Автор тексту: Сеферіно Гонсалес-і-Діас Туньйон (1831-1894)
Розділи про матеріалізм із книжки «Історія філософії» (1878), але цитовано за другим виданням 1886 року.
Публікується як приклад критичної оцінки матеріалізму в Іспанії та демонстрації рівня уявлень про цю тематику.
Про історію матеріалізму в самій Іспанії — див. цю статтю.
Оригінал іспанською
Ми вже не раз зазначали, що сучасний матеріалізм тісно пов’язаний із позитивізмом, про який ішлося в двох попередніх абзацах. Саме з цієї причини ми промовчали про матеріалістичний рух у Німеччині, попри те, що його найвизначніші прибічники матеріалізму саме звідти, і попри численність матеріалістів в інших країнах. Річ у тім, що з усіх кінців горизонту нині підноситься, зростає, розвивається й утверджується матеріалістичний рух, який загрожує охопити суспільство цілком, у всіх його частинах і елементах. Університети й академії, книжки й газети, школи й парламенти, науки й мистецтва — все виявляється підточеним, насиченим і роз’їденим матеріалістичними ідеями, що проникають у всі сфери життя, просочуються, впроваджуються й у мовчазній ході ведуть завоювання світу шляхом поступового й прихованого підпорядкування всіх верств суспільства. І справді, на перший погляд важко зрозуміти, в чому полягає справжня причина цієї нищівної сили матеріалізму наших днів. Адже, зрештою, якщо відволіктися від його зв’язків із дарвінізмом і від наукового апарату, який надає останній, сучасний матеріалізм нічим не відрізняється від вульгарного матеріалізму Ламетрі, Кабаніса й Бруссе. Коли нинішні матеріалісти стверджують, що людська душа — це лише продукт або аспект організації матерії, а мислення — виділення мозку, то ось вам Бруссе, який у своїй книжці «Про подразнення і божевілля» навчав тієї самої доктрини; ось і Кабаніс, який прямо заявляв, що «душі не існує, а розум — це лише ефект мозку», додаючи при цьому, що останній органічно виділяє мислення.
Причин, що сприяли й сприяють дотепер разючому й загальному поширенню матеріалістичного руху, досить багато, і вони вельми складні; але дві з них є найпотужнішими й найдієвішими. Перша й головна — це принцип релігійної секуляризації, прийнятий і здійснений королями та урядами, спершу у формі регалізму, а потім — у формі лібералізму. Від самого того моменту, як суспільство перестає сприймати живий, безперервний, божественний і дієвий вплив Церкви Божої; щойно воно відкидає суспільне царювання Ісуса Христа й виходить із потоку, по суті духовного й божественного, що випливає з католицької Церкви, — від цього моменту воно, захоплене природним елементом, неминуче скочується, і скочується аж до самого дна матеріалізму. Друга головна причина поглинального й стрімкого руху сучасного матеріалізму — це тісний союз, що склався між ним і політичним радикалізмом: адже гарячковий запал пропаганди, властивий політичним партіям — особливо найрадикальнішим, — відбивається, передається й відчувається в ідеях, яких дотримується більшість їхніх прихильників, у згоді з їхніми прагненнями та способом життя, що, своєю чергою, готують ґрунт і полегшують перемогу революційних партій. Звідси — та солідарність, яку зазвичай спостерігаємо між політичним радикалізмом і релігійним, антихристиянським радикалізмом, між революційною ідеєю та ідеєю атеїстично-матеріалістичною, — принаймні в практичному порядку, якщо не завжди в теоретичному.
Хоча ці причини й є головними та важливими, вони аж ніяк не єдині, що впливають на походження й розвиток сучасного матеріалізму. Уже було зазначено в попередніх розділах, що перебільшення ідеалістичного пантеїзму, умоглядні конструкції Фіхте, Шеллінга і Гегеля мали б унаслідок природної й спонтанної реакції кинути уми в матеріалістичний позитивізм. Шопенгауер, стверджуючи, що мислення — це органічна функція, залежна від мозку так само, як травлення — від шлунка, і водночас заперечуючи свободу та особисте безсмертя, готував шлях ідеям та уявленням матеріалізму. Не чужі зростанню й розвиткові цієї системи й відносна легкість у здобутті задоволень, і сенсуалізм, і «пом’якшення» вдач як у суспільному, так і в приватному житті, і досягнення, й відкриття в галузі фізичних і природничих наук, які слугують приводом для висновків і застосувань, у яких радше діє антирелігійна упередженість, аніж правила логіки; сюди ж належить і відносна безплідність еклектичного та раціоналістичного спіритуалізму, що намагається встановити неможливу рівновагу або примирення між матеріалізмом і християнським спіритуалізмом; і, нарешті, дарвіністський рух — потужний союзник матеріалізму, який перебуває з ним у тісній спорідненості, якщо не в справжній і повній тотожності. Зайве, мабуть, нагадувати, що тут ідеться про причини непрямі, зовнішні й випадкові, які зумовлюють матеріалістичний рух; тоді як його пряма, головна і, так би мовити, генетична причина полягає в позитивізмі, тобто в позитивній філософії Конта, що слугує логічним попередником і природною передумовою філософсько-матеріалістичної концепції.
Філософія матеріалізму, якщо, звісно, цього найменування заслуговує доктрина, сповідувана його прихильниками, зводиться до такого положення: усе існуюче є матерія або рух матерії. Відповідно до цього засадничого тезису й у формі його розвитку та застосувань матеріалізм стверджує:
- Матерія безмежна за своєю величиною і вічна за тривалістю. Рух також вічний — як у минулому, так і в майбутньому. І матерія, і рух, що є її істотною властивістю, існують самі по собі й за абсолютною необхідністю; отже, вони не підлягають знищенню й є абсолютно незнищенними.
- Рух відбувається відповідно до універсальних і необхідних законів, що іманентні самій матерії, як і сила. Послідовні перетворення та еволюції, які відбуваються в матерії завдяки силі, становлять всесвіт з усіма класами й різновидами істот і субстанцій, що утворюють космос. Безмежна різноманітність істот і сил, які виникають і зникають у природі, — це лише різні комбінації атомів і перетворення матерії та сили. Рух, що у світі зір і неорганічних тіл виявляється як притягання або сила зчеплення, — це те саме, що й те, що в людині виявляється як інтелект і воля. Думка, отже, — це властивість мозкової маси, виділення мозку, і відношення між цим виділенням і самою думкою таке саме, як між жовчю і печінкою.
- Душа, як у тварин, так і в людини, — не що інше, як сила, споконвічно притаманна й істотна матерії, яка завдяки організованості, завдяки особливому поєднанню певних атомів виявляється як життя, як відчуття і як мислення. Звідси випливає, що при руйнуванні або розпаді цієї певної комбінації душа перестає існувати, тобто зникають життєві функції, оскільки життєва активність знову занурюється в глиб природи, щоб трансформуватися, породжуючи нові істоти й нові вияви сили.
- Отже, те, що називають духовністю і безсмертям людської душі, є лише химера уяви. Між людиною і тваринами немає жодної істотної різниці — існує лише випадкова відмінність, що полягає в досконалішій організації людини. Говорити про загробне життя, про нагороди й покарання після смерті — означає жалюгідно ошукувати, бо у всесвіті немає нічого безсмертного, крім матерії та руху.
- Те, що називають вільною волею, є найчистішою ілюзією, оскільки дії волі, як і всі інші дії людини, тварин і всіх істот, підпорядковані необхідним і незмінним законам природи. Внутрішні й зовнішні умови — ось що неминуче визначає вчинки, які в буденному мовленні вважаються вільними, але які насправді є такими ж фатальними й необхідними, як дії рослин і тварин. А оскільки свобода є необхідною умовою моральності, звідси випливає, що чеснота й порок — лише слова без змісту та порожні упередження індивіда й суспільства.
У підсумку: людина — це лише організм, а те, що називають її розумом, — не більш як результат органічних феноменів, що відбуваються в ній: відчуття, пам’ять, абстракція, судження, міркування, воля — усе це органічні явища, що випливають із властивості, спільної для всіх живих тіл, а саме — чутливості, яку ототожнюють зі свідомістю. Ця чутливість, з якої постають усі інші органічні явища — або, як висловлюється повсякденна мова, здібності та сили душі, — є не чим іншим, як сумою або сукупністю незліченних клітинних рухів, що супроводжують діяльність організму або йдуть за нею та передаються до мозку особливими нервовими волокнами. Походження суспільства, так само як і обов’язки та права його членів, випливає з простого угоди між ними. Цей договір є також джерелом, формою й підставою того, що називають моральністю та аморальністю, добром і злом, чеснотою та вадою. Порожньою й ілюзорною є ідея духовної істоти, а ще порожнішою й ілюзорнішою — ідея Бога як істоти абсолютної та найдосконалішої, як трансцендентної реальності й першопричини. Наука не повинна займатися таким абсолютом, тобто Богом, не тому, що це об’єкт поза сферою науки, як стверджує позитивізм, а саме тому, що такого абсолютного сущого не існує і існувати не може. Ідея Бога не має іншої підстави, окрім марного страху та незнання причин природних явищ.
Такою, по суті, є доктрина, яку проповідує й популяризує Бюхнер — найгаласливіший глашатай сучасного матеріалізму — у своїх працях «Сила і матерія», «Природа і дух», а також у трактаті «Людина з погляду науки». Поруч із Бюхнером і слідом за ним шляхом матеріалізму йдуть, з більшою чи меншою рішучістю та відвертістю, багато природодослідників — не рахуючи тих, кого матеріалістична течія захоплює не стільки науковими ідеями, скільки антикатолицькими та антихристиянськими упередженнями, і не рахуючи також тих, хто стає на ґрунт матеріалізму через ворота дарвінізму.
До першої групи, тобто до наукових прихильників матеріалізму, крім решток гегелівської лівиці, належать: Фогт, Літтре, Лефевр, Брока, Молешотт, Герцен, Мантегацца, Вірхов, Тіндаль, Гексли, Жакко, Бурмейстер, Дюбуа-Реймон, Дюрінг, Ібервег, Геккель — і багато інших, менш відомих, але таких, що спільно, хоч і різними шляхами, працюють над утвердженням і поширенням матеріалістичного руху. Серед найпослідовніших його прихильників варто згадати також Конта, професора Ясського університету, який нещодавно опублікував «Теорію фаталізму» — твір, написаний із відверто матеріалістичних позицій, чиї висновки збігаються з висновками Бюхнера. Не менш радикальними є й ідеї Льовендаля, чий «Нарис системи та історії натуралізму» є справжньою декларацією війни проти Бога й абсолютним запереченням усякого духовного та надчуттєвого буття. Слід, однак, зазначити, що в деяких із названих авторів матеріалізм супроводжується певними застереженнями та пом’якшеннями, які не дають змоги цілком ототожнювати їхню доктрину з найвідвертішим і найрадикальнішим матеріалізмом. Так, наприклад, Дюбуа-Реймон визнає й відкрито заявляє, що «жодна комбінація і жоден рух матеріальних частин не може послужити мостом до сфери інтелекту». Дюрінг також іноді відступає від суворого матеріалізму в деяких другорядних питаннях; але це не заважає тому, що в основі своїй його вчення залишається по суті матеріалістичним. Досить пригадати, що, на думку Дюринга:
«… уся реальність за своєю суттю — це механізм, а сила в усіх своїх проявах — механічних, чуттєвих та інтелектуальних — є не чим іншим, як станом матерії (ein Zustand der Materie), суб’єктом і загальним принципом усієї реальності».
Дюрінг, який охоче називає своє вчення філософією реальності (Wirklichkeitsphilosophie), з таким самим правом міг би назвати його філософією матерії, оскільки для нього матерія і реальність — одне й те саме. Його «Курс філософії» або «Суворо науковий виклад принципів, які мають слугувати для пояснення світу і для керування волею» — мабуть, найвизначніший, найповніший і найнауковіший твір, написаний у наші дні з матеріалістичного погляду. У ньому йдеться не лише про те, щоб із повною відвертістю утвердити й викласти матеріалістичний тезис у метафізичній, космологічній та психологічній площинах, а й про те, щоб розгорнути й застосувати логічні наслідки цього тезису до наук про мораль, суспільство й політику. У цій сфері заслуга Дюринга полягає в його логічності й, передусім, у відвертості та ясності: оскільки він проповідує абсолютний детермінізм, заперечує людську свободу, засуджує всяке релігійне шанування, а також приймає і рекомендує комуністичний соціалізм з усіма його наслідками — усе це, як і інші подібні погляди німецького філософа, є не чим іншим, як логічними похідними та застосуваннями центрального тезису матеріалізму. Отже, можна сказати, що небагато застережень, які робив Дюрінг спочатку, поступово зникли, поступившись місцем суворому матеріалізму.
Згаданий Конта, хоча у своїй «Теорії фаталізму» цілком стає на ґрунт матеріалізму, в інших своїх працях, особливо в «Матеріалістичній філософії», — попри те, що по суті залишається матеріалістом, — висловлюється з певною стриманістю щодо деяких конкретних положень. Хоча Чольбе стверджує, що Ібервег в останні дні свого життя був формально атеїстом і матеріалістом, є підстави вважати, що його матеріалізм не збігався з поглядами Бюхнера і Фогта. Насамперед Ібервег не відкидає гіпотези світової душі й у релігійних питаннях також робив певні застереження, як стверджує його друг Ланге. Про матеріалізм Геккеля тут не йдеться, оскільки його вченню буде присвячено окремий параграф з огляду на його наукову вагу в царині дарвіністського руху.
Італійські професори Мантегацца і Герцен (молодший) також зберігають певні застереження або, принаймні, не доходять до таких гранично жорстких і абсолютних формулювань та застосувань, які трапляються у Бюхнера і Фогта, — хоча за своїми теоріями й висновками, особливо в антропологічній сфері, вони, безперечно, належать до матеріалістичної школи. Для обох мислення — це не більш як форма або фаза фізичного руху, при цьому неможливо допустити реальної відмінності між тим, що називають протяжним рухом, і тим, що називають рухом психічним або розумовим. Якщо Герцен, зі свого боку, додає, що думка — це результат або продукт органічної функції мозку, то Мантегацца формулює й узагальнює свою психологічну теорію так:
«Наші думки й почуття, наші книги й статуї, наші мистецтва й революції — усе це не більш як перетворення сонячного тепла».
Перш ніж завершити ці зауваги про сучасний матеріалізм і його представників, слід зазначити, що не бракує філософів, головно в Німеччині, які посідають своєрідну проміжну й невизначену позицію між матеріалізмом та ідеалістичним спіритуалізмом, — їхній дух, вочевидь, вагається, поперемінно ваблений то до матеріалістичної, то до ідеалістичної тези. Так, наприклад, Флюгель не наважується стверджувати, чи є душа простою або протяжною субстанцією; Цьолльнер — попри свої метафізичні схильності й уподобання — схиляється до думки, що чутливість є загальною властивістю матерії; а Ланге, після того як став на позиції неокантіанства, після того як проголосив і захищав у низці випадків цінність і значущість метафізики та раціональної спекуляції, зрештою цілком переходить на позиції позитивізму й зближується з матеріалізмом, шукаючи в емпіризмі походження та пояснення інтелектуальних і моральних феноменів, стверджуючи непізнаваність Абсолюту або Бога — у дусі, вельми близькому до Герберта Спенсера, — і, нарешті, проголошуючи можливість пояснення світу з усіма його істотами й явищами за допомогою універсального механізму.
Згаданий вище Вірхов, після того як у своїй промові про «Механістичне розуміння життя» — заголовок якої сам собою вже виражає матеріалістичну програму — заявив, що активність клітини, яка становить життя, не відрізняється від фізико-хімічних процесів, пізніше, в іншій лекції, сказав, що «немає нічого подібного до життя, крім самого життя», і що органічна природа — це щось особливе, щось цілком відмінне від природи неорганічної. Остання має власну активність, але ця активність не є життям — якщо тільки не в переносному значенні: Mais cette activité n’est pas la vie, si ce n’est au figuré. Утім, суперечність із самим собою, вочевидь, є законом для німецького філософа, який, наприклад, у своїй промові під заголовком «Атом і індивідуум» стверджує незмінність видів — після того як у «Механістичному розумінні життя» визнавав їхню змінюваність і перетворюваність.
Тепер слід додати, що якщо ми візьмемо слово «матеріаліст» у ширшому значенні; якщо розглядатимемо цю систему в загальному філософському плані й називатимемо матеріалізмом будь-який світогляд, який явно або неявно, більшою чи меншою мірою відверто містить у собі одну або кілька основних засад матеріалістичної філософії — таких, як заперечення духовної природи людської душі, заперечення її особистого існування після смерті, твердження, що психічні або ментальні феномени й фізико-фізіологічні феномени походять з однієї й тієї самої причини та є двома фазами або виявами однієї й тієї самої матеріальної субстанції; або твердження, що матерія вічна, або що буття тотожне з універсумом, або що Бог не є безконечною, особистою і трансцендентною істотою, — то, повторюю, якщо йдеться про матеріалістичну філософію в цьому широкому значенні, тоді можна без перебільшення сказати, що матеріалізм — чи не єдина філософія, яка панує в Європі протягом останніх п’ятдесяти років, за винятком християнської філософії.
Справді, у цьому сенсі справжній матеріалізм міститься в ученні Штрауса, у доктринах Фейєрбаха і Штірнера, а також інших представників гегелівської лівиці; в ученні Шопенгауера, у поглядах Ренана і Вашеро; у позитивізмі Конта; в еволюціонізмі Дарвіна і майже всіх його численних прихильників; навіть у різних формах психологізму — чи то психофізичного, фізіологічного або асоціативного спрямування, що панує в Німеччині та Англії, — не кажучи вже про песимістичну концепцію Гартмана, яка не лише за своєю суттю збігається з матеріалістичною тезою, а й несе в собі справжній нігілізм, здатний стати прапором для соціалістичних сект, що називають себе такими. Якщо до цього додати моральні теорії та політико-соціальні ідеї або системи, які перебувають у згоді й співмірності з цими більшою чи меншою мірою відверто матеріалістичними філософськими поглядами, то стане зрозуміло, наскільки справедливими були наведені вище слова: «З усіх точок горизонту піднімається, зростає, розвивається й утверджується матеріалістичний рух, який загрожує оволодіти суспільством у всіх його частинах і елементах».