Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Хоча італійський фізіолог Мауріціо Буфаліні (1787-1875) прожив довге життя, заставши навіть переїзд Молешотта до Італії, свої ранні праці він писав ще за часів Наполеона, а тому чудово вписується в контекст творчості Ламарка, Кабаніса, Галля тощо. Вважається, що Буфаліні — один із найважливіших італійських клініцистів XIX століття. Він також відомий тим, що здійснив революцію в методах викладання в медичних вишах і згадується як засновник нової тосканської медичної школи. Походив він із родини лікаря Якопо Буфаліні, який, своєю чергою, теж мав серед предків лікарів. У середній школі йому не пощастило: вчителі надто покладалися на зазубрювання, але не дбали про логічне мислення, тож він закінчив школу без дієвої методики навчання і з мізерними базовими знаннями. У 1803 році, у віці 16 років, Буфаліні почав відвідувати медичні заняття Мікеле Рози, прихильника Vis medicatrix naturae, також відомої як лікувальна сила природи. Згідно з цим підходом, організм має здатність до самозцілення, а природа робить значно більше, ніж лікар. Від Рози він дізнався, що лікар, аби привести пацієнта до одужання, має визначити причини хвороби, шанувати й підтримувати закони природи. Завдяки його вченню Буфаліні також зацікавився філософськими працями, передусім Локка і Кондильяка, які вплинули на його думки та спосіб життя.
Його підготовка дала йому змогу в листопаді 1805 року безпосередньо вступити на другий курс медицини Болонського університету, де викладав Антоніо Теста (друг Мікеле Рози). У 1809 році він закінчив університет, переконаний, що не здобув належної освіти, оскільки в Італії того часу була в моді віталістична доктрина, що суперечила тій, яку він отримав від своїх учителів. У грудні 1809 року він вирушив спершу до Павії, а потім до Мілана, де вивчив основи віталізму в анатома Антоніо Скарпи та фізіолога Джакомо Томмазіні, провідних знаменитостей італійської медицини того часу. Вони ознайомили його з ідеями Джона Брауна, згідно з якими кожне біологічне явище можна пояснити єдиним універсальним законом, а органічна матерія тіла, реагуючи на зовнішні імпульси, регулює життєві явища: своєрідний принцип збудливості тіла. І ось уже наприкінці 1810 року він повернувся до рідної Чезени, відкинувши останні засвоєні ним ідеї та цілковито прийнявши теорії своїх учителів Мікеле Рози й Антоніо Тести. Відтоді він вступив у свою найважливішу битву: битву проти віталізму.
У 1810 році його призначили помічником лікаря в лікарні, що приймала покинутих немовлят і вагітних жінок, які залишилися самі. 24 серпня 1813 року, у віці 26 років, Буфаліні отримав повноцінну посаду лікаря і став професором у тому самому Болонському університеті, де здобував освіту. Здавалося, його кар’єра йде вгору. Саме тоді він написав одну зі своїх найвідоміших праць — «Нарис про доктрину життя» (1813). На думку Буфаліні, життя — це складне явище, яке можна зрозуміти лише через спостереження та ретельне вивчення, оскільки воно є результатом фізико-хімічних процесів органічної речовини. Однак на той момент Наполеон уже програв, французький вплив ослаб, і тому в Болонському університеті його ідеї не оцінили. Студенти й викладачі були проти нього через його революційні погляди, а аудиторії, де він викладав, часто пустували через відтік студентів. У 1816 році, з настанням реакції в політичному житті Італії, він утратив професуру, повернувся до рідного міста Чезени, де зайнявся приватною практикою. Його місце посів його суперник Томмазіні. Але й удома Буфаліні зіткнувся з багатьма труднощами: він страждав від депресії, пов’язаної з невдачею в Болоньї, від економічних труднощів і, найголовніше, від смерті свого маленького сина та власного батька в 1816 році. У цей період він захворів на запалення, а кровопускання й лікування, яких він зазнав, лише погіршили його стан і завдали непоправної шкоди його серцево-судинній системі. Усе це відбувалося в Чезені, охопленій епідемією тифу, що, відповідно, зробило його дні надзвичайно напруженими через велику кількість пацієнтів.
З часом ситуація трохи поліпшилася. У 1819 році він опублікував «Основи аналітичної патології», у яких, продовжуючи свою боротьбу проти віталізму, наголосив на важливості знання перебігу хвороби для того, щоб мати змогу її вилікувати. Ця праця витримала три видання і здійснила переворот в італійському медичному світі. Він знову підкреслив необхідність того, щоб дослідження фактів стало основою медичної науки. Його метод було поділено на чотири напрями та етапи роботи:
- класифікація хвороб (нозологія) для ретельного дослідження;
- звернення уваги на ознаки або симптоми хвороб (семіотика) для їхнього розуміння;
- далі — дослідження причин (етіологія);
- і спостереження за тим, чи відповідає якість ліків бажаному ефектові (терапія), для кращого виявлення хвороби та її змін.
Цей метод, який він назвав «експериментальним», є водночас аналітичним і синтетичним, і значною мірою запозичений у Кондильяка та експериментальної фізики Галілея. Методологічно Буфаліні — очевидний сенсуаліст і навіть не намагається цього якось приховати. Але якщо він і наводив Кондильяка як приклад, то все ж критикував француза за те, що той недостатньо оцінив функцію мислення як безпосередній наслідок первісної доброчесності духу. Переповідати всю працю немає сенсу, але варто зазначити, що в ній подано докладну історію медицини, починаючи від античності, у її зв’язку з філософськими концепціями. Це дуже сильний розділ, і подібні історичні екскурси роблять більшість письменників того часу. Буфаліні називає більшість епікурейських лікарів-методистів і вважає їх найзначущішими попередниками хімічного методу досліджень і власної патології Буфаліні. Але епікурейців він усе ж таки критикує як надто метафізичних дослідників, які замість опори на досвід намагалися будувати систему з апріорних положень про атомізм. У підсумку майже всі автори минулого так чи інакше виявляються метафізиками. Навіть Дарвін у «Зоономії», за Буфаліні, теж залишається в межах віталізму.
Джон Браун, на думку Буфаліні, аж ніяк не такий новий, як вважали його прихильники. Збудливість — це лише нова назва старої ідеї особливої властивості організованої матерії. Вроджене тепло Гіппократа, пневма догматиків і Ерасистрата, форма або енергія Арістотеля, архей Парацельса і ван Гельмонта, душа Шталя, нервова сила Гофмана і Куллена, подразливість Галлера, життєва сила інших авторів — усе це вирази спільного переконання, що в живій матерії є особлива властивість. Томмазіні, якого Буфаліні схвально цитує, прямо говорив, що браунівська збудливість є не більш як життєвість, здатність або придатність до життя. Гліссон ще до Брауна поширював подразливість на всі м’язові частини тіла й розглядав відчуття та функції душі як стимули, що приводять її в дію; Шпренгель тому вважав Гліссона справжнім попередником Брауна. Головна критика Буфаліні така: віталісти не помиляються, коли вважають органічний рух джерелом життєвих функцій; вони помиляються, коли на цьому зупиняються. Життєвий рух сам по собі не є першим началом, а є феноменом. Його породжує життєва сила, а життєва сила залежить від органічних умов. Тому останнє, до чого може дійти аналітичне дослідження, — це органічний стан, тобто порядок і змішання матерії та сили, в якому лежить підстава відмінності між живим і неживим. Віталісти прийняли проміжну ланку за першу. Тому все, що вони кажуть про впливи й зміни життєвого руху, часто виявляється фантазією, а не висновком із фактів. Потім дістається навіть емпірикам (як в античному сенсі, так і в сучасному), хоча вони й найкращі з усіх шкіл минулого, з погляду Буфаліні. І хоча розділ про історію тут доволі непоганий і навіть цікавий, на цьому ми завершимо огляд його книги.
У 1825 році він опублікував есе «Про аналітичну медицину», яке викликало гнів клерикальних кіл, що 1826 року звинуватили його в атеїзмі і матеріалізмі. Однак він і далі відстоював обґрунтованість своїх експериментальних ідей на противагу науковим теоріям, що формулюють апріорні гіпотези. Ба більше, він у жодному разі не заперечував існування Бога; навпаки, він навіть наголошував, що єдине завдання вченого — вивчати закони, створені Творцем. Звинувачення в матеріалізмі також було відкинуто. У своєму «Короткому огляді своїх праць» (Болонья, 1827) він навіть виклав доказ існування Бога і духовності душі, заснований на фізичних науках і такий, що відсилає до томістських аргументів. У цьому плані Буфаліні був навіть поміркованішим, ніж Томас Белшем. Тим часом його особисте становище не поліпшилося. У 1825 році померли його дружина й єдина донька у віці шістнадцяти років. Після цього глибока депресія змусила його відмовитися від кількох посад: кафедри в Урбіно, посади головного лікаря в Чезені та кафедри в Болоньї, що звільнилася після відходу Томмазіні.
Прийшовши до тями, він вирішив стати на новий шлях, спрямований на поліпшення якості освіти в університетах. У 1830 році знову став професором практичної медицини. У 1831 році його було призначено головою Комісії з народної освіти в Чезені. Таким чином, він узяв на себе зобов’язання зберігати релігійні принципи в педагогічній системі, усуваючи, однак, будь-які інструментальні елементи, запроваджені Церквою. Тим часом провал повстань 1831 року знову ускладнив становище в Чезені для такого патріота, як Буфаліні. Тому 1832 року він обійняв посаду лікаря в лікарні в Озімо, а згодом, 1835 року, — кафедру клінічної медицини у Флоренції. Завдяки Буфаліні школа у Флоренції стала місцем підвищення кваліфікації лікарів після закінчення університету. Нарешті, його життя змінилося, і, захоплений ентузіазмом цього періоду, Буфаліні взяв на себе різні ролі. У 1838 році він став директором «Газети фізико-медичних наук», яка з 1858 року називалася «Експериментальна»; через цю газету він захищався від різних звинувачень, що надходили до нього з усієї Італії. 5 липня 1840 року він став членом Туринської академії наук. Але найбільше в цей період його займала тема освіти й викладання в школах, настільки, що його біографи називали його лікарем і педагогом.
Буфаліні вірив у пробуджувальну силу почуттів як основу освіти; тоді як просте навчання не виходило за межі застосування розуму й не мало сили формувати моральну особистість, освіта по суті полягала в «силі наміру і піднесеності почуттів». Буфаліні приписував педагогові ретельно вивчати людські почуття, з яких черпає свою рушійну силу все моральне виховання. З цією метою він закликав шукати дієві опори у фізіології та психології. У своїй промові «Про доброзичливість, суперництво і релігію як принципи морального виховання дітей» (Флоренція, 1840) він говорив про почуття гуманності й братерства, які плекаються в родині, на відміну від почуттів суперництва й конкуренції, що їх стимулюють поза родиною. Завдання освіти полягає в тому, щоб спрямовувати наслідування так, аби воно стимулювало працелюбність людини, не придушуючи водночас прагнення до взаємної солідарності. Буфаліні виступав за дитячі садки, оскільки вони сприяли спільному навчанню й створенню середовища, сприятливого для примирення любові та наслідування. Слідуючи за Романьозі, він звернувся до проблеми впливу розуму на прогрес суспільного блага (1841). Тоді як Романьозі вважав безпосереднім чинником цивілізації населення думку, Буфаліні наголошував, що «думка» складається з двох елементів: інтелектуального переконання і переважних настроїв серед населення загалом. І, відповідно до своїх загальних поглядів, він виводив поліпшення цивілізації з «усіх зусиль, спрямованих на зміцнення доброзичливих і великодушних почуттів, що означає підтримувати людей у культурі добрих почуттів і моральності». Тема, тісніше пов’язана з політикою, — це взаємозв’язок науки і свободи, обговорювана в промові «Про причини поліпшення цивілізації народів» (1837). Живучи в м’якому, але не ліберальному режимі, подібному до Великого герцогства Тосканського, і маючи професійні зв’язки з родиною самого Великого герцога, примітно, що Буфаліні не соромився стверджувати, що свободу друку й асоціацій не лише не можна заперечувати, а навіть не можна обмежувати. З огляду на те, що свобода — це право, то «яку мету переслідують закони, які обмежують, обмежують і призупиняють її здійснення?». І тут же він відповідає: «Для мене це означає лише обмеження самого права; це те, що в доктрині вважається абсолютним і загальним, а іноді навіть закріплене в основному законі держави, роблячи його, таким чином, умовним: що, по правді кажучи, здається мені неприйнятним».
До цих тем він повертатиметься знову і знову, навіть після революційних подій 1848 року, у яких він навіть брав опосередковану участь. Він двічі виступав у Сенаті Тоскани. 6 липня 1848 року, під час обговорення звернення у відповідь на тронну промову, він виступив проти вилучення параграфа, що стосувався політичних відносин із Німеччиною, і підтримав примирливу пропозицію, виступаючи проти тих, хто хотів сприяти тіснішій дружбі. Його пропозиція звучала так: «Ми вважаємо, що Німеччина, твердо усвідомлюючи свою національну належність, відчує у власних міркуваннях недоторканність нашої національності й тому рухатиметься до рішень, гідних її шляхетного характеру». У своїй промові 10 жовтня, підтримуючи пропозицію про перейменування Громадянської гвардії на Національну гвардію, він закликав уряд прискорити переговори про створення Італійської конфедерації, чого очікували неогельфісти. У своїй промові «Про вплив народної освіти на виховання» (Флоренція, 1850 р.) він розглядав технічну освіту не лише для професійних цілей, а насамперед як метод формування особистості, оскільки, як він стверджував, постійно тренуючи розум через досвід, «вона також слугує для кращої підготовки інтелекту до здоровішого мистецтва міркування». У 1851 році він опублікував «Міркування про політичні та моральні дослідження», у яких виклав не лише педагогічні та соціальні принципи, які вважав правильними для реформування викладання в школах, а й фундаментальні етичні цінності в суспільстві.
Тим часом 18 березня 1860 року його було призначено сенатором Королівства Італія, хоча через стан здоров’я (йому було 73 роки) він не міг повною мірою виконувати свої обов’язки. Попри його зусилля, в університетах тепер домінували атеїстична, матеріалістична і, передусім, позитивістська течії думки. Позитивізм був найчисленнішим і найвойовничішим рухом. На перший погляд може здатися, що експериментальний метод Буфаліні близький до наукового позитивізму, але насправді він мав радикально інше методологічне бачення, чуже філософуванню й пов’язане лише з медичними дослідженнями; тому він також опинився в конфлікті з ними, головним представником яких був Якоб Молешотт, що мешкав у Турині, де очолював кафедру фізіології. На той час ідеологія Буфаліні ще жила лише у Флоренції. З його погляду, має існувати експерименталізм, нейтральний щодо світських філософій, які перешкоджають науковим дослідженням. Тим часом критика з боку Маттеуччі та Молешотта ставала дедалі гострішою, тож Буфаліні використовував «Експериментальну книгу», щоб завдавати удару за ударом цим звинуваченням. В останні роки життя йому також довелося терпіти безпідставні образи Філіппо Пачіні, який вважав, що метод Буфаліні — це лише примітивний емпіризм, оскільки він заперечує будь-який апріорний принцип і приймає тільки те, що випливає з досвіду. Буфаліні помер у Флоренції 31 березня 1875 року.