
Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
У цій самій серії є статті про Просвітництво в Британії, Франції, Німеччині, Іспанії (переклад розділів із книжки), і трохи про французьких ідеологів.
Решту авторських статей можна прочитати тут
Частина I.
Ранній період (допросвітництво)
Становлення й поширення просвітницьких ідей в Італії було зумовлене історичним контекстом, у якому розвивалася культура країни. Відсутність єдиної держави, втручання церковних кіл в освіту, юридична система, що зберегла в собі багато феодальних рис, — ці проблеми стали пріоритетними об’єктами досліджень італійських просвітителів і водночас стримували їхній радикалізм, зміщуючи увагу на більш практичні та політичні питання. Італія, яка на той момент уже відставала від передових країн Європи, так само як і Німеччина, Іспанія чи Росія, спробувала вбудуватися в загальноєвропейське Просвітництво, адаптуючи англійський емпіризм і французьку філософію до умов католицької, регіонально роздробленої культури. Тому, як і у випадку з німцями, серед інтелектуалів Італії домінував філософський раціоналізм, а найвпливовішим філософом стає Декарт; а у сфері етики позначався вплив католицизму й потяг до створення того, що наприкінці XVIII століття класифікують як романтичний світогляд.
Із видатних представників цього квазіраціоналістичного напряму досить згадати Фарделла (1650-1718), особисто знайомого з Лейбніцем і Мальбраншем та автора розлогих філософських систем категорій. І навіть у тих гуртках, які читали Гассенді (!), Бекона тощо, — усе одно пріоритет завжди віддавали Декарту. Це не заважало таким гурткам зазнавати офіційних звинувачень в атеїзмі, переслідувань і адміністративних проблем; але річ у тім, що навіть найнаближеніші до сенсуалізму мислителі Італії, якщо питання ставало руба, між крайнощами завжди оберуть католицьку віру й раціоналізм. Ці приклади ми ще побачимо далі; мучеників, готових страждати за свої переконання, тут майже не лишилося. Можна було б показати вплив раціоналізму, залучаючи найгірших, грубо-консервативних і дурних авторів, але так буде нецікаво, бо подібні посередності переважають у будь-якій країні світу. Тому, навіть розглядаючи раціоналістів, ми згадаємо лише справді гідних представників, які навіть могли позитивно вплинути на подальшу епоху Просвітництва. Говорячи про того ж Фарделла, не можна не згадати про те, що в свій ранній період творчості він пройшов через Бореллі (див. далі), Демокріта й Гассенді, і спочатку відкидав Декарта як «сон і марення». Він рухався в бік атомістичної, експериментальної й антиметафізичної настанови, і лише потім зблизився з картезіансько-мальбраншистською проблематикою. Праця Фарделла 1698 року про безсмертя душі була спеціально спрямована проти послідовників Епікура й Лукреція. Широко відомо, що Антоніо Конті (1677–1749) був учнем Фарделла. Він займався математикою і теорією пізнання, а перед тим багато часу провів в Англії та Франції, де став шанувальником Шекспіра, завів дружбу з багатьма письменниками цих країн, а по поверненні популяризував їхні здобутки в Італії. Навіть знайомство з Ньютоном не зламало його раціоналістичних позицій, хоча вони значною мірою похитнулися. Це вже непоганий приклад того, як у своїй філософії Конті намагався поєднати сенсуалізм і раціоналізм:
«Філософський метод Галілея передбачав як вихідне відчуття, у цьому він сходився з Беконом і Локком, тоді як метод Декарта, прищеплений мені Фарделлом, відштовхувався від ідеї Бога. Я вирішив поєднати їх».
У певному сенсі ми бачимо спробу синтезу, яку значно пізніше здійснить Кант. І це ще в ті часи, коли раціоналісти й сенсуалісти лише входили в класичну фазу свого протистояння. Варто визнати, що Конті посприяв популяризації Ньютона в Італії, а тим самим допоміг поширенню сенсуалістичної традиції. У певному сенсі можна навіть сказати, що Антоніо Конті виконував в Італії ту саму роль, яку у Франції виконував Вольтер, хоч Конті все ж був значно поміркованішим. Інший їхній сучасник, П’єтро Джанноне (1676-1748), виступав проти втручання церкви в справи Неаполітанської держави (як і з десяток інших письменників в Італії того часу, які здобули меншу славу), і за це останні 12 років життя він провів у в’язниці. П’єтро був насамперед істориком, який окремо досліджував історію релігії. Це теж непоганий удар по церковниках, і як історик він може стати в один ряд із Гроцієм; але якщо говорити про чисту філософію, то в конфлікті Гассенді й Декарта він став на бік останнього, що робить його радше раціоналістом і філософом ближчим до німецької, ніж до французької традиції.
Найвизначніший історіограф Італії свого часу, Лудовіко Антоніо Мураторі (1672-1750), якого часто називають першим просвітителем в Італії, був щирим католиком, і це справило великий вплив на його погляди. У «Роздумах про добрий смак у науках і мистецтві» (1708) Мураторі пише: «Добрий смак — це вміння розпізнати, з одного боку, недосконале або посереднє в науках і мистецтві, щоб його уникати, і досконале — щоб прямувати до нього всіма силами». За це вміння Мураторі цінує Декарта, який мав мужність зруйнувати «поганий смак» сліпих послідовників Арістотеля (те, що опоненти Декарта теж критикували Арістотеля, для нього, вочевидь, не має ваги). Однак критика Арістотеля не заходить надто далеко, і, на думку Мураторі, людині потрібна релігійна віра, а не лише правильне використання розуму, що породжує істину й корисні справи. Він навіть цінує аскетичне, майже монастирське усамітнення і відходить у консервативний бік сильніше, ніж уже названі вище попередники. Єдине, що тут нагадує філософа Просвітництва, — це заклик до вдосконалення розуму, адже сам Бог подарував нам його не випадково. До того ж його концепція «суспільного блага» стала абсолютним фундаментом для реформ в Італії. Мураторі закликав правителів дбати про економіку, сільське господарство та добробут народу, а не лише про велич. Він навіть якось намагається адаптувати елементи сенсуалізму до своєї філософії, але це все ж переважно раціоналістична традиція і політичне Просвітництво, пристосоване до католицьких реалій. І цей автор задавав тон усій філософії Італії в першій половині XVIII століття.
Історична концепція Віко
Іншим визначним представником італійської філософії цього періоду був Джамбаттіста Віко (1668-1744). І, мабуть, це найвідоміше на сьогодні ім’я серед усіх італійських мислителів. Так само, як і більшість із перелічених вище авторів, він — затятий консерватор, глибоко віруючий і майже раціоналіст. Щоб зрозуміти це, досить бодай поглянути на авторів, які високо оцінили його творчість, а це були Гете, Гердер, Гегель, Кузен, Мішле. Прогресивні мислителі, якщо шукали собі опори для створення певної філософії історії, зазвичай воліли посилатися на Кондорсе, а не на Віко. І це явно не випадково. Загалом ідеї Віко підхоплює німецька філософія та її послідовники в інших країнах; у них можна знайти чимало такого, що на ціле століття випереджає романтизм. Фундаментальна праця Віко — «Підстава нової науки про спільну природу націй» (1725). І тут ми бачимо повне прийняття християнської точки зору на історію. Релігія, хай навіть темна, породжена найпримітивнішим менталітетом, страхом перед вищою силою, що виявляє себе в блискавках, і т. ін., стає засобом нового очоловічення велетів, поступового виникнення соціальних інститутів і, нарешті, спільнот народів. Як каже сам Віко в завершенні:
«Лише релігія спонукає народи чинити доблесні справи під впливом почуттів».
Віко запропонував циклічну модель історії. Водночас розвиток людства, згідно з Віко, має прогресивний характер і відбувається шляхом поступових змін. Як приклад можна взяти античність і сучасність. На думку Віко, всі народи проходять три етапи: божественний, героїчний і людський (див. тричаста схема Сен-Сімона, позитивізму тощо): Греки й римляни пройшли їх. Божественний — це легендарні часи міфів; героїчний — це епоха царів; людський — це греко-македонські поліси й царства або римські республіка та імперія. Так само їх проходять і сучасні європейці. Божественний — це період варварських королівств на руїнах імперії; героїчний — це класичне середньовіччя; людський — це Новий час, у якому живе Віко. І так відбувається в усіх народів. Але водночас очевидно, що здобутками греків і римлян тепер можуть користуватися європейці, і, проходячи ті самі етапи розвитку, ми проходимо їх уже по-своєму, зважаючи на досвід предків. Інакше кажучи, циклічна історія набуває форми спіралі. Також Віко був непохитно переконаний у тому, що Бог керує світом відповідно до своїх задумів і своєю волею визначає історію народів. Але саме тут він починає нагадувати нам філософа-просвітителя. Бо він змусив Бога виявлятися в історії лише через створену ним самим людську природу. А цій «природі людини» властиво думати лише про власну користь. Божественний дух дає її пристрастям змогу вільної гри, адже Бог дав нам свободу волі, але водночас змушує розмірковувати й мудро спрямовує цю вільну гру. Під цим чуйним проводом Бога з нашої квазі-вільної волі постають громадянський устрій, поступове подолання варварства і, зрештою, гуманність. Як ще каже сам Віко, це Бог «поставив їхні обмежені цілі на службу своїм вищим цілям для збереження роду людського на цій Землі».
Гармонія особистого й загального інтересу — цілком типова тема для філософів епохи Просвітництва, але не так уже й часто вона розв’язувалася саме так, із настільки активним втручанням божества. Проте раціоналізм Віко вже не картезіанський, а радше романтичний і релігійний. Віко відкрито критикував Декарта та його філософію за догматичне обмеження розуму, а його історична праця писалася навіть як опозиція Декарту (на відміну від історії Кондорсе). Він намагається витіснити з історії раціоналізм і ввести в науку про культуру та людину «логіку фантазії» замість «логіки ясних і виразних ідей». У певному сенсі, як і пізніше марксисти, Віко висунув романтичну концепцію в історії та політиці. Він не доходить при цьому до філософії сенсуалізму, звісно ні, але все ж віддає перевагу замість абсолютизації дій у чертогах розуму — практичним діям. Замість того, щоб намагатися підпорядкувати життя вигаданим примітивним правилам, нам слід стихійно проживати життя й учитися робити це дедалі краще. Віко найбільш знаний своїм принципом verum factum, уперше сформульованим у 1710 році як частина його праці «Про найдавнішу мудрість італійців, виявлену в джерелах латинської мови» (1710). Принцип стверджує, що істина перевіряється через творення або винахід, а не, як твердить Декарт, через спостереження. Тут ми бачимо майбутній марксистський тезис «практика — критерій істини». Водночас Віко усвідомлював навіть значення класової боротьби між патриціями та плебеями, яка перетворювала державу. І тим самим він усвідомлював значення класової боротьби взагалі. Не дивно, що й сам Карл Маркс цінував у Віко думку про первісну й невикорінну ворожість суспільних класів. У поєднанні зі специфічним вираженням циклічної історії (яку можна зобразити як спіралеподібний рух) — усе це безсумнівно передвіщає марксизм.
Але навіть попри деякі переваги, «Нова наука» Віко залишилася в тіні й не справила впливу на філософію епохи Просвітництва. Якби навіть він виявився впливовим і помітним, то його місце в історії думки XVIII століття було б десь між Руссо й Гердером, але аж ніяк не в одному ряду з класичним епікурейським просвітництвом Гельвеція та Ламетрі. Для оцінки поглядів Віко, можливо, варто залучити приклад його близького друга Паоло Маттіа Доріа (1667–1746). Він намагався поєднати математичний раціоналізм Декарта з платонізмом і громадянським гуманізмом, а його праці про «громадянське життя» сильно вплинули на неаполітанську школу й підготували ґрунт для політичної економії Дженовезі. Найближче оточення Віко не надто тяжіє до філософії Локка та його учнів.

Академія досвіду і Академія дослідників
Однак навіть у цей період раціоналізм не домінував цілковито, і так само, як у нього була своя опозиція навіть у Німеччині, опозиція могла знайтися й в італійському середовищі. Якщо Конті просував ідеї Ньютона на півночі країни й особливо у Венеції, то архієпископ Челестіно Гальяні (1681–1753) став головним пропагандистом Локка і Ньютона в Неаполі, підготувавши ґрунт для появи таких мислителів, як Дженовезі (до того ж Челестіно був дядьком більш знаменитого Гальяні з наступного покоління). Ставши одним із найважливіших духовників Неаполя, він також посприяв кар’єрному зростанню історика Віко. Ще успішнішим борцем проти забобонів, ніж раціоналіст Джанноне, став Сципіоне Маффеї (1675–1755), відомий драматург, поет, археолог і історик із венеційського регіону. Його праця «Мистецтво магії» (Arte magica) була спрямована проти віри у відьом і чаклунство, що було дуже сміливим кроком навіть для того часу. Він є класичним типом ученого раннього Просвітництва, який бореться з «мракобіссям» за допомогою науки і здорового глузду. Отже, певне прогресивне крило в Італії вже формується. Але варто визнати, що навіть Маффеї залишався вірним католиком і багато в чому був консервативним. Разом із Маффеї ще два автори — Апостоло Дзено (1668–1750) та Антоніо Валліснері (1661–1730) — заснували «Журнал літератури Італії» (1710). Ці інтелектуали спробували створити «Республіку листів» — єдиний культурний і науковий простір через журналістику. До того ж Валліснері був блискучим лікарем і біологом, який просував експериментальну науку в дусі Галілея. Та й медицину він вивчав у самого Марчелло Мальпігі, провідного італійського вченого XVII століття. Але й Валліснері надто шанобливо ставився до Декарта і не намагався йти всупереч ідеалістичним уявленням про світ. Ці три приклади вже значно краще відповідають духові Просвітництва, але їхній рівень ще далекий від французьких енциклопедистів і лише трохи наближається до Вольтера.
Говорячи про традицію емпіризму в Італії, перше й найважливіше, що слід згадати в цей період, — Accademia del Cimento (Академія досвіду) і тосканська експериментальна традиція, що успадковує методи Галілея. Її було засновано у Флоренції 1657 року. Її головний представник — учитель самого Мальпігі, найвідомішого лікаря того часу, і сам дуже помітна постать — Джованні Альфонсо Бореллі (1608–1679). Це один із засновників ятромеханіки, важливої для історії матеріалізму як механістична теорія фізіології. Та й узагалі Бореллі — видатна особистість, але він усе-таки належить до раннішого періоду, що виходить за межі цієї статті. Також із цією академією були пов’язані Франческо Реді (1626–1697), який відкинув теорію самозародження мікроорганізмів, Вінченцо Вівіані (1622–1703), учень самого Галілея і Торрічеллі, який також пов’язаний із цією академією. Таких діячів, пов’язаних із великими вченими початку XVII століття, в цій Академії було ще чимало. Найцікавішим із представників Академії досвіду вже для нашого періоду постає Алессандро Маркетті (1633–1714). Професор натуральної філософії, а згодом математики в Пізанському університеті, він продовжив дослідження Галілея і Торрічеллі в галузі механіки, подібно до свого сучасника Вівіані. Окрім того, що він був математиком, він був ще й поетом — навіть писав релігійні, морально-повчальні та героїчні вірші. Але своєю славою він завдячує перекладові трактату Лукреція «Про природу речей» італійською мовою. Будучи противником аристотелізму, Маркетті схилявся до атомістичної теорії Демокріта й перебував під впливом ідей французького філософа П’єра Гассенді, який прагнув примирити механістичний атомізм із християнською вірою. Переклад Лукреція він створив ще в період між 1664 і 1668 роками, але опубліковано його було лише посмертно 1717 року, хоча на той момент книжка вже поширювалася в рукописному вигляді під назвою «Della natura delle cose». Поширення атеїстичних і матеріалістичних ідей призвело до звинувачень Маркетті в безбожництві. Не менш важливим є його переклад гедоністичного античного поета Анакреонта, надрукований 1707 року. Цей переклад так само було заборонено за наказом інквізиції. В виданні поеми Лукреція брав участь поет, лібретист і популяризатор творів Мільтона та Шекспіра італійською мовою — Паоло Антоніо Роллі (1687–1765). Але варто визнати, що переклад — це ще не зовсім пряма підтримка. Офіційно сам Маркетті зрікся атомізму під тиском церковників. Це сильна постать, але недостатньо сильна, та й до того ж така, що радше належить до XVII століття.
Фактично експериментальний метод Галілея, засадничий для діяльності Академії досвіду, вплинув на спекулятивну активність неаполітанських дослідників і поєднався з нею. Місцева неаполітанська традиція була підготована до сприйняття матеріалістичних і атомістичних концепцій завдяки діяльності Академії degli Investiganti (Академія дослідників). Її члени активно підтримували прогресистів у запеклих філософсько-наукових дебатах того часу між прогресистами й консерваторами, а їхньою офіційною позицією був послідовний антиарістотелізм. Але хоча девіз цієї академії був рядком із Лукреція («vestigia lustrat»), і тут вільно обговорювали, а іноді навіть підтримували атомізм і праці Гассенді, так само проти Арістотеля використовували ідеї Телезіо, Бруно, Декарта та багатьох інших авторів, цілком чужих епікурейській традиції філософування. Один із засновників Академії досвіду — Бореллі, також числиться серед засновників цієї неаполітанської Академії. Але як він, так і інші її засновники — Томмазо Корнеліо, Леонардо Ді Капуа, Франческо Д’Андреа і Джованні Альфонсо Бореллі — належать радше до кінця XVII століття, а отже виходять за межі нашого огляду. Ми згадуємо про це лише для того, щоб показати: до 1700 року все це було ще зовсім недавньою історією, і на початку XVIII століття в пам’яті ще було свіжим вплив власної емпіричної школи. Попри всі їхні непослідовності, варто визнати, що вони запровадили гассендістський атомізм у натурфілософію та медицину. Наприклад, Франческо Д’Андреа написав впливову апологію атомізму «Apologia in difesa degli atomisti» (1685).
У 1688-1691 роках цю Академію навіть було піддано судовому переслідуванню, а чотирьох її членів заарештували за звинуваченням в єретичних твердженнях і атеїзмі. Ці звинувачення ґрунтувалися на тому факті, що в тому самому місті «атеїзм викладався за допомогою атомістичної теорії». Суд над ученими спричинив незвичайний бунт серед міської інтелігенції: було зібрано близько шести тисяч підписів на підтримку обвинувачених. Попри це, неаполітанський культурний світ розколовся, і аристократи зрештою стали на бік курії. Суд завершився 1697 року, коли навіть останній з обвинувачених зрікся своїх переконань.
Із спадкоємців цієї академії на початку XVIII століття нас може цікавити Джузеппе Валлетта (1636-1714), юрист і філософ, чия колосальна приватна бібліотека (близько 16 000 томів) стала головним каналом проникнення передових ідей. Валлетта листувався з Лондонським Королівським товариством, а в його домі збиралася вся інтелектуальна еліта Неаполя для вивчення праць Гассенді, Локка, Бойля та Ньютона (а також Спінози, Декарта і багатьох інших). Ще цікавіше звучить Лукантоніо Порціо (1639-1728). Як учений-медик він вважав людське тіло влаштованим аналогічно до машини, тому як основу для вивчення медицини розглядав механіку. Але цей підхід розвивався радше під впливом Декарта, ніж філософії сенсуалізму й атомізму, і до повноцінного аналога Ламетрі він трохи не дотягує, проте сам факт того, що людина-машина була сформульована ще наприкінці XVII століття й не зазнала при цьому гонінь, є вельми показовим. Тут також є Костантіно Грімальді (1667-1750), який витримав найтяжчу полеміку з інквізицією та консервативним духовенством, відстоюючи право на вільне філософське дослідження. Він навіть захищав Гассенді від критики справа, хоча сам надавав перевагу Декарту. Уже згадуваний вище друг історика Віко, математик Паоло Маттіа Доріа, який активно читав і обговорював Локка в гуртку Валлетти й навіть зазнавав звинувачень в атеїзмі, згодом зайняв щодо його емпіризму вельми критичну позицію, схиляючись до платонізму і громадянського гуманізму. Проти платонічних поглядів Доріа виступав Франческо Марія Спінеллі (1686-1752), який добре знав модерну філософію, зокрема Локка. Але й сам Спінеллі захищав теологію від атеїзму та відстоював філософію Декарта, ще й навіщось виправдовуючись, мовляв, картезіанство не суперечить ані спінозизму, ані платонізму. Так, принизивши себе настільки, що далі вже нікуди, він ще й почав нападати на П’єра Бейля, який своїм скептицизмом відчиняє двері вадам. Отже, з усіх представників цієї неаполітанської академії лише один-єдиний Галіані займався популяризацією Локка й Ньютона бодай трохи послідовно.
Ми бачимо, що емпірично налаштовані академії Досвіду та Дослідників просто продовжували традиції Галілея та інших натурфілософів XVI століття (Бруно, Телезіо, Рамус) і лише зрідка доповнювали цю традицію працями Гассенді, а частіше спиралися на все того ж Декарта. Поруч із ними також варто згадати й відоміших італійців, яких зазвичай вважають радше вченими, ніж філософами. Їхні праці самі по собі сприяли утвердженню матеріалізму в майбутньому, і вони показують, що Італія аж ніяк не була відсталою провінцією, далекою від передової науки. Можна було б згадати значно більше вчених, але ми назвемо кількох найвизначніших. По-перше, Бернардіно Рамацціні (1633-1714), лікар-ятрофізик і родоначальник медицини професійних захворювань, в основу якої лягла його праця «Про хвороби робітників» (1700), огляд захворювань робітників 52 спеціальностей, спричинених контактом із хімікатами, металами, пилом тощо. Він також був одним із перших, хто підтримав використання багатої на хінін кори хінного дерева для боротьби з малярією, і зробив слушні спостереження про зв’язок розвитку раку грудей у жінок із тривалою відсутністю вагітності. По-друге, найважливішим ученим цього часу був Джованні Баттіста Морганьї (1682-1771) — засновник патологічної анатомії. Його монументальна праця «De sedibus et causis morborum per anatomen indaginitis» уперше встановила фундаментальний медичний принцип, згідно з яким більшість захворювань можуть бути локалізовані в певних ділянках і тканинах і не обов’язково уражають увесь організм. У цьому він випереджає праці Ксав’є Біша, хоча він більше говорить про органи, а Біш — уже про окремі тканини. У середині XIX століття Морганьї Рудольф Вірхов назвав «батьком сучасної патології». Можна було б назвати також знаменитого астронома Кассіні, але він давно виїхав до Франції й так там і залишився, тож на стан умів у самій Італії він навряд чи сильно впливав.
Матеріалістичний пантеїзм у дусі Толанда
Приблизно в той самий час можна було знайти й сильні альтернативи основній течії картезіанства. Першим хоч скільки-небудь схожим на філософа епохи Просвітництва в Італії стає граф Альберто Радикаті (1698-1737). Втім, за роками життя його можна вважати майже сучасником для Фарделли, Конті, Джанноне і Мураторі. Важливим для його інтелектуального становлення була подорож, яку він здійснив до Франції доби «Регентства» між 1719 і 1721 роками, під час якої зміг розширити коло своїх знань і, можливо, здобути «розпусні» тексти французьких ліберти́нів, такі як «La Sagesse» П’єра Шаррона, «Сільський гексамерон» Ле Вайєра або «Трактат проти медицини» Гі де Ла Бросса. Відомо, що лібертинаж був дуже тісно пов’язаний з епікурейською філософією, яку розуміли як свободолюбну й гедоністичну ідеологію. Головний твір Радикаті — «Моральні, історичні та політичні промови», написані на пряме доручення Вітторіо Амедео II. В умовах зміни ставлення до церкви ці промови стали причиною його втечі до Англії 1726 року. Радикаті відкидав більшість біблійних доктрин і закликав людей насолоджуватися життям, а Верховний суддя Італії назвав її «найбезбожнішою й аморальнішою книгою, яку я коли-небудь читав». У 1720-х роках Радикаті, спираючись на власну натурфілософію, а також на уявлення про раннє християнство, стверджував, що демократія є єдино правильною формою правління. Щоправда, демократом виявляється як Ісус, так і Лікург, і в цьому плані він не надто оригінальний; навіть нагадує прото-комуністичні позиції теоретиків доби ВФР.
Тепер уже тут, у Лондоні, він вдруге видає свою книгу. І відразу після цього починає писати наступну працю, що розвиває ідеї першої, під назвою «Філософська дисертація про смерть, написана для втіхи нещасних другом істини» (1732). Ця книга викликала скандал в Англії й призвела до арешту Радикаті та його перекладача. Виявилося, що він захищає право на самогубство та евтаназію, і робить це на тлі виразної матеріалістичної філософії, навіяної філософією Толанда і Спінози. У своїй книзі він міркує про Бога як живу силу природи, вічно рухому матерію, що являє собою щось Єдине, елементи якого пов’язані між собою безкінечною кількістю ниток тощо і т. ін. Практично всі висновки, що випливають із філософії Цілого (холізм), розвиває і Радикаті. На цьому тлі прото-комуністичні ідеї навіть не видаються надто дивними. На книгу «Міркування про смерть» посилається Джордж Берклі у своїй праці 1733 року «Оправдана теорія зору». Там робота Радикаті використовується як приклад вільнодумця, який явно прийняв радикальні погляди, приписувані вільнодумцям Берклі в його діалозі 1732 року «Алкіфрон». Зрештою Радикаті був змушений переїхати до ще більш свободолюбної країни того часу — Нідерландів, де й залишився до кінця свого життя.
Підсумовуючи період 1690–1740 років для Італії, можна сказати, що вона повторювала шлях французької філософії, але в бляклому вигляді. Тут сильно картезіанство, і навіть емпірична спадщина Галілея та цілі школи його послідовників не можуть здобути рішучої переваги. Не надто відстаючи від передових країн, Італія отримує свої аналоги Вольтера, Спінози й Толанда, і вже дуже несміливо дотикається до традиції Ньютона та Локка. Повноцінних матеріалістів тут поки що не видно, а найближчим до цієї школи можна вважати лише Радикаті; хоча атомізм уже набув певного поширення, навіть поза межами філософського матеріалізму, і наукова школа Італії все ще виховує авторів, яких можна вважати постатями загальноєвропейського значення. Ґрунт для розквіту класичного Просвітництва в Італії вже був підготовлений, так само як виявляються й ранні паростки майбутнього тріумфу романтизму.

Частина II.
Класичне Просвітництво
«Я завжди вважатиму Д’Аламбера, Вольтера, Гельвеція, Руссо й Девіда Юма людьми найвищого порядку, пам’ять про яких залишиться у віках».
(с) П’єтро Веррі, 10 квітня 1767 р.
Просвітницький рух у власному розумінні, тобто вже як частина епікурейської традиції, близької до матеріалізму, сформувався в Італії значно пізніше, ніж у Франції. Його розвиток припав на другу половину XVIII століття. На таке запізнення не в останню чергу вплинула контрреформація. Звісно, просвітницький рух Італії не мав того радикального й агресивного характеру, який він продемонстрував у Франції, хоча все ж його вплив виявився набагато сильнішим, ніж у Німеччині чи Іспанії. Більшість авторів, яких ми вже розглянули вище, постаріли й померли в проміжку 1730–1750 років, і саме в цей час нове покоління мислителів ознайомлювалося з ідеями Локка та Ньютона. Трохи пізніше виникли дискусії навколо праць Юма, Монтеск’є, Д’Аламбера, Дідро, Гельвеція та Вольтера, яких активно перекладали італійською мовою. Особливо запеклі суперечки викликали ідеї Руссо, який готував ґрунт для критики просвітителів і для формування романтичного світогляду. Цьому останньому явищу сприяли також переклади англійської літератури, Шекспіра та кладовищенської поезії. При цьому не слід забувати, що з 1758 по 1767 р. при пармському дворі перебував Кондильяк, і навколо нього швидко сформувалася окрема філософська школа, що пустила паростки в найрізноманітніших містах північної Італії.
Загалом, як і слід було очікувати, італійський просвітницький рух дістав свої життєві соки з послідовного сприйняття ідей французьких та англійських авторів. Ранніми аналогами Вольтера, який приніс англійську філософію на континент, ми назвали Антоніо Конті (1677–1749) на півночі Італії, і ще більшою мірою Челестіно Гальяні (1681–1753) на півдні. Та обидва вони здавалися бляклими копіями французького автора. На відміну від цих двох, значно сильніше в справі популяризації Ньютона й Локка відзначився літературний критик і есеїст Франческо Альґаротті (1712–1764), який позиціонував себе як знавець живопису та античної поезії. Після нетривалого перебування у Венеції та Римі 1733 року Альґаротті прибув до Парижа, де його освіченість, чемні манери й приваблива зовнішність привернули до нього загальну увагу. Його непогано прийняли і в Лондоні, де за рекомендацією Вольтера його обрали членом Лондонського королівського товариства. Свою відомість він здобув завдяки книжці «Ньютоніанство для жінок» (Newtonianesimo per le dame), виданій 1737 року. Вона мала величезний успіх і вважалася «найпопулярнішою науковою книжкою століття». Попри явну галантність і удавану приземленість, автор книжки у формі вигаданих «діалогів із прекрасною маркізою» прагне звернути її від фантастичних картезіанських уявлень до істин ньютонівської механістичної теорії. Альґаротті також здійснив подорож до Росії, а в 1740-х роках був довіреною особою прусського короля Фрідріха Великого, і відтоді часто проводив час у Німеччині. Серед його друзів був не лише Вольтер, а й Мопертюї та навіть сам Ламетрі. Альґаротті залишався в Берліні видним членом найближчого оточення Фрідріха II до 1753 року. Його діяльність, інтереси й твори не просто нагадують нам французьке Просвітництво, а він уже безпосередньо залучений до того самого культурного контексту.
Міланська школа: Журнал «Кафе»
Альґаротті походив із Венеції, однієї з передових італійських республік і однієї з небагатьох держав, що ще зберігали самостійність і не залежали від Австрії чи Франції. Тут же, у Венеції, активно працював Джаммарія Ортес (1713-1790) — видатний економіст і філософ. Його праці випередили ідеї Томаса Мальтуса про народонаселення, а венеційське суспільство він аналізував із позицій математики та соціальної механіки. Венеційцем був і Джакомо Казанова (1725–1798), більш знаний як авантюрист, але також письменник, перекладач («Іліада») і філософ, чий спосіб життя та мемуари кидали виклик старій моралі. А письменник і журналіст Гаспаро Ґоцці (1713–1786) заснував впливові газети, які популяризували ідеї Просвітництва, моду та літературну критику серед широкої публіки. І це вже не кажучи про цілу низку видатних венеційських художників і реформаторів театру, у творах яких так чи інакше порушувалися ідеї французьких філософів. Та найбільшими центрами італійського Просвітництва в другій половині XVIII ст. стають Мілан і Неаполь. За правління австрійського намісника Фірміана в Ломбардії відбулося оновлення адміністративних і судових структур; було відкинуто примат церкви у вихованні молоді; посилився вплив Павійського університету; інтенсифікуються торговельні відносини й зростають культурні зв’язки. Узимку 1761 р. з ініціативи П’єтро Веррі створюється «Товариство Кулака», яке пропагує повну свободу висловлювань, дискусій і критики з політичних, етичних, юридичних, філософських, наукових і літературних питань. Членами товариства були, серед інших, Алессандро Веррі (брат П’єтро) і Чезаре Беккарія. Друкованим органом «Товариства Кулака» стає періодичне видання «Кафе», і ось як його характеризує сам П’єтро Веррі:
«Що таке «Кафе»? Аркуш паперу, що виходить раз на десять днів. Про що в ньому йдеться? Про найрізноманітніші речі, раніше не згадувані, що належать різним авторам і спрямовані на суспільну користь. Гаразд, але в якому стилі написані ці аркуші? У будь-якому, крім нудного. І до яких пір ви маєте намір їх видавати? Доти, доки вони знаходитимуть читача. Якщо громадськість виявлятиме до них інтерес, ми продовжимо видавати їх ще рік, а можливо, й довше. І наприкінці кожного року з тридцяти шести аркушів виходитиме скромний томик. Якщо ж люди перестануть їх читати, наша праця виявиться марною, — ми зупинимося на четвертому, навіть на третьому. З якою метою виник цей проєкт? Задля приємного заняття для нас, задля того, щоб чинити доступне нам добро для нашої батьківщини, поширювати корисні знання серед наших громадян, розважаючи їх, як це вже робили і Стіл, і Свіфт, і Аддісон, і Поуп, та інші».
Задумане за моделлю англійського «Глядача» («Spectator»), «Кафе», однак, мало коротке життя. Воно виходило раз на десять днів, починаючи з червня 1764 до травня 1766 р. Проте в ньому лунав свіжий голос, що оживив і загострив багато суперечливих питань. Читаючи «Кафе», громадськість вбирала атмосферу французького й англійського Просвітництва. Головними темами були боротьба проти культурної (і не лише культурної) інерції, застарілих законів, байдужості та систематичної зневіри в майбутнє — загалом, проти всього, що затримувало модернізацію країни. Щоправда, попри деякі реформи в Ломбардії за панування австрійців, режим тут був доволі репресивним щодо місцевих ініціатив, і тому «Кафе» друкувався в Брешії, тобто на території Венеційської республіки, щоб уникнути австрійської цензури. Подібні журнали виникають також і в самій Венеції («Венеційська газета», 1760-1761, і «Глядач», 1762, що їх видавав Гаспаро Ґоцці; «Літературний батіг» Баретті, 1763-1765). Головна постать цього міланського гуртка — П’єтро Веррі (1728-1797), філософ і економіст, який займався теоретичними питаннями податків. Він був віцепрезидентом Головної економічної ради, президентом Ради скарбниці, а з 1783 по 1786 роки навіть «таємним державним радником». Після смерті імператриці Марії Терезії, будучи противником реформ, замислених Йосифом II, він на деякий час відійшов від справ. Він розійшовся з варіантом реформ імператора, вбачаючи в ньому надмірну адміністративну централізацію та утиск ломбардських інтересів. Пізніше Веррі виступив на захист Французької революції, хоча й критикував її якобінський період. Його «Міркування про політичну економію» (1771) становлять собою різку оборону лібералізму. Протягом трьох років вони витримали сім видань і були перекладені французькою та німецькою мовами. Веррі приєднався до теорій Гельвеція, а також сенсуалізму Кондильяка, покладаючи діяльність людини на пошуки щастя й задоволення. Людина, за Веррі, схильна до самолюбства, до задоволення, а тому пронизана ідеєю болю, а її задоволення є не чим іншим, як перериванням цього болю. Основний тезис його більш філософської праці «Міркування про природу задоволення і страждання» (1781) звучить так:
«Усі наші відчуття, приємні й болісні, залежать лише від трьох причин: безпосереднього впливу на органи, надії та страху. Перша причина викликає фізичні відчуття, дві інші — моральні відчуття». «Усі моральні задоволення, що народжуються з людської доброчесності, є не чим іншим, як поштовхом нашої душі в майбутнє в передчутті очікуваних приємних відчуттів». «Отже, моральне задоволення народжується з надії. Що таке надія? Ймовірність кращого існування, ніж теперішнє. Отже, надія передбачає відчутну нестачу добра. Значить, вона передбачає в теперішньому зло, нестачу щастя». І оскільки більша частина моральних страждань залежить від наших помилок, то «що більшого поступу ми досягаємо в істинній філософії, то більше звільняємося від цих зол».
Природа насолоди полягає у звільненні від зла; це цілком класичне визначення в дусі самого Епікура. Отже, ми маємо визнати, що страждання рухає всіма діями людей, які його уникають: «Я не скажу, — пише П’єтро Веррі, — що страждання саме по собі є добром; але добро народжується зі зла, убогість породжує достаток, бідність — багатство, пекуча потреба загострює розум, найвища несправедливість породжує мужність, одним словом, страждання — головний рушій усього людського роду; і — причина всіх рухів людини, яка без нього була б інертною й дурною твариною та загинула б невдовзі після народження; кривавий піт приводить до вдосконалення ремесел, учить нас думати, народжує науку, мистецтва, відточує їх; одним словом, стражданню ми завдячуємо всім, бо вічна Премудрість оточила нас ним так, що воно стало початком життя, душі й дій людини».
Противник тортур, як це видно з його «Спостережень над тортурами»: «Тортури, жорстокі самі по собі; по-справжньому гідна дикості давніх темних часів зловорожа мораль, якій навчаються судді в одного з найкласичніших авторів», — П’єтро Веррі виразно тяжіє до міркувань свого колеги Беккаріа, про якого ми ще поговоримо трохи далі. Тож в Італії він є сполучною ланкою з наступним поколінням просвітителів («ідеологи»), і буквально передав естафету Мельхіорре Джойї в рік власної смерті. П’єтро також автор таких творів: «Міркування над обмежувальними законами, головно під час продажу зерна» (1797) і «Історії Мілана» (1783). Окремої згадки вартий той факт, що Міланська школа заслужила похвалу Вольтера, і, як він зізнавався: «Вона робить великі успіхи».

Зліва направо: Альфонсо Лонго, Алессандро Веррі, Джамбаттіста Біффі, Чезаре Беккаріа, Луїджі Ламбертенґі, П’єтро Веррі, Джузеппе Вісконті ді Саличето
Його молодший брат, Алессандро Веррі (1741-1816), людина за вдачею непосидюща й критично налаштована, знайшов найкраще застосування своїм якостям у художній літературі (написав кілька романів і трагедій на сюжети з античності). Також він писав і небагато теоретичних праць, наприклад нариси з історії Мілана, як і сам П’єтро. Із безлічі статей Алессандро в журналі «Кафе» найвідоміша — «Відмова нотаріусові в Академії Круска». У ній автор повстає проти формальної чистоти мови, на користь безпосередньої виразності: «Англійські мислителі пишуть із великою турботою про порядок; французи — енергійними й короткими зворотами, показуючи думку у вільному леті; і ті й ті не вводять закону, що обмежує розвиток ідей; не жертвують генієм заради методу, насиченістю стилю — заради стерильності. А ми, навпаки, здається, маємо у своїх творах щось боязке, штучне. Хто з італійців зміг би писати в стилі «Духа законів»?». Тут уже відчувається дух романтизму. Критикуючи минуле, Алессандро Веррі не обманюється міфом «світла» і не очікує безконечного лінійного прогресу:
«Людина, — пише він, — докладає зусиль, щоб видертися на урвище істини; хитаючись, іноді дістається до її вершини й бавиться там, угорі, як дитина. Ми шануємо нашу культуру, утішаємося тим, що вийшли з громадянського варварства, ще згубнішого, ніж дикість; намагаємося якнайпізніше знову впасти в нове варварство, але ми скромні й завжди маємо в нашому мозку клітинку, призначену для ластівки істини — сумніву… І знаєш, чому? Тому що причина помилок завжди — в нас самих… Не варто дивуватися нашому довгому мареву: ми створені з найрізноманітнішими формами спокус; нічого іншого не лишається, як постаратися, щоб вони були короткими, рідкісними й не надто жорстокими».
Із припиненням видання «Кафе» Алессандро Веррі переїхав із Рима до Парижа (разом із Беккаріа), а потім — до Лондона. Великий інтерес становить листування братів Алессандро і П’єтро Веррі; в ньому ми знаходимо портрет суспільства XVIII ст. — культурного, естетичного й політичного характеру. Ось, наприклад, лист Алессандро до брата П’єтро з Лондона від 21 грудня 1766 р. Він сповнений типових для Просвітництва тем, серед яких захоплення Англією та її духом терпимості: «Тут уже ніхто не говорить про релігію. У Парижі це трапляється так часто, що наганяє нудьгу… У Парижі величезний ентузіазм щодо філософії, жар душі слідувати її істинам — це породжує зіткнення й бурхливі хвилювання, у них розвиваються й виявляються великі якості, велика людина стає найвеличнішою; в усьому видно вогонь філософії, все піднесене, пристрасті контрастні й гнучкі. А в Лондоні що може схвилювати кров? Ви не хочете нічому вірити? Ви самі собі пан. Хочете трохи вірити? Ваше право. Хочете вірити певним чином? Чиніть, як вам до вподоби. Хочете організувати секту? Будь ласка. Хочете сказати, що король… — Ви абсолютно вільні у своєму виборі. Мій слуга каже це по сто разів на день». Тут Алессандро Веррі навіть зізнається:
«Коли я в Мілані, мені так кортить обурюватися сенатом, магістратами тощо, але в Лондоні в мене немає жодного бажання робити це». Терпимість у правових відносинах англійців викликає і захоплення: «Терпимість до думок, про яку так голосно кричать філософи, тут — надбання всіх, навіть вантажників, і сягає свого апогею в уряді. Кожен англієць знає цю, в інших місцях недосяжну, але тут найтривіальнішу істину: щоб бути вільним, громадянин має підкорятися не людині, а закону; тому кожен англієць каже: «Мій володар — закон»; і, щоб з’ясувати, чи допустима та чи інша дія, він довідується, чи є закон, який би її забороняв. Якщо такого закону немає, він доходить висновку, що дія дозволена, і це є системою. Ці дві кардинальні й найважливіші максими тут мають загальне поширення. Із них випливає багато інших істин, які тут також мають загальний характер. Я вже не кажу про політику і торгівлю, що заслуговують на особливу увагу».
Пізніше П’єтро Веррі в листі до молодшого брата Алессандро від 9 лютого 1767 р. пише про неминучість тріумфу громадянських свобод і філософії, він пророкує здійснення мрії Платона: «Сила держави на сьогодні визначається її військовою потугою; остання пропорційна грошовій масі; та, своєю чергою, — торгівлі; а ця — громадянській свободі. Отже: або ослабнути й бути пригніченими зовнішніми силами, або ж надати громадянську свободу народам — ось альтернатива, перед якою стоять європейські держави. Вагомий внесок у цю зміну має зробити філософія; у народні маси вона проникає у вигляді проблисків, але коли майбутнє покоління досягне зрілості, філософи не лише не принесуть людству ненавмисного зла, а й установлять межі, щоб воно не чинилося в майбутньому… усе залежить від розвитку розуму».
Але, крім братів Веррі, до міланських просвітителів належить також філософ і юрист Чезаре Беккаріа (1738-1794), що має світову славу. У праці «Про злочини і покарання» (1764) він піддав аналізові доцільність і справедливість тортур, які були невід’ємною частиною системи судочинства європейських країн. Цей твір перекладали різними мовами, коментували й обговорювали по всій Європі: «Факт злочину або визначений, або не визначений; якщо визначений, для покарання достатньо сталого закону і тортури не потрібні, оскільки немає потреби у визнанні самого обвинуваченого; якщо ж факт не встановлено, то не можна мучити невинного, бо, згідно із законом, не винен той, чий злочин не доведено». Ще важливішими були його аргументи проти смертної кари. Беккаріа виходить із принципу, що людина — це особистість, а не річ; вільні особистості укладають суспільний договір задля захисту й безпеки, і система правосуддя також є частиною цього договору. Злочини — це шкода суспільству в тому сенсі, що вони загрожують його безпеці; покарання законні лише тоді, коли вони перешкоджають новим бідам, новому страхові й небезпеці. На підставі цих принципів міланський просвітитель дійшов висновку, що краще запобігати злочинам, ніж погрожувати смертною карою. Якщо запобіжних заходів виявилося недостатньо і злочин учинено, співмірне покарання має настати негайно, без будь-яких зволікань. Смертна кара, на думку Беккаріа, неприйнятна з трьох причин:
- Ніхто не має права позбавляти життя і тим паче віддавати життя на сваволю судді; життя — найвище благо, і його насильницьке припинення не входить до компетенції суспільного договору.
- Багатовіковий досвід свідчить, що тортури і смертна кара нікого не лякають і ще нікого не втримали від завдання суспільству шкоди; навпаки, приклад людини, протягом тривалого часу позбавленої свободи й змушеної тяжко працювати, стримує від учинення злочинів, бо відкриває перспективу боліснішу, ніж смерть, яка, хоч і насильницька, але миттєва.
- Нарешті, смерть відповідно до закону — суперечність за означенням. Закони не можуть забороняти вбивство і водночас передбачати його як покарання: «Мені здається абсурдним, що закони як вираження суспільної волі зневажають і засуджують убивство, але самі допускають його і для відвернення громадян від убивства призначають убивство публічне».
Попри ці три аргументи, Беккаріа визнає, що принаймні в одному випадку смертна кара неминуча. Коли обвинувачений має такі зв’язки, що може загрожувати суспільству, навіть перебуваючи в ув’язненні: «Смерть деяких громадян необхідна, коли нація втрачає свою свободу, або в період анархії, коли безладдя посідає місце законів». Тут Беккаріа відтворює стару логіку виправдання вбивства тирана. Усі ці позиції стануть настільки популярними, що виявляться однією з візитівок будь-якої людини, яка претендує на близькість до філософії Просвітництва. Пізніше їх підхопить і розвине англійський утилітарист Джеремі Бентам, і більшість лібералів та соціалістів між 1790 і 1850 роками зроблять тему смертної кари та гуманності утримання в тюрмах одними з найважливіших питань. Але вплив Беккаріа на філософію Бентама, а отже й на філософський епікуреїзм XIX століття, не обмежується тюрмами і стратами. Навіть знаменитий центральний тезис утилітаризму, який пов’язується з іменем Бентама, було висловлено раніше в праці Беккаріа «Про злочини і покарання» (1764):
«Відкриймо історію, і ми побачимо, що закони, які все ж таки є або мають бути договорами вільних людей, майже завжди слугують лише знаряддям пристрастей незначної меншості або ж породжуються випадковою й минущою необхідністю. Ніде ще закони не написані безстороннім дослідником людської природи, який спрямував би діяльність людської маси до єдиної мети й постійно тримав би її перед очима, а саме — можливо більше щастя для можливо більшої кількості людей».
Хоча, якщо говорити зовсім строго, то раніше за всіх цей тезис сформулював Френсіс Гатчесон у 1720-х роках. До речі, третім братом Веррі, якого рідко згадують через його незначущість для епохи Просвітництва, був Джованні Веррі (1745-1818). Він відомий лише своїми любовними пригодами та позашлюбною дитиною від дочки Чезаре Беккаріа.

Якщо зовсім спростити, то головними діячами міланської школи були П’єтро Веррі (1728-1797) і Чезаре Беккаріа (1738-1794), але не можна зовсім не відзначити внесок математика й астронома Паоло Фрізі (1728-1784). Він був прихильником Ньютона й автором вагомих праць із гідравліки. Його книги заклали основу для розуміння кутової швидкості як вектора, що має вирішальне значення під час аналізу обертальної динаміки, і ще за життя автора були високо оцінені в різних країнах Європи та навіть у США. Саме завдяки йому в Італії вперше було запроваджено блискавковідводи для захисту будівель. Для «Кафе» він важливий як науковий авторитет гуртка. Найцікавіше в історії з Фрізі — це його зв’язки та біографія. Зв’язки з генуезькими лібералами створювали йому певні перешкоди в основній роботі священником. У 1753 році його було обрано членом-кореспондентом Паризької академії наук. Приблизно в цей самий час різка критика його дисертації про будову Землі з боку молодого єзуїта заклала підвалини його ворожнечі з єзуїтами, з ворогами яких, зокрема д’Аламбера, Кондорсе та інших енциклопедистів, він згодом тісно співпрацював.
Школи Тоскани та Парми
Говорячи про вплив Беккаріа та його оточення на лібералізацію судової й тюремної системи, не можна не згадати про найбезпосередніший, практичний результат цієї боротьби, який можна виявити у Великому герцогстві Тоскана. Саме тут майбутній імператор Австрійської імперії, а тоді ще просто правитель невеликого герцогства — П’єтро Леопольд, у 1786 році зробив Тоскану першою країною в Європі, що скасувала тортури й смертну кару (хоча де-факто мораторій на смертну кару було запроваджено вже з 1769 року). Цей самий «просвічений монарх» запровадив у Тоскані обов’язкові щеплення від віспи. У 1774 році було ухвалено «legge sui pazzi» (закон про душевнохворих) — перший у своєму роді в Європі, що дозволяв уживати заходів для госпіталізації осіб, яких вважали душевнохворими. Для цієї мети було перебудовано крило державної лікарні Боніфачо. Герцог Леопольд використав своє вміння добирати співробітників, щоб поставити на чолі лікарні молодого лікаря Вінченцо К’яруджі (1759-1820). К’яруджі та його соратники запровадили нові гуманістичні правила в управлінні лікарнею й догляді за психічно хворими пацієнтами, зокрема заборону на використання ланцюгів і фізичних покарань, і тим самим були визнані одними з перших піонерів того, що згодом стало відомим як рух морального лікування. Ці реформи проводилися в Тоскані ще до того, як аналогічні реформи буде здійснено у Франції та міцно пов’язано з іменем Філіппа Пінеля. За правління герцога Леопольда Тоскана утворила чи не окремий осередок просвітництва.
На політику цього герцога вплинув економіст Саллюстіо Бандіні (1677-1760), прихильник вільної торгівлі та скасування місцевих феодальних мит і зборів, зниження податків і всього того корпусу ідей, який ми називаємо лібералізмом. Він написав впливову працю на цю тему під назвою «Економічний огляд Сієнської Маремми», опубліковану посмертно 1775 року. Приблизно за два роки до своєї смерті Бандіні передав свою приватну бібліотеку Сієнському університету з умовою, що майже 3000 томів будуть доступні для публічного користування. Поруч із ним працював економіст і юрист Помпео Нері (1706-1776), який уже захищав помірковано протекціоністські заходи й користувався повагою не лише в правителів Тоскани, а й за її межами. 1749 року Нері був покликаний до Мілана Марією Терезією для реформи місцевого законодавства, і на цій посаді прагнув обмежити права місцевого дворянства. До Флоренції він повернувся лише 1758 року, де знову взявся за роботу в Раді регентства з питань фінансів. Пізніше ідеї Бандіні підхопив і розвинув Франческо Марія Джанні (1728–1821), сенатор Флоренції та керівник шовкової промисловості. Джанні здобув відомість 1766 року, коли країні загрожувала нестача зерна. Ознайомившись із працями Бандіні, він запропонував поширити спершу на Сієну, а потім і на всю Тоскану вільну торгівлю зерном, спочатку надану Мареммі 1738 року. 18 вересня 1767 року було ухвалено знаменитий акт, завдяки якому Тоскана стала піонером у справі торговельної свободи. Великий герцог Леопольд дуже довіряв Джанні, надав йому звання міністра і дослухався до його поради, коли, розвиваючи точку зору, вперше висунуту Гатчесоном і прокоментовану Юмом, рішуче стверджував, що державний борг насправді не є державним боргом, а становить суму приватних боргів платників податків перед державними кредиторами, у якій держава виступає лише посередником. Відповідно до цієї теорії указ 1788 року розподілив державний борг між платниками земельних податків. Джанні навіть працював над проєктом конституції Тоскани, однак проєкт так і не було реалізовано через опір консерваторів і від’їзд Леопольда до Відня. Джанні дожив до того часу, коли його працю було скасовано після сходження Леопольда на австрійський престол. Закон про погашення боргів було відкликано, і 1790 року, в рік нестачі продовольства, його, як автора вільної торгівлі зерном, було тавровано як заклятого ворога народу; його дім розграбували, і він був змушений утекти до Болоньї. Протягом короткого періоду він був міністром фінансів за французького режиму й подав у відставку 1801 року.
Завершує цю традицію Джованні Фабброні (1752-1822) — натураліст, економіст, хімік і впливовий урядовець. Він обіймав посаду директора Музею фізики та природничої історії у Флоренції й поєднував наукові знання з державним управлінням, запроваджуючи новації в сільському господарстві та промисловості. Фабброні активно виступав за свободу торгівлі, вважаючи її основою процвітання держави. Згодом служив дипломатом і займався реформою монетного двору Тоскани. Поки Фабброні працював дипломатом і перебував на службі в Парижі, він навіть вступив до знаменитої масонської ложі «Дев’ять Сестер», що була головним осередком спершу для французьких просвітителів, а потім і для ідеологів. Фабброні поважали навіть у період наполеонівського правління за професіоналізм в адмініструванні, і він сприяв поширенню французької системи мір і ваги в Італії.
Між Міланом і Тосканою в ті часи містилося ще кілька менших князівств, серед яких Парма була особливо цікавою. Як ми вже говорили, вплив французького сенсуалізму в Італії поширювався зокрема й через тривале перебування Кондильяка при дворі герцога Пармського як вихователя молодого принца. Місцеві правителі збиралися проводити тут реформи в дусі тих, що вже здійснювалися в Тоскані та Ломбардії. Особливо важливою в цій справі була політика Гійома дю Тійо, який фактично був регентом при юному герцогові, обіймав посаду прем’єр-міністра в 1759-1771 роках і в цей час був фактичним правителем країни. Основну частину реформ було проведено саме під впливом Тійо. Як вихователь принца, Кондильяк не досяг помітних успіхів. Його підопічний не став ліберальним філософом, радше навіть цілком навпаки. Але доки Тійо мав владу, вплив Кондильяка при дворі виявився досить сильним. Загалом у 1758-1768 роках Парма була настільки насичена літераторами, ученими й митцями, що її навіть називали «Афінами Італії». При дворі в Пармі перебували також інші французи, позначені впливом сенсуалізму. Це Огюст де Керальо (1715-1805), військовий, учений і аристократ, який поділив із Кондильяком обов’язки з виховання юного інфанта Фердинанда. Керальо обіймав посаду гувернера й відповідав за загальну дисципліну та військову освіту принца. Пізніше, вже у Франції, він регулярно допомагав Кондорсе у перекладі математичних текстів і був його секретарем із 1770 по 1780 рік. Туди ж, до Парми, були запрошені математики й фізики Франсуа Жак’є (1711-1788) і Тома Льо Сер (1703–1770). Вони увійшли в історію науки як автори знаменитого коментованого видання «Математичних начал натуральної філософії» Ісаака Ньютона, яке сприяло поширенню ньютоніанства. З місцевих італійців при дворі перебували знаменитий лібретист Карло Інноченцо Фругоні (1692–1768), який став головним придворним поетом; видавець Джамбаттіста Бодоні (1740–1813), запрошений для створення й керівництва Королівською друкарнею (Stamperia Reale), чим зробив Парму важливим центром книгодрукування; монах-інтелектуал Адеодато Туркі (1724–1803), майбутній єпископ Парми; а також історик і археолог Паоло Марія Пачауді (1710–1785), запрошений для створення з нуля Палацинової бібліотеки (Biblioteca Palatina), яка завдяки йому стала одним із найбагатших книгосховищ Італії.
Невдовзі філософія Кондильяка природно перейшла з двору до шкіл: насамперед до колегії Альбероні в П’яченці. Той факт, що сенсуалізм проник до навчальної програми релігійної колегії, засвідчує масштаб впливу французької думки на інтелектуальний клімат регіону. Після відновлення Пармського університету цю філософію викладав певний Піццетті, місцевий професор логіки та метафізики. Але особливо значущим поширювачем сенсуалізму в Північній Італії був Франческо Соаве (1743-1806). Розпочавши кар’єру в Пармі, згодом він викладав етику, логіку та метафізику в Мілані, займався педагогічними місіями та навчальними справами. Соаве був палким прихильником Локка, називав його найбільшим метафізиком і хвалив за руйнування химери вроджених ідей. У його творчості вирізняються дві праці: переклад короткого викладу «Досліду про людський розум», зробленого доктором Уінном ще за життя Локка й схваленого самим Локком, та власні «Istituzioni» логіки, метафізики й етики для молоді. Завдяки шкільним книжкам Соаве сенсуалізм увійшов до системи середньої освіти. У 1774 році, наслідуючи одне з класичних філософських питань, що обговорювалися в XVII і XVIII століттях, Соаве опублікував «Роздуми про запровадження універсальної мови», у яких теоретизував щодо формування мови, що дала б змогу всім людям спілкуватися одне з одним, хоча зрештою висловив скептицизм щодо можливості запровадження універсальної мови з нуля, віддаючи перевагу французькій, яка, на його думку, відігравала роль універсальної культурної мови, колись виняткову для латини. За часів ВФР він виступив із критикою революції.
У 1802 році, після проголошення Італійської Республіки, Соаве було призначено директором Національного коледжу Модени з метою відновлення престижу старовинного навчального закладу, і він отримав кафедру аналізу ідей. Того самого року він увійшов до числа перших 30 членів Національного інституту — структури, вибудуваної за аналогією з тим Інститутом, який у Франції створювали «ідеологи». Соаве був членом класу моральних і політичних наук і займався, зокрема, метафізикою та етикою. У 1803 році Соаве зазнав значної критики за публікацію праці Канта, у якій він намагався спростувати німецького філософа. В останні роки життя він написав «Міфологію, або Виклад байок і опис релігійних обрядів язичників…», додавши до неї переробку «Метаморфоз» Овідія та скорочену «Історію єврейського народу» для використання в школах. У 1804 році він опублікував «Мемуари про проєкт «Елементи ідеології»» Дестюта де Трасі і «Дослідження метафізичних принципів зоономії» Еразма Дарвіна, але не з метою підтримки й розвитку їхніх ідей, а радше намагаючись протистояти їхнім теоріям, захищаючи стару версію сенсуалізму від будь-якої новизни, що могла б їй загрожувати. Але навіть заперечуючи ці ідеї, Соаве тим самим сприяв їхньому поширенню, а критикуючи їх, робив це з позицій старішого, локківського сенсуалізму, проте це не робить його критиком у такому ж негативному сенсі, якби це робили прихильники німецької традиції та романтизму.
Неаполітанська школа: Дженовезі, Ґаліані та Філанджері
Отже, Мілан, Парма і Тоскана зливаються в один великий напрям італійського Просвітництва, вплив якого позначається і на Венеції, і взагалі на всій Північній Італії. Другою найбільшою школою в Італії стають гуртки просвітителів у Неаполі, які зосереджувалися вже переважно на питаннях політичної економії. У другій половині XVIII століття найважливіші реформи в Неаполі здійснюються під керівництвом міністра Бернардо Тануччі (у період неповноліття короля Фердинанда IV Бурбона і після вигнання єзуїтів у 1767 р.). Значно оновився Неаполітанський університет, де розширилися природничо-наукові дисципліни, а також вивчення права й економіки. Саме в Неаполітанському університеті почав викладати абат Антоніо Дженовезі (1713-1769), який у цьому ж університеті слухав лекції Джамбаттісти Віко. Якщо десь і могло позначатися вплив Віко на сучасників, то лише в його рідному місті. У 1748 р. Антоніо написав книгу «Початки теології» про відмінність між церковною та світською владою. Це цілком типова тема для неаполітанців, і тут досить згадати хоча б П’єтро Джанноне. Тут Дженовезі стверджує, що непогрішність церкви обмежена лише питаннями віри. Хоч і не погоджуючись з антиклерикальною поведінкою просвітителів (адже марно намагатися «вигнати Божественне й релігію, якщо весь людський рід, уся природа цього хоче, і не з примхи, а з почуття самої природи»), Дженовезі все ж твердо переконаний, що свобода й незалежність розуму необхідні для суспільного поступу. Активно займаючись метафізичними та етичними проблемами, він зрозумів, що новою наукою, корисною для цілей поступу, стане політична економія. Після цього, очоливши першу в Європі кафедру політичної економії в Неаполітанському університеті, створену спеціально для нього, він почав вивчати можливості регулювання економічних відносин за допомогою законів розуму. 4 листопада 1754 р. Дженовезі прочитав вступну лекцію. «Величезний натовп слухачів оточив кафедру. Інтерес із дня в день, із місяця в місяць зростав, як і число людей, що купували книжки з політичної економії. Книготорговці не встигали замовляти їх з-за кордону» (Ф. Вентурі). Економічна теорія Дженовезі торкалася суті проблеми, загостреної на природі цивілізації та культури, потребах зростання продуктивності праці й споживання.
«Було б добре, — пише Дженовезі в «Основах комерції», — щоб не лише люди науки й мистецтва, а й селяни та жінки знали дещо про культуру. Це: 1) Культура комерційних відносин веде до розширення цивілізації. 2) Економічно вона впорядкувала б побут більшої частини родин; 3) інтелектуально організувала б багатьох людей для кращого використання талантів, якими їх наділив Господь; 4) удосконалила б мистецтва, зробила б їх вільнішими й поширенішими».
Дженовезі почувався вихователем народу, журячись, що більшість викладачів — ошуканці й злодії, і лише небагато з них — справедливі та обізнані. Як взірцеву модель він наводив англійців, винахідливих і відважних, протиставляючи їх іспанцям, млявим і марнославним. І ось що найдивовижніше. Хоч Дженовезі й був консервативно налаштований у сфері культури, любов до Англії робила його лібералом і зближувала з емпіричною філософією. Тому він радив ученим покласти край словесним суперечкам і звернутися до культури та діла, зайнявшись, приміром, механікою або сільським господарством. Дженовезі наполягає на безкорисності будь-якого дослідження того, що перебуває понад нами, спрямовуючи сарказм проти метафізиків і діалектиків, «Дон Кіхотів від науки». Йому видаються «просторими й невизначеними» гіпотези Декарта, зате ідеї Ньютона, Бекона, Галілея, Локка він вважає «доведеними досвідом або розумом». Інтерес Дженовезі спрямований не стільки до субстанцій і сутностей, скільки «до наших звичаїв і потреб» («Люди являють собою радше те, що вони отримали від виховання, аніж те, що від народження»). Що й слід було б очікувати від людини з такою орієнтацією на виробництво благ, Дженовезі — проти теорії Руссо. Науки й мистецтва — це законні «діти потреб».
«Якщо наш філософ [Руссо] називає потреби вадами й злочинами, він жорстокий; якщо вважає, що не треба думати про їхнє задоволення, він несправедливий; якщо вірить, що можна звести науки й мистецтва лише до користі, усунувши з них усю красу, він грубий; якщо ж хоче виправити неправду, що просочилася в них через непереборні вади людської природи, він філософ».
У «Лекціях з комерції» (1765-1767) Дженовезі зазначає «надто велику кількість адвокатів, лікарів, церковників, власників-абсентеїстів, надто багато ледарів, що живуть на ренту. Припустімо, кількість жителів Неаполітанського королівства — чотири мільйони; скількох серед них можна вважати виробниками? Приблизно чверть». Це висловлювання анітрохи не менш радикальне, ніж висловлювання революціонерів у Франції через 20 років. Замість цієї жахливої тиранії ледарів Дженовезі пропонує таку альтернативу: «Потрібно просвітлювати й підтримувати тих, хто працює, щоб вони збільшували дохід швидкими темпами й наполегливою працею»; крім того, потрібно «довести до досконалості механіку, дивовижну помічницю мистецтв». У «Лекціях» досліджується також феномен грошового обігу, суспільного кредиту, інфляції, грошей, наданих у позику під проценти; вивчаючи всі ці питання, Дженовезі виявив яскраву здатність раціоналізувати проблеми, що стали предметом загальноєвропейських дискусій. «Лекції» невдовзі було перекладено німецькою, іспанською та французькою мовами. Один венеційський просвітитель назвав його «найславетнішим генієм Італії». Інші праці Дженовезі: «Філософські роздуми про релігію і мораль» (1758), «Логіка» (1766), «Метафізичні науки» (1766), «Діцеозина, або Наука про справедливе й чесне» (1776).

Серед важливих друзів і навіть спонсорів Дженовезі вирізняється Бартоломео Інтьєрі (1679-1757). За філософськими поглядами він також був близький до Галілея, Ньютона і Локка, а за фахом був агрономом і техніком, який пропонував удосконалення вітряних млинів. Близький до Інтьєрі й Дженовезі за обговорюваними проблемами також і Фердінандо Галіані (1728-1787), вихованням якого опікувався його дядько, той самий популяризатор Локка і Ньютона — монсеньйор Челестіно. Перебуваючи зокрема й під ідейним впливом Віко, у віці 23 років Галіані опублікував трактат «Про гроші» (1751). Це твір у п’яти книгах, де, серед іншого, критикується меркантилістська доктрина, згідно з якою багатство нації полягає у володінні дорогоцінними металами (до цієї та інших ідей згодом неодноразово звертався в «Капіталі» Карл Маркс). У першій книзі трактату Галіані обговорює цінність речей, яка, на його думку, залежить насамперед від їхньої користі і рідкісності, а також від кількості та якості праці і часу, витраченого на їхнє виробництво. Цінність, за Галіані, це «співвідношення між володінням однією річчю і володінням іншою згідно з уявленнями людини». Інші книги трактату стосуються різних видів грошового обігу, їхнього фальшування, імпорту та експорту тощо. Ідеї Галіані щодо грошового обігу вельми цікаві; їхній рух і зростання співвідносяться із сільськогосподарською продукцією, промисловим виробництвом і чисельністю населення. У 1759 р. Галіані був посланий Карлом III до Парижа як секретар неаполітанського посольства. У Парижі, завдяки своїм блискучим манерам і дотепності, Галіані опинився у вищому світі. Його пов’язувала дружба з видатними представниками французького Просвітництва, серед яких числився навіть Дідро. До нас навіть дійшло його листування з французькими просвітителями. У Франції Галіані наблизився до фізіократичних теорій, однак невдовзі він дистанціювався від них і 1770 року опублікував «Діалоги про торгівлю зерном», у яких, виступивши проти повального лібералізму, він підтримав відносний характер економічних інститутів і необхідність ураховувати історичні, соціальні та екологічні особливості різних країн.
Ще одна видатна постать неаполітанського Просвітництва — Гаетано Філанджері (1752-1788). Перервавши військову кар’єру, він присвятив себе заняттям під керівництвом єпископа Тривентського, Ніколи де Луки. 1774 року, уже будучи професійним адвокатом, він написав «Політичні міркування про останній державний закон, що стосується управління органами юстиції». У своєму творі Філанджері приєднується до захисників права, вважаючи, що громадянська свобода спирається на закони, а не на судження тих, хто їх тлумачить. Невдовзі, однак, Філанджері залишив адвокатуру, зайнявшись наукою. Його «Наука законодавства» (1780-1783), у чотирьох частинах, мала великий успіх, і Бенджамін Франклін ознайомив із нею Америку, а пізніше Бенджамін Констан написав до неї коментарі. Основа законодавства — це спокій і захист громадян; мета — щастя. Закони за своєю задумою — це речі розумні й універсальні, а отже, спільні для всіх націй. Не можна застосовувати закони без урахування «стану нації, яка їх приймає». Противник феодальних і церковних привілеїв та деспотизму, Філанджері вважав, що закони мають сприяти збільшенню населення, запобігати зубожінню і псуванню звичаїв. Постійне військо слід віддати перевагу народній армії. Це дивовижним чином передбачає французькі ідеї, які стануть актуальними в добу Революції.
«Промисловість, торгівля, предмети розкоші, мистецтво… колись ослаблюючи державу… сьогодні є найміцнішою опорою процвітання народів».
Перебуваючи під впливом Беккаріа в тому, що стосується реформи судочинства, Філанджері приділяв велику увагу проблемам виховання, яке він хотів би бачити «суспільним, універсальним, а не рутинним». Потрібні «працьовиті й винахідливі громадяни в мирний час; стійкі захисники під час війни; добрі подружжя і прекрасні батьки, сповнені почуттям поваги до законів і власної гідності». Поєднуючи ідеї Монтеск’є, Гельвеція і Руссо, «Наука законодавства» Філанджері сьогодні є виразним документом реформістських прагнень Італії XVIII ст. Якщо Дженовезі, Галіані та їхні учні стали найбільшими представниками італійської політичної економії, то Філанджері разом із Беккаріа зробив найбільший внесок у юридичні аспекти просвітницької ідеології.
Мученики Неаполітанської республіки
Троє згаданих вище неаполітанців (Дженовезі, Ґаліані та Філанджері) вважаються найвідомішими просвітителями свого міста, так само як Беккарія і брати Веррі — найвідоміші серед міланських. Як і в попередньому випадку, неаполітанське Просвітництво не вичерпується лише цими іменами, але ми назвемо ще принаймні одного — Франческо Маріо Пагано (1748-1799). Це ще один італійський юрист, який був другом Філанджері та одним із багатьох учнів Дженовезі. Він репрезентував радикальне крило неаполітанських просвітителів. Пагано активно брав участь у патріотичному якобінському русі, що розгорнувся в Неаполі під впливом Великої французької революції, виступав захисником на судових процесах патріотів у 1794 році (уже тоді, в страху перед Революцією у Франції, почалися переслідування). У 1796 році Пагано було заарештовано, але 1798 року — звільнено, після чого він перебував в еміграції в Римі та Мілані. Він відіграв важливу роль під час неаполітанської революції та в недовгому існуванні Неаполітанської республіки. У січні 1799 року, після проголошення «Партенопейської республіки», створеної під опікою Наполеонівської Франції, Пагано повернувся до Неаполя і став одним із найпомітніших її діячів: він був членом тимчасового уряду та президентом законодавчого комітету, одним з авторів проєкту республіканської конституції.
У червні зі зброєю в руках він захищав республіку. Після втручання Англії, повернення на престол Фердинанда I та поразки революції 23 червня 1799 року Пагано брав участь у підписанні почесної капітуляції, що гарантувала збереження життя республіканцям і право на безперешкодний виїзд із країни. Однак уряд, порушивши умови капітуляції, жорстоко розправився з учасниками революції. Королівський суд засудив його до страти через повішення. Разом із групою патріотів (понад 100 осіб) Пагано було страчено. Серед страчених були також дуже видатні постаті італійського Просвітництва, як-от популяризатор біології Ліннея і Бюффона, лікар і ботанік Доменіко Чирілло, а також математик Нікола Пасифіко та інші представники науково-інтелектуального середовища Неаполя. Із другорядних авторів можна ще згадати літературознавця Беттінеллі, критика-есеїста Барретті, драматургів і поетів, серед яких найзначнішим був «Вергілій сучасної Італії» Джузеппе Паріні. Але їх ми вже не розглядатимемо окремо, оскільки вони не додають істотно нової інформації до вже сказаного.

Прорив електрофізіології в Італії (Гальвані і Вольта)
Наука Італії все ще не була відсталою, всупереч усім поширеним уявленням про стагнацію після епохи Галілея. Не варто забувати, що Лаура Басі (1711-1778) була першою від часів Ренесансу жінкою, якій офіційно дозволили викладати в університеті. Вона займалася фізикою і стала докторкою наук, і це в Болоньї, що перебувала під політичним контролем Папи. У 1738 році вона вийшла заміж за лікаря Джузеппе Верратті, видатного викладача фізики в університеті, обраного почасти тому, що він пообіцяв їй не перешкоджати її навчанню. У 1749 році вона з великим успіхом розпочала курси експериментальної фізики і стала однією з ключових постатей у впровадженні ідей Ньютона про фізику та природну філософію в Італії. Вона також провела серію власних експериментів в усіх розділах сучасної їй фізики. За життя вона опублікувала 28 статей, більшість із них з фізики та гідравліки, хоча й не написала книжок. У 1776 році, у віці 65 років, її було призначено на кафедру експериментальної фізики Інституту наук, а чоловік став її асистентом. Ще однією помітною жінкою-вченою стала Марія Ґаетана Аньєзі (1718-1799) з Мілана. Вона написала трактат з математичного аналізу, і під її іменем, коли їй було дев’ять років, також було опубліковано філософський твір, що являє собою міркування латиною про право жінок на освіту. У 1748 році Папа Бенедикт XIV присвоїв їй звання професора математики, натуральної філософії та фізики Болонського університету, чим вона ніколи не скористалася, бо невдовзі покинула науки й присвятила себе релігії та служінню бідним. Проте вона стала другою жінкою зі ступенем професора після Лаури Басі. Забігаючи наперед, можна згадати й спадкоємицю Лаури в Болонському університеті — Марію Далле Донне (1778-1842). Вона була першою жінкою в Італії, яка здобула докторський ступінь з медицини, і писала переважно про жіночу фізіологію. Марія отримала титул «Академік» і посіла місце, що стало вакантним після відходу Лаури Басі. У 1832 році Марія стала директоркою відділення акушерства в Болонському університеті.
Більш-менш помітним автором був біолог і фізик Ладзаро Спалланцані (1729-1799), двоюрідний брат і учень Лаури Басси. Він продовжив дослідження Франческо Реді й ще точніше доводив, що самозародження органіки з неорганіки не буває. Звісно, це було ударом по матеріалізму, але таким, що був необхідний для кращого розуміння реальної роботи природи. У період з 1777 по 1780 рік він поглиблено вивчав проблему розмноження і 1777 року здійснив перше штучне осіменіння, використовуючи яйця жаб і ропух. Пізніше він стане персонажем оповідання «Піщана людина» Гофмана. Серед учнів Спалланцані можна згадати Елеонору Фонсека (1752-1799), неаполітанську поетесу, яку було страчено за участь у революції.
Але справжня революція, що позначиться на всіх учених світу, і зокрема на переосмисленні філософських концепцій про життя, пов’язана з іменами таких італійців, як Луїджі Гальвані (1737-1798) і Алессандро Вольта (1745-1827), а також із тривалою суперечкою, яку вони вели між собою про природу електрики. Унаслідок цієї суперечки Гальвані відкрив шлях до електрофізіології, Вольта — до батареї, електрохімії та всієї технічної цивілізації XIX століття. Гальвані почав свої досліди з жабами близько 1780 року, а його головна праця De viribus electricitatis in motu musculari commentarius була датована 1791 роком і фактично вийшла на початку 1792 року. Гальвані був лікарем і анатомом, професором у Болоньї, пов’язаним із традицією Мальпігі та з фізіологією збудливості, і тому його цікавила не електрика сама по собі, а механізм м’язового руху. Його знаменитий дослід полягав у тому, що приготовлена жаба починала скорочуватися, коли металевий провідник з’єднував нерви й м’язи. Спершу це пов’язували з дією електростатичної машини або атмосферної електрики, але згодом виявилося, що скорочення може відбуватися й без зовнішньої електричної машини, за простого металевого контакту. Гальвані дійшов висновку, що в організмі існує особлива «тваринна електрика», пов’язана з нервами й м’язами. За його моделлю мозок і нерви можна було мислити як систему виділення й проведення електричного флюїду, а м’язи — як орган, здатний відповідати на цей імпульс скороченням. Алессандро Вольта спершу прихильно поставився до дослідів Гальвані, але згодом змінив пояснення цих явищ. Джерелом для нього був не електричний флюїд тваринного організму, а контакти різних металів, з’єднаних через вологе провідне середовище. Жаба, за Вольтою, була не виробником електрики, а живим електроскопом, індикатором дії металів. Він розширив досліди, зокрема проводячи їх на власному тілі: наприклад, при контакті різних металів із язиком виникали кислі або лужні смакові відчуття, що Вольта пояснював дією електрики, збуджуваної самим контактом металів і вологої тканини. Так суперечка про фізіологію перетворилася на суперечку про фізику: чи виробляє електрику організм, чи електрика виникає при зіткненні різнорідних провідників? Результатом цієї суперечки стала вольтова батарея, або вольтів стовп. У листі від 20 березня 1800 року до Джозефа Бенкса, президента Лондонського королівського товариства, Вольта описав новий прилад, який називав «штучним електричним органом». На відміну від лейденської банки, що давала короткий розряд і потребувала нового заряджання, вольтів стовп давав безперервний електричний струм.
До Вольти електрика була значною мірою явищем демонстраційним: її добували тертям, показували в дослідах, накопичували в лейденській банці, вражали нею глядачів і тварин, але вона погано піддавалася тривалій роботі. Після Вольти електрика стала потоком, який можна було спрямовувати, посилювати, використовувати для розкладу речовин і перевірки теорій. Уже через кілька місяців після повідомлення про вольтів стовп Вільям Ніколсон і Ентоні Карлайл використали його для розкладу води на водень і кисень. Так народилася електрохімія. Згодом Гемфрі Деві за допомогою вольтових батарей виділив нові хімічні елементи, зокрема калій і натрій, і просунув хімію в бік розуміння зв’язку електричних і хімічних сил. Але тут важливо не впадати в надто просту схему, ніби Гальвані був «віталістом», а Вольта — «механістом». Адже Гальвані не був містиком, який хотів сховати життя від надто грубої фізики. Навпаки, він намагався пояснити життя через новий фізичний агент.
Підсумки класичного Просвітництва в Італії
Названі нами автори міланської, пармської, тосканської та неаполітанської шкіл — це лише верхівка айсберга. Навколо них оберталося ще кілька десятків італійських інтелігентів, які мислили в тому самому дусі. І не лише італійських: наприклад, у журналі «Кафе» співпрацював Боскович, батько хорватського Просвітництва. Більшість цих інтелігентів (є й рідкісні винятки, як-от Джамбаттіста Біффі), якщо доживали до приходу Наполеона, — палко підтримували його діяльність і заснування Цизальпінської республіки в Північній Італії. І до, і після Французької революції всі ці діячі регулярно їздили до Франції, часто мали особисті знайомства з провідними просвітителями й активно перекладали їхні праці італійською мовою. У свою чергу, в працях французів іноді можна натрапити на посилання на італійців, особливо з питань політичної економії, у чому Італія намагалася спеціалізуватися. У випадку з Неаполітанською школою ми бачимо майже те саме, що й у випадку з Міланською. Місцева інтелігенція схиляється перед Францією і готова навіть відчинити ворота Наполеонові. Єдина різниця полягає в тому, що аристократія Неаполя знищила значну частину просвітителів у 1799 році. А ті, хто пережив терор, або були надто побожними людьми й не становлять інтересу, або просто відійшли від справ. Найбільший внесок Італія зробила у двох сферах — економіці та фізиці. По суті, економічні праці італійських авторів дублювали ідеї французької фізіократії, тобто були звичайними теоріями лібералізму та вільної торгівлі. І все ж, по-перше, деякі з італійських економістів писали незалежно від Кене та фізіократів; по-друге, кількість економічних творів в Італії більша, ніж у Франції; по-третє, вони розвивали такі розділи науки, яких французи не торкалися, і випередили багато положень англійської політичної економії, зокрема мальтузіанство та утилітаризм Бентама; і, нарешті, вони частіше наважувалися сперечатися з лібералізмом і захищати помірковані форми неомеркантилізму, випереджаючи навіть Німецьку історичну школу.
Другий найважливіший внесок — електрика і гальванізм. Філософське значення цієї революції було не меншим за наукове. По-перше, вона різко посилила тенденцію до єдності наук (див. романтична натурфілософія XIX століття). До цього фізика, хімія і фізіологія ще могли здаватися різними царствами з різними сферами застосування, але суперечка Гальвані й Вольти показала, що один і той самий агент може проникати в усі три галузі. Старі межі між «живим» і «неживим» почали тріскатися. Організм уже не можна було так легко відокремити від загальної фізики природи, а хімію — від сил, які раніше вважали майже суто фізичними. По-друге, гальванізм ударив по старому віталізмові, хай і не так прямолінійно, як хотілося б матеріалістам. Це не було доказом того, що життя є лише механіка або хімія, зате гальванізм змусив говорити про життя в термінах природничих наук. Після Гальвані питання «що таке життя?» перестало бути монополією метафізиків і теологів. Навіть якщо слова «життєва сила» ще довго зберігалися, сама основа під ними вже змінювалася. Нарешті, ця революція мала важливий культурний наслідок. «Гальванізм» швидко став європейською модою. Про нього говорили всі фізики, лікарі, хіміки, філософи й навіть літератори. Електрика почала сприйматися як можливий ключ до таємниці життя, смерті, руху, чуттєвості. Звідси рукою подати до романтичних фантазій про повернення мертвого тіла до життя, до медичних дослідів над трупами, до образів на кшталт Франкенштейна. Тому Гальвані й Вольта посідають в історії італійського Просвітництва особливе місце. Їхня праця дала природничо-наукову опору тій самій лінії, яка згодом приведе до Кабаніса, Біша, Мажанді, Мюллера, Маттеуччі, Дюбуа-Реймона і фізіологічного матеріалізму XIX століття. Гальвані поставив проблему електричної природи нервово-м’язових явищ; Вольта дав Європі перше надійне джерело безперервного струму; хіміки перетворили цей струм на засіб аналізу речовини; фізіологи — на засіб дослідження організму. У цьому сенсі італійська наука кінця XVIII століття не просто брала участь у Просвітництві, а відкрила один із головних шляхів до матеріалістичної науки XIX сторіччя.
Говорячи про класичне Просвітництво загалом, Італія дала світові чимало значущих постатей у масштабах усієї Європи. Деякі з них дожили до Французької революції, більшість підтримала її. Але таке схиляння перед Францією не могло подобатися майбутнім поколінням італійських націоналістів, які справедливо бачили у французах завойовників, тому вплив просвітницької ідеології надалі тут занепаде, так само як і в Німеччині з тих самих причин. Опозиція цим тенденціям, яка по всій Європі виллється в культурне явище романтизму і піднесення націоналізму, почалася вже в надрах Італії XVIII століття. Піонером цього напряму став Джованні Рінальдо Карлі (1720-1795), черговий італійський політичний економіст, який спочатку добре ставився до просвітителів, але, будучи аристократом не лише за кров’ю, а й за своїм мисленням, різко порвав з ідеологією просвітителів після ВФР. Хоча ще до цих подій уже висловлював своє невдоволення. Це сталося 1765 року, коли в «Кафе» було опубліковано «Про батьківщину італійців», дуже відому статтю про вади й особливості італійців того часу, пройняту зневагою до підлеглості багатьох своїх співвітчизників чужинцям і водночас сповнену гарячого патріотичного запалу. Стаття, опублікована анонімно й тривалий час приписувана його другові П’єтро Веррі, має вирішальне історичне значення, оскільки до неї знову звернуться в XIX столітті, і вона стане джерелом натхнення для багатьох італійських патріотів ліберальних переконань. У статті пропагується усвідомлення італійцями себе як італійців (а не «міланців», «тосканців» тощо), і звучить заклик користуватися власним розумом, а не паразитувати на розумах англійців і французів. 1771 року він критикував вільну торгівлю зерном, захищаючи інтереси аристократії (і, можливо, цим вплинув на Галіані). Тому цілком очікувано, що після початку ВФР він став консерватором.
Сенсуалізм в Італії 1760—1790-х років цілковито панував, але ідеалізм в Італії не зник остаточно. У XVIII — на початку XIX століття його підтримували головно церковні мислителі. Такі, як Сигізмондо Гердил, Томмазо Росси, Вінченцо Мічелі, Ерменеджільдо Піні. Гердил боровся проти матеріалізму локківської школи та проти пантеїзму Спінози, захищав Мальбранша і його теорію ідей, пов’язуючи її з Августином і платонізмом отців Церкви. Росси, абат із Монтефуско, написав «La Mente sovrana del Mondo», де звучало схвалення Віко. Мічелі на Сицилії поєднував католицизм з елеатськими спекуляціями про єдність і тотожність буття. Піні писав «Протологію», займаючись пошуком первинного об’єкта думки в напрямі, протилежному сенсуалізмові. Але цей ідеалізм пов’язувався не зі світською культурою, а з культурою Церкви й теологією. Саме тому він виявився реакційним союзником релігійних і політичних інститутів, тоді як сенсуалізм мав потужну привабливість для віку, стомленого деспотизмом. Філософія відчуття заперечувала традиції, авторитети, політичні та релігійні підвалини, залишаючи факти, угоди, уяву й людську волю. Саме її негативний характер відповідав антиклерикальному й антиабсолютистському настроєві XVIII століття. Коли подібний зв’язок буде зруйновано, ідеалізм зможе повернутися з церков до звичайного інтелектуального середовища.

Частина III.
Пізнє просвітництво
Епоха романтизму , що настала невдовзі після Революції та в ході Наполеонівських воєн, аж ніяк не знищила старе епікурейське Просвітництво. На своїй батьківщині, тобто у Франції, воно отримало пряме продовження в діяльності «ідеологів», і безпосередньо продовжувало існувати під виглядом філософсько-політичного радикалізму, або лівого лібералізму XIX століття. До того ж саме ця традиція, у змішанні з романтичними ідеями, згодом дала початок рухам позитивістів і соціалістів. Найважливіші представники цієї школи в перші десятиліття XIX століття — Дестют де Трасі та Кабаніс — у певному сенсі навіть радикалізували сенсуалізм Кондильяка, доводячи його майже до рівня Ламетрі. У Британії ця традиція продовжувала існувати ще довше, але вже під виглядом утилітаризму та асоціанізму Бентама і Мілля; ті самі ідеї розвивали й менш відомі автори, такі як Томас Белшем. Також ідеали просвітництва проникали у творчість літераторів Байрона і Шеллі. Довго утримувала традиції Просвітництва й пов’язана з британською літературою культура США. Тут найголовнішим представником епікурейської лінії був Томас Джефферсон і близький до нього фізіолог Томас Купер, який узагалі прямо називав себе матеріалістом у дусі Кабаніса. Менш відомим матеріалістом у США, але таким само радикальним, як і Купер, був Джозеф Б’юкенен.
У Німеччині, де тотальне панування романтиків позначалося найсильніше, це не скасовувало паралельного розвитку позитивних наук, у відриві від модної філософії та літератури. Тож навіть Німеччина подарувала нам Гумбольдта, а згодом — величезний розквіт різних теорій матеріалізму (Бюхнер, Фогт, Молешотт, Мюллер, Дюбуа-Реймон тощо). Навіть у першій половині XIX століття тут ще чимало авторів, на яких позначається ідеологія XVIII століття і які намагаються чинити несміливий опір ідеалізмові. Це стосується навіть Гете, але може стосуватися ще й Бенеке та багатьох інших авторів, пов’язаних із френологією Галля і фізіологічними науками. Така, суто фізіологічна, спадщина німецької науки справить свій вплив і на фізіологів Франції та Британії, і там, своєю чергою, поруч з ідеологією та утилітаризмом почне формуватися й альтернативна форма фізіологічного матеріалізму. Усе це тривало без особливих перешкод аж до 1840-х років. Да, всьому цьому намагалися завадити модні напрями спіритуалізму, Гегель зі своїм спекулятивним методом і багато чого іншого; їм навіть багато що вдалося у сфері чистої філософії та літератури, але, відходячи в підпілля й на другий план, сенсуалістична традиція ніколи не гинула. Навіть Італія в XIX столітті має своїх відомих представників сенсуалізму й емпіризму, а найвизначнішими серед них були Мелькіорре Джойя та Джованні Д. Романьозі, яких ми й розглянемо наприкінці цієї історії.
Італійська ідеологія — Джойя і Романьозі
Якщо не саме виникнення, то активне поширення «ідеології» в Італії пов’язане насамперед з іменем Мельхіорре Джойя (1767–1829). Це, мабуть, найпоказовіший приклад того, як старе італійське Просвітництво, пройшовши крізь революцію і Наполеона та поєднавши свої найсильніші сторони, тобто статистику й політичну економію, перетворюється вже не просто на філософію відчуттів, а на майже технічну науку про суспільство. Джойя походив із небагатої родини, яка доклала серйозних зусиль, щоб дати йому освіту. Як і багато італійських мислителів того часу, він починав із церковної кар’єри: навчався в семінарії, отримав духовний сан, але досить швидко виявився людиною не стільки вівтаря, скільки газет і політичних проєктів. Це та сама семінарія в П’яченці (герцогство Парма), де вже активно викладали філософію сенсуалізму. Тому вже в юності Джойя був поміркованим якобінцем, який перебував під впливом янсенізму та сенсуалізму Кондильяка і Локка, а також утилітаризму в дусі Джеремі Бентама. Покинувши семінарію, він зайнявся математикою під керівництвом Грегоріо Фонтани, професора Павійського університету. Тут він вивчав статистику і економіку. У 1796 році, коли прихід Бонапарта до Північної Італії відкрив для місцевих демократів і просвітителів коротке вікно можливостей, Джойя заявив про себе як публіцист і політичний автор. Його наставник Фонтана був призначений членом законодавчого органу, і під його заступництвом Джойя оселився в Мілані та продовжив поглиблене вивчення політичної економії. Наприкінці 1796 року Джойя виграв конкурс, оголошений Міланським товариством громадської освіти на тему «Яка з вільних форм правління найкраще підходить для щастя Італії?», у якому брали участь 52 претенденти. Його дисертація, в якій він обстоював тезу про вільну, республіканську Італію, керовану демократичними інститутами й засновану на спільних географічних, мовних, історичних і культурних елементах, передбачила, як і більшість поданих робіт, італійську єдність, хоча цю тезу не схвалили французи, які на той час окупували Північну Італію. Отримавши премію за цей твір (до речі, в раді суддів для присудження премії тоді перебував Паоло Веррі), він вирішив побудувати кар’єру публіциста, для чого повернувся на батьківщину. Однак погано вихований Кондильяком герцог, який на той момент уже був затятим реакціонером, ув’язнив його за підозрою в лібералізмі.
Із в’язниці його звільнив Бонапарт, а Джойя, повернувшись до Мілана, був призначений на невелику посаду при законодавчій раді. Надалі його перебування на волі чи у в’язниці залежало від успіхів або поразок Наполеона в Італії. Неважко зрозуміти, чому Джойя став активним прихильником Наполеона і його головним рупором у пресі італійською мовою. Він виступає за політичне панування Франції над іншими країнами, зокрема над Італією, якій буде забезпечено республіканську форму правління. Під час Цизальпінської республіки, у 1801 році, — Джойю було призначено історіографом і статистиком (директором першого статистичного бюро в Італії). Але його позиція не зводилася до рабського поклоніння Франції. Як і багато італійських демократів кінця XVIII століття, він бачив у Франції не стільки «іноземного володаря», скільки історичний таран, здатний проломити місцеву феодально-клерикальну стіну. Після падіння наполеонівської імперії він відходить від політики й веде тихе приватне життя. Кілька разів його ув’язнювали, а одного разу, у 1820 році, — на вісім місяців за підозрою у зв’язках із карбонаріями.
Головна філософська ідея Джойї полягала в тому, що суспільство потрібно вивчати не через метафізичні сутності й не через гарні міркування про «природу людини», а через факти, таблиці, порівняння та кількісне вимірювання потреб. У цьому сенсі він був одним із найпослідовніших спадкоємців духу Просвітництва. Відчуття, інтереси й страждання людей мають бути не просто предметом філософії, а матеріалом для законодавця й економіста. Його цікавить людина як істота, що працює, споживає, терпить біль, дістає задоволення, помиляється, підкоряється законам, реагує на винагороди й покарання. Тому статистику й філософську логіку він вважає важливим практичним мистецтвом. Особливо показовою є його праця «Про заслугу і винагороди» (1818), де Джойя прямо підходить до проблеми моралі з утилітарного боку. Суспільство має не просто читати людям проповіді про доброчесність, а правильно розподіляти заохочення, покарання, почесті й матеріальні стимули. Доброчесність тут уже не небесна доброчесність християнського аскета і не антична поза шляхетного стоїчного мудреця, а суспільно корисна поведінка, яку потрібно підтримувати раціональною системою винагород. Не менш важливою є його «Ідеологія» 1822 року. Це пряме свідчення того, що італійська думка засвоїла мову школи Дестюта де Трасі. І що найважливіше — дата публікації. Ідеологія видається йому важливою темою навіть у ті роки, коли Європу накрили реакція й ворожі, антипросвітницькі ідеї. Звісно, Джойя не був простим перекладачем французьких «ідеологів», а намагався підпорядкувати їх власним уявленням про управління суспільством. Тобто він бере стару лінію Локка й Кондильяка, але пропускає її крізь досвід минулої революції, бюрократичної модернізації та статистичного аналізу. Якщо французькі ідеологи ще мріяли бути філософами нової республіки, то Джойя вже мислить як чиновник-філософ нового, післяреволюційного суспільства. Він потрапляє в ті реалії, які породили таких консерваторів, як Фрідріх Ліст. До речі, Джойя був одним із небагатьох італійських письменників, який сміливіше віддавав перевагу промисловості перед сільським господарством, що виразно виявлено в книжці «Про національних промисловців» (1819). Його пізня «Філософія статистики» стала природним підсумком цієї лінії. Статистика у Джойї — це нова оптика, що дає змогу побачити суспільство як сукупність повторюваних фактів. Там, де мораліст бачить гріх, випадковість або зіпсутість звичаїв, статистик має побачити закономірність. Там, де теолог розводить руками й говорить про занепалу природу людини, статистик запитує: скільки людей бідніє, скільки хворіє, скільки працює, скільки сидить у в’язниці, скільки здобуває освіту, скільки виробляє, скільки страждає і чому. Тут італійська «ідеологія» вже починає наближатися до майбутнього позитивізму, і зокрема нагадує підходи Бокля, які будуть розвинуті лише через 30 років. Джойя ще залишається людиною XVIII століття у своїй вірі в просвітництво, користь і розумне управління, але методологічно він уже відкриває XIX століття.
Звісно, якщо шукати аналог Джеремі Бентама в Італії, то відразу напрошується Беккаріа з його засудженням тюремної системи. Але якщо шукати вже серед сучасників самого Бентама, то очевидно таким буде Джованні Доменіко Романьозі (1761-1835), ще один великий представник італійського пізнього Просвітництва, юрист, філософ, публіцист і один із тих мислителів, через яких сенсуалізм переходить у соціальну науку XIX століття. Як філософ, Романьозі належав до сенсуалістичної традиції Кондильяка, але не зводився до неї. Він виступав проти вроджених ідей і проти уявлення про вроджені абстрактні здібності душі. Людина для нього формується в контакті із зовнішнім світом, через відчуття, досвід, звички, соціальні зв’язки та виховання. Людину потрібно вивчати як природну й суспільну істоту, що розвивається в конкретних умовах. Але на відміну від простого сенсуалізму XVIII століття, Романьозі сильніше підкреслює соціальний характер цього розвитку. Він дедалі частіше мислить не окремого індивіда, а суспільство як систему відносин, де право, економіка, звичаї, влада й національне життя взаємно формують одне одного. Романьозі також виявляв інтерес до французьких «ідеологів», їхнього підходу до статистичного методу та застосування математики в соціальних науках (що передав своєму учневі Карло Каттанео, який дрейфував від ідеології ближче до німецької філософії). Як юрист, Романьозі передусім відомий своєю розробкою кримінального права. Його теорія покарання продовжує лінію Беккаріа, але робить її більш систематичною. Покарання не має бути помстою, релігійною відплатою чи театральною демонстрацією влади. Воно має бути суспільним заходом, спрямованим на запобігання шкоді, захист громадянського порядку й виправлення умов, у яких виникають злочини.
У політичній біографії Романьозі також виразно простежується типовий шлях італійського просвітителя революційної доби. У молодості він співчував реформам і новим французьким ідеям, вважав себе якобінцем, зробив кар’єру в наполеонівський період, а після падіння імперії опинився під підозрою і був витіснений з офіційного життя. Як і Джойя, він обертався в середовищі карбонаріїв. І в цьому сенсі доля Романьозі добре показує, наскільки італійська «ідеологія» була серйозною політичною проблемою. Для реставраційної влади подібні люди були неприємні не тому, що вони тонко міркували про походження ідей, а тому, що за цією теорією ідей стояла ліберальна соціально-політична теорія. У політичній теорії для Романьозі особливо важливою є тема національності. Він розглядав націю як самостійний суб’єкт історичного й правового життя, а незалежність народів — як новий принцип міжнародної рівноваги. Тут він уже виходить за межі класичного космополітичного Просвітництва XVIII століття й наближається до проблематики Рісорджименто. У просвітителів старого типу часто було відчуття, що розум один, істина одна, добрі закони всюди приблизно однакові, а національні відмінності — це прикрі рудименти історії. Романьозі зберігає віру в розум і закон, але вже розуміє, що суспільство не можна збудувати як геометричну фігуру на порожньому аркуші. У кожного народу є своя історія, свої умови, свої форми громадянського життя. Тому він водночас є спадкоємцем Просвітництва і попередником національно-ліберальної думки XIX століття. Отже, поряд із Россі, засновником італійської школи міжнародного права, Романьозі був попередником національної системи Фрідріха Ліста.
З цим пов’язаний і його інтерес до політичної економії, промисловості та соціальної динаміки. Романьозі не був реакційним мрійником про повернення до старого аграрного світу. Він захищав розвиток промисловості, буржуазного суспільства, громадянської свободи й правової держави. На ці теми Романьозі публічно дискутував із Сісмонді та Сен-Сімоном. У цьому сенсі він цілком належить до тієї лінії, що йде від Дженовезі, Веррі та Беккаріа до пізніших лібералів і позитивістів. І як уже було сказано вище, місцями Романьозі вже відходить від індивідуалізму й розглядає «суспільство в цілому» як реальний об’єкт із внутрішньою логікою розвитку, у чому позначається вплив філософії доби романтизму. До речі, в теорії естетики він заперечував поділ на «класицизм» і «романтизм», висуваючи певну третю позицію, що поєднує їх обох. У різні часи сильніше виявляються різні елементи цієї спільної літературної традиції, але по суті вони залишаються одним.

Італійський Кабаніс і пізні ідеологи
Якщо Джойя і Романьозі постають як італійське перевидання Дестюта де Трасі та традиції Кондорсе, то вже в наступному поколінні ми знаходимо й альтернативну, італійську версію Кабаніса — Паскуале Борреллі (1782-1849). Він походив із родини лікарів, що мешкали в провінційному містечку південної Італії. Ще юнаком Борреллі переїхав до Неаполя, щоб вивчати фізику й медицину. Він приєднався до Неаполітанської республіки 1799 року, і за це був засланий. 1803 року він опублікував «Principia zoognosiae», і того самого року став професором природничих наук при одній великій лікарні в Неаполі. 1809 року його було призначено генеральним секретарем Феодальної комісії у справах, що стосувалися закону про скасування феодалізму. З 1813 по 1817 рік він служив апеляційним суддею. 1820 року його було обрано до Національного парламенту Королівства Обох Сицилій від виборчого округу К’єті, тобто він знову підтримав революційний рух. Тому після Реставрації його було заарештовано 20 квітня 1821 року і заслано в серпні того самого року. Протягом трьох років вигнання він жив у Граці, Бадені, Трієсті та Флоренції. Він вивчав філософію й опублікував кілька філософських праць під анаграмою Pirro Lallebasque. У вигнанні він вивчив інші мови, що дало йому змогу безпосередньо ознайомитися з працями важливих європейських філософів. 1825 року він зміг повернутися із заслання до Неаполя, але протягом двох років перебував під наглядом поліційної служби. У Неаполі він повернувся до викладання та юридичної практики. Борреллі був членом Італійської академії в Ліворно, Академії наук Королівського товариства Неаполя, Історичного інституту Франції, а ще був членом Понтаніани.
У своїй філософії Борреллі — це майже прямий італійський спадкоємець Кабаніса та французьких ідеологів, що рухався в бік раннього позитивізму. Обидві його ключові праці написано вже після творів Романьйозі та Джойї, а саме: «Introduzione alla filosofia naturale del pensiero» (Вступ до природної філософії мислення, 1824) і «Principii della genealogia del pensiero» (Принципи генеалогії мислення, у 3 томах, 1825-1829). Услід за Локком і, особливо, французькою школою «ідеологів», Борреллі прагнув цілковито очистити філософію від метафізичних, безтілесних сутностей. Про цей зв’язок згадує навіть Пікаве у своїй історії ідеології, коли каже, що: «Борреллі, під псевдонімом Лальбаск (Lallebasque), намагався, подібно до Бонне й Кабаніса, фізіологічно пояснити породження ідей». Мислення для нього — це не вияв автономної духовної субстанції, а природний процес, глибоко вкорінений у фізіологічній організації людини. Центральні поняття в нього — стимул, збудження, враження, нервово-мозковий рух. З тієї самої причини він піддавав критиці сенсуалізм Кондильяка, у якого розум був пасивним приймачем, а всі мисленнєві процеси зводилися до «перетвореного відчуття» на прикладі статуї. Сам Борреллі в «Генеалогії мислення» постулював, що розум має внутрішню, динамічну активність. Він писав:
«Відчуття, що співіснують у дусі, самі по собі не здатні породити судження. Для цього необхідна сила судження (forza di giudicare); і цей новий продукт іншої сили ніколи не перебував і не міг перебувати в органах чуття».
Отже, Борреллі стверджував, що контакт із досвідом лише приводить мислення в рух, але сам акт пізнання й винесення судження потребує автономної активності суб’єкта — своєрідної «сили», яка не зводиться до механічного відбитка зовнішнього світу. Тим самим Борреллі нібито зближується з традицією Канта про апріорні форми мислення. Однак, визнаючи активність суб’єкта, Борреллі все ж категорично відкидав апріоризм Канта. Він виступав запеклим критиком системи Канта, вважаючи її логічно хибною з двох причин. По-перше, Борреллі твердив, що концепція непізнаваної «речі в собі» відриває пізнання від об’єктивної реальності, роблячи достовірне знання про світ неможливим. По-друге, Кант зводив реальний світ до суб’єктивних проєкцій людського розуму, і для Борреллі це було надто серйозним відривом від реальності. Головною вадою «Критики чистого розуму» Борреллі вважав нездатність німецького філософа органічно пов’язати чуттєві споглядання з апріорними категоріями розсудку. Борреллі сприймав Канта як феноменаліста, майже беркліанця. Будь-який відрив логічних категорій від фізіологічного, тілесного досвіду був для Борреллі неприйнятний. Тому правильніше було б убачати в апріоризмі Борреллі одну з форм розвитку френології Галля, але тільки на основі французького сенсуалізму.
І здавалося б, ну це ж справді буквально Кабаніс (який теж критикував Кондильяка, так би мовити, зсередини школи). Деякі сучасники навіть прямо називали Борреллі відвертим матеріалістом. І так, Борреллі сам визнає велику роль французького ідеолога у своїх працях. Але все ж йому не подобається аналогія між мозком і печінкою та порівняння думки із жовчю або сечею. Для нього це надто вульгарна аналогія. Та й його матеріалізм має багато застережень. У нього зберігаються слова «душа», «сили душі», «безсмертя душі», «вічна краса». Ба більше, він планував спеціальну працю про догмат безсмертя душі, розглядаючи його щодо моралі, політики та мистецтв. У рецензії підкреслюється, що він не хотів трактувати ці питання як руйнівну метафізику проти втішних таємниць, а радше як проблему їхньої необхідності й користі для моралі, політики та красних мистецтв. У цьому плані Борреллі навіть нагадує такого самого напівматеріаліста з Англії — Томаса Белшема. З-поміж інших важливих постатей, яких Борреллі високо цінував у своїх книгах, варто згадати Томаса Брауна, Еразма Дарвіна і Пінеля. Тому Борреллі з однаковим підставами може бути зіставлений як із Кабанісом, так і з тим самим Бруссе. А іноді Борреллі навіть використовує філософію Дугалда Стюарта як тонкого аналітика думки. Щоправда, для нього Стюарт недостатній, бо надто відокремлює «ідеологію» від фізичного та фізіологічного контексту, але все ж використовувати його він може. Тому в літературі часто вважають, що проєкт Борреллі робить його одним із найважливіших попередників позитивізму в Італії. Його прагнення вивчати закони мислення так само, як природодослідники вивчають закони фізики, хімії чи біології, безпосередньо перегукується з подальшою програмою Огюста Конта, а його напівміра не дає повністю злити цю філософію з позиціями Кабаніса.
Із політичних соратників Джойї та Романьйозі цікавим постає міланський мислитель Джузеппе Компаньйоні (1754-1833), відомий як автор італійського триколора, національного прапора. Його філософська спадщина становить ще одну найважливішу сполучну ланку між італійським Просвітництвом, французьким матеріалізмом і позитивізмом, що зароджувався в XIX столітті. Найважливішим етапом його філософської праці став переклад і докладне коментування праці Дестюта де Трасі «Елементи ідеології» (Elementi d’ideologia del conte Destutt di Tracy… con prefazione e note del cav. Compagnoni, 1817–1819), після чого він додав власний «Досвід трактату про мораль у формі катехізису». Слідуючи за Кондильяком і Дестютом де Трасі, Компаньйоні заперечував існування вроджених ідей і вважав, що основою будь-якого пізнання є чуттєвий досвід, а мислення — це фізіологічно зумовлений процес комбінування відчуттів. «Ідеологія» як наука про ідеї, у розумінні Компаньйоні, мала стати суворою, емпіричною дисципліною, очищеною від теологічних спекуляцій. Цей підхід методологічно підготував ґрунт для подальшого розвитку філософії науки та класичного позитивізму, де наголос робиться на спостережуваних фактах і аналізі мови науки, а не на пошуку першопричин. Однак у своїх передмовах і примітках до Трасі Компаньйоні затушовував матеріалістичний зміст цієї системи, тобто пом’якшував і маскував його для цензурного й католицького середовища Реставрації.
Очоливши 1797 року першу в Європі кафедру конституційного права у Феррарському університеті, Компаньйоні виклав свої ідеї у фундаментальній праці «Елементи демократичного конституційного права» (Elementi di diritto costituzionale democratico, 1798). Він розглядав право не як абстрактне божественне встановлення, а як систему, детерміновану й породжену людськими потребами (пор. Ламарк). Цей погляд дав йому змогу обґрунтувати необхідність зміни законів слідом за зміною соціально-економічних умов (пор. Бентам). Хоча загалом його погляди були звичайним класичним лібералізмом, іноді Компаньйоні дозволяв собі міркування в дусі спартанського комунізму. У своєму псевдоплатонівському діалозі «Епіхарм, або спартанець» (Epicarmo ossia lo Spartano, 1797), через діалог персонажів (Епіхарма із Сократом) він відкрито обговорює концепцію скасування приватної власності, що засвідчує його глибокий інтерес до радикального соціального переустрою. Спираючись на ідеї Чезаре Беккаріа, він категорично виступав проти смертної кари, називаючи старозавітний знак Каїна символом недоторканності людського життя з боку державного апарату. Будучи в юності висвяченим на священника, Компаньйоні згодом склав із себе сан і став одним із найпослідовніших критиків церковної влади. У своїх публічних промовах (зокрема 25 січня 1797 року) він вимагав жорсткого й безкомпромісного розмежування громадянської та церковної влад.
Дослідники його ранніх теологічних і філософських текстів відзначають сильний вплив libertinage érudit — інтелектуальної течії, тісно пов’язаної з традиціями епікуреїзму та раннього європейського матеріалізму. Компаньйоні активно критикував репресивний апарат Церкви, виступаючи за демістифікацію релігійних догм. У дусі французьких енциклопедистів Компаньйоні вважав, що наукове знання має бути демократизоване й служити практичній користі, а не залишатися долею кабінетних учених. Поширення знань є найважливішою умовою свободи й прогресу. У тому ж «Епіхармі, або Спартанці» він висуває ідею рівності чоловіків і жінок, зокрема право жінок на політичну участь, а за рік до цієї праці, 1796 року, він опублікував роботу «La chimica per le donne» («Хімія для жінок»), наслідуючи «Ньютоніанство для дам» Альґаротті. Попри характерні для XVIII століття патерналістські стереотипи, сам по собі цей крок був глибоко новаторським. Компаньйоні стверджував, що розуміння нової хімічної номенклатури (що відсилає до Лавуазьє) і принципів устрою матеріального світу доступне кожному. Він вважав, що науку слід очистити від езотеричної мови й застосовувати для поліпшення побуту та розуміння законів природи.
Пізнім спадкоємцем цієї традиції був Карло Каттанео (1801-1869), який навіть проходив навчання у Романьйозі. Тим часом як багато його сучасників захоплювалися романтичним ідеалізмом (як Мадзіні, що був його противником) або спіритуалізмом (як Джоберті), Каттанео вибудував сувору, прагматичну й глибоко емпіричну філософську систему. Будучи поліглотом, він не розділяв філософію, економіку, історію та природознавство, розглядаючи їх як єдиний інструмент для розуміння й перетворення суспільства. Його філософські погляди можна поділити на кілька ключових напрямів, які випередили багато ідей кінця XIX і навіть XX століть. По-перше, «Психологія асоціативних умів» (Psicologia delle menti associate) — ядро філософської системи Каттанео і його найноваторськіший внесок в епістемологію. На відміну від традиційної філософії, яка досліджувала індивідуальну свідомість (cogito), Каттанео стверджував, що людський розум неможливо зрозуміти в ізоляції. Ідеї не народжуються у вакуумі. Мислення — це завжди соціальний процес, результат історичної та культурної взаємодії людей. Розум формується через мову, інституції, торгівлю та науковий обмін. Для Каттанео суспільство прогресує завдяки постійному зіткненню, синтезу й успадкуванню ідей. Знання накопичується колективно, передаючись від покоління до покоління і формуючи «асоціативний розум» людства. Тут він певною мірою навіть заграє з Абсолютним Духом у гегелівському стилі, що радше виглядає як мінус, але принаймні він не перетворює ці думки на цілком відірвану від землі сутність.
По-друге, важливо, що формування філософських поглядів Каттанео збіглося з епохою становлення позитивізму в Європі та переоцінкою ролі наук у розвитку суспільства. Каттанео різко критикував гегельянство і будь-яку відірвану від життя абстракцію. Він вважав, що філософія має спиратися на конкретні факти й методи точних і природничих наук. Подібно до мислителів, які прагнули систематизувати знання у багатотомні праці з історії наук, Каттанео бачив безперервний зв’язок між математикою, фізикою, біологією та соціальними дисциплінами. При цьому істина для нього перевірялася її корисністю для суспільства. Наука має служити цивілізації, поліпшуючи сільське господарство, інженерію, медицину й право. Хоча Каттанео й не був прихильником історичного матеріалізму в марксистському розумінні, його підхід до історії був глибоко вкорінений у вивчення матеріальних умов життя, що споріднює його з передовими матеріалістичними концепціями того часу. Він підкреслював, що цивілізація формується під впливом географічного середовища. Однак людина не є пасивною жертвою природи; через інтелект і працю вона перетворює ландшафт. Сільське господарство Ломбардії для нього було не просто даністю, а багатовіковим результатом прикладання людського розуму до землі. У своєму знаменитому тезисі він стверджував, що головним джерелом багатства є не просто праця чи капітал, а саме інтелект. Інновації, наукові відкриття та раціональна організація праці — це головні рушії економічного прогресу (пор. Томас Бокль).
Політичні погляди Каттанео безпосередньо пов’язані з його епістемологією. Якщо істина народжується з розмаїття досвіду та взаємодії умів, то політична система має максимально сприяти цьому обміну. У контексті об’єднання Італії Каттанео виступав проти створення жорстко централізованої держави (якою вона зрештою стала під владою П’ємонту). Він вважав централізацію формою деспотизму, що придушує місцеву ініціативу. Його ідеалом була федерація за зразком Швейцарії або США — «Сполучені Штати Європи», де кожен регіон зберігав би автономію, засновану на його унікальній історичній та економічній специфіці. Свобода слова, зібрань і торгівлі для Каттанео були не просто абстрактними правами, а необхідними умовами для функціонування «асоціативного розуму». Без свободи переривається циркуляція ідей, і суспільство впадає в стагнацію.
Розвиток гальванізму та експериментальна фізіологія
Досягнення Італії на ґрунті чистої науки не закінчилися на іменах Гальвані та Вольти. Їхні ідеї підтримували й розвивали далі. Насамперед тут варто виокремити діяльність Джованні Альдіні (1762-1834), небожа Гальвані й послідовника його електричних дослідів. Він перший із фізіологів, хто перейшов від дослідів над мертвими жабами до дослідів над мертвими людьми та їхніми відтятими головами. Саме він здійснив турне країнами Європи, демонструючи свої досліди наочно й ширшій публіці, чим створив стереотип про науку в дусі доктора Франкенштейна. Він іще переоцінював гальванізм, зближуючи його з філософським віталізмом, але вже Луїджі Роландо (1773-1831) створює повноцінну експериментальну фізіологію мозку, яка піддає критиці не лише віталізм, а й френологію, і стоїть уже зовсім близько до традиції Кабаніса та французького фізіологічного сенсуалізму. По суті, цей автор виявився ще й цікавим аналогом поглядів Ламарка. Просто один застосовував ці погляди до історії тваринного світу, а інший — більш спеціально — до мозку різних тварин. Роландо при цьому звучить послідовніше-матеріалістично, але в нього відсутня така філософська перспектива, як у Ламарка. Та все ж Роландо більше вчений, ніж філософ. У такому ж дусі, практично матеріалістом виглядав Мауріціо Буфаліні (1787-1875). Але, на відміну навіть від Роландо й Альдіні, він активно спростовував подібні здогади про себе й намагався всіма силами доводити буття Бога та свою особисту побожність. Водночас методологічно Буфаліні був радше радикальним позитивістом, представником емпірико-скептичного табору, якого можна порівнювати радше з Дюбуа-Реймоном, ніж із матеріалістами на кшталт Фогта.
Тут можна було б ще згадати Бартоломео Паніццу (1785–1867), який займався локалізацією функцій мозку, або Карло Маттеуччі (1811–1868), що перетворив гальванізм Альдіні на суворішу й сучаснішу науку, та багатьох інших, але ми не будемо надмірно розтягувати виклад. Частково ця частина італійської історії переходить уже в історію позитивізму, яку ми розглядали в статті «Огляд позитивізму в Європі та Латинській Америці». Але в будь-якому разі більшість природничо-наукових праць італійців XIX століття радше грали на руку філософському матеріалізму й намагалися відмежовуватися від ідеалістичної філософії в дусі Гегеля. Усіх цих авторів — Альдіні, Роландо, Буфаліні, Паніццу й Маттеуччі, як і багатьох інших натуралістів того часу, цілком можна вважати тактичними союзниками матеріалістичної традиції.
Італійські Байрон і Шеллі
Можливо, розгляд Джойї, Романьозі, Борреллі, Компаньоні і Каттанео достатній для того, щоб стало очевидним вплив французької ідеології на філософію Італії 1820–30-х років. Ці п’ятеро — найвідоміші представники школи, хоча й далеко не єдині. В історії Італії можна знайти не лише аналоги утилітаризму Бентама, а навіть аналоги поетичного радикалізму в дусі Байрона. Так, знаменитий поет і філософ Джакомо Леопарді (1798–1837) вважається одним із найбільших італійських поетів XIX століття і однією з найзначніших постатей у світовій літературі взагалі, а також одним із головних виразників літературного романтизму, хоча він завжди критично ставився до романтичної течії, яку відкидав, вважаючи себе ближчим до класицизму. Глибина його роздумів про буття і людський стан, що мали сциєнтистський і матеріалістичний відтінок, також зробила його філософом. Якщо описувати творчість Байрона і Шеллі в загальних рисах, а потім порівняти її з поглядами Леопарді, то ми отримаємо практично ту саму картину, тож не дивно, що серед чотирьох головних натхненників, яких називав сам Леопарді, опиняються власне Байрон, Шеллі, Шатобріан і Фосколо (дивує хіба що присутність тут Шатобріана). Його матеріалістичні позиції, виведені головно з епохи Просвітництва, але згодом розвинуті в завершену філософсько-поетичну систему, сформувалися на основі читання таких філософів, як барон Гольбах, П’єтро Веррі та Кондильяк, із чим він, однак, поєднує власний песимізм. Деякі з його пісень, натхненні патріотичними мотивами, свідчать про його ліберальний дух і відданість громадянському пафосу в літературі. Його атеїстичний матеріалізм протистоїть панівному католицькому романтизмові, від якого його виразно відрізняли неприйняття будь-якої надії на прогрес у здобутті політичної свободи й національної єдності, відсутність інтересу до історичного погляду на минуле та реалізм змісту й мови (пор. «світову скорботу» Байрона).
Щодо песимізму, то вважається, що до нього його могло підштовхнути вкрай слабке здоров’я. Як часто буває за інбридингу (його мати була двоюрідною сестрою батька), Джакомо був хворобливою дитиною. У юному віці він переніс гарячку або запалення легень, що призвело до сильного сколіозу й ревматоїдного артриту. Довгий час вважалося, що в нього був туберкульоз кісток, однак сучасні медики воліють говорити про ювенальний спондиліт. У листах Леопарді скаржився на «розлади сечовипускання, деформацію хребта, порушення зору, астенію, низьку вагу й зріст, кишкові розлади, а також легеневі й серцево-легеневі ускладнення». Але це дивне зауваження, зважаючи на те, що песимізм виражає більшість поетів того самого періоду, які явно нічим не хворіли. Утім, радше це загальна літературна тенденція, пов’язана з утратою віри в майбутнє після поразки Наполеона 1815 року або навіть після поразки Республіки 1799 року.
Ще у віці всього 12 років, 1810 року, Леопарді почав вивчати філософію, а за два роки написав «Філософські дисертації», які порушують теми логіки, філософії, моралі, теоретичної та експериментальної фізики (астрономії, гравітації, гідродинаміки, теорії електрики). Уже в юності він чудово знав не лише латину й грецьку, а й міг читати англійською, іспанською, німецькою та французькою. Але не будемо перелічувати всіх його філологічних праць раннього віку й одразу перейдемо до суті. Між 1815 і 1816 роками в Леопарді відбулася разюча зміна, що стала наслідком глибокої духовної кризи, яка змусила його відмовитися від ерудиції й присвятити себе поезії. Окрім уже згаданих вище авторів, юнак прочитав «Вертер» і твори мадам де Сталь (і певну кількість іншої романтичної літератури), після чого перейнявся духом емансипації від класицизму. Уже 1817 року Леопарді вперше сформулював свою «теорію насолоди», філософську концепцію, яку він постулював упродовж усього життя. Більша частина теоретизування цієї концепції міститься в творі «Зібальдоне», у якому поет намагається органічно викласти своє бачення людських пристрастей. Суть цієї теорії в тому, що найчистіші й найпіднесеніші відчуття насолоди ми отримуємо в дитинстві, а все подальше життя лише намагаємося відтворити логіку процесу, який відбувся в дитинстві, щоб отримати лише подобу тієї чистої й «безконечної» насолоди.
У 1816–1818 роках позиція Леопарді щодо романтизму повертається назад на неокласицистичні рейки. Тепер його неприйняття романтизму виявлялося на більш концептуальному рівні. Однак те, що він сповідував на сторінках критичних статей, виявиться дуже відмінним від результатів, досягнутих у його поезії, тематика й дух якої цілком відповідали романтичному менталітетові. Помер Леопарді 1837 року від хвороби, коли йому було лише 39 років.

Ще одним із романтиків, якими надихався Леопарді, був Уго Фосколо (1778-1827), що мав грецьке коріння. Фосколо був яскравим прихильником як Революції, так і раннього Наполеона (до створення Імперії); він навіть служив у війську Бонапарта під час італійських кампаній. Також він намагався поєднати класицизм і романтизм у своїй творчості, а його лірика, поєднана з бурхливим суспільно-політичним, а подекуди й військовим життям, чудово накладається на концепцію «байронічного героя». Як і Леопарді, а може, навіть ревніше, Фосколо дотримувався матеріалістичних і механістичних теорій Просвітництва (зокрема, ідей Томаса Гоббса, Поля Анрі Гольбаха, Дідро і Гельвеція, а також сенсуалізму Кондильяка). Ці теорії, з одного боку, містили обнадійливі елементи, оскільки виганяли забобони, але, з іншого, викликали в нього тугу перед «вічним небуттям», забуттям, що огортає людину після смерті. Фосколо, по суті, можна визначити як атеїста й раціоналіста, хоча він не був цілком нерелігійною людиною. У ньому нуртують песимізм і тривога вічності, що надають драматичного тону поезії та прозі.
Критики італійського сенсуалізму
Проникнення кантіанства, а згодом і романтичного спіритуалізму до Італії породило критику сенсуалізму, в якій брали участь, серед інших, Паскуале Галуппі, Антоніо Росміні та Вінченцо Джоберті. Переробка німецького ідеалізму, особливо гегелівського, здійснена Франческо де Санктісом, Аугусто Вера та Бертрандо Спавентою, забезпечила філософську основу для ліберальної революції, кульмінацією якої стало національне об’єднання. Серед спіритуалістичних течій Рісорджименто значення мало й те, яке очолював Джузеппе Мадзіні. Про них ми вже не говоритимемо, зважаючи на те, що вони безпосередньо не належать до просвітителів. Їхні імена згадано лише для того, щоб охочі могли загуглити їх самостійно.
Але окремо нас цікавить постать Алессандро Мандзоні (1785-1873), який був сином Джулії Беккаріа (доньки того самого Чезаре Беккаріа) і, якщо говорити про біологічне батьківство, то, найімовірніше, батьком йому був ловелас Джованні Веррі (брат тих самих Веррі). І річ не лише в його походженні, адже його мати успадкувала ідейні вподобання від свого батька, і відповідно до них вона опиняється в Парижі 1805 року. Тут вона тісно спілкується з «ідеологами» в гуртку Отей, де 20-річний Алессандро набирається ідей і стає черговим представником просвітницької ідеології. У ці роки він близький до Уго Фосколо й Кабаніса, навіть планує одруження з дочкою Дестюта де Трасі. Але з одруженням не склалося, а сам він невдовзі приймає католицизм і стає консерватором, відкинувши значну частину ідейного багажу «ідеологів». Пізніше він активно спілкується з французькими (Віктор Кузен) та італійськими (Антоніо Росміні) спіритуалістами й стає одним із найбільших «історичних романістів» у дусі Скотта на теренах Італії. Якщо раніше ми порівнювали Фосколо й Леопарді з персонажами в дусі Байрона і Шеллі, то Мандзоні з його відступництвом може скидатися на Вордсворта.