Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Одна з ключових постатей ранньої британської антропології — Джеймс Коулз Прічард (1786-1848), лікар, етнолог і психіатр, чиє ім’я сьогодні відоме значно менше, ніж імена Бюффона, Блуменбаха, Мортона, Гобіно чи Дарвіна. Водночас це характерний автор перехідної доби: він писав ще до дарвінівської революції, але вже намагався обговорювати походження й відмінності людських народів не лише через богослов’я, а через фізіологію, порівняльну анатомію, зоологію, спадковість, мовознавство, історію міграцій та етнографічні дані. Прічард народився в квакерській родині, рано виявив серйозні мовні зацікавлення, згодом обрав медицину й здобув ступінь доктора медицини в Единбурзі. Уже його дисертація 1808 року «De generis humani varietate» була присвячена тому самому питанню, яке стане головною темою всього його життя: чи є людські раси різновидами одного виду, чи свідчать про кілька первісних людських видів. Його головна праця — «Дослідження фізичної історії людства» («Researches into the Physical History of Mankind») — виросла з початкової книги 1813 року в величезну п’ятитомну систему й стала однією з найбільших антиполігеністських систем першої половини XIX століття. У ній загальне питання про єдність людського роду послідовно перевірялося на матеріалі Африки, Європи, Азії, Океанії та Америки. Цікаво також відзначити, що Прічард був одним із перших членів Товариства захисту аборигенів.
Прічард цікавий саме своєю подвійністю. З одного боку, він залишається людиною біблійної доби природознавства. Ідея єдності людського роду в нього виразно пов’язана з християнською традицією та уявленням про спільне походження людей. З іншого боку, він не обмежується посиланням на Писання. Його доведення вибудовується як природничо-історичне, і він порівнює людину з тваринними різновидами, обговорює спадковість, колір шкіри, форму черепа, клімат, змішування народів, мовну спорідненість та історичні переселення. Тому Прічард постає не просто захисником старого моногенізму, а одним із тих авторів, через яких богословська тема єдності людства поступово перетворювалася на наукову проблему антропології. Троє британських учених, усі з медичною освітою й усі публікували свої праці в період із 1813 по 1819 рік — Вільям Лоуренс, Вільям Чарльз Веллс і Прічард — займалися питаннями, пов’язаними з еволюцією людини. Усі вони розглядали питання варіативності та раси в людей; усі вони доходили згоди, що ці відмінності успадковуються, але лише Веллс розглядав ідею природного добору як причину цих відмінностей. Історик науки Конвей Зіркль описав Прічарда як еволюційного мислителя, який дуже наблизився «до пояснення походження нових форм за допомогою дії природного добору, хоча він ніколи фактично не формулював це твердження прямо».
Окремо важливо, що Прічард був лікарем і психіатром. Згодом він став помітною постаттю в британській медицині, розробляв поняття «морального помішання» й брав участь у становленні ранньої психіатрії. Тому його антропологія не була суто кабінетною класифікацією народів. Вона виросла з медичного погляду на людину, і це зближує його також із Пінелем і Ескіролем. Не випадково в самій книзі ми знайдемо дуже шанобливе ставлення Прічарда до праць фізіолога Біша, з традицією якого Пінель був тісно пов’язаний.
Частина I.
Теоретичний фундамент: один людський вид, різновиди, спадковість, шкіра, череп, клімат і цивілізація
Прічард пише книгу як захист єдності людського роду й виступає проти полігеністів, тобто проти тих, хто вважав різні людські «раси» окремими видами або окремими первісними творіннями (серед них згодом буде й матеріаліст Карл Фогт). Ця праця присвячена Блуменбаху, який визнав п’ять рас людини. У передмові Прічард прямо каже, що англійські автори частіше схилялися до думки про кілька людських видів, тоді як Бюффон і Блуменбах захищали єдність людства. Сам Прічард спершу вважав доводи полігеністів сильними, бо проста теорія клімату, яку підтримували Бюффон і Блуменбах, здавалася йому слабкою. Було б надто грубо твердити, ніби сонце саме по собі зробило одних людей чорними, інших світлими, третіх «монгольськими» тощо. Тому автор вирішує здійснити спробу складнішої, фізіологічно й історично правдоподібної версії єдності людства.
У першому розділі він починає з постановки питання. Що саме відрізняє вид від різновиду? Тут він відкидає апріорні міркування обох сторін. Прихильники єдиного походження, на кшталт сера Вільяма Джонса, іноді кажуть, що Бог не множить причин без потреби, і якщо однієї пари було б досить для заселення світу, то це означає, що була створена одна пара. Противники цих ідей, на кшталт лорда Кеймса, відповідають, що неймовірно, аби величезні материки й острови пустували тисячоліттями, доки туди дістануться нащадки однієї пари. Набагато природніше було б припустити, що Бог одразу заселив різні області людьми, пристосованими до місцевих умов. Прічард вважає обидва ходи порожніми: вони показують не будову природи, а те, як самі філософи влаштували б світ, якби були його архітекторами. Його власний метод інший. Треба дивитися, які відмінності всередині тваринних видів справді виникають у природі. Якщо в тварин одного виду бувають значні відмінності кольору, форми, шерсті, черепа, зросту, то аналогічні відмінності в людей не можна відразу оголошувати видовими. Вид для нього — не довільна ліннеївська категорія, а природна одиниця, що зберігає сталу межу. Однак межу виду важко визначити, бо різновиди можуть бути різкими, спадковими й стійкими.
Звідси постає критерій розмноження. Бюффон, Джон Гантер та інші натуралісти вважали, що якщо дві форми дають плідне потомство, то вони належать до одного виду; а якщо гібрид безплідний, то це різні види. За цим критерієм людство єдине, бо всі людські групи схрещуються й дають потомство. Але Прічард тут обережний. Він визнає силу аргументу, але не вважає його абсолютно доведеним, бо питання про гібридів у тварин ще не вивчено достатньо суворо. Тут він обговорює спірні випадки: мулів, гібриди вівці й кози, собаку, вовка й шакала, верблюдів, дані Гюльденштедта, Гантера, Бюффона та інших. Тому він вводить другий, важливіший для книги критерій: аналогію з внутрішньовидовою мінливістю. Якщо біле забарвлення з червоними очима з’являється в мишей, щурів, ворон, кролів, птахів та інших тварин як різновид, то альбінос серед людей — це теж не окремий вид. Якщо різні породи коней, собак, свиней, овець і курей дають різкі відмінності форми, зросту, шерсті, кісток, копит, черепа, то людські расові відмінності теж можна розуміти як різновиди. Саме цей аналогічний метод він пов’язує з Блуменбахом.
Першим полем для перевірки стає колір. Прічард розбирає альбіносів, світловолосих і рудоволосих людей, темноволосих білих, монгольські та американські відтінки, плямисті випадки в дітей чорних батьків і чорне/темно-буре забарвлення. При цьому щоразу він шукає тваринні аналоги, серед яких білі тварини з червоними очима, темні вівці й кролі, пегасі коні, строкаті собаки й кішки, різні масті буйволів, коней, птахів. Він цитує Птолемея і Плінія про «білих ефіопів», Уейфера про білих людей Дар’єна, використовує Блуменбаха й ще багатьох інших авторів. Головний висновок тут такий: відмінності кольору шкіри, волосся й очей у людей не доводять різних видів, бо мають точні аналоги в тваринних різновидах. Після цього він переходить до спадковості. Вроджені ознаки зазвичай передаються потомству, тому білі тварини дають білих, чорні — чорних, а колір може зникати й повертатися через покоління. І серед людей відбувається те саме. Альбіноси можуть народжувати альбіносів; дитина може бути схожа не на батьків, а на діда чи далекого предка. Тут Прічард навіть цитує Лукреція, який пояснював такі повернення прихованими «первоначалами» предків. Водночас сам атомізм Лукреція він називає абсурдним, і античний матеріаліст йому неприємний як метафізик, але його спостереження він усе-таки використовує. Важливі й випадки змішання чорних і білих батьків. Зазвичай тут народжується проміжний тип, але іноді дитина разюче схожа на одного з батьків або має часткове забарвлення. Прічард наводить спостереження доктора Парсонса з Philosophical Transactions: дитина чорного чоловіка й білої жінки, але цілком схожа на батька; дівчинка від чорного слуги й білої жінки, зовні світла, але з чорною ділянкою тіла; біла дівчинка, народжена в двох чорних рабів у Віргінії, де згодом виявляється наявність білого предка. Усе це потрібно йому для одного висновку: колір успадковується як складна родова ознака, здатна пригнічуватися, повертатися або виявлятися частково.
Другий розділ розширює доведення від кольору до форми тіла й черепа, відмінностей у зрості та типі волосся. Прічард починає із загальної думки про безмежну різноманітність природи й знову цитує Лукреція, щоб показати, що навіть тварини одного роду, діти однієї матері, зерна й мушлі не бувають цілком однаковими. Звідси він переходить до родинних і національних фізіономій. (1) Родинні риси закріплюються шлюбами всередині роду; (2) сільський або кастовий тип виникає за тривалої ізоляції; (3) національна фізіогноміка формується через мову, релігію, політичну ворожнечу, заборони шлюбів і соціальну замкненість. Тут він посилається на доктора Грегорі, майора Орма та на приклади індійських каст. Паралельно він постійно використовує тваринництво. Породи коней, собак, худоби й овець різняться не тому, що це різні види, а тому, що люди відбирають потрібні ознаки. У людей прямої селекції майже немає, але діє шлюбний вибір, уявлення про красу, соціальна нерівність. Вищі класи, за Прічардом, частіше обирають красивих подружжя і тому «поліпшуються» тілесно; нижчі класи сильніше підпорядковані потребі й примусу. Він наводить Персію, де знатні родини нібито поліпшувалися через шлюби з черкешенками, і остров’ян Тихого океану в капітана Кука, де знать має кращий вигляд, ніж простолюд. Найсерйозніший розділ стосується черепів. Прічард розбирає аргументи Кампера, Блуменбаха і Кюв’є. Кампер запропонував лицевий кут як маркер інтелекту. Серед європейців він більший, у калмиків і африканців менший, а в античних бюстів ще більший, ніж у сучасних європейців.
Звідси легко вибудувати ієрархію, нібито більший лоб — більший мозок — більший інтелект. Прічард визнає зв’язок мозку з мисленням, і мозок для нього є органом думки так само, як око — органом зору. Але він обережніший за грубих расистів свого часу. Він визнає, що метод Кампера працює лише частково, що лицевий кут сильно варіює всередині народів, що Блуменбах знаходив однаковий кут у негра з Конго й литовця, а отже, не можна робити прямий висновок про різні види. Кюв’є пропонує складніше порівняння: співвідношення черепної частини, де міститься мозок, до лицевої частини, де зосереджені органи чуття. Прічард приймає думку, що в європейця відносно більша черепна ділянка, а в африканця й калмика — більша лицева. Він пов’язує це з більшою гостротою чуттів в американців і африканців: нюху, слуху, здатності до слідопитства. Тут він цитує Гумбольдта про перуанських індіанців, Зьоммерінга про носову порожнину негрів, Галера про здатність розрізняти сліди за запахом. Але важливе застереження зберігається. Із більшого розвитку чуттів не випливає автоматично менший інтелект, бо правила міжвидового порівняння не можна прямо переносити на раси одного виду.
Проти видової значущості черепа він наводить два головні аргументи. По-перше, черепні ознаки непостійні. Серед європейців трапляються обличчя, що нагадують монгольський або африканський тип; серед африканських народів трапляються групи, наближені до європейського типу. Тут він наводить приклади Мунго Парка про джолофів, Дамп’єра про мешканців Наталю, Гумбольдта про американців. По-друге, у тварин одного виду відмінності черепа бувають значно сильнішими. Порівнюються домашня свиня й дикий кабан, різні породи коней, урус і домашня худоба, падуанські кури з радикально зміненою черепною коробкою. Отже, людські черепні відмінності не можуть доводити різні види. Те саме він робить і з іншими ознаками. Шість поперекових хребців, особливості ребер, таза, пальців, кінцівок, волосся — усе це трапляється і серед європейців, і в тварин як різновидність. Він різко відкидає думку, ніби негр — проміжна ланка між людиною та мавпою, пов’язуючи цю помилку з ліннеївською класифікацією, де людина й мавпи розміщені надто близько. Він посилається на Вайта, але полемізує з його градаційною схемою.
Особливо сильний антиесенціалістський хід — це спадкові потвори. «Людина-їжак» із Philosophical Transactions мала дивний шкірний покрив, схожий на кору або щетину, і передала його дітям. Мопертюї та Реомюр описували родини із шістьма пальцями. Гібсон і Гаслам наводили інші спадкові аномалії. Прічард каже, що якби такі люди розмножувалися ізольовано, а походження ознаки забулося, то полігеністи оголосили б їх окремим видом. Це означає, що стійка тілесна відмінність ще не доводить окремого походження. По суті, це один із найкращих методологічних аргументів книги. Приклади з ростом і волоссям працюють так само. Патагонці зовсім не велетні, а розповіді про них перебільшені; гренландці низькорослі, але відмінності зросту є всередині родин і народів. Прусські гвардійці високого зросту могли, за Форстером, вплинути на зріст населення Потсдама через шлюби. До того ж серед тварин розміри різняться ще сильніше. Якщо говорити про волосся, то волосся негрів не можна називати справжньою шерстю, бо волосина гладка й улаштована інакше, ніж шерсть. Навіть якби відмінність була сильнішою, вона не доводила б видової межі, бо в овець, бізонів, собак та інших тварин у межах одного виду бувають різні покриви.
Третя глава переводить питання на новий рівень: навіть якщо всі люди — один вид, чи походять вони від однієї родини? Прічард визнає, що це окрема проблема. Можна вважати людей одним видом, але водночас припускати, що цей вид був створений у різних місцях незалежно. Щоб спростувати це, він вибудовує зоогеографічний аргумент. Види тварин не трапляються всюди, де їм це кліматично зручно; вони мають області походження і поширюються лише туди, куди могли дістатися. Як приклад наводяться кажани, лемури, землерийки, мавпи Старого й Нового Світу, сумчасті Австралії, неповнозубі Америки, верблюди, лами, олені, котячі, собачі, тюлені тощо. Тут для нього величезне значення мають праці Бюффона, Жоффруа Сент-Ілера, Кюв’є та Ламарка, на яких він часто посилається. Загальний висновок полягає в тому, що якщо один і той самий вид трапляється в різних частинах світу, то зазвичай існує шлях переселення, подібний до північного мосту між Азією та Америкою, або вже зниклі сполучення суходолу. Океанічні острови, якщо вони не пов’язані з материком і не заселені людиною, зазвичай позбавлені наземних чотириногих. Це означає, що види не «створювалися» всюди окремо. Кожен вид, найімовірніше, має один вихідний центр. За аналогією й людина повинна мати один вихідний стовбур.
Заперечення щодо віддалених островів Прічард знімає через мову й морські випадковості. Остров’яни Південних морів, попри відстані, мають споріднені мови й звичаї, а людей могли заносити бурі на відстані в сотні льє. Тут він наводить епізод із подорожі Кука та інших авторів. Він цитує Lettres édifiantes et curieuses про людей, яких занесло на Філіппіни; гренландців він пов’язує з канадськими ескімосами через скреллінгів, норвезькі саги та праці Рейнхольда Форстера. Американців він пов’язує з Азією через північний захід, Берингову область, ацтекські перекази про Ацтлан, праці Клавіхеро, Гумбольдта й Бенджаміна Сміта Бартона. Так він доходить до ймовірного висновку, що людство — це не лише один вид, а й один рід/стовбур.
Четвертий розділ пояснює колір фізіологічно. Тут Прічард спирається передусім на Біша і Готьє. При цьому варто відзначити надзвичайно виражену пошану до Біша. Виходячи з його теорії, колір шкіри міститься не в «сутності крові» і не в глибинній расовій субстанції, а в конкретній шкірній структурі: між chorion, тобто власне шкірою, і epidermis, зовнішньою кутикулою, лежить тонка судинно-ретикулярна система, пов’язана з rete mucosum Malpighii. Саме там зосереджений пігмент. Колір волосся і колір очей він пов’язує з тією самою секреторною системою: волосяні цибулини й тонкі судинні структури виробляють барвну речовину. З іншого боку, Готьє важливий тут тому, що під час відновлення пігменту після опіку або пухирів — чорний колір спершу з’являється біля пор волосся, а потім поширюється по шкірі. Це один із най«фізіологічніших» моментів книги. Прічард намагається звести расовий колір до органічної секреції, до будови шкіри, волосся й очей. Але відразу після цього він змішує анатомію зі старою медичною теорією темпераментів. Світлий колір він пов’язує з тонкою, пухкою, ніжною тканиною, високою чутливістю, слабкістю; темний — із щільністю, міцністю, витривалістю. Тому альбінос для нього — це крайній випадок ослаблення пігментної системи; світловолосі й рудоволосі — проміжний випадок; а чорноволосі європейці, монголи, американці та негри — щільніші й стійкіші варіанти.
У п’ятому розділі він розглядає причини людських відмінностей і починає з критики кліматичної теорії. Давні автори — Феодект, Геродот, Посідоній, Страбон, Тібулл — пояснювали темний колір дією сонця. Бюффон розвинув цю думку найсистематичніше: чим спекотніший клімат, тим темніші люди; гренландців, лапландців і самоїдів він намагався пояснити сухістю холодного повітря. Але Прічард вважає це недостатнім. Сонце темнить шкіру індивіда, проте засмага не успадковується. Діти європейців у спекотних країнах не народжуються неграми. Португальці в Гвінеї змінилися не через клімат, а через змішування з місцевими жінками. Євреї, на його думку, зберігають свій тип у різних країнах, якщо не змішуються. Білі євреї Малабара, назарейські християни, вандальські нащадки в Африці, європейці у Вест-Індії — усе це для нього приклади стійкості спадкового типу. Він сперечається з С. С. Смітом і Блуменбахом, коли вони пов’язують чорний колір із жовчю, атрабіліарною речовиною та впливом печінки. Далі Прічард формулює найважливіше розрізнення: набуті зміни індивіда не успадковуються, а вроджені різновиди успадковуються. Відрізаний хвіст у собаки не дає безхвостого потомства; обрізання в євреїв за тисячоліття не стало вродженим; той, хто перехворів на віспу, не народжує дітей із готовим імунітетом. Навіть хвороби, які здаються спадковими, частіше пояснюються не передаванням набутої хвороби, а вродженою слабкістю органа або конституції. Сифіліс він розглядає радше як внутрішньоутробне зараження, а не як успадкування структури. Для початку XIX століття це сильний антиламаркістський пункт.
Але якщо клімат сам по собі не створює спадкових расових ознак, тоді що їх створює? Прічард шукає аналогії серед рослин і тварин. У рослин культивація, багатий ґрунт і догляд дають безліч сортів. У тварин одомашнення дає розмаїття форм і кольорів. У людини аналог одомашнення — цивілізація: тобто житло, одяг, харчовий надлишок, соціальний поділ, шлюбний добір, захист від негоди, розкіш, тривалий культурний побут. Саме цивілізація, а не клімат наодинці, на думку Прічарда, породжує світлі й «європеїзовані» різновиди. Він перевіряє свою здогадку на американцях, африканцях, папуасах, новоголландцях, тасманійцях, жителях Південних морів, фулах, індійських кастах. Американці живуть у всіх кліматах, але зберігають загальний мідний тип, а отже тут усе вирішує не клімат. Африканські групи в подібному кліматі різняться; кафри в прохолодних областях залишаються чорними; готтентоти поруч мають інший відтінок. Новоголландці й тасманійці живуть у різних кліматичних умовах, але зберігають темний тип. Натомість у більш розвинених остров’ян Тихого океану, особливо на Отаїті та Маркізьких островах, з’являються світліші люди, іноді навіть із рудуватим або лляним волоссям. У вищих каст Індії, особливо в брахманів, шкіра світліша, ніж у нижчих. У домашніх рабів у США, за С. С. Смітом, риси нібито «пом’якшуються» швидше, ніж у польових. Із цього Прічард робить висновок, що цивілізація і соціальний стан впливають на відмінності народів сильніше, ніж клімат.
Найпровокаційніший підсумок п’ятого розділу полягає в тому, що первісний людський тип, за Прічардом, імовірно, був темним, близьким до «негритянського». Білі раси не є первинною нормою людства, а радше навпаки, білизна — пізній різновид, пов’язаний із цивілізацією, м’яким побутом, добором, одягом, помірним кліматом і зміною способу життя. Він спирається на Джона Гантера, який говорить, що в тварин зміни кольору частіше йдуть від темного до світлого. Йому здається, що світлі різновиди виникають усередині темних груп, а повноцінний негритянський тип усередині білих не виникає. Крім того, «первісний» стан, на його думку, потребує міцної тканини, витривалості, розвинених чуттів і легких пологів — якостей, які він приписує темним расам. Це центральний світоглядний вузол книги. Прічард залишається людиною своєї епохи, він говорить про «дикунів», «поліпшення», «нижчі» й «вищі» форми, пов’язує череп з інтелектом, а цивілізацію — з тілесним облаштуванням. Але його схема антиполігеністська і в певному, дуже обмеженому сенсі навіть антиєвропоцентрична, бо Європа й білизна шкіри не є чимось первісним для історії, а радше стають пізнім результатом варіації єдиного людського роду. Хоча, зважаючи на те, що білизна є маркером прогресу, його концепція звучить не менш расистськи, ніж у полігеністів.
Частина II.
Південні моря, Індійський архіпелаг, Індія та Єгипет
Після теоретичної частини Прічард переходить до практичної перевірки свого головного тезису: вихідний людський тип був темним, близьким до того, що він називає «негритянським» або «ефіопським», а світліші форми виникали пізніше у зв’язку зі зміною способу життя, соціальним розвитком, харчовою достатністю, одягом, шлюбним добором і цивілізацією. Народи Південних морів та Індійського архіпелагу, на його думку, дають майже безперервний ланцюг переходів: від найгрубших і найтемніших папуасько-австралійських груп до світліших і «європеїзованих» отаїтян, маркізців і деяких вищих верств острівних суспільств. Походження народів не можна надійно відновити за їхніми власними переказами, бо історична пам’ять народів майже завжди ненадійна, змішана з міфом і пізнішими легендами. Тому треба використовувати непрямі ознаки: мову, звичаї, релігійні установи, соціальні форми, міфологію та фізичний тип. Головним інструментом він вважає порівняльне мовознавство. Якщо два народи, розділені морями й дуже відмінні за способом життя, водночас мають споріднені корені мови, то це майже доводить їхнє спільне походження. Але тут він робить важливе застереження: окремі слова можуть запозичуватися через торгівлю, релігію, завоювання або нові ремесла; і тому вирішальним є не випадковий збіг слів, а значною мірою спільний шар мови та структура мовлення.
Прічард розрізняє писемні та безписемні суспільства. Там, де є писемність і стійка література, мова зберігається довго. У народів без письма мова змінюється швидше, особливо якщо вони живуть невеликими розсіяними групами, полюванням і збиранням, із бідним словником і слабким міжплемінним зв’язком. Це важливо для його ставлення до Нової Голландії: там, за Коллінзом, навіть на малій відстані слова для сонця, місяця й базових предметів могли бути цілком різними. Прічард не вважає це доказом різного походження, адже в дуже грубих і роз’єднаних групах мова може розпадатися швидко. Окрім мови, він надає значення дивним, довільним звичаям. Якщо два народи незалежно винайшли землеробство або шанували померлих, це ще не доводить їхньої спорідненості. Але якщо в них збігаються рідкісні й специфічні звичаї — проколювання носової перегородки, ампутація суглобів пальців, особливі форми татуювання, тканина з кори, подібні назви релігійних товариств або духів, схожі форми табу, — це вже стає серйозним аргументом. Спираючись на ці підходи, Прічард вибудовує широку мережу зв’язків між Індійським архіпелагом, Новою Гвінеєю, Австралією, Новими Гебридами, Новою Каледонією, Новою Зеландією, Отаїті, Маркізькими островами, Гаваями, островом Пасхи, Ладронами та Каролінами. Головна його етнографічна конструкція така. Увесь світ Південних морів та Індійських островів містить дві крайні форми.
- На одному кінці — папуаси, новогвінейці, новоголландці, тасманійці, андаманці, жителі Малліколо та частина новогебридських груп. Вони темні, часто з вовнистим або дуже кучерявим волоссям, із низьким рівнем побуту, без розвиненого землеробства, майже без одягу, з грубими знаряддями та розрізненими групами.
- На другому кінці — отаїтянці, маркізці, частина жителів Дружніх і Сандвічевих островів, деякі групи Індійського архіпелагу. Вони більш організовані, з одягом із кори, соціальними рангами, ремеслами, розвиненішою мовою, кращим харчуванням, м’якшим побутом і часто світлішим кольором шкіри.
Прічард бачить між ними не розрив, а градацію. Немає окремих людських видів; є ланцюг історичних різновидів одного стовбура. Власне «східних негрів» він починає з Нової Гвінеї. Папуаси для нього — один із головних решток найдавнішого темного типу. Він використовує праці Дампіра, Бугенвіля, Форреста, Лейдена та Ренодо для доведення. Дампір розрізняв на островах біля берегів Нової Гвінеї більш «індійських» людей — смаглявих, з довгим чорним волоссям, схожих на жителів Мінданао, — і власне папуасів: дуже чорних, кремезних, з великими головами, широкими обличчями, великими носами та коротким кучерявим волоссям. Бугенвіль і Форрест підтверджували темний колір і вовнисте волосся. Прічард пов’язує з цим самим давнім шаром «негритосів» Філіппін, гірські племена Малакки, андаманців, внутрішні групи Суматри. Усі вони для нього — це рештки колишнього темного населення, яке колись ширше займало області на схід і південний схід від Індії.
Нова Голландія, тобто Австралія, посідає в його міркуваннях особливе місце. Кук уважав новогвінейців і новоголландців спорідненими; різницю словників Прічард не вважає вирішальною, бо мови в Австралії могли швидко розпадатися. Він зіставляє описи Кука, Дампіра та Коллінза. Кук бачив на східному березі людей темних, але не обов’язково з пласкими носами й товстими губами; Дампір на західному березі дав грубіший опис: чорні, з волоссям, як у африканців, довгими тонкими кінцівками. Коллінз, який жив у Порт-Джексоні, відзначав неоднорідність: одні майже чорні, інші мідного або малайського відтінку; волосся частіше не справжня шерсть, а довге чорне волосся; обличчя з широким ротом, товстими губами, пласкими носами, глибоко посадженими очима. Прічард додає анатомічні дані Блуменбаха й Гібсона, де череп новоголландця зближується з африканським за виступанням щелеп, сильними скроневими м’язами, довгими кістками кінцівок, формою ребер і таза. Тасманійці, або жителі Землі Ван-Дімена, у нього ще ближчі до «негритянського» типу. Вони темні, з справжнім шерстистим волоссям, широким ротом, виступною нижньою частиною обличчя, багнистим забарвленням тіла й украй грубим побутом. Кук спершу думав, що шерстистість волосся може бути наслідком бруду, жиру й охри, але згодом визнав її природною. Для Прічарда це сильний аргумент, що навіть у відносно прохолодній південній області темний тип зберігається, а це означає, що клімат сам собою не перетворює людей на світлих.
Далі він веде ланцюг через Нову Британію, Нову Ірландію, Соломонові острови, Луїзіаду, Нові Гебриди й Нову Каледонію. Тут у нього з’являються перехідні випадки. На Малліколо, згідно з Форстером і Куком, люди низькорослі, чорні, з різкими рисами й шерстистим волоссям. На Танна вже більше високих, міцних, краще складених людей; волосся частіше кучеряве, але не завжди шерстисте; у деяких кінці волосся жовтувато-бурі. На Новій Каледонії змішання ще сильніше: Кук і Форстер бачать темних людей, але краще складених і з менш «негритянським» волоссям; Лабільярдьєр, навпаки, підкреслює їхню чорність і шерстистість. Для Прічарда суперечність джерел не руйнує схему, а підтверджує перехідну природу регіону, де один спільний стовбур дає різні відтінки й форми.
Перебравши ще безліч різних островів, кульмінацією схеми стають Отаїті та острови Товариства. Тут мова близька до новозеландської, але фізичний тип уже сильно змінений. Форстер уважав отаїтян найкрасивішим племенем цієї великої родини. Простолюд темніший і часом зберігає риси, що нагадують новогебридський тип, але вищі верстви набагато світліші. Жінки вищого рангу можуть бути майже білими, з помітним рум’янцем; волосся зазвичай чорне, але трапляються руде, піщане, лляне, жовтувато-буре. Волліс навіть зауважував, що діти часто мають лляне волосся. Водночас, за Блуменбахом, черепи отаїтян і далі посідають проміжне місце між африканським і європейським типом. Для Прічарда це майже ідеальна ілюстрація того, що мова й походження пов’язують отаїтян із темнішими народами, але цивілізація, соціальний ранг, одяг, харчування й шлюбний добір дали світлу різновидність. Маркізьці ще сильніше підтримують цей висновок. Кук уважав їх чи не найкрасивішим народом Південного моря. Вони високі, добре складені, а жінки й діти подекуди «такі ж світлі, як деякі європейці». І знову це відбувається не в холодному кліматі, а в теплій зоні. Кліматична теорія Бюффона руйнується: ближче до екватора можна зустріти світліших остров’ян, ніж у прохолоднішій Новій Зеландії. Гавайці, або жителі Сандвічевих островів, для нього теж споріднені з цією родиною, але за деякими звичаями ближчі до новозеландців. Мова поєднує м’якість отаїтянської з формами Нової Зеландії та Дружніх островів. Фізично вони горіхово-коричневі, добре складені, але поступаються отаїтянам і маркізьцям у красі. У них зберігається звичай вибивати передні зуби, що Прічард зіставляє з австралійськими звичаями.
Острів Пасхи цікавить його як далека східна окраїна південноморського розселення. Там є гігантські статуї й кам’яні пам’ятки, що Прічард розуміє як сліди давнішого й сильнішого народу, від якого лишився бідний залишок. Мова острова Пасхи споріднена з південноморськими діалектами, але досить відрізняється, щоб припустити тривалу ізоляцію. Жителі середнього зросту, стрункі, темніші за жителів Дружніх островів, із чорним волоссям і гарними рисами. Ладронські та Каролінські острови він пов’язує з Отаїті та іншими групами через дивні соціально-релігійні збіги. Отець Ле Гобьєн описує на Ладронах товариства Urritoes, що майже збігаються з отаїтянськими Arreoys/Erreoes; Прічард вважає це надто специфічним збігом, щоб він був випадковим. Культ померлих Anitis зіставляється з Eatooas східних островів. Дампір описує жителів Гуаму як міцних, мідного кольору, з довгим чорним волоссям, невеликими очима, високим носом і білими зубами. Каролінці мають темно-мідний колір, довге чорне волосся, жвавий норов, а їхні числівники подібні до отаїтянських.
Після цього Прічард переходить до малайців. Тут він робить важливий заперечний крок. Він визнає, що малайці широко розселилися, торгують, їхня мова стала lingua franca Індійського архіпелагу, і багато острівних мов мають малайські елементи. Але він не вважає тихоокеанців нащадками історичних малайців. Малайська мова, за доктором Лейденом, надто пізня й змішана: арабські елементи пов’язані з ісламом, санскритські — з індуїстським впливом через Яву, є яванські, бугійські, целебеські, сіамські, бірманські та інші шари. Тому малайська — не давня первісна мова острівного світу, а торговельно-змішана мова пізньої доби. Фізично малайці, за Прічардом, виглядають як змішання індо-китайських та індуїстських елементів. Головне заперечення проти малайської гіпотези — культурне. Якби отаїтяни, новозеландці, маркізьці та інші походили від пізніх малайців або яванців, у них мали б зберегтися індуїстські чи мусульманські сліди — Вішну, Шива, Індра, санскритська міфологія, ісламські форми. Але цього немає. Отже, спорідненість є, але вона глибша й давніша за історичний малайський шар. Цей давніший шар він шукає у харафорів/альфурів, іданців Борнео, баттів Суматри, жителів Ніаса й Поггі, бугійців, тагалів, яванців, тиморців, молуккців, філіппінців.
Отже, величезний острівний світ від Індії та Мадагаскару до острова Пасхи являє собою не хаос окремих рас, а мережу споріднених народів, що розійшлися за ступенем дикості й цивілізації. Папуаси, новоголландці та тасманійці зберігають найдавніший темний тип; харафори й батта дають перехідні форми; новозеландці поєднують темний тип із більш розвиненою соціальною організацією; отаїтянці та маркізці демонструють, як усередині того самого великого стовбура можуть з’являтися світлі, майже європейські різновиди.
Якщо глава VI показувала ланцюг острівних переходів від темного давнього типу до світлих форм, то глава VII має довести, що дві найдавніші цивілізовані зони — Індія і Єгипет — також походять із спільного стовбура. Прічард зіставляє їх за політичним устроєм, кастами, жрецтвом, міфологією, теогонією, культом тварин, ритуальною чистотою та фізичним виглядом. Спершу він порівнює політичні інституції. Головний принцип тут — спадковий поділ праці. Прічард нагадує, що поділ праці як основа цивілізації був відомий уже Платонові й Арістотелеві. Але давні Індія та Єгипет пішли далі. Вони перетворили професії на спадкові касти. Законодавці, за Прічардом, нібито розглядали людину як глину, яку можна сформувати для будь-якої функції за допомогою виховання, хоч у філософа або воїна, хоч у землероба чи ремісника. Природні відмінності здібностей вони недооцінювали, а силу раннього виховання й звички переоцінювали. Тому син мав успадковувати заняття батька.
Індійську систему він реконструює насамперед через Мегасфена, якого зберегли Арріан, Діодор і Страбон. Мегасфен поділяв індійців на сім класів: філософи/жерці, землероби, пастухи й мисливці, ремісники й торговці, воїни, наглядачі, радники та вищі урядовці. Жерці звільнені від праці й податків, здійснюють жертвопринесення, передбачають природні явища, керують обрядами. Землероби численні й захищені навіть під час воєн. Пастухи живуть поза містами. Ремісники виготовляють зброю, кораблі, предмети праці. Воїни зайняті лише війною і утримуються державою. Наглядачі повідомляють цареві про те, що відбувається. Радники керують державою. Далі Прічард зіставляє це з пізньою чотирикастовою індійською схемою. Перший і сьомий класи відповідають різним групам брахманів: священним ученим і світським урядовцям. Воїни — кшатрії. Землероби, пастухи й торговці — вайш’ї. Ремісники та служителі — шудри.
Єгипетську систему він реконструює через Геродота, Діодора і Страбона. У Геродота представлено сім класів: жерці, воїни, пастухи корів, свинопаси, торговці, перекладачі, стерничі. У Діодора — жерці, воїни, землероби, пастухи, ремісники. У Страбона — жерці, воїни та решта землеробсько-ремісничих груп. Прічард пояснює розбіжності тим, що греки спостерігали Єгипет уже після падіння давньої монархії, коли установи були пошкоджені. Перекладачі — пізня каста доби контактів з іноземцями. Торговці й землероби можуть бути одним класом, як вайш’ї в Індії. Стерничі близькі до ремісників. У підсумку він бачить майже повну відповідність Індії та Єгипту: жерці, воїни, землероби/торговці, пастухи, ремісники, урядовці.
Особливо важлива роль жерців. І в Індії, і в Єгипті жерці — філософи, астрономи, геометри, хранителі священного знання, радники царів, керівники обрядів, тлумачі неба й календаря. Вони звільнені від звичайних повинностей, мають особливі правила чистоти, спадкове становище й високий статус. Прічард вважає, що така штучна й складна система не могла випадково виникнути в двох місцях у майже однаковому вигляді. Звідси перший великий висновок: політичні інституції Індії та Єгипту мають спільне джерело. Далі він порівнює релігію. Центральний збіг — метемпсихоз, переселення душ. У індійців душа проходить через тіла тварин і очищується; у єгиптян, за Геродотом, душа після смерті входить у різні форми тварин і через три тисячі років знову повертається в людське тіло. Це вчення, за грецькою традицією, згодом було засвоєне піфагорійцями. Із метемпсихозу Прічард виводить шанування тварин, заборону на вбивство деяких істот, святість корови, культ биків, котів, ібісів, собак, крокодилів, змій та інших тварин. Але він не вважає, що Індія та Єгипет були просто м’якими релігіями загального ненасильства. Навпаки, він підкреслює криваву сторону обох традицій. В Індії були жертвопринесення коня й бика, культ Калі/Чамунди, людські жертви та страшні обряди. В Єгипті теж були тваринні жертви й сліди людських жертв, пов’язані з Бусірісом та іншими легендами. В Індії вбивство корови — найтяжчий злочин; в Єгипті корову також не можна було вбивати навіть для жертви, мертву корову кидали у священну ріку, а биків ховали з обрядами. Єгиптяни вважали греків нечистими через уживання коров’ячого м’яса; брахман так само сприймав європейця як нечистого м’ясоїда. Тут у Прічарда релігійна паралель стає майже етнографічною.
Наступний блок — аватари й втілення богів у тваринах. В Єгипті душа Осіріса ховається в бику Аписі; після смерті Аписа жерці шукають нового бика зі священними мітками. В Індії Вішну та інші божества набувають образів риби, черепахи, лева, бика тощо. Кожному єгипетському ному відповідає своя священна тварина; кожній індійській секті — свій улюблений бог і символ. Прічард бачить тут одну давню систему релігійної зооморфії. Ритуальна чистота теж збігається. Брахмани здійснюють численні омовіння; вода Гангу священна. Єгипетські жерці, за Геродотом, голили тіло, носили лляний одяг і папірусне взуття, омивалися кілька разів на день. Жрецтво обох країн живе в режимі тілесної дисципліни, відокремленості й очищення. У розділі про теогонії Прічард іде ще далі та зіставляє конкретних богів. Індійська Тримурті — Брахма, Вішну, Шива — порівнюється з єгипетським колом Осіріса, Ісіди, Гора, Тифона. Особливо важлива пара Шива/Парваті та Осіріс/Ісіда. Він зауважує схожість імен Iswara/Isi та Osiris/Isis, але сам визнає, що етимологія ненадійна, якщо вона стоїть окремо. Тому він спирається не лише на імена, а на символи й обряди.
Найістотніша відповідність — фалічний культ. Лінгам Шиви він зіставляє з ітифалічними зображеннями Осіріса/Вакха. Священного бика Шиви зіставлено з Аписом і Мневісом. Бик Baswa у сектантів Шиви пов’язується з міфом про потоп; Апис — із земною присутністю Осіріса. Шива й Осіріс обидва постають як цивілізатори та судді. Осіріс у Діодора припиняє дикунство, запроваджує землеробство, скасовує людоїдство й приносить людям лагідні звичаї; Шива в індійських міфах пов’язаний із космічною силою, руйнуванням і відновленням. Жіночі божества також паралельні. Парваті як шакті Шиви зіставляється з Ісидою/Церерою як активною силою Осіріса. Церера дає людям землеробство і закони, як Ісида; але та сама жіноча сила може стати страшною каральницею — Еринією, Персефоною, Калі, Бхадра-Калі. Він також порівнює священні ріки. Ганг, за індійською поезією, витікає з голови Шиви; Ніл, за Плутархом, сприймався як витік Осіріса. На процесіях Осіріса несли посудину з водою як символ. Він зіставляє кольори богів: Брахма червоний, Вішну темний, Шива білий; у Плутарха Осіріс чорний, Гор білий, Тифон червоний. Паралель не є ідеально точною, але для Прічарда важлива загальна тріадична структура й кольорова символіка.
Після інститутів і міфології він переходить до фізичного вигляду єгиптян. Його мета — довести, що давні єгиптяни не були білим європейським народом, а мали темний, ефіопсько-негритянський вигляд. Він збирає античні свідчення. У «Благальницях» Есхіла єгипетські моряки мають чорні кінцівки. Геродот говорить про єгиптян як про темних і шерстоволосих; у розповіді про Додону чорна голубка символізує єгиптянку; колхів він виводить із Єгипту тому, що вони чорнокожі й шерстоволосі. Піндар і схоліасти підтримують це щодо колхів. Лукіан описує єгипетського юнака як чорного, товстогубого, тонконогого, з волоссям, що виказує його походження. До цього Прічард додає пам’ятки й коптів. Такі автори, як Норден, Вольней, Сонніні, Денон, бачили у Сфінксі та єгипетських зображеннях негритянські риси. Сучасні копти, за Вольнеєм та іншими мандрівниками, жовтувато-смугляві, з припухлими очима, пласким носом і товстими губами, схожі на мулатів. Оскільки копти як християнська група довго відокремлювалися від мусульманського населення, Прічард вважає їх важливим рештком давніх єгиптян. Далі він пов’язує Єгипет з Ефіопією. Єгиптяни й ефіопи, за ним, спочатку один народ або близькі гілки одного стовбура, що населяв долину Нілу. У них подібні бальзамування, жрецтво, писемність, релігія, культ Осіріса, царська влада під контролем жерців. Діодор навіть передавав ефіопську думку, що єгиптяни — це їхня колонія, виведена Осірісом у землі, відвойовані в моря. Особливе місце посідає Блуменбах, який досліджував мумії та пам’ятки. Він виділяв у єгиптян три типи: ефіопський — із виступаючими щелепами, припухлими губами, широким пласким носом; індійський — з довгим тонким носом, довгими повіками, тонким тілом; змішаний — більш звичайний пізньоєгипетський тип. Прічард інтерпретує це історично, мовляв, найдавніший єгипетський тип був ефіопсько-негритянським, пізніше він пом’якшувався і переходив у змішані, а потім у більш «індійські» форми. Це саме та модель, що й у теоретичній частині: цивілізація змінює початковий темний тип у бік білого.
Далі він розглядає зовнішність індійців. Тут Прічард хоче довести, що й вони спочатку були ближчими до ефіопського типу, ніж сучасні індійці. Він використовує приклади Геродота про «східних ефіопів» з Азії: вони схожі на африканських ефіопів, але з прямим волоссям. Страбон і Арріан, через Мегасфена, порівнюють південних індійців з ефіопами: вони чорні, з чорним волоссям, але не пласконосі й не шерстоволосі; північні індійці більше схожі на єгиптян. Далі він звертається до сучасних каст і гірських племен. Майор Орм говорив про безліч індійських каст із різною фізіогномікою. Колін Маккензі зазначав, що брахмани світліші й відрізняються рисами від нижчих каст майже по всій Індії. Вілфорд і Вільям Джонс повідомляли про гірські племена Бенгалії та Біхара, схожі на ефіопів. Прічард робить типовий для нього висновок про те, що грубі гірські й нижчі групи могли краще зберегти давній фізичний тип, тоді як вищі касти змінилися під дією цивілізації, добору й соціального відокремлення. Непрямим доказом слугують острівні народи. Якщо папуаси, андаманці, негритоси Філіппін і гірські групи Малакки походять з області Індії або навколоіндійського материка, отже, давній материковий шар теж міг бути темним і шерстоволосим. Але головним доказом він вважає давню індійську скульптуру. Печерні храми Елефанти, Сальсетти, Елори, Гая, Махабаліпураму, за описами мандрівників, зображують не сучасних тонких індійців, а людей із рисами, схожими на гвінейських негрів. Деякі автори тому думали, що ці пам’ятки створили чужинці — єгиптяни, ефіопи або військо Сесостріса. Прічард відкидає це. Пам’ятки зображують саме індуїстських богів і місцеві релігійні сюжети, отже, вони належать давнім аборигенам Індостану. Відтак давній індійський тип був значно темнішим і ближчим до африканського, ніж пізніший.
Підсумок розділу такий: Індія й Єгипет збігаються за кастовою організацією, жрецькою владою, релігійними принципами, метемпсихозом, культом тварин, священністю корови, ритуальною чистотою, теогонічними структурами і, що особливо важливо, за давнім фізичним типом. Єгиптяни й індійці, за Прічардом, були двома гілками одного дуже давнього стовбура, який згодом у різних умовах цивілізації змінився. Єгиптяни від ефіопського типу перейшли до змішаного і частково індійського; індійці від давнього ефіопського або папуаського шару перейшли до сучасних кастових відмінностей, де вищі верстви світліші й «витонченіші».
Частина III.
Верхня Азія, Персія, Європа, монголи, Америка і фінальна схема походження людства
Глава VIII продовжує доведення спільного походження давніх індійців і єгиптян, але тепер Прічард має відповісти на історичне заперечення. Якщо Єгипет і Індія справді споріднені, то що робити з величезною проміжною зоною — Сирією, Фінікією, Вавилоном, Ассирією, Еламом, Персією? Антична традиція поміщала тут найдавніші великі царства, особливо Ассирію Ніна і Семіраміди. Якщо ця традиція слушна, то Індія й Єгипет уже не виглядають двома гілками одного давнього стовбура: між ними постає самостійний центр цивілізації. Тому вся глава VIII — це спроба показати, що Передня і Середня Азія не руйнує його гіпотезу, а, навпаки, підтверджує її. Спершу Прічард розбирає хибні, на його думку, пояснення індійсько-єгипетської подібності. Найпростіша версія полягає в тому, що Єгипет був джерелом, а Індія отримала свої касти, жрецтво й міфологію від єгиптян. Перший варіант цієї версії пов’язаний із Сесострисом, бо Діодор Сицилійський передавав, що Сесострис нібито здійснив величезний похід аж до Індії. Пізніші компаративісти перетворили цього Сесостріса на універсального культурного героя. Його ототожнювали з біблійним Сісаком, із Буддою, з китайським Фо і навіть з Одіном. Прічард ставиться до цього різко. Войовничий єгипетський завойовник і лагідний Будда, що проповідує припинення насильства, — постаті несумісні. Геродот і Манефон не знають індійського походу Сесостріса; Мегасфен і Страбон також не підтверджують такої версії. Отже, перенесення брахманізму з Єгипту через завоювання Сесостріса — це фантазія.
Друге пояснення — це гіпотеза Афанасія Кірхера про те, що єгипетські жерці, рятуючись від Камбіза, втекли до Індії й перенесли туди єгипетську релігію та вченість. Прічард вважає цю версію правдоподібнішою, але теж відкидає її. Єгиптяни не були морським народом, а навіть якби група жерців справді емігрувала, вона не могла б створити в Індії цілу кастову систему, давню міфологію, суспільний лад, ритуали, священні тексти й філософію. Подібність надто глибока, щоб пояснювати її пізнім переселенням невеликої корпорації. Третя версія — ніби первісною релігією Індії був буддизм, а брахманізм виник пізніше, можливо, під єгипетським впливом. Прічард сперечається і з цим. Він розбирає Махабаліпурам та інші південноіндійські пам’ятки. Деякі дослідники бачили в цих пам’ятках буддійські сліди, але Прічард наголошує, що скельні храми й рельєфи пов’язані з Крішною, Арджуною, Шивою, Брахмою, Вішну, Парваті, Дурґою, Ямою, лінгамом, сюжетами Махабхарати. Це брахманічний світ, а не буддійський. Грецькі відомості про Мегасфена також описують не буддійське суспільство, а суспільство з брахманами, кастами, жертвоприношеннями, ведичною вченістю, шануванням Сонця й традиційною індійською філософією.
Він визнає, що античні автори знали індійських аскетів: Страбон говорить про германів/гімнософістів, Климент Александрійський — про Sarmanae, Порфирій через Бардесана — про Samanæans. Прічард пов’язує їх із санньясинами, буддистами або джайнами. Але це не доводить найдавнішого панування буддизму. Буддизм, на його думку, постає як пізніша аскетична або реформаторська гілка на тлі вже наявного брахманізму. Отже, Індія не отримала свою систему від Єгипту через Сесостріса, Камбіза, торгівлю чи буддизм. Єгипет і Індія подібні тому, що обидві сходять до давнішого спільного джерела.
Далі Прічард перевіряє давність Єгипту й Індії. Єгипет, на його думку, має найсильніші права на давність: грецькі мандрівники спілкувалися з єгипетськими жерцями, існували царські списки Ератосфена й Манефона, пізніше використані Йосифом Флавієм, Євсевієм і Африканом. Єгипетська монархія дуже давня, і задовго до класичної античності Єгипет був могутньою, організованою державою. Він додає астрономічні та біблійні аргументи. Єгиптяни рано розвинули геометрію й астрономію через розливи Нілу та потреби землеробства. Діодор описує гробницю Озімандії із зодіаком і річним колом. Спостереження геліактичного сходу Сіріуса Прічард відносить до дуже глибокої давнини. Біблійні оповіді про Авраама, Йосифа і Мойсея теж показують Єгипет як уже сформовану монархію з царем, жерцями, землеробством, власністю, адміністративним устроєм і релігійною системою.
Індійська давнина влаштована складніше. Прічард відкидає індійські гігантські юги й кальпи як історичну хронологію. Він вважає їх астрономічними циклами, призначеними для обчислення планетних рухів, а не реальною історією. Але, відкинувши фантастичні періоди, Прічард усе одно вважає Індію дуже давньою. Джон Бентлі знаходив поміркованіші хронології, відносячи початок індійських династій приблизно до XXII століття до н. е., а війну Махабхарати — до XI століття до н. е. Сер Вільям Джонс відносив фіксацію Вед приблизно до XII століття до н. е., припускаючи давнішу усну передачу. Вальмікі й Рамаяна також слугують йому знаками глибокої літературної давнини. Грецькі автори дають пізніші, але надійніші опори. Геродот повідомляє про включення області Інду до Перської держави Дарія. Александр і Мегасфен описують Індію вже як багату, організовану країну з кастами, землеробством, бавовняною тканиною, письмом, дорогами, іригацією, судом, урядовцями, мірами, вагами й стійким державним устроєм. Якщо Індія часів Мегасфена вже майже схожа на Індію Нового часу, значить, її цивілізаційна форма склалася задовго до грецьких свідчень.
Потім Прічард атакує традиційну ассирійську давнину. Ктесій, грецький лікар при перському дворі, подав оповідь про давню Ассирійську імперію Ніна і Семіраміди. Діодор Сицилійський і пізніші хронологи прийняли цей матеріал. Але Прічард, слідом за Ньютоном і спираючись на Біблію, Геродота та астрономічний канон Птолемея, вважає Ктесія недостовірним. Його Indica сповнена чудес, а ассирійська історія містить неправдоподібні імена й нестикування. Імена царів у Ктесія не схожі на справжні ассирійські імена з Біблії та Птолемея. У Ктесія ж імена виглядають грецькими, перськими, єгипетськими або взагалі штучними. Головна помилка Ктесія, на думку Прічарда, полягає в тому, що він змушує Ніневію загинути задовго до того, як реальна ассирійська держава досягла сили. Справжня Ассирія, відома Біблії, починається з Пула та його наступників приблизно у VIII столітті до н. е. Ніневію було зруйновано значно пізніше — Кіаксаром і Набопаласаром. Отже, давня Ассирійська імперія Ктесія — не міцна історична реальність, а пізня фантастична конструкція. Це звільняє місце для схеми Прічарда. Єгипет і Індія давніші за реальну Ассирію, а Верхня Азія між ними не була від початку зайнята одним великим ассирійським центром.
Після цього він розглядає давніх мешканців Верхньої Азії. Його завдання тут — показати, що західна частина цієї зони пов’язана з Єгиптом, а східна — з Індією та Персією. Філістимляни, ханаанеї, фінікійці, сирійці, ассирійці, вавилоняни, колхи, ібери — усе це в нього гілки великої єгипетсько-передньоазійської родини. Ізраїльтян він спеціально виключає. Філістимлян він виводить із єгипетського стовбура через біблійний родовід Міцраїма. Їхню войовничість він пов’язує, можливо, з єгипетською військовою кастою. Їхній бог Дагон зіставляється з Осірісом, Астарта/Аштарот — з Ісидою.
Ханаанеї та фінікійці, за Прічардом, теж споріднені з Єгиптом. Фінікійська релігія насичена єгипетськими сюжетами. Обряди Адоніса й Осіріса він вважає майже паралельними. Кадмейці, що прийшли до Греції, у нього водночас фінікійці й єгиптяни, бо фінікійсько-єгипетський комплекс уже змішаний в єдину давню традицію. Сирійці, ассирійці та вавилоняни — континентальні гілки того самого світу. Їхні мови споріднені; їхня релігія близька до фінікійської та єгипетської. Храм Бела у Вавилоні з пірамідальною формою нагадує єгипетські споруди; халдейські жерці подібні до єгипетських жерців спадковістю, астрономією, магією, астрологією та спеціальним знанням. Діодор навіть уважав вавилонян єгипетською колонією. Прічард додає подібність астрономічних циклів: цикл Набонассара й єгипетський сотічний період обидва пов’язані з 365-денним роком і 1460-річною корекцією. Це не просто паралель релігій, а паралель науки й календарної практики. Колхів він знову пов’язує з єгиптянами через Геродота: вони чорні, шерстоволосі, практикують обрізання, виготовляють лляні тканини й мають подібні звичаї. Ібери Кавказу в Страбона мають спадкові класи та сильне жрецтво. Усе це йому потрібно для ідеї, що від Нілу до Тигру й Кавказу поширювалися споріднені з Єгиптом племена, які згодом розійшлися в окремі народи.
Східна гілка Верхньої Азії — Персія. Тут Прічард пов’язує Персію/Елам з Індією. Біблійний Кедорлаомер, цар Еламу, вже за часів Авраама діє як могутній східний володар. Єремія говорить про «лук Еламу», тобто про військову силу. Можливо, вважає Прічард, саме давні еламсько-перські перекази Ктесій згодом помилково перетворив на «ассирійську» історію Ніна та Семіраміди. Це пояснює, чому в Ктесія «ассирійці» так часто пов’язані з Бактрією, Індією та східними війнами. Східні джерела сповнені казкового, але загальна схема для нього важлива: до Ахеменідів були Пішдадіди, «законодавці», а ще глибше — Махабадіанська династія. У Dabistān Махабад отримує закон від Бога, ділить суспільство на чотири класи, дуже схожі на індійські касти, і з’являється в різні епохи; чотирнадцять Махабадів Прічард зіставляє з чотирнадцятьма Ману. Це, звісно, вкрай спекулятивно, але в його схемі Персія стає мостом між Індією та Передньою Азією.
Найсильніший доказ індо-перського споріднення — мова. Прічард вважає зенд, палі, пракрит і парсі спорідненими діалектами санскритського кола. Сучасна перська, очищена від арабських нашарувань, сягає парсі; парсі пов’язана із зендом; зенд близький до санскриту. Отже, перси й індійці — гілки одного давнього народу. Релігія підтверджує мовну спорідненість. Перси й індійці визнають найвище розумне начало, але фактичне шанування спрямоване на елементи, небесні сили та підлеглих духів. Геродот каже, що перси шанували сонце, місяць, землю, вогонь, воду й вітри; Прічард зіставляє це з індійськими Сур’єю, Чандрою, Агні, Варуном, Індрою. Шанування річок теж спільне: індійці носять воду Гангу, перські царі п’ють воду Хоаспа. Він додає заборону яловичини, метемпсихоз, мітраїстські печерні містерії, культ сонця й вогню. У політиці він убачає сліди каст у перських племен Геродота: Пасаргади, Ахеменіди, землероби, скотарі та інші спадкові групи. Висновок: Персія та Індія походять з одного стовбура.
У результаті подібність Індії та Єгипту не можна пояснити пізнім запозиченням. Вона глибша. Західна гілка цієї давньої цивілізації — Єгипет і споріднені з ним народи Передньої Азії; східна частина — Індія та споріднена з нею Персія/Елам. Ассирія як велика самостійна імперія постає пізно, а ктесіїва давня Ассирія є фіктивною. Тому між Індією та Єгиптом немає непереборного історичного бар’єра. Вони могли бути двома гілками одного найдавнішого східного людства. А фізично, за Прічардом, і індійці, і єгиптяни первісно мали ефіопсько-негритянські риси, які згодом пом’якшувалися цивілізацією.
У останньому розділі тому Прічард намагається пов’язати з цією давньою східною основою інші головні раси: скіфів/сарматів, германців, пеласгів/греків, кельтів, монголів і американців. Він сам визнає, що далі йде коротко й менш доказово. Але йому важливо завершити карту й показати, що людство — єдиний вид, єдиний стовбур, який історично розійшовся. Скіфи й сармати у нього пов’язують Верхню Азію з північно-східною Європою. Слово «скіф», каже він, пізніше стало надто широким означенням варварів, як «індіанці» в європейців Нового часу. Але в Геродота скіфи ще мають конкретну історію: вони жили південніше Араксу, були витіснені массагетами й переселилися в область кіммерійців. Перси називали скіфів саками; частина сакського стовбура залишилася в Азії, частина пішла на північ і захід. Сармати, за Прічардом, пов’язані зі слов’янами, росіянами і, можливо, деякими татарськими групами. Фізично ці народи часто темноволосі й темноокі, хоча в північних росіян трапляється світлий тип. Він сподівається, що порівняльне мовознавство підтвердить зв’язок слов’янських і татарських племен з індо-перським колом.
Германців він виводить не як вічних північних автохтонів, а як гілку, що прийшла через фракійсько-фригійсько-малоазійський світ. Він розглядає кіммерійців, гетів і готів. Кіммерійці в Гомера живуть у північній темряві; історично вони вторгалися в Малу Азію. Прічард схильний зближувати їх із кімврами/кімбрами. Гети, описані як фракійці, для нього можуть бути ранньою формою готів; він сперечається з Клюверієм, який розділяв гетів і готів. Римляни могли не впізнати спорідненості варварських народів, бо не порівнювали мов. Пізніші готи самі пов’язували себе з гетами; Ієронім, Спартіан та інші називали готів тим самим народом, що й гетів і даків. Германська сім’я включає кімврів, тевтонів, гутів, готів, шведів, норвежців, каледонців/піктів, белгів та інші групи. Їхній найдавніший зв’язок, за Прічардом, іде через Фракію, Місію, Фригію, Лідію, Малу Азію. Культ Кібели, фригійські й троянські міфи, фракійські божества, східне релігійне тло — усе це має показати азійські витоки германського світу. Фізично германці — класичний світлий тип Тацита: високий зріст, міцність, блакитні або сірі очі, світле або рудувате волосся. Але для Прічарда це не первісна біла раса, а пізня північноєвропейська різновидність єдиного східного стовбура.
Пелазгічна раса — це у нього греки, давні пелазги, частина італійських і малоазійських народів. Головний аргумент тут знову мова. Прічард каже, що спорідненість грецької із санскритом і старим парсі є істотною й безсумнівною. Мова доводить не випадкове запозичення, а спільне походження народів. Релігія доповнює мову. Грецька міфологія, за Прічардом, прийшла зі Сходу, але не лише з Єгипту. Фригійці, лідійці, малоазійські народи мали міфи й обряди, що зближують греків з Індією та Персією не менше, ніж з Єгиптом. Історично він виводить пелазгів через лідійців, лелегів, тирренів, фракійців, місійців, фригійців. Фізично греки для нього — найпрекрасніша європейська форма, де поєднуються всі темпераменти, але особливо помітний сангвінічний світлий тип: світле або рудувате волосся, блакитні очі, ясна шкіра. Він обговорює гомерівські епітети на кшталт ξανθός, πυρρός, γλαυκῶπις. І знову загальний висновок той самий: грецька тілесна краса — це історична варіація спільного східного людства.
Кельти займають найзахіднішу Європу й, імовірно, оселилися там раніше за германців. На час Цезаря їх уже частково витіснили германці з колишніх областей. Геродот знав кельтів у районі витоків Дунаю, отже колись вони були поширені східніше. Прічард намагається пов’язати їх зі Сходом через звичаї, релігію й мову. Друїдичне вчення про безсмертя і, можливо, переселення душ нагадує східні вчення. Деякі шлюбні та сімейні звичаї давніх британців він зіставляє зі звичаями наїрів та інших народів Сходу. Але головним аргументом знову стає мова: кельтські, германські, слов’янські, грецькі, латинські, санскритські й перські форми мають спільний давній шар. Він посилається на Вілкінса й огляд його санскритської граматики в Edinburgh Review, зауважуючи, що доказ став би сильнішим, якби туди додали кельтські, слов’янські й грецькі дані. Фізично кельти відрізняються від германців. У чистому вигляді вони темніші: темне волосся, смуглявість, менший зріст, менш правильні риси, іноді виразніші вилиці. Він посилається на Тацита щодо силурів, Страбона щодо бриттів, Плінія щодо вайди, якою давні бритти фарбували шкіру, «наслідуючи ефіопів». Кельти у нього — це західна, темніша європейська гілка спільного стовбура.
Монголи та споріднені з ними народи — північно-східна й гірська варіація азійського людства. Прічард починає з гірських племен Індії: гаро, раджмахальських груп, кукі та інших, у яких уже з’являються широкі обличчя й монголоїдні ознаки. Ці області лежать між Індією та Тибетом, і саме там, на його думку, могли виникнути переходи від індійського до монгольського типу. Монголів він описує через широке квадратне обличчя, виступаючі вилиці, косо поставлені очі, плаский ніс, слабку бороду, чорне волосся, жовтувато-мідну шкіру. Слабкий розвиток волосся він навіть намагається пов’язати з меншою пігментацією шкіри: оскільки раніше пігмент шкіри пов’язували з волосяними цибулинами, слабка волохатість могла дати світліший відтінок, ніж у негрів. Тут він знову застосовує схему «дикість — цивілізація». Камчадали, самоїди, лапландці та інші суворі північні групи далі від європейського типу: вони малі, темні, широколиці, з грубими рисами. Більш цивілізовані китайці, маньчжури й японці зберігають монгольську основу, але в пом’якшеному вигляді; у вищих класах Китаю та Японії, за Барроу і Кемпфером, трапляються майже європейські риси.
Фінська раса дає для нього особливо зручний приклад: лапландці як груба гілка малі й темні, а цивілізовані фіни, споріднені з ними, вищі, світліші, міцніші, іноді рудоволосі. Отже, навіть монгольський тип здатний змінюватися під дією способу життя й культури. Американців він вважає майже єдиною великою расою, спорідненою з монголами й такою, що прийшла з Азії через північний захід. Тут він спирається на Клавіхеро, Бенджаміна Сміта Бартона, Гумбольдта, Лаперуза та інших. Американці живуть у всіх кліматах, але зберігають спільний фізичний тип: мідний відтінок шкіри, чорне волосся, слабку бороду, високі вилиці, форму очей, подібну до монгольської. Гумбольдт для нього особливо важливий: він уже бачив подібність американців до монголів, маньчжурів і малайців і говорив про це. Прічард приймає це як доказ азійського походження. Ацтекські перекази про Ацтлан, північну прабатьківщину, а також подібності мови й звичаїв північно-західного узбережжя з Мексикою підтверджують шлях міграції. Бартон додає мовні паралелі між Америкою та Східною Азією. У деяких північно-західних народів Прічард відзначає майже європейську світлість шкіри, що знову вписується в його ідею мінливості всередині єдиного стовбура.
У завершенні всієї книги Прічард формулює підсумкову карту. Ймовірна первісна область людства — широка зона між Гангом і Нілом, обмежена на півночі Каспієм, Парапамісом та Імаєм/Гімалаями, а на півдні Еритрейським морем і Індійським океаном. Саме там людство вперше вийшло до цивілізації. Можливо, це ж була й первісна батьківщина людського виду. У найдавніші часи люди жили як рибалки, збирачі, мандрівні групи на берегах і річках. Частина таких ранніх груп розійшлася по Африці, Індійських островах, Новій Гвінеї, Австралазії та зберегла давній темний вигляд. Центральні народи, що залишилися в зоні Єгипту, Індії, Персії та Передньої Азії, розвинули цивілізацію і поступово змінили свій фізичний тип. Звідси розходяться інші гілки. Єгипет і споріднені з ним передньоазійські племена утворюють західне цивілізаційне коло. Індія і Персія — східне. Від цих або сусідніх азійських гілок походять скіфи, сармати, слов’яни, германці, пеласги, греки, кельти. На північному сході формуються монгольські типи; через Азію вони дають американців. Білі європейці, таким чином, не початок людства, а пізній результат розселення, ізоляції, клімату, цивілізації, шлюбного добору та спадкової варіації. Первісний тип, за версією Прічарда 1813 року, був темним, ефіопським або негритянським у широкому тодішньому значенні.
Прічард воює одразу на кількох фронтах. Виступаючи проти полігеністів, він доводить, що всі людські групи — один вид: вони схрещуються, мають спільну фізіологію, їхні відмінності подібні до тваринних різновидів, а не до видових меж. Виступаючи проти грубої кліматичної теорії, він доводить, що засмага й набуті зміни не успадковуються, а стійкі расові ознаки виникають як вроджені різновиди в роду. Виступаючи проти європейської первинності, він доводить, що найдавніші цивілізації Індії та Єгипту були пов’язані з темним, ефіопським стовбуром, а білизна виникла як пізніше відгалуження. А виступаючи проти суто богословської генеалогії, він пропонує природничо-історичну схему: спадковість, анатомія, зоогеографія, мова, міфологія, касти, міграції, пам’ятки, черепи, шкіра й волосся. Водночас книга залишається міцно прив’язаною до свого часу. Прічард говорить мовою «дикунів», «поліпшення», «нижчих» і «вищих» форм; допускає зв’язок черепа з інтелектом; вірить у темпераменти; використовує сумнівні мандрівницькі описи; надто вільно зіставляє міфи, імена богів, касти й етноніми; довіряє старим античним ототожненням; іноді будує гігантські історичні мости на слабких підвалинах. Але загальний вектор у нього не реакційно-полігеністський, а моногеністський і порівняльно-натуралістичний. Він намагається пояснювати людство як мінливий тілесний вид із єдиною історією.
Томи II–V: Африка, Європа, Азія, Океанія та Америка
Другий том книги Прічарда вийшов через 24 роки, але він майже не додає нічого принципово нового до теоретичної схеми першого тому, а радше перетворює її на велике практичне застосування. Тепер він перевіряє моногенізм на африканському матеріалі — найзручнішому для полігеністів XIX століття. Він послідовно розглядає берберів, туарегів, гуанчів, народи Судану й Гвінеї, фулані, хауса, абіссинців, нубійців, єгиптян, арабів Африки, готтентотів, бушменів, кафрів і південноафриканські племена, постійно зіставляючи фізичні ознаки, мови, давні свідчення та дані мандрівників. Головний висновок залишається тим самим: Африка не підтверджує існування кількох окремих людських видів, бо її народи утворюють не жорсткі расові блоки, а складну мережу переходів, змішань і історичних змін. Бербери можуть бути майже білими або дуже темними, фулані й абіссинці посідають проміжне становище між «негритянським» та «ефіопським» типом, єгиптяни виявляються африканським, але не суто «негритянським» народом, нубійці показують можливість зміни фізичного типу в історичному середовищі, араби темнішають в Африці, а кафри й готтентоти руйнують грубу схему єдиної «чорної раси». Тому другий том можна розуміти як масивну етнографічну ілюстрацію до першого.
У завершальному розділі другого тому Прічард навіть визнає зв’язок між кліматом і кольором шкіри. «Справжні» чорні раси зосереджені головно в міжтропічній Африці; на північ і південь від цієї зони колір слабшає — бербери в Атласі світліші, туареги й араби Сахари варіюють від майже білих до чорних, готтентоти жовтувато-бурі, кафри часто мідно-коричневі. Але це не проста кліматична теорія Бюффона. Клімат діє разом із висотою, вологістю, способом життя, їжею, одягом, соціальною організацією, ізоляцією, змішуванням і цивілізацією. Головне тут те, що «негр» не є одним чистим і незмінним типом. Останній пункт цієї книги — розумові здібності африканців. Тут Прічард різко полемізує з тими, хто виводив рабство з «природної» неповноцінності негрів. Він визнає, що найпригнобленіші й найізольованіші племена можуть виглядати фізично й розумово деградованими, але пояснює це умовами життя, бідністю, рабовласницькими набігами, ізоляцією, болотами, горами, війною, відсутністю зовнішнього культурного імпульсу. Кафри, мандінго, хауса, народи Губеру, Єгипет, Абіссінія, Конго та інші африканські суспільства доводять, що африканські народи не мають уродженої розумової неповноцінності. Він наводить приклади Тідемана проти Зьоммерінга: вимірювання мозку негрів не підтверджують їхньої близькості до орангутана і не доводять меншої мозкової здатності. Європа побудувала цивілізацію швидше не тому, що європейська «раса» метафізично вища, а тому, що географія Європи відкрита для морів, обміну, колонізації, торгівлі та культурного взаємообміну.
Ще через 4 роки (у 1841) виходить третій том, присвячений етнографії Європи. У 1844 році виходить наступний том з історії народів Азії, а останній, п’ятий том, виходить у 1847 році, і присвячений він історії народів Америки та Океанії. Таким чином, Прічард охоплює всю історію людства. Підсумок третього тому такий: Прічард вибудовує історію Європи як історію нашарування великих мовних груп на давніші субстрати. Баски — це старий неіндоєвропейський залишок південного заходу. Фіно-угорські народи — це давній північний шар, який місцями був витіснений, місцями зберігся, а у випадку угорців радикально перетворився. Кельти — це рання індоєвропейська хвиля Західної Європи, широко розселена до германського й римського тиску. Італіки — це складна суміш умбрів, осків, латинів, сабінів, етрусків і південноіталійських народів. Германці — північний індоєвропейський масив, фізично колись дуже світлий, але теж історично мінливий. Слов’яни — це східноєвропейський стовбур, пов’язаний Прічардом із сарматами і, можливо, зі скіфами. Балти — це архаїчна північно-східна індоєвропейська гілка. Греки, фракійці, іллірійці, албанці, валахи та малоазійські народи утворюють південно-східний міст між Європою і давньою Азією. Головна ідея тому не в тому, що Прічард «знайшов справжні раси Європи». Навпаки, він постійно показує, що справжня Європа не збігається з пізніми національними міфами. Іспанія не просто «іберійська», Галлія не просто «кельтська», Німеччина не просто «германська», Італія не просто «латинська», Греція не просто «еллінська», Угорщина не просто «азійська» або «тюркська», Росія не просто «слов’янська» без північних і фінських нашарувань. Усе набагато складніше й заплутаніше. Як і раніше, колір шкіри, риси обличчя, зріст, волосся та форма черепа виявляються недостатніми для визначення походження.
У передмові до четвертого тому Прічард спеціально зазначає, що затримка тому виявилася корисною: він зміг використати для етнологічної карти найновіші дані Олександра фон Гумбольдта про фізичну географію Азії, а розташування племен і місцевостей звіряв за картами д’Оссона і Клапрота. Прічард перетворює Азію на головний полігон перевірки своєї теорії. Іран показує давній арійський стовбур, але не у вигляді європейської білої фантазії, а як гірсько-платформену західноазійську систему з персами, курдами, афганцями та зороастрійською спадщиною. Індія показує, що індоєвропейська мова може жити в темних тілах, а арійська культура може нашаровуватися на давніші дравідійські, гірські та острівні пласти. Кавказ показує силу гірської ізоляції та мовної дробності. Велика Татарія показує, як кочовий спосіб життя зберігає туранський тип, а осілість і цивілізація його змінюють. Китай, Корея, Японія та Індокитай показують величезний східноазійський перехідний світ, де фізичний тип, мова й культура не завжди збігаються. Сиро-арабські народи показують, що навіть така міцна мовна сім’я, як єврейсько-арабсько-арамейська, не дорівнює одній «крові» чи одному фізичному виглядові.
П’ятий і останній том за своїм задумом має стати остаточною перевіркою загальної теорії. Якщо навіть найрозсіяніші острівні народи Великого океану та народи Нового Світу не потребують гіпотези окремих людських видів, отже, моногеністська схема витримує майже повне етнографічне охоплення світу. Океанія й Америка остаточно закріплюють його головну лінію проти расового есенціалізму. В Океанії одна мова може поєднувати народи від Мадагаскару до острова Пасхи, попри величезні відстані й різницю фізичного вигляду. У Меланезії подібність кольору й волосся не створює однієї простої раси. Австралійці й альфури показують, що ізоляція та бідність культури не дорівнюють окремому людському виду. В Америці загальна подібність народів справді існує, але вона не скасовує величезного розмаїття мов, держав, релігій, кольорів шкіри, форм черепа й культурних рівнів. Мексика й Перу показують, що американці здатні до самостійної цивілізації; черокі показують здатність до писемного винаходу; південноамериканські дані д’Орбіньї показують залежність кольору від конкретного середовища, а не від вічної расової сутності.
Еволюція поглядів Прічарда
Хоча головна доктрина в Прічарда майже не змінюється, і він завжди твердив, що людство — це один вид, що фізичні відмінності рас не доводять окремих творінь або окремих видів; що мова, історія й географія важливіші за грубу краніометрію, а «дикість» і «цивілізація» не є вічними природними долями народів. Попри це, деякі зміни в його поглядах усе ж таки помітні. Між першим і п’ятим томом змінюється центр ваги доказу. Прічард починає як лікар-натураліст, який захищає моногенізм через спадковість, колір шкіри, форму черепа, клімат і аналогії з тваринними породами. А завершує він уже як порівняльний етнолог, для якого головний матеріал — мови, міграції, міфи, соціальні форми, географія, історична пам’ять і психологія народів.
- По-перше, він виразно приймає концепцію впливу клімату, зокрема й на колір шкіри. Не в такій самій формі, як у Бюффона, але все ж таки Прічард пішов тут на поступки.
- По-друге, мова поступово стає головним доказом спорідненості народів. Уперше це починає відігравати фундаментальну роль у третьому томі, але кульмінації досягає в п’ятому.
- По-третє, саме поняття «раси» поступово стає менш фізичним і більш історико-мовним.
- По-четверте, він дедалі більше замінює «природну історію рас» історією міграцій. Поступово, накопичуючи дедалі більше матеріалу, він істотно змінює свої початкові класифікації спорідненості народів.
- П’ята еволюція — його антирасистська лінія стає ширшою й упевненішою, хоча термінологія залишається старою й місцями неприємною.
Але є й зворотний бік. Прічард не стає сучасним антирасистом. Він зберігає ієрархічну мову «дикості», «варварства», «цивілізації», говорить про «моральний характер рас», іноді надто впевнено пов’язує побут із фізичним типом, користується старою фізіогномікою, вірить в «удосконалення» народів через цивілізацію та соціальний відбір. Він не руйнує європейську шкалу розвитку повністю; він лише забороняє перетворювати її на біологічну кастову систему.