Мішель Леві — Похвальне слово Бруссе (1839)

Автор тексту: Мішель Леві (1809-1872)

Схоже, дещо поміркований, але послідовник Бруссе, який замінив його на посаді в госпіталі Валь-де-Грас. На жаль, він намагається подати Бруссе як френолога, на противагу сенсуалізму ідеологів, але як свідчення про значення ідей Бруссе на початку 1840-х років цей матеріал досить цінний. Див. також ниття і критику матеріалізму в одного іспанського автора. Загалом є ще дуже добра біографія Бруссе з коротким (і дуже цензурованим) викладом його творів, а також із цілою низкою промов, виголошених на його похороні. Але її ми перекладати не будемо. Вона називається: Notice historique sur la vie, les travaux, les opinions médicales et philosophiques de F.J.V. Broussais (1839), автор Horace de Montègre.

Біографії такого типу писали й пізніше, навіть коли основні частини вчення Бруссе визнали антинауковими, його все одно дуже вихваляли. Тут можна звернутися до статті Поля Антуана Дюбуа (Dubois) — Broussais (1864). Її ми теж не перекладаємо, але вже з іншої причини. Те, що його критикують за помилки, — нормально, але коли як помилку намагаються подати матеріалізм, і особливо завзято доводять, що перед смертю Бруссе, як і Кабаніс, прийняв віру в Бога, ну… це вже занадто. Та стаття Дюбуа загалом похвальна і засвідчує інтерес до постаті Бруссе навіть у середині 60-х років XIX століття. А от що ми перекладемо, так це працю Paul Henri Louis Reis — Etude sur Broussais et sur son oeuvre (1869), з короткими переказами всіх праць Бруссе. Не ідеальними, але все ж таки.

Панове, тридцять шість років тому один здобувач захистив на медичному факультеті Парижа вступну дисертацію про виснажливу гарячку; на першій сторінці цього міркування можна прочитати присвяту авторові «Філософської нозографії» (прим. Пінель), який тоді безроздільно панував; розвинені в ній принципи належать до цієї школи; що я кажу? вони виходять за її межі: учень, послідовніший за вчителя, доводить до крайньої межі химеру есенціальності. Тринадцять років по тому він окреслює у формі полемічної праці засади системи, що стала нищівним запереченням есенціалізму й поклала початок тій пам’ятній революції, яка змінила обличчя медицини в обох світах: автором цієї дисертації й цієї революції є Франсуа-Жозеф-Віктор Бруссе.

Як сталося ця велика подія, що домінує в медичному русі нашої епохи? Якими шляхами Бруссе перейшов від старих вірувань до ролі реформатора? Яким зусиллям він тріумфально поширив свою доктрину, задуману під оком старої школи й визрілу на бурхливій сцені військових та армійських госпіталів? Яке практичне значення, який інструмент поступу вона й досі обіцяє в руках своїх наступників? 

Я розумію, що це поглиблене вивчення людини та її праць — найкраща похвала, гідна її пам’яті, але воно спирається на складні елементи, які важко розділити; воно поширюється не лише на твори, які він залишив, а й на події, що позначилили його життя, на вдачу його організації, на звички, набуті в перипетіях довгої кар’єри. Бруссе належить до тих людей, які не вміщуються в рамки біографії; історія його життя — це історія медицини XIX століття; інші викладуть її з усіма подробицями, яких вона потребує; інші пера поглиблять цю широку тему. Що ж до нас, то нам дано лише короткі миті, щоб додати до цього імпровізованого свята інтерес благоговійного вшанування; якщо ми погодилися на завдання, до якого хотіли б підійти з зосередженістю й зрілістю, то це тому, що ми вважали: похвальне слово Бруссе, виголошене в цих стінах, має бути радше справою серця, ніж літературною працею; саме тому, що славетна людина, чиє ім’я ототожнюється з Валь-де-Грас, не могла бути відсутньою на цьому зібранні.

Бруссе народився в Сен-Мало 17 грудня 1772 року. Ті, хто любить відзначати контрасти, зауважать, що саме Бретань, земля традицій і впертих рутин, завдячує сучасній медицині та літературі своїми реформаторами. За три роки до народження Бруссе Сен-Мало подарував світові Шатобріана. Із старої Арморики вийшов також Ламенне, чиї праці в іншому порядку ідей та в іншій формі нагадують шалену натхненність і сувору логіку Бруссе. Саме Бретань знову дала нам Лаеннека, автора стількох відкриттів, який не зміг належно оцінити відкриття свого співвітчизника. Якою б не була думка про вплив місцевого походження, не можна заперечити за цією старою друїдичною землею тверду й рішучу вдачу, печать якої виявляється в її дітях. 

Юні роки Бруссе минули в родинному колі, яке протягом кількох поколінь було пов’язане з медициною. Серйозний і твердий характер його батька спонукав його замислюватися над своїм дитинством, не применшуючи при цьому лагідної доброти його серця. Приблизно у дванадцять років він вступив до колежу в Дінані, де його запал і жвавість вирізняли його не менше, ніж старанність і пам’ять. Вісім років було присвячено навчанню в колежі. Він не раз шкодував, що методи навчання, які тоді панували, були так далекі від нинішніх методів, що наклали такий прекрасний відбиток на суспільну освіту і, так би мовити, прискорюють інтелектуальне засвоєння підліткового віку. Але знання, що їх подавали його розумові, він поглинав із жадібністю, і особливо досяг успіху в латинській літературі, яка залишилася йому близькою та втішала короткі години дозвілля в його житті. Його батько, змушений перекласти турботу про його навчання на колеж, підготував його до дисципліни державного закладу дисципліною домашнього життя; він намагався формувати в дитині людину, гартувати її в випробуваннях, привчати до втоми й небезпеки, захищати її юний розум від забобонів і марновірства, таких поширених у Бретані. Поруч була мати — ніжна й жвава, — яка пом’якшувала в ньому наслідки батьківської суворості. Революція застала його в момент завершення занять, і коли 1792 року Законодавчі збори оголосили вітчизну в небезпеці, учень філософії з ентузіазмом кинувся до лав добровольців, що першими відгукнулися на національний заклик. Можливо, військова кар’єра обіцяла йому блискучу долю в ту епоху, коли майбутні маршали Імперії вирушали з ранцем за плечима з рідного села, щоб податися на кордон. Його організація дала б йому потужні ресурси для успіхів воїна; хвороба перервала його перші кроки в цій кар’єрі й повернула його до Сен-Мало, де на наполягання родини він змінив сержантські нашивки на посаду учня-хірурга на флоті. Саме в госпіталі Бреста він розпочав свій шлях; Бійар і Дюре прилучили його до анатомії. Призначений за конкурсом хірургом третього класу, а згодом другого класу, він плавав на борту корсарів, яких Сен-Мало тоді посилав проти англійців, пізнав тягарі й хвилювання життя моряка. Приблизно в цей час він утратив батьків, які стали жертвами одного з тих замахів, що їх громадянські чвари тоді множили в Бретані. Цей страшний удар, завданий руками, відданими партії Кобленца, і який, здавалося, карав батьків за патріотизм сина, довго відлунював у його синівській душі й закріпив його переконання, що ніколи не змінювалися, навіть у дні тріумфальної Реставрації; бо, як сказав один із його біографів, приниження й нещастя країни були для нього так само, як особисте приниження й нещастя. Я скорочую ці подробиці; мені не терпиться показати вам його прибуття до Парижа і спробу його покликання в скромній тіні університетського навчання. Але як би цікавість не проникала в усі частини його існування? Вивчаючи події, що вплинули на знаменитого чоловіка, ми іноді підносимося до джерела його творів і осягаємо таємницю його могутності. Ніщо не є байдужим у фактах, що становлять минуле Бруссе; допитувати їх — означає відкривати через його репутацію та його книги перспективу, яка веде до самого осередку, звідки спалахнула його слава.

Коли Бруссе прийшов посісти місце на лаві Факультету, Пінель щойно видав свою «Нозографію»; Біша приковував увагу своїми курсами фізіології й готувався опублікувати трактат про мембрани (1801) та трактат про загальну анатомію в застосуванні до фізіології й медицини — два шедеври, що з’явилися менш ніж за два роки, а за ними невдовзі постав третій, який залишився незавершеним через передчасну смерть. Приблизно в той самий час (1802) Кабаніс від імені медицини вступав у володіння філософською сферою, опублікувавши свою велику працю про відношення фізичного до морального. Поруч із цими видатними людьми Шосьє сприяв відновленню здорової фізіології, прагнучи не стільки звести пам’ятник науці, скільки заповісти міцні матеріали кільком її галузям, кидаючи в юні уми, що його оточували, свої ідеї та свої геніальні прозріння, немов насіння, плодючість якого він залишав їхній честолюбній допитливості.

Ось ті майстри, чиє слово шукав Бруссе і чиї потаємні думки він досліджував. Шосьє, передусім, здається, справив глибокий вплив на його розум; Шосьє, який згодом став одним із найвагоміших стовпів фізіологічної медицини. Те, що дослідження Кабаніса вклали в Бруссе, буде збережено для віддаленого майбутнього. Вплив, який спочатку заволодів ним, походив із праць Біша та Пінеля. Останній прийняв присвяту його дисертації під назвою: «Дослідження гектичної гарячки, розглядуваної як такої, що залежить від порушення діяльності різних систем без органічного ваду». Йому було тридцять один рік, коли він захищав її (9 фруктидора X року, 1803); отже, вона не була змішана з тими скороминущими працями, які породжує останнє випробування на докторському ступені. Уважний читач уже помічає в ній, так би мовити, зародки блискучої кар’єри, пройденої відтоді засновником учення про подразнення. Це було в ті прекрасні дні того періоду, який можна було б назвати разом із ним ерою нозологістів; уми були зайняті не стільки виправленням усталених фактів або додаванням нових, скільки впорядкуванням сукупностей симптомів і їхнім розподілом у межах класифікації. Соваж проголосив, що симптоми стосуються хвороб так само, як листя — рослин, і пропонував їх як основу медичної таксономії, забуваючи, що різні частини рослини пов’язані між собою сталими й регулярними відношеннями, тоді як мінливість, здається, є законом симптомів. Наслідуючи Соважа, Пінель уніс у хаос патології суворіший аналіз; ідеї Гюнтера та Біша надали йому більш органічного спрямування; він виділяє під етикеткою есенціальних гарячок родини більш відповідних симптомів, фіксує їхню кількість шістьма, нав’язує їм назви, які самі по собі є спробою локалізації; але він поспішає від цього відмовитися. Назви, за його словами, мотивовані, безперечно, певними зовнішніми ознаками та ознаками деяких функціональних уражень, аж ніяк не призначені для вираження потаємної природи гарячок; більше того, він відносить це питання до числа тих, які дискусія не може прояснити. Саме так уся наукова праця тоді розв’язувалася в безплідному зусиллі класифікації. Маючи дану хворобу, яке місце їй відвести в нозологічній таблиці? — ось проблема, розв’язання якої стояло на порядку денному. Дисертація Бруссе — це лише спроба розв’язати цю проблему; але спроба переможна, яка змушує Пінеля розширити групу первинних гарячок. Бруссе виявляє тут себе більшим есенціалістом, ніж сам Пінель, і вірить, що зміцнює й утверджує прийнятий метод, тоді як лише виставляє напоказ його недосконалість. Автор «Нозографії» обмежився визнанням у гектичній гарячці певних зв’язків з есенціальними гарячками; але, бачачи її найчастіше симптоматичною, він утримувався від змішування з ними. Наполеглива аргументація його учня не дозволила йому відповісти історику минулого століття: «Моє місце зайняте»; і в новому виданні «Нозографії» група симптомів, сформована Бруссе, додалася до ряду первинних гарячок. Відволікаючись від принципу, що панує в його міркуванні, у ньому впізнаються прелюдії цієї могутньої діалектики й новачок, позначений цим нервовим стилем, який згодом зробив його таким грізним для противників реформи. Нам також подобається відзначати в цьому першому творі інші ознаки більш вирішального значення: і насамперед те, що в Біша він запозичує порядок викладу різних видів гектичних гарячок; він відносить їх до різних систем і апаратів організму, залежно від того, чи діють вони переважно на один із них. Якщо цей розподіл ще не випливає з локалізації, він свідчить, принаймні, про позитивну звичку його праці. Розглядаючи шлункові гектичні гарячки, він наполягає на множинності хвороботворних причин, які впливають на травний апарат, і додає ці слова, примітні для тієї епохи: «Серед численних явищ, які тягне за собою його розлад, гектична гарячка є одним із найпомітніших; чи вона збуджує його через його реагуюче подразнення шляхом симпатії до решти органів, чи дає йому привід, передаючи судинній системі хілус, засвоєння якого супроводжується бурхливою реакцією, спричиняти загальний розлад, результат якого становить нашу хворобу, — це я залишаю вирішувати вправнішим (с. 9)». Перш ніж викласти розвиток гектичних гарячок церебральної нервової системи, він віддається міркуванням, які містять сутність того, що він відтоді проповідував про інтелект і мораль; відтоді інтелектуальні здібності та пристрасті стали в його очах не чим іншим, як фізіологічним випромінюванням головного мозку; відтоді він відкидає застаріле вчення про переважання певних органічних систем, що відповідає переважанню тієї чи іншої пристрасті. Саме до мозкової діяльності він відносить походження, спосіб, інтенсивність і, яким би не був відбиток темпераменту, пристрасті здаються йому завжди пропорційними стану нервової системи, від якої вони залежать.

Після свого прийому Бруссе спробує в одному з районів цієї столиці випробувати мінливості практики. Два роки випробувань обтяжували його, і, як багато лікарів, яких фортуна не наділила терплячою клієнтурою або які відчувають себе недостатньо заповзятливими, щоб пришвидшувати її прихід, він розчарувався в цьому шляху й пристав на пропозиції Деженетта, який домігся для нього патенту військового медика узбережжя Океану (17 брюмера XII року, 1804). У цій якості він брав участь у кампаніях у Нідерландах і Голландії під час збору флоту в Текселі. Потім він пішов за нашими переможними фалангами до Австрії, до Італії. Залишившись у Фріулі, він був спеціально уповноважений керувати медичним обслуговуванням госпіталів Удіне. Саме там він зібрав основні матеріали для книги про хронічні флегмазії; але він не дочекався цієї перепочинкової паузи, щоб відновити медичні спостереження: вони ніколи не переривалися. У якій би ситуації він не перебував — на суднах військово-морського флоту, як і в госпіталях Бреста та Сен-Мало, в амбулансах наших армій або в зародкових клініках столиці, під небом Бельгії чи Італії — усюди він докладав зусиль до суворого дослідження фактів. Тягарі війни й збурення далеких мандрів не могли виснажити його запалу, який живився священним вогнем науки й людяності. Якщо думки про широку реформу та передчуття його долі не виявлялися в перших плодах його пера, то в них можна було знайти свідчення дивовижної діяльності, яку він розгорнув у своїх дослідженнях, розпочатих посеред обставин, що, здавалося, змовилися проти наукового завзяття, під тягарем практики, яка поглинула б пересічний розум працею щоденних обов’язків. І нехай не обманюються щодо цього: він не задовольнявся цим швидким, коротким спостереженням, результатом погляду, щодня кинутого на сукупність великої служби; він розумів, що загальні й ясні ідеї про різні види хворобливих станів можуть законно випливати лише з поглибленого вивчення індивідуальних різновидів і що поняття про ці різновиди передбачає наявність засобів для справжнього відтворення причини, розвитку й завершення кожної хвороби. «Як зібрати вірні образи всіх цих об’єктів, як накопичити їх, не змішуючи, у великій лікарні, в цій рухомій картині людських недуг, де тисячі різних симптомів перетинаються, змішуються, спотворюють одне одного й водночас уражають усі чуття лікаря? Як сподіватися зберегти ці образи в їхній первісній чистоті? Як, передусім, тішити себе надією на можливість відтворити їх за потреби й подати в належному порядку на суд, який має уважно вивчити їх, щоб пізнати їхні зв’язки та відмінності?». Ось що він писав у передмові до «Хронічних флегмазій» — передмові, яка варта цілої книги й яка, завдяки піднесеності мови та глибині ідей, по прошестві тридцяти років і досі належить до найкращого, що породила медична філософія. Розшукуючи в різних авторів розрізнені факти про гектичну лихоманку, він переконався в недостатності спостережень, зібраних його попередниками: відсутність точності, серйозні прогалини, безліч непотрібних подробиць, виклад, упереджено складений кожним із різною метою, — ось недоліки, які він визнає в матеріалах, залишених ними у спадок. Засіб він убачає в повній історії хвороб, накресленій уже не за спостереженнями інших, а зібраній день у день біля ліжка хворих. Саме до цього першоджерела науки, до постійно повторюваного дослідження хворобливих явищ Бруссе закликає всіх тих, хто, подібно до нього, не бажає будувати свої умовиводи на усічених або спотворених фактах — фальшивому багажі, який волочить за собою кульгава наука минулих віків. Але нагромаджувати факти на факти; прирікати своє перо на вічний опис симптомів, пестити клінічну подробицю, не виводячи з неї жодного наслідку, спостерігати без систематизації — це не могло бути метою Бруссе. Якщо він відчуває потребу почати заново, за власний кошт, перевірку патологічних даних, він так само пройнятий усвідомленням корисності доктрини, що являє собою результат, зведений до принципу. Він знає про небезпеки необачного висновку, який не спирається на знання всіх хворобливих форм. Догматичний фанатизм, що всіх фактів міряє однією міркою й силоміць утискає їх у рамки своїх концепцій, пасує йому не більше, ніж мінливий скептицизм умів, які дозволяють приголомшити себе множинними суперечностями погано помічених фактів. Спостерігати з точністю, вправно зіставляти, робити вірні висновки — ось, на його думку, засоби досягнення теорії, яка не покине лікаря біля ліжка хворих і яку всі поважатимуть, бо всі зуміють збагатити й удосконалити її. Цю необхідність підпорядкування теорії ретельному дослідженню фактів він ніколи не забував і ніколи не порушував; він проголошує її майже на кожній сторінці безсмертної книги «Хронічні флегмазії». Тридцять років по тому, на одній зі своїх лекцій із загальної патології у Факультеті, він знову вигукує тією простою й захопливою мовою, секретом якої він володів:

«У медицині є лише дві добрі речі: констатувати факти й правильно міркувати про них». 

Чим глибше проникаєш у праці Бруссе, тим виразніше помічаєш сполучну нитку, що їх єднає. У низці виявів, з яких складаються ці великі життя, проступає відбиток величного єднання. Нарис про гектичну гарячку є попередником історії хронічних флегмазій, так само як ця остання праця, своєю чергою, обіцяє навіть читачеві, наділеному посередньою проникливістю, швидке народження цілої доктрини — настільки певно, що в медицині добротні праці не створюються експромтом, а те, що називають натхненням генія, найчастіше є лише живою й сміливою формулою концепції, довго виношуваної розумом. Дослідження, необхідні для написання дисертації, спрямували увагу Бруссе на всі органічні зміни, що розвиваються в певний період їхньої тривалості; причинно-наслідковий зв’язок, який поєднує ці два ряди явищ — ураження тканин з ураженнями функцій, — тоді ще не поставав перед ним виразно; схиляючись, утім, у бік панівних думок, він думає лише про те, щоб поповнити нозографію ще однією одиницею. Але дозвольте йому зайнятися госпітальною практикою, уявіть його зору ту юрбу хворих, яких він змальовує нам блідими, виснаженими, такими, що з кожним днем втрачають свої сили й повільно наближаються до могили («Історія хронічних флегмазій», вступ), із більшою чи меншою виразністю гектичної гарячки, і невдовзі він атакує вивчення хронічних хвороб із нового боку. Штучні картини симптомів, описи хвороб цілком, на манір епідеміологів — уся ця надумана література онтології розплавиться в горнилі його аналізу; послухайте ці рядки, де він змальовує початок свого досвіду: «Прибувши до військових госпіталів, що я там бачу? Безліч переміжних гарячок, які лікують вельми методично й ігнорують усі постійні та дифузні тонізувальні засоби; дивовижну кількість шлунків, що повстають проти суверенного жарознижувального; загальну думку серед хворих, ніби перуанська кора погіршує травну функцію й залишає сліди, які навряд чи можуть стертися протягом багатьох років. Я розпитую кількох колег, посивілих у військовій медицині, викладаю свої сумніви: звідусіль мені відповідають авторитетами, клянуться словами вчителя (jurant in verba magistri), заперечують мені освяченим звичаєм. Однак деякі лікарі, менш сміливі, наважуються сумніватися; я теж сумнівався; тому я усунувся до палат гарячкових хворих, я спустився в тишу анатомічних театрів, я терпляче шукав істину («Хронічні флегмазії», т. II, с. 597, 3-тє вид.)». Геній Біша слідує за ним у це своєрідне усамітнення, яке він влаштовує серед хворих для розмислу над клінічними фактами. Сповнений прекрасних міркувань, розвинених у загальній анатомії, він присвячує себе вивченню кожного органа й кожної тканини окремо, дослідженню взаємних впливів тканин, оцінці дії кожного гігієнічного модифікатора, і саме так створюється історія хронічних флегмазій; саме так він доходить до доведення тієї істини, про яку не здогадувався у своїй дисертації, а саме, що переважна більшість нещасних, яких зустрічають у лікарнях, виснажених хронічною хворобою, є просто-напросто жертвами запалення, не вилікуваного в його гострій фазі; саме так він пов’язує з малопомітними або не визнаними нюансами гастриту ту масу недуг, які до нього пояснювалися засміченням або астенією шлунка; саме в «Історії хронічних флегмазій» він установлює для гастриту, який до нього вивчали лише в його максимальній інтенсивності, низку ступенів, обмежених, з одного боку, самою запальною стадією, з другого — суто нервовою чутливістю та справжньою слабкістю шлунка. Ознаки й перебіг хронічних плевритів тут подано в новому світлі; переміжні гарячки, які він спостерігав у таких різних кліматах, дають йому практичні міркування величезної користі; він уже наполягає на їхньому частому ускладненні флогозами слизової оболонки шлунково-кишкового тракту, перш ніж зарахувати їх до розряду періодичних подразнень. Ось два уривки, цитування яких, на наше здивування, ми ніде не зустріли, бо один із них містить приховане заперечення сутності гарячки, а другий — стислий виклад доктрини подразнення. Обидва вони доводять, що вже 1808 року фізіологічна реформа визрівала в думках автора. «Щоразу, — каже він (т. II, с. 593), — коли безперервні гарячки залишали по собі місцеві ураження грудей або нижньої частини живота, які не були успішно вилікувані, я знаходив у грудях і нижній частині живота сліди запалень, нічим не відмінних від тих, які залишають по собі ті самі ураження, що виникли первинно й з причин, не залежних від якоїсь іншої хвороби». В іншому місці (т. III, с. 876): «Саме тут ми були змушені, аби зафіксувати надто швидкоплинні нюанси гектичної гарячки, міркувати про симпатії, асоціації дії та відносити всі хворобливі явища, всі розлади, які вона спричиняє, всі впливи зовнішніх тіл до зміни однієї-єдиної й фундаментальної властивості як у патології, так і у фізіології — чутливості». Замініть цей термін терміном «скоротливість», збудження якої становить хворобливе подразнення, і ви отримаєте ключ до фізіологічної доктрини. Щоб оцінити всю заслугу цієї праці, необхідно звернутися до епохи, в яку вона з’явилася; не тому, що вона перестала бути вираженням накопичених знань, але більшість висловлених у ній ідей стали загальновизнаними істинами; їхній вплив поширився на елементарні поняття навчання й відбився навіть на формах медичної мови; увійшовши в нашу інтелектуальну звичку, їхнє походження лишається для нас непоміченим, і здається, що в науці, як і в промисловості, автор відкриття втрачає його внаслідок самої його популяризації. Який практикуючий лікар сьогодні не бере до уваги під час лікування переміжних гарячок стан органів травлення? Автор «Хронічних флегмазій» уважав би себе щасливим (т. II, с. 595), якби міг тоді переконати лікарів у необхідності щадити слизову оболонку шлунка й обережно застосовувати до неї подразнювальні засоби, яким удається перервати послідовність періодичних нападів. Розкривши походження більшості застарілих недуг, він надав енергійнішого імпульсу, щасливої сміливості терапії гострих запалень і тим самим зменшив число хронічних. Інша заслуга цієї книги полягала в тому, що вона продовжила справу Морганьї та зміцнила прагнення умів до патологоанатомічних досліджень. Саме за планом «Хронічних флегмазій» були укладені збірники клінічних спостережень, що з’явилися відтоді й мають привілей зачитуватися до дірок у руках нових поколінь студентів, хоча на деяких сторінках книги Бруссе більше глибини й практичного сенсу, ніж у цілих томах цих безбарвних збірників. 

Завдяки обмеженому дозвіллю під час відпустки Бруссе зміг особисто в Парижі простежити за публікацією цієї праці, яка була удостоєна десятирічної премії Інституту й отримала похвалу від Пінеля. Невдовзі обов’язки головного лікаря у другому армійському корпусі покликали його до Іспанії; це було наприкінці 1808 року. Як філософ-мандрівник, він перетнув Францію, прямуючи до місця призначення; протягом шести років він об’їздив Іспанію вздовж і впоперек, ідучи за армією, чиї тяготи й нестатки він розділяв. Стоїчна твердість його характеру та сила його організму дали йому змогу протистояти численним випробуванням цієї згубної кампанії. Ці вимушені мандри більшою частиною Європи, утім, не здавалися йому безплідною марнотою; він умів використовувати ці далекі походи й змушував випадковості військового життя служити своїй меті. Різноманіття кліматів і атмосферних умов, зовнішні типи чужоземних народів, колективні зміни режиму та звичок змінювали одне одного перед його очима, немов сторінки живої книги; його пам’ять вела їм облік і зберігала для майбутнього невичерпний запас порівняльних спостережень над фізичним і моральним станом великих індивідуальностей, що населяють Європу. Не кажучи вже про лист про внутрішню санітарну службу армійських корпусів, його перебування в Іспанії було позначене публікацією мемуару про «Капілярний кровообіг», спрямованого на краще пізнання функцій селезінки, печінки та лімфатичних залоз; ця праця, доповнена тією, що він опублікував пізніше, про особливості кровообігу до і після народження, підкреслює величезну й майже незалежну роль капілярної системи в організмі — роль, яку він зробив зрозумілішою і яка дає необхідну основу для теорії запалення. У 1814 році Бруссе повернувся до Парижа, пройшовши через керівництво медичною службою військового шпиталю в По. Відтоді справа реформи, визріла завдяки безперервним спостереженням упродовж кількох років, починає розгортатися; призначений другим професором у Валь-де-Грас, який щойно було відновлено як навчальний шпиталь, він передував дорученому йому в цій школі викладанню приватними курсами. Скромна зала на вулиці Фуен послужила ареною для його перших ораторських виступів; саме там він уперше виклав основи доктрини, якій судилося обійти весь світ. Але перш ніж творити, треба було руйнувати; треба було довести марність принципів, що панували серед практикуючих лікарів і псували офіційне навчання; треба було зруйнувати схоластичні підмостки, на які зійшли люди, що мали право виголошувати оракули медичній молоді. Бруссе взяв на себе цей подвійний обов’язок з енергією важко здобутого переконання, з запалом могутньої натури, з манерами незалежності, яка заздалегідь принесла в жертву результати — звичайну межу наукових амбіцій. Його безжальна логіка пробивала пролом у старій будівлі; марно ті, хто в ній закріпився, метали в нього притуплені стріли своєї зневаги (imbelle sine ictu), час уживання цієї пихатої зброї проти такого супротивника минув; він, утім, і сам володів сарказмом та іронією з силою, яку виправдовували правота його справи й недобросовісність його ворогів; його слово швидко сколихнуло юрбу учнів; їхній ентузіазм відповів на ентузіазм учителя. Новизна в усі часи приваблює молоді уми; новизна, позначена печаттю істини, скріплена незаперечною користю й проголошена геніальною людиною, мала захопити багатьох. Саме з цієї згуртованої фаланги прозелітів, якою реформаторська школа володіла від перших же днів, почався наплив слухачів на публічні курси, на конференції, до клінік, де його догми коментувалися, обговорювалися, застосовувалися до хворих; звідси й це раптове й тривале затемнення медичного факультету Парижа, члени якого, за винятком Шосьє, Маржолена і Рішерана, повернулися спиною до наукового руху, центром якого стала ця лікарня; тож можна було з правдою сказати, що Факультет тоді перебував у Валь-де-Грас.

Книга «Examen» (1816) поклала край цій кризі, і фізіологічна медицина, ледве народившись, поєднала лаври полеміки з тріумфами викладання. Чи треба, панове, нагадувати вам про те враження, яке справила ця книга, наполовину догма, наполовину памфлет, але в манері Паскаля? Її читали всюди, де медицина має свого представника; вона рознесла ім’я свого автора так само далеко, як слава зброї розносить імена завойовників. Праця безіменного письменника послужила текстом для цієї публікації, що підсумовує всі якості Бруссе: глибоку спостережливість, живий і чіткий аналіз, сувору дискусію, оригінальність стилю й думки. Згодом він розширив її межі, і в другому виданні вже не лише проти панівної онтології спрямовує свої атаки; він викликає на суд своєї критики всі теорії минулого, секти, школи, поховані в історії; він допитується їхніх принципів, обговорює їхнє значення, зіштовхує їх між собою, класифікує за спорідненістю, аж поки, дійшовши до сучасної доби, не виводить із недавніх праць із фізіології елементи доктрини, яка, будучи однаково далекою як від емпіризму, так і від культу хворобливих сутностей, веде практика крізь лабіринт симптомів до оцінки уражень, пов’язаних із різними системами організму. Новаторське служіння Бруссе поділяється на три періоди: у першому він розробляє, під егідою клінічного досвіду, фундаментальні ідеї своєї системи; у другому він блискуче виносить їх на світло; його концепція, запліднена часом, тоді розширюється, він переробляє її у світлі нових фактів; він розмірковує над нею в міру того, як усі успіхи медицини здійснюються в самих її надрах або на її межах, водночас захищаючи її, мов атлет, озброєний з голови до ніг проти глухої чи явної ворожості своїх хулителів. Три послідовні видання «Examen», положення з коментарями, «Трактат про прикладну фізіологію до патології» становлять у сукупності працю викладу; різні полемічні брошури й особливо «Аннали фізіологічної медицини» репрезентують войовничий період його школи, хоча, по правді кажучи, він не переставав боротися аж до самої смерті. Не найменшим зусиллям цієї могутньої натури було створення цього журналу, успіх якого був величезний і чиє перо живило полеміку протягом тринадцяти років або керувало нею; його плідність дивує тим більше, що він не припиняв у цей проміжок ані своїх курсів, ані своїх клінік. Підтримуваний своїми учнями, серед яких на першому плані сягав вершин його син, дружбу якого ми сьогодні захищаємо, він ніс тягар цього підприємства до 1834 року. Тоді він уже переступив, два роки тому, поріг цього Факультету, де він один урівноважував сили змовників, які потай вітали себе з тим, що «прийняли славу свого переможця». Періодична трибуна, яку він собі спорудив в «Анналах», стала непотрібною поруч із тією університетською трибуною, яку оточує широка слава; він зійшов на неї в супроводі двадцятип’ятирічної безперервної слави; він зійшов на неї твердим і переконаним, як у дні систематичної інавгурації, з високо піднятою головою, натхненним поглядом, кидаючи в аудиторію підкреслені склади своєї різкої мови. Уроки загальної патології є, у хронологічному порядку й у порядку її розвитку, вінцем, що увінчує будівлю фізіологічної доктрини; жоден інший твір не був оздоблений його пером із вищою філософією. Перший «Examen», який, так би мовити, впритул уразив нозологію Пінеля, цінний передусім своєю логічною інтенсивністю; у другому «Examen» він глибоко дослідив історичні корені медицини; але саме у своїх лекціях, прочитаних на Факультеті, він сяє з дивовижною повнотою практичної проникливості; саме там читачеві дано побачити всю глибину цього генія, який проникає в саму сутність фактів, у всі історичні поняття науки й любить востаннє вправляти на цій безформній масі силу свого індуктивного методу; саме до цієї праці слід відсилати тих, хто звинувачував його в перебільшенні. Уже перечитуючи положення, поміщені на початку «Examen», ми були вражені мудрістю й поміркованістю його терапії, такої недооціненої, так спотвореної в суспільній думці. Поруч із положеннями, що містять зародок або стислий виклад відкриттів, якими прикрашені інші імена, трапляються такі, де автор спростовує, ніби в силу передчуття, перебільшення, в яких його звинувачувала облудна полеміка; іноді він указує, ще 1821 року, на збіг внутрішнього кардиту з ревматичним артритом, іноді застерігає (положення CCXC, CCXCI і passim) проти зловживання послаблювальними засобами, застосовуваними до шлунка при давніх запаленнях цього органа, або приписує точну міру стимуляції в інтересах усієї системи організму, центром якої є функціональне подразнення. Але саме переглядаючи томи його «Загальної патології», помічаєш, що систематична гіпербола трапляється лише в устах його противників або в устах деяких учнів, більш схильних до новаторства, ніж сам учитель. Так, він визнає важливість і реальність змін рідин і допускає їх як елементи патогенезу, водночас остерігаючись воскресити гуморальні химери; специфічність великої кількості запалень вислизає від нього так мало, що він виділяє їх у групу флегмазій, які називає шкідливими. Яку ліберальну оцінку дає він сам своїй власній доктрині в дискурсі, що відкриває третій том! Подразнення в його очах — лише метод, критерій для класифікації патологічних фактів; він далекий від претензії пояснити все через подразнення; це спосіб самопізнання, каже він, а не першопричина, здатна пояснити все.

Межі цієї лекції не дають нам змоги докладно розібрати тут догми фізіологічної системи, так само як і ті зміни, які майже загальне її прийняття спричинило в медичній практиці обох світів. Медицина, хірургія, гігієна, терапія щасливо змінилися під її впливом; ніколи медицина оперованих не була краще зрозуміла, краще спрямована, ніж від часу її проголошення. Дюпюїтрен, Лаллеман, Ліфранк, Бежен поспішили скористатися цим мистецтвом; головний хірург Валь-де-Грас сам знайшов йому вдале застосування як біля ліжка хворих, так і в спеціальній праці про поранення голови. Не забудьмо й пана Трейля, який випередив усіх інших у хірургічному застосуванні фізіологічної медицини; адже ті досліди, які він розпочав, належать ще до першої іспанської кампанії. Нам слід було б також віддати належне щодо претензій, висунутих до ідей Бруссе, — претензій, що їх висувають не стільки на користь когось із його попередників, скільки з метою очорнення. З усіх сил намагалися відкопати в деяких авторів минулого століття двозначні вказівки на зведення есенціальних лихоманок до місцевих флегмазій, так само як оспорювали у Гарвея відкриття кровообігу. Зверталися почергово до Рьодерера і Ваглера, до Саркона, до Разорі, та хіба мало ще до кого! — до вчених усіх країн; і все це лише для того, щоб не вшанувати співвітчизника за відкриття, яке, хоч і підозрювалося, смутно передчувалося, виявилося з переможною очевидністю лише під пером Бруссе. З більшим підставами вказували на деякі ідеї, викладені в праці, що вийшла на початку цього століття (1804) під назвою «Медицина, освітлена розтином тіл» (Médecine éclairée par l’autopsie des corps), як на такі, що містять принципи локалізаторської доктрини лихоманок. Ми далекі від того, щоб недооцінювати важливість досліджень, розпочатих паном Простом, які забезпечують цьому терплячому спостерігачеві місце в історії нашої науки; але скільки помилок і дивних інтерпретацій згруповано навколо кількох твердо встановлених фактів! Концепція, яку Бруссе розвинув так широко, лише намічається в умі пана Проста, і, скажімо без страху бути спростованими, якби в есенціалізму не було іншого противника, крім цього автора, то есенціалізм і досі стояв би на ногах; якби фізіологічна доктрина мала постати з досліджень пана Проста, її б не існувало. Бруссе звинувачували в тому, що він відтворив в інвертованому вигляді «Дихотомію» Брауна і відрізняється від шотландського реформатора лише патогенетичною перевагою подразнення над астенією; але між утопією Брауна і доктриною Валь-де-Грас лежить уся та прірва, що розділяє абстракцію, підсилену абстракцією, від фактів, піднесених до принципу. Браун констатує збудження як верховну умову життя; ту саму істину проголошує і Бруссе: ось їхня спільна вихідна точка; але тоді як останній, озброївшись цим законом, заглиблюється у вивчення органічних фактів, перший оволодіває збудженням, розглядуваним саме по собі, накидає на патологію сітку концепції, що передує вивченню фактів, ділить її на довільні частини і, через дивне забуття експериментальних даних, відсуває гіперстенічні стани на задній план своєї доктрини. Проголошуючи a priori первинну або вторинну астенію майже універсальною причиною хвороб, він установлює, поширює й перебільшує ту терапію, яку не надто суворо судили, називаючи «підпалювальною»; він подовжує панування хворобливих сутностей (entités morbides) і затримує прихід простої та раціональної терапії. У Брауна немає місця для інтерпретації симптомів через ураження органів, немає зближення між розвитком і прогресуванням цих двох порядків явищ — єдиної основи позитивної медицини. Що вражає насамперед у заповідях школи Валь-де-Грас, так це їхня практична цінність. Розмірковуючи над ними, розумієш, що вони є вираженням глибокого, багаторазового досвіду, який сам себе перевіряв. Коли Бруссе догматизує, його теорія не спускається з хмар розуму до зовнішніх фактів, щоб мимоволі чи не мимоволі звести їх до штучної єдності; ні, вона випливає, дедукція за дедукцією, з результатів, установлених біля ліжка хворих або виявлених скальпелем; вона ніколи не втрачає, навіть у своїх найабстрактніших формулах, позитивного й чіткого характеру спостереження; вона обертається серед патологічних реальностей, обмацує їх, упорядковує, стискає, щоб витягти з них сенс: праця його узагальнення починається і завершується під егідою щоденної практики й немовби в присутності самих фактів. Чого тільки не наговорили про запозичення ним праць Біша, наче він сам не проголошував цього постійно, наче він пишався тим, що йде наперекір самому закону прогресу, тому закону безперервності, яким регулюються зусилля людського розуму в усіх сферах його діяльності. Безперечно, праці Біша відкривали новий шлях патологоанатомам; але поставте на слід автора «Загальної анатомії» одного з тих умів, які двадцять років виступали проти Бруссе, і скажіть, чи дійшов би він туди, куди дійшов цей майстер. Сьогодні в нашій науці існує принцип, яким вона завдячує лише Бруссе; про те, чого коштувало б це єдине відкриття, ізольоване від інших його праць, для слави його імені, Кюв’є сказав на публічному засіданні Інституту: «Я не обговорюю цінність його доктрини про есенціальність лихоманок, я її не схвалюю і не засуджую; але я кажу, що якщо він має рацію, а це ймовірно, то це одне з тих відкриттів, які трапляються лише раз на два чи три століття». Правда, ці слова не визначили вибору Академії наук; але академічне голосування має свої помилки, і неупереджена громадська думка поспішила скасувати результати виборів, які на певний час позбавили Інститут слави, на яку він зумів претендувати згодом. Такий цикл, пройдений Бруссе: будучи онтологом на початку, повернений до спостереження практикою, він накреслює в «Хронічних флегмазіях» перші обриси доктрини, виведеної з фактів; повний її виклад у «Дослідженні» (Examen); захист упродовж п’ятнадцяти років і розвиток закладених у ній ідей пером і словом; остання розробка в курсі загальної патології, який слугує йому зв’язком із майбутнім і робить його здатним, якщо можна так висловитися, прийняти у свої межі всі нові ідеї, всі відкриття, ще приховані в майбутньому. 

Зруйнувавши медичну онтологію, Бруссе спрямував свої зусилля проти онтології філософської. Одного разу він зауважив, що клас явищ, якими лікарі займалися лише у виняткових випадках, потребує того самого дослідження, яке він провів над хворобливими сутностями. Що таке, зрештою, здібності душі, якими їх бачить психолог, якщо не супровід певної умовної сутності, вищого рангу, ніж сутності нозографа? Тут для Бруссе відкривається нова серія досліджень та індукцій, які зрештою зводяться до застосування законів подразнення до моральних та інтелектуальних явищ. Це все та сама фізіологія, яку він застосовує до душі, розуму, інтелекту, схильностей і пристрастей. Кабаніс уже пов’язував вияви морального начала з дією організованої й живої матерії та розглядав чутливість як суто фізіологічний феномен; але він бачив, як і Кондильяк, що інстинктивні, афективні та інтелектуальні феномени — це лише трансформоване відчуття; він наголосив на дії гігієнічних модифікаторів і умов індивідуальної структури на психіку; але, ставлячи пристрасті в залежність від головного мозку, він не віддав належного цьому органові сповна і перебільшив вплив внутрішніх органів. Отже, помилково змішують результати френологічної теорії, найтвердішим прихильником якої після Галля і Шпурцгейма був Бруссе, з результатами сенсуалістської школи XVIII століття. Остання розглядає поняття як образи, що їх постачають чуття і переробляє мозок; пристрасті — як видозміни задоволення і болю. Фізіологічне вчення про мозок обмежується вказівкою на сталі зв’язки між основними рядами інстинктивних, афективних, інтелектуальних феноменів і різними ділянками мозкового апарату. Значення локалізацій перебуває у співвідношенні не лише з обсягом різних нервових відділів, а й з набутою ними активністю. Класифікацію здібностей, нахилів, інстинктів можна встановити лише на основі багаторазових спостережень; Бруссе остерігається видавати за остаточну ту, яку він прийняв. Саме в «Трактаті про подразнення і безумство» (Traité de l’irritation et de la folie) слід простежити в його градаціях висхідне пояснення всіх феноменів, причиною, місцем і знаряддям яких є головний мозок, починаючи від простого подразнення, сприйнятого через посередництво нервових стовбурів, аж до абстрагування людини самою собою, або того, що автор називає інтелектуальною іннервацією. Його вихідна точка для вивчення цього порядку фактів тут та сама, що й у патології. Вчення про подразнення дивовижно сприяє їхньому проясненню, якого він домагається з гнучкістю логіки та твердістю судження, вельми рідкісними серед професійних філософів. Він підриває в самій основі еклектичний спіритуалізм, демонструючи нікчемність фактів свідомості інтуїтивного методу. Наша задача тут не в тому, щоб відтворити всі елементи його аргументації; обмежимося нагадуванням про той рід потрясіння, яке викликала у філософському світі поява книги «Про подразнення і безумство». Спіритуалізм стривожився, його прислужники зімкнули ряди, щоб витримати удар; не забута блискуча полеміка, що розгорнулася між Le Globe та Annales de la médecine physiologique, а також шляхетна мужність, яку в ній виявив Бруссе, попри свою роль агресора. Ефект цієї пам’ятної публікації був рівний лише тому, який справив курс френології, розпочатий у цих стінах, відновлений із новими витратами на факультеті й завершений, нарешті, в амфітеатрі, знятому за підпискою. Ці дві філософські спроби постали в новому світлі для письменника й оратора та стали певною мірою суспільними подіями. Бруссе — філософ організму, пантеїст фізіології: творіння Бога в людині поглинає його. Але ті, хто обманюються, лестячи собі тим, що черпають у його вченні виправдання своїм пристрастям, помиляються: догма спонтанності виходить неушкодженою з його ідей; вони не містять у собі зародку соціального матеріалізму; вони радше узгоджуються із законами людської моралі та обов’язком перед суспільством, або, точніше, вони виводять усе це із самої організації й прив’язують до плану Творця, а не до випадковостей традиції чи міфів святилища. Якою б не була думка про праці Бруссе у френології, це був благотворний рух ідей, що повертав до розгляду органічних фактів, сприяв поступові анатомії та фізіології мозку, давав противагу ексцентричним нахилам молоді й подвійному впливові еклектичної та теократичної шкіл, які домінували в період Реставрації; ще однією перевагою було те, що він знову спрямував уми молодих лікарів на інтелектуальні та моральні феномени, пожвавив серед них філософські заняття, які не могли б залишатися їм чужими. Постійно поглинутий роздумами про явища всіх порядків, що походять від організму, Бруссе тримався осторонь інтересів, за які борються на суспільній арені; він ніколи не домагався ні почестей, ні звань: тому звання й почесті довго оминали його. Проникнутий величчю своєї місії, він ніколи не прагнув жодного іншого успіху, крім успіху своїх доктрин, жодної іншої мети, крім торжества корисних істин, які вони в собі містили; якби він мав те честолюбство, яке приписували йому його вороги, він би остерігався зачіпати, як робив це, думки, що панували тоді в академічних верхах і були розподільниками всіх милостей. Відзнаки, які прийшли до нього в останні роки його кар’єри, тьмяніли в сяйві його слави, і було б дріб’язково в цьому неповному нарисі такого великого життя перелічувати тут ступені чи знаки пошани, які йому були даровані. Спонтанна, але запізніла винагорода, університетська мантія та пальми Інституту були запропоновані йому, коли його ім’я стало однією з наших національних гордощів.

З якого б боку не розглядати засновника фізіологічної доктрини, в ньому проступає відбиток вишуканої й сильної натури; якщо він і був наділений прекрасними здібностями, то так само вмів спрямовувати їхнє застосування завдяки наполегливому втручанню розумної волі: він підпорядкував усю свою організацію цій високій дисципліні, що врівноважувала в ньому владу звичок і пристрастей. Він поєднував у собі якості й таланти, сукупність яких становить людину еліти. Клініцист, проникливий і глибокий біля ліжка хворого, він перевершував інших і в догматичному узагальненні, і в докладному викладі фактів. Професор, він мав оригінальні манери імпровізації, спалахи переконаності й раптові припливи ідей; його голос через особливі інтонації передавав роздратовані враження його розуму; думка пролітала, мов сліпучий відблиск, у його погляді перед тим, як вирватися в слові; його голова різким рухом похитувалася на плечах, ніби щоб краще спрямувати удар: він був красномовний усім своїм єством. Авжеж, образ Мірабо, що громив одного зі своїх опонентів, ніколи не сяяв грізнішою величчю, ніж образ Бруссе, коли він бичував своїми натхненними спалахами гніву недобросовісність опозиції, позбавленої вартості й переконань. Плодовитий і пристрасний письменник, він збагатив медичну літературу працями, які житимуть і тоді, коли забуття поглине всі твори наших так званих класиків сучасності. Тканина його стилю водночас гнучка й щільна; скупа на прикраси, вона часом підноситься до найшляхетніших форм мови; ідея чітко вирізняється з побудови його фрази; його манера нагадує ясну простоту й точність енциклопедистів минулого століття: його стиль має, подібно до його зовнішності, щось скульптурне й подібний до суворого лику античної медалі. Ніхто інший, як цей автор, не вмів писати краще водночас і для вчених, і для людей світу: це таємниця, яку в наш час він поділив лише з одним видатним фізиком. Він багато писав, бо багато думав; його розум постійно пильнував. Можна сказати, що його життя — це прославлення сили мозку, і ніхто не міг виявити її ширше; ніхто не був гідніший оспівати людську організацію й проголосити її права.

Залишивши осторонь медицину й системи, подібні уми становлять багатство людства. Ніщо не доводить цінності Бруссе краще, ніж порожнеча, залишена його смертю: наступник Пінеля й Біша все ще чекає на свого власного. Але поборники, що воювали проти нього, не наважуються навіть оспорювати обладунки полеглого Ахілла, і ніколи їхня неспроможність не була такою очевидною, як відтоді, коли його не стало під їхніми стрілами. На полі сучасної науки лишилися тільки працівники, що трудяться в усіх напрямах: один підраховує симптоми й ураження, інший віддає патологію на поталу кільком реактивам і поезії мікроскопа; цей пускає свої уроки за вітром скептицизму, той надуває міхур своїх дрібних відкриттів і золотить його в променях свого самолюбства. Але де ж думка, що ширяє над усією цією дріб’язковою працею? Де ж чути голос, який панує над усіма цими індивідуальними дисонансами? Де той геніальний чоловік, якого Провидіння зобов’язане дарувати кожній науковій добі як наставника й представника?.. Панове студенти, ви нещодавно проводжали його до поля вічного спочинку, і ваші побожні руки, що вели колісницю з його останками, продовжили для нього, аж до самих надр смерті, тріумф його славетного життя.