ECHAFAUD

Ранній період (перед-просвітництво)

Становлення і поширення просвітницьких ідей в Італії було зумовлене історичним контекстом, у якому розвивалася культура країни. Відсутність єдиної держави, втручання церковних кіл в освіту, юридична система, що зберегла в собі багато феодальних рис – ці проблеми стали об’єктами досліджень італійських просвітителів. Італія, що відставала від передових країн Європи, як і Німеччина чи Росія, намагалася створити інтелектуальну альтернативу “західним” країнам. Тому, як і у випадку з німцями, серед інтелектуалів Італії домінував філософський раціоналізм. З чільних його представників досить згадати Фарделла (1650-1718), особистого знайомого з Лейбніцем і Мальбраншем, який створює великі філософські системи категорій. Широко відомо, що Антоніо Конті (1677-1749) був його учнем. Конті, який займався математикою і теорією пізнання, багато часу провів в Англії та Франції, де став шанувальником Шекспіра, завів дружбу з багатьма письменниками цих країн, а після повернення популяризував їхні досягнення в Італії. Але навіть знайомство з Ньютоном не похитнуло його раціоналістичні позиції. У філософії Конті намагався поєднати сенсуалізм і раціоналізм:

“Філософський метод Галілея припускав як вихідне почуття, у цьому він сходився з Беконом і Локком, тоді як метод Декарта, прищеплений мені Фарделлою, відштовхувався від ідеї Бога. Я вирішив поєднати їх”.

Так, ми бачимо спробу, яку зробив набагато пізніше Кант – ще в ті часи, коли раціоналісти і сенсуалісти тільки входили в класичну фазу свого протистояння. Його сучасник, П’єтро Джанноне (1676-1748) виступав проти втручання церкви у справи Неаполітанської держави (як і десяток інших письменників в Італії того часу, що здобули менше слави). За це останні 12 років життя він просидів у в’язниці. П’єтро був насамперед істориком, який окремо досліджував історію релігії. Але якщо говорити про філософію, то в конфлікті Гассенді і Декарта він зайняв позицію останнього, що робить його раціоналістом, і філософом ближчим до німецької, ніж до французької традиції.

Найбільший історіограф Італії свого часу, Лудовіко Антоніо Мураторі (1672-1750), якого часто називають першим просвітителем в Італії, був щирим католиком, що також відклало великий вплив на його погляди. У “Роздумах про добрий смак у науках і мистецтві” (1708) Мураторі пише: “Добрий смак – це вміння розпізнати, з одного боку, недосконале чи посереднє в науках і мистецтві, щоб його уникнути, та досконале, – щоб прагнути до нього всіма силами”. За це вміння Мураторі цінить Декарта, який мав мужність зруйнувати “поганий смак” сліпих послідовників Арістотеля (те, що опоненти Декарта теж критикували Арістотеля, для нього, мабуть, не має ваги). На думку Мураторі, людині необхідна релігійна віра, а не тільки правильне використання розуму, що породжує істину і корисні справи. Він цінує аскетичне, майже чернече усамітнення, і єдине, що нагадує тут філософа Просвітництва – його заклик до вдосконалення розуму, якщо вже так не випадково його подарував нам Бог. Проте цей розвиток розуму в нього звучить дуже обмежено, і не виходить за рамки філософії раціоналізму.

Матеріалістичний пантеїзм у дусі Толанда

Першим хоч скільки-небудь схожим на філософа епохи Просвітництва в Італії став Альберто Радікаті (1698-1737). Важливою для його інтелектуального становлення була подорож, яку він здійснив до Франції епохи “Регентства” між 1719 і 1721 роками, під час якої він зміг розширити діапазон своїх знань і, можливо, отримати “розпусні” тексти, як-от “La Sagesse” П’єра Шаррона, “Сільський шестикутник” Ле Вайєра або “Трактат проти медицини” Гі де Ла Бросса. Його головний твір – “Моральні, історичні та політичні промови“, написані за прямим дорученням Вітторіо Амедео II, – в умовах змін у відносинах із церквою стали причиною втечі до Англії в 1726 році. Тут, у Лондоні, він видає свою книгу вдруге, і починає писати наступну роботу. “Філософська дисертація про смерть, складена для розради нещасних другом істини”, опублікована в Лондоні 1732 року, спричинила скандал і призвела до арешту Радикаті та його перекладача. У ній він захищає право на самогубство та евтаназію на тлі явної матеріалістичної філософії, навіяної філософією Толанда або Спінози про Бога, як живу силу природи, вічно рухому матерію, яка є чимось Єдиним, елементи якого пов’язані між собою нескінченною кількістю ниток і т. д.

Історична концепція Віко

Іншим значним представником італійської філософії цього періоду був Джамбаттіста Віко (1668-1744). Напевно це найвідоміше ім’я з усіх італійських мислителів цього періоду. Але він так само, як і всі перераховані вище автори – закоренілий консерватор і раціоналіст. Щоб зрозуміти це, достатньо хоча б подивитися на авторів, які високо оцінили його творчість, а це Гете, Гердер, Гегель, Кузен, Мішле. Тобто його ідеї підхоплює німецька філософія та її послідовники в інших країнах. Його фундаментальна праця – “Засади нової науки про загальну природу націй” (1725). І тут ми бачимо повне прийняття християнської точки зору на історію. Релігія, нехай навіть темна, породжена найпримітивнішим менталітетом, страхом перед вищою силою, що виявляється в блискавках, тощо, стає засобом нового олюднення гігантів, поступового виникнення соціальних інститутів і, нарешті, спільнот народів.

“Тільки релігія змушує народи здійснювати доблесні справи під впливом почуттів”
– каже Віко у висновку.

Віко запропонував циклічну модель історії. При цьому розвиток людства, згідно з Віко, має прогресивний характер, але прогрес досягається поступовими змінами. Для прикладу можна взяти античність і сучасність. За Віко всі народи проходять три етапи: Божественний, героїчний і людський.

• Греки та римляни пройшли їх. Божественний це легендарні часи міфів; героїчний це епоха царів; людяний це греко-македонські поліси та царства або римські республіка та імперія. 
• Точно так само їх проходять європейці. Божественний це період варварських королівств на руїнах імперії; героїчний це класичне середньовіччя; людяний це новий час, у якому живе Віко. 

І так відбувається у всіх. Але при цьому, очевидно, що досягненнями греків і римлян можуть користуватися європейці. Проходячи ті самі етапи розвитку, ми проходимо їх по-своєму, і з урахуванням досвіду предків. Інакше кажучи, циклічна історія набуває форми спіралі.

Також Віко був незламно переконаний у тому, що Бог керує світом відповідно до своїх задумів і своєю волею визначає історію народів. Однак, саме тут він починає нагадувати нам філософа-просвітителя. Бо він змусив Бога проявлятися в історії тільки через створену ним самим людську природу. Природі людини властиво думати тільки про свою особисту користь. Божественний дух дає її пристрастям можливість вільної гри, тому що він дав їй свободу волі, але одночасно Він змушує міркувати й мудро керує цією вільною грою, щоб із неї розвивався цивільний устрій, поступове подолання варварства і, врешті-решт, гуманність. Як каже Віко, Він “поставив їхні обмежені цілі на службу своїм вищим цілям для збереження роду людського на цій Землі”.

Гармонія особистого і загального інтересу цілком типова тема для філософів епохи Просвітництва. Ба більше, Віко відкрито критикував Декарта і його філософію, за догматичне обмеження розуму. Його праця писалася як опозиція Декарту, як спроба витіснити з історії раціоналізм і ввести в науку про культуру і людину; замість “логіки ясних і виразних ідей” – “логіку фантазії”. У якомусь сенсі, як і марксизм пізніше, Віко висунув романтичну концепцію в політиці. Він не приходить при цьому до філософії сенсуалізму, ні, але все ж таки віддає перевагу замість абсолютизації дії в чертогах розуму – практичним діям. Треба стихійно проживати життя і вчитися робити це все краще і краще, замість того, щоб намагатися підпорядкувати життя вигаданим примітивним правилам. Віко найвідоміший за своїм принципом verum factum, уперше сформульованим 1710 року як частина його праці “Про найдавнішу мудрість італійців, виявлену у витоках латинської мови” (1710). Принцип свідчить, що істина перевіряється за допомогою творіння або винаходу, а не, як стверджує Декарт, за допомогою спостереження.

Тут ми бачимо майбутню марксистську тезу “практика – критерій істини”, при цьому Віко усвідомлював навіть значення класової боротьби між патриціями і плебеями, яка перетворювала державу, і тим самим він усвідомлював значення класової боротьби взагалі. Не дивно, що Карл Маркс цінував у Віко думку про споконвічну і невикорінну ворожість суспільних класів. Укупі зі специфічним вираженням циклічної історії (яку можна зобразити як спіралеподібний рух) – все це безсумнівно передбачає марксизм.

Але навіть незважаючи на деякі достоїнства, “Нова наука” Віко залишилася в тіні і не вплинула на філософію Просвітництва. Якби навіть він виявився впливовим і помітним, то його місце в історії думки XVIII століття опинилося б десь між Руссо і Гердером, але аж ніяк не в одному ряді з класичною епікурейською просвітою Гельвеція і Ламетрі.

Класичне просвітництво

Просвітницький рух у власному розумінні, як частина епікурейської традиції, сформувався в Італії значно пізніше, ніж в інших європейських країнах, його розвиток припав на другу половину XVIII ст. Це було зумовлено різними причинами, серед яких не в останню чергу – контрреформація. Просвітницький рух Італії не мав того радикального й агресивного характеру, який він продемонстрував у Франції. До середини століття багато мислителів ознайомилися з ідеями Локка і Ньютона, пізніше виникли дискусії щодо праць Юма, Монтеск’є, Д’Аламбера, Дідро, Гельвеція і Вольтера, яких перекладали італійською мовою. Особливо запеклі суперечки викликали ідеї Руссо. При цьому не слід забувати, що з 1758 по 1767 р. при пармському дворі перебував Кондільяк. Як бачимо, італійський просвітницький рух одержав свої життєві соки з послідовного сприйняття (яке з роками ставало дедалі швидшим) ідей французьких і англійських просвітителів.

Міланська школа: Журнал “Кафе”

Найбільшими центрами італійського Просвітництва в другій половині XVIII ст. були Мілан і Неаполь. З правлінням Фірміана в Ломбардії відбулося оновлення адміністративних і судових структур; було відкинуто примат церкви у вихованні молоді; посилився вплив університету Павії; інтенсифікуються торговельні відносини і зростають культурні зв’язки. Узимку 1761 р. з ініціативи П’єтро Веррі створюють “Товариство Кулака“, яке пропагує повну свободу висловлювань, дискусій і критики з політичних, етичних, юридичних, філософських, наукових і літературних питань. Членами товариства були, серед інших, Алессандро Веррі, брат П’єтро, і Чезаре Беккаріа. Друкованим органом “Товариства Кулака” було періодичне видання “Кафе”. Ось як його характеризує П’єтро Веррі:

“Що таке “Кафе”? Листок паперу, що виходить раз на десять днів. Про що йдеться в ньому? Про найрізноманітніші речі, які раніше не згадувалися, належать різним авторам і спрямовані на суспільну користь. Добре, але в якому стилі написані листки? У будь-якому, крім нудного. І до яких пір ви припускаєте випускати їх? Доти, доки вони знаходитимуть читача. Якщо громадськість почне виявляти до них інтерес, ми продовжимо випускати їх ще рік, а можливо, і більше. І наприкінці кожного року з тридцяти шести листків вийде скромненький томик. Якщо ж люди перестануть читати їх, наша праця стане марною, – ми зупинимося на четвертому, навіть на третьому. Заради якої мети виник цей проект? Заради мети приємного заняття для нас, мети творити доступне нам добро для нашої батьківщини, поширювати корисні знання серед наших громадян, розважаючи їх, як це вже робили і де Сталь, і Свіфт, і Авдісон, і Поуп, та інші”.

Задумане за моделлю англійського “Глядача”, “Кафе”, однак, мало коротке життя, воно виходило раз на десять днів, починаючи від червня 1764 р. до травня 1766 р. Проте в ньому лунав свіжий голос, що пожвавив згаслий був інтерес, воно загострило спірні питання. Читаючи “Кафе”, громадськість вбирала атмосферу французького та англійського Просвітництва. Головними темами були боротьба проти культурної (і не тільки культурної) інерції, застарілих законів, байдужості, систематичної зневіри в майбутнє – загалом, проти всього, що затримувало модернізацію країни. Схожі журнали виникають також і у Венеції (“Венеціанська газета”, 1760-1761, і “Глядач”, 1762, що їх видавав Гаспаро Гоцці; “Літературний бич” Баретті, 1763-1765).

Брати Веррі

“Я завжди вважатиму Д’Аламбера, Вольтера, Гельвеція, Руссо і Девіда Юма людьми вищого порядку, пам’ять про яких залишиться у віках” (с) П’єтро Веррі 10 квітня 1767 р.

П’єтро Веррі (1728-1797), філософ і економіст, займався теоретичними питаннями податків, був віце-президентом Головної економічної ради, президентом Ради скарбниці; з 1783 до 1786 р. – “таємний державний радник”. Після смерті Марії Терези, будучи противником реформ, задуманих Йосипом II, він на деякий час відійшов від справ. Пізніше виступив на захист Французької революції, хоча і критикував її якобінський результат. Його “Роздуми про політичну економію” (1771, протягом трьох років витримали сім видань і були перекладені французькою та німецькою мовами) являють собою різкий і розумний захист лібералізму.

У своїх творах Веррі приєднався до теорій Гельвеція, а також сенсуалізму Кондільяка, засновуючи діяльність людини на пошуках щастя і задоволення. Людина, за Веррі, схильна до себелюбства, до задоволення, і тому людина пронизана ідеєю болю, і її задоволення є не що інше, як переривання цього болю. Основна теза його більш філософської роботи “Міркування про природу задоволення і страждання” (1781) звучить так:

“Усі наші відчуття, приємні й болісні, залежать тільки від трьох причин: безпосереднього впливу на органи, надії та страху. Перша причина викликає фізичні відчуття, дві інші – моральні відчуття”. “Усі моральні задоволення, які народжуються з людської чесноти, не що інше, як поштовх нашої душі в майбутнє в передбаченні очікуваних приємних відчуттів”. “Отже, моральне задоволення народжується з надії. Що таке надія? Імовірність кращого існування, ніж нинішнє. Отже, надія передбачає відчутну нестачу добра. Отже, вона передбачає в сьогоденні зло, брак щастя”. І оскільки більша частина моральних страждань залежить від наших помилок, “що більшого прогресу ми досягаємо в істинній філософії, то більше ми звільняємося від цих зол”.

Природа задоволення полягає у звільненні від зол. Отже, ми маємо визнати, що страждання рухає всіма діями людей, які уникають його:

“Я не скажу, – пише П’єтро Веррі, – що страждання саме по собі добро; але добро народжується зі зла, убогість народжує достаток, бідність – багатство, пекуча потреба загострює розум, вища несправедливість породжує мужність, одним словом, страждання – головний двигун усього людського роду; і – причина всіх рухів людини, яка без неї була б інертною і дурною твариною і загинула б незабаром після народження; кривавий піт призводить до вдосконалення ремесел, навчає нас думати, народжує науку, мистецтва, відточує їх; одним словом, стражданню ми завдячуємо всім, бо вічна Премудрість оточила нас ним так, що воно стало початком життя, душі й діянь людини”.

Противник тортур, як це видно з його “Спостережень над тортурами” (“Під ім’ям тортур я не маю на увазі покарання винному, винесене судом, але болісні пошуки істини – тортури, жорстокі самі по собі; воістину гідна дикості колишніх темних часів підступна мораль, якої навчаються судді від одного з найбільш класичних авторів”), П’єтро Веррі явно примикає до міркувань його колеги Беккаріа, про якого далі. Він є сполучною ланкою з наступним поколінням просвітителів (“ідеологи“), і буквально передав естафету Мельхіору Джойя в рік власної смерті. П’єтро також автор творів “Роздуми над обмежувальними законами головним чином при продажі зерна” (1797) та “Історії Мілана” (1783).

Його молодший брат, Алессандро Веррі (1741-1816), людина за вдачею неспокійна і критично налаштована, знайшов найкраще застосування своїм якостям у художній літературі (кілька романів і трагедій на сюжети з античності). Також писав і нечисленні теоретичні праці, наприклад нариси про історію Мілана. У братів Веррі був ще третій брат, якого рідко згадують з огляду на його малозначущість для епохи Просвітництва. Джованні Веррі (1745-1818), відомий своїми любовними пригодами і незаконнонародженою дитиною від дочки просвітителя Беккаріа.

З безлічі статей Алессандро в журналі “Кафе” найбільш відома “Відмова нотаріусу в Академії Круска”. У ній автор повстає проти формальної чистоти мови, на користь безпосередньої виразності:

“Англійські мислителі пишуть із великою турботою про порядок; французи – енергійними й стислими зворотами, показуючи думку у вільному польоті; і ті, й інші не запроваджують закону, що обмежує розвиток ідей; не жертвують генієм заради методу, насиченістю стилю – заради стерильності. А ми, навпаки, здається, маємо в наших творах щось боязке, штучне. Хто з італійців зміг би писати в стилі “Духа законів”?”.

Критикуючи минуле, Алессандро Веррі не обманюється міфом “світла”.

“Людина, – пише він, – докладає зусиль, щоб видертися на кручу істини; хитаючись, іноді добирається до її вершини і пустує там, нагорі, як дитина. Ми поважаємо нашу культуру, втішаємося тим, що вийшли з громадянського варварства, ще згубнішого за дикість; намагаємося якнайпізніше знову впасти в нове варварство, але ми скромні й завжди маємо в нашому мозку клітинку, призначену для ластівки істини – сумніву… І знаєш, чому? Тому що причина помилок завжди – в нас самих… Не варто дивуватися нашій довгій маячні: ми створені з найрізноманітнішими формами спокус; нічого іншого не залишається, як постаратися, щоб вони були короткими, рідкісними і не надто жорстокими”.

З припиненням видання “Кафе”, Алессандро Веррі переїхав з Риму до Парижа (разом з Беккаріа), а потім – до Лондона. Великий інтерес становить листування братів Алессандро і П’єтро Веррі. У ньому ми знаходимо портрет суспільства XVIII ст., культурного, естетичного та політичного характеру. Ось, наприклад, лист Алессандро братові П’єтро з Лондона 21 грудня 1766 р. Він сповнений типових для Просвітництва тем: захоплення Англією, духом терпимості.

“Тут уже ніхто не говорить про релігію. У Парижі це відбувається настільки часто, що наганяє тугу… У Парижі величезний ентузіазм щодо філософії, жар душі слідувати її істинам – це породжує сутички та бурхливі хвилювання, у них розвиваються й виявляються великі якості, велика людина стає найвидатнішою; в усьому видно вогонь філософії, все піднесено, пристрасті контрастні й гнучкі. А в Лондоні що може схвилювати кров? Ви не хочете нічому вірити? Ви пан собі. Хочете трошки вірити? Ваше право. Хочете вірити певним чином? Робіть, як вам завгодно. Хочете організувати секту? Будь ласка. Хочете сказати, що король… – Ви абсолютно вільні у вашому виборі. Мій слуга говорить це по сто разів на день”.

Тут Алессандро Веррі зізнається: “Коли я в Мілані, мені так хочеться пообурюватися сенатом, магістратами тощо, але в Лондоні в мене немає жодного бажання робити це”. Терпимість у правових відносинах англійців викликає і захоплення: “Терпимість до думок, про яку так кричать філософи, тут – надбання всіх, навіть вантажників, і досягає свого апогею в уряді. Будь-який англієць знає цю, в інших місцях недосяжну, але тут тривіальну істину: щоб бути вільним, громадянин має підкорятися не людині, а закону; тож кожен англієць каже: “Мій пан – закон”; і, щоб дізнатися, чи припустима та чи інша дія, він з’ясовує, чи є закон, який би її забороняв. Якщо такого закону немає, він робить висновок, що дія дозволена, і це є системою. Ці дві кардинальні й найважливіші максими тут мають загальне поширення. З них випливає багато інших істин, які тут також мають загальний характер. Я вже не кажу про політику і торгівлю, що заслуговують на особливу увагу”.

Пізніше П’єтро Веррі в листі молодшому братові Алессандро від 9 лютого 1767 р. пише про неминучість тріумфу громадянських свобод і філософії, він пророкує здійснення мрії Платона:

“Сила держави на сьогоднішній день визначається її військовою міццю; остання пропорційна грошовій масі; та, своєю чергою, – торгівлі; а та – громадянській свободі. Отже: або ослабнути і бути пригніченим зовнішніми силами, або ж дати громадянську свободу народам – ось альтернатива, перед якою стоять європейські держави. Великий внесок у цю зміну має внести філософія; у народні маси вона проникає у вигляді проблисків, але коли досягне зрілості майбутнє покоління, філософи не лише не принесуть людству ненавмисного зла, а й встановлять межі, щоб воно не чинилося в майбутньому… все залежить від розвитку розуму”. Міланська школа заслужила похвалу Вольтера (“Вона робить великі успіхи”).

Чезаре Беккаріа: проти тортур і смертної кари

Крім братів Веррі до міланських просвітителів зі світовою популярністю належить також філософ і юрист Чезаре Беккаріа (1738-1794). У праці “Про злочини і покарання” (1764) він проаналізував доцільність і справедливість тортур, що були невід’ємною частиною системи судочинства європейських країн. Цей твір перекладали різними мовами, коментували й обговорювали по всій Європі.

“Факт злочину або визначений, або не визначений; якщо визначений, для покарання достатньо стабільного закону і тортури не потрібні, оскільки немає потреби у зізнанні самого обвинуваченого; якщо ж факт не встановлений, то не можна мучити невинну людину, тому що, відповідно до закону, не винна та людина, злочин якої не доведено”.

Ще важливішими були його аргументи проти смертної кари. Беккаріа виходить із принципу: людина – це особистість, а не річ; вільні особистості укладають суспільний договір заради захисту і безпеки, і система правосуддя також є частиною цього договору. Злочини – шкода суспільству в тому сенсі, що вони загрожують його безпеці; покарання законні тільки тоді, коли вони перешкоджають новим бідам, новому страху і небезпеці. На підставі цих принципів міланський просвітитель дійшов висновку, що краще запобігати злочинам, ніж погрожувати смертною карою. Якщо попереджені заходи виявилися недостатніми і скоєно злочин, відповідне покарання має відбутися негайно, без жодних зволікань.

Смертна кара, на думку Беккаріа, неприйнятна з трьох причин: Ніхто не має права позбавляти життя і тим паче віддавати життя напризволяще судді; життя – найвище благо, і його насильницьке припинення не входить до компетенції суспільного договору. Багатовіковий досвід свідчить, що тортури і смертна кара не лякають нікого і нікого ще не втримали від нанесення суспільству шкоди; навпаки, приклад людини, протягом тривалого часу позбавленої свободи і змушеної важко трудитися, утримує від скоєння злочинів, тому що відкриває перспективу боліснішу, ніж смерть, яка, хоч і насильницька, але миттєва. Нарешті, смерть відповідно до закону – протиріччя за визначенням. Закони не можуть забороняти вбивство і водночас передбачати його як покарання: “Мені здається абсурдним, що закони як вираз суспільної волі зневажають і засуджують убивство, але самі припускають його і для відрази громадян від убивства призначають убивство публічне”. Незважаючи на ці три аргументи, Беккаріа визнає, що принаймні в одному випадку смертна кара неминуча: коли обвинувачений володіє такими зв’язками, що може загрожувати суспільству, навіть перебуваючи в ув’язненні: “Смерть деяких громадян необхідна, коли нація втрачає свою свободу, або в період анархії, коли заворушення займають місце законів”. Беккаріа відтворює стару логіку виправдання вбивства тирана.

Неаполітанська школа

Другою найбільшою школою Італійського Просвітництва після міланської школи братів Веррі та Чезаре Беккаріа стала “школа” в Неаполі, яка фокусувалася переважно на питаннях політекономії. У другій половині XVIII ст. у Неаполі найважливіші реформи здійснюються під керуванням міністра Бернардо Тануччі (у період неповноліття короля Фердинанда IV Бурбона, та після вигнання єзуїтів у 1767 р.). Значно оновився Неаполітанський університет, де розширилися природничо-наукові дисципліни, а також вивчення права та економіки.

Антоніо Дженовезі: перший італійський професор політичної економії

Саме в Неаполітанському університеті почав викладати абат Антоніо Дженовезі (1713-1769), який у цьому ж університеті слухав лекції Джамбаттіста Віко. Якщо десь і міг позначатися вплив Віко на сучасників, то тільки в його рідному місті. Антоніо народився в Кастильоне, в провінції Салерно. У 1748 р. він написав “Основи теології” про відмінність між церковною і світською владою, що цілком типова тема для неаполітанців, тут достатньо згадати хоча б П’єтро Джанноне. У цій книзі стверджується, що непогрішність церкви обмежена питаннями віри. Незгодний з антицерковною поведінкою просвітителів (адже марно намагатися “вигнати Божественне і релігію, якщо весь людський рід, уся природа прагне цього, і не через примху, а через відчуття самої природи”), Дженовезі все ж таки твердо переконаний, що свобода і незалежність розуму необхідні для суспільного прогресу. Займаючись метафізичними та етичними проблемами, він зрозумів, що новою наукою, корисною для цілей прогресу, стане політична економія.

Очоливши першу в Європі кафедру політичної економії в Неаполітанському університеті, створену спеціально для нього, він став вивчати можливості регулювання економічних відносин за допомогою законів розуму. 4 листопада 1754 р. Дженовезі прочитав вступну лекцію. “Величезний натовп слухачів оточив кафедру. Інтерес день у день, з місяця в місяць зростав, як і кількість людей, які купували книги з політичної економії. Книгопродавці не встигали замовляти їх з-за кордону” (Ф. Вентурі). Економічна теорія Дженовезі зачіпала суть проблеми, загостреної на природі цивілізації та культури, потреб зростання продуктивності праці та споживання.

“Було б добре, – пише Дженовезі в “Основах комерції”, – щоб не тільки люди науки і мистецтва, а й селяни і жінки знали б дещо про культуру. Це: 1) Культура комерційних відносин веде до розширення цивілізації. 2) Економічно вона впорядкувала б побут більшої частини родин; 3) інтелектуально зорганізувала б багатьох людей для кращого вживання талантів, якими їх нагородив Господь; 4) удосконалила б мистецтва, зробила б їх вільнішими та поширенішими”.

Дженовезі відчував себе вихователем народу, сумуючи, що більшість викладачів – ошуканці та злодії, і лише деякі – справедливі та обізнані. Як модель він наводив англійців, винахідливих і відважних, протиставляючи їх іспанцям, млявим і марнославним. Він радив вченим покласти край балаканинам і звернутися до культури і справи, зайнявшись, наприклад, механікою або сільським господарством. Дженовезі наполягає на марності будь-якого дослідження того, що вище за нас, звертаючи сарказм проти метафізиків і діалектиків, “Дон-Кіхотів від науки”. Йому видаються “розлогими і невизначеними” гіпотези Декарта, а ідеї Ньютона, Бекона, Галілея, Локка – “доведеними досвідом або розумом”.

Його інтерес звернений не стільки до субстанцій і сутностей, скільки “до наших звичаїв і потреб” (“Люди являють собою скоріше те, що вони отримали від виховання, ніж те, що від народження”). Дженовезі – проти теорії Руссо. Науки і мистецтва, констатує він, – “діти потреб”.

“Якщо наш філософ [Руссо] називає потреби вадами і злочинами, він жорстокий; якщо вважає, що не потрібно думати про їхнє задоволення, він несправедливий; якщо вірить, що можна звести науки і мистецтва тільки до користі, видаливши з них усю красу, він грубий; якщо ж хоче виправити неправду, що просочилася в них через непереборні вади людської натури, він філософ”.

У “Лекціях з комерції” (1765-1767) Дженовезі зазначає “надто велике число адвокатів, лікарів, церковних осіб, власників-абсентистів, занадто багато ледарів, які живуть на ренту. Припустимо, кількість жителів Неаполітанського королівства – чотири мільйони; скільки серед них тих, кого можна вважати виробниками? Близько чверті”. Дженовезі – все в тих же “Уроках комерції” – пропонує таку альтернативу: “Потрібно просвіщати і допомагати тим, хто працює, щоб вони збільшували дохід швидкими темпами і старанною працею”; крім того, потрібно “довести до досконалості механіку, дивовижну помічницю мистецтв”. У “Лекціях” досліджується також феномен грошового обігу, суспільного кредиту, інфляції, грошей, наданих у позику під відсотки; під час вивчення всіх цих питань Дженовезі продемонстрував яскраву здатність раціоналізувати проблеми, що стали предметом європейських дискусій. “Лекції” незабаром переклали німецькою, іспанською та французькою мовами; один венеціанський просвітитель назвав його “найславетнішим генієм Італії”. Інші роботи Дженовезі: “Філософські роздуми про релігію і мораль” (1758), “Логіка” (1766), “Метафізичні науки” (1766), “Діцеозіна, або Наука про справедливе і чесне” (1776).

Фердинандо Галіані: автор трактату “Про гроші”

Близький до Дженовезі за обговорюваними проблемами і Фердинандо Галіані (1728-1787). Його вихованням опікувався дядько, монсеньйор Челестіно. “Будучи відкритий до впливу, просвітительські схеми він доповнив живим почуттям історії Віко і Бартоломео Інтьєрі”, у віці 23-х років він опублікував трактат “Про гроші” (1751). Це твір у п’яти книгах, де, серед іншого, критикується меркантилістська доктрина, згідно з якою багатство нації полягає у володінні дорогоцінними металами (до цієї та інших ідей згодом неодноразово звертався в “Капіталі” Карл Маркс). У першій книзі трактату Галіані обговорює цінність речей, яка, на його думку, залежить насамперед від їхньої корисності та рідкісності, а також від кількості та якості праці й часу, витраченого на їхнє виробництво. Цінність, за Галіані, це “співвідношення між володінням однією річчю і володінням іншою згідно з уявленнями людини”. Інші книги трактату стосуються різних видів обігу грошей, їхньої підробки, імпорту та експорту тощо. Ідеї Галіані про грошовий обіг вельми цікаві; їхній рух і зростання співвідносяться із сільськогосподарською продукцією, промисловим виробництвом і кількістю населення.

У 1759 р. Галіані був посланий Карлом III до Парижа як секретар неаполітанського посольства. У Парижі, завдяки своїм блискучим манерам і дотепності, він опинився у вищому світі. Його пов’язувала дружба з видатними представниками французького Просвітництва, серед яких – Дідро. До нас дійшло його цікаве листування з французькими просвітителями. У Франції він наблизився до фізіократичних теорій: проте незабаром він дистанціювався від них і 1770 року опублікував “Діалоги про торгівлю зерном”, у яких, виступивши проти повального лібералізму, він підтримав відносний характер економічних інститутів і необхідність враховувати історичні, соціальні та екологічні особливості різних країн.

Гаетано Філанджері: розумні й універсальні закони мають враховувати стан нації

Ще одна видатна постать неаполітанського Просвітництва – Гаетано Філанджері (1752-1788). Перервавши військову кар’єру, він присвятив себе заняттям під керівництвом єпископа Тривентського, Ніколи де Лука. У 1774 р., уже будучи адвокатом, написав “Політичні роздуми про останній державний закон, що стосується управління органами юстиції”. У своєму творі Філанджері приєднується до захисників права, вважаючи, що громадянська свобода спирається на закони, а не на судження тих, хто їх інтерпретує. Незабаром, однак, Філанджері залишив адвокатуру, зайнявшись наукою. Його “Наука законодавства” (1780-1783), у чотирьох частинах, мала великий успіх. Бенджамін Франклін познайомив із нею Америку, а пізніше Бенджамін Констан написав до неї коментарі.

Основа законодавства – спокій і захист громадян; мета – щастя. Закони – розумні й універсальні, а отже, загальні для всіх націй – не можна застосовувати без урахування “стану нації, яка їх приймає”. Противник феодальних і церковних привілеїв і деспотизму, Філанджері вважав, що закони повинні сприяти збільшенню населення, запобігати зубожінню і псуванню моралі. Постійному війську слід віддати перевагу перед народною армією.

“Промисловість, торгівля, предмети розкоші, мистецтво… ті, що раніше послаблювали державу… сьогодні є найміцнішою опорою процвітання народів”.

Перебуваючи під впливом Беккаріа в тому, що стосується реформи судочинства, Філанджері приділяв велику увагу проблемам виховання, яке він хотів би бачити “суспільним, універсальним, а не рутинним”. Потрібні “працьовиті та винахідливі громадяни в мирний час; стійкі захисники під час війни; хороші дружини і прекрасні батьки, сповнені почуттям поваги до законів і власної гідності”. “Наука законодавства” Філанджері, що поєднувала ідеї Монтеск’є, Гельвеція і Руссо, сьогодні є виразним документом реформістських устремлінь Італії XVIII ст. Якщо Дженовезі, Галіані та їхні учні стали найбільшими представниками італійської політекономії, то Філанджері разом із Беккаріа зробив найбільший внесок у юридичні аспекти просвітницької ідеології.

Мученики Неаполітанської республіки

Троє перелічених неаполітанців вважаються найвідомішими просвітителями свого міста, подібно до того як Беккаріа та брати Веррі – найвідоміші з міланських. Як і в попередньому випадку, неаполітанська просвіта не вичерпується цими іменами, але тут варто назвати ще щонайменше одного. Франческо Маріо Пагано (1748-1799), ще один італійський юрист, колишній друг Філанджері й один із багатьох учнів Дженовезі. Він представляв радикальне крило неаполітанських просвітителів. Пагано брав активну участь у патріотичному якобінському русі, що розгорнувся в Неаполі під впливом Великої французької революції, виступав захисником на судових процесах патріотів 1794 року (вже тоді в страху перед Революцією у Франції почалися переслідування). У 1796 році Пагано був заарештований, але 1798 року – звільнений, після чого перебував в еміграції в Римі та Мілані. Він зіграв важливу роль під час неаполітанської революції і в недовгому існуванні Неаполітанської республіки. У січні 1799 року, після проголошення “Партенопейської республіки”, створеної під опікою Наполеонівської Франції, Пагано повернувся до Неаполя і став одним із найвизначніших її діячів: він був членом тимчасового уряду і президентом законодавчого комітету, одним з авторів проєкту республіканської конституції.

У червні зі зброєю в руках захищав республіку. Після втручання Англії, повернення на престол Фердинанда I і поразки, 23 червня 1799 року Пагано брав участь у підписанні почесної капітуляції, яка гарантувала збереження життя республіканцям і право на безперешкодний виїзд із країни. Однак уряд, порушивши умови капітуляції, жорстоко розправився з учасниками революції. Королівський суд засудив його до смертної кари через повішення. Разом із групою патріотів (понад 100 осіб) Пагано був страчений. Серед страчених були також дуже видатні постаті італійського просвітництва, як Доменіко Чірілло та Нікола Пасіфіко, популяризатори біології Ліннея і Бюффона.

Із другорядних авторів можна ще згадати літературознавця Беттінеллі, критиків-есеїстів Альгаротті та Барретті, драматургів і поетів, серед яких найбільш значущим був “Вергілій сучасної Італії” Джузеппе Паріні. Але їх ми не розглядатимемо окремо, оскільки вони не привносять суттєво нової інформації до вже сказаного.

Підсумки класичної просвіти в Італії

Названі нами автори міланської школи – це тільки верхівка айсберга. Навколо них оберталося ще кілька десятків італійських інтелігентів, які мислили в тому ж дусі. І не тільки італійських, з італійськими просвітителями в журналі “Кафе” співпрацював Боскович, батько хорватської просвіти. Більша частина з цих інтелігентів (є й рідкісні винятки, як-от Джамбаттіста Біффі), якщо вони доживали до приходу Наполеона, – палко підтримували його діяльність і заснування Цизальпінської республіки в Північній Італії. І до, і після Французької революції, всі ці діячі регулярно їздили до Франції, часто мали особисті знайомства з провідними просвітителями й активно перекладали їхні праці італійською мовою. Своєю чергою, у працях французів іноді можна знаходити посилання на італійців, особливо з питань політекономії, у чому Італія намагалася спеціалізуватися.

У випадку з Неаполітанською школою ми бачимо те саме, що і у випадку з Міланською. Місцева інтелігенція схиляється перед Францією і готова навіть відкрити ворота Наполеону. Єдина різниця полягає в тому, що аристократія Неаполя знищила значну частину просвітителів 1799 року. А ті, хто пережив терор, або вже були надто побожними людьми і не становлять інтересу, або просто відійшли від справ. Говорячи про класичне Просвітництво загалом, Італія дала досить багато значущих постатей у масштабах усієї Європи. Деякі з них дожили до Французької революції, більшість підтримала її. Але таке схиляння перед Францією не могло подобатися майбутнім поколінням італійських націоналістів, які справедливо вбачали у французах завойовників, тож вплив просвітницької ідеології надалі тут впаде, так само, як і в Німеччині, з тих самих причин.

Опозиція цим тенденціям, яка по всій Європі виллється в культурне явище романтизму і піднесення націоналізму, почалася вже в надрах Італії XVIII століття. Піонером цього напряму став Джованні Рінальдо Карлі (1720-1795), черговий італійський політеконом, який спершу добре ставився до просвітителів, але, будучи аристократом не лише за кров’ю, а й за своїм мисленням, різко порвав з ідеологією просвітителів після ВФР. Хоча ще до цих подій уже висловлював своє невдоволення. Це трапилося 1765 року, коли в “Кафі” було опубліковано “Про батьківщину італійців“, дуже відому статтю про вади й особливості італійців того часу, пронизану зневагою до підпорядкування багатьох своїх співвітчизників іноземцям, але водночас сповнену палкого патріотичного запалу. Стаття, опублікована анонімно, яку тривалий час приписували його другові П’єтро Веррі, має вирішальне історичне значення, оскільки її знову розглядатимуть у ХІХ столітті і вона стане джерелом натхнення для багатьох італійських патріотів ліберальних переконань. У статті пропагується усвідомлення італійцями себе як італійців (а не “міланців”, “тосканців” тощо), і лунає заклик користуватися власним розумом, а не паразитувати на умах англійців і французів. У 1771 році він критикував вільну торгівлю зерном, захищаючи інтереси аристократії (і, можливо, в цьому вплинув на Галіані). Тому цілком очікувано, що після початку ВФР він став консерватором.

Пізнє просвітництво

Однак, в Англії епоха романтизму, що настала, не скасовувала того, що стара епікурейська просвіта продовжила існувати під виглядом утилітаризму Бентама і Мілля. Ідеали просвітництва проникали навіть у творчість Байрона і Шеллі. У Німеччині тотальне панування романтиків не скасовувало паралельного розвитку позитивних наук, у відриві від модної філософії та літератури, і вона подарувала нам Гумбольдта, а пізніше величезний розквіт різних теорій матеріалізму. І у Франції, батьківщині епікурейської просвіти, вона отримала пряме продовження в діяльності “ідеологів“, а пізніше дала початок рухам позитивістів та соціалістів. Так, усьому цьому намагалися завадити модні напрямки спіритуалізму, Гегель зі своїм спекулятивним методом і багато чого іншого, але навіть Італія у ХІХ столітті має відомих представників у філософських напрямках ідеалізму, сенсуалізму та емпіризму. Найбільшими італійськими філософами-сенсуалістами були Мельхіор Джойя і Джованні Д. Романьйозі.

Італійський ідеолог

Мельхіор Джойя (1767-1829) походив із небагатої сім’ї, яка доклала всіх зусиль і терпіла поневіряння, щоб дати йому освіту. Спочатку Джойя мав намір присвятити життя служінню церкві, для чого пройшов спеціальне навчання і навіть отримав духовний сан. Ще в юності він був поміркованим якобінцем, який перебував під впливом янсенізму і сенсуалізму Кондильяка і Джона Локка, а також утилітаризму Джеремі Бентама. Активно співпрацював із масою газет демократичного спрямування. Покинувши семінарію, він присвятив себе математиці під керівництвом ученого Грегоріо Фонтани, професора Університету Павії. Уже тут він вивчав статистику та економіку.

Коли 1796 року Бонапарт організував республіку в Ломбардії, Фонтану призначили членом законодавчого органу, і під його заступництвом Джойя влаштувався в Мілані та продовжив поглиблене вивчення політекономії. Отримавши премію за есе про “вільний уряд, найкраще пристосований до Італії”, він вирішив зробити кар’єру публіциста (до речі, в раді суддів тоді перебував Паоло Веррі) і повернувся на батьківщину, але герцог Пармський Фердинанд Бурбонський посадив його до в’язниці за підозру в лібералізмі. З в’язниці його звільнив Бонапарт, а Джойю, повернувшись до Мілана, призначили на невелику посаду при законодавчій раді. Надалі його перебування на волі або у в’язниці залежало від успіхів або поразок Наполеона в Італії.

Зрозуміло, чому Джойя став пристрасним прихильником Наполеона і його головним рупором італійською мовою. Він виступає за політичне панування Франції над іншими країнами, зокрема над Італією з республіканською формою правління. Під час Цизальпінської республіки, 1801 року його призначили історіографом і статистиком (директором першого статистичного бюро в Італії). Після падіння наполеонівської імперії віддаляється від політики і веде тихе особисте життя. Кілька разів його запроторювали до в’язниці, один раз 1820 року на вісім місяців за підозру у зв’язках із карбонаріями.

Він був одним із небагатьох італійських письменників, який сміливіше віддавав перевагу промисловості, ніж сільському господарству. Основна ідея Мельхіора Джойя у визнанні цінності статистики або збирання фактів, зокрема стосовно філософії. Логіку він вважає практичним мистецтвом. Остання праця “Філософія статистики” резюмує його роздуми про людське життя, про цілі та методи філософії. Серед багатьох його робіт, примітна “Ідеологія” (1822). Ми не знаємо, про що вона достеменно, але, ймовірно, ця праця прямо пов’язана з товариством “ідеологів” у Франції, інтерес Джої до “ідеологів” відомий.

Італійський Бентам

Звісно, якщо шукати аналог Джеремі Бентама в Італії, то одразу напрошується Беккаріа з його засудженням тюремної системи. Але якщо шукати серед сучасників самого Бентама, то, вочевидь, таким буде Джованні Д. Романьозі (1761-1835). Як філософ, Романьозі примикає до сенсуалізму Кондільяка; він боровся не тільки з теорією вроджених ідей, а й з думкою про існування вроджених абстрактних здібностей душі. Як і Джойя (та й більшість ранніх просвітителів) він симпатизував французам і юності був якобінцем. Так само він побудував кар’єру за часів Наполеонівських війн, а після падіння Імперії опинився в опалі. Також виявлявся пов’язаним з угрупованнями карбонаріїв. І також виявляв інтерес до французьких “ідеологів”, їхнього підходу до статистичного методу та застосування математики в соціальних науках (що передав своєму учневі Карло Каттанео, який дрейфував від ідеології ближче до німецької філософії).

Як юрист, Романьозі відомий своєю теорією покарання, прямо розвиваючи концепції Беккаріа. У політиці Романьозі висунув тему національності, як вищий принцип міжнародних відносин, і незалежність кожної нації, як новий початок політичної рівноваги, з’явившись у такий спосіб, поряд із Россі, засновником італійської школи міжнародного права. Захищаючи буржуазну республіку і промислову революцію, Романьйоні публічно дискутував із Сісмонді та Сен-Симоном. Місцями Романьозі вже відходить від індивідуалізму і розглядає “суспільство загалом”, як реальний об’єкт із внутрішньою логікою розвитку, у чому позначається вплив періоду романтизму.

До слова, в теорії естетики він заперечував поділ на “класицизм” і “романтизм”, висуваючи якусь третю позицію, що об’єднує їх обох. У різні часи сильніше проявляються різні елементи цієї спільної літературної традиції, але по суті вони залишаються одним.

Італійські Байрон і Шеллі

Знаменитий поет і філософ Джакомо Леопарді (1798-1837) вважається одним із найвидатніших італійських поетів ХІХ століття та однією з найзначніших постатей у світовій літературі, а також одним із головних виразників літературного романтизму, хоча він завжди критично ставився до романтичної течії, яку він відкидав, вважаючи себе близьким до класицизму. Глибина його роздумів про буття та людський стан – сцієнтистського та матеріалістичного спрямування – також зробила його філософом. Якщо описувати творчість Байрона і Шеллі в загальних мазках, ми отримаємо практично таку саму картину, тож не дивно, що серед чотирьох головних натхненників Леопарді у творчості стали власне Байрон, Шеллі, Шатобріан і Фосколо (дивно хіба що тут опинився Шатобріан). Його матеріалістичні позиції, виведені головним чином з епохи Просвітництва, але згодом розвинуті в закінчену філософсько-поетичну систему, сформувалися на основі читання таких філософів, як барон Гольбах, П’єтро Веррі та Кондільяк, з чим він, однак, поєднує свій власний песимізм. Деякі з його пісень, натхненні патріотичними мотивами, свідчать про його ліберальний дух і прихильність до громадянського пафосу в літературі. Його атеїстичний матеріалізм протистоїть панівному католицькому романтизму, від якого його сильно відрізняло неприйняття будь-якої надії на прогрес у завоюванні політичної свободи та національної єдності, відсутність інтересу до історичного погляду на минуле та реалізм змісту й мови (порівн. “світова скорбота” Байрона).

Щодо песимізму, вважається, що до цього його могло підштовхнути вкрай слабке здоров’я. Як часто буває при інбридингу (його мати була двоюрідною сестрою батька), Джакомо був хворобливою дитиною. У юному віці переніс лихоманку або запалення легенів, що призвело до сильного сколіозу і ревматоїдного артриту. Тривалий час вважалося, що в нього був туберкульоз кісток, проте сучасні медики вважають за краще говорити про ювенальний спондиліт. У листах Леопарді нарікав на “розлади сечовипускання, деформацію хребта, порушення зору, астенію, низьку вагу та зріст, кишкові розлади, а також легеневі та серцево-легеневі ускладнення”. Але це дивне зауваження з огляду на те, що песимізм висловлює більшість поетів того ж періоду, явно нічим не хворих. Усе таки радше це загальна літературна тенденція, пов’язана з втратою віри в майбутнє після поразки Наполеона в 1815-му чи навіть після поразки Республіки в 1799-му.

Ще у віці всього лише 12 років, 1810 року, Леопарді почав вивчати філософію, а два роки по тому написав “Філософські дисертації”, що торкаються тем логіки, філософії, моралі, теоретичної та експериментальної фізики (астрономії, гравітації, гідродинаміки, теорії електрики). Уже в юності він прекрасно знав не тільки латину і грецьку, але також міг читати англійською, іспанською, німецькою та французькою. Але не будемо перераховувати всіх його філологічних праць раннього віку, і перейдемо одразу до суті. Між 1815 і 1816 роками в Леопарді відчувалася сильна зміна, що стала результатом глибокої духовної кризи, яка змусила його відмовитися від ерудиції і присвятити себе поезії. Окрім уже згаданих вище авторів, юнак прочитав “Вертера” та твори мадам де Сталь (і певну кількість іншої романтичної літератури), після чого зарядився духом емансипації від класицизму.

Уже 1817-го Леопарді вперше сформулював свою “теорію задоволення“, філософську концепцію, яку він постулював упродовж усього життя. Більша частина теоретизування цієї концепції міститься в “Зібальдоні”, у якому поет намагається органічно викласти своє бачення людських пристрастей. Суть цієї теорії в тому, що найчистіші й найпіднесеніші відчуття задоволення ми отримуємо в дитинстві, а все подальше життя намагаємося лише відтворити логіку процесу, який здійснили в дитинстві, щоб отримати лише подобу того чистого й “нескінченного” задоволення.

У 1816-1818 роках позиція Леопарді стосовно романтизму повертається назад на неокласицистичні рейки. Тепер його неприйняття романтизму виражалося на більш концептуальному рівні. Однак те, що він сповідував на сторінках критичних статей, виявиться глибоко відмінним від результатів, отриманих у його поезії, тематика і дух якої повністю відповідали романтичному менталітету. Помер Леопарді 1837 року від хвороби, коли йому було лише 39 років.

Один із романтиків, яким надихався Леопарді, був Уго Фосколо (1778-1827), що має грецьке коріння. Фосколо був яскравим прихильником як Революції, так і раннього Наполеона (до створення Імперії), навіть служив в армії Бонапарта під час італійських кампаній. Він також поєднував класицизм і романтизм у своїй творчості, а його лірика, поєднана з бурхливим суспільно-політичним і навіть військовим життям, чудово накладається на концепцію “байронічного героя”. Як і Леопарді, а може навіть більш завзято, Фосколо дотримувався матеріалістичних і механістичних теорій Просвітництва (зокрема, ідей Томаса Гоббса, Поля Анрі Гольбаха, Дідро і Гельвеція, а також сенсуалізму Кондильяка). Ці теорії, з одного боку, містили обнадійливі елементи, оскільки виганяли забобони, але, з іншого, викликали в нього тугу перед “вічним небуттям”, забуттям, яке огортає людину після смерті. Фосколо, по суті, можна визначити як атеїста і раціоналіста, але він не був абсолютно нерелігійною людиною. У ньому хвилюються песимізм і тривога вічності, що надають драматичного тону поезії та прозі.

Критики італійського сенсуалізму

Проникнення кантіанства, а потім і романтичного спіритуалізму в Італію породило критику сенсуалізму, в якій брали участь, серед інших, Паскуале Галуппі, Антоніо Росміні та Вінченцо Джоберті. Перероблення німецького ідеалізму, особливо гегелівського, здійснене Франческо де Санктісом, Аугусто Вера та Бертрандо Спавентою, забезпечило філософське підґрунтя для ліберальної революції, кульмінацією якої стало національне об’єднання. Серед спіритуалістичних течій Рісорджименто мала значення й та, яку очолював Джузеппе Мадзіні. Про них ми вже не говоритимемо з огляду на те, що вони не належать безпосередньо до просвітителів. Їхні імена згадані лише для того, щоб охочі могли загуглити їх самостійно.

Але окремо нас цікавить постать Алессандро Мандзоні (1785-1873), який був сином Джулії Беккаріа (доньки того самого Чезаре Беккаріа) і, якщо казати про біологічне батьківство, то найімовірніше, батьком йому доводився ловелас Джованні Веррі (брат тих самих Веррі). І справа не лише стосується його походження, адже його мати успадкувала ідейні вподобання від свого батька, і відповідно до них вона опиняється в Парижі 1805 року. Тут вона тісно спілкується з “ідеологами” в гуртку Отей, де 20-ти річний Алессандро набирається ідей і стає черговим представником просвітницької ідеології. У ці роки він близький до Уго Фосколо і Кабаніса, навіть планує одруження з донькою Дестюта де Трасі. Але одруження не зрослося, а сам він незабаром приймає католицизм і стає консерватором, який відкинув значну частину ідейного багажу “ідеологів”. Пізніше він активно спілкується з французькими (Віктор Кузен) та італійськими (Антоніо Росміні) спіритуалістами і стає одним із найбільших “історичних романістів” у дусі Скотта на території Італії. Якщо раніше ми порівнюватимемо Фосколо та Леопарді з персонажами в дусі Байрона та Шеллі, то Мандзоні з його відступництвом може бути схожим на Вордстворта.