе ж відносить їх до сприйнять, залишаючи за sensation насамперед приємне й болісне. 

Далі він обговорює активний характер чуттєвого органа. Тут з’являються «винахідливі Дарвіни», під якими він має на увазі насамперед Еразма Дарвіна і, ймовірно, Роберта Дарвіна. Б’юкенен каже, що Дарвіни наводили досліди й доводи на користь того, що орган чуття у сприйнятті не пасивний, а діє. Сам він додає дослід із хронічним сонячним спектром: коли він необережно надто довго дивився на сонце, у нього лишився стійкий залишковий образ. Під час руху цього спектра по намальованій лінії лінія здається викривленою, ніби скорочення в сітківці тягне сусідні частини до центра. Подібний хронічний спектр, каже він, спостерігав і доктор Рід. Звідси висновок, що в чуттєвому збудженні сітківки, а ймовірно й інших органів, є щось на кшталт фіброзного скорочення.

«Коротко дослідивши природу чуттєвого збудження до цього моменту, тепер належить вивести ті загальні принципи, якими воно керується. При цьому я обмежуся головно органом зору, на якому експерименти проводяться й розуміються найліпше. Мистецтво зору, або ментальна звичка визначати відстань, величину й форму за відтінками кольору та розходженням променів, було дотепно досліджене єпископом Берклі у його теорії зору. Внутрішню природу зорового збудження з не меншим успіхом проаналізував доктор Дарвін із Шрусбері; і з його праці про очні спектри, опублікованої у «Філософських працях» Лондонського королівського товариства, я запозичую описи експериментів, що демонструють подальші закони чуттєвого збудження».

Далі він формулює закони чуттєвого збудження (не плутати із загальними законами).

• Перший закон повторює загальний: дія залежить від сили стимулу й стану збудливості. На прикладі зору він описує, чому в темряві ми погано бачимо через нестачу стимулу, а на яскравому сонці — теж погано, але вже через надмір. Райдужка регулює кількість світла, але не завжди справляється з цим. Якщо вийти з темної кімнати на сліпучий сніжний день, зір буде болісно засліплений; якщо потім повернутися в темряву, сітківка виявиться надто виснаженою для слабкого світла.
• Другий закон: якщо різні стимули поєднуються, вони дають проміжне збудження. У зорі це змішування кольорів, коли червоний і жовтий дають оранжевий, жовтий і синій дають зелений тощо. Він переказує дослід Роберта Дарвіна з колом, розфарбованим кольорами спектра. За швидкого обертання окремі кольори зливаються в один проміжний. Аналогічно у смаку суміш оцту й цукру дає не просто солодке й кисле, а проміжний смак; у слуху близькі тони можуть частково зливатися.
• Третій закон: усяке чуттєве збудження має тенденцію тривати після усунення стимулу. Палаючий вуглик, швидко обертаний у темряві, здається вогненним колом. Світло свічки або призахідного сонця залишає залишкові образи. Біль від опіку чи ошпарення триває після припинення зовнішньої дії. Смак ліків може зберігатися годинами. Чим менша ділянка органа, що зазнала сильного впливу, тим легше дія може стати тривалою. Тут Б’юкенен знову згадує Р. Дарвіна, який дивився на полуденне сонце й зберігав його спектр два дні, та свій власний хронічний спектр.
• Четвертий закон: якщо орган певний час був збуджений одним видом дії, інший вид дії стає після цього легшим, а іноді починається сам собою. Це він показує на протилежних кольорах. Після червоного виникає зелений спектр, після оранжевого — синій, після жовтого — фіолетовий. Б’юкенен називає це libration of excitement — коливанням, або лібрацією збудження. Медичною мовою звідси виводиться правило чергування стимулів: коли шлунок виснажив здатність відповідати на один лік, інший може знову викликати дію.

Дуже важливий його перехід до мозку. Він прямо каже, що коли в цій книжці трапляється слово mind, воно означає збудливу структуру мозку. Усе сенсоріальне збудження є похідним і первісно походить від органів чуття. Дія органа не залишається в ньому, а проходить по нерву до мозку й там повторюється. Кожному органу й кожній частині органа відповідає певна частина мозку (пор. Галль, з яким сам Б’юкенен не був знайомий). На дослідах із кольорами та двома очима він намагається показати, що одна й та сама частина сенсоріуму не може водночас здійснювати дві різні дії: якщо різні кольорові дії збігаються в загальному нервовому шляху, вони або чергуються, або зливаються в проміжне. Після цього він виводить теорію ідей і почуттів. Ідея — це повторення сенсоріальної частини сприйняття без відповідної дії зовнішнього органа. Sentiment/почуття — це повторення сенсоріальної частини відчуття. Безпосередні сприйняття й відчуття сильніші, ясніші й стійкіші, ніж ідеї, бо вони безпосередньо підтримуються зовнішнім стимулом. Ідея ж здається внутрішньою і залежною від нас, бо ми можемо її викликати, носити з собою, змінювати. Первісне сприйняття й відчуття здаються чимось зовнішнім, бо ми не можемо довільно пересунути або знищити його об’єкт. Із цієї різниці й постає, за Б’юкененом, хибне метафізичне протиставлення матерії та розуму. Люди приймають різницю обставин виникнення за різницю сутностей.

«Довгий час вважалося, що кольори мають зовнішнє існування. Нині ж загальновизнано, що вони являють собою лише діяльність органа, і з цієї причини їх помилково називають відчуттями. Насправді вони є породженнями сітківки тією самою мірою, що й сприйняття загалом, у структурі яких вони виявляються. Ці разючі зовнішні відмінності між нашими сприйняттями та ідеями слугують джерелом поширеної помилки щодо різниці між властивостями матерії та атрибутами розуму. Наше знання про перші помилково розглядається як таке, що складається виключно зі сприйнять, а наше усвідомлення других — як таке, що складається лише з почуттів та ідей; унаслідок цього ці зовнішні відмінності між ними приймаються за сутнісні».

Якщо якийсь орган чуття відсутній від народження, відповідні ідеї ніколи не з’являться. Якщо ж орган знищено після того, як мозок уже навчився повторювати його дії, запас ідей зберігається, але поступово тьмяніє, якщо його не освіжати новими враженнями. У цьому контексті Б’юкенен несподівано згадує Гомера і Мільтона. У їхніх сценах, каже він, є сліпуча повнота світла, що, можливо, пов’язана з довгою перервою в зоровому збудженні.

Розділ VII. Єдність збудження і звичайні стимули життя

Сьома глава вводить принцип unity of excitement — єдності збудження. Ідеться про те, що дії різних органів не ізольовані. Збудження одного органа прагне поширюватися на інші й посилювати загальний тонус системи. Б’юкенен одразу відмежовує свою позицію від браунівської теорії життя шотландського лікаря Джона Брауна. На думку Б’юкенена, той помилявся, коли вважав збудливість однаковою в усіх частинах тіла й однаково уражуваною будь-яким локальним стимулом. Він їдко зауважує, що важко знайти думку, більш суперечну почуттю й розумові, якщо не рахувати «святих таїнств» деяких богословських систем. Власна позиція Б’юкенена тонша: збудлива структура не єдина за природою, але безперервна, як тканина. Усе тіло органічно пов’язане, а нервова система тут — головний посередник. Мозок постає як «великий емпорій збудливості», центральний пункт усіх складних рухів. Тому всяке збудження має тенденцію поширюватися по системі. Взаємне підтримання й посилення одночасних дій і є єдністю збудження. Він знову використовує досліди із зором. Якщо дивитися на синій квадрат на жовтому тлі, залишкові спектри виявляються яскравішими й зміненими, бо збудження центральної та навколишньої частин сітківки ніби взаємно поширюється. Тут він сперечається з Р. Дарвіном, який пояснював такі ефекти потраплянням стороннього світла. Б’юкенен вважає, що це не розсіяне світло, а поширення самого процесу збудження по сітківці.

Далі він описує природні напрями поширення. Будь-яка дія органа чуття йде по нерву до мозку й там повторюється. Будь-яка чутлива частина тіла, якщо її нерв не перерізано й не стиснуто, повідомляє свою дію сенсоріуму. Навпаки, сильне збудження мозку може йти вниз по нервах до м’язів. Поширення не є хаотичним. Зорове збудження само по собі не може просто перейти в слухове й викликати ідею звуку. Для цього потрібен або відповідний зовнішній стимул, або встановлена асоціація. Тут Б’юкенен прокладає міст до наступного розділу: єдність збудження дає загальний тонус і тенденцію до поширення, але вже асоціація створює стійкі канали переходу від однієї дії до іншої. Серед прикладів, що це ілюструють, найяскравіша аналогія з пороховими доріжками.

«Уявімо, що по підлозі розсипано доріжку пороху, яка розходиться на безліч гілок, подібно до нервової системи; і нехай кожна гілка закінчується якимось легкозаймистим матеріалом — бавовною, спиртом, трутом або губкою, які репрезентуватимуть м’язи й органи чуття. Кисень у навколишньому повітрі уособлюватиме звичайні подразники, що щодня діють на нас. Усе це пристосування можна порівняти з людським організмом, що спочиває на пуховій перині в час світанку. Життєдайне повітря, торкаючись горючих речовин, не запалює їх; так само й звичайні стимули, діючи на дрімотну систему, не викликають звичного збудження. Але варто піднести полум’я свічки до шматочка труту, як той спалахує й запалює пороховий слід; полум’я стрімко біжить по ньому до самого центру, звідки миттєво передається по решті відгалужень до всіх горючих матеріалів, і ось — увесь апарат охоплено вогнем. Так само, варто лише підняти віконну завісу, дозволяючи сонячному променю торкнутися повік сплячого, як його сітківка приходить у збудження. Імпульс швидко передається по зоровому нерву, пробуджує весь сенсоріум і звідти, через симпатію та асоціацію, відбивається в кожному органі всієї системи. Вухо починає розрізняти вібрації, які досі залишалися марними; дотик розпізнає торкання постелі; локомоторні м’язи скидають ковдру, випростують тіло, і людина крокує вперед у повному розквіті життєвого збудження».

Друга половина глави — це огляд звичайних стимулів життя. Перший і найголовніший — світло. Через око входить більшість сприйнять та ідей, а світло первісно збуджує цей потік. Другий стимул — caloric, теплород, або теплота. Б’юкенен не вважає, що тепло діє просто своєю кількістю. Стимулом є зміна кількості теплоти: приплив дає відчуття жару, відплив дає відчуття холоду. Третій стимул — звук. Світ постійно породжує найрізноманітніші звуки — вітер, вода, дощ, комахи, тварини, людський голос, механічна праця, музика. Ми помічаємо лише гучні, дивні або значущі звуки, але непомічені звуки теж діють на систему. Увага охоплює лише малу частину збуджень; непомічене не означає неіснуюче. Четверта група — механічні стимули дотику й загальної чутливості. Тут і вага тіла, і контакт із поверхнями, і рухи, і реміснича праця, одяг, повітря, вологість. Він зауважує, що різні тканини по-різному стимулюють шкіру. Так, льон м’якший за бавовну, а бавовна м’якша за фланель; помічено, що свіжовипраний одяг діє сильніше, ніж ношений. П’ята група — запахи. Зазвичай вони слабкі, але сильні запахи, як-от аміак, можуть швидко вивести людину з непритомності. Шоста й найважливіша внутрішня група — їжа, кров і секрети. Шлунок, каже Б’юкенен, — головне джерело сильного й дієвого відчуття; від нього залежить загальний тон наших почуттів, «духів» і навіть переважні риси характеру. Тут подано майже фізіологію темпераменту через травлення. Кров і секрети діють головно через розтягнення. Кров розтягує серце й артерії, збуджуючи їх до скорочення та підтримуючи циркуляцію. Допускається також можливість, що кров і секрети стимулюють чутливість усіх частин тіла.

Розділ VIII. Про асоціацію

Восьма глава — ключова для всієї книги. Б’юкенен визначає асоціацію як штучно встановлений зв’язок між різними порціями збудження. «Штучно» тут означає не довільно, а набутно, тобто зв’язок виникає не з самої природи речей, а через досвід, повторення, спільне або послідовне збудження. Тут же він одразу уточнює термін. Не можна говорити, що причина і наслідок «асоційовані», бо вони пов’язані природно. Не можна говорити, що дія органа чуття і відповідна дія мозку «асоційовані», бо це природний нервовий зв’язок. Не можна також називати асоціацією випадковий і мимолітний збіг. Асоціація виникає тоді, коли дві дії часто збуджуються разом або одна за одною, і зрештою одна починає викликати іншу. По суті, це умовний рефлекс, звичка. І приклади тут доволі прості. Ми часто бачимо коня і чуємо його іржання одночасно; потім один звук іржання викликає в нас зорову ідею коня. Дитина вчиться заплющувати око, коли до неї наближається небезпечний предмет; потім сама зорова картина об’єкта, що наближається, викликає скорочення кругового м’яза ока, навіть якщо людина волею хотіла б не моргати. Б’юкенен наполягає на матеріальному посередникові асоціації. Зорова дія не може містично викликати скорочення м’яза; вона має пройти нервовим шляхом, від сітківки по зоровому нерву до мозку, а потім іншим нервовим шляхом до м’яза. 

«Якби подібного зв’язку не існувало, враження, отримане моєю сітківкою, не могло б викликати змикання ока;
з тим самим успіхом воно могло б привести в рух повіки якогось китайського мандарина».

Механізм асоціації він пояснює так. Коли зображення коня діє на око, а іржання — на вухо, зорове й слухове збудження одночасно проходять у відповідні відділи мозку. Їхня спільна дія збуджує проміжну мозкову ділянку. За повторення вся ланка набуває легкості відтворення. Згодом слухове збудження саме проходить до мозку, збуджує проміжну ділянку, а та — зоровий відділ, і виникає ідея коня. Асоціація, отже, є «штучною єдністю збудження», каналом, протоптаним повторенням. Це не останній, не первинний принцип, а результат двох загальніших властивостей. По-перше, тенденції збудження поширюватися, і по-друге — здатності дії ставати легшою від повторення. У цьому пункті Б’юкенен дуже близький до асоціаністської лінії Гартлі, хоча в самій главі Гартлі прямо не цитовано. Але відмінність Б’юкенена в тому, що він грубіший і фізіологічніший. У Гартлі вже були зсуви в цьому напрямі, але загалом у нього, як і в Локка та Юма, асоціація ще часто постає як зв’язок ідей у свідомості; у Б’юкенена це вже канал збудження в нервовій системі. 

Зазвичай асоціації проходять через сенсоріум, тобто через мозок. Але він допускає й винятки. Якщо нерви різних м’язів і чутливих волокон з’єднуються до входу в мозок, деякі асоціації можуть установлюватися периферійно. Він наводить приклад м’язів пальців. Згиначі часто діють синхронно під час стискання руки, і їхній зв’язок може підтримуватися спільним нервовим стовбуром. Тут згадується випадок доктора С. Брауна: в однієї жінки чутливість руки була зруйнована, але скоротливість м’язів зберігалася. Вона могла тримати предмет вольовим зусиллям, але щойно увага відволікалася, пальці розслаблялися і предмет падав. Б’юкенен пояснює це тим, що зазвичай утримання підтримується асоціацією м’язової дії з відчуттям предмета в руці, але коли чутливість зникла, то асоціація перестала діяти. Він особливо підкреслює швидкість і силу асоціацій. Око заплющується швидше, ніж устигає втрутитися міркування. При переляку м’язи миттєво кидаються в дію. Слово викликає пов’язану ідею з такою швидкістю, що увага не встигає простежити процес. Освічена людина може іноді роз’єднати слово й ідею, якщо звикла аналізувати, але дитина й неписьменний дорослий зазвичай не можуть. Вони мислять через слова і не вміють зупинити цей механізм. Особливо сильні асоціації, встановлені рано, часто й незмінно. Ідеї відстані, величини та форми пов’язані з відтінками світла, рухами очей і зоровим досвідом так рано і так постійно, що здаються частиною самого сприйняття. Геометрична фігура, отримана через око, забарвлена видимістю і кольором, а отримана через дотик — твердістю. Повністю очистити її від цих чуттєвих слідів неможливо. Так само важко роз’єднати рухи безіменного пальця і мізинця, бо вони довго діяли разом. 

Чинниками сили асоціації є енергія первісного збудження, частота повторення без домішок і ранній вік формування. У навчанні мовлення, співу чи ремесла успіх залежить від уваги, інтересу й повторення. Якщо втручаються сторонні ідеї та розривають ланцюг, потрібно більше повторень. Тому механічне мистецтво спершу є грубим і невдалим, але завдяки повторенню рухи м’язів поєднуються зі сприйняттями та ідеями, і новачок стає майстром. Аналізуючи роль віку, особливо важливим постає дитинство. У дитини збудлива структура рухлива, звички ще не закріпилися, дії поки що розрізнені, тож нові зв’язки легко нав’язати. У дорослого майже кожна дія вже вплетена в старі асоціації, і нову дисципліну доводиться запроваджувати всупереч опору попередньої. Тому дорослому важче навчатися нових мистецтв. Але Б’юкенен уточнює, що старий фахівець у своїй галузі може засвоювати нове швидше за підлітка, бо нові елементи лише додаються до вже готової системи зв’язків. 

Далі він говорить про межі асоціації. Звісно, вона може пов’язувати майже всі види м’язової, чуттєвої та мозкової дії. Але органи чуття не цілком їй підпорядковані. Тому асоціація може йти від чуттєвої дії до ідеї або м’яза, але не може довільно викликати саму чуттєву дію без стимулу. Інакше кажучи, ідея світла не змушує сітківку бачити світло. Артерії та кишківник також мають обмеження. Їхні дії мають власні стимули й лише частково пов’язуються з іншими процесами. Тут він критикує Дарвіна. Різні ефекти асоціації, на його думку, дають єдину реальну основу для «фантастичних і невизначених» уявлень Дарвіна про чотири сенсорні здатності. Щоб зрозуміти, що саме тут мається на увазі, бажано, звісно, прочитати працю самого Дарвіна. Такі претензії не зовсім ясні. Б’юкенен вважає, що те, що Дарвін розносить по окремих «здатностях», краще пояснюється єдністю збудження, асоціацією та волею. Згодом асоціації розпадаються на collateral і consecutive — одночасні і послідовні.

Collateral associations утворюються, наприклад, у мові. Письмовий знак слова, його звук, смисловий sentiment і рухи голосових органів пов’язані в один пучок. Будь-який елемент прагне викликати всі інші. Хоча сила напрямів різна, і звук імені коня легше викликає образ коня, ніж образ коня викликає точне слово. Тому в старості, під час хвороби або під тиском на мозок людина часто втрачає здатність добрати слово до ідеї, але зберігає здатність розуміти слово, коли чує його. Рух від ідеї до знака слабший, ніж від знака до ідеї; тому перший порушується раніше.

Consecutive associations виникають тоді, коли одна дія слідує за іншою, причому друга починається до повного зникнення першої. Так улаштовано багато ритмів життя. Після акту дихання нестача кисню спричиняє неприємне відчуття, воно запускає вдих, потім видих, і так триває все життя. Під час вивчення абетки — зоровий образ літери, її звук і рухи вимови пов’язуються collateral, а самі літери в ряду — consecutive. Б’юкенен відкидає ретроградну асоціацію, бо друге ланцюжкове звено само по собі не викликає попереднє. Ми не можемо без спеціального тренування повторити абетку назад. Коли здається, ніби зворотна асоціація існує, це, ймовірно, патологічна або особлива стимуляція, а не власне асоціативний закон. Наприкінці він ілюструє все це навчанням грі на фортепіано. Дівчина спершу пов’язує нотні знаки з їхніми назвами та вимовою; потім додає тривалість, тон, відповідну клавішу й рухи пальців. Спочатку виконання повільне й недосконале, але повторення пов’язує зорові, слухові та м’язові елементи. Поступово послідовні групи дій поєднуються, і вона вже грає без нотної книжки. 

Розділ IX. Про ідеї, їхні асоціації та абстракції

Наступний розділ починається з уточнення терміна conception — «концепція», «уявлення», «мисленнєве схоплення». Б’юкенен уживає його дуже широко: майже для всіх інтелектуальних дій, особливо для ідей і почуттів. Він визнає, що в суворіших систематичних авторів цей термін має вужче значення, але для його «елементарного трактату» цього досить. Далі він розширює поняття association. У попередньому розділі асоціація означала штучно встановлений зв’язок між діями, які за природою різні. Тепер він вводить також natural associations — природні асоціації. Наприклад, колір коня та його видима форма пов’язані природно, бо ми не можемо сприйняти їх окремо; а зв’язок між конем і його іменем уже штучний, створений навчанням. Він зберігає також розрізнення collateral і consecutive associations, тобто одночасних і послідовних асоціацій. Далі він обговорює природу ідеї. Б’юкенен згадує думку, ніби давні метафізики вважали ідеї самостійними існуваннями, які переходять від предметів у розум. Сам він не береться докладно говорити про давніх через брак спеціальної вченості: 

«Однак я вважаю себе вправі стверджувати, що це саме міркування вельми несправедливо приписується Локкові та його послідовникам представниками пізнішої й популярнішої школи. Твори цього великого мужа, який заслуговує в цій науці того самого рангу, який Ньютон посідає в математиці та натуральній філософії, справді не містять явних суджень із цього питання, оскільки він ніколи не обговорював його безпосередньо».

Локк, за Б’юкененом, був справжнім експерименталістом, і тому він фіксував існування ідей, досліджував їхні очевидні властивості й не займався порожньою спекуляцією про їхню внутрішню природу. Власна позиція Б’юкенена проста й фізіологічна. Ідея — це повторення сенсоріальної дії, яка раніше становила частину сприйняття. Тобто коли ми бачимо предмет, виникає чуттєва дія органа і мозкова дія; коли потім згадуємо предмет, повторюється головно мозкова частина цієї колишньої дії. Далі йде важливий скептичний блок. Наші ідеї, якщо розглядати їх як представників зовнішніх речей, дуже недосконалі, і вони не схожі на ті зовнішні сили, які їх викликають. Мозкове збудження не може бути подібним до хімічних, механічних чи інших реальних енергій матерії. Тому ідеї не дають нам прямого знання сутності зовнішніх речей. Тут Б’юкенен близький до Юма і каже, що ми не бачимо саму причинну силу, а натомість знаємо лише порядок досвіду. Але раптом Б’юкенен робить виняток для математики. Математичні ідеї, на його думку, справді збігаються зі своїми об’єктами. Ідея числа три здійснюється трьома різними точками мозкової дії; ідея трикутника — трикутною лінією збудження; ідея геометричного тіла — збудженням певної об’ємної ділянки мозку; ідея руху — реальним рухом дії у відповідній ділянці. Подекуди це може нагадувати навіть якийсь далекий аналог позиції Канта щодо вроджених структур розуму, хоча це, безперечно, зовсім не так, і математика все ж зумовлена досвідом. Ось приклад:

«Наші математичні ідеї, по суті, подібно до скелета в людському організмі, утворюють інтелектуальний каркас, який пронизує й підтримує всю будівлю людського знання».

Особливо цікаве його пояснення ідеї геометричної твердості, або об’ємності. Б’юкенен вважає, що ми не сприймаємо об’єм прямо якимось одним чуттям. Зір і дотик дають передусім поверхні, протяжність, форму, рух. А об’ємність формується через ранні асоціації між рухами тіла, м’язовими відчуттями, зоровими й дотиковими сприйняттями. Немовля рухається, торкається предметів, бачить їх, відчуває опір, і на цій основі мозок будує уявлення тривимірного простору (пор. Кондильяк і ідеологи). 

Після цього Б’юкенен класифікує асоціації ідей. По-перше, є природні одночасні асоціації властивостей одного об’єкта: колір, форма, щільність, вага, смак. Так ми сприймаємо шматок цукру як білий, твердий і солодкий; ці властивості стають пов’язаними в єдиному комплексі. По-друге, є одночасні асоціації предметів, сусідніх у часі й просторі, як-от меблі в кімнаті, будинки в селі, елементи пейзажу. Вони не пов’язані сутнісно, але ми сприймаємо їх разом, і тому вони поєднуються в пам’яті. По-третє, є асоціації між даними різних чуттів, як-от той самий вигляд коня і звук його іржання; або ж білизна цукру та його солодкість. Послідовні асоціації виникають із порядку подій. Природа перебуває в постійному русі, причина породжує наслідок, один стан змінює інший: «Театр природи, в якому ми перебуваємо, являє собою не застиглу сцену, а картину, що перебуває в безперервному русі в силу власних енергій і згідно з установленими законами причинності. Об’єкти, що нас оточують, щомиті постають у новому світлі». Наші сприйняття повторюють цей порядок, і тому ідеї теж пов’язуються послідовно. І тут Б’юкенен прямо посилається на Юма, кажучи, що досвід є нашим єдиним провідником у справах причинності. Ми не осягаємо прихованої сили причини, але асоціація поєднує в умі ідею причини з ідеєю наслідку. Саме з цього переходу думки від причини до наслідку, супроводжуваного відчуттям внутрішнього «зусилля» або «примусовості», народжується наша слабка ідея сили або влади, зокрема й сили в сенсі законів природи. Б’юкенен інтерпретує Юма через матеріалізм, бо для Юма причинність — це звичка очікування, а для Б’юкенена це вже асоціативна доріжка збудження в сенсоріумі. Досвід, каже він, майже цілком складається з таких асоціацій причини й наслідку. Майже всі мистецтва й науки, крім математики, ґрунтуються на причинності й тому залежать від асоціації.

Далі він вводить extemporary association — тимчасову, миттєву асоціацію за подібністю. Коли ми бачимо портрет знайомого, частина зорового збудження збігається з тим, що виникало при вигляді самої людини, і ця частина викликає весь комплекс ідеї. Коли ми бачимо подію, схожу на попередню, подібність викликає спогад про минулий випадок і допомагає передбачити наслідки. Так працює досвід державного діяча, військового, художника, ремісника, філософа. Але цей самий механізм пояснює і забобон. Ляклива людина в темному місці згадує розповіді про духів, домовиків, чудовиськ, привидів, і тому її увага вже налаштована на страшні об’єкти; будь-який невиразний силует миттєво асоціюється з готовим образом і добудовується уявою. Так з’являється віра в привидів. 

Потім він переходить до уваги, яка має дві основи. Перша — центральне положення ідеї у відповідному сенсоріальному відділі. У зорі це видно особливо ясно. Лише центр сітківки дає виразне сприйняття, і тому ми повертаємо око так, щоб предмет опинився в центрі зору. Аналогічний «центр уваги» Б’юкенен припускає і в мозкових відділах інших чуттів. Друга основа уваги — зв’язок головної ідеї з одночасними ідеями та відчуваннями в інших відділах сенсоріуму. Коли одна ідея стає переважною, вона викликає пов’язані з нею зорові, слухові, моторні й емоційні елементи; так уся розумова система концентрується на одному предметі. Після цього Б’юкенен робить принципово гедоністичний висновок: 

«Найсильніше почуття, переживане в той чи той момент, закономірно навіює розумові — або вводить у центри уваги всього сенсоріуму — всі ті ідеї та сприйняття, з якими воно найтісніше пов’язане. І якщо якась ідея буде випадково збуджена з такою силою, що приверне до себе увагу лише з цієї причини, вона миттєво буде відкинута й примушена до зникнення, якщо тільки не зуміє породити переважне почуття. Отже, стає очевидним, що почуття є водночас і першоджерелом, і кінцевою метою всіх душевних і тілесних зусиль людини. Воно керує: його увагою; плином його ідей; чередою його вольових учинків. Усе завдання людського життя зводиться до того, щоб зробити це почуття приємним — як у теперішньому, так і в майбутньому. Епікуреєць і стоїк, атеїст і ревний віруючий — кожен із них, ідучи своїм шляхом і відповідно до своїх переконань, переслідує одну й ту саму кінцеву мету: приємне відчуття».

Навіть стоїцизм тут викрито як обхідний спосіб здобування приємного почуття. Далі він переходить від уваги до абстракції. Усі первинні ідеї складні (і тут він критикує Локка за його структуру простих і складних ідей), адже вони складаються з частин, пов’язаних відповідно до складу зовнішніх об’єктів. Але одні й ті самі елементарні властивості трапляються в багатьох речах. Повторення подібних елементів послаблює їхній зв’язок з індивідуальними деталями й робить їх легшими для окремої уваги. Так виникають абстрактні ідеї. Бачачи безліч індивідуальних предметів одного роду, ми поступово виокремлюємо спільні властивості й формуємо ідею виду; бачачи безліч різних комбінацій кольору, форми, величини, руху, ми вчимося відокремлювати прості елементи. Але Б’юкенен не вірить у цілком самостійні абстракції, він виразний номіналіст. Не можна ясно уявити колір без протяжності або видиму протяжність без кольору. Абстракція не знищує складний комплекс, а лише дає змогу зробити один елемент предметом уваги, тоді як інші відступають у тінь.

Наприкінці розділу він розглядає мову як інструмент мислення. Більша частина наших міркувань стосується не окремих образів речей, а відношень між ідеями, тобто пропозицій. Окремі слова рано пов’язуються з ідеями, а речення — з відношеннями між ідеями. В звичайному мисленні ми часто не відтворюємо самі ідеї повністю, а оперуємо словами як їхніми замінниками. Слова коротші, легші, послідовніші, швидші, ніж повні складні уявлення. Таким чином наш розум заощаджує сили, і замість усієї картини предмета він запускає слуховий або мовленнєвий ланцюг слів. Б’юкенен визнає користь такого «заміщувального мислення», але відкидає крайній погляд деяких нових авторів, ніби лише завдяки словам ми взагалі можемо мислити про загальні ідеї. Ні, каже він, ми здатні мислити абстрактні властивості й без слів; мова лише полегшує й прискорює працю. Це очевидний докір школі Кондильяка, і подібним чином його теорію мови вже критикували щонайменше Ламарк і Галль. І тут Б’юкенен знову хвалить Локка:

«Попутні, але водночас ясні й глибокі зауваги Локка з цього питання описують увесь стан речей саме так, як він насправді постає перед поглядом свідомості. Усе зводиться до такого: спочатку ми мислили — і все ще здатні мислити — про будь-який предмет, викликаючи в умі лише ті ідеї, які належать безпосередньо йому; задля зручності в звичних питаннях ми навчилися досягати практичних цілей повноцінного мислення опосередковано, за допомогою слів. Інакше кажучи, ми призвичаїлися підміняти діяльність усіх органів чуття короткими й легкими слуховими актами».

Розділ X. Про почуття, емоції та пристрасті

Десятий розділ — це теорія емоцій, побудована знизу вгору. Б’юкенен починає з органів смаку, нюху та загальної чутливості. Ці органи не дають ясного наукового знання про об’єкт, як зір або дотик форми; вони дають sensation — відчуття, головною властивістю якого є задоволення і біль. Коли мозкова частина такого відчуття пізніше відтворюється без самого зовнішнього подразника, Б’юкенен називає це sentiment. У звичайній мові це називають емоцією або пристрастю. Головне завдання цього розділу — довести, що емоції та пристрасті не є самостійними духовними силами. Вони складені з простих sentiments, а прості sentiments походять із відчуттів. Інакше кажучи, любов, ненависть, страх, ревнощі, естетичне почуття, моральне почуття — усе це перероблені, поєднані й асоційовані тілесні задоволення та болі. Тут він знову наголошує на ролі шлунка, як робив це раніше в сьомому розділі, і як ще робитиме згодом:

«У повсякденному коловороті стимулів підтверджується, що шлунок є місцем потужного чуттєвого впливу, який завдяки єдності збудження сприяє загальній активності всієї системи. Проте ми рідко усвідомлюємо, що ця важлива дія взагалі відбувається».

Спершу він пояснює прості емоції. Будь-який фізичний стимул, що діє на чутливість організму, викликає приємне або болісне відчуття. Іноді стимулом є не позитивна дія, а відсутність звичного стану. Так, відсутність їжі породжує голод, відсутність питва — спрагу, відсутність свіжого повітря — задуху, нестача тепла — холод. Те, що викликає насолоду, називається добром; те, що викликає біль, називається злом. Коли об’єкт викликає насолоду або біль, його зоровий, дотиковий чи інший образ поєднується з відповідною емоцією. Шматок цукру ми бачимо й відчуваємо дотиком водночас із тим, що він солодкий; тому його вигляд згодом викликає слабку насолоду й бажання скуштувати. Книга, в якій ми прочитали приємну оповідь, викликає пов’язане з нею почуття. Думка про дотик свічки до пальця може частково оживити біль. Так усякий об’єкт, здатний приносити благо або шкоду, набуває емоційного забарвлення через асоціацію. Б’юкенен подає схему градацій.

• Для приємного об’єкта: проста ідея викликає слабку приємну емоцію. Ідея насолоди від об’єкта викликає бажання; імовірність оволодіння ним викликає надію; упевненість у володінні ним викликає радість; реальне володіння викликає саме відчуття насолоди.
• Для неприємного об’єкта: проста ідея неприємна. Ідея його дії на нас одразу викликає відразу; імовірність зла викликає страх, а впевненість у ньому — горе; коли настає реальне здійснення цього зла — виникає болісне відчуття. 

Потім він говорить про прямі емоційні ефекти деяких сприйнять. Блискучий колір може сам собою викликати приємне почуття; музичний звук може бути «красивим» для слуху; раптова зміна в потоці ідей викликає здивування. Але й тут він не вводить жодних особливих духовних здібностей, і все це пояснюється дією збудження на чутливість мозку. Далі йде теорія складних пристрастей. Різні прості емоції можуть водночас займати сферу емоційної уваги, змішуватися й утворювати нову стійку емоцію. Приклад — любов. Сексуальний апетит, почуття краси й дружба, які часто збуджуються якостями однієї й тієї самої людини, сплавляються в одну пристрасть і потім уже викликаються комплексною ідеєю коханої особи. 

Далі Б’юкенен розглядає естетичні почуття. Краса людської постаті та матеріальних об’єктів пояснюється через ранні тілесні насолоди. Деякі автори, каже він, виводили почуття краси з досвіду немовляти біля материнських грудей: тепло, м’якість, округлість, живлення, запах, смак, тактильна насолода. Б’юкенен не відкидає цих ідей цілком, але вважає головним ширший досвід. Наприклад, тверді, кутуваті, грубі предмети завдають болю; навпаки, м’які, гладкі, помірно податливі й криволінійні поверхні приємні для тіла. Тому округлість, гладкість, м’якість стають елементами краси. У тваринах і людських тілах до цього додаються симетрія, колір шкіри, ознаки здоров’я, жвавості, сили й сексуальність. Краса пейзажу пояснюється так само. Сад, поле, джерело, струмок, плоди, квіти, свіже повітря, запахи, спогади дитинства, щасливі тварини — усе це пов’язане з безліччю чуттєвих насолод. Коли ми бачимо сільський пейзаж, ці емоції оживають і зливаються в одне естетичне почуття. Але тут немає жодної платонівської «ідеї прекрасного», тут задіяні лише пам’ять тіла, запахів тощо і т. ін.

Далі розглядаються однорідність і різноманітність, які естетики зазвичай називали головними умовами краси. Новизна збуджує мозок через різкий перехід; знайомість дає насолоду легкості й вільного повторення. Справжня краса потребує їхнього поєднання, адже одноманітність без новизни стає прісною, а чиста новизна без порядку — надто різкою. Піднесене він виводить із дитячого досвіду сили й небезпеки. У немовлячому віці багато речей здаються величезними, некерованими, страшними, тому з ними пов’язується страх. Але коли дорослий споглядає грандіозний об’єкт, перебуваючи в безпеці, страх очищується від ненависті й практичної загрози, змішується з почуттям сили й дає «шанобливий страх» — sentiment of sublimity. Симетрію Б’юкенен пояснює через середній тип. Ми бачимо безліч форм, розмірів і пропорцій. Той об’єкт, який найближчий до середнього досвіду виду, сприймається легше й тому здається симетричним. Але іноді крайність може здаватися красивою, якщо вона пов’язана з бажаними якостями. Наприклад, особлива прямота людської постаті пов’язана з молодістю й активністю; висока постава коня — з енергією та духом. Найдокладніше розглядається музика. Насолода від неї виникає з краси самого звучання, зі схожості м’яких звуків із тактильною м’якістю, з темпу, що нагадує бадьорі або урочисті рухи, із чергування гармонії та дисонансу, з фізіологічної схильності слуху до певних послідовностей звуків, а також з асоціації музики з бенкетом, танцем, поезією, веселим товариством. Музичні почуття можуть ставати спадковими в нації через виховання, моду й наслідування.

Ідеї про округлість тут нагадують естетику Гогарта з його лінією краси, а міркування про піднесене ніби дублюють естетичні погляди Бьорка. Але тут усе це доповнюється ще й іншими ідеями, запозиченими зі стандартної естетики як класицизму (як-от та сама схильність до симетрії та обмеження новизни заради новизни), так і романтизму (любов до сільських пейзажів, увага до музики, допущення різких контрастів і порушень). Це те, що неважко помітити лише при першому наближенні. Користь (utility) теж входить до краси. Усе, що служить виробництву задоволення, пов’язується з приємними емоціями. Тому добре пристосований засіб до мети здається нам красивим. Б’юкенен переносить усе це і на літературу, де краса стилю зводиться до користі й гармонії. Ясність, точність, доречність, сила вислову добрі тому, що допомагають передати ідеї та емоції; гармонія прози й особливо вірша діє майже як музика. Він навіть порівнює європейське й китайське письмо: європейський письменник дбає про послідовність приємних звуків, а китайський літератор — про послідовність зорових знаків, красивих для ока й сильних у передаванні думки.

Після естетики Б’юкенен переходить до соціальних пристрастей. Первинна форма соціальної прихильності — любов немовляти до годувальниці або захисника. Дитина залежить від неї в задоволеннях і безпеці; вона усуває біль і дає їжу, тепло, турботу. Тому безліч приємних емоцій пов’язується з її образом, утворюючи найпростішу соціальну прихильність. Дружба виникає, коли до цієї прихильності додається sentiment of exertion — почуття вольового зусилля. Дитина починає діяти разом з іншими заради спільного задоволення. Спершу разом із годувальницею, потім із товаришами та родичами. Проста прихильність поєднується з вольовим сприянням благу іншого, і тоді стає дружбою. Коли згодом ми абстрагуємо спільні соціальні якості, дружба розширюється до загального доброзичливства. Любов, за Б’юкененом, складається передусім із сексуального апетиту та дружби; без цих двох елементів вона неможлива. Але в кожному конкретному випадку до них можуть додаватися краса, марнославство, користь, звичка, захоплення, навіть жадібність або розрахунок. 

Далі він розбирає антисоціальні пристрасті. Ненависть або неприязнь виникає, коли людина, пов’язана з болісними переживаннями, не компенсує їх достатньою кількістю задоволень. У дитинстві це може бути той, хто завдає болю або недбало допускає страждання. Пізніше дитина абстрагує шкідливі властивості людей і формує загальне зле ставлення до людських вад або до людей узагалі. Але, як зауважує Б’юкенен, у звичайної людини доброзичливі враження сильніші, ніж досвід людської зіпсованості. Інакше людина стає похмурою й злобною.

Ревнощі та заздрість він виводить із суперництва. Люди часто прагнуть до одного й того самого об’єкта, і успіх одного означає розчарування іншого. Повторення таких випадків пов’язує ідею суперника та його успіху з болісним відчуттям. Під час боротьби це ревнощі або заздрісне суперництво; після поразки — уже заздрість. У людей із нещасливим темпераментом заздрість може стати настільки звичною, що вони страждають від успіху інших навіть без реального суперництва. Гнів він пояснює як суміш страху, ненависті та почуття вольового зусилля. Дитина вчиться опиратися невеликим загрозам, і якщо небезпека походить від розумної істоти, тоді до страху додається ненависть; тоді як захисна дія додає почуття зусилля. Повторення сплавляє ці елементи в гнів. Тому гнів такий тілесний. Людина ніби вже вступила в боротьбу, м’язи готові діяти, міміка й жести імітують напад. Страх дістає окремий опис. Коли ймовірне зло постає з великою силою, воно захоплює весь сенсоріум, викликає серцебиття, тремтіння, блідість, іноді параліч волі, іноді непритомність, іноді надзвичайну силу втечі або опору. Б’юкенен зауважує, що боягуз, якщо розуміє, що врятуватися можна лише перемогою, може битися сильніше за хороброго.

Фінал глави присвячено співчуттю та мові пристрастей. Доросла людина пов’язує будь-які сильні емоції з виразом обличчя, жестом, інтонацією — по суті, це мова природи. Тут Б’юкенен згадує Еразма Дарвіна, який правдоподібно пояснював штучне походження багатьох таких виразів. Дитина дуже рано вчиться розуміти ці знаки. До них додається словесна мова пристрастей. Зібрані разом, міміка, жест, голос і слово можуть передавати дитині емоції та почуття майже без втрати сили. Тому виховання здатне прищепити майже будь-яке почуття майже до будь-якої ідеї. Звідси Б’юкенен робить прямий висновок про колосальну важливість емоційного виховання. Його моральна позиція тут утилітарна, але з обережною практичною поправкою. Сутність чесноти — сприяння людському щастю. Але не можна в кожному окремому випадку покладатися лише на розрахунок наслідків. Людина слабка, неосвічена й погано обчислює далекі наслідки. Тому потрібні моральні правила й звички: «Ми повинні незмінно зберігати зовнішні форми чесноти, інакше ризикуємо часто втрачати саму її сутність». Треба так виховувати дитину, щоб думка про злочин була пов’язана з найсильнішими болісними емоціями, а думка про чесний учинок — навпаки, з приємними.

Розділ XI. Про вдачу і темперамент

Одинадцятий розділ відкривається рядком із Поупа: «В людській груді панівна пристрасть, Подібно змієві Аарона, пожирає всіх інших». Ця цитата задає тему: в кожен момент одна пристрасть або одне почуття зазвичай панує над рештою. Б’юкенен розрізняє характер, або вдачу (temper), і темперамент (temperament). Вдача — поточне панівне почуття, настрій, найенергійніша пристрасть або емоційний стан у даний момент. Темперамент — більш сталий нахил до певного типу емоційного збудження. У звичайному мовленні ці слова змішують, але Б’юкенен їх розмежовує. Майже в кожен момент неспання або сну, каже він, у сенсоріумі панує якесь почуття. Воно може бути спричинене сильним зовнішнім стимулом або асоціацією з якоюсь ідеєю. Інші одночасні відчуття й емоції можуть його модифікувати, але якщо головне почуття дуже сильне, воно поглинає слабші або відтискає їх на периферію. Оскільки характер/вдача походить із чуттєвої стимуляції, він підпорядковується законам збудження. Сильне почуття має тенденцію тривати після усунення причини. Якщо людина злякалася уявної небезпеки, вона ще деякий час тремтить після того, як зрозуміла свою помилку; якщо в цей час виникне неприємна думка, залишок страху перейде в її власне болісне почуття й посилить його. Радість, навпаки, легко переходить у любов, щедрість, вдячність. Музика або вино розм’якшують вдачу й роблять її готовою прийняти філантропічні або любовні ідеї. Барабан підсилює мужність солдата. 

Далі він вводить закон коливання або зворотного переходу. Після сильного почуття система легко переходить до протилежного. Після червоного око легше сприймає зелене; після гніву може легше прийти сердечність; після надії — пригніченість; після веселощів — меланхолія. Він навіть жартує, що в шлюбі коротка сварка іноді лише «приправляє» соціальні втіхи. Найразючіший приклад — релігійне навернення. Б’юкенен описує людину зі слабким розумом і захопливим темпераментом, яка слухає популярного проповідника про муки пекла. Її страхи розростаються, думки про гріх і покарання мучать її вдень і вночі, пекельні образи та біблійні фрази переслідують уяву. Нарешті здатність до похмурого збудження виснажується, відбувається різка емоційна розрядка, і людина раптово переходить від жаху пекла до екстазу небес. Вона сприймає це як «відродження» і знак спасіння. Виходить, що це не натхнення згори, а природна флуктуація сентиментального збудження, і, мабуть, один із найантирелігійніших фрагментів у книзі.

Далі він показує, як вдача керує ідеями. Зазвичай ідея викликає почуття, але іноді почуття саме викликає ідеї. У сні це особливо ясно: неприємне тілесне відчуття викликає сни про сварки, небезпеки, грабіжників, пожежі, прірви; а приємне відчуття викликає приємні образи. У стані неспання гнів на людину викликає спогади про все погане, що вона робила, про її вади, бідність, низькі зв’язки, смішні риси. Тобто пристрасть підбирає собі докази. Стійкість почуття необхідна для сили розуму. Ідеї надто швидкі й леткі; без стримувальної вдачі вони хаотично змінювалися б одна одною, і жодне велике підприємство не було б можливим. Допитливість, якщо вона достатньо стала, утримує ідеї на досліджуваному питанні до завершення праці. Тому сила розуму, за Б’юкененом, залежить не лише від кількості ідей, а й від інтенсивності, сталості та тонкості почуття. Філософський геній потребує сильного й сталого настрою, здатного зосередити всю систему ідей на одній темі. Він наводить Ньютона і Руссо як приклади:

«Уми Ньютона і Руссо були чудовими прикладами сили та стійкості чуттєвої дії. Ньютон казав — і, без сумніву, слушно, — що його інтелектуальні здібності не були чимось надзвичайним і що його успіхи в науці випливали з терпіння в дослідженнях; початкова темрява й неясність нових предметів поступалися лише його наполегливості та старанності. Отже, головна чеснота його розуму полягала в упертості його допитливості або ж у сталості його душевного складу. Якщо автор цієї праці й досяг певного ступеня розумової переваги, він має визнати, що завдячує цим тим самим властивостям своєї чуттєвої збудливості».

Але для оратора, полководця, людини дії або дотепного трикстера потрібен інший тип характеру. Там потрібна не стільки нерухома концентрація, скільки енергія, швидкість, мінливість, здатність переходити від одного почуття й ряду ідей до іншого, не втрачаючи головної мети. Філософ має вміти довго тримати одну панівну лінію; генерал і оратор — швидко приймати проміжні почуття й завжди повертатися до головного. 

Розібравши вдачі, далі він переходить до темпераменту. У всіх людей із нормальними почуттями базові ідеї та базові пристрасті подібні, але асоціації почуттів з ідеями дуже різняться в окремих людей і народів. Одна й та сама теологічна ідея в одного викликає благоговіння, в іншого — сміх і зневагу. Різноманітність людей залежить не лише від знання, а й від того, які почуття з якими ідеями пов’язані. Темперамент може мати два джерела: звичний і природний. Звичний виникає з обставин життя. Якщо людина постійно опиняється в ситуаціях, що викликають певні почуття, ці почуття стають легкими, готовими до повторення. Природний темперамент залежить від особливостей збудливої структури органів відчуття та відповідних відділів мозку. І знову, особливо важливий шлунок, який, імовірно, є головним джерелом sentimental excitement (інтелектуального збудження); у іпохондриків і людей із тонкою конституцією його стан майже всемогутньо впливає на настрій і життєву втіху. Темперамент постійно змінюється. 

Наприкінці цього розділу знову починається міркування про щастя. Б’юкенен вважає очевидним, що в людському житті приємні почуття переважають над болісними. Усе життя полягає в прагненні до насолоди й униканні болю. Так, люди часто стикаються з невдачами, але більшість почуттів виникає не від володіння об’єктом, а від ідеї володіння, від надії та бажання. Бажання й надії дають стійкіші й легше переносимі насолоди, ніж саме реальне задоволення, яке часто буває надто інтенсивним для організму. Він іде ще далі: можливо, загальна будова людського темпераменту й звичайні стимули життя самі по собі вже забезпечують перевагу насолоди над болем. Відмінності в становищі — раб, громадянин, дикун, джентльмен — не такі вирішальні, як здається. Постійні обставини швидко стають звичними й перестають сильно впливати на почуття. Нас тішить або пригнічує головно те, що підноситься вище або падає нижче звичного стандарту нашого стану. Наприкінці він говорить про «природну оману» людей щодо причин своїх почуттів. Людина рідко визнає, що її настрій зумовлений погодою, травленням, сном, повітрям, загальним станом нервів. Вона майже завжди приписує його якимось думкам, подіям, надіям, страхам. Іпохондрик у вогкий похмурий день або після нетравлення згадує біди життя й жахи майбутнього світу та думає, що саме ці ідеї зробили його нещасним. Але варто йому повечеряти, добре виспатися й прокинутися під ясним небом і сухим повітрям — ті самі проблеми забуваються, надії повертаються, і він приписує щастя якимось зовнішнім перспективам. Насправді ж, каже Б’юкенен, ідеї часто не породжують настрій, а лише добираються ним.

Розділи XII-XIV. Про віру, різновиди істини, градацію переконання, сни та фантазії

Б’юкенен починає з того, що belief — віра, переконання, упевненість — досі погано досліджена метафізиками. Що саме відбувається в умі, коли людина не просто уявляє ідею, а вірить у неї? Б’юкенен наголошує на практичній важливості цієї теми. Суперечки про віру, переконання, релігію, мораль і політику спричиняють не лише побутові конфлікти, а й навіть війни. Віра не полягає в особливій «ідеї достовірності», доданій до звичайної ідеї. Наприклад, я можу уявити смерть друга дуже виразно, але не вірити в неї; потім приходить достовірний вісник і повідомляє, що друг помер, — і тепер я вірю. Сама картина смерті друга начебто не змінилася. Не додалося нового зорового елемента, не змінився логічний склад ідеї. Змінилося тут інше — ідея почала діяти на почуття, викликала скорботу, змінила панівний емоційний стан (temper). Тому Б’юкенен шукає сутність віри не в змісті ідеї, а в способі її подання. Він відкидає три варіанти.

• По-перше, віра не може полягати в особливій комбінації елементів ідеї, бо уява здатна сконструювати майже будь-яку комбінацію, але не здатна довільно змусити нас повірити.
• По-друге, віра не може полягати в додаванні спеціальної «авторитетної» ідеї, бо тоді ми могли б додавати її за бажанням і вірити будь-чому.
• По-третє, віра не є особливим незмінним почуттям, що супроводжує всі переконання, бо почуття, пов’язані з переконаннями, різні. Смерть друга викликає горе, доведення теореми — інтелектуальне задоволення, а очікування добра — надію.

Залишається його власна відповідь: віра є енергія, сила, переважна інтенсивність уявлення. Ідея, в яку ми віримо, не обов’язково буває яснішою за фантазію. Фантазія може бути дуже яскравою й докладною. Але ідея, в яку вірять, сильніша як дія розуму. Вона має більше сили, ніж її протилежність, і тому панує над суперницькими уявленнями. Звідси його формула: віра стосується ідей так само, як настрій, вдача (temper) стосується почуттів. Панівне почуття утворює temper; панівна ідея разом із пов’язаними з нею асоціаціями утворює віру. Далі Б’юкенен розрізняє ясність і силу. Можна мати ясну, докладну, але слабку фантазію; можна мати туманне, але практично безсумнівне сприйняття. Наприклад, людина в тумані бачить невиразний силует і все ж упевнена, що це людина; водночас вона може дуже виразно уявити людину над хмарами, але не повірити в неї. Отже, віра залежить не від чіткості, а від сили уявлення.

Потім Б’юкенен показує, чому віра керує поведінкою. Поки ідея лишається простою фантазією, вона не змінює поведінки. Але якщо вона набуває енергії справжньої віри, то змінює почуття, бажання й рішення. Не можна діяти без певної віри у факти, засоби, наслідки й цілі. Однак однієї віри теж замало! Об’єкт має ще зачіпати бажання, пристрасть, душевний склад. Людина може вірити, що підприємство легке й успішне, але якщо мета їй байдужа, то вона не почне діяти. Так Б’юкенен пов’язує віру з волею.

У XIII розділі Б’юкенен переходить від аналізу віри до індукції. Він хоче показати, що в усіх нормальних випадках ступінь віри відповідає ступеню енергії уявлення. Спершу він визначає слово truth. Істина — це відповідність наших ідей природі. Індивідуальна ідея істинна, якщо вона є тим діянням сенсоріуму, яке зовнішній об’єкт природно викликає в здоровому розумі. Складне судження істинне, якщо комбінація ідей відповідає реальній комбінації речей, властивостей або подій. Якщо я кажу, що Лексінгтон складається з дерев’яних, цегляних і кам’яних будинків, і це відповідає факту, судження істинне. Якщо я додаю туди мармурові палаци, яких немає, судження хибне. Він розрізняє два великі класи об’єктів віри: (1) факти або реальні події, і (2) абстрактну природу речей.

• Приклади фактів: Брут убив Цезаря, Лондон — столиця Британії, Бонапарт — імператор Франції.
• Приклади абстрактних істин: ціле більше за частину, тваринне життя є фізичним ефектом, убивство тирана політично невигідне. Останній приклад показовий: Б’юкенен спокійно включає морально-політичне судження до сфери ймовірних загальних істин, а не до сфери вічного закону.

Найвищий ступінь віри у факти виникає з perception — безпосереднього чуттєвого сприйняття. Сприйняття сильніше за будь-яку ідею пам’яті чи уяви. Якщо я бачу книжку з написом «Euclid’s Elements», я можу за асоціацією чекати геометрії; але якщо відкриваю її й знаходжу Новий Завіт, то сприйняття відразу руйнує попереднє очікування. В абстрактних науках аналогом сприйняття є інтуїтивна очевидність. Але тут інтуїція не містична, а радше результат найраніших, постійних і нерозривних поєднань ідей. «Ціле більше за частину», «два і два становлять чотири», «матерія геометрично об’ємна», «колір протяжний» — такі судження неможливо заперечити не тому, що їх навіює чистий розум згори, а тому, що відповідні поєднання ідей формувалися від перших актів досвіду й повторювалися незліченну кількість разів. Далі йде пам’ять. Вона слабша за безпосереднє сприйняття, бо сприйняття завжди може її спростувати. Але серед уявлень про минулі події пам’ять має найвищу силу. Подія, одного разу пережита з енергією сприйняття, залишає міцнішу комбінацію ідей, ніж проста фантазія. Однак пам’ять слабшає, якщо подію рідко згадують, якщо вона була малозначущою або не супроводжувалася сильним почуттям.

Другий рівень в абстрактних істинах — демонстрація. Вона дає впевненість нижчу за інтуїцію, але вищу за ймовірність. Теорема про квадрат гіпотенузи не така самоочевидна, як «ціле більше за частину», але доведення пов’язує її з простішими й очевиднішими положеннями. Тут він використовує Евкліда як основний приклад математичного знання. Нижче йдуть імовірні факти та імовірні істини. Імовірний факт установлюється через причинний зв’язок із тим, що сприймається або пам’ятається. Наприклад, я вірю в Лондон як столицю Британії або в Бонапарта як імператора Франції через ланцюги свідчень, пам’яті, письмових повідомлень і звичного довір’я до людського повідомлення. Але цей зв’язок не осягається розумом як внутрішня необхідність. Ми не бачимо самої сили причини. Тут Б’юкенен виразно йде слідом за Г’юмом. Висновок від причини до наслідку ґрунтується на звичці, асоціації ідей. Але він знову матеріалізує Г’юма, бо звичка є не просто психологічною схильністю, а стійкою доріжкою нервового збудження. Імовірні істини становлять майже всі науки, крім математики. Тобто метафізику, логіку, критику, мораль, політику, медицину, музику, натурфілософію, хімію. Туди ж він відносить і власні тези: «тваринне життя є результатом організації», «розум є органічним станом матерії», «чеснота необхідна для громадянського суспільства». Він вважає свій матеріалізм імовірною науковою істиною, а не інтуїтивною аксіомою. 

Найнижча сфера — possibility. Можливий факт узгоджується із загальним досвідом, але не пов’язаний причинно з якимось засвідченим фактом. Поезія і роман мають належати до цієї сфери. Вони можливі, але не мають сили віри. З іншого боку, неможливість — це або те, що суперечить інтуїтивній істині, або те, що суперечить поточному чуттєвому сприйняттю. Наприкінці глави він підсумовує свою теорію. Віра полягає в живості уявлень; істина є асоціацією ідей, що відповідає реальній комбінації речей; прості, ранні й звичні комбінації дають найсильніший зв’язок ідей; складніші, рідкісніші й невизначеніші дають слабку ймовірність; факти дістають достовірність від сприйняття, пам’яті або причинного зв’язку зі сприйнятим і запам’ятованим.

XIV глава розглядає «аномальні» випадки віри, тобто те, що може видатися запереченням його теорії. Перше питання — це узгодженість. Б’юкенен каже, що система ідей копіює систему природи. Асоціація виконує у світі ідей ту саму функцію, яку порядок причинності виконує в природі, тобто пов’язує елементи в стійкі ряди й групи. Узгодженість — це внутрішня гармонія ідей, що відповідає порядку природи. Але система цілком може бути абсолютно несуперечливою й усе ж таки хибною. Якщо вихідні елементи неправильні, уся конструкція може бути логічно бездоганною, але фактично помилковою. Звідси він пояснює силу систем, теорій та історичних оповідей. Проста, зв’язна, внутрішньо узгоджена теорія легко породжує віру, навіть якщо її підстава хибна. Люди часто сприймають зв’язність за істинність. 

Далі він розглядає образ, аналогію та метафори. Вони переносять енергію чуттєвої ідеї на абстрактне положення. Коли доктор Раш пояснює життя порівнянням організму зі скрипкою, він переконує читача не стільки доказом, скільки ясністю та чуттєвою силою порівняння. Вдала фігура посилює враження істини. Але він убачає в цьому небезпеку, адже моральні науки сповнені метафоричних термінів, і люди легко сприймають властивості вихідного чуттєвого образу за властивості абстрактної ідеї. Далі він переходить до снів. Уві сні всі ідеї супроводжуються безумовною вірою. Це, за Б’юкененом, підтверджує його теорію, бо сновидіння не мають доказів, часто безглузді, але в даний момент володіють максимальною енергією серед наявних ідей. Ми сприймаємо їх як сприйняття не тому, що вони справді чуттєві, а тому, що в звичайному житті найсильніша сенсорна діяльність зазвичай походить від сприйняття; уві сні найсильніша внутрішня ідея за звичкою приписується тому самому джерелу. У мареннях наяву (мрійливості), маренні та божевіллі внутрішні ідеї набувають такої сили, що перевершують звичайне сприйняття. При манії деякі безглузді комбінації ідей стають настільки сильними, що ні інтуїція, ні чуттєві дані не можуть їх усунути.

Далі він розглядає художню фікцію. Чому роман або театральна вистава хвилюють нас, але не змушують вірити буквально? Тому що, доки увага зберігає зв’язок із чуттєвими умовами — книгою, голосом оратора, сценою, акторами, глядачами, — сприйняття й пам’ять утримують сильніші асоціації, які дають нам зрозуміти, що це фікція. Але художня фантазія все ж може сильно змінити настрій, викликати сльози, страх, захват, співчуття. У цьому сенсі вона діє майже як реальність, але не сягає повного рівня віри чи переконаності. Дуже важливий розділ про чудесне. У неосвічених людей, каже Б’юкенен, чудесні оповіді особливо легко викликають тимчасову віру. Новизна, грандіозність, незвичайність, релігійна значущість або жах цілком захоплюють увагу, посилюють почуття, а почуття посилюють уявлення. Якщо не втручається сильне суперечне сприйняття або пам’ять, виникає віра. Так він пояснює походження популярних релігій варварських віків, адже вони тримаються не на доказах, а на силі чудесного враження. Далі він полемізує з певним Стюартом, імовірно, з Дугалдом Стюартом. Стюарт твердив, що ми начебто віримо в ідеї, доки звертаємо на них увагу. Б’юкенен заперечує: увага надає ідеї ясності та центрального становища, але не обов’язково наділяє її переважною енергією. Можна уважно дивитися на чорне вугілля в огні, хоча яскраве полум’я поруч об’єктивно спричиняє сильніше зорове збудження. Так само можна уважно розглядати хибну ідею, не вірячи в неї.

Один із найкращих фрагментів глави — аналіз суперечки. Розбіжність думок неминуча, бо люди отримують різне виховання, різні асоціації, різні почуття, різні інтереси. Думки в релігії, моралі та політиці особливо стійкі, бо вони ранні, емоційні й пов’язані із самолюбством, страхом, надією, партією, родиною, честолюбством. Тому суперечка рідко виправляє переконання. Навпаки, кожен сперечальник вважає свої доводи очевидними, а доводи противника — слабкими й нечесними. З’являється роздратування, потім підозра в помилках і брехні, потім ненависть. Якщо справді хочеш змінити думку людини, не починай з агресивного доведення. Треба спершу викликати почуття солідарності та такі почуття, які відповідають потрібній думці. Останній розділ глави — упередження, або забобон. Упередження є хибною асоціацією ідей, що набула достатньої сили й зв’язності, аби викликати віру. Джерел у цього багато: це і помилкове сприйняття, і хибна пам’ять, і хибне причинне пояснення, і софістична демонстрація, і поганий аналіз, і погана індукція. Але Б’юкенен виокремлює два головні джерела: натхнення та авторитет.

Ентузіастичний темперамент посилює ідеї, що збігаються з панівним почуттям. Якщо людина з таким темпераментом споглядає релігійну таємницю, моральний догмат або політичний міф, усе бажане, чудесне чи підкріплене найменшим авторитетом легко набуває довірчої сили. Але для масового поширення упередження потрібен авторитет, особливо батьківське навіювання. Тут Б’юкенен дає різку критику успадкування релігії та політичних поглядів. Дитина рано довіряє словам матері, няньки, родини, бо в домашньому житті мовлення здебільшого відповідає речам. Ця довіра до людського свідчення формується раніше за критику. Поки віра в показання авторитету максимальна, батько або мати впроваджує свої релігійні й політичні догми, і вони часто стають майже незнищенними. Тому син зазвичай успадковує релігію та політичні погляди батька. 

Фінальний випад доволі жорсткий. Він називає Трійцю такою, що суперечить інтуїтивним аксіомам геометрії, транссубстанціацію — варварською й такою, що суперечить чуттєвому сприйняттю ідеєю поїдання людської плоті та крові «на честь князя світу», а людські жертвоприношення — прикладом того, як дика уява пов’язує жорстокість із релігійною заслугою. Майже будь-яку абсурдну комбінацію ідей і почуттів можна вкласти в дитячий розум із силою інтуїтивної істини, якщо поєднати натхнення й авторитет. Але він завершує не повним руйнуванням виховання і визнає, що натхнення й авторитет можуть служити й істині, а деякі чуттєві упередження поки що необхідні громадянському суспільству: вони впорядковують і посилюють моральну поведінку. 

Розділ XV. Про волю

Останній розділ присвячено волі, але Б’юкенен фактично розглядає не «вільну волю» у звичному метафізичному сенсі, а механізм вольової дії. Він хоче показати, що воління не є особливою самостійною здатністю душі. Воно не сидить усередині людини як якийсь духовний начальник, що віддає накази тілу. Воління, за Б’юкененом, складається зі звичайних процесів: уявлення, бажання, переконання, зв’язку дій між собою та м’язового руху. Б’юкенен починає з критики старої метафізики здібностей. Філософи, каже він, надто часто пояснювали незрозуміле тим, що просто називали це окремою «здатністю»: пам’ять, уява, судження, воля тощо. Але таке пояснення нічого не пояснює. Якщо сказати, що людина рухає рукою тому, що має здатність рухати рукою, це лише перейменування факту. Наука має показати, з яких елементів складається дія, а не вигадувати для кожної дії окрему внутрішню силу. Локк, нагадує він, уже висміював такі підходи, однак після Локка ця практика лише розрослася. Філософія має не множити сутності, а спрощувати пояснення. Якщо кожну дію розуму оголошувати окремою внутрішньою здатністю, то наука не просувається, а відступає назад. Можна без кінця вигадувати «здатність пам’ятати», «здатність судити», «здатність бажати», «здатність уявляти», але все це буде лише словесною декорацією. Справжнє пояснення має показати, як складна дія виникає з простіших процесів.

Відтак Б’юкенен переходить до розвитку дитини. Новонароджений, на його думку, ще не має справжньої волі. У нього є відчуття, страждання, задоволення, неспокійні рухи, але він не може свідомо підняти руку, вказати пальцем або виконати рух як засіб досягнення мети. Воля постає поступово. Спершу тіло рухається мимоволі: дитина кричить, здригається, ворушить руками й ногами, змінює положення. Деякі з цих рухів випадково приносять полегшення або задоволення. Поступово між уявленням руху, бажанням отримати результат і самим м’язовим діянням установлюється міцний зв’язок. Так мимовільний рух перетворюється на довільний. Тому воля у Б’юкенена — це не проста духовна сила, а складний набутий механізм. Щоб дія стала вольовою, потрібні кілька умов: (1) людина має уявити саму дію; (2) вона має бажати її виконати; (3) вона має вірити, що дія можлива і приведе до потрібного результату; (4) нарешті, це уявлення і бажання мають уже бути пов’язані з відповідним м’язовим рухом. Якщо одного з цих елементів немає, воля не спрацьовує. Можна бажати вийти з в’язниці, але якщо людина переконана, що двері не зламати, рух не почнеться. Можна уявити непристойний учинок і навіть мати слабке бажання його вчинити, але якщо сильнішими є страх, сором або звичка до пристойності, дія буде придушена.

Так Б’юкенен пояснює і навчання. Ремісник, музикант, дитина, учень — усі проходять один шлях. Спершу бачать або чують потрібну дію, потім намагаються її повторити, роблять це грубо й незграбно, а далі через вправляння пов’язують уявлення з точним рухом. Те, що спочатку вимагало напруження, згодом здійснюється легко. Воля тут майже збігається з навченою тілесною звичкою: мозок, бажання і м’язи починають працювати як єдиний ланцюг. Далі він розглядає почуття зусилля. Прихильник вільної волі міг би сказати, що ми безпосередньо відчуваємо, як «наказуємо» тілу. Б’юкенен відповідає, що ми відчуваємо не особливу духовну владу, а тілесне й мозкове напруження, яке супроводжує перехід збудження до м’язів. Таке напруження буває і в мимовільних станах, наприклад під час судом, коли людина зовсім не хоче руху. Отже, саме почуття зусилля не доводить існування вільної духовної волі. Проти ідеї абсолютно вільної волі Б’юкенен висуває простий аргумент. Якщо воля не залежить від бажання, задоволення, страждання, переконання і мотиву, то вона стає не чеснотою людини, а небезпечною випадковістю. Така воля могла б штовхнути людину у вогонь або змусити вдаритися головою об стіну без жодної причини. Тому розумніше вважати, що дія завжди визначається переважаючим бажанням, уявленням мети, очікуванням успіху та сформованими звичками.

Наприкінці розділу він переносить цю думку на мислення. Ми не керуємо думками так само, як рукою. Щоб захотіти подумати певну думку, треба вже наперед мати цю думку. Тому міркування не є прямим наказом волі. Коли людина хоче довести теорему або розв’язати задачу, її бажання просто утримує увагу на предметі, а далі ідеї виникають за законами звички, зв’язку та попереднього досвіду. Якщо потрібна комбінація знаходиться — задача розв’язана; якщо ні — людина втомлюється і припиняє зусилля. У цьому сенсі пам’ять, уява, міркування і судження теж не окремі духовні здібності, а різні форми роботи одного й того самого мозкового механізму.

Додатки

Перший додаток присвячено додатковим заувагам про асоціацію. Б’юкенен відповідає критикам Юма, які твердили, що немовля надто рано довіряє свідченню і виводить причини з наслідків, аби це можна було пояснити звичкою. Він заперечує, що звички й асоціації можуть формуватися майже миттєво. На доказ він наводить досліди із запамороченням після обертання та зі спостереженням швидкої течії: м’язи очей і сітківка швидко набувають тимчасової звички, через що нерухомі предмети потім здаються рухомими. Якщо такі звички виникають за хвилини, то ранні дитячі асоціації причинності й довіри до мовлення цілком можуть виникати дуже рано. Другий додаток — «Гіпотези про фізіологію мозку». Тут він прагне підкріпити свою теорію сенсорних відділів мозку анатомічними даними. Він пов’язує зорові горби (thalami optici) із зоровими ідеями, чотиригорбкове тіло — з додатковими зоровими функціями, півкулі великого мозку — з «відділом чуттів» (областю емоцій і загальної чутливості), а смугасті тіла й мозочок — із допоміжними відділами. Третій додаток — словник технічних термінів. Він потрібен тому, що Б’юкенен запроваджує власний апарат: Дія/збудження, збудливість, відчуття, почуття, чутливість, асоціація та інші.

Отже, зрештою перед нами не просто провінційний американський трактат про «людську природу», а одна з ранніх і доволі цілісних спроб побудувати матеріалістичну психологію на фізіологічному підґрунті. Б’юкенен бере локківський сенсуалізм, юмівську теорію звички та причинності, гартліанську асоціацію ідей і дарвінівську фізіологію збудження, але поєднує все це в більш тілесну, а тому особливо цікаву систему. Розум для нього — не самостійна духовна субстанція, а особливий стан організованої матерії; ідеї — повторення мозкових дій; пристрасті — перероблені задоволення і болі; віра — енергія уявлення; воля — набутий зв’язок між бажанням, переконанням і м’язовим рухом. Релігійне натхнення, політичні переконання, моральні звички, естетичні смаки, характер і навіть геніальність виявляються не дарами згори й не виявами чистого розуму, а наслідками організації тіла, сили відчуттів, виховання, повторення та асоціації. Звісно, у Б’юкенена чимало застарілої фізіології, наївних локалізацій у мозку та спірних медичних здогадів, але напрям думки тут важливіший за похибки в деталях. Це саме той тип раннього матеріалізму, який ще не дійшов до мови пізнішої нейрофізіології, але вже послідовно руйнує стару метафізику душі. Тому Б’юкенена варто читати поруч із Локком, Гартлі, Юмом, Еразмом Дарвіном, Белшемом і ранніми фізіологічними матеріалістами XIX століття. Він є одним із тих забутих авторів, крізь яких видно, як сенсуалізм поступово перетворювався на сучасний фізіологічний матеріалізм і утилітаризм.