Автор: Жак Мерло-Понті (1916-2002)
Опубліковано в: Revue d’histoire des Sciences, том 30, вип. 2, 1977. с. 113–118.
Оригінал статті за посиланням. DOI: https://doi.org/10.3406/rhs.1977.1474
Анотація. — Останній твір Ампера, «Дослід про філософію наук» — по суті, класифікація наук — несе на собі відбиток його спіритуалістичної філософії та фізичного реалізму: класифікація враховує водночас як фактичну різноманітність об’єктів наукового пізнання, так і різноманітність точок зору, під якими кожен із них може бути розглянутий. Хоча вона зовсім не бере до уваги історичного генезису наук, класифікація Ампера в деяких галузях дивовижним чином передбачає їхній подальший розвиток; але вона надто систематична, аж до найдрібніших деталей, щоб не бути штучною.
Існує два способи для вченого бути філософом науки: перший — це, звісно, писати мемуари та праці, що стосуються цієї дисципліни; другий, властивий небагатьом із найвидатніших і, в усякому разі, найоригінальніших, — це займатися наукою, надихаючись новими уявленнями не лише про природу, а й про саму науку, про взаємини наукового знання з його об’єктами, про метод дослідження; словом, реформувати науку в самому процесі її практики. Ампер був філософом науки в першому сенсі, і можна було б твердити, що він був ним і в другому; але оскільки ця дискусія неминуче вийшла б за межі цього короткого викладу, я обмежуся розглядом Досліду про філософію наук.
Цей твір належить до найпізнішого періоду творчості автора: перший том було опубліковано 1834 року, другий, хоч і повністю завершений Ампером, вийшов лише 1843 року, через сім років після його смерті. Досить цікаво, що книга цілком присвячена класифікації наук: на порозі старості, якої він не встиг пізнати, Ампер знову звернувся до енциклопедичних задумів, що надихали його в підлітковому та юнацькому віці.
Думка Ампера була надзвичайно багатою й різноманітною; в ній марно було б шукати систематичну єдність, і Дослід можна розташувати одразу на кількох лініях міркування, жодна з яких, по правді кажучи, не є власне «науковою», але всі вони сягають філософських розвідок Ампера. Хоча, крім цього Досліду, він не опублікував жодної філософської праці, філософії він присвятив багато часу: викладав її та докладно викладав свої ідеї письмово, особливо в листуванні з Меном де Біраном. Це дає змогу скласти досить чітке уявлення про його головні теми досліджень і роздумів, а також про ті тези, до яких він найбільше схилявся. І саме тут ми маємо шукати ключі до розуміння цієї класифікації наук.
Ампер є спіритуалістом у подвійному сенсі. Стосовно світу він — деїст, а навіть теїст: він вірить у присутність божественного порядку в природі. Але передусім він спіритуаліст у другому сенсі: він вірить у існування, стійкість і онтологічну незалежність духу, або індивідуальної душі; він стверджує, у згоді з цілим напрямом мислителів, дуже живим у його добу, що це існування засвідчується в самосвідомості, у прямому, sui generis досвіді, який кожна людина отримує від того, що вона є «я». Охоче посилаючись на Декарта, Ампер характеризує «я» через думку, зрозумілу в картезіанському сенсі, — усе те, що відбувається в нас так, що ми це усвідомлюємо, тобто відчувати або хотіти так само, як знати або міркувати.
Будучи спіритуалістом, Ампер більшою чи меншою мірою схиляється до ідеалізму; але він досить рішуче йому опирається. Очевидно, в силу своїх схильностей і досвіду фізика, він дуже виразно відстоює реалістичні тези, коли йдеться про пізнання природи: він не лише вважає само собою зрозумілим існування природи, в зіткненні з якою дух має вчитися, а й мислить світ як такий, що існує зі своєю логічною структурою; він каже, що існують не тільки об’єкти досвіду, а й їхні відношення, і що не слід змішувати ці відношення з тим знанням, яке ми про них маємо, додаючи, що було б абсурдно, наприклад, твердити, ніби закони Кеплера не існували до Кеплера.
У листуванні з Меном де Біраном цей реалізм виявляється в твердженні, що в житті свідомості існує рівень, або інстанція, сприйнятлива; є дані, які ми усвідомлюємо раніше, ніж дізнаємося, що ми є «я», яке усвідомлює свої дії. Ця комбінація спіритуалізму й реалізму природно приводить Ампера до своєрідної дуалістичної діалектики, яку ми якраз і знаходимо в дії в його класифікації наук. Вона виражається насамперед у фундаментальному поділі класифікації: на ноологічні науки та космологічні науки. Перші — це ті, що стосуються духу та всіх його витворів, включно з життям у суспільстві, — розглядуваним як окреме царство.
Але дуалістичний постулат, у тоншій формі, пронизує всю класифікацію й визначає її принципи.
В одному сенсі процедура класифікації має індуктивний характер: науки різняться, бо різняться їхні об’єкти, а отже, насамперед треба перелічити науки, дотримуючись цього об’єктивного розмаїття; але водночас постає ідея «точки зору», тобто вибору мислителем перспективи на об’єкт. І один із принципів класифікації полягає в тому, що можна a priori перелічити можливі точки зору на будь-який об’єкт, яким би він не був, а саме: a) автоплічна, b) криптористична, c) трономічна, d) криптологічна, що, загалом, означає таке:
a) інвентаризація спостережуваних елементів об’єкта;
b) пошук і виявлення прихованих елементів із метою доповнення опису;
c) варіації об’єкта та закони цих варіацій;
d) каузальне пояснення варіації через посилання на приховані елементи.
Саме на цих принципах Ампер зводить ту дивовижну конструкцію, якою є його класифікація наук.
Базова одиниця класифікації, що відповідає тому, чим є вид у біологічних науках, — це епістемологічна одиниця, утворена об’єктом, розглянутим під певною точкою зору. Ампер називає її «наукою третього порядку». Ці науки третього порядку групуються в четвірки, кожна з яких утворює «науку першого порядку», причому кожна четвірка відповідає застосуванню чотирьох фундаментальних точок зору до одного й того самого об’єкта. У свою чергу, науки першого порядку групуються в четвірки, кожна з яких становить «відділ», і в кожному «царстві» є чотири відділи. Отже, в кожному царстві налічується шістдесят чотири науки третього порядку, згруповані в шістнадцять наук першого порядку, які, своєю чергою, об’єднуються в чотири відділи. Насправді існують також проміжні щаблі (науки другого порядку та підвідділи), що дають змогу вибудувати суворо дихотомічну структуру, але їхня роль другорядна й переважно формальна.
Приклади: У космологічних науках геологія є наукою першого порядку, що належить до відділу фізичних наук; вона поділяється на чотири науки третього порядку: фізичну географію (автоплічна точка зору), мінералогію (криптористична), геономію (трономічна), теорію Землі (криптологічна). У ноологічних науках соціальна економіка є наукою першого порядку, що входить до відділу політичних наук; вона, своєю чергою, поділяється на чотири науки третього порядку, кожна з яких має своїм предметом, під певною точкою зору, вивчення багатств суспільства.
Я хотів би стисло прокоментувати цю класифікацію з двох точок зору, під якими її може розглядати сучасний читач: (1) Виокремити загальні характеристики класифікації і, в цьому відношенні, з очевидних причин, провести порівняння з класифікацією Огюста Конта. (2) Зупинитися на деяких деталях — одні з них цікаві, інші ж цілковито спантеличують, — щоб передати те цілком оригінальне враження, яке відчуваєш, читаючи цей Досвід.
— I —
a) Перше, що слід підкреслити, — це справді енциклопедичний характер класифікації; всі форми інтелектуальної діяльності знаходять у Ампера своє місце, включно з метафізикою, теологією, психологією, які Контом виключалися. Це пояснюється не лише філософським вибором Ампера, а й тією винятковою широтою розуму, що є однією з найяскравіших рис його генія.
b) Класифікація Ампера враховує як техніки, так і науки; відмінність між практичним і теоретичним не постає як універсальний принцип класифікації; вона з’являється лише в деталях, перетинаючись із розмежуванням «точок зору». Тут важко не побачити певного архаїзму, оскільки сувора контівська дистинкція між наукою та її застосуванням значно більше відповідає звичаям і нормам сучасної раціональної думки.
c) Класифікація Ампера позаісторична; він не ігнорує поступ наук і його значення, але поняття поступу не входить до класифікації й не вказує її напряму. У найкращому разі можна сказати, що класифікація очікує на поступ, адже деякі її комірки ще порожні й мають бути заповнені майбутніми дослідженнями. І знову контраст із Контом очевидний, і постає питання, чи не на користь Конта це порівняння: навіть якщо сумніватися в законі трьох стадій, становлення сучасної науки — подія настільки важлива в історії думки, що можна запитати, хіба всяка епістемологічна проблема не є водночас історичною, оскільки важко розглядати її, не беручи до уваги цього становлення.
d) Нарешті, залишається поділ наук на два «царства». У цьому пункті позиція Ампера сильніша. Навіть якщо не поділяти його спіритуалістичних переконань, вибір такого поділу аж ніяк не виключається сучасним станом знань і досліджень: наприкінці XIX століття наука, здавалося, рухалася в контівському напрямі, коли науки про людину розвивалися як продовження наук про природу, переносячи їхні методи в максимально можливій мірі. У теперішньому стані речей очевидно, що багато шкіл, дуже різних між собою, фактично й за правом стверджують автономію «ноологічних» наук, тоді як їхня співвіднесеність із «космологічними» науками видається не надто ясною; і, зокрема, спостерігається дивовижне явище безпосереднього застосування математичних методів до наук про людину, що цілком виключалося принципами Конта, але аж ніяк не здається абсурдним у системі Ампера.
— II —
Якщо перейти до деталей, враження виявляється вельми суперечливим. Як би не стверджував Ампер, застосування його класифікаційної сітки, якою б обґрунтованою вона не була, призводить до штучних поділів, про що досить виразно свідчить розмаїття неологізмів. Ось приклад: онтологія — це ноологічна наука першого порядку, що належить до відділу філософських наук; вона, як і належить, поділяється на чотири науки третього порядку, а саме: онтолетику, природну теологію, гіпарктологію та теодицю.
Отже, онтолетика «обмежується поясненням того, як існують інші істоти, крім нас, і наші власні явища», тоді як у гіпарктології «йдеться не про існування цих істот поза нами, а про природу й атрибути цих істот»; важко приписати велику реальність такому розрізненню, хоча насправді коментарі Ампера до визначення гіпарктології є вельми цікавими щодо його уявлення про фізичний світ. Зате логіка його класифікації часом приводить Ампера до того, що він ізолює й характеризує наукові дисципліни, які в його час ледь існували, але в наш час виявилися з більшою чи меншою виразністю самостійними. Відкиньмо кібернетику — бо під цим словом Ампер розумів не те, що Н. Вінер, — і виокремімо кілька досить примітних прикладів.
Ось перший приклад: у відділі фізичних наук трапляється наука першого порядку — технологія; серед чотирьох наук третього порядку, які вона об’єднує, ми знаходимо індустріальну цедориситику; йдеться, пояснює Ампер, про техніку, метою якої є оптимізація прибутку й мінімізація збитків даного підприємства за допомогою розрахунку всіх вимірюваних елементів, що стосуються цього підприємства. За часів Ампера «цедориситиків» напевно було небагато; тепер їх зазвичай готують в університетах і «гранд-еколях».
Другий приклад: у відділі медичних наук, у межах науки першого порядку фізико-медичної, трапляється наука третього порядку, яку Ампер називає френігієтикою, завданням якої є вивчення патологічних явищ, що виникають унаслідок психологічних обставин; вельми примітне передбачення того, що ми тепер назвали б «психосоматичною медициною», автономія якої, можливо, ще більше зросте в майбутньому.
І нарешті, третій приклад: у відділі ноотехнічних наук трапляється наука першого порядку — глосологія, наука про комунікацію за допомогою мови, яка, згідно з визначенням Ампера, досить точно відповідає тому, що ми назвали б «лінгвістикою»; вона об’єднує, звісно, дисципліни, що існували за часів Ампера, але з дуже чіткою і для того часу вельми новою ідеєю їхнього епістемологічного єднання.
Отже, Досвід про філософію наук Ампера постає твором вельми своєрідним, у багатьох аспектах таким, що збиває з пантелику, але в інших — дуже привабливим, а отже, вельми показовим для одного з найоригінальніших умів, слід якого зберегла історія думки.
Жак Мерло-Понті