Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Повний переклад у версії PDF (російською).
Решту авторських статей можна прочитати тут
Книга Бруссе, переклад якої ви можете тут прочитати, — це справжній шедевр матеріалістичної теорії, і, мабуть, найкраще з усіх творів цього автора. Тут він підсумував усі здобутки французької фізіології того часу в одному флаконі. Неозброєним оком можна помітити явний вплив теорії тканин Біша, яка, у застосуванні до нервової системи, швидко штовхає автора до зближення з френологією (або, точніше, органологією) Галля. Працюючи з проблематикою психічного й спираючись на фізіологію мозку, Бруссе відкрито бореться з філософами-спіритуалістами й водночас зачіпає величезні розділи психології та психіатрії. Це неминуче зближує Бруссе також із Пінелем і Ескіролем. Цих двох авторів у книзі досить часто цитують як видатних авторитетів і реформаторів, і для Бруссе дуже важливим внеском у медичну практику стає їхня гуманність щодо хворих. Отже, взявши за основу медичні теорії шотландця Брауна, автор цієї книги синтезує їх з ідеями Біша, Галля, Пінеля та Ескіроля, але при цьому модифікує їх усіх, доповнюючи їхні теорії одна одною. Якщо Галль міг у чомусь не погоджуватися з Пінелем, а той міг у чомусь не погоджуватися з ідеологами, то Бруссе запросто заповнює їхні взаємні прогалини. Звісно ж, такі речі, як віталізм, сліди якого можна знайти у Пінеля та Біша, — у цій книзі цілком відкинуті. І навіть захоплюючись френологією за те, що вона розсудливо підійшла до пояснення психічних явищ, зводячи їх до фізіології мозку, — Бруссе критикує Галля практично за всі конкретні практичні застосування висунутого ним принципу. Бруссе захоплюється передусім самою ідеєю та можливістю локалізувати конкретні психічні функції в конкретних ділянках мозку. Однак Бруссе не зупиняється на тому, щоб просто скомбінувати найкращі здобутки найкращих авторів і виправити їх посиланнями один на одного. Є ще одна лінія, яка підноситься над цими авторами й стає центром тяжіння — зводить їх усіх воєдино. Кожен із названих авторів окремо, або навіть усі разом, — вбудовуються в парадигму, створену Кабанісом та ідеологами. У певному сенсі можна навіть сказати, що Бруссе — це найпослідовніший і найрадикальніший учень Кабаніса, який доповнив матеріалізм найкращими здобутками французької науки того часу. Завжди й усюди Бруссе намагається давати суто матеріалістичні тлумачення всім явищам, і навіть самих ідеологів він справедливо звинувачує в непослідовності, нерішучості, у відмові від боротьби проти зростального впливу тих філософів, яких сам Бруссе називає «канто-платоніками». Книга особливо добра тим, що, охоплюючи одразу стільки різних тематик, може слугувати чудовим зануренням у саму суть ключових суперечок науки початку XIX століття.
Тепер я подаю стислий переказ змісту книги, а саму книгу можна знайти як за цим посиланням, так і нижче, після переказу. Але одразу зазначу, що краса книги — в деталях, в окремих висловах, тож у переказі вона взагалі не видаватиметься чимось гідним порівняння з Кабанісом. Найсильніші розділи книги в полеміці з ідеалізмом — це 1) передмова, 2) додаток, 3) п’ята глава першої частини, 4) і початок шостої глави. Ці частини я настійно рекомендую прочитати повністю. А тепер переходимо до стислого переказу основної суті. Увесь цей твір побудовано як медико-філософський маніфест фізіологічної медицини. Бруссе хоче довести, що зв’язок між фізичним і моральним у людині слід пояснювати не через душу, «життєві сили», вроджені ідеї чи метафізичні здібності, а через живі органи, нервову систему, подразливість тканин і патологічні зміни організму. Його головний ворог — онтологія: звичка перетворювати абстрактні слова на самостійні сутності. Особливо різко він виступає проти канто-платоніків і французьких спіритуалістичних еклектиків, які, на його думку, хочуть повернути медицину й науку про людину від спостереження до туманної метафізики. У передмові Бруссе стверджує, що медицина після довгих блукань нарешті стає на істинний шлях: шлях спостереження за органами, їхніми станами та зовнішніми чинниками, що їх змінюють. Не можна вивчати «життя» як абстрактну сутність; треба вивчати живі органи. Усі медичні ідеї мають виводитися з чуттєвого досвіду, інакше лікар починає лікувати не хворий орган, а словесну фікцію — «силу», «природу», «злоякісну гарячку», «специфічний початок» і подібні привиди. У політиці, каже він, абстрактні поняття на кшталт свободи чи справедливості ще можуть спрямовувати дію, бо наслідки політичних помилок видимі суспільству. У медицині ж абстракція вбиває безпосередньо: лікар, який прийняв хворобу за сутність, не розуміє, який орган він подразнює своїми засобами. Далі Бруссе вписує себе в лінію Бекона, Декарта як методолога, Локка, Кондильяка, Дестюта де Трасі, Кабаніса, Пінеля, Біша та Шосьє. Особливо важливий для нього Кабаніс, бо той показав вплив внутрішніх органів на мислення й моральні стани. Бруссе навіть зауважує, що Епікур інтуїтивно збагнув цей вплив, хоч і не міг дати фізіологічного доведення. Звідси його висновок: справжня «наука про людину» належить не метафізикам, а лікарям-фізіологам, бо тільки вони спостерігають людину не лише здоровою, а й хворою, не лише такою, що говорить про свідомість, а й розкладеною на органи, тканини, симптоми та посмертні зміни.
Перша частина книги присвячена подразненню. У першій главі Бруссе визначає основні поняття. Подразливість — це властивість живих тканин приходити в рух під дією стимулів. Вона належить усім живим тканинам. Чутливість — уже дещо вужче: це здатність організму усвідомлювати враження, тобто вона потребує нервового апарату й мозку. Тому подразливість первинна, а чутливість вторинна. Ембріон подразливий, але ще не чутливий у повному сенсі; людина при апоплексії може втратити свідомість, але зберігати подразливість тканин. Бруссе відкидає вислів «органічна чутливість» як зайву абстракцію: якщо тканина рухається без свідомості, треба говорити про подразливість, а не про таємне «почуття» органа. Збудження — нормальна дія стимулів на тканини; подразнення — надмірне, патологічне збудження. Потім він подає історію вчення про подразнення. У Гіппократа, Галена, арабських лікарів, методичної школи, алхіміків і схоластів він не знаходить справжнього поняття подразливості. Там панують гумори, пори, археї, душі, життєві сили, ферменти, приховані начала. Ван Гельмонт, визнаючи архея, все ж наблизився до розуміння локального запалення як подразнення тканини. Сильвій говорив про подразнення їдкими соками, Бореллі — про нервовий флюїд, Шталь усе підпорядковував душі, Бартез — життєвому принципові, Бордьє — окремим життям органів. Усе це, за Бруссе, ще не справжня теорія подразнення, бо подразнення залишається під владою гіпотетичних сил.
Важливішими постатями для нього стають Гліссон, Галлер, Фабр, Куллен і Браун. Гліссон першим виразно говорить про подразливість волокна, хоч іще змішує це з перцепцією, апетитом і душею. Галлер експериментально вивчає подразливість, але помилково обмежує її м’язами, відмовляючи багатьом тканинам у живій активності. Фабр, спостерігаючи капілярний кровообіг, показує подразливість капілярів і значення місцевого припливу крові до подразненої точки. Куллен робить нервову систему центральною для патології, але все ще пояснює хвороби слабкістю, атонією та спазмом. Браун висуває ідею збудження як основи життя, але губить її абстрактністю: він ділить хвороби на стенічні та астенічні й надто часто лікує стимуляторами. Бруссе різко критикує цю практику: хронічно хворий часто виснажений не від нестачі збудження, а від надміру подразнення, тому вино, хіна та інші стимулятори лише прискорюють руйнування органів.
У третій главі Бруссе формулює принципи фізіологічної доктрини. Життя підтримується збудженням. Людина постійно зазнає впливу зовнішнього середовища через шкіру, органи чуття, дихальні шляхи, травний канал та інші поверхні зіткнення. Ці поверхні приймають стимули, передають збудження нервовому апаратові, а мозок і нерви розподіляють його по організму. Але органи не є пасивними: тканини мають власну подразливість. Норма — це впорядковане збудження; хвороба починається тоді, коли збудження недостатнє, надмірне, неправильно розподілене або закріплюється в одному органі. Так виникає основа всієї патології. У главах про нервову систему Бруссе переходить до інстинктивних та інтелектуальних явищ. Внутрішні органи породжують потреби, потяги, апетити, неприємні й приємні відчуття; мозок сприймає ці стани, поєднує їх із зовнішніми враженнями, образами, словами та діями. Інтелект не є окремою нематеріальною силою. Свідомість, увага, пам’ять, уява, судження, воля — це різні форми діяльності нервового апарату. Людина знає себе лише через зміни власного організму. Навіть самосвідомість для Бруссе — не містичне «я», а факт нервової діяльності: «я відчуваю, що відчуваю».
Особливо важливою є його критика «розумових здібностей». Він вважає, що психологи припускаються тієї самої помилки, що й старі лікарі: беруть зручні слова й перетворюють їх на сутності. «Пам’ять», «розум», «воля», «свобода», «уява» — це не окремі сили, що живуть у душі чи мозку, а назви складних модифікацій нервової системи. Пам’ять пов’язана з повторюваністю та збереженням слідів збудження; увага — з переважанням одного сприйняття над іншими; судження — із зіставленням сприйнять; воля — з перемогою одного мотиву, потреби або пристрасті над іншими. Свобода в такому викладі перестає бути абсолютною метафізичною здатністю й стає практичною формулою для опису боротьби мотивів у мозку. Божевільний теж може казати «я вільний», але це не доводить існування особливої вільної субстанції. Тут же Бруссе пояснює пристрасті. Любов, страх, честолюбство, марнославство, скупість, ненависть, релігійний екстаз, прагнення до слави — усе це не абстрактні моральні сутності, а стійкі форми збудження, в яких мозок пов’язаний із внутрішніми органами. Пристрасть стає небезпечною, коли збудження робиться надмірним і повторюється до патологічної звички. Тоді нормальна інтелектуальна діяльність переходить у подразнення. Бруссе вбачає пряму лінію від звичайного бажання до мономанії: людина довго обертається навколо однієї ідеї, одного задоволення, одного страху, одного приниження або однієї надії, і мозок поступово закріплює хворобливе коло.
У восьмій главі першої частини він застосовує теорію подразнення до хвороб узагалі. Недостатність збудження можлива: відсутність кисню, тепла, живлення та стимулів руйнує життя. Але медицина, на його думку, надмірно роздула хвороби «слабкості». Набагато частіше хвороба виникає від надміру подразнення. Він виокремлює запальне, геморагічне, підгостре/хронічне та нервове подразнення. Запалення — не особлива сутність, а подразнення судинної та капілярної тканини. Кровотечі також пов’язані із судинним подразненням. Хронічні хвороби секреторних органів, катаральні стани, ураження печінки, кишківника, легень, сечового міхура, шкіри, залоз, склерозні, туберкульозні та ракові переродження він прагне пояснювати як наслідки тривалого подразнення тканин. Нервові хвороби — мігрені, судоми, паралічі, апоплексії, безумство — також виводяться з подразнення нервово-мозкового апарату. Особливо важливим є зв’язок шлунка й мозку: подразнення травного тракту може підтримувати головні болі, іпохондрію, меланхолію та помішання.
Друга частина присвячена безумству. Бруссе розглядає його не як хворобу душі, не як одержимість і не як самостійну «психічну» сутність, а як форму подразнення головного мозку, часто пов’язану з подразненням шлунка, кишківника, статевих органів та інших систем. Причини безумства він ділить на схильні та визначальні. До перших належать спадкова організація, вік, стать, темперамент, вразливість, попередні мозкові розлади, дивакуватість характеру, тривале розумове напруження. До визначальних причин належать сильні пристрасті, горе, страх, приниження, уражене самолюбство, релігійний жах, нещасливе кохання, втрата статку, туга, а також фізичні причини: алкоголь, пригнічення виділень, припинення менструацій, запалення, сонячний удар, холод, гастрит, гастроентерит, статеві подразнення.
Інкубація безумства буває церебральною і нецеребральною. За церебральної форми людина відчуває жар у голові, головні болі, запаморочення, сплутаність думок, нав’язливі образи, безсоння, страх, дратівливість, потяги до дивних або лихих учинків. За хронічної форми це може тривати місяцями й роками: людина стає замкненою, дивакуватою, зануреною в один напрям думок. Нецеребральна інкубація найчастіше гастрична: іпохондрики та меланхоліки страждають від болю, важкості, відрижки, закрепів або діареї, червоного язика, безсоння, уявних хвороб, галюцинацій. У жінок Бруссе окремо розглядає істеричні та німфоманічні стани, пов’язуючи їх із подразненням статевих органів і матки. Коли безсоння, марення наяву та нав’язливі відчуття стають стійкими, людина вже перебуває на межі безумства. Ознаки безумства він описує за формами. Гостра шаленa манія — найвищий ступінь: хворий кричить, метається, трощить речі, нападає на людей або на себе, майже не їсть і не спить, не відчуває холоду й болю, але зберігає величезне нервове збудження. Є манія без люті, де сплутаність, дивакуватість і збудження виражені м’якше. Є хронічна манія, меланхолія, мономанії. Мономанія може будуватися навколо гордості, релігійного страху, любові, ревнощів, скупості, підозрілості, прагнення до вбивства або самогубства. Але Бруссе наголошує: не можна просто назвати вчинок «мономанією вбивства»; треба шукати мотив марення. Людина може вбити друга, бо бачить у ньому демона, або покінчити з собою, щоб уникнути уявної ганьби. Тому медичне дослідження важливе і для суду.
Перебіг хвороби невизначений. Іноді безумство минає раптово: після відновлення менструацій, сильного потрясіння, правильного лікування або переміщення подразнення. Але частіше, якщо хворобу занедбано, вона триває роками, дає ремісії, рецидиви й поступово переходить у слабоумство. Слабоумство для Бруссе особливо важливе: воно показує, як розпадаються здібності. Спершу слабшають складні операції судження, абстрактна пам’ять, увага; далі грубішають інстинкти; нарешті зникають навіть елементарні потяги й воля. Для нього це фізіологічний доказ того, що інтелект залежить від стану мозку. Патологоанатомія божевільних показує, за Бруссе, ураження мозку й оболонок, розм’якшення, ущільнення, серозні та кров’яні виливи, зміни судинних сплетінь, іноді ураження спинного мозку. Але він обережний: не кожен вид марення відповідає окремій ділянці мозку. Мономанія не означає, що уражено лише одну маленьку ділянку; уся маса мозку тією чи іншою мірою залучена, бо під час розвитку деменції розлад стає загальним. Окрім мозку, часто виявляються хронічні запалення травного тракту, легень та інших органів.
У розділі про теорії божевілля Бруссе відкидає демонічні, анімістичні, спіритуалістичні та суто психологічні пояснення. Давні й сучасні лікарі надто часто або вбачали в божевіллі ураження душі, або говорили про життєві сили, не пояснюючи механізму. Патологічна анатомія дала факти, але без фізіологічної теорії вони лишаються німими. Його власна теорія така: божевілля є нервовим подразненням головного мозку, яке може починатися безпосередньо від моральних причин або опосередковано через подразнення внутрішніх органів. Це подразнення здатне переходити у запальне, судинне, хронічне, спричиняти припливи крові, судоми, марення, галюцинації, манію, деменцію, параліч.
Прогноз залежить від причини, віку, тілобудови, спадковості, тривалості хвороби, стану пам’яті та ускладнень. Кращий прогноз — за випадкових причин і раннього лікування; гірший — за спадкової схильності, тривалих моральних страждань, хронічного гастроентериту, алкоголізму, епілепсії, повторних нападів, ослаблення пам’яті й уваги. Поки пам’ять і здатність уважати зберігаються, надія лишається. Коли хворий зовні заспокоюється, гладшає, втрачає жвавість обличчя, пам’ять і увагу, це може бути не поліпшенням, а переходом до деменції. Лікування Бруссе будує в дусі антивозбуджувальної фізіологічної медицини. Він критикує давні грубі методи — чемерицю, сильні проносні, крижані ванни, залякування, екзорцизми, побої, ланцюги. Пінеля він шанує за гуманізацію поводження з божевільними, але вважає його школу надто обережною щодо кровопускань. За гострого початку, коли є ознаки мозкового запального подразнення, Бруссе рекомендує кровопускання, п’явки, холод, стриманість, легке пиття, суворий режим. За шлунково-кишкових подразнень — місцеві кровопускання і дієту, а не блювотні та драстичні проносні. Опиум можливий лише обережно й після достатнього зменшення припливу крові до мозку. Важливі також ревульсивні засоби — відвернення подразнення на шкіру, каутери, сетони, гнійні пластирі, особливо якщо хвороба пов’язана з пригніченими виділеннями або шкірними процесами. Моральне лікування починається з ізоляції від звичного середовища. Хворий серед рідних або тиранізує їх, або дратується через опір; у лікувальному закладі ж спокійна, справедлива, переважаюча сила може його стримувати. Бруссе підтримує гамівну сорочку як заміну ланцюгам і побоям, якщо її застосовують без жорстокості. Він вимагає чистоти, тепла, захисту від холоду, правильного годування, догляду за слабоумними та паралізованими. Там, де настала глибока деменція й загальний параліч, лікування вже не відновлює розум, а лише підтримує життя й запобігає ускладненням.
У додатках Бруссе відповідає Дамірону й Кузену, розбираючи аргумент Юма про причинність і «початок розуму». Він визнає, що причинність як відношення не видно очима так само, як видно кулю, що вдаряє іншу кулю. Але з цього, на його думку, не випливає існування апріорного розуму. Ідея причини виникає з повторного досвіду, тілесної дії, опору, руху, звички й нервової організації. Категорії абсолютного, безконечного, субстанції, причини, буття-в-собі — це гіпотетичні розширення людських уявлень, а не доведені сутності. У фіналі він переносить цей висновок на мораль: для добра не потрібні метафізичні абсолюти. В людині вже є реальні фізіологічні й соціальні спонуки до співчуття, справедливості, самоповаги, любові до подібних і задоволення від корисної дії. Тому завдання виховання — не навіювати онтологію, а формувати звичку чинити добро.