Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Якщо говорити про період популярності «ідеологів» і поступового наростання домінування німецької філософії, то у Франції цей період пов’язаний не лише з виникненням різних шкіл «психології», «спіритуалізму» або «еклектизму» Кузена, а й зі стихійними матеріалістичними поглядами вчених-натуралістів. Багато романтиків того часу скаржилися на те, що в науці спостерігається засилля атеїстів, атомістів, детерміністів тощо, а іноді вони навіть узагальнювали всіх їх під іменем нових епікурейців. І в цьому навіть є частка правди: справді, багато з найбільших і найвідоміших учених були близькі до філософії «ідеологів» і матеріалістичних поглядів. Можливо, їх було навіть більше, ніж здається; проблема в тому, що вони рідко писали окремі філософські праці й намагалися не торкатися таких питань у своїх вузькоспеціальних працях, а тому їхні погляди вкрай важко верифікувати. Але іноді це все ж таки вдається. Дуже сильні елементи матеріалізму можна знайти в працях Мажанді (див. наша стаття), але також чимало сприяло розвиткові матеріалізму й учення Галля про мозок (див. наша стаття; сам Галль був радше ворогом французького матеріалізму і фізіологічним аналогом Канта). Глибоку залежність від ідей ідеологів можна знайти в працях Ламарка (див. наша стаття) і менш глибоку, але все ж таки можна знайти в працях Лапласа (див. наша стаття), який навіть без урахування зв’язку з Кабанісом — сам по собі створював потужну опору для т. зв. механістичного матеріалізму. Також практично всі праці, пов’язані з проблематикою хімії, від Лавуазьє і Фрукруа аж до Вьолера, Дальтона, Берцеліуса і Лібіха — усі їхні праці в цей час грали на руку матеріалістичним поглядам, навіть якщо самі ці автори не вважали себе матеріалістами. Філософські позиції Рішерана (див. наша стаття) вже значно слабші, ніж у Мажанді, але все ж таки навіть він, хоч і приймав ідеї віталізму, недарма вважається спадкоємцем Кабаніса, і цей вплив у його творчості нікуди не зникає, а сам він вважається авторитетним фізіологом аж до кінця 1840-х років. І це переважно приклади з Франції, та й не всі, а лише найвідоміші. Тож уявлення про те, що в епоху романтизму класичний матеріалізм зовсім зникає, а Кабаніс був просто запізнілим феноменом і самотнім героєм, — це дуже грубе перебільшення.
Але все ж таки ідеалізм із науки теж ніколи не зникав, і, можливо, він навіть домінував, якщо не серед найбільших постатей, то принаймні завдяки кількісній перевазі менш відомих осіб. Та й недарма ж «шеллінгіанець» Гумбольдт (якщо не за формою, то по суті він усе ж таки близький до Шеллінга, навіть якщо й автономним шляхом) багато років тісно спілкувався з французькими вченими. Цілком можливо, що певні форми світогляду, подібні до шеллінгіанського, виникали й серед учених у Франції. І це майже напевно так і було, а найближчою постаттю до цих позицій можна вважати Сент-Ілера. Отже, питання ідейної боротьби в межах науки є істотним як для Франції, так і для будь-якої іншої країни. Навіть той факт, що більшість фізіологів були змушені пом’якшувати свої позиції й виправдовуватися, сам по собі свідчить про те, що ідеалістична хвиля вже справляє свій вплив і майже поліцейський авторитет. Ми дуже добре знаємо, що друге покоління ідеологів (Лароміґ’єр, Дежерандо, Біран тощо) дуже сильно здало позиції на користь ідеалізму, а невдовзі їх повністю замінили послідовники німецької школи. Захопивши філософські кафедри, Кузен, Дамірон, Жоффруа та їхні послідовники справляли вплив на ширші кола населення, зокрема на вчених і літераторів.
І ось, збираючи інформацію про спадкоємців матеріалізму в період цієї реакції, я натрапив на Франсуа Бруссе (1772-1838), французького лікаря, якого вважали засновником певної «фізіологічної школи», дуже модної в наукових колах Франції. Його погляди називали також «бруссеїзмом», а самого Бруссе свого часу називали «імператором медицини». Якщо коротко, то в ретроспективі його погляди виглядають майже комічно, коли ми вже знаємо те, чого не знали в ті часи. Наприклад, Бруссе вважав, що життя підтримується й зберігається лише збудженням, перетворивши цю думку на своєрідний універсальний принцип для пояснення всього сущого, на наукову панацею і ключ до пояснення всіх хвороб. До того ж Бруссе був автором особливо жорсткої терапії кровопусканням, і читав курс лекцій із френології. Само собою, невдовзі, коли стало ясно, що кровопускання — це варварський і марний метод, а френологія — лженаука, Бруссе почали висміювати. Але на його захист можна сказати, що хоча перші критичні праці проти френології (1815) і проти кровопускання (1828-35) з’явилися ще за життя Бруссе, вони не відразу перевернули науковий світ, і аж до кінця 1840-х років ані кровопускання, ані френологія не вважалися лженауковими теоріями, а навпаки — навіть переживали пік своєї слави як у Франції, так і в усіх інших країнах Європи та Америки. Але найбільше тут цікавий сам факт, що Бруссе мав великий вплив аж до самої своєї смерті, тобто до 1838 року. А втім, його вважали учнем Ксав’є Біша і Кабаніса. Саме тому нам варто придивитися до нього уважніше.
Піднесення Бруссе
Почнемо з його біографії, де заодно торкнемося основ його вчення, поки що в суто науковому плані. Бруссе народився і виріс у невеликому містечку на заході Франції, у провінції Бретань. Родина в нього була не бідна, навіть майже аристократична, хоча на той момент радше належала до середнього класу. Це була родина спадкових лікарів, і батько Бруссе працював корабельним лікарем. Він був добре знайомий із батьком літератора-ідеаліста Шатобріана, тож згодом їхні сини навчалися в одному й тому самому коледжі. Там Бруссе займався, між іншим, навіть бретонською боротьбою. Не надто інтелектуальне хобі. Перші медичні знання він здобував від свого батька, якому часом допомагав у роботі. Уже під впливом своєї родини, з дитинства Бруссе проникся ідеями Просвітництва, і особливо антиклерикальними та революційними, зокрема єдністю природи та єдністю наук. Вихований у цьому напрямі думки, він із ранньої юності виступав проти метафізичних систем і спіритуалістичних доктрин. На момент початку революції Бруссе було лише 17 років. Його батько активно брав участь у революції як місцевий лідер (член поліцейського суду, згодом президент Військового комітету Плертуї); і, найімовірніше, батько Бруссе був якобінцем, тому його не переобрали після падіння Робесп’єра. Франсуа Бруссе тим часом вступив до новоствореного підрозділу, 1-ї гренадерської роти Кот-дю-Нор, тобто став на шлях військового. У 1792 році він брав участь у боротьбі проти повстання у Вандеї. У 1793 році він був капралом, беручи участь у боях і репресіях у районі Нанта. У своєму листуванні з батьками він висловлював ненависть до «розбійників». У січні 1794 р., потрапивши до лікарні з тяжкою дизентерією, він був змушений піти у відставку. Після кількох місяців одужання він відновив навчання в медичному виші, про яке ніколи не забував. Невдовзі, у січні 1796 року, він дізнався про смерть своїх батьків, убитих у власному домі в ніч після Різдва 1795 року групою шуанів (монархістів, що мстилися за Терор). Його матір розчленували шаблею в її ліжку, а батька обезголовили на горищі. Цей дім став відомий як «дім злочинів» і вважався «будинком із привидами» до початку XX століття. Через кілька місяців після цього він одружився з Марі-Жанною Фруссар, дочкою капітана корабля, і вирушив як хірург другого класу на каперські судна. І знову Бруссе стає на шлях військового. Його присутність на борту «Сюркуфа» часто ставлять під сумнів, але частки здобичі, отримані Бруссе спочатку як прапорщиком, а потім як молодшим лейтенантом, свідчать про його участь у захопленні кількох кораблів. У 1799 році він звільнився з флоту, оскільки все ж планував кар’єру лікаря в Парижі, а не морського хірурга.
Тоді ж, 1799 року, у віці 27 років Бруссе оселився в Парижі, де навчався у Біша, Кабаніса і Пінеля. 1802 року він захистив дисертацію, але йому знову забракло терпіння, щоб розпочати власну практику. Знову його тягне до війни. 1804 року Бруссе приєднався до армії Наполеона в Булонському таборі як «звичайний лікар» армії океанського узбережжя, якій належало вторгнутися в Англію. Як відомо, цього не сталося, і вже 1805 року він брав участь у битві під Аустерліцом; за словами Ларрея, він навіть лікував російських полонених, хворих на тиф. Бруссе супроводжував війська до Далмації та Північної Італії; саме там він став протеже маршала Сульта. Під час цих експедицій Бруссе більше спостерігав і аналізував, аніж лікував, і робив нотатки щодо кількох сотень випадків. Сам він 1808 року перехворів на травну гарячку, після чого одужав завдяки суворій дієті, відмовившись від лікування у своїх колег. Згодом він отримав тривалу відпустку для одужання, під час якої повернувся до Парижа зі своїми рукописами. Саме тоді Кабаніс помирає. Уже за кілька тижнів Бруссе написав і опублікував свою «Історію хронічних запалень» (1808) у двох томах по 600 сторінок кожен. Ця праця започаткувала його тривалу боротьбу за новий метод у медицині, захищаючи який, Бруссе написав близько 40 томів текстів протягом 30 років. Але й тепер він ще не полишає військової кар’єри. Невдовзі він приєднався до військ Сульта, що брали участь в Іспанській війні, і служив лікарем у різних військових шпиталях аж до 1813 року.
Створення системи
Повернувшись до Парижа 1814 року, він був демобілізований, а потім призначений помічником лікаря до шпиталю Валь-де-Грас, імовірно, завдяки підтримці Сульта. Але й це ще не зовсім цивільне життя, бо цей шпиталь вважався військовим навчальним центром. На початку 1815 року Бруссе було призначено другим професором, і невдовзі його було нагороджено Лицарським хрестом ордена Почесного легіону. Викладання призначалося не лише для молодих військових лікарів, а й для широкої публіки, зокрема студентів-медиків і цивільних лікарів; на лекціях могло бути присутнім до 1500 осіб одночасно. Бруссе також проводив приватні або неформальні заняття у власному приміщенні, що було поширеною практикою серед професорів тієї доби. Саме там він розробив свою оригінальну теорію взаємозв’язку між «життям» і «стимулом», а також взаємозалежності (або «симпатії») різних органів. Крах імперії Наполеона він пережив напрочуд безболісно, попри те, що цілком міг очікувати репресій. І ось уже 1816 року Бруссе опублікував свою працю «Examen de la doctrine médicale généralement adoptée et des systèmes modernes de nosologie» («Дослідження загальноприйнятої медичної доктрини та сучасних нозологічних систем»), брошуру обсягом 475 сторінок, у якій виклав свої ідеї, піддавши різкій критиці погляди Пінеля та Лаеннека. За життя він кілька разів перевидавав свою працю, постійно розширюючи її (остаточне видання налічувало 2600 сторінок у 4 томах). Це була перша з його фундаментальних праць, яка здобуде широке поширення, і на яку сам Бруссе згодом часто посилатиметься як на відправну точку в історії нового вчення. Праця відразу справила ефект бомби й привернула до автора загальну увагу. Але його кар’єра розвивалася повільно. 1820 року його призначили першим професором і головним лікарем Валь-де-Грасу. Тоді йому вже 48 років, і, попри величезну популярність, він лише починав набувати серйозної ваги в суто наукових колах. Відтоді Бруссе стає одним із перших членів Королівської академії медицини, створеної 1820 року, і, здобувши солідніший статус, період від 1821 до 1832 року стає для Бруссе тріумфальним: його запал, красномовство, видатне військове минуле й нові, революційні медичні погляди зробили його надзвичайно популярним серед студентів, які брали участь у ліберальній опозиції. Бруссе іноді представляв себе, напівжартома, напівсерйозно, як «нового Месію».
Оскільки спочатку Бруссе був хірургом, що живився досвідом, спостереженням фактів і аналізом відчуттів та ідей, він шукав у будь-якому захворюванні локалізований початок, травму. Крім того, багато чого було запозичено в сучасників. Від критикуваного ним Пінеля він перейняв необхідність нозології (класифікації хвороб на взаємопов’язані групи та підгрупи), від Біша — необхідність аутопсії та патологічної анатомії (не лише органів, а й «мембран» або тканин), а від Кабаніса — необхідність глобальної науки про людину, заснованої на єдності тіла й ідей, на універсальному існуванні ланцюга істот і ланцюга істин. Рішучим моментом у системі Бруссе стала його зустріч у Німеччині та Італії 1807-1808 рр. із прихильниками доктрини шотландського лікаря Джона Брауна (1735-1788). Цей лікар пояснював життя і людину виключно з погляду одного життєвого принципу — збудливості. Життя існує лише у відповідь на збудження. Цей принцип залишається незмінним у процесах здоров’я і хвороби, причому хвороба відрізняється від нормального стану лише ступенем інтенсивності. Усі хвороби — це просто стенії (надлишок збудження) або астенії (нестача збудження), які потрібно лікувати заспокійливими або стимулювальними засобами. Бруссе прийняв ті самі теоретичні аксіоми, що й Браун, але з іншими, навіть протилежними, практичними висновками: майже всі хвороби зумовлені подразливістю тканин, яку слід лікувати відпочинком (дієтою) і виснаженням (кровопусканням). Ці дві теми стануть візитівкою Бруссе. Усі його критики нападатимуть виключно на те, що він морить людей голодом і кровожерно позбавляє їх крові. Насправді ж усе було не настільки драматично. Нагадуємо ще раз, що, по-перше, кровопускання було в моді й до появи Бруссе. По-друге, дієти теж були поширеною темою, та й залишаються нею донині. Його колеги користувалися і тим, і тим, просто, можливо, не настільки часто. Водночас кровопускання за методом Бруссе було навіть зручнішим і менш кривавим, ніж раніше, і все тому, що він активно пропагував використання п’явок замість того, щоб розтинати вени. Перші спроби серйозно оскаржити метод кровопускання — належать до 1828-1835 рр., і то вони аж ніяк не в перший же день переконали весь учений світ Європи. Тому, хоча будь-яке кровопускання, навіть у Середньовіччі, — заслуговує на осуд як шкідлива помилка, все ж не можна сказати, що Бруссе був тут якимось винятковим. Далі ми ще кілька разів повернемося до цієї теми, з огляду на її важливість для розуміння контексту епохи та місця самого Бруссе в історії.
Подібні ідеї про переворот ідей Брауна розвивали його послідовники в Італії (особливо Разорі), і тому Бруссе доводилося чимало часу витрачати на пояснення різниці між італійською школою та його власною теорією. Головна різниця зводилася до того, що Бруссе не лише вигадав контрстимуляцію, а й пов’язав усі захворювання єдиним принципом подразливості тканин. Він особливо пишався своєю універсальною системою, яка перетворює медицину на струнку й логічну науку. Виступаючи проти «сліпих емпіриків» і «фанатичних теоретиків», Бруссе стверджував, що дотримуватиметься висновків, які природно випливають із добре спостережуваних фактів:
«Справжня теорія [є] результатом фактів, зведених до принципів».
Такий головний парадокс Бруссе: виступаючи проти догм і систем, він поступово створив власні. Так, за словами Мірко Грмека, «це лише останній спалах метафізичного мислення в медицині, бабине літо систем, що зводять усю медицину до кількох простих принципів». Проте в очах сучасників він був справжнім революціонером майже в усіх значеннях цього слова. Навіть перші публічні виступи Бруссе від самого початку виявляються полемічними й викличними. Саме цим він і здобув свою репутацію та популярність. Цікаво також, що й позитивіст Конт, який виступав проти «двох крайнощів», називав Бруссе одним із своїх великих натхненників. Дивлячись на методологічний підхід Бруссе, неважко зрозуміти, чому він зробив такий вибір.
Починаючи з 1822 року і впродовж наступних 13 років, захищаючи свою доктрину, Бруссе видавав піврічний журнал «Аннали фізіологічної медицини», що складався з 26 томів по понад 500 сторінок кожен, переважно з його власних статей. У нього були передплатники й кореспонденти в Бельгії, Нідерландах, Німеччині та інших країнах, і його вплив сягав за межі медичних кіл, оскільки він також публікував анонімні популярні праці для широкої публіки, такі як «Катехізис фізіологічної медицини» (1824). Своїми працями Бруссе вплинув як на молодь, спраглу новинок, так і на ветеранів революційних і наполеонівських воєн. Однак, попри всі свої зусилля, йому так і не вдалося здобути професорську посаду на медичному факультеті. Для цього потрібно було ще більше авторитету. І ось 1828 року Карл X надав йому звання офіцера ордена Почесного легіону. Того самого року Бруссе опублікував найсуперечливішу й найгучнішу працю — «Про подразнення і безумство» (De l’irritation et de la folie), у якій він застосував свою систему до психічних захворювань і виступив із філософськими позиціями, практично як послідовний матеріаліст. І ось 1830 року, завдяки підтримці Казимира Перьє, його нарешті було призначено професором патології на медичному факультеті. Визнання авторитету Бруссе стає повним. Фармацевти й видавці скаржилися на те, що більше не продають жодних ліків або медичних книжок, окрім тих, що були написані Бруссе. Про значний вплив його вчень на суспільство свідчать навіть цифри. Так, його біограф Поль Реїс повідомляє, що:
«Використання п’явок також стало по-справжньому надмірним; безліч людей застосовували їх, не радячись із лікарем, настільки глибоко вчення про подразнення проникло в маси. Ставки у Франції виснажилися, довелося звернутися по допомогу до Богемії, Угорщини, всіх вод Європи; імпорт, що становив 1824 року триста тисяч, зріс 1827 року до тридцяти трьох мільйонів, а потім упав до двадцяти п’яти мільйонів 1828 року» (див. Реїс. «Етюд про Бруссе та його праці», 1869).
І це лише імпорт, а був же ще й місцевий виробіток. Так, уже 1824 року Франція спожила понад 80 мільйонів п’явок. Один американський лікар навіть заявив: «Француза можна впізнати за шрамами від п’явок на животі». Навіть жіноча мода прийняла їх у вигляді «суконь Бруссе», фіолетова оздоба яких у формі коми нагадувала п’явок. Отож у суспільній свідомості Бруссе запам’ятається завдяки двом великим мемам — кровопусканню п’явками та суворій дієті на рівні аскетичного ченця.
Ключові конфлікти
Палкий і пристрасний оратор, завжди впевнений у своїй винятковій правоті, Бруссе був схильний до полеміки, в якій виявляв крайню ворожість («деспотичний, лютий і кровожерний», — так про нього говорив Лесен); і одним із найвідоміших об’єктів критики був Рене Лаеннек (1781-1826), славетний винахідник стетоскопа (приладу для вислуховування легень) і творець методу опосередкованої аускультації. На перший погляд, це була суперечка двох лікарів з однієї й тієї самої паризької клінічної школи: до того ж, обидва були бретонцями, обидва походили з медичного середовища, обидва спиралися на вчення Біша, і обидва визнавали важливість розтинів, органічних уражень і локалізації хвороби. Але в ідейному плані вони швидко розійшлися. Лаеннек рухався в бік суворої клінічної діагностики: він хотів навчитися розпізнавати внутрішні ураження ще за життя хворого, зіставляючи шуми, хрипи, дихання, серцеві тони та інші ознаки з тим, що потім виявлялося на розтині. Бруссе ж прагнув до загальнішої фізіологічної теорії хвороби. Його не задовольняв простий опис уражень. Таке ремісницьке й тупе описування його не цікавило. Бруссе хотів знайти живий процес, який ці ураження породжує. Найімовірніше, найголовнішим пунктом розходження стала сама природа хвороби. Лаеннек був обережнішим і конкретнішим: для нього хвороба вимагала точного розпізнавання, локалізації та опису. Він не любив передчасних пояснень і надавав перевагу повільному нагромадженню перевірюваних ознак. Бруссе, навпаки, мислив значно ширше й агресивніше. Він бачив майже за всіма хворобами різні форми подразнення і запалення, пов’язував ураження органів через систему «симпатій» і намагався звести медицину до єдиного фізіологічного принципу. Там, де Лаеннек бачив особливу хворобу з особливим органічним ураженням, Бруссе часто бачив окремий випадок загального запального процесу.
Особливо яскраво це виявилося в суперечці про сухоти. Лаеннек, розвиваючи лінію Бейля, вважав легеневі горбики (туберкули) специфічною ознакою сухот, або туберкульозу. Він ще не міг знати бактеріальної природи туберкульозу, але вже рухався до розуміння хвороби як особливої патологічної форми, що не зводиться до звичайного запалення. Бруссе ж включав сухоти до своєї загальної схеми подразнення, запалення й гастроентериту, звідки випливали й його класичні терапевтичні висновки: дієта, спокій, п’явки, кровопускання, послаблення запального процесу. Лаеннек тут заперечував, що кровопускання при сухотах може бути корисним лише в окремих супутніх запальних станах, але саме утворення горбиків воно не усуває, а отже й хворобу не лікує. Полеміка швидко стала різкою. Бруссе називав Лаеннека «кадавричним дослідником», тобто людиною, яка надто багато дивиться на труп і надто мало розуміє живу хворобу. Він глузував із його стетоскопа й уявляв свого противника не архітектором медицини, а ремісничим робітником, який лише приносить будівельний матеріал для справжніх творців нової споруди. Лаеннек відповідав спокійніше, але теж без особливої м’якості: він звинувачував Бруссе в поспішності, у туманності понять, у зловживанні словом «подразнення» і в бажанні пояснити надто багато надто простим ключем, і загалом мав рацію більше.
Але є й інші лінії цієї суперечки. По-перше, Бруссе звинувачував Лаеннека в тому, що той «персоніфікує» хвороби, ніби перетворюючи їх на якихось злих духів, що засіли в організмі. Гіпертрофуючи логіку локалізації хвороб, яку поділяв і сам Бруссе, він вважав, що інші автори менш обачні й схильні впадати в містифікації. По-друге, тут існував і політичний підтекст. Бруссе — переконаний якобінець, ветеран революційних воєн, кумир ліберальної опозиції. В очах публіки він войовничий атеїст, матеріаліст і запеклий борець із клерикалізмом. З іншого боку Лаеннек — переконаний рояліст, прихильник Бурбонів, побожний консерватор, глибоко віруючий католик. Для студентів-медиків Парижа, які в 1820-х роках майже поголовно були налаштовані опозиційно й антимонархічно, Бруссе був справжнім бунтарем і пророком. Його лекції у Валь-де-Грас нерідко перетворювалися на політичні мітинги. Лаеннек же, попри свою геніальність, сприймався прогресивною молоддю як представник «старого режиму» і консерватор. Тож не дивно, що спочатку в загальній думці утвердилася правота Бруссе; пізніше, щоправда, роль обох лікарів буде переглянуто з точністю до навпаки.
Водночас варто все ж сказати, що Бруссе не був сліпим ворогом відкриттів Лаеннека. Він міг глузувати зі стетоскопа, але сам користувався ним і навіть визнавав окремі переваги трактату Лаеннека. Його дратувала не аускультація. Вона якраз корисна для діагностики захворювань. Найбільше Бруссе не подобалося те, що анатомо-клінічна школа, на його думку, перетворювала медицину на опис слідів хвороби, забуваючи про її фізіологічний рух. Що поза вислуховуванням легень вони здебільшого будували свої судження на вивченні трупів. Для Бруссе мертве тіло було лише останньою сторінкою процесу, а не всією книгою. Але саме в цьому й полягала його слабкість. Бажаючи бачити за кожним фактом загальний механізм, він надто швидко перетворював гіпотезу на догму. З одного боку, він продовжував лінію французького фізіологічного матеріалізму: людина для нього була організмом, думка й божевілля залежали від тілесних процесів, хвороба пояснювалася не метафізичними сутностями, а станами тканин. З іншого боку, його власна система поступово стала новою догмою. Він боровся проти старої медицини сутностей, але сам створив майже таку саму всеохопну сутність — подразнення.
Окремої й дуже пильної уваги заслуговує постать П’єра Шарля Александра Луї (1787–1872), оскільки саме він здійснив тихий епістемологічний переворот, який остаточно поховав умоглядні системи на кшталт «бруссеїзму». Якщо Лаеннек атакував Бруссе з боку патологічної анатомії та локальної діагностики, то Луї зайшов із такого флангу, про існування якого медицина того часу майже не замислювалася, — з боку математичної статистики (хоча такі методи вже пропонувалися Пінелем, і не лише ним). Саме П’єра Луї вважають батьком-засновником клінічної епідеміології та того, що сьогодні називають доказовою медициною. До 33 років він був звичайним практикуючим лікарем, устигши попрацювати навіть у Російській імперії (в Одесі, де він успішно боровся з епідемією чуми). Однак, повернувшись до Парижа 1820 року, він раптом усвідомив, що медична наука перебуває в жахливому стані. Медики сперечалися про великі метафізичні принципи, але ніхто не знав напевно, чи допомагає конкретний лік конкретному хворому. Тоді Луї ухвалив безпрецедентне рішення: він повністю залишив приватну практику, позбавивши себе заробітку, і на сім років замкнувся в паризькій лікарні La Charité. Там він став простим клінічним спостерігачем. Він скрупульозно, за єдиною схемою, вів історії хвороб тисяч пацієнтів, фіксуючи вік, стать, темперамент, найдрібніші симптоми, методи лікування та результати розтинів. Результатом цих років став так званий «числовий метод». Суть методу Луї зводилася до двох революційних для медицини принципів:
- Групове порівняння: не можна судити про ефективність лікування за двома-трьома «чудесними зціленнями» з особистої практики. Потрібно взяти велику групу схожих хворих, поділити їх і порівняти наслідки.
- Популяційне мислення: Луї відкрито заявив, що на рівні окремої людини медицина завжди має справу з випадковістю. Але на рівні популяції випадкові похибки взаємно компенсують одна одну, оголюючи об’єктивну закономірність.
Луї вперше в історії сформулював найважливіше наукове правило: «за інших рівних умов» (ceteris paribus). Щоб зрозуміти, чи працює метод, групи хворих мають бути максимально однорідні за віком, силою імунітету та тяжкістю хвороби. Головний удар свого числового методу Луї спрямував на святиню тодішньої медицини — на кровопускання. 1835 року він опублікував свою фундаментальну працю «Recherches sur les effets de la saignée…» («Дослідження впливу кровопускання на деякі запальні захворювання»). Луї відібрав 77 історій хвороб пацієнтів із тяжкою, але класичною формою пневмонії. Усі вони до хвороби були абсолютно здорові, що виключало вплив сторонніх хронічних недуг. Оскільки кровопускання тоді робили взагалі всім, Луї поділив пацієнтів на дві групи. (1) Одній кровопускання було зроблено в перші 4 дні хвороби (за Бруссе — найефективніша, «упереджувальна» дія). (2) Другій кровопускання було зроблено пізніше, на 5–9-й день. І результати виявилися нищівними для прихильників Бруссе. У групі «раннього й агресивного» кровопускання смертність становила 44% (померли 18 осіб із 41). У групі тих, кому кров пустили пізніше, смертність була лише 25%. Так Луї математично довів, що агресивне кровопускання на початку хвороби не просто марне, воно буквально вбиває пацієнтів, позбавляючи організм останніх сил для боротьби з інфекцією.
Медичний світ Парижа зустрів ідеї Луї в багнети. І Бруссе, і багато інших авторитетів кричали, що числовий метод — це «вигадка ремісників», яка знищує «мистецтво лікарювання». Критики висували аргументи, що й сьогодні звучать цілком переконливо. По-перше, в медицині не буває однакових випадків. Як можна зводити в одну таблицю сухоти молодого поета і сухоти старого солдата? По-друге, метод Луї показував кореляцію (зв’язок лікування й наслідку), але не пояснював фізіологічного механізму, тобто чому саме пацієнт помирає. Для Бруссе, який вибудував гарний логічний ланцюг від подразнення шлунка до запалення легень, голі цифри Луї здавалися сліпими й бездушними. Але Луї мав одну незаперечну перевагу: його цифри не можна було спростувати умоглядно, і навіть якщо його дані могли відкидати через надто малу вибірку, згодом це відкривало шлях до масштабніших аналізів, які неминуче підтвердили б його слушність. Сам Бруссе, якому лишалося всього кілька років життя, від цього відкриття не постраждав, але його репутацію згодом було цілковито знищено.
Матеріалістичне вчення Бруссе
Тепер настав час описати ті деталі його вчення, які роблять його цінним для матеріалістичної традиції. Звісно ж, це зовсім не вчення про збудливість, дієту й кровопускання. Але перш ніж перейти до головного, треба востаннє повернутися до сумнівних практик бруссеїзму. Якщо хоча б на секундочку замислитися над тим, чому німці обрали Гітлера, попри те, що він є апріорним злом, то мимоволі замислюєшся і над тим, чому, якщо кровопускання настільки марне, лікарі так масово його застосовували? Причому навіть лікарі XIX століття, які часто були крайніми емпіриками, сміливо повалювали лікарів попередніх епох. Вони не з тих, хто триматиметься за думки давніх лише тому, що їх висловили авторитети. Але навіть вони, закликаючи стежити за природою, докладно описують практику кровопускань, роблять порівняння й стверджують, що кровопускання справді допомагає! Ба більше, вони кажуть, що без нього ймовірність смерті фіксується навіть частіше. Як це розуміти? Це, мабуть, один із найдивовижніших парадоксів в історії науки та епістемології. Щоб зрозуміти, як чесне емпіричне спостереження привело до таких руйнівних висновків, треба розібрати кілька оптичних і методологічних ілюзій, у які потрапила медицина того часу.
- По-перше, тут виникає ілюзія негайного фізіологічного ефекту. Кровопускання справляє потужний, швидкий і видимий вплив на організм. Проблема полягала в тому, що в межах тодішніх уявлень про патологію ці зміни тлумачилися як «об’єктивне поліпшення». При тяжкому інфекційному запаленні в пацієнта спостерігаються сильний, стрибкоподібний пульс, жар, почервоніння обличчя й марення. Кровопускання різко знижує артеріальний тиск. Пульс падає, пацієнт блідне, стихає й часто засинає (насправді — від переднепритомного стану та гіпоксії). Лікар XIX століття, стоячи біля ліжка, фіксував це як успіх, адже буря відступила, хворий заспокоївся, а пульс повернувся до норми. При набряку легень або гострій серцевій недостатності зменшення об’єму циркулюючої крові (ОЦК) об’єктивно знижує навантаження на мале коло кровообігу. Пацієнтові на якийсь час справді ставало легше дихати, і, звісно, для емпірика це було прямим доказом. Він забрав кров — і хворому одразу полегшало.
- По-друге, свою роль відіграв і сам перехід від «гуморів» до «локального подразнення». Бруссе дає тут найяскравіший приклад. У його теорії запалення підживлюється припливом крові. Отже, щоб вилікувати орган, потрібно «заморити запалення голодом», перекривши йому постачання. Якби таке пояснення запалень було правильним, то слушність кровопускань стає доведеною на рівні фізіології.
- По-третє, проблема лікарів полягала в тому, що їхній емпіризм був спостережним, але ще не статистичним. Вони впадали в просту логічну помилку Post hoc ergo propter hoc («Після цього — отже, через це»). Людський організм має величезний запас міцності. Більшість пацієнтів із середніми формами захворювань виживали всупереч кровопусканню завдяки імунітету. Лікар фіксував у своєму журналі приблизно таке: «Хворий N. мав сильну гарячку. Я випустив 20 унцій крові. На 5-й день хворий підвівся на ноги». Висновок робився однозначний: пацієнта врятувало кровопускання. Навіть якщо пацієнт після кровопускання помирав, це ніколи не тлумачилося як вина самого методу. Лікар-емпірик міркував би приблизно так: «Хвороба була надто бурхливою, ми почали пускати кров запізно» або «Ми випустили надто мало крові, і запалення встигло зруйнувати орган». Таким чином, будь-який наслідок клінічного випадку тлумачився на користь теорії.
- По-четверте, і це найголовніше — над лікарями тяжіла психологічна неможливість бездіяльності. У XIX столітті лікар уже добре вмів діагностувати хвороби, але майже не мав ефективних ліків. До відкриття антибіотиків і розуміння мікробної теорії залишалися десятиліття. У ситуації, коли до лікаря звертаються по порятунок, терапевтичний нігілізм (позиція «давайте просто спостерігати, як організм сам бореться») сприймався і суспільством, і самим медиком як зрада та професійна слабкість. Кровопускання давало лікареві відчуття повного контролю над ситуацією, а пацієнтові та його родичам — видимість рішучих, радикальних дій задля порятунку життя.
Як уже було сказано вище, ці проблеми розв’язав лише в 1830-х роках французький лікар П’єр Шарль Александр Луї, який застосував «числовий метод» до аналізу хвороб, і цей метод остаточно переможе лише ближче до 1840-х років. Приблизно те саме стосується й френології. У ретроспективі це здається дикунством і відразу нагадує про расові теорії нацистів та вимірювання черепів штангенциркулями. Але аж до кінця 1840-х років, попри окремі дуже влучні критичні праці, френологію не вважали лженаукою. У її ядрі була здорова ідея, що описувала природу свідомості без посилань на незбагненну магію безтілесних сутностей. Сам Галль, як і Бруссе, який згодом зробив френологію ядром свого світогляду, сприймали себе як учених і недолюблювали шарлатанів, що мацали черепи, аби передбачити таланти дитини. Їх цікавили не стільки подібні практики, скільки справжнє вивчення мозку та його функцій. До того ж, у випадку з популярністю френології (яку, нагадую, ще в 1850-ті роки підтримував Карл Маркс) спрацювала витончена методологічна ілюзія верифікації за цілковитої відсутності фальсифікованості. Галль і його послідовники оперували колосальними масивами даних. Вони відвідували тюрми, божевільні, школи та лікарні, збираючи тисячі посмертних масок і черепів. Лікар-френолог робив виміри черепа відомого злочинця, знаходив у нього горб у ділянці «схильності до вбивства» й вигукував: «Природа підтверджує мою правоту!». Якщо ж у явного вбивці цього горба не знаходили, у френології — як і в бруссеїзмі з його виправданнями смертей після кровопускань — завжди був напоготові теоретичний «рятівний круг». Стверджувалося, наприклад, що горб убивства в цього суб’єкта був пригнічений надмірно розвиненим сусіднім горбом «доброзичливості» або «релігійності». Метод Галля був улаштований так, що будь-який клінічний випадок, будь-який анатомічний казус можна було тріумфально витлумачити на користь френологічної карти. Це був емпіризм, який збирав тонни «фактів», але принципово не вмів себе перевіряти. Нарешті, френологія закривала найважливіший соціальний і практичний запит епохи — потребу в секулярній, науковій експертизі людської природи. В умовах промислового перевороту, руйнування станових перегородок і урбанізації суспільству потрібен був об’єктивний інструмент для оцінювання людей. Як відбирати солдатів до армії? Як класифікувати злочинців і визначати міру їхньої виправності? Як виховувати дітей у школах? Релігія з її концепцією «гріховної душі» вже не задовольняла прогресивних адміністраторів і лікарів. Френологія запропонувала їм принадну ілюзію, можливість виміряти потенціал людини. Таким чином, і бруссеїзм із його п’явками, і френологія з її горбами черепа утримували статус передової науки з однієї й тієї самої причини. Вони дали матеріалістично налаштованим лікарям XIX століття те, чого ті жадали найсильніше: ілюзію повного контролю над фізичним тілом і ментальною природою людини, втілену у форму суворого, вільного від релігійних догм спостереження за матеріальними об’єктами. Перемогти ці концепції могла не абстрактна критика кабінетних філософів, а лише принципово інша наукова дисципліна — експериментальна фізіологія (в особі Мажанді та Флуранса) і сувора медична статистика. Але доти ці теорії, так само як і спонтанне самозародження організмів, — грали на руку матеріалізмові, і самі по собі вони не могли вважатися антинауковим маренням, навіть із погляду авторів, налаштованих ідеалістично.
То в чому ж особлива цінність Франсуа Бруссе як теоретика? Передусім — у його публічній позиції. Бруссе важливий тому, що він був одним із тих лікарів, які в добу реакції відкрито заявили: філософія людини має виходити не із «свідомості», не з «внутрішнього об’явлення», не з платонічних сутностей і не з німецької балаканини про абсолют, а з фізіології, анатомії, патології та спостереження за живим організмом. Книга «Про подразнення і божевілля» тому є не просто медичним трактатом, це справжній шедевр матеріалістичної теорії, і, мабуть, найкращий із усіх творів цього автора. Тут він умістив усі здобутки французької фізіології того часу в одному флаконі. Неозброєним оком можна помітити явний вплив теорії тканин Біша, яка, у застосуванні до нервової системи, швидко штовхає автора до зближення з френологією (або, точніше, органологією) Галля. Працюючи з проблематикою психічного й спираючись на фізіологію мозку, Бруссе відкрито бореться з філософами-спіритуалістами й водночас зачіпає величезні розділи психології та психіатрії. Це неминуче зближує Бруссе також із Пінелем і Ескіролем. Цих двох авторів у книзі доволі часто цитують як видатних авторитетів і реформаторів, і для Бруссе дуже важливим внеском у медичну практику стає їхня гуманність щодо хворих. Отже, взявши за основу медичні теорії шотландця Брауна, автор цієї книги синтезує їх з ідеями Біша, Галля, Пінеля та Ескіроля, але при цьому модифікує їх усіх, доповнюючи їхні теорії одна одною. Якщо Галль міг у чомусь не погоджуватися з Пінелем, а той міг у чомусь не погоджуватися з ідеологами, то Бруссе без зусиль заповнює їхні взаємні прогалини. Звісно ж, такі речі, як віталізм, сліди якого можна знайти у Пінеля й Біша, — у цій книзі цілком відкинуті. І навіть захоплюючись френологією за те, що вона розсудливо підійшла до пояснення психічних явищ, зводячи їх до фізіології мозку, — Бруссе критикує Галля практично за всі конкретні практичні застосування висунутого ним принципу. Бруссе захоплюється здебільшого самою ідеєю та можливістю локалізувати конкретні психічні функції в конкретних ділянках мозку. Однак Бруссе не зупиняється на тому, щоб просто поєднати найкращі здобутки найкращих авторів і виправити їх посиланнями один на одного. Є ще одна лінія, яка підноситься над цими авторами й стає центром тяжіння — зводить їх усіх воєдино. Кожен із названих авторів окремо, або навіть усі разом, — убудовуються в парадигму, створену Кабанісом і ідеологами. У певному сенсі можна навіть сказати, що Бруссе — це найпослідовніший і найрадикальніший учень Кабаніса, який доповнив матеріалізм найкращими здобутками французької науки того часу. Завжди й усюди Бруссе намагається давати суто матеріалістичні тлумачення всім явищам, і навіть самих ідеологів він справедливо звинувачує в непослідовності, нерішучості, у відмові від боротьби проти зростаючого впливу тих філософів, яких сам Бруссе називає «канто-платоніками». Книга особливо добра тим, що, охоплюючи одразу стільки різних тематик, може слугувати чудовим зануренням у саму суть ключових суперечок науки початку XIX століття.
Перед нами постає майже бойовий памфлет проти спіритуалістичної реставрації. Бруссе зазначає, що після Локка, Кондильяка, Кабаніса і Дестюта де Трасі до Франції повертається нова онтологія, тільки тепер вона приходить не в старому богословському вбранні, а під маскою науки «психології», філософії «еклектизму» (що розуміється як широта поглядів), методів «внутрішнього спостереження», вивчення «розуму» і «свідомості». Бруссе чудово розуміє політико-інтелектуальний сенс цього маневру. Якщо визнати, що у філософів є особлива сфера фактів, недоступна фізіологові, лікареві та природодослідникові, тоді вся наука про людину знову опиняється під владою метафізиків. Фізіологові залишають тільки тіло. Натомість душу, волю, свідомість, свободу й мораль знову забирають «попи без ряс», тобто професори спіритуалістичної школи, яких сам Бруссе зневажливо називає «канто-платоніками». У своїй головній книзі, цілком як ідеологи, Бруссе наполягав на суворому сенсуалізмі: будь-яке знання приходить до людини виключно через органи чуття. Наше самоусвідомлення («Я») і свідомість не передують досвіду апріорі. Вони є лише змінним результатом діяльності нервової речовини головного мозку. Наприклад, Бруссе вказує, що в ембріона, новонародженого, сліпоглухого від народження або ідіота жодного «чистого самосвідомлення» й «вродженого розуму» виявити неможливо — інтелект розвивається суворо паралельно до дозрівання мозку й нагромадження чуттєвих вражень. І тут же стає зрозумілим зв’язок Бруссе з епікурейсько-сенсуалістичною традицією. Він і сам згадує Епікура як мислителя, який уже вловив вплив внутрішніх органів на мислення, хоча й не міг дати цьому фізіологічного доведення. В інших своїх працях він намагається захищати Епікура від вульгаризації. Усього по кілька рядків, але такі зауваги надзвичайно промовисті. Для Бруссе справжня лінія поступу йде не через Платона, не через містиків і не через німецьких раціоналістів. Звісно, сам Бруссе аж ніяк не епікуреєць у строгому сенсі слова, і тим паче не гедоніст. Але його антропологія побудована на тій самій загальній засаді, де людина — це тіло, що відчуває.
Тому Бруссе повстає проти активного наступу німецької філософії, і робить це зовсім не ввічливо, не академічно обережно, а саме як людина старої революційної гарту. Він не хоче поступатися психологам ані на п’ядь. Для нього медицина не повинна бути служницею метафізики. Навпаки, саме фізіологія має диктувати закони ідеології, бо саме вона вивчає реальну людину. Психолог, який міркує про свідомість, не вивчаючи патології мозку та нервової системи, для Бруссе приблизно так само смішний, як людина, що хоче судити про роботу годинника, ніколи не бачивши механізму. Бруссе не просто продовжує лінію Кабаніса, а робить її агресивнішою й більш медичною. Напевно, найсильніший бік Бруссе — його критика абстракцій. Він постійно повертається до однієї думки: слова на кшталт «сила», «життєва сила», «природа», «свідомість», «воля», «свобода», «розум» небезпечні тоді, коли їх перетворюють на самостійні сутності. У нормальній науковій мові вони можуть слугувати короткими позначеннями спостережуваних явищ. Але щойно філософ забуває їхнє походження, він починає поклонятися власним словам. Він бачить дію і відразу вигадує «силу», і так само чинить з іншими явищами. По суті, Бруссе навіть формулює позицію а-ля Фейєрбах, прямо торкаючись тематики релігії та Бога й застосовуючи до неї той самий метод. Але на відміну від марксистів, він не вигадує складних схем повернення сутностей у їхню власність, подолання відчуження через нові шари метафізичного розуміння. Замість цього Бруссе просто ліквідовує проблему в корені, використовуючи класичний номіналізм. Загалом, це й є головна проблема всієї філософії. Людина бере знак, створений для зручності мовлення, і перетворює його на самостійно існуючу сутність, а Бруссе постійно намагається розчакловувати метафоричні терміни й повертати їх до примітивної фізіології життя. Десь тут Бруссе переходить до фізіологічного детермінізму. І він не обмежується загальним твердженням, що тіло впливає на душу, а показує, що воля змінюється разом зі станом мозку та внутрішніх органів. Голод, спрага, статеве збудження, втома, сонливість, гарячка, божевілля тощо — усе це реальні умови, в яких формується або руйнується сама здатність хотіти, думати, обирати й опиратися. Людина уявляє себе вільною, бо не бачить механізму власних спонукань. Але варто лише організмові захворіти, і ця свобода тане на очах. Думка стає нав’язливою, воля слабшає, увага розсипається, пристрасті опановують людину, а іноді сама особистість ніби розпадається. Для спіритуаліста це загадка «душі», але для Бруссе — просто зміни в стані нервового апарату і, найголовніше, мозку.
Дуже сильною є і його теорія пристрастей. Бруссе виводить пристрасті зі стійких рядів ідей, пов’язаних із живими емоціями задоволення та болю. Потреби організму, внутрішні відчуття, зовнішні враження, пам’ять, асоціації, виховання і соціальне середовище поступово створюють стійкі напрями збудження. Так виникають смаки, схильності, прихильності, антипатії, фанатизм, честолюбство, скупість, релігійне шаленство, політична лють. Сама пристрасть для нього — це закріплений фізіологічно-психічний механізм, де ідеї підтримуються емоціями, а емоції знову викликають ті самі ідеї. Тут Бруссе вже підходить до того, що пізніше називатимуть асоціативною, фізіологічною і навіть соціальною психологією. Звідси ж його матеріалістичне пояснення релігійного та політичного фанатизму. Людина здатна прив’язати свої первинні емоції — страх, надію, самолюбство, очікування насолоди, жах перед стражданням — до найштучніших систем ідей. Якщо політик, поет, монах або філософ зуміють пов’язати ці емоції з певним набором образів, то людина, підвладна їхньому впливові, починає жити всередині цієї штучної пристрасті. Вона може постити, катувати себе, зневажати смерть, ненавидіти ворогів віри, йти на війну, убивати й помирати, думаючи, що діє заради небесної істини. Але фізіолог бачить під цим не божественне натхнення, а збудження нервової системи, спрямоване вихованням, мовою та звичкою, простіше кажучи — маніпуляцію.
Тому неважко зрозуміти його ненависть до психологів. Бруссе вважає їх не просто філософами, що помиляються, а узурпаторами науки про людину. Вони беруть готові факти, здобуті чуттєвим шляхом, а потім оголошують їх даними чистої свідомості. Але ніякої «чистої свідомості», з якої можна побудувати науку, просто немає. Якщо людина заплющить очі, затулить вуха й віддалиться від зовнішнього світу, вона не потрапить у царство абсолютних істин. Вона просто залишиться з каламутною сумішшю спогадів, внутрішніх відчуттів, вісцеральних збуджень, звичних асоціацій і слів, які колись отримала через чуття. Психолог думає, що чує голос розуму, а насправді чує шум власного організму, перероблений мовою та звичкою. Не менш важливо, що Бруссе не робить людину абсолютно відірваною від тварин. Він визнає у тварин пам’ять, вибір, елементи свідомості, здатність діяти не лише під впливом поточного відчуття, а й за спогадом. Різниця між людиною і тваринами для нього не в тому, що в людини є нематеріальна душа, а в тварин — лише машина. Різниця — у ступені розвитку нервового апарату, у складності мозку, у мові, у вихованні, у розширеній здатності спостерігати себе й пов’язувати свої сприйняття. Усе це — послідовна антидекартівська й антиспіритуалістична лінія.
У фіналі своєї праці Бруссе навіть формулює засади природної моралі. Він відкидає ідеалістичне твердження, що людина може бути доброчесною лише під впливом релігійного страху або метафізичного поняття «абсолютного обов’язку». Справжні витоки героїзму, милосердя і справедливості закладені в самій біологічній природі людини — в соціальному інстинкті любові до собі подібних, потребі в самоповазі та глибокому фізіологічному задоволенні, яке розвинений людський мозок відчуває, коли творить чуже щастя. З важливих і просто цікавих фактів про цю книжку — англійський переклад «Про подразнення і божевілля» вийшов із доданими трактатами Томаса Купера про матеріалізм і асоціацію ідей; отже, очевидно, що книжку відразу сприймали не лише як медичну, а й як матеріалістично-філософську.
Занепад кар’єри Бруссе
Пізній період кар’єри Бруссе має вже цілком занепадницький характер. Це неважко зрозуміти, навіть з огляду на описані вище конфлікти, з яких видно, що він був попросту приречений. Подією, яка задає загальний фон цього періоду, є прийняття поглядів Франца Йозефа Галля щодо френології/органології/краніоскопії. Бруссе навіть почав викладати френологію, і 14 січня 1831 року заснував Паризьке френологічне товариство. Звісно, вплив ідей Галля можна помітити навіть у книжці про божевілля 1828 року, а увагу до френології він виявляв і раніше, у своїх працях 1808-16 років. Але в цих працях Бруссе ще залишається досить критичним і скептичним щодо френології, настільки, що можна навіть сказати: він використовує її лише як допоміжний матеріал, як важливого союзника в спільній справі повалення ідеалізму. Лише 1828 рік можна вважати певним рубежем. Уже невдовзі після цього вплив френології посилюється, і поступово Бруссе починає вірити, що вже має справу з доведеною науковою теорією, дедалі сміливіше приймаючи її постулати. Криза системи Бруссе стрімко загострилася в березні 1832 року, коли в Парижі спалахнула пандемія холери, яка забрала життя понад 18 000 людей. На його руках померли відомі люди, зокрема знаменитий генерал Ламарк (зі смерті якого почалася чергова спроба революції, описана в романі Гюго «Знедолені») і сам Казимир Перьє, його найважливіший покровитель. Бруссе теж заразився холерою, але вже наприкінці епідемії — легкою формою. Оскільки його методи лікування не допомогли в боротьбі з холерою, популярність Бруссе почала стрімко знижуватися, бо стало ясно, що його метод не є тією істиною, на яку він претендував, і тепер усі слабкі місця бруссеїзму стали набагато вразливішими для зовнішніх атак. Але, справедливості ради, лікарні під керівництвом конкурентів Бруссе не показали якихось значно кращих результатів. Холера засвідчила той факт, що жоден лікар не мав уявлення про те, як лікувати цю хворобу, і жодна система медицини не була досконалою. Та Бруссе був найвідомішим, і його вороги швидко об’єдналися в нападках, вказуючи саме на його випадки та на його рівень смертності, не надто переймаючись порівняннями з іншими лікарнями.
Усі біографічні праці та книжки з історії медицини вказують на те, що в 1832-38 роках Бруссе втрачає весь свій вплив. Однак насправді це трохи не так. Система не зруйнувалася відразу, так само як і репутація самого Бруссе. Після одужання від холери, того ж 1832 року, він став членом Академії моральних і політичних наук. Це був аналог тієї секції Інституту, в якій працювали Кабаніс і Дестют де Трасі, причому цього року там іще засідав Трасі та домінували представники другого покоління ідеології. Із відвертих ідеалістів там був присутній лише Кузен. Це свідчить про збереження впливу не лише Бруссе, а й узагалі всієї старої традиції. Щоправда, вже в 1834-36 роках Кузен витіснить усіх своїх ворогів і призначить на всі ключові місця в академії своїх друзів і послідовників. Єдине крісло, яке не змогла посісти ця секта, — місце ідеолога Дежерандо, що звільнилося після його смерті; у 1845 році його зайняв Луї-Франсиск Лелю (1804-1877), лікар і фізіолог, який займався питаннями співвідношення душі й тіла. Звісно, Лелю вже відкрито критикує френологію, називаючи її непоганим методом, але методом підпорядкованим психологічному. Ще за життя Бруссе відкрито критикував Лелю за це (на курсі з френології), і тому Лелю явно недоброзичливо ставиться до Бруссе. Він захищався від звинувачень у матеріалізмі, уникав прямолінійних висновків у дусі позитивіста й підтримував розмежування сфер пізнання психологів і фізіологів. Хоча на тлі інших сучасних йому ідеалістів навіть Лелю виглядає порівняно непогано, подекуди нагадуючи Льюїса і Мілля.
Але повернімося назад, до призначення Бруссе в Академії. Після цього він стає ще й асоційованим членом Ради охорони здоров’я в 1835 році та інспектором служби охорони здоров’я в 1836 році, а незадовго до смерті його було удостоєно звання командора ордена Почесного легіону. Непогано, як для автора, якого вже нібито цілковито розгромили. Хай навіть кількість студентів, що відвідували його публічні лекції, значно зменшилася.
Можливо, під тиском цієї ситуації, а саме з бажання повернути собі популярність, Бруссе звернувся до френології, щоб зайняти іншу популярну нішу, адже класичний підхід із п’явками та дієтою публіка вже відкинула. Як уже говорилося раніше, стосунки Бруссе з Галлем були подвійні. З одного боку, він очевидно використовував Галля як союзника проти спіритуалізму. Галль довів або, принаймні, переконливо поставив перед епохою думку, що психічні здібності мають органічну основу в мозку. Для Бруссе це було надзвичайно важливо. Френологія давала матеріалістам того часу сильний аргумент на користь того, що здібності не висять у повітрі, а пов’язані з нервовою організацією. З іншого боку, Бруссе не цілком розчинявся в галлівській системі. Він критикував надто прямолінійну локалізацію здібностей, сперечався з окремими висновками Галля, наприклад щодо мозочка і статевої функції, і, головне, дорікав йому в тому, що той надто часто говорить про «життєву силу» мозку, не пояснюючи точної фізіологічної модифікації. Але в лекціях із френології 1830-х років ми бачимо вже зовсім іншу картину. Він майже повністю погоджується з усіма ідеями Галля. Він навіть не соромиться доповнювати їх ще консервативнішими ідеями Шпурцгейма і вже активно цитує англійського френолога Комба. Якщо раніше радше можна було сказати, що це френологія доповнювала сенсуалістичну філософію, то тепер усе рівно навпаки — тепер це сенсуалізм лише доповнював френологію.
Очевидний антисенсуалістичний пафос Галля справив на нього свій вплив. Спроба зробити більшість функцій мозку вродженими структурами завдала величезного удару поглядам Бруссе. У 1828 році він однаковою мірою лаяв німецьку й шотландську філософію, але тепер, у 1835 році, — звеличує шотландську філософію здорового глузду, єдиний (!) недолік якої полягає в тому, що свій аналіз людських ідей, емоцій, фантазій тощо шотландці не пов’язали з френологією та локалізацією в різних ділянках мозку. І це все! Єдиний недолік! І Бруссе не лише в цьому змінює свої вподобання, тепер він навіть прямо нападає на школу Кондильяка, робить це багато разів, з різних ракурсів, майже як сам Галль. І так само Бруссе раптом починає виправдовуватися перед публікою. За звинувачення в матеріалізмі він і раніше виправдовувався, роблячи це як позитивіст, який не знає справжньої причини всіх причин, але тепер він виправдовується ближче до духу системи Галля, і виправдовується не лише за матеріалізм. Бруссе заявляє, що саме слово сенсуалізм — невдале лайливе означення, яке вульгаризує традицію Кондильяка і створює враження, ніби вони всі такі собі чуттєві, розніжені гедоністи. Само собою, на думку Бруссе, це було не так, і тому відмовлятися потрібно не лише від терміна матеріалізм, а й від слова сенсуалізм.
Щоправда, він не зовсім відкидає Кондильяка і не так жорстко критикує його, як це робив Галль. Він і далі намагається вбудувати сенсуалістичну філософію у френологію, на правах молодшого партнера, як перший щабель у поясненні механізму пізнання, важливий, але не найголовніший і не винятковий. Підхід тут знову майже як у кантіанців. Хоча, звісно, загальна ідея залишається такою самою, як і в трактаті 1828 року. Френологія сприймається як важливий інструмент для атаки на школи Кузена, Гегеля тощо. Можливо, Бруссе навіть сам не усвідомлював, що потрапляє в пастку, і щиро вірив, що просто підсилює свої старі аргументи новими науковими даними та завдає ще більшого удару своїм противникам. До того ж, на відміну від Галля, який висловлюється про сенсуалізм із неприхованою зневагою й ненавистю, Бруссе принаймні намагається синтезувати. Але все-таки не можна не визнати очевидного — Бруссе читав ці висловлювання, якщо читав саму працю Галля, і прекрасно мав би бачити, що вони радше грають на руку німецькій філософській школі, і все ж, попри все це, Галль не лише не був відкинутий, а навпаки, ще дужче був визнаний. Ось так Бруссе розгубив не лише медичні підвалини своєї системи, а й значною мірою розгубив свій бойовий антиметафізичний пафос.
Бруссе помер 17 листопада 1838 року від раку прямої кишки. Його похорон відбувся з великою помпою, за участі членів академій у зелених мантіях, академіків у червоних мантіях, військових офіцерів і лікарів у парадній формі, за якими йшла «величезна юрба лікарів і студентів». Почесті було віддано лінійному полку. Промовили кілька панегіриків, зокрема барон Ларрей і професор Буйо. Докладнішу біографію Бруссе, а також самі ці панегірики, можна прочитати в праці Horace de Montègre — «Notice historique sur la vie, les travaux, les opinions médicales et philosophiques de F.J.V. Broussais» (1839), написаній через рік після смерті Бруссе. Біографії такого типу писали й пізніше. Навіть коли основні частини вчення Бруссе визнали антинауковими, його все одно дуже вихваляли. Тут можна звернутися до статті Поля Антуана Дюбуа (Dubois) — «Broussais» (1864), хоча вона вже значно слабша. Те, що його критикують за помилки, — нормально, але коли як помилку намагаються подати матеріалізм, і особливо наполегливо доводять, що перед смертю Бруссе й Кабаніс прийняли віру в Бога, ну… це вже занадто. Але стаття Дюбуа загалом похвальна і показує інтерес до постаті Бруссе навіть у середині 60-х років XIX століття. І ще один похвальний посмертний текст є на нашому сайті. Це Мішель Леві — «Похвальне слово Бруссе» (1839). На жаль, він намагається представити Бруссе як френолога, на противагу сенсуалізму ідеологів, і спирається радше на пізній період його творчості, але як свідчення про значення ідей Бруссе на початку 1840-х років цей матеріал є доволі цінним.
Спершу Бруссе поховали на цвинтарі знаменитостей Пер-Лашез, але 1844 року його тіло було перенесено до підніжжя статуї, спорудженої 1841 року в лікарні Валь-де-Грас. До речі, про цю статую теж є цікава історія. Наприкінці життя Бруссе готував друге видання книги «Про подразнення і божевілля», розширене майже вдвічі (!). На жаль, він помер раніше, і це видання було опубліковане через рік уже посмертно його сином (Казимиром Бруссе). У передмові до цього видання наведено список донаторів, які вклалися в спорудження пам’ятника покійному лікареві. Імена там доволі важливі й відомі, а внески були дуже значними. Є навіть міністр війни, який пожертвував 1000 франків. Але тут є також чимало простих людей із народу, з дуже невеликими внесками. Загалом там скинулися приблизно 940-980 осіб на загальну суму 10470 франків. Та сума не надто велика. Стандартний внесок у 3–5 франків, який рядові лікарі масово жертвували на пам’ятник Бруссе, дорівнював приблизно 1–2 дням праці звичайного паризького робітника того часу. Середня зарплата некваліфікованого чорнороба тоді становила 30-40 франків на місяць, а в більш кваліфікованих заводських робітників — 100 франків. Тобто можна сміливо взяти свою зарплату й помножити її на 100, щоб уявити, скільки грошей скинули ці люди в пропорціях сьогоднішнього дня.
Поступово пам’ять про славу Бруссе згасає, і лише письменники, такі як Бальзак, Флобер або Барбе д’Оревільї, і далі згадують його, але, як правило, іронічно.