Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Італійський лікар Джованні Расорі (1766-1837) цікавий для нас тим, що він виступав своєрідною італійською альтернативою Франсуа Бруссе, але, на жаль, без надмірного нашарування матеріалізму, а радше в квазіпозитивістському дусі. Він репрезентує італійську школу контрстимулів — доволі впливову медико-філософську школу в Південній Європі, яка за часом виникнення навіть випередила бруссеїстів. Расорі народився і виріс у місті Парма, де ще мав застати вплив школи сенсуалістів, створеної в цьому місті внаслідок особистої присутності там Кондильяка. Чи мав цей вплив на нього значення, чи ні, але початкову освіту він здобував у Пармському університеті, і його успіхи були настільки блискучими, що він привернув увагу Фердинанда, герцога Пармського (того самого, якого виховував Кондильяк). Герцог дозволив Расорі завершити навчання у Флорентійському університеті, в Павії, Лондоні та Парижі, де той захопився просвітницькою та дореволюційною атмосферою. У самій Пармі він був учнем анатома Фламіно Торриджані. Одержавши непогану медичну й філософську освіту, зокрема й під керівництвом Лаццаро Спалланцані (див. статтю про Просвітництво в Італії), Расорі швидко здобув славу, присвятивши себе перекладові праць шотландського лікаря Джона Брауна, який він завершив ще 1792 року. Після цього кар’єра Расорі розвивалася стрімко: невдовзі він став ректором престижного Колегіуму Гіслієрі, а згодом, 1795 року, був призначений професором медичної патології в Павійському університеті, а 1797 року — став ректором цього ж університету.
Важливо зазначити, що Расорі підтримував ідеї самозародження і трансмутації видів, у зв’язку з чим він навіть опублікував італійський переклад «Зоономії» Еразма Дарвіна 1805 року. Для того часу це було дуже сміливо, а текст Дарвіна міг уважатися навіть радикальним і небезпечним із погляду консерваторів. Цей переклад було заборонено папським розпорядженням 1817 року, але навіть після цього він вийшов у Неаполі під час революційних подій 1820 року. Сам Расорі, будучи запеклим противником австрійського панування, добровільно вступив до Цизальпінської армії Наполеона, і після битви під Маренго переїхав до Мілана, де став лікарем Цизальпінської республіки, а згодом і Італійської республіки. У цій ролі його було відряджено до Генуї для ухвалення рішень і координації санітарних заходів, необхідних для викорінення епідемії тифозної гарячки, що вразила місто після тривалої спільної облоги австрійськими військами та британським флотом. Цілком імовірно, що він міг бути знайомий із Бруссе, який у ті самі роки служив лікарем в армії Наполеона і був дуже тісно пов’язаний саме з італійськими військами.
Із 1806 року Расорі викладав у Міланській поліклініці й дуже довго нічим особливим не вирізнявся. Він видавав свої лекції, публікуючи їх у журналах, був доволі відомим лікарем, але нічого екстраординарного. Лише після першого падіння Наполеона, а саме 26 листопада 1814 року, Расорі було заарештовано за участь у зібраннях антиавстрійських змовників, більш відомих як «брешіансько-міланська військова змова». Засуджений до тюремного ув’язнення, Расорі був звільнений 1818 року, але після цього вже не відновив викладацької діяльності. Останні двадцять років свого життя він присвятив вивченню та практиці медицини в Мілані, де й помер 1837 року.
Окрім юнацьких перекладів Брауна (1792), його наукові й літературні праці спрямовані на новий тип медицини, який, черпаючи натхнення з теорій Просвітництва, дистанціюється від традиційних гіппократівських засад, яким залишався вірний його соратник у політичних баталіях П’єтро Москаті. Його теорія контрстимулів, широко обговорювана на той час і відома як расоризм, змогла увійти в історію медицини й, можливо, навіть лягла в основу фізіологічної доктрини Бруссе, хоча останній це всіляко оспорював і заперечував. Ця теорія, що виникла внаслідок глибокого перегляду доктрини Джона Брауна про недостатню реакцію організму на зовнішні подразники, приписує виникнення захворювань надмірній реактивності живої матерії, яку, отже, слід скоригувати або нейтралізувати в протилежному напрямі. Згідно з Расорі, контрстимули — це активні елементи, присутні в організмі, дія яких, протидіючи дії стимулів, знижує збудливість, тобто гасить запалення. Таким чином, дисбаланс між стимулами й контрстимулами, або, точніше, між надлишком чи нестачею збудження, є основним патогенним чинником у цій теорії. Серед засобів, які він використовував як протистимулятори, були блювотний камінь (тартрат сурми-калію), наперстянка (дигіталіс), гумігут, а також кровопускання, яке на той час іще широко застосовували в медицині.
Свої основні праці Расорі написав майже в останні роки життя, серед яких найважливіші — «Opusculi di Medicina Clinica» (1830) і «Теорія запалення» (1837). Але в історію медицини він увійшов раніше. Не рахуючи перекладів Брауна, він відомий докладним описом епідемії в Генуї близько 1800 року, а також лекціями й численними журнальними статтями, які він писав упродовж усієї своєї кар’єри. Його спадщину підхопили й розвинули такі послідовники, як Сіро Борда, Валеріано Луїджі Брера та Джакомо Томмазіні, завдяки яким школа змогла стати мало не домінантною в Італії та досить впливовою в Іспанії й Франції.
Проте праці Расорі не такі вже й цікаві, як могло б видатися. Якщо відкрити хоча б його збірник статей 1830 року («Opusculi di Medicina Clinica»), то в основному це просто компіляції його праць і лекцій на найрізноманітніші теми, написані переважно між 1800 і 1817 роками. Звісно, від старої гуморальної медицини він відходить. Від браунізму бере поділ на стенічний і астенічний стани організму. Від віталістичної та «нервової» медицини він бере увагу до живої системи й водночас не вдається до невизначених розмов про життєву силу. Із фізіологічною медициною Бруссе його споріднює антифлогістичний підхід, боротьба проти надмірного множення метафізичних сутностей, вимога розтинів і прив’язка симптомів до матеріального стану органів, особливо мозку та легень. І загалом Расорі постає як поміркований союзник для матеріалістичного табору. Але в Бруссе центром системи стане подразнення тканин, і насамперед гастроентерит; а в Расорі центр — дія засобів на загальний діатез живої системи. До того ж Бруссе намагається локалізувати хвороби, а Расорі все ще розглядає їх радше крізь абстрактні уявлення про хвороби як такі. Усе ж вони дещо відрізняються за методом, і справді Бруссе не лише більший філософ, а й значно більший матеріаліст, ніж Расорі. І тут варто трохи пояснити. У системі Расорі й Томмазіні діатез — це загальний динамічний стан організму в цілому, що визначає рівень його реактивності на зовнішні подразники. Це не конкретна хвороба органа, а базовий баланс або дисбаланс життєвих сил, який потрібно вирівнювати за допомогою як контрстимуляції, так і стимуляції, залежно від того, в який бік порушено рівновагу.
У справі творення цієї нової італійської школи, навіть важливішим за самого Дж. Расорі стає його учень Джакомо Томмазіні (1768-1846), який теж народився і виріс у Пармі, будучи лише на 2 роки молодшим. Тож імовірніше за все вони вже з юності могли бути особисто знайомі й однаково могли перебувати під впливом школи Кондильяка. У 1789 році, у віці 20 років, коли у Франції щойно починалася революція, Томмазіні закінчив університет у тій самій Пармі. Після стажування в місцевій Пармській лікарні він отримав стипендію на курси підвищення кваліфікації з нових медичних методик в університетах Павії, Падуї, Болоньї, Пізи та Турина. У межах підвищення кваліфікації він також здійснив навчальні поїздки за кордон — до Франції та Англії. У 1792 році Томмазіні було призначено заступником професора Кортезі на кафедрі практичної медицини, а 1794 року його призначили професором фізіології та патології. Його лекції користувалися таким успіхом, що йому дуже швидко підвищили платню. Там він обіймав кафедру аж до 1815 року, тобто до самого кінця правління Наполеона. Їхні кар’єри дуже схожі, відрізняється лише місце викладання, і тут Расорі, звісно, отримав кафедру в помітнішому університеті.
Як послідовник Расорі, він був переконаним прихильником нової доктрини, що тоді поставала як противага широко поширеній системі Джона Брауна. Але, на відміну від свого вчителя й старшого товариша, Томмазіні писав значно більше і доклав більше зусиль до популяризації контрстимулізму, намагаючись подати його як таку саму нову й революційну школу медицини, як і бруссеїзм у Франції. Можна навіть сказати, що Томмазіні значно зблизив свою школу з позиціями Бруссе і, наприклад, підвищив значення так званого «подразнення» у своїй системі. Крім того, Томмазіні виразніше залежить від школи Кондильяка і класичного сенсуалізму, ніж його приземлений учитель. Але якщо говорити загалом, то, на жаль, він був ще менш радикальним, ніж Расорі, і ще далі від матеріалістичного пафосу Бруссе. У деяких моментах Томмазіні навіть повертається назад, до позицій віталізму. Трохи докладніше ми розглянемо його вчення наприкінці статті.
У 1798 році Томмазіні одружився з Антонієттою Ферроні. У період Першої Французької імперії Пармський університет, що здобув репутацію чудового навчального закладу, було закрито указом, ухваленим у межах плану реструктуризації вищих навчальних закладів. Місто Парма доручило Томмазіні разом із графом Філіппо Лінаті та банкіром Джузеппе Сервенті вирушити до Генуї, де тоді перебував імператор Наполеон Бонапарт, із проханням скасувати це рішення. Саме Томмазіні, виклавши свою позицію з особливою красномовністю, домігся призупинення дії указу. Томмазіні був одним із головних редакторів «Журналу медицини і хірургії» (Giornale Medico Chirurgico), що виходив у Пармі з 1806 до 1813 року. За правління Наполеона він обіймав різні посади: генерального інспектора народної освіти, секретаря Ради департаменту Таро та члена Ради охорони здоров’я. Він був одним із перших членів-кореспондентів Болонського медичного товариства. Ще до прийняття до цього товариства Болонський університет запропонував йому переведення з Парми до Болоньї; після тривалих переговорів у 1815 році Томмазіні посів кафедру клінічної медицини в Болоньї, змінивши професора Антоніо Тесту. У Болоньї Томмазіні підтвердив необхідність упровадження експериментального методу в медичну практику, що становило собою радикальний відхід від переважно емпіричних методів, поширених доти. У 1819 році було засновано журнал «Nuova Dottrina Medica Italiana», який прийняв концепції Томмазіні.
Приблизно в цей самий час, проти всіх подібних штучних теорій, зокрема й бруссеїзму, у 1819 році виступив лікар Буфаліні з працею «Основи аналітичної патології», стверджуючи необхідність аналітичного й експериментального методу проти всіх теоретиків. Щоправда, Буфаліні й сам досить консервативний, релігійний і радше може вважатися позитивістом або науковим скептиком, ніж матеріалістом. У 1828 році, коли Бруссе публікує свою найсильнішу працю («Про подразнення і божевілля»), радикалізм виявляє себе і серед медиків Італії. Деяких професорів Болонського університету, зокрема Томмазіні, було звинувачено в належності до таємних революційних товариств, і їм запропонували піти у відставку. Вони просили про судовий розгляд і були виправдані, але Томмазіні розлютила ця справа, і він повернувся до Парми, пославшись на необхідність лікування графа Нейпперга, який справді був хворий у той час. Він повернувся до університету й обіймав інші престижні посади, зокрема посаду головного державного лікаря та лікаря-консультанта правлячої монархині, герцогині Марії Луїзи Австрійської. Його також викликали здалеку, до Пезаро, для лікування високопоставлених осіб, таких як Кароліна Англійська, і до ліжка мадам Летиції, матері Наполеона Бонапарта, в Римі.
Джакомо Томмазіні був відомий як приємний і витончений оратор, а також як елегантний письменник, що володів як італійською, так і латинською мовами. Його було удостоєно багатьох нагород, зокрема ордена Почесного легіону, Константинівського ордена Святого Георгія та Золотої медалі за заслуги в галузі громадського здоров’я. Томмазіні опублікував багато наукових праць і медичних статей, зокрема:
- Prospectus animalis vitae (Нарис тваринного життя, 1794).
- Основи фізіології та патології (1794).
- Обґрунтована історія діабету (1794).
- Критичні лекції з фізіології та патології (1802).
- Про американську жовту гарячку та подібні до неї захворювання. Патологічні дослідження (1805).
- Про нову італійську медичну доктрину (1817).
- Про необхідність поєднання в медицині філософії зі спостереженням (1817).
- Про гідність медицини в Італії (1823).
- Про медико-клінічне викладання в Англії та Італії (у збірнику праць, Болонья, 1836 р., том VII).
- Про запалення і безперервну гарячку (у збірнику «Твори», Болонья, 1837 р., том X).
Роль італійських шкіл
До цього ми вже розглядали кількох італійських фізіологів початку XIX століття — Буфаліні, Роландо і Альдіні. Усі троє були значно ближчі до того, що нині називають «вульгарним матеріалізмом». В Італії існувала дуже сильна лінія анатомо-патологічного мислення, що бере свій початок щонайменше від Морганьї (1682-1771), лікаря світового імені. Його ідея шукати хворобу в органах і уражених тканинах, а не в абстрактних сутностях, стала одним із підвалин усієї європейської патологічної анатомії, а сам він може вважатися прямим попередником француза Бішá. У розділі з описом італійського Просвітництва ми вже описували, яку величезну роль у масштабах усієї Європи відіграли відкриття Гальвані і Вольти. У певному сенсі їхня суперечка про природу «тваринної електрики» була однією з різновидів суперечки про віталізм. Спадкоємці Гальвані пішли у віталізм і органіцизм (пошук особливої «життєвої сили», притаманної лише живому). Спадкоємці Вольти пішли в редукціонізм і фізикалізм (пояснення всіх процесів в організмі через фізику й хімію неорганічного світу). У тому ж огляді Просвітництва ми згадували, що в Італії працював гуманістично налаштований психіатр Вінченцо К’яруджі, який пропонував звільнення від ланцюгів і насильства в будинках для божевільних. Він зробив це раніше, ніж у Франції це зробить Пінель. І ніхто не пам’ятає К’яруджі, зате всі пам’ятають Пінеля. Згаданий вище Роландо так само випередив деякі відкриття французів Флуранса і Мажанді, після чого між ними навіть точилися тривалі суперечки про першенство. Але ніхто вже не пам’ятає Роландо, зате добре знають Флуранса. І те саме ми бачимо тут. Контрстимулізм, хай і не тотожний бруссеїзмові, але виразно виник раніше й справив вплив на Бруссе. Італію цього часу сильно недооцінюють. А щоб легше орієнтуватися в подібних паралелях, я попросив ШІ скласти таблицю за країнами для періоду 1800-1830-х років:
| Філософське питання | Французький регіон | Англійський / шотландський регіон | Італійський регіон | Німецькомовний регіон |
|---|---|---|---|---|
| 1. Що таке життя: особлива життєва сила чи фізико-хімічна організація? | Бордо, Бартез і Бішá — віталістична лінія; Кабаніс і Мажанді — більш редукціоністська фізіологія | Куллен і Браун — життя через збудливість; Еразм Дарвін — органічна активність; Лоуренс, Беддоуз, Дейві — фізико-хімічний та антивіталістичний полюс | Гальвані — тваринна електрика; Вольта — фізикалістична критика особливої тваринної сили; Альдіні, Роландо; Томмазіні — більш органіциське формулювання | Рейль, Рьошлауб, Гуфеланд, шеллінґівське натурфілософське середовище; пізніше Мюллер як суворіша фізіологія |
| 2. Що таке хвороба: загальний стан живої системи чи локальне ураження органа і тканини? | Бруссе — подразнення і функціональна патологія; Бішá, Корвізар, Лаеннек, Андраль, Луї — органно-тканинна й клінічна локалізація | Браун — загальний діатез збудження; Гантер і Бейлі — анатомо-патологічна лінія | Расорі й Томмазіні — загальний діатез і контрстимул; Морганьї, Скарпа, Буфаліні, Ланца — органна й анатомічна лінія | Рьошлауб і Маркус — теорія збудливості; Меккель, Шенляйн, Рокітанський — анатомо-клінічна лінія |
| 3. Як пов’язані тіло і психіка: душа, моральний стан чи функція мозку і нервової системи? | Кабаніс — зв’язок фізичного й морального; Пінель і Ескіроль — моральна психіатрія; Жорже, Галль, Шпурцгейм, пізній Бруссе — мозок і психіка | Т’юк і Коноллі — моральне лікування; Комб — популярна френологія; Лоуренс — фізіологічна антропологія | К’яруджі — рання гуманна психіатрія; Роландо — мозок і нервова система; італійська рецепція френології | Галль, Шпурцгейм, Рейль, Гайнрот; пізніше Мюллер — фізіологія нервів |
| 4. Що вважати науковим методом: систему, філософську дедукцію, спостереження, розтин, експеримент чи статистику? | Бруссе — велика фізіологічна система; Мажанді — експеримент; Лаеннек, Андраль, Луї — клініка, розтин, чисельний метод | Браун — системна медицина; Гантер, Бейлі, Брайт — клініко-анатомічна лінія; Белл і Голл — фізіологічний дослід | Расорі й Томмазіні — системна доктрина; Буфаліні, Пуччінотті, Ланца — аналітичний і антисистемний метод; Гальвані, Вольта, Альдіні — дослід | Рьошлауб — філософізована система збудливості; Гуфеланд — еклектична обережність; Шенляйн, Мюллер — клініка і фізіологія |
| 5. Що таке людина як об’єкт медицини: організм, особистість, пацієнт, божевільний, громадянин, солдат, підданий санітарної держави? | Пінель, Ескіроль — божевільний як пацієнт; Бруссе — фізичне підґрунтя морального; Ларрей і Деженетт — військова медицина; Орфіла — тіло як об’єкт експертизи | Т’юк — моральна й релігійно-гуманна модель пацієнта; військово-морська медицина; судова медицина Крістісона і Тейлора | К’яруджі — божевільний як хворий, а не злочинець; Расорі в Генуї — епідемія і санітарна адміністрація; наполеонівські лікарі | Рейль — психіатрична й антропологічна медицина; пруссько-австрійська медична адміністрація |
Короткий виклад учення Томмазіні
Для огляду ідей Томмазіні було обрано шостий том його зібрання медичних праць, виданий у Болоньї 1834 року, і промову «Della nuova dottrina medica italiana» (1817). Промова Томмазіні є стислим маніфестом тієї програми, яка в шостому томі його творів розгортається вже на матеріалі епідемій і клінічних випадків. Сам Томмазіні в зверненні до болонських колег пояснював, що написав цю промову як вступ до практичних занять, аби представити молодим лікарям головні елементи сучасного медичного міркування в їхньому зв’язку з фактами, а іноземцям дати коротке уявлення про стан медицини в Італії. Нова доктрина в Томмазіні виростає з брауніанства, але водночас руйнує його найнебезпечніші положення. Браун використовує теми збудження, стимулу й діатези; Томмазіні зберігає це як корисний динамічний каркас. Але два «ідоли» Брауна він вважає поваленими:
- по-перше, думку, ніби всі позитивно діючі сили однаково стимулюють живу фібрилу;
- по-друге, учення про «непряму слабкість», через яке величезну кількість хвороб оголошували астенічними й лікували вином, опієм, ефіром та іншими збуджувальними засобами.
Проти першого положення він висуває відкриття контрстимула, пов’язане передусім із Расорі; проти другого — доведення переважання хвороб від надміру стимулу і тезу, що всяке запалення за своєю природою є стенічним, тобто процесом підвищеного збудження. Головна практична думка Томмазіні полягає в тому, що лікар не повинен судити про хворобу за зовнішньою слабкістю. Малий пульс, холодний піт, блідість, прострація й непритомний вигляд — ще не доводять справжньої астенії. Під цією фізіологічною слабкістю може ховатися запальний процес, що потребує кровопускання, холоду, проносних, блювотних, дигіталісу, тартрату сурми, кислот, нітру та інших контрстимулювальних засобів. Тому справжній «термометр діатези» для нього міститься не стільки в симптомах, скільки в переносимості засобів. Чим сильніша діатеза стимулу, тим більше хворий переносить контрстимули; при діатезі контрстимула, навпаки, потрібні стимули, а на контрстимулювальні препарати він реагуватиме погано.
У шостому томі творів ця теорія проходить низку перевірок. У мемуарі про заразні гарячки Томмазіні розрізняє contagio (заразне начало) та епідемічну конституцію (тобто загальні кліматичні й просто зовнішні умови): заразне начало необхідне для поширення петехіальної гарячки, але масова епідемія виникає тоді, коли населення набуває особливої сприйнятливості, пов’язаної з атмосферною або загальною конституцією. У листуванні з Де Маттеїсом ця думка поєднується з флогістичною, або запальною, трактовкою епідемії тифу. Зараза дає поштовх, але лікар лікує спричинений нею процес в організмі. У промові про ентерит Томмазіні показує на тяжкому клінічному випадку, що майже смертельна зовнішня слабкість насправді може бути найвищою точкою запального процесу, і тому хворого рятує не стимуляція, а протизапальний метод. У нотатці про подагру він очищує старі практики від гуморальних пояснень. Проносні допомагають не тому, що виганяють «подагричну матерію», а тому, що діють як контрстимули й розкривають запальну основу хвороби.
Ставлення до Бруссе тут подвійне. Томмазініанці визнають близькість французької фізіологічної школи. Бруссе теж атакує уявну астенію, шукає за гарячками реальні запальні процеси й переносить увагу з назв хвороб на ураження органів і тканин. Але італійська школа вважає себе самостійною, а також давнішою лінією, що йде від Расорі, Борди, Бондіолі, Фанцагo, Гуані, Рубіні, Джанніні, Канавері та самого Томмазіні. Тут навіть проводиться розрізнення між методом контрстимулізму та підходом Бруссе до подразнення:
- Подразнення — це локальний, поверхневий процес. Якщо усунути зовнішню подразнювальну причину, місцеве порушення зникає само собою.
- Діатезичний процес — це глибока зміна стану всього організму, що закріпилася в живій системі. Його не можна вилікувати локально, він потребує масштабного загального терапевтичного втручання.
Отже, французи можуть бути сильнішими в локалізації запалень; а італійці — у терапевтичній логіці: їх цікавить не лише місце ураження, а й діатеза, переносність засобів, загальний фундамент хвороби та дія ліків. Останній великий текст тому, про цілющі сили природи, завершує програму майже по-філософськи. Томмазіні відкидає культ природи як внутрішнього мудрого лікаря. Організм може сам завершити одужання, якщо хворобу вже зламано і тканини не ушкоджено глибоко. Але хвороба теж є станом організму; коли організм хворий, його «природні» рухи можуть вести до нагноєння, гангрени, повернення запалення або смерті. Тому лікар іноді має спостерігати, але іноді допомагати, а іноді протистояти самій природі, оскільки вона в цей момент «інферма», хвора і не здатна дати рятівних ресурсів.
У підсумку вчення Томмазіні можна звести до кількох положень. Насамперед медицина має бути індуктивною наукою, виведеною зі спостереження та клінічного досвіду. Хворобу треба розуміти як стан живої організації, а не як словесну сутність. Запалення зберігає стенічний характер навіть у слабкого суб’єкта і навіть тоді, коли симптоми зовні подібні до занепаду сил. Причина хвороби, її назва та її симптоми не дають остаточного критерію; вирішальним стає аналіз діатези та дії ліків. Контрстимул перетворює терапію на спосіб розпізнавання патологічного фундаменту. Подразнення слід відрізняти від діатези: місцеве порушення може зникнути після усунення подразнювальної причини, тоді як діатезичний процес потребує загального лікування. Стара медицина цінна фактами, але страждає на суперечливість. Брауніанство цінне новаторською мовою, але небезпечне своїм культом астенії та перетворенням лікування на пиятику; Бруссе цінний ідеями про запалення тканин, але італійці вимагають ширшої клініко-терапевтичної логіки. Так Томмазіні будує свою перехідну школу. Вона ще віталістична за словником, хоч і антимістична та емпірично дисциплінована. Він стоїть десь між Брауном, Бруссе та австрійською емпіричною школою і страждає на ті самі вади, що й усі інші догматичні систематики, які намагаються знайти універсальний ключ до всіх хвороб. Розвиток суворих емпіричних методів, заснованих на статистиці та роботі з іще точнішою апаратурою, повністю знищує контрстимулізм Расорі-Томмазіні, так само як вони знищили бруссеїзм у Франції вже до середини 1840-х років.