Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Перед вами дуже фривольний і побіжний конспект книги доволі відомої праволіберальної письменниці й романтикині Жермени де Сталь — «Німеччина» (1810). З якоїсь причини цю книгу досі не перекладено російською, хоча загалом її вважають одним із головних творів авторки, а також найважливішим суто теоретичним твором узагалі. У перших 20% ця книга суто за формою намагається видати себе за спробу описати німецький народ, його побут, традиції та звичаї. А по суті ми отримали зіставлення німців і французів, де у 4/5 випадків німці постають ідеальними напівбогами, а французи — занепалими потворами. Виникає відчуття, ніби читаєш просвітницькі романи про шляхетного дикуна. Німці — настільки божественні створіння, що буквально кожен німець, незалежно від соціального статусу, володіє музичними інструментами, і вся Німеччина постає суцільним мюзиклом або індійським фільмом. Виявляється, що німці здебільшого відкидають війну, насильство, націоналізм і шовінізм! І це при тому, що в описі Сталь регулярно трапляється прийом, коли вона на контрастах зіставляє божественну надлюдську культуру німців і буквально солдатів на вулицях міст (утім, це писалося під час Наполеонівських воєн, і, можливо, я не так зрозумів, а солдати малися на увазі французькі). Але всякий шовінізм німцям виявляється чужим, що щоразу доводиться одним і тим самим аргументом — Німеччина роздроблена. Саме цей факт якимось незбагненним чином позбавляє німця почуття патріотизму й бажання воювати, адже немає тієї країни, чиїм патріотом ти маєш бути (чому не можна, навпаки, бути патріотом удвічі, прагнучи об’єднання — загадка природи). Само собою, що з роздробленою Італією ця магія вже не працює. Та й узагалі вся ця книга, якщо не зважати на передмову, відкривається буквально рядками зі специфічною расовою теорією Європи. Згідно з Ж. де Сталь, європейський континент заселений трьома расами: нордичною, латинською та слов’янською. Про слов’янську расу Сталь майже нічого не каже, бо ця раса ще дуже молода й наслідувальна. Основний фокус — на дуалізмі латинян і нордів. Усе найгірше, що тільки може уявити собі пані де Сталь, утілюють латиняни, а все найкраще, духовне й тонке — норди, серед яких особливо чисті духом саме німці. З іншого боку, хоча всі латинські народи розпусні, легковажні й порочні, тут теж є градація, і на найглибшому дні перебувають саме французи. Ця тема пронизує всю книгу від початку до самого кінця й по суті є її головним лейтмотивом.
Єдиний і, мабуть, навіть однозначний мінус німців тут — почуття рангу, виконавчість і готовність лизати чоботи начальству. Звісно ж, така людина не воюватиме, якщо накаже начальник. Бо не воюватиме. Сталь так сказала. У всьому іншому це найшляхетніші лицарі з усіма чеснотами одразу. Жінки там цнотливіші, любов там любовніша тощо і т. ін. Забавно бачити, що оцінка німців у Сталь загалом збігається з тим, що згодом писатиме Маркс (і навіть Бокль). Уже тут з’являється цей мем про мрійливих метафізиків, які втекли від проблем у повітряні замки через цілковитий жах у сфері політики та економіки. Ця оцінка трапляється в різних формах і в дрібницях майже всюди, але в концентрованому вигляді її можна виділити в цій цитаті:
У Німеччині філософський геній іде далі, ніж деінде, ніщо його не зупиняє, і сама відсутність політичної кар’єри, такої згубної для мас, дає мислителям ще більшу свободу. Але величезна дистанція розділяє уми першого і другого порядку, бо для людей, які не піднімаються до висот найширших уявлень, немає ані інтересу, ані предмета діяльності. Тому, хто не займається світобудовою, у Німеччині справді нічого робити.
Огляд німецької літератури
Описав (або, точніше, нафантазувавши) німецьке суспільство як повчальний урок для розбещених французів, Сталь ставить запитання: «Чому французи не віддають належного німецькій літературі?». І присвячує оглядові німецької літератури цілий том книги, причому найтовстіший і найґрунтовніший том. Відповідь на це запитання вона, щоправда, дає одразу, і вона цілком очікувана. По-перше, звісно, сам тип літератури різний, бо народи різні. І мови в них теж належать до різних груп, а тому важко нормально перекладати з однієї на іншу. Але це ще не так важливо. Важливіше те, що японські отаку німці занурені в себе — вони сором’язливі інтроверти. І тому активний і соціалізований француз не здатен зрозуміти німецьку мангу й аніме літературу. Їхня література наголошує на внутрішньому світі, глибокому й мудрому, як Тетрадь смерти сама німецька філософія. Французи пишуть сухою, точною й чіткою мовою науки (несподівано), а німці — поетичною мовою самої краси (несподівано х2). Але загалом німецьку літературу не цінують тому, що французькі покидьки вкрай розперезалися й зазналися, і діють за принципом «не читав, але засуджую». Німців відкидають, навіть не знайомлячись із ними. При цьому, на думку Сталь, навіть найкращі, на її погляд, французькі письменники, самі того не розуміючи, є німцями, а тому й є найкращими. Буквально:
Щоб видатні люди обох країн досягли найвищої точки досконалості, необхідно, щоб француз був релігійним, а німець — трохи мирським. Благочестя протистоїть розпусті душі, яка є водночас і вадою, і чеснотою французької нації; знання людей і суспільства дало б німцям у літературі смак і вправність, яких їм бракує. Письменники обох країн несправедливі одне до одного: французи, однак, у цьому відношенні більш винні, ніж німці; вони судять, не знаючи, або досліджують лише упереджено; німці ж більш неупереджені. Широта знань дає змогу пропускати перед очима стільки різних способів бачення, що це надає розумові терпимості, народженої універсальністю.
Проте французи виграли б більше від розуміння німецького генія, ніж німці від підпорядкування доброму французькому смаку. Щоразу, коли в наш час до французької регулярності домішувалася крапля чужоземного соку, французи з ентузіазмом її вітали. Ж.-Ж. Руссо, Бернарден де Сен-П’єр, Шатобріан та інші в деяких своїх творах, хай навіть несвідомо, належать до германської школи, тобто черпають свій талант лише з глибини душі.
Коротко вона додає й про упереджену оцінку німців жителями Англії, щоправда там інша мотивація, але все одно в результаті виходить типовий мем про британця-торгаша, який через свою філософію утилітаризму все оцінює виключно за підсумковою користю. І тут, і пізніше Сталь регулярно зіставлятиме німецьку культуру та культуру радше англо-французьку як певний сплав, особливо в царині філософії. Але в цьому сплаві французи, звісно, — найогидніше, що є.
У томі про літературу вона починає із загального стислого огляду, а потім докладно розглядає цю літературу, етап за етапом. Описавши ранній період у загальних рисах, з усілякими піснями про Нібелунгів (і, звісно, з нападами захвату та заламуванням рук у кожному другому абзаці), вона переходить до Віланда і Клопштока, які створили «французьку» та «англійську» наслідувальні школи в літературі. І той, і той, звісно, молодці, адже вони німці й расово не можуть бути поганими, але Клопшток — більший молодець, бо наслідував він принаймні не французьке лайно, а англійське. Щоправда, Віланд програє Клопштокові не лише тому, що він «француз», а й з інших, не менш цікавих причин. Як про це каже сама Ж. де Сталь, річ у його філософії:
Епікурейська філософія не пасує німецькому розумові; вони надають цій філософії догматичного характеру, тоді як вона приваблива лише тоді, коли постає в полегшених формах: щойно їй приписують принципи, вона всім однаково не подобається.
[…] Мова Віланда має велике чарування саме тому, що його природні якості суперечать його філософії. Ця невідповідність може шкодити йому як письменникові, але робить його товариство надзвичайно цікавим: він жвавий, захоплений і, як усі люди генія, юний навіть у старості; і все ж він хоче бути скептиком і дратується, коли його прекрасною уявою користуються навіть для того, щоб схилити його до віри. Природно доброзичливий, він, однак, піддається змінам настрою: іноді тому, що незадоволений собою, іноді тому, що незадоволений іншими. Він незадоволений собою, бо хотів би досягти такої міри досконалості у способі висловлення своїх думок, якої речі й слова не витримують; він не бажає зупинятися на цих приблизних висловах, що більше пасують мистецтву бесіди, ніж самій досконалості. Інколи ж він незадоволений іншими, бо його дещо розпусна доктрина й піднесені почуття не легко узгоджуються між собою. У ньому є і німецький поет, і французький філософ, які почергово сердяться один на одного; але його гнів, утім, дуже легко зносити. А його бесіда, сповнена ідей і знань, могла б слугувати джерелом для розмови багатьох розумних людей у найрізноманітніших галузях.
Клопштока вона описує куди коротше, але піднесено. Для неї він герой, майже месія, який пробудив німецьку культуру. Та попри всі його чесноти, Клопшток хотів зробити літературу Німеччини копією англійської, а це погано, бо самобутність дуже й дуже (на думку Сталь) важлива й потрібна. Тож, по суті, як Клопшток, так і Віланд — були зайвою тратою часу, адже попереду Німеччину чекала власна школа, найвеличніша традиція в історії всієї галактики Чумацький Шлях. Переповідати всі ці порожні «похвали заради похвали» та захоплення Сталь я не буду. Змістовного там майже нічого не сказано, ви можете перевірити самі. У цьому загальному огляді вона починає з Лессінга і Вінкельмана, після чого переходить до Гете та Шиллера. У загальних рисах вона описує німецьку поезію, і серед нетипових моментів можна відзначити, що тут вона дуже сильно виокремлює поета Бюргера (не вперше вже бачу, що в 19-му столітті його цінували на рівні з Гете). Написавши після цього узагальнений розділ про драматургію, Ж. де Сталь переходить, нарешті, до конкретики, розглядаючи окремі твори. І ось там нарешті можна сказати, що трапляється навіть (!) аналіз творів. Це вражає уяву, але Сталь, виявляється, вміє думати! Однак, на жаль, моя мета не в тому, щоб нині оцінювати німецьку літературу, тож змушений буду лише пробігти очима більшу частину цих розділів. Перелічимо бодай самі твори, які Сталь вирішила проаналізувати більш-менш докладно (переважно її оцінки збігаються з тими, що можна нагуглити у більшості сучасних критиків, зокрема радянських, і, можливо, частково вона є їхнім «спільним предком»). Це три п’єси Лессінга: «Мінна фон Барнгельм», «Емілія Галотті» та «Натан Мудрий», з яких найвище вона оцінила останню, а самого Лессінга прямо порівняла з Дідро, як це зазвичай завжди й робиться. Із Шиллера вона бере одразу цілих сім п’єс: «Розбійники», «Дон Карлос», «Валленштейн», «Марія Стюарт», «Жанна д’Арк», «Мессінська наречена», «Вільгельм Телль». У Гете переважно аналізуються «Ґець фон Берліхінґен», «Граф Егмонт», «Іфігенія в Тавриді», «Торквато Тассо», «Фауст», але також побіжно вона торкається й інших, нині зовсім маловідомих п’єс. Розглядаються також твори Вернера — «Лютер», «Аттіла», «Сини Долини», «Хрест на Балтиці», «Двадцять четверте лютого» (🤔) — і Коцебу; а також порівнюється театр Німеччини й Данії, але все ж Ж. де Сталь вважає, що північани ще не досягли рівня німців. Коротко вона говорить і про комедії, переважно наголошуючи на Людвігу Тіку, але чим далі, тим більше користується філософськими ідеями (страхітливих консерваторів і ретроградів, які ненавидять епікурейську традицію) братів Шлегелів.
Ідеал трагічного характеру, каже Ф. Шлегель, полягає в торжестві волі над долею або нашими пристрастями; комічне, навпаки, виражає панування фізичного інстинкту над моральним існуванням: звідси походить те, що всюди ненажерливість і боягузтво слугують невичерпним предметом для жартів. Любити життя видається людині чимось найдурнішим і найпошлішим, а шляхетною властивістю душі є той сміх, що охоплює смертних істот, коли їм пропонують видовище одного з них, малодушного перед лицем смерті.
Трохи вона говорить про декламації та романи. Останні вона ділить на піджанри, коротко описуючи деякі (любовні, лицарські, філософські), а з німецьких, само собою, виокремлює «Вертера» і «Вільгельма Мейстера» Гете. Романи виявляються не найсильнішою стороною німців, але все ж навіть тут є зразки найвищого рівня. Вона порівнює романи Німеччини з англійськими та французькими, і тут нарешті знаходиться момент, де Франція не програла, щоправда це якраз у жанрі радше розпусному, тож «що й треба було довести»:
У нас є кілька французьких комічних романів, і один із найвизначніших — «Жіль Блаз». Не думаю, що можна назвати у німців твір, у якому життєві обставини були б так дотепно обіграні. У них майже немає реального світу, то як же вони могли б уже над ним посміятися?
Далі йде розділ №29, про німецьких істориків, і, зокрема, про Мюллера. За ним — розділ про Гердера. Але переважно вона хвалить лише їхні особистісні якості та те, як вони в історію проштовхують філософію стоїцизму й усілякі чесноти. Загалом вона цінує їх за подібність до Плутарха. А наприкінці розділу про літературу ми бачимо справжні дифірамби критичному генію братів Шлегелів. Без їхньої літературної критики німці не змогли б зробити такий прорив у своїй творчості тощо й так далі. Загалом, із літературою покінчено. Побіжно нам показали, що всі інші мистецтва Німеччини більш-менш у порядку, музика — понад усяку похвалу, решта вже не надто визначна, але цілком терпима. І ось тепер Сталь нарешті знайомитиме нас із німецькою філософією.
Ненависть і зневага до англо-французької філософії
Огляд філософії Жермени де Сталь — це просто щось неймовірне! Важко знайти настільки еталонно заангажовану людину на користь німців до появи особливої касти людей, які доведуть це раболіпство перед Німеччиною до досконалості — тобто марксистів. Вона починає з філософії в Англії, щоб одразу показати нам джерело всього зла, розпусти й дурості. Уже з перших рядків вона визнає, що сама приймає дуалізм душі й тіла, і впевнена, що «північні народи» від самого початку завжди мали схильність до спіритуалізму. Південці ж, зокрема й греки, схилялися радше до матеріалізму (згадуємо про її расову теорію).
Греки вірили у зовнішні чудеса; германські народи вірили в чудеса душі. Уся їхня поезія сповнена передчуттів, знамен, пророцтв серця; і тоді як греки єдналися з природою через насолоди, мешканці півночі возносилися до Творця через релігійні почуття. На півдні язичництво обожнювало фізичні явища; на півночі люди були схильні вірити в магію, оскільки вона приписує духові людини безмежну владу над матеріальним світом.
Від самого початку видно, що вона приймає схему Фіхте (або Тези про Фейєрбаха), де внутрішнє джерело волі робить людину активним творцем, тоді як перенесення центру ваги «назовні» робить людину пасивним рабом зовнішніх впливів. Ідеалізм, таким чином, нібито потрібен для того, щоб урятувати людину з заціпеніння детермінізму й зробити її активним творцем своєї долі. Отже, вона починає з Англії, щоб показати, як первісно здорова філософія там перетворилася на джерело всього найгіршого, що тільки можна уявити. Усе почалося з Бекона, це він запустив ланцюг фатальних подій. Вона, щоправда, дуже його хвалить і вважає, що якби він жив сьогодні, то сам благав би сучасних англо-французьких філософів зупинитися. Бекон ще не встиг перетворитися на монстра, не довів своєї емпіричної філософії до всіх необхідних висновків.
У наш вік він відчував би потребу відродити внутрішнє джерело моральної краси й постійно нагадувати людині, що вона існує сама по собі, у своїх почуттях і у своїй волі.
[…] Його філософії бракувало того, чого бракувало його характерові: він не був достатньо доброчесним, щоб цілком зрозуміти, що таке моральна свобода людини; однак його не можна порівнювати з матеріалістами минулого століття, і його послідовники висунули теорію досвіду, що далеко виходила за межі його намірів. Він далекий, повторюю, від того, щоб приписувати всі наші ідеї нашим відчуттям і вважати аналіз єдиним інструментом відкриттів.
[…] Бекон іще дотримувався значно глибших поглядів, ніж прийнято вважати, на ідеалістичну філософію, яка від Платона до наших днів постійно відроджувалася в різних формах; проте успіх його аналітичного методу в точних науках неминуче вплинув на його систему в метафізиці: його вчення про відчуття як джерело ідей було зрозуміле значно абсолютніше, ніж він сам собі уявляв. Ми ясно бачимо вплив цього вчення на дві школи, які воно породило: Гоббса і Локка.
Ось тут і починається Апокаліпсис для людського духу. Ж. де Сталь із жахом нагадує нам, що «Гоббс буквально розумів філософію, яка виводить усі наші ідеї з чуттєвих вражень», що він прийняв детермінізм, позбавивши людину волі, «знищив моральну свободу, як і громадянську», і зрештою повідомляє, що Гоббс був «атеїстом і рабом». Але, на щастя, Англія була ще надто чистою, щоб прийняти його принципи, тож Гоббс не здобув особливої популярності. Набагато небезпечнішим, через зовнішню подібність до розсудливості, став Джон Локк. Щоправда, і Локк, подібно до Бекона, виявився не таким уже й поганим чоловіком як особистість, просто дуже дурненьким і непослідовним. Він не зміг усвідомити, що його принципи — це принципи Сатани, і не зміг стати повноцінним дияволом.
Будучи моральною та релігійною людиною, він не дозволяв собі жодних порочних міркувань, що неминуче випливали з його метафізики, і більшість його співвітчизників, приймаючи його, як і він сам, вирізнялися шляхетною непослідовністю, відокремлюючи наслідки від принципів, тоді як Юм і французькі філософи, прийнявши цю систему, застосували її значно логічніше. Метафізика Локка не справила на уми в Англії іншого впливу, крім того, що трохи заплямувала їхню природну самобутність; навіть якщо вона висушила джерело великих філософських думок, вона не змогла знищити релігійного почуття, яке так добре вміє їх замінювати; але ця метафізика, прийнята в решті Європи, за винятком Німеччини, була однією з головних причин аморальності, з якої було створено теорію, щоб краще гарантувати її здійснення на практиці.
З критикою вроджених ідей Локка вона навіть загалом погоджується, але заперечує її тим, що є вроджені речі, які не є саме «ідеями» (наприклад, почуття, але далі вона прийме й теорію Канта про вроджені схеми дії самого розуму). Але сенсуалізм загалом вона не приймає взагалі в жодному вигляді. По-перше, він нібито робить людину рабом зовнішніх речей. По-друге, якщо знання добра і зла не вроджені, тоді в людині немає жодного «морального почуття», і можливі найрізноманітніші жахливі системи моралі. Локк саме це й намагається довести, збираючи різні приклади народів світу, де трапляються акти канібалізму й багато чого іншого, що в моральній парадигмі цих народів не є чимось поганим. Сталь із жахом запитує: «Що ж тоді являє собою система, яка вселяє такій доброчесній людині, як Локк, жагу до пошуку подібних учинків?». Сама вона переконана, що моральне почуття існує. Вона, як Руссо, вважає, що в усіх прикладах Локка дикуни вже мали певну культурну надбудову, і ця культура розбестила їхню первісну чисту природу. Як і Платон, вона вірить, що всі народи світу користуються розрізненням доброчесність — вада, що вказує на універсальну модель. Просто деякі народи трохи заплуталися через зовнішні впливи. «Можна чинити зло, вважаючи, що чиниш добро; можна бути винним, знаючи й бажаючи цього, але неможливо визнавати істинним суперечливе, або справедливість несправедливості. Байдужість до добра і зла — звичайний результат цивілізації, яка, так би мовити, скам’яніла, і ця байдужість — набагато вагоміший аргумент проти вродженого сумління, ніж грубі помилки дикунів». А наступний фрагмент такий добрий у своїй убогості, що я наведу його цілком. Тут якраз підхоплюється той мотив, що ліг в основу «Тез про Фейєрбаха» Маркса, узятий, імовірно, з одного й того самого джерела (Фіхте):
Докази духовності душі не можуть бути знайдені в царстві чуттів, видимий світ надано саме цьому царству; але невидимий світ не може йому підкорятися; і якщо не допускати спонтанних ідей, якщо думка і чуття цілковито залежать від відчуттів, то як душа, перебуваючи в такому рабстві, може бути нематеріальною? І якщо, оскільки ніхто не заперечує, що більшість фактів, переданих чуттями, підлягають помилкам, то що ж являє собою моральна істота, яка діє лише тоді, коли її збуджують зовнішні об’єкти, та ще й об’єкти, видимість яких часто хибна?
Один французький філософ [очевидно, Кабаніс], уживши найогидніший вислів, сказав, що думка є не що інше, як матеріальний продукт мозку. Це сумне визначення — найприродніший наслідок метафізики, яка приписує нашим відчуттям походження всіх наших ідей. Якщо це так, то ми маємо право глузувати з інтелектуального й уважати незбагненним усе, що не можна помацати. Якщо наша душа — лише тонка матерія, приведена в рух іншими, більш або менш грубими елементами, порівняно з якими навіть вона має нестачу пасивності; якщо наші враження й наші спогади — лише тривалі коливання інструмента, на якому грають навмання, то в нашому мозку є тільки волокна, у світі — тільки фізичні сили, і все можна пояснити згідно із законами, що ними керують. Залишаються ще деякі дрібні труднощі, пов’язані з походженням речей і метою нашого існування, але питання було значно спрощено, і розум радить нам придушити в собі всі бажання і всі надії, які спонукають нас породжувати геній, любов і релігія; бо тоді людина була б лише ще одним механізмом у великому механізмі всесвіту: її здібності були б лише шестернями, її мораль — розрахунком, а її поклоніння — успіхом.
Ж. де Сталь принципово наполягає на тому (і тут я з нею погоджуся), що: «тенденція будь-якого вчення завжди має значною мірою враховуватися під час оцінювання його істинності; бо теоретично добро і істина нероздільні». Але залежно від кута зору різні тенденції по-різному оцінюються як добро і зло. «Тенденції» самої пані де Сталь, у парадигмі епікурейця, є чистим злом, або, радше, дистильованим невіглаством. Тож не дивно, що їй так сподобалися німецька культура і філософія.
Метафізика, яка переміщує центр життя, припускаючи, що її імпульс походить ззовні, позбавляє людину свободи й руйнує саму себе, бо більше не існує жодної духовної природи, щойно вона настільки поєднується з фізичною природою, що різниця між ними зберігається лише з поваги до умовності. Ця метафізика стає послідовною лише тоді, коли ми виводимо з неї, як у Франції, матеріалізм, заснований на відчуттях, і мораль, засновану на інтересі. Абстрактна теорія цієї системи народилася в Англії; але жоден із її наслідків там не було визнано. У Франції нам випала честь не відкриття, а застосування. У Німеччині ж, починаючи з Лейбніца, боролися і з самою системою, і з її наслідками; і, без сумніву, людям просвіченим і релігійним усіх країн слід дослідити, чи мають принципи, результати яких такі згубні, вважатися незаперечними істинами. Шефтсбері, Гатчесон, Сміт, Рід, Дугалд Стюарт та інші з рідкісною проникливістю вивчали діяльність нашого розуму; праці Дугалда Стюарта, зокрема, містять таку досконалу теорію інтелектуальних здібностей, що її можна розглядати, так би мовити, як природну історію моральної істоти. Кожна людина має впізнати в ній частку самої себе.
Так закінчується глава про англійську філософію і починається плавний перехід до французької, на яку вона вже встигла вилити чимало бруду, поки описувала принципи Локка, тож зміст наступного розділу неважко передбачити наперед. У розділі про філософію Франції ми дізнаємося, що тут теж усе було загалом чудово до часів Декарта, і навіть разом із ним. Виявляється, Декарт помилявся лише у фізиці, і тільки тому нібито його відкинули. Зате в метафізиці він у всьому мав рацію. Він краще узгоджується з католицизмом, що нам подають як особливу перевагу (!) і якщо Бекон дав початок сучасній науці як предметові, то Декарт поклав початок сучасним теоріям про сам розум, а тому він куди важливіший за Бекона. Вона вихваляє й таких моторошних консерваторів і ворогів матеріалізму, як Паскаль і Мальбранш, і робить висновок:
Декарт, Паскаль і Мальбранш мають набагато більше спільного з німецькими філософами, ніж із письменниками XVIII століття; але Мальбранш і німці відрізняються тим, що один видає за догмат віри те, що інші зводять до наукової теорії.
[…] Якби французи йшли метафізичним напрямом своїх великих людей XVII століття, то сьогодні вони дотримувалися б тих самих поглядів, що й німці; бо Лейбніц на філософському шляху є природним наступником Декарта і Мальбранша, а Кант — природним наступником Лейбніца.
Але, на жаль, цього не сталося. На жаль, Франція наслідувала Англію, піднесла на щит принципи Локка й розвинула їх до останніх меж. Поки моральний вплив Англії ще стримував французів, вони були більш-менш прийнятними й поміркованими, як Вольтер або Кондильяк. Але на наступних етапах розвитку становище погіршилося. Гельвеція вже ніщо не стримувало, а далі справа ще більше ускладнилася появою Гольбаха, і французька філософія остаточно згнила. Та все ж Вольтер і Кондильяк не винні, що їхні учні виявилися закінченими покидьками. Думаєте, я перебільшую? Ну ось буквально одна з цитат:
Ані Локк, ані Кондильяк не знали небезпек принципів своєї філософії; але невдовзі це чорне зерно, ледь помітне на інтелектуальному горизонті, розрослося настільки, що знову занурило всесвіт і людину в темряву.
Виявляється, сенсуалізм згубний саме тим, що надто багато уваги звертає на зовнішні об’єкти, і зрештою вони стають цінністю самі по собі, а це робить людей матеріалістами в споживацькому сенсі слова. Основне ж побоювання, яке не зводиться просто до гори образ і навіть (!) аргументується (!!!), — це класичне звинувачення в тому, що прийняття фаталізму й залежності від зовнішніх умов ліквідує саме поняття «вини» і автоматично змушує виправдати всіх злочинців, зрозуміти їх і пробачити. Тепер зрозуміло, чому Бюхнер і Молешотт взяли саме цитату Ж. де Сталь, щоб обґрунтувати свої погляди на сумісність моралі й фаталізму. Не знаючи позиції самої Сталь, я спершу не розумів, що це було подвійне дно з іронією.
Безсмертя душі й почуття обов’язку — цілком необґрунтовані припущення в системі, яка ґрунтує всі наші ідеї на наших відчуттях; адже жодне відчуття не відкриває нам безсмертя в смерті.
[…] У другій частині цього розділу я спробую показати, що мораль, заснована на інтересі, так гаряче проповідувана французькими письменниками минулого століття, перебуває в тісному зв’язку з метафізикою, яка приписує всі наші ідеї нашим відчуттям, і що наслідки першої на практиці такі ж погані, як і наслідки другої в теорії. Ті, хто мав нагоду читати розпусні твори, опубліковані у Франції наприкінці XVIII століття, підтвердять, що, коли автори цих злочинних писань хочуть підпертися якимось міркуванням, вони всі апелюють до впливу фізичного на моральне; вони пов’язують з відчуттями всі найосудливіші погляди; нарешті, вони розгортають у всіх формах учення, що знищує свободу волі й совість.
Ж. де Сталь переконана в тому, що наймодніша філософська система країни відбиває в середньому по палаті всі її уми, такий собі усереднений образ нації. Вона скаржиться, що мерзенна філософія Локка панувала майже в усій Європі майже 100 років, і часто називає її філософією скептицизму. Перший принцип цієї філософії: «вірити лише тому, що може бути доведено як факт або як розрахунок». До цього принципу додаються «зневага до почуттів, які називають піднесеними, і прихильність до матеріальних насолод. Ці три пункти вчення містять у собі всі види іронії, об’єктом яких можуть бути релігія, чутливість і мораль». Нібито цим Франція й пишається — дотепністю. Але насправді ця дотепність є лише прямим наслідком матеріалістичної філософії, тобто це не смішно, а жахливо.
Вольтер так добре відчував вплив метафізичних систем на загальний плин умів, що саме на противагу Лейбніцу написав «Кандида». Він посів особливу позицію проти кінцевих цілей, оптимізму, свободи волі, нарешті, проти всіх філософських поглядів, що підносять гідність людини, і написав «Кандид».
[…] Розумний принцип легковажності серця й розуму — метафізика, яка співвідносить усі наші ідеї з нашими відчуттями; адже ззовні до нас приходить лише поверхове, а серйозне життя — у глибині душі. Якщо матеріалістична фатальність, прийнята як теорія людського розуму, призвела до відрази до всього зовнішнього, а також до недовіри до всього, що є потаємним, у цій системі все ще існувала б певна бездіяльна шляхетність, східна лінивість, яка могла б мати певну велич; і грецькі філософи знайшли засоби надати апатії майже гідності; але царство відчуттів, поступово послаблюючи почуття, дало змогу існувати діяльності особистого інтересу, і ця пружина дій виявилася тим потужнішою, що всі інші були зламані.
До недовірливості розуму, до егоїзму серця слід додати й учення про совість, яке розвинув Гельвецій, коли сказав, що доброчесні вчинки самі по собі мають на меті здобуття фізичних насолод, які можна скуштувати тут, на землі: внаслідок цього всі жертви, які можна було принести заради ідеального поклоніння якійсь думці чи почуттю, вважалися своєрідним обманом; і оскільки немає нічого страшнішого для людей, ніж прославитися простачками, то вони поспішали висміяти всі ентузіазми, що обернулися погано; адже ті, кого було винагороджено успіхом, уникли глузувань: для матеріалістів щастя завжди праве.
Догматична недовіра, тобто недовіра, що ставить під сумнів усе, що не доведено відчуттями, — джерело великої іронії людини щодо самої себе: звідси постає вся моральна деградація. Цю філософію, безперечно, слід вважати як наслідком, так і причиною сучасного настрою умів; однак є одне зло, першопричиною якого вона є: вона надала безпечності легковажності видимість глибокодумного міркування; вона постачає благовидні аргументи егоїзмові й змушує найшляхетніші почуття розглядати як випадкову хворобу, причиною якої є виключно зовнішні обставини.
Таке вчення «принижує» людство! Адже його принципи: «використовували тільки слуги в комедіях, а в наші дні ми створили вчення про розум, засноване на необхідності, вчення, вельми відмінне від релігійного смирення, бо перше так само вульгарне, як друге шляхетне й піднесене». Але що, коли це вчення істинне? Чи доведеться в ім’я ідеалів добра й веселки навмисно приховувати істину від людей? Ні! Бо насправді такі жахливі вчення просто не можуть бути істинними.
Слава Богу, і цей вислів тут доречний, слава Богу, кажу я, ця система цілком хибна у своєму принципі.
На цій добрій ноті вона завершує огляд французької філософії й нарешті переходить до німців.
Дифірамби німецькій філософії
Оповідь про філософію в Німеччині 🇩🇪 починається з невеликого вступу, де вибудовується лінія від Платона, через Декарта й Лейбніца до сучасних німців. Центральну увагу, як попередникові нової традиції, відведено Лейбніцу. Побіжно тут вона знову намагається довести, що «північні народи» більше схильні до метафізики, а південні, «латинські» народи й давні греки — до матеріалізму. Щоб це виглядало переконливо, вона каже, що Платон, Піфагор тощо — усе це було імпортовано зі Сходу:
Філософія Епікура — єдина, що справді виникла в Греції.
Греки породили лише зло, а сучасні латинські народи йдуть тим самим шляхом. Отож цілий розділ присвячено виключно дифірамбам геніальності Лейбніца.
Лейбніц із разючою силою діалектики виступив проти системи Локка, яка приписує всі наші ідеї нашим відчуттям. Було задіяно відоме твердження, що в розумі немає нічого, чого б раніше не було у відчуттях, і Лейбніц додав до нього це піднесене уточнення: якщо не рахувати самого розуму. Із цього принципу випливає вся нова філософія, що справляє такий сильний вплив на уми в Німеччині. Ця філософія також є експериментальною, оскільки прагне пізнати те, що відбувається всередині нас. Вона лише ставить спостереження над внутрішнім почуттям на місце зовнішніх відчуттів.
Вчення Локка мало в Німеччині прихильників серед тих людей, які намагалися, подібно до Бонне в Женеві та багатьох інших філософів в Англії, примирити це вчення з релігійними почуттями, яких сам Локк завжди дотримувався. Геніальність Лейбніца передбачила всі наслідки цієї метафізики; і його слава навіки полягає в тому, що він зумів відстояти в Німеччині філософію моральної свободи, протиставивши її філософії чуттєвої фатальності. Тоді як решта Європи прийняла принципи, що розглядають душу як пасивну істоту, Лейбніц був послідовним просвітницьким захисником ідеалістичної філософії, як її розуміла його геніальність.
Насамперед Сталь намагається стисло викласти філософію Канта. І хоча після всього, що було раніше, тут можна було б очікувати гіперболізованих похвал, вона опиняється в дещо скутих обставинах. З одного боку, вона безмірно рада, що Кант завдав удару по матеріалізму, і дуже пишається цим досягненням. Але щоразу, коли вона наводить приклади, придатні для критики французів, їй одразу доводиться визнавати, що Кант говорить багато речей і цілком протилежних, які почасти грають на руку матеріалістам. Вона намагається подати це як чергову перевагу, бо, по-перше, матеріалісти помиляються, зараховуючи Канта до ворогів (а отже, вони не вміють читати, ахахах, смішно), а по-друге, Кант виявляється глибоким мислителем, який примиряє дві діаметрально протилежні школи, зважаючи на сильні й слабкі сторони обох. Цю позицію примирителя крайнощів озвучує і сам Кант, і вона присутня в більшості сучасних рецензій на його філософію. Але ось така поміркованість явно не дуже подобається Жермені де Сталь.
Вище вона часто називала матеріалістів Франції «школою скептиків», і тому змушена тепер усіма силами доводити, що Кант не скептик. Само собою, це теж дається їй важко, бо елементів скептицизму в Канта більш ніж достатньо. Через це Сталь не може цілковито й повністю оспівувати його геніальність без застережень. У підсумку доводиться буквально використовувати аргументи з Юма (тобто скептицизм), щоб ілюструвати ідеї Канта, і намагатися виокремити нескептичний залишок, але ефект уже втрачається. Цей залишок, а саме стійкі форми всередині самого розуму, які є ніби вродженим механізмом, завдяки якому дані відчуттів узагалі можуть використовуватися, — вона всіма силами намагається видати за вроджені ідеї, і хоча це не зовсім виходить, Канта проголошують радше спіритуалістом, ніж матеріалістом. Ура, товариші. Але найбільше Кант подобається їй за його консервативну мораль, етику обов’язку.
Саме почуття дає нам упевненість у нашій свободі, і ця свобода лежить в основі вчення про обов’язок; бо, якщо людина вільна, вона повинна створити для себе всемогутні мотиви, що протистоять дії зовнішніх об’єктів і звільняють волю від егоїзму. Обов’язок — доказ і запорука містичної незалежності людини. У наступних розділах ми розглянемо аргументи Канта проти моралі, заснованої на користі, і піднесену теорію, яку він висуває на заміну цьому лицемірному софізмові або спотвореному вченню.
Окремий інтерес становить виклад естетичних поглядів Канта, що перетинається з ідеями Бьорка і взагалі з теорією романтизму. Тут відіграє роль внутрішнє почуття і контрасти між жахом і пригніченням людини та її подальшим піднесенням і подоланням труднощів. Такий собі тріумф волі індивіда, який маніфестує свою свободу змінювати світ, попри долю.
Противники Канта звинувачували його в тому, що він лише повторює аргументи давніх ідеалістів; вони стверджували, що вчення німецького філософа — це всього лише стара система, викладена новою мовою. Цей закид безпідставний.
[…] Філософія Платона поетичніша за філософію Канта, філософія Мальбранша — релігійніша; але велика заслуга німецького філософа полягала в тому, що він підніс моральну гідність, давши як основу всьому прекрасному в серці сувору аргументовану теорію. Протилежність, яку намагалися встановити між розумом і почуттям, неминуче веде розум до егоїзму, а почуття — до безумства; але Кант, який, здавалося, був покликаний поєднати всі великі інтелектуальні союзи, зробив душу єдиним центром, де всі здібності перебувають у згоді одна з одною.
Полемічна частина творів Канта, та, в якій він нападає на матеріалістичну філософію, сама по собі могла б уважатися шедевром. Ця філософія пустила такі глибокі корені в умах, породила стільки безрелігійності та егоїзму, що й тих, хто лише боровся з цією системою та відроджував думки Платона, Декарта і Лейбніца, слід було б уважати благодійниками своєї країни. Але філософія нової німецької школи містить безліч власних ідей; вона ґрунтується на широких наукових знаннях, які з кожним днем зростали, і на способі міркування, винятково абстрактному й логічному; адже, хоча Кант і картає застосування цих міркувань під час розгляду істин, що лежать поза колом досвіду, він виявляє у своїх творах таку силу розуму в метафізиці, яка ставить його в цьому відношенні на перший ряд мислителів.
Не можна заперечувати, що стиль Канта в його «Критиці чистого розуму» заслуговує майже на всі закиди, які зробили йому противники. Він користувався термінологією, вкрай важкою для розуміння, і найдошкульнішим неологізмом. Він жив наодинці зі своїми думками й переконував себе, що для нових ідей необхідні нові слова, тоді як насправді слова існують для всього.
Після того, як ми закінчили з Кантом, наступний розділ книги Сталь називається «Про найвідоміших філософів Німеччини до і після Канта». Із філософів до Канта вона зосереджує увагу на трьох: Лессінг, Хемстерхейс і Якобі. Усі троє робили те саме, що й Кант, — намагалися здійснити синтез двох крайнощів, але на основі радше раціоналістичній, ніж сенсуалістичній. Та всі троє, попри благородну мету, впоралися з цим гірше, ніж Кант. А Якобі, до того ж, навіть відкрито виступив проти філософії Канта, але, так би мовити, «праворуч», наголошуючи на тому, що Кант недостатньо релігійний і консервативний.
Філософський дух за своєю природою не може бути широко поширений у жодній країні. Однак у Німеччині існує така схильність до рефлексії, що німецьку націю можна вважати метафізичною нацією par excellence.
Після Канта вона робить наголос на двох філософах — Фіхте і Шеллінгу. Тоді Гегель ще тільки-но починає набирати популярності, і Сталь ще не бачить у ньому рівнозначної постаті. З її погляду Кант, попри спроби примирення крайнощів, залишається дуалістом. Тим часом нові системи його послідовників намагаються злити крайнощі в єдину систему. Вона намагається дуже стисло викласти системи обох і робить це більш-менш непогано, хоч і зі своєї специфічної (мракобісної) точки зору. І все ж Фіхте їй не надто подобається через доведення ідеалізму до гротеску. Шеллінг їй подобається більше, хоча вона й висловлює побоювання через спорідненість його системи зі Спінозою, що допускає ризик матеріалістичного тлумачення його вчення.
Жоден філософ до Фіхте не доводив систему ідеалізму до такої наукової строгості; він зводить увесь універсум до діяльності душі.
[…] Матеріалізм поглинає душу, принижуючи її; ідеалізм Фіхте, звеличуючи її, відокремлює її від природи. В обох крайнощах почуття, яке є справжньою красою буття, не має того становища, якого воно заслуговує. Шеллінг значно краще за Фіхте розуміється на природі та красних мистецтвах, а його жива уява не може задовольнитися абстрактними ідеями; але, подібно до Фіхте, його мета — звести буття до єдиного начала.
[…] Система Шеллінга спокійніша й чарує уяву, проте вона неминуче вписується в систему Спінози; але замість того, щоб зводити душу до матерії, як це практикується в наші дні, Шеллінг намагається піднести матерію до душі; і хоча його теорія цілком спирається на фізичну природу, вона, тим не менш, за змістом вельми ідеалістична.
Останнім із визначних філософів вона називає Фрідріха Шлегеля, по-справжньому найзапеклішого ретрограда з усіх, і, само собою, він їй подобається вже без жодних «але». Шлегель почав вивчати філософію Сходу, особливо Індії, і для Ж. де Сталь це просто-таки одкровення. Тепер її жонглювання поняттями та її расова теорія Європи виходять на новий рівень. Матеріалісти-греки з їхнім Епікуром оточені шляхетністю й чеснотою одразу з двох боків:
Жителі Сходу завжди були ідеалістами, і Азія аж ніяк не схожа на південь Європи. Надмірна спека на сході сприяє спогляданню, як і надмірний холод на півночі. Релігійні системи Індії дуже меланхолійні та духовні, тоді як народи Південної Європи завжди мали схильність до доволі матеріалістичного язичництва.
[…] Філософію індійців можуть добре зрозуміти лише німецькі ідеалісти; свідчення громадської думки допомагають їм зрозуміти її.
Далі нам окремим розділом розповідають, що зіткнення з німецькими філософами робить будь-якого дебіла одразу генієм, що один день у товаристві Фіхте й будь-якого іншого німця дає тобі більше мудрості, ніж десятки років читання старих ідей, що кожен німецький філософ — це універсальна людина, яка поєднує 100500 професій, і тому широта їхнього розуму просто безмежна тощо.
Бесіди з німецькими філософами, подібними до тих, кого я назвала, нагадують діалоги Платона; і коли ви ставите одному з цих людей запитання на будь-яку тему, він проливає стільки світла, що, слухаючи його, ви ніби вперше починаєте думати.
Німецька філософія перетворює на золото все, до чого торкається, і так само завдяки цій філософії ми бачимо небувалий розквіт літератури. Німці найкраще судять як про античність, так і про сучасну літературу, і т. д. і т. п. Одне слово — народ надлюдей. Так само чудодійна філософія німців і в застосуванні до науки. Причому тут вона згадує як класичний закид марксистів на адресу західних матеріалістів за відмову від глобальних узагальнень, так і натурфілософію Гумбольдта:
Нова філософія вже в багатьох аспектах вплинула на фізичні науки в Німеччині; передусім той самий дух всеосяжності, який я помітила в літераторів і філософів, властивий і вченим. Гумбольдт, будучи точним спостерігачем, розповідає про мандрівки, яким він відважно піддавався, як доблесний лицар, і його твори становлять однаковий інтерес як для фізиків, так і для поетів.
[…] Німці докоряють французам у тому, що ті розглядають у науках лише окремі факти й не поєднують їх у систему; саме в цьому, по суті, і полягає відмінність між німецькими та французькими вченими.
Вона перелічує деяких німецьких учених, але її судження про вплив філософії на науку не мають жодної цінності, це лише чергові абстрактні вихваляння. Після цього вона знову й знову повертається до того, що французи створили потворну мораль, і цього разу присвячує цій темі окремий розділ «Про моральність, засновану на особистому інтересі», де каже:
Якщо в душі немає нічого, крім того, що туди вклали відчуття, то приємне або неприємне має бути єдиним мотивом нашої волі. Гельвецій, Дідро, Сен-Ламбер не відступали від цієї лінії й пояснювали всі вчинки, включно із самопожертвою мучеників, себелюбством.
[…] Ніщо так не суперечить усій системі поглядів німців, як ця система: навіть їхні філософи й моралісти, на чолі з якими слід поставити Канта, Фіхте й Якобі, переможно боролися з нею.
Навіть батьки сенсуалізму, британці, — і ті боролися проти французького матеріалізму, включно з Юмом, здавалося б, тим іще скептиком. По суті, вона дає тут критику утилітаризму як вузьколобості, і наприкінці навіть згадує Джеремі Бентама, завершуючи зрештою фразою в дусі Платона: «Користь неминуче змінюється обставинами, доброчесність же ніколи не повинна змінюватися».
Про мораль, релігію, самопожертву і містицизм Беме
Ще цілих три глави мадам де Сталь міркує про мораль. Точніше — про те, як німецька філософія впливає на мораль у різних сферах життя. Вона наполягає, що мораль священна й недоторканна, не повинна приноситися в жертву ні під яким приводом, навіть в ім’я національних інтересів тощо. І багато, дуже багато місця присвячує вихвалянню Канта за те, що той створив незламну й непохитну теорію моралі. Те, що Кант пропонував поводитися подібно до машини, виявляється, дуже круто:
Неможливо втомитися захоплюватися творами Канта, в яких закарбовано найвищий закон обов’язку; яка щира теплота, яке живе красномовство в темі, де зазвичай ідеться лише про придушення! Проникаєшся глибокою повагою до аскетизму старого філософа, постійно підпорядкованого цій невидимій силі доброчесності, що не має іншої влади, крім совісті, іншої зброї, крім каяття, інших скарбів, крім внутрішніх утіх душі.
Щоправда, всі подальші спроби німців створити «наукову» мораль не влаштовують Сталь, бо вбивають у ній цей «дух» не менше, ніж огидні французи. Виділивши тим часом по главі для Якобі і для його книги «Вольдемар», вона вихваляє цього філософа саме за те, що він пропонував іноді брехати на благо й відступати від наукової суворості Канта та його послідовників. Якобі досить морального й релігійного почуття. І в питанні етики Ж. де Сталь усе ж стає на його бік. Але куди гірше, на її погляд, Якобі розумів феномен кохання. Тому через аналіз невдалих любовних сцен із книги Якобі вона переходить до свого бачення того, як правильно писати на цю тему. Тут немає нічого цікавого, що я захотів би виділити, тим паче що всю книгу вона завершує знову (!) поверненням до того, що французи — це народ лайна, народ мразі, народ падалі, і якби не німці, вся Європа згоріла б у пекельному полум’ї за свої гріхи. Тому разом із нею я теж нагадаю:
Ми так часто бачили в наші дні слабкість у поєднанні з великою доброчесністю, що звикли вірити: у безнравственності є енергія. Німецькі філософи, і слава їм, були першими у XVIII столітті, хто поставив сильний розум на бік віри, геній — на бік моралі, а характер — на бік обов’язку.
І, закінчивши цей розділ, Жермена переходить до останнього тому своєї книги — про релігію та ентузіазм. Опис релігії майже за означенням не може бути цікавим, а в таких бездарних авторів, як Сталь, — тим паче. Із цікавого тут можна відзначити хіба що главу про «теософів», тобто релігійних філософів, де вона особливо вирізняє містика Якоба Беме (гегеле-марксисти теж дуже люблять посилатися на нього як на предтечу мудрості Гегеля).
І навіщо таврувати божевільними тих, хто вважає, що може знайти у піднесенні велике просвітлення? Це рух душі вельми примітної природи, і, без сумніву, він даний їй не лише для того, щоб його придушувати.
Раптом вона присвячує цілий розділ тому, щоб довести: навіть якщо в німців і є сектантський дух, то це аж ніяк не те саме, що політичні партії, а отже, вони не становлять небезпеки. Салони у Франції небезпечні, вони готували революцію, але рівно те саме в Німеччині — чудове благо. Єдиний виняток тут вона робить для секти ілюмінатів (тих самих страшних масонів, що керують світом) у Баварії, яка відкрито зазіхала на політичні реформи.
Останні три глави книги присвячені ентузіазму, під яким мається на увазі певна внутрішня схильність до гідних учинків, а також схильність до Бога (Сталь просить не плутати з фанатизмом, але…). Це про совість, готовність до самопожертви тощо, чого, знов-таки, зовсім немає у французьких філософів. При тому, що саме ентузіазм дарує справжнє щастя, і саме він дає змогу створювати найпіднесеніші й найшляхетніші філософські системи. Без нього не можна зрозуміти музику, не можна зрозуміти доброчесність, не можна взагалі бути людиною. На цьому й закінчується книга «Про Німеччину», і як підсумок пані де Сталь звертається до народу Франції (опам’ятайтеся, падлюки!):
«О, Франціє! земле слави й любові! — якби коли-небудь згас ентузіазм на твоїй землі, якби розрахунок розпоряджався всім, і самі лише міркування навіювали б навіть зневагу до небезпек, — чим би тоді послужили тобі твоє прекрасне небо, твої такі блискучі уми, твоя така плідна природа? Активний розум, учена стрімкість зробили б тебе володаркою світу; але ти залишила б по собі лише слід, подібний до потоків піску — грізних, як хвилі, і безплідних, як пустеля!».