Конспективний короткий огляд книжки французького історика матеріалістичної філософії Олів’є Блоха (1930-2021).
Не дуже велика книжка, радше брошура на 120 сторінок, у якій Блох намагається дати не лише коротку історію матеріалізму, а й показати складність цього поняття та розмаїття можливих позицій і їхнього висвітлення в історії. Дуже довго й нудно автор починає з того, що термін «матеріалізм», строго кажучи, є порівняно новим, і що цим словом ми називаємо людей з античності та середньовіччя, які самі себе так не називали. І навіть якщо говорити про сучасність, то різновидів матеріалізму є дуже багато, і їх важко описати однією міркою. Здавалося б, усе гаразд, але таке довге вступне слово про базові терміни сприймається все-таки надто важко. Тим паче, що починає він здалеку, наводячи для ілюстрації навіть не матеріалістичні тексти, а Платона, Берклі та Лейбніца. Починає здаватися, що книжка не зовсім виправдовує свою назву, але все-таки це був би поспішний висновок. Далі він говорить щонайменше про елімінативний і редукціоністський матеріалізм, а з «легших» версій — про механістичний, епіфеноменальний, емерджентний і діалектичний матеріалізми. Стара марксистська класифікація тут перетинається з новою. Взагалі автор регулярно посилається на Маркса й Енгельса, а згодом присвятить їм окремі розділи. Хоч він і явно критичний до марксизму, проте видно й те, що його вплив зберігається; він дуже сильний. Він виокремлює також матеріалізми «регіональні», тобто придатні до якоїсь окремої сфери життя/науки, але вже непридатні до інших. Або навіть за самим означенням матерії, і тут він цілком слушно розрізняє атомістичний і континуальний матеріалізми. Тож загалом його підхід до класифікації дуже непоганий. Цьому присвячено всю першу главу книжки.
Коли я викладав переклад статті Айше Юви про матеріалізм XIX століття в Європі та Туреччині, то як перевагу статті відзначав, що вона «процитувала автора, який показав, звідки Маркс і Енгельс запозичили той легендарний фрагмент із вихвалянням французького матеріалізму в «Святому сімействі»». Так ось про це вперше повідомив саме Олів’є Блох у цій праці, і після класифікації його наступний розділ присвячено історіографії матеріалізму, а перший підрозділ називається пряміше нікуди: «Від Маркса до Ренув’є та Віктора Кузена». Тут стверджується, що майже з дослівними запозиченнями цей фрагмент було взято з книжки Шарля Ренув’є «Підручник із сучасної філософії» (1842). Сама ж ця праця була лише переробкою лекцій Віктора Кузена за 1840 рік. І автор цілком слушно вказує на те, що незабаром написані «Тези про Фейєрбаха» багато в чому прямо суперечать оцінці французького матеріалізму в «Святому сімействі». А отже, останнє було не зовсім «особистим» для Маркса.
Після цього викриття йде розділ «Ланґе та історія матеріалізму». Від самого початку автор нагадує про те, що Ланґе був соціалістом, щоправда водночас дарвіністом, і по лінії соціалізму намагався вийти на контакт із Марксом, але натрапив лише на ворожість (мабуть, тому Маркс у «Історії» не згадується). Загалом нам просто кажуть, що Ланґе дуже заангажований, і, виключивши Маркса, він кастрував свою працю, не кажучи вже про специфічну класифікацію з відстороненням сенсуалістів від матеріалізму. Тому «Історія» Ланґе не може вважатися доброю, і тут я навіть готовий погодитися (до речі, у нас уже був вичерпний конспект цієї книжки). Після цього Блох подає цілу серію зауваг і рекомендацій, які слід брати до уваги, щоб написати, на відміну від Ланґе, справді добру історію матеріалізму. І ці зауваги навіть дуже непогані, хоча по суті все одно зводяться до того, що слід ураховувати все розмаїття класифікацій, а тоді виникає трудноща не лише з узагальненням «головної лінії» в матеріалізмі, а й розпадається те, чому матеріалізм протистоїть.
Тепер починається друга велика глава книги, у якій Блох має намір дати дуже стислий виклад своєї історії матеріалізму. Починає він з античності. І хоча він переконаний, що матеріалістичні тенденції існували завжди, навіть до «досократиків» він підходить обережно. З одного боку, вони справді відрізняються від мислителів «до», іноді нагадують учених, а в основу світу кладуть нібито матеріальні стихії. Але вони ще відтворюють стільки елементів містико-теологічного мислення, що назвати їх матеріалістами без застережень Блох усе ж не може (і тут я його підтримую). Першими матеріалістами без застережень він вважає Левкіппа і Демокріта, тобто атомістів. При цьому ігноруючи куди послідовніше матеріалістичні ідеї Протагора. Хоча загалом це не надто великий мінус. Протягом двох сторінок Блох просто переказує всі основні концепції класичного атомізму, не забуваючи й про відчуття за допомогою механізму «симулякрів» (відшарування «плівок» з атомів, що копіюють образи первісного тіла). У питанні наступності Блох не сумнівається в тому, що навіть попри панування учнів Сократа матеріалізм зберігався, і вже тоді виникли його різновиди, які не зводилися до атомізму. Не лише Епікур зрештою стане матеріалістом Греції, а й стоїки були безсумнівно матеріалістами у своїй фізиці, хай і специфічними. До цього їх могли підвести навіть кініки, банально як логічний результат розвитку принципів номіналізму. Блох цілком слушно зазначає, що коли Платон критикує різних матеріалістів у своїх працях, то це вказує на їхнє існування (навіщо критикувати те, чого немає довкола тебе?). Та й Арістотель виявив досить багато рис матеріалізму внаслідок критики свого вчителя. Якщо узагальнити, то в Арістотеля все ж домінують тенденції ідеалізму, але вже його учні, такі як Стратон із Лампсака, у загальному сенсі стають радше матеріалістами. І це теж окрема лінія виникнення матеріалізму.
В епоху еллінізму Блох малює картину, де серед матеріалізмів домінують дві версії: епікурейська і стоїчна. І він слушно розрізняє їх як дискретний і континуальний матеріалізми. Ба більше, він цілком грамотно викладає епікурейську систему і навіть із розумінням ставиться до принципу спонтанного відхилення атома, а це трапляється в літературі вкрай рідко! Так само цілком правильно він викладає і стоїчну систему, звісно ж зазначаючи й те, що вона зрештою неминуче вироджувалася в дуалізм і спіритуалізм. Але це не привід заперечувати її початкову матеріалістичність. Хай і непослідовно в ній присутню. Саме через стоїцизм уже в Новий час проникнуть паростки матеріалізму, які пізніше розквітнуть у Джордано Бруно (це єдиний, кого автор назвав прямо, але очевидно, що сюди можна віднести також Спінозу, Шеллінга і навіть марксистів). Зводити матеріалізм лише до епікурейської версії було б серйозним урізанням історії самого цього напряму думки.
Побіжно пробігши середньовіччя з наголосом на номіналізмі та окремих тезах отців Церкви про матеріальність душі, і знову згадавши феномен Джордано Бруно, Блох переходить до розділу «Матеріалізм і механіцизм XVII століття». Зовнішній поштовх, замкнена система, механіка Галілея, образне мислення через порівняння з механізмами — це і є механіцизм, який опосередковано приводив більшість учених людей до матеріалістичних висновків. Він починає з відродженого епікурейського атомізму Гассенді, знову ж таки викладаючи його дуже навіть непогано як для півтори сторінки тексту, і серед учнів Гассенді згадує, що найкумедніше, лише одного — Сірано де Бержерака. Потому йде глава про механіцизм Декарта, причому автор знову ж таки не говорить кричущих дурниць, як це зазвичай буває в літературі, і прямо заявляє, що:
Філософія Декарта, безумовно, не є матеріалістичною ані загалом, ані в якомусь домінантному сенсі…
Але все ж елементи матеріалізму в ній є, і деякі учні Декарта, хай і не найголовніші, цілком зможуть використовувати ці елементи для захисту матеріалізму. Ситуація нагадує стоїків, або навіть радше Арістотеля. І так само, як Арістотель свого часу, Декарт дав визначення матерії для XVII століття, яким так чи інакше користувалися всі матеріалісти Нового часу. За Декартом іде огляд Гоббса, який постає дуже послідовним і жорстким матеріалістом. Але й тут автор не забуває вказати на новації (велику роль, відведену вивченню мови) і на специфіку його матеріалізму (він континуальний, заперечує порожнечу й спирається на математичні методи à la Декарт). Тобто в певному сенсі це матеріалізм радше близький до стоїків, ніж до Епікура.
Далі нам показують специфічну роль Спінози в історії матеріалізму. Та й сам феномен поєднання елементів філософії Декарта і Гассенді, які загалом були ворогами. Спінозу він намагається показати двоїстим мислителем, але все ж схиляється до м’якого переважання в бік матеріалістичного трактування його пантеїзму. Після цього починається глава про матеріалізм XVIII століття, і автор дуже слушно зауважує, що це явище зовсім не монолітне. Він відзначає роль Ньютона, Локка і Декарта (яка затьмарила попередніх матеріалістів), а також регіональні відмінності в Англії, Франції та Німеччині. Коротко перелічуючи всіх найвідоміших матеріалістів Франції (від Мельє до Гольбаха), він називає їх «вульгарними матеріалістами всередині вульгарного Просвітництва». Ба більше, він зазначає, і це цілком слушно, що на рівні теорії самої матерії ці матеріалісти радше на боці стоїків, ніж на боці епікурейців, і часом самі ж заявляють про це прямо. А розколи автор малює за кількома лініями: одні закликали до політичних змін, інші — ні. Одні пояснювали все в людині її організацією, інші — впливом виховання. Одні загравали з темою Бога, інші були різкими атеїстами тощо. Але все це сказано буквально в кількох абзацах, без деталізації. Це радше путівник для написання серйознішої праці.
Наступний блок в історичному розділі, і, по суті, останній, — це матеріалізми в XIX столітті. Очевидно, що матеріалізм дещо змінився через нові досягнення в чистій науці. З’явилося більше сил, більше властивостей, більше законів. І все це можна було використати для оновлення доктрин. До того ж сильний вплив справила постійна критика матеріалізму, особливо Канта і Гегеля. Спершу він коротко описує «Ідеологів» як пряме сполучне звено між матеріалізмом XVIII і XIX століть, знову відзначаючи стоїчний елемент у теорії матерії на прикладі Кабаніса. Чомусь тут автор раптом забуває ВСЕ, що говорив раніше про АНАЛОГІЧНИХ мислителів, і тепер ідеологи виявляються переважно ідеалістами лише тому, що вивчають «ідеї». І не важливо, що їхня гносеологія тотожна тій, що раніше була в матеріалістів. Очевидно, тут позначається вплив марксизму на автора. Бо далі, коли він уже переходить від ідеологів до Фейєрбаха, останній виявляється ключовим матеріалістом усього століття, і він ніби задає трамплін як для «натуралістів», так і для марксистів. Тому після викладу «антропологізму» та особливого, «гуманістичного» уявлення про Бога у Фейєрбаха автор переходить до «натуралістів», або «вульгарних матеріалістів». Він пов’язує їх безпосередньо з філософією XVIII століття та ідеологами, нагадує про кричущий расизм і переходить до марксистів. Із імен він називає класику (Бюхнер, Фогт, Молешотт), додаючи сюди Геккеля. Для Італії він обмежився прикладом Ломброзо і згадав нетипову постать румунського (!) матеріаліста та ідейного антисеміта (!) Васіле Конта (1845-1882). Найдокладніше в цьому розділі описано Францію:
У Франції ця течія походить з ідеології, в особі Кабаніса, до впливу якого долучилося вчення френології Галла (1758-1828). Але поруч з анекдотичними аспектами останнього стоять анатомо-патологічні відкриття про мозок, які, починаючи з кінця XVIII століття, вводяться і протягом усього століття уточнюють поняття мозкової локалізації (див. H. Hecaen і G. Lantéri-Laura, Еволюція знань і доктрин про мозкові локалізації, 1978). Втім, до середини XIX століття центральне значення мала постать лікаря Бруссе (1772-1838), який близько 1830 року виступив як представник медичного матеріалізму і в наступні десятиліття слугував орієнтиром для матеріалізму, тоді обмеженого медичними колами. Надалі зусилля, які могли вивести матеріалізм за межі медичного середовища, були послаблені репресіями та цензурою. Тут можна згадати постать Жана-Андре Рошу (1787-1852), члена Академії медицини, який заявляв себе послідовником Епікура і Гассенді проти спіритуалізму, представленого Віктором Кузеном та його школою. Підсилена внеском дарвінізму й німецьких авторів, тією чи іншою мірою забарвлена позитивізмом і неокантіанством (через посередництво таких авторів, як Ланґе), ця течія набула великої відомості наприкінці століття завдяки таким постатям, як Фелікс Ле Дантек (1869-1917 — Атеїзм, 1906; Елементи біологічної філософії, 1907) і, серед інших, Жюль Сурі (Короткий нарис історії матеріалізму, 1881), чиї філософські пошуки привели до політичної активності у «Французькій дії» Шарля Морраса.
Про марксизм Блох пише очікувано багато, докладно показує, як виникли істмат/діамат, починаючи з Фейєрбаха. Включає до розгляду щонайменше 6 праць Маркса, зокрема навіть дрібні, як-от «Критика гегелівської філософії права», і загалом ставиться до цієї версії матеріалізму виразно компліментарно, навіть без тіні критики. На цьому виклад історії матеріалізму (другий великий розділ книги) завершується. Починається третя частина — про «Матеріалізм сьогодні». Тут він ставить запитання, чи є в ньому сенс, якщо тепер науки дають відповіді на всі «матеріалістичні» питання. І навіть якщо відповісти так, як він сам і відповідає, то яка форма матеріалізму здатна давати відповіді на, скажімо, суспільні питання? Лише й тільки марксизм! Він прямо зіставляє марксизм і «механістичні» варіації матеріалізму як дві стадії розвитку, співає марксизму дифірамб і переходить до проблем, на які матеріалізм (= марксизм, мабуть) має відповісти. Він показує, що історично неправильно вважати матеріалізм антиподом релігії, наводячи безліч прикладів, де матеріалісти щиро вірили в Бога. Так само він наполягає, що не можна ставити знак рівності між матеріалізмом і наукою, наводячи таку саму безліч прикладів ідеалістичних учених і байдужих до науки матеріалістів. По суті, матеріалізм — це філософія = метафізика, а не наука. І це варто враховувати, розглядаючи зв’язок науки й філософії.
Окремо тут постає проблема базових визначень. Що таке «матерія» тощо. Автор розмиває атомізм за допомогою науково-популярних уявлень про «теорію поля». Як не скотитися в скептицизм, як працювати з категорією практики (спойлер: тут знову посилання на Маркса-рятівника), як не звести мораль до грубого й вульгарного гедонізму? Тут він згадує утилітаризм і поспішає терміново заявити, що:
Утилітаризм — це не мораль матеріалізму взагалі, а, як показав Маркс, щоб викрити його, перебільшення цінності певних людських відносин експлуатації, що випливає з редукціоністського розуміння реальності, яке саме по собі пов’язане з певним способом життя у світі.
Коротко кажучи, марксизм — це база, вульгарні матеріалісти — це «генії буржуазної дурості» тощо і т. ін. Перед нами просто типовий дубовий радянський текст у сучасній обгортці, щоправда написаний у Франції й уже після розпаду СРСР. На жаль, наприкінці книжка стає дедалі гіршою. Після цього він знову присвячує цілий розділ «Проблемам марксистського матеріалізму». Основною проблемою, щоправда, виявляється кількість підшкіл, що не узгоджуються одна з одною, і генеалогія, за якою марксизм дивом постає з німецького ідеалізму й мало не з традиції Платона. Також його вже непокоїть те, що якщо закони діалектики незрушні, то в підсумку виходить щось подібне до «вульгарного матеріалізму», де панує детермінізм. Жах, звісно. Тут він цитує визначення діалектики Сталіна, Каутського, Леніна, Бернштейна, Лукача тощо — коротко кажучи, дуже важливий розділ. Ні, кілька справді важливих зауваг він таки робить, наприклад щодо категорії виробничих відносин: її можна розбити на дві підкатегорії й зовсім по-різному інтерпретувати, що зрештою кардинально змінює всю схему. І ще деякі подібні зауваги, які ставлять під сумнів роботу формаційної теорії, включно навіть із найзатертішими темами, на кшталт «Східного способу виробництва». Але тим самим він остаточно викрив у собі марксиста, і тепер виявляється, що проблеми матеріалізму — це справді проблеми марксизму.
У розділі «Інші матеріалізми» він спробував без лайки й із повагою описати обмежені системи, що відкотилися на етап назад від марксизму, але так, ніби він не засуджує їх за це (і на тому спасибі). Жодної справді цікавої деталі; усе це радше міркування загалом про тенденції науки з погляду радянського марксиста. А говорячи про «Майбутнє матеріалізму», він налив води, знову відсилаючи до класифікації «різноманіття шкіл» і порівнюючи епікурейську традицію як певний примітивний і стійкий базис (дурня, по суті), а все інше — те, що динамічно розвивається під впливом суперечок з ідеалістами! Автор переконаний, що внутрішньоматеріалістичні суперечки не менш важливі, ніж зовнішні, що історія матеріалізму не зупиниться. Кінцівка, по суті, ні про що. А це ж доволі авторитетний автор у сфері історії матеріалізму на Заході. Втім, не скажеш, що праця зовсім погана. Вона стає гіршою лише в останній чверті свого обсягу, а до того — цілком добротний вступ до теми історії матеріалізму, і загалом цю працю навіть можна рекомендувати до прочитання.