Наукова класифікація в Ампера: між Беконом і натуралістами (2015)

Автор тексту: Шарль Браверман (або Чарльз Брейверман, адже в оригіналі — Charles Braverman)

Переклад із французького оригіналу.
Брейверман, Ч. (2015). Наукова класифікація в Ампера: між Беконом і натуралістами. Філософський огляд Франції та за кордоном, том 140(3), 307–324. https://doi.org/10.3917/rphi.153.0307

Анотація від автора: Схеми класифікації були невід’ємною частиною наукової практики Ампера. Різні класифікації, які він розробив — хімічних елементів, здібностей людського розуму, різних наук — свідчать про його еклектизм. Однак такий інтерес до класифікації вказує на те, що її вважали парадигматичним формулюванням експериментального методу. У Франції початку XIX століття це було спадщиною філософії Френсіса Бекона. Але ця спадщина також поставила перед наукою онтологічний виклик: класифікація була б лише довільним і суб’єктивним творенням номінальних видів. У своїй науковій практиці Ампер звертається до іншої спадщини — спадщини натуралістів. Тим самим він стверджує, що відношення, виражені в схемі класифікації, можуть відповідати відношенням, що існують у реальності.

Щоб оцінити значущість класифікаційного підходу в історії наук, необхідно почати з вивчення практики самих учених [1]. Так, Андре-Марі Ампер (1775–1836) відомий тим, що плекав справжню «пристрасть до природних класифікацій» (Locqueneux, 2009), і його еклектизм спонукає нас бачити в ньому не лише піонера електромагнетизму. Його класифікаційна практика розкриває своєрідне розуміння історії наук та її зв’язку з філософією, спадкоємцем якої є початок XIX століття у Франції. Ця спадщина набуває в Ампера форми синтезу між англійським емпіризмом, що сягає Френсіса Бекона (1561–1626) і передається через «Енциклопедію», та практикою натуралістів.

Для розуміння підстав і значущості класифікації вирішальне значення має, насамперед, вплив Бекона. Ідеться не про те, щоб вивчати твори Бекона з метою з’ясувати, як саме він описує особливості свого класифікаційного методу, а радше про те, щоб проаналізувати, яким чином філософія Бекона була сприйнята у Франції на початку XIX століття, аби виявити пов’язані з цим питання. З цієї точки зору Ампер не є ізольованим мислителем, адже спадщину Бекона, що стосується наукової практики, докладно аналізував один філософ того часу — П’єр Меян де Біран (1766–1824). Його сучасники й колеги, такі як Дестют де Трасі (1754–1836) і Кабаніс (1757–1808), вважали його тонким знавцем наук; він мав бачення історії наук і філософії, засноване, головно, на Беконі та Ньютоні, яких обох вважають батьками експериментального методу, його теоретизації та застосування. Яким же чином Меян де Біран інтерпретував цю беконівську спадщину, і які проблеми міг винести з неї Ампер? Будучи в юності старанним читачем «Енциклопедії» (Launay, 1925, гл. 1; Valson, 1886, с. 44) і перебуваючи в тісному контакті з Меян де Біраном із 1805 року, він був цілковито занурений у цей беконівський контекст, що ставить класифікацію в центр наукової діяльності. Однак він не міг не усвідомити онтологічної проблеми, притаманної класифікаційному підходу. Яку відповідь на цей виклик він знаходить у своїй науковій практиці? Для відповіді на це запитання необхідно розглянути ще один центральний вплив на думку Ампера — вплив натуралістів.

Класифікація як взірець наукової практики Ампера

Окрім своїх досліджень у галузі електромагнетизму, Ампер постійно поєднував різноманітні наукові та філософські заняття, що свідчить про його по-справжньому еклектичний інтерес і інтенсивне використання методу класифікації. Інтелектуальний еклектизм і методологічна необхідність класифікації відображені в промові, виголошеній ним у Бурґу 1802 року, коли він обійняв посаду професора Центральної школи цього міста (Ampère, 1936, т. 1, с. 106). У цій промові виявляється подвійне розуміння класифікації: з одного боку, прагнення подати її як науковий метод, що відображає індуктивний підхід, зразком якого є Ньютон; з іншого — проєкт побудови класифікації наук, яка дає змогу визначити предмет і метод фізики. Ця промова показує, що науковий метод може бути осмислений через парадигму класифікації.

Справді, Ампер наполягає на двох різних рівнях наукового дослідження. Насамперед ідеться про те, щоб виходити з класифікації властивостей, установлених дослідним шляхом. Для цього першого етапу Ампер уживає термін «природнича історія», що неявно передбачає класифікаційний підхід натуралістів (звідси й термінологія, пов’язана з «родами» та «видами»), але в ширшому сенсі має бути віднесене до Френсіса Бекона, який розглядав природничу історію як вихідну точку всякої науки, розуміючи її як розумну організацію експериментальних фактів (Bacon, 1620, сс. 82–83). Однак ця історія не повинна бути суто емпіричним і пасивним зібранням відомостей, а має вже передбачати впорядкування за допомогою розуму й експериментальну діяльність, спрямовану на те, щоб змусити природу виявити свої властивості. Найімовірніше, саме через «Попередній дискурс» до «Енциклопедії» Ампер засвоїв це визначення природничої історії (d’Alembert, 1894, с. 163). Як би там не було, це виправдовує використання класифікаційного інструмента для точного переліку різних емпірично встановлених характеристик; саме цю ідею й підхоплює Ампер.

На другому етапі стає можливим визначення законів на основі класифікації експериментальних фактів, додаючи до неї вищий порядок і виявляючи взаємозв’язки між спостережуваними властивостями. Це передбачає кількісну оцінку емпіричних спостережень, щоб за допомогою математики визначити взаємозв’язки, що існують між різними спостережуваними величинами. Отже, стає зрозуміло, що для Ампера закон виражає в математичній формі сталий зв’язок між кількісно визначеними експериментальними даними.

Далі Ампер наводить приклад Ньютона, який, як вважається, відкрив закон всесвітнього тяжіння, що дає змогу пояснити всі дані спостережень, пов’язані з рухом тіл. Ньютон чудово ілюструє індуктивний підхід, який описує Ампер: він полягає в тому, щоб піднестися від класифікації спостережень до сталих співвідношень, що існують між різними властивостями, виявленими й кількісно виміряними дослідним шляхом. Цей образ Ньютона, безперечно, також походить із Попереднього дискурсу до Енциклопедії (там само, сс. 100–103), де тяжіння постає як результат міркувань, що виходять із законів Кеплера, які, своєю чергою, були виведені з астрономічних спостережень.

У своїй науковій практиці Ампер виявляв особливий інтерес до хімії, що привело 1816 року до публікації «Досліду природної класифікації простих тіл» (Essai de classification naturelle pour les corps simples, Ampère, 1816). Вивчення архівів Ампера показує його прагнення виробити класифікацію, засновану на розгляді аналогій і відмінностей у властивостях, які можна спостерігати дослідним шляхом у хімічних реакціях. Хоча зв’язок із таблицями Бекона (Bacon, 1620, II, 11–12–13, с. 195 і далі) — таблицями присутності, відсутності або ступенів — не позначено явно, слід зазначити, що метод Ампера цілком відповідає впорядкуванню різних простих тіл залежно від спостережуваної спорідненості (див. документи з папки 239, коробки 13, в архівах Ампера). Так, він зближує лимонну кислоту з хініновою кислотою, оскільки ані та, ані інша не осаджує нітрат срібла. Грибну кислоту поміщено між хініновою та яблучною, бо вони подібні за сукупністю своїх властивостей (там само, арк. 197). Ампер також вибудовує ієрархію різних кислот одного й того самого роду залежно від градації їхньої спорідненості до води. Нарешті, як підкреслює Дідьє Дельоль, аналізуючи різницю між experientia і experimentum, метод Бекона є активним і не зводиться до простих пасивних спостережень: «Випробування, яке здійснює дослідник, насамперед має на меті з’ясувати, що станеться, якщо…» (Deleule, 2010, с. 88). Ампер залишається вірним цій активній стороні відкриття, пов’язаній із класифікацією, коли стверджує:

«Відомі сполуки, що носять назву подвійного хлориду, утворені соляною кислотою та лугами, мають бути знову досліджені, і мені видається цілком імовірним, що результат цього дослідження покаже існування в розчинах цих металів […], існує сполука хлориду і соляної кислоти, поєднаних у тих самих пропорціях, що й у сполуках, про які ми щойно говорили».
(там само, арк. 166).

Цей приклад застосування класифікаційного підходу до хімії дає змогу зрозуміти, що для Ампера класифікувати — у ширшому сенсі означає дотримуватися індуктивного методу, проголошеного Беконом і поширеного Енциклопедією [2]. У класифікації індивіди відповідають сукупності фактів, які спостерігає вчений, — фактів, що розподіляються залежно від емпірично встановлених характеристик. Види — це закони, відкриті вченим завдяки сталим співвідношенням, виявленим класифікацією властивостей, пов’язаних із дослідними фактами. Нарешті, роди — це причини, що виражають аналогії між законами, відкритими раніше. Отже, класифікація не є надбанням лише хімії чи природничої історії; це не один інструмент серед інших, а по суті парадигма, що втілює експериментальний метод.

Від промови в Бурзі, виголошеної 1802 року, до Досліду філософії наук (Essai de philosophie des sciences) 1834 року Ампер постійно стверджував цей парадигматичний характер класифікації. Цей останній твір знову підкреслює значення класифікації у формуванні наукового знання й фіксує послідовне зведення: від сирих фактів до фактів, упорядкованих за допомогою експерименту, а далі — від фактів до законів, а від законів до причин (Ampère, 1834, с. XIX).

Однак розрізнення, проведене Ампером між різними рівнями класифікації, передбачає чотири різні точки зору на явища: автоптична, тобто безпосереднє спостереження фактів; криптористична, тобто пошук прихованого за фактами; тропономічна, тобто встановлення законів; і криптологічна, тобто визначення загальних причин, що виражаються в законах. Це також дає змогу диференціювати окремі науки і, отже, класифікувати їх. Інтерес Ампера до класифікації наук сягає вершини в його Опыте 1834 року, який являє собою класифікацію наук, що прямо відновлює проєкт Бекона, переданий через Енциклопедію [3]. Як стверджує Бекон у книзі Про прогрес і поширення знань (1605), класифікація наук є рівнозначною можливості «відновлення» науки шляхом виявлення прогалин, що існують у «маленькому інтелектуальному глобусі» (Bacon, 1620, I, 84). Цей вислів «маленький інтелектуальний глобус» спонукав Шанталь Жаке назвати Бекона «філософом-мореплавцем» (2010, с. 8), підкресливши, що картографування наук дає змогу скласти «програму того, що ще належить зробити», і передбачає «колективну організацію дослідження» (там само, с. 14). Полегшення відкриттів завдяки організації та поширенню науки — такою є мета «просування знань» Бекона. І саме ці аргументи на користь проєкту класифікації наук Ампер вважав засадничими для розвитку науки та її викладання (Ampère, 1834, с. 17 і далі).

Але навіщо ж повертатися знову до класифікації, запропонованої Беконом і поширеної через Енциклопедію? Для Ампера класифікація наук передбачає розмисел як про предмет кожної дисципліни, так і про специфічну для неї точку зору. Це, отже, передбачає розгляд здатностей, що становлять можливість пізнання. Однак, на думку Ампера (1834, с. 3), слабке місце класифікації Бекона полягає саме в її опорі на трихотомію людських здатностей: пам’ять, уяву, розум (Bacon, 1605, с. 89). Ця трихотомія лежить в основі поділу на три фундаментальні науки: історію, поезію і філософію. На думку Ампера, Бекон проґавив реальне розчленування здатностей мислення, і його класифікація наук є хибною через відсутність справжнього визначення тих зв’язків, які може вловити людський дух.

Виходячи з цього твердження, Ампер відкрито критикує класифікацію наук, запропоновану Беконом. Її вади виявляються в позначених аналогіях між деякими науками, які насправді зовсім не подібні, і, навпаки, у роз’єднанні інших, які, як вважає Ампер, пов’язані між собою тісною спорідненістю (1834, с. 3). Ці помилки, на його думку, пояснюються тим, що Бекон обмежився дотриманням усталеного вжитку слів і залишився бранцем уже закріплених назв. Йому слід було б звільнитися від укорінених у мові звичок, щоб заново осмислити аналогії між дисциплінами та зв’язки, які вони підтримують із здатностями розуму (Ampère, 1834, сс. 2–4). Ця критика показує, що справжній метод класифікації має, на думку Ампера, надавати великого значення емпіричному дослідженню: йдеться про те, щоб іти за духом спадщини Бекона, виходячи за межі його власних помилок.

Класифікація, таким чином, передбачає тут наглядовий, піднесений погляд на окремі науки. Класифікувати науки означає також класифікувати акти інтелекту (те, що Ампер називає відповідно до вжитку свого часу «психологією»). Ця остання класифікаційна праця займала Ампера понад два десятиліття, починаючи з 1803 року. Отже, класифікація є методом, властивим науці про науки, що, безперечно, пояснює важливість метафізики в очах Ампера. У 1814 році Ампер не вагається писати своєму другові Жаку Ру-Бордіє, що його відкриття в хімії є тим, що він «вважав найважливішим у всьому [своєму] житті», але лише «після того, що [він] зробив у метафізиці» (Ampère, 1936, сс. 462–463). У Ампера термін «метафізика» має дуже широке значення і може охоплювати три осі філософського запитування: психологію, що вивчає походження наших ідей, функціонування наших здатностей та їхню класифікацію; філософію наук, яка є класифікацією наук, що обґрунтовує себе в класифікації наших здатностей; онтологію, яка ставить проблему співвідношення наших ідей із реальністю.

Таким чином, наукова практика Ампера передбачає класифікацію на трьох рівнях: класифікацію наук, класифікацію актів інтелекту та ототожнення експериментального методу з класифікацією. Перетворення класифікації на парадигму наукового підходу не є чимось винятковим на початку XIX століття, оскільки модель цієї потрійної класифікації є не чим іншим, як філософією Бекона, що передається, зокрема, через Енциклопедію. Тому необхідно поглибити характеристики цього класифікаційного методу, що сягає Бекона, і проаналізувати онтологічні наслідки цієї методики, як їх описували в ту епоху і як вони постали вище в проблемі довільних найменувань.

Спадщина Бекона: реформа наукової практики та онтологічний виклик

Те, що класифікація є парадигматичним втіленням експериментального методу, успадкованого від Френсіса Бекона й проілюстрованого Ньютоном, — це, по суті, думка, яку знаходимо не лише в Ампера, а й у Мен де Бірана. У своєму Мемуарі про розкладання мислення, удостоєному нагороди Інституту 1805 року, останній прагне визначити філософський метод, характерний для психологічного дослідження, а потім, щоб дистанціюватися від нього, він цікавиться експериментальним методом, який є класифікаційним і який має бути об’єктивним. Оскільки Біран і Ампер зблизилися лише після 1805 року, то праця Бірана 1804 року і промова Ампера 1802 року становлять два незалежні свідчення значення класифікації та впливу Бекона. Обидва вони виразно показують, наскільки інтелектуальне середовище епохи було просякнуте певною історією філософії та науки, зосередженою на понятті класифікації, і в якій героями виступали такі мислителі, як Бекон і Ньютон, чому частково сприяли вплив Енциклопедії та панівне становище Ідеології.

Французька філософія того часу справді була інституційно й інтелектуально позначена печаттю Ідеології, на чолі якої стояв Дестют де Трасі, а медичні та фізіологічні дослідження Кабаніса відіграли для неї важливу роль. Саме в межах цього французького емпіризму бере початок історія нової філософії, витоки якої сягають Бекона і яка продовжується в Локка та Кондильяка. Бекон постає тут як той, хто дав філософії змогу звільнитися від схоластичних туманів і цілковито перейти до справді філософського методу — методу експериментального. Для Ідеологів він «відкриває нову еру в історії […]. Трасі може приписати йому відкриття того, що спостереження й досвід, аби зібрати матеріали, та дедукція, аби їх опрацювати, — це єдині достовірні методи» (Goetz, 1993, с. 135).

Історія філософії, викладена в Мемуарі про розкладання мислення, визнає це беконівське авторство, навіть якщо мета Бірана полягає в тому, щоб заснувати новий філософський метод, здатний відповісти вимогам психології (Montebello, 1994, с. 28), тобто дослідженню генези всіх наших здібностей (метод, що дістав назву суб’єктивної рефлексії). Ця дистанція щодо експериментального методу, що походить від Бекона (Baertschi, 1982, с. 13), свідчить, своєю чергою, про те, що цей метод характеризує будь-яку науку, яка претендує на те, щоб дати об’єктивне уявлення: для Бірана беконівський метод відповідає підходу, якого мають дотримуватися натуралісти, фізики, хіміки та фізіологи.

Це об’єктивне уявлення, забезпечуване беконівським методом, цілком відповідає класифікації, що виходить із спостережуваних фактів і потім виявляє постійні співвідношення між ними. Перші тридцять сторінок Мемуару присвячені розглядові поняття класифікації, її переваг і її обмежень: вона дає змогу підсумувати факти, полегшуючи роботу пам’яті й відкриваючи можливість передбачень, водночас покладає край суперечці про приховані причини та претензії на знання самої сутності речей, уточнюючи визначення самого поняття причини. Мен де Біран також наголошує на межах експериментального методу, зрозумілого як класифікація: властивій розумові тенденції шукати систематичну єдність і тим самим претендувати на визначення причини будь-якого явища; крім того, класифікація може виявитися результатом довільного впорядкування явищ, що ставить під загрозу саму можливість претензії на істину. Усі міркування Бірана про метод класифікації, запозичений у Бекона, фактично обертаються навколо поняття причини, розглянутого як центр можливостей науки.

Перша перевага класифікації як наукової практики полягає, таким чином, у її здатності давати «резюме» (Maine de Biran, 1804, сс. 27–28) спостережуваних фактів. У своїй промові в Бурзі Ампер також подавав класифікаційний підхід як «єдиний засіб багато чого навчитися за короткий час і полегшити пам’ять, формуючи власне судження» (Ampère, 1936, т. 1, с. 111). Якщо класифікація є резюме, то тому, що, за Біраном, у ній відтворюється індуктивний шлях, рекомендований Беконом: виходити з множини спостережуваних фактів, щоб піднестися до законів, а потім — до причин. Відповідно до цієї мети Біран інтерпретує закон як «клас» (Maine de Biran, 1804, с. 27) регулярних фактів. Причина ж є класом класів, оскільки вона відповідає тотожності, що вбачається між різними законами. Біран також вдається до прикладу Ньютона, щоб показати, що така класифікація у фізиці приводить до причини, яку називають «тяжінням». Вона відсилає до множини фактів, що підпорядковуються законам, які містять певну ідентичність, яку геній Ньютона зумів уловити (рух планет, явище припливів, падіння будь-якого тіла на Землю, коливальний рух маятника тощо).

Виходячи з беконівської індукції, інтерпретація поняття причини як класу має важливе значення для того, на що наука може претендувати в пізнанні. Друга перевага класифікації як наукового підходу полягає, отже, в тому, що вона дає змогу стверджувати рятівний «науковий агностицизм» (Gouhier, 1948, с. 84), характерний для духу до-позитивістської епохи. Класифікаційний метод, як втілення індукції, знаменує собою справжній розрив зі схоластикою, що є великою заслугою Бекона (Maine de Biran, 1804, с. 27). Говорити про науковий або епістемологічний агностицизм — означає стверджувати неможливість пізнання субстанційних причин, які пояснюють реальне функціонування спостережуваних фактів, і водночас запобігати множенню прихованих причин.

Тут Біран проводить розрізнення між двома можливими інтерпретаціями поняття причини: легітимною — у термінах класу, і обскурантистською — у термінах субстанції. Перша — це те, що він називає «Xn», а друга становила б «абсолютне X» (Maine de Biran, 1804, с. 28). «Xn» означає причину як сукупний клас множини досвідних фактів; це ілюструє аналогію (у її етимологічному значенні), яку вчений убачає між n спостережуваними фактами. Говорити про «абсолютне X» означає, для Бирана, говорити про причину, яка справді породила спостережуване нами явище; ідеться вже не про підсумовування n досвідних фактів, а про породжувальну причину одиничного спостережуваного явища. Приклад тяжіння, яке Біран розглядає як причину, означає, що термін «тяжіння» є лише класом, який підсумовує, або резюмує, аналогії, спостережувані між множиною різних фактів. «Тяжіння» — лише ім’я, що не має жодної реальності, незалежної від множини фактів, які воно підсумовує. Для нього існують лише спостережувані факти: тяжіння як клас не має жодного реального існування, і про нього не можна нічого знати. На запитання «Що реально спричиняє рух Землі?» немає наукової відповіді. Тяжіння є вираженням аналогії, яку вбачають між рухом усіх планет і рухом тіл на Землі. Інакше кажучи, щоб перефразувати вислів Ньютона, філософськи обґрунтований Біраном: учений не повинен вигадувати гіпотез, а має залишатися в межах, накладених індукцією, що виходить із досвідних фактів.

Визначаючи закони, а згодом і причини, класифікація лише підкреслює, до якої міри неможливо насправді пояснити функціонування природи. Класифікація відсилає тільки до імен, що резюмують емпіричну множинність і дають змогу легко в ній орієнтуватися, — до суто номінальних абстракцій, пов’язаних з індукцією. Кожна виявлена причина була б, отже, водночас «мовчазним і принизливим визнанням нашого невігластва» (Maine de Biran, 1804, с. 28). Із цього наукового агностицизму Біран виводить психологічну необхідність для вченого звести до мінімуму випадки такого визнання. Таким чином, класифікація неминуче тяжіє до ідеалу єдності, за якого число причин скорочується завдяки теоретичній діяльності вченого. Класифікація, як втілення експериментального методу, тим самим передбачає редукціоністську спрямованість наукової теорії. Уже 1804 року Мейн де Біран згадує спроби звести хімічні спорідненості до тяжіння, а магнетизм — до електрики (Maine de Biran, 1804, с. 29).

Таким чином, поняття причини у Бирана інтерпретується через номіналістичну теорію класифікації (Azouvi, 2000, с. 105), що дає змогу уникнути метафізичної суперечки про приховані причини та їхнє реальне існування. Наукова практика виявляється таким чином звільненою від будь-якого метафізичного панування, оскільки вчений має задовольнятися описом аналогій, не претендуючи на пояснення реального функціонування світу. Саме таке класифікаційне розуміння поняття причини виправдовує використання терміна «передпозитивізм» для характеристики початку XIX століття у Франції. Воно також слугує стимулом для наукового дослідження, яке прагне до поступу в класифікації, скорочуючи число причин. Однак цей номіналізм, пов’язаний із класифікаційним методом, успадкованим від Бекона, не позбавлений ризиків для наукової практики.

Перший із цих ризиків, на думку Бирана, пов’язаний із тенденцією до редукції до причинної єдності, яка виявляє схильність розуму повертатися до «прихованого мотиву невідомої зовнішньої породжувальної сили» (Maine de Biran, 1804, с. 29). Учений, отже, іноді піддається ілюзії, що причинна редукція дасть змогу вловити ту саму причину, яка реально діє в природі. Класифікація тоді перестала б просто надавати причину як ім’я, яке слід розуміти як Xn, і перетворилася б на «абсолютне X». Проти цієї тенденції Мейн де Біран стверджує, що скорочення числа причин аж ніяк не змінює їхньої інтерпретації як класу, тобто як імені, простого узагальнення, що не має жодного реального існування.

Для Бирана схильність забувати про суто номінальний характер поняття причини йде пліч-о-пліч із поширеним невіданням щодо її походження. Саме тут, на думку Бирана, виникає ризик ідеалізму, пов’язаний із класифікаційним підходом. Поняття причини має бути розглянуте в його психологічному походженні, щоб пояснити філософські підстави наукового методу. Цей тип підходу характерний для Ідеології, яка, в руслі емпіризму, прагнула пояснити походження наших ідей, виходячи з відчуття. Мейн де Біран висуває тезу, згідно з якою поняття причини має суто суб’єктивне походження — в інтимній свідомості вольового акту (Baertschi, 1982, сс. 32 і далі). Для нього суб’єкт може усвідомлювати, що він докладає зусилля, аби вимовити звуки, і, отже, що він є причиною цих звуків, які чує (Henry, 2011, с. 110). Так само він усвідомлює себе причиною зусилля тиску, який його рука чинить на предмет, що йому опирається. Отже, поняття причини має суб’єктивне походження, і ніде у зовнішньому світі людина не може з певністю знайти причину, яка діє (Montebello, 1994, с. 196 і далі). За Біраном, ми лише виводимо, виходячи із суб’єктивного досвіду нашої причинної могутності, що поза нами існують причини, які впорядковують явища, що ми їх спостерігаємо. Цей причинний порядок, який ми припускаємо у зовнішньому світі, вчений сподівається виявити за допомогою класифікації. Але в Мемуарі про розкладання мислення немає жодних гарантій, що такий порядок існує і що класифікаційні рішення дають змогу його виявити: порядок природи та наявність сталих причин залишаються вірою, а зовсім не встановленим фактом.

Номіналізм, пов’язаний із класифікацією, та приписування суб’єктивного походження поняттю причини порушують, таким чином, питання про онтологічну значущість наукового знання. Виходячи з експериментального методу, що лежить в основі класифікації, чи можна стверджувати, що співвідношення, які вона виражає, відповідають реальності? Такою, за аналізами Мена де Бірана, є філософська проблема, пов’язана з беконівською спадщиною, коли експериментальний метод інтерпретується в термінах класифікації. Біранівська позиція тут є симптомом сумніву, що трапляється також і всередині самої наукової практики й не може бути проігнорований ученими, якщо вони не хотіли користуватися інструментом, значення якого вони не контролювали. Учені ж XVIII і початку XIX століття були обізнані з цією трудністю, і історія їхніх дисциплін уже показувала, що класифікаційні спроби могли давати збій.

Приклад Ампера тут являє собою випадок взаємозв’язку між науковою практикою та філософією. Його класифікаційний підхід і є саме тією точкою взаємодії, через яку він відповідає на онтологічний виклик, прагнучи продемонструвати можливість справжнього знання, у якому співвідношення відбивають саму структуру реальності, а не є лише плодом довільних рішень. Важливим інструментом тут стає розрізнення між класифікацією довільною та класифікацією природною.

Природна класифікація, теорія співвідношень і онтологічне зобов’язання

Для Ампера, як і для Бірана, експериментальний метод та індукцію можна схарактеризувати як класифікацію. Але, окрім цієї філософської асиміляції, сама наукова практика Ампера і назви його публікацій показують його прагнення обґрунтувати свої класифікації так, щоб їх не можна було вважати простими довільними поділами. У хімії статті, які він публікує 1816 року, мають заголовок: Досвід природної класифікації простих тіл. Так само 1834 року він доповнює заголовок свого Досвіду про філософію наук підзаголовком: Аналітичний виклад природної класифікації всіх людських знань. В обох випадках Ампер виразно претендує на те, що пропонує саме природні класифікації. Уже наприкінці першого десятиліття XIX століття в його думці вимальовується центральна проблематика — питання про онтологічну значущість знання. Листування Мена де Бірана й Ампера показує, наскільки останній бачив проблему втручання суб’єктивності та довільності в пізнання (Maine de Biran, 2000, сс. 211–217). Проблема полягала не лише в суб’єктивному походженні деяких ідей, центральних для пізнання: сама класифікація передбачає, що вчений має робити вибір.

Учений, по-перше, має проводити експерименти, і це не відбувається навмання. Потім він має визначити закони, а це передбачає вибір критеріїв порівняння. Нарешті, пошук причин вимагає теоретичних рішень щодо того, які критерії прийняти (Ampère, 1834, с. XIX). Проблема виникала б, наприклад, у питанні про те, чи передбачає електродинаміка використання ідеї причини-дії на відстані, мислимої за моделлю тяжіння (такий вибір він робить у своїй знаменитій праці з електродинаміки 1826 року), чи ж утвердження причини, що діє поступово, від точки до точки, і пов’язана з динамікою особливого флюїду — це переконання він, наприклад, висловлює в листі до Огюста де Ла Ріва від 2 липня 1824 року (про цю коливність див. Blondel, 1982, сс. 161 і далі; Caneva, 1980). Кожен класифікаційний рівень передбачає скорочення різноманіття; і кожне скорочення передбачає вибір, щоб його здійснити. Таким чином, помилка Бекона в його класифікації наук полягала б саме в довільності його рішень, що показує: він не зумів правильно визначити людські здібності, які виправдовують його класифікацію. Чи то суб’єктивне походження наших ідей, чи то вибори, що їх здійснюють у науковій діяльності, ризик полягає у запереченні самої можливості того, що класифікація може бути істинною, тобто відповідати порядку, який реально присутній у дійсності. Увесь питання для Ампера полягає, отже, в тому, чи є класифікація довільним порядком, нав’язаним ученим феноменам, чи ж вона відкриває порядок, який уже присутній у природі. Уживаючи у виразній формі вислів «природна класифікація», він чітко стає на бік можливості відкриття природного порядку.

Цей вислів, безперечно, успадкований від натуралістів, і особливо від ботаніка Бернара де Жюссьє (1699–1777), якого Ампер прямо називає за його розрив із класифікацією рослин шведського натураліста Ліннея (1707–1778) (Ampère, 1834, с. 2). Класифікацію Бернара де Жюссьє згодом було систематизовано й розширено його небожем Антуаном-Лораном де Жюссьє (1748–1836). Останній 1789 року опублікував працю під назвою Genera plantarum secundum ordines naturales disposita (Jussieu, 1789), а потім, 1824 року, статтю під назвою «Принципи природного методу рослин» (Principes de la méthode naturelle des végétaux, Jussieu, 1824). Ампер, безперечно, читав обидва ці твори [4], які спираються на одні й ті самі методологічні принципи.

Так само Жорж Кюв’є (1769–1832) здобув славу завдяки розвиткові порівняльної анатомії, і саме в цій якості на нього посилається Ампер (1834, с. 8). Сам Кюв’є звертався до Бекона у своїх лекціях у Колеж де Франс, де викладав і Ампер. Тут індукція утверджувалася як метод науки, а Бекон поставав як один із мислителів, що здійснили «повну революцію в ідеях». Хоча Кюв’є надавав мало значення конкретним результатам досліджень Бекона, він усе ж наводив як приклад його праці про теплоту, щоб проілюструвати його метод класифікації через таблиці присутності, відсутності та ступенів (Cuvier, 1841, сс. 272 і далі). Будучи другом родин Кюв’є та Жюссьє, Ампер запозичує в них центральний пункт «природного методу» класифікації: проведення емпіричного дослідження, максимально вичерпного щодо характеристик і співвідношень, властивих об’єктам, які вивчаються, а потім їх об’єднання на підставі виявлених аналогій.

Той факт, що Ампер вважає, разом із Жюссьє (1824, с. 9), що існує природний порядок, який учений може сподіватися відкрити завдяки поступові своїх класифікацій, прямо відповідає підозрі, ніби класифікація могла б бути лише суб’єктивним і довільним виробленням назв, що не відповідають нічому в реальності. Навіть якщо «науки створюються людиною і для людини» (Ампер, 1834, с. 3), класифікації не були б приречені на сваволю, а давали б змогу, завдяки емпіричному дослідженню, відкрити реальний порядок. У цьому сенсі діяльність суб’єкта та його вибори виправдовувалися б апостеріорно узгодженістю його класифікації й сталості співвідношень, які вона описує.

Посилаючись на ідеал природної класифікації, Ампер залишається ще й опосередковано вірним духові методу Бекона. Справді, Бекон наполягає на думці, що «істинна і законна індукція» є «самою ключовою основою тлумачення» (Бекон, 1620, II, 10). І ось, навіть критикуючи класифікацію наук, запропоновану Беконом, Ампер стверджує необхідність знайти «ключ», який дав би змогу виправдати ту класифікацію, яку він сам пропонує [5]: «Моїй класифікації потрібен був свого роду ключ, подібний до того, який пан де Жюссьє, щоб класифікувати природні родини рослин, вивів із числа сім’ядоль, із прикріплення тичинок, із відсутності або наявності віночка» (Ампер, 1834, с. XIV).

У натуралістів ключем є принцип підпорядкування ознак, на який Ампер тут опосередковано посилається. Цей принцип, що полягає в організації класифікації залежно від ознак, сталих усередині класу й змінних в інших, відповідав би істинній і законній індукції. Отже, метафора ключа в Ампера, як у Бекона і в натуралістів, виявляє те, що дає змогу подолати ризик сваволі, виправдовуючи претензію на пізнання природного порядку. Не просте пасивне спостереження дає змогу пізнати цей порядок, а експериментальна діяльність, у якій природу ставлять «під питання» (Жаке, 2010, с. 8).

Сам досвід Ампера в царині практики класифікації не міг не привести його до твердження, що класифікація є результатом поступу й послідовних змін, пов’язаних із новими співвідношеннями, які відкриваються дедалі вичерпнішим порівняльним дослідженням характеристик класифікованих об’єктів. «Досконалість» (Ампер, 1834, с. 10) класифікації була б, таким чином, горизонтом емпіричного й поступового підходу, що сподівається досягти порядку, властивого природі, і який передбачає безперервне обговорення наявних класифікацій спільнотою вчених.

Хімічна класифікація Ампера також спирається на праці французьких натуралістів (Locqueneux, 2009, сс. 3–8). Подібна класифікація має ґрунтуватися на максимально повному врахуванні хімічних реакцій, емпірично зафіксованих. Мета полягає в тому, щоб зблизити тіла, які мають найбільшу кількість подібностей у пов’язаних із ними реакціях (і, в цьому сенсі, одного лише виокремлення якогось одного типу реакції недостатньо). Ця класифікація відповідає «тропономічній» точці зору, в межах якої вчений прагне відтворити сталі співвідношення, в які залучаються різні прості тіла під час хімічних реакцій.

Однак Ампер не обмежився тим, що звів різні хімічні реакції до класифікації простих тіл. У 1814 році він також прагнув пояснити хімічні комбінації, виходячи з математичної теорії, натхненної кристалографією Рене Жюста Гаюї (1743–1822) та експериментальними результатами Луї Жозефа Гей-Люссака (1778–1850). Ця геометрична теорія хімічного сполучення, хоч і передує класифікації простих тіл, дає змогу зрозуміти науковий підхід Ампера, роль математизації та її зв’язок із тим, що прийнято називати його теорією співвідношень (Locqueneux і Scheidecker Chevallier, 1994).

Геометрія дала б змогу визначити просторові співвідношення, закладені в хімічних комбінаціях, і це відповідало б тоді «криптологічній» точці зору, згідно з якою в класифікації необхідно сходити до причин раніше встановлених законів. Досвід про філософію наук підтверджує цей аналіз, перейменовуючи кристалографію на «молекулярну геометрію», визначену як «науку, що має предметом визначення того, що називають первинними формами в тілах, здатних кристалізуватися, на підставі вторинних форм, даних спостереженням, або, навпаки, пояснення існування вторинних форм, коли відомі первинні» (Ампер, 1834, с. 48). Кристалографія постала б, таким чином, зразковим типом науки, що претендує на каузальне пояснення (геометричного порядку) феноменологічного хімічного спостереження і законів, установлених на підставі сталих співвідношень, виявлених у досвіді. Перехід від тропономічної точки зору до криптористичної в межах класифікації означав би для Ампера можливість описувати причинні зв’язки, реально наявні в природі.

Ампер захищає теорію відношень, стверджуючи, що якщо сама природа речей залишається для нас непізнаваною, то людина, навпаки, може пізнавати відношення між цими речами (Marcovich, 1977). Саме ці відношення в ідеалі мають бути виявлені в класифікації. Як це вже виявлялося в підході французьких натуралістів, класифікація має виражати, виходячи з емпіричного опису ознак кожного індивіда, сталі зв’язки між цими ознаками. Так, класифікацію Ліннея часто критикують як довільну. Поділ на роди й види, який вона пропонує за допомогою своїх найменувань, ґрунтувався б лише на доборі поверхових критеріїв, прив’язаних «до деяких зовнішніх органів, легших для вивчення» (Жюссьє, 1824, с. 9), і, отже, не відображав би сталих зв’язків між усіма частинами організму живої істоти. У цьому сенсі знати, що таке та чи інша тварина або рослина, означає не пізнавати ізольовано її власну природу, а пізнавати сталі зв’язки, які підтримуються між різними частинами її анатомії, а також аналогії та відмінності з іншими організмами. У класифікації знання є, таким чином, саме знанням відношень, і сам індивід пізнається лише у співвіднесенні з іншими індивідами.

Якщо Ампер справді приймає епістемологічний агностицизм, що стверджує: сама природа кожної речі вислизає від пізнання, то він усе ж відкидає думку, ніби цей агностицизм ставить під сумнів можливість об’єктивного знання, зводячи її до простого номіналізму або ідеалізму, заснованого на суб’єктивній діяльності вченого. Його мета полягає в проясненні способів цього об’єктивного знання. Це, звісно, не є знання самої природи зовнішнього щодо суб’єкта об’єкта, а знання відношень між об’єктами, що самі по собі залишаються непізнаваними. Саме поступ емпіричного дослідження характеристик об’єктів, які вивчаються, і математичний пошук сталих співвідношень усередині цих характеристик дають змогу розглядати можливість поступального руху до класифікації справді природної [6]. Така класифікація тоді могла б претендувати на відповідність зв’язкам, реально наявним у природі.

Вивчення наукової практики Ампера та аналіз її філософського контексту дали змогу виявити важливі елементи для розуміння класифікаційного підходу, який постає як філософська модель наукового методу в руслі традиції Бекона. Інтерпретація цієї беконівської спадщини, здійснена Мен де Біраном, приводить до епістемологічного агностицизму, що ставить під загрозу сам порядок класифікації, зводячи його до простого номінального порядку, нав’язаного природі довільною діяльністю вченого. Щоб відповісти на цей онтологічний виклик, наукова практика Ампера відновлює ідеал «природної класифікації», присутній у натуралістів. Всебічне емпіричне дослідження, математизація та дискусія між ученими дають змогу в ідеалі вибудувати порядок, який не був би нав’язаний природі, а збігався б із самим порядком природи. Ствердження можливості природної класифікації надає, таким чином, сенсу й надії на поступ наукової діяльності, відкидаючи її зведення до довільної та суб’єктивної практики.

Розгляд філософської структури, що обґрунтовує цей онтологічний вибір Ампера, показав би, що він передбачає виправлений кантіанство, відмову від наївного емпіризму [7] і вкорінений у релігійному переконанні (Lewandowski, 1936), яке виправдовує надію на пізнання порядку природи, незалежного від людського духу. Як би там не було з цими філософськими аргументами, його наукова практика наочно ілюструє прагнення зберегти онтологічну настанову, пов’язану з класифікаційним методом.

Примітки

Ми висловлюємо вдячність двом анонімним рецензентам Revue, чиї зауваження та коментарі сприяли поліпшенню й уточненню цієї статті.
Про значення Енциклопедії, а також, наприклад, і Бюффона, у поширенні філософії Бекона у Франції аж до початку XIX століття див.: Adam, 1890, с. 349 і далі.
Жак Мерло-Понті наполягає на цьому поверненні до проєкту Енциклопедії, однак тоді він відкидає беконівське натхнення, хоча в Ампера воно явно присутнє (Merleau-Ponty, 1977, с. 114).
Genera plantarum фігурує в описі бібліотеки Ампера, і сам він прямо цитує цю працю в Досліді (Ampère, 1834, с. XXXIII).
Про організацію амперівської класифікації наук див.: Merleau-Ponty, 1977.
Хоча праця Дюгема значно пізніша, ніж у Ампера, можна зауважити, що вона також описує фізичну теорію через ідеал природної класифікації (Duhem, 2007). Попри критику індуктивізму Ампера, здійснену Дюгемом, можна показати спорідненість їхніх аргументативних стратегій, що ми розглядаємо в статті, яка готується до публікації («Ампер і Дюгем: природна класифікація та онтологічні зобов’язання»).
Ми торкаємося деяких аспектів цього прагнення виправити кантіанство в статтях «Ampère et le fantôme de Kant» (у друці, Philosophia Scientiæ, 2015) і «The Kantian Legacy in French Empiricism during the Early 19th Century» (у друці, Kant Yearbook, 2015).

Бібліографічні посилання

Adam Charles (1890), Philosophie de Francis Bacon, Paris, Félix Alcan.
Alembert Jean Le Rond d’ (1894), Discours préliminaire de l’Encyclopédie, Paris, A. Colin.
Ампер Андре-Марі (1816), « Нарис природної класифікації простих тіл », Annales de Chimie et de Physique, 1 et 2 : pp. 295-308 et pp. 373-410 ; pp. 5-22 et pp. 105-125.
Ампер Андре-Марі (1826), Математична теорія електродинамічних явищ, виведена виключно з досвіду, Париж, A. Hermann, 1883 pour l’édition utilisée.
Ампер Андре-Марі (1834), Нарис про філософію наук, або Аналітичний виклад природної класифікації всіх людських знань. Перша частина, Париж, Bachelier.
Ампер Андре-Марі (1936), Листування великого Ампера, Париж, Gauthier-Villars.
Азуві Франсуа (2000), Мен де Біран, наука про людину, Париж, Vrin.
Бекон Френсіс (1605), Про поступ і примноження знань, Париж, Gallimard, 1991 pour l’édition utilisée.
Бекон Френсіс (1620), Novum organum, Париж, Puf, 2010 pour l’édition utilisée.
Баєртші Бернар (1982), Онтологія Мен де Бірана, Фрібур, Éditions universitaires.
Блондель Крістін (1982), Ампер і створення електродинаміки (1820-1827), Париж, Bibliothèque nationale.
Канева Кеннет (1980), « Ампер, ефіріани та зв’язок з Ерстедом », British Journal for the History of Science, n° 13, pp. 121-38.
Кюв’є Жорж (1841), Історія природничих наук. Друга частина, що охоплює XVI^e та XVII^e століття, Париж, Fortin et Masson.
Делель Дідьє (2010), Френсіс Бекон і реформа знання, Париж, Éditions Hermann.
Дюгем П’єр (2007), Фізична теорія: її предмет, її структура, Париж, Vrin.
Ґетц Розе (1993), Дестют де Трасі: філософія мови і наука про людину, Женева, Librairie Droz.
Гуїєр Анрі (1948), Переходи Мен де Бірана, Париж, Vrin.
Анрі Мішель (2011), Філософія і феноменологія тіла, Париж, Puf.
Жаке Шанталь (2010), Бекон і примноження знань, Париж, Puf.
Жюсьє Антуан-Лоран де (1789), Genera plantarum : secundum ordines naturales disposita juxta methodum in Horto Regio Parisiensi exaratam, Париж.
Жюсьє Антуан-Лоран де (1824), Принципи природного методу рослин (стаття, вилучена з XXX^e тому Dictionnaire des sciences naturelles), Париж.
Лоно́й Луї де (1925), Великий Ампер, Париж, Librairie Académique Perrin.
Левандовський Моріс (1936), Андре-Марі Ампер: наука і віра, Париж, Grasset.
Локеньо Робер (2009), « Андре-Марі Ампер, або пристрасть до природних класифікацій » (текст, що походить із лекції в Ліллі в межах семінару « Чому класифікувати? »).
Локеньо Робер і Шейдекер Шевальє Міріам (1994), « Математична теорія хімічного поєднання Андре-Марі Ампера », Revue d’histoire des sciences, n° 47(3), pp. 309-352.
Мен де Біран П’єр (1804), Мемуар про розкладання думки, Париж, Vrin, 1988 pour l’édition utilisée.
Мен де Біран П’єр (2000), Філософське листування Мен де Бірана — Ампера, Париж, Vrin.
Маркович Андре (1977), « Філософська теорія відношень Андре-Марі Ампера », Revue d’histoire des sciences, n° 30(2), pp. 119-123.
Мерло-Понті Жак (1977), « Нарис про філософію наук Ампера », Revue d’histoire des sciences, n° 30(2), pp. 113-118.
Монтебелло П’єр (1994), Розкладання думки: дуальність і трансцендентальний емпіризм у Мен де Бірана, Гренобль, J. Millon.
Вальсон Альфонс (1886), Життя і праці Андре-Марі Ампера, Ліон, Vitte et Perrussel.