Предметом нашого дослідження є дві невеликі, але важливі філософські праці: праця великого німецького філософа І.Канта 1784 року “Відповідь на питання: що таке Просвітництво?” і праця великого французького філософа М.Фуко 1984 року “Що таке Просвітництво?” – дві праці, що мають майже ідентичні назви, але настільки великий – майже двохсотрічний – проміжок за часом написання. Звернення до цих творів є надзвичайно продуктивним у світлі однієї з основних тем сучасної західноєвропейської філософії – тем, що стосуються аналізу філософської парадигми Просвітництва та осмислення філософського проекту постмодерну. Таке зіставлення дає змогу, по-перше, порівняти змістовну, смислову схожість і відмінність у постановці запитання й відповіді на нього у двох доволі різних мислителів; по-друге, дає змогу простежити особливості сприйняття й оцінювання здобутків епохи Просвітництва наприкінці XVIII і наприкінці XX століть. Цікаво зауважити, що праця Канта, який розглядає Просвітництво як щойно сформовану філософську парадигму, написана у формі відповіді на запитання, тоді як праця Фуко написана у формі запитання щодо результатів її реалізації.
Малер-Матьязова Е. «Что такое Просвещение?» – (философский ответ И.Канта и вопрос М.Фуко) // Форум молодых кантоведов – М.: ИФ РАН, 2005
Робота І. Канта “Відповідь на запитання: що таке Просвітництво?”
Перш за все, хотілося б зазначити, що цю роботу потрібно розглядати в загальному контексті історіософських поглядів Канта [1]. Розмірковуючи про всесвітньо-історичний процес, Кант розуміє його зміст як здійснення задуму природи щодо людського роду; під цим задумом же він розуміє повний розвиток усіх задатків, вкладених природою в людський рід, і, насамперед, головного з них – розумної людської здатності. Розглядаючи в контексті описаної історіософії нову епоху – епоху Просвітництва, Кант визначає її як поворотний момент, що є одним із яскравих етапів процесу розвитку розуму в ході людської історії. У зв’язку із цим Кант і зупиняє свою увагу на обговоренні найважливіших принципів мислення Просвітництва.
1. Принцип розуму: самостійне розумне судження.
Кант називає епоху Просвітництва найважливішим етапом людської історії, ознаменованим принциповою зміною ставлення людства до властивої йому розумної здатності – здатності судження. Кант вважає, що до епохи Просвітництва людство не розуміло і не використовувало належним чином притаманну йому розумну здатність, а саме – не користувалося цією здатністю самостійно: за його словами, людство раніше було “нездатним користуватися своїм розумом без керівництва з боку будь-кого іншого”, що Кант визначає як “стан недосвідченості” [2].
Причиною перебування людства в цьому стані неповноліття, на думку Канта, є сама людина, оскільки вона перебуває в ньому не через нестачу розуму. За його словами, у стані неповноліття людина “перебуває з власної вини”, через “нестачу рішучості та мужності користуватися ним (розумом) без стороннього керівництва”; люди “залюбки залишаються на все життя неповнолітніми” через власну “лінощі та малодушність” [3].
Епоха Просвітництва ж, на думку Канта, ознаменувала собою перехід зі стану неповноліття до стану повноліття, що було здійснено завдяки тому, що Просвітництво сформувало нову культуру, ґрунтовану на розумній здатності судження, а точніше – здатності самостійно користуватися розумом без керівництва збоку: “Просвітництво – це вихід людини зі стану неповноліття”, що здійснило “істинне перетворення способу мислення” [4].
Саме ця здатність судження є для Канта необхідною складовою нової людини – людини “повнолітньої”, яка керується закликом “Sapere aude!” – “май мужність користуватися своїм власним розумом” [5], названим Кантом девізом епохи Просвітництва.
2. Принцип свободи: вільне розумне судження.
Кант вважає, що єдиною умовою здійснення мети просвіти, спрямованої на перетворення способу мислення, є свобода: за його словами, “для такої просвіти не потрібно нічого, крім свободи” [6]. Він також пише, що “можливо, що публіка сама себе просвітить, а якщо тільки надати їй свободу, так це майже неминуче” [7].
Під свободою він розуміє свободу судження, свободу “самостійного користування розумом” і називає її забезпеченням основним завданням нового освіченого суспільства. За такого розуміння свободи судження як свободи як такої Кант вважає обмеження свободи судження обмеженням свободи взагалі, тобто несвободою, і оголошує його головним злочином перед суспільством і людством.
У зв’язку з цим Кант приділяє особливу увагу релігійній сфері людського суспільства – сфері, що є, на його думку, прикладом кричущої несвободи в можливості самостійного судження. За його словами, сфера релігійної догматики є сферою “не тільки найшкідливішого, а й найганебнішого” [8] неповноліття, оскільки для розумної людини абсолютно неприпустимо “погоджуватися з якимись постійними, не підданими ні з чийого боку публічному сумніву релігійними настановами” [9].
Критикуючи такий стан справ у релігійній сфері, Кант заявляє:
“основний момент просвіти полягає у виході людей з виниклого з їхньої власної вини стану неповноліття переважно у справах релігії” [10].
У зв’язку з цим Кант рекомендує освіченим монархам, які прагнуть створити освічене суспільство і бажають втілювати волю освіченого народу, уникати подібної догматичної політики, а саме надати в релігійних справах повну свободу. За його словами, лише того “государя, який не знаходить негідним для себе сказати, що його обов’язок – нічого не наказувати людям у релігійних справах, але надавати їм тут повну свободу… слід вважати освіченим” [11].
3. Обмеження свободи: свобода і послух.
Особливий інтерес становлять міркування Канта про необхідність деякого обмеження свободи. На його думку, не всяка свобода корисна для просвітництва і не всяке обмеження свободи йому перешкоджає, а, навпаки, “певне не тільки не перешкоджає, а й навіть сприяє йому” [12].
Тема обмеження свободи виникає у Канта у зв’язку з такими роздумами. По-перше, він звертає увагу на проблематичність співіснування громадянської та духовної свободи. Кант доходить висновку про те, що чим більше в державі дано цивільної свободи, тим менше залишається духовної: “більший ступінь цивільної свободи видається кращим за свободу духу народу, та все ж перша ставить останній нездоланні перепони” [13]. І навпаки, що менше в державі дано громадянської свободи, то більше виявляється духовної: “менший цивільний ступінь громадянської свободи відкриває простір для розвитку всіх здібностей народного духу” [14].
По-друге, Кант проводить розрізнення між “публічним” і “приватним застосуванням розуму” [15] і наділяє їх різним ступенем свободи. Під публічним застосуванням розуму Кант розуміє міркування з приводу різних питань “позаслужбового” характеру. Саме публічне застосування розуму він називає вираженням духовної свободи і саме на нього поширює обов’язкову вимогу свободи. Під приватним застосуванням розуму Кант розуміє міркування, що стосуються питань саме “службового” характеру, і вважає, що ступінь його свободи має бути обмежена з міркувань дотримання порядку. Отже, на його думку, “публічне застосування свого розуму завжди має бути вільним,… але приватне його застосування нерідко може бути дуже обмежене” [16], оскільки воно стосується “користування своїм розумом на певному, довіреному (комусь) цивільному посту або службі”, де “не дозволено міркувати, та слід коритися” [17].
Таким чином, Кант приходить до переконання, що для освіченої держави прийнятна не всяка свобода, і висуває наступну формулу, яка визначає належний стан речей: “міркуй скільки завгодно і про що завгодно, тільки підкоряйся” [18].
Треба додати, що, розмірковуючи про сучасну для нього епоху, Кант каже, що вона ще не є “освіченим століттям”, оскільки “надто багато чого ще бракує для того, щоб… люди були б… в змозі надійно і добре користуватися своїм власним розумом…” [19]. Але саме в цю епоху, за його словами, “відкривається простір для вільного вдосконалення в цьому, а перешкод до загальної освіти… поступово стає дедалі менше” [20] – тому вона й має назву “століття Просвітництва”.
Робота М.Фуко “Що таке Просвітництво?”
Насамперед зауважимо, що праця М.Фуко є справді відповіддю на роботу І.Канта. Фуко загострює увагу на найважливіших, на його думку, міркуваннях Канта, додає свої думки та ставить кілька власних запитань щодо розглянутих ним принципів філософської парадигми Просвітництва.
1. Повернення до питання.
Фуко починає свою роботу з визнання незаперечної важливості самої постановки питання про те, “що таке Просвітництво?”. Фуко вважає, що саме це, окреслене Кантом, питання стало визначальним для всієї подальшої за ним історії філософії. Він зазначає, що разом із цим текстом Канта “в історію думки непомітно входить питання, на яке філософія нового часу не була спроможна відповісти”, “якого їй так ніколи й не вдалося позбутися” [21]. Це питання філософія “ось уже як два століття … повторює в різних формах”, і “від Гегеля до Горкгаймера чи Габермаса, включно з Ніцше чи Максом Вебером, майже не трапляється філософії, яка прямо чи побічно не зіштовхувалася б із цим питанням” [22].
Фуко зауважує, що якщо поставити аналогічне запитання: “Що таке сучасна філософія?”, то кращою відповіддю на нього була б: “сучасна філософія – це та філософія, яка намагається відповісти на запитання, необачно підкинуте їй ще два століття тому: “Що таке Просвітництво?” [23].
2. Аналіз роботи Канта.
Аналізуючи роботу Канта, Фуко звертає увагу на такі, важливі, на його думку, моменти:
1) Фуко зазначає, що Кант визначає Просвітництво негативно – “майже цілком негативно” [24], а саме як якийсь “вихід” або “результат” з деякого колишнього стану. Під цим “виходом” він розуміє послідовний рух, що розпочався в епоху Просвітництва, який вириває нас зі стану “недосконалість”” [25].
Фуко трактує кантівське поняття стану “неповноліття”, як особливий стан нашої волі, що змушує нас застосовувати не власний розум, а підкорятися чиємусь авторитету. Фуко зазначає, що “вихід” із цього стану має на увазі зміну відносин між волею, авторитетом і розумом, що, таким чином, і є змістом Просвітництва і дає підставу визначити його “як удосконалення попереднього відношення між волею, авторитетом і вживанням розуму” [26].
Автор звертає увагу на те, що цей “вихід” представлений Кантом двояким чином: Кант говорить про нього як про дійсний факт, про поточний процес, що стосується всього людства, і водночас представляє його як якесь завдання, обов’язок, що стоїть перед кожним окремим індивідом. Тут Фуко помічає відсутність точного визначення об’єкта спрямованості Просвітництва: адже залишається незрозумілим, про історичну зміну якого роду йдеться: “про якусь історичну зміну, що стосується політичного і суспільного існування всіх людей на Землі”, чи “про якусь зміну, що зачіпає людяність людини” [27]?
2) Фуко аналізує окреслені Кантом умови виходу зі стану неповноліття: перше полягає у вимозі розрізнення того, що залежить від послуху, і того, що залежить від застосування розуму; друге – у вимозі розрізнення приватного і публічного застосування розуму. Ідеться, як зазначає Фуко, про наявність двох різних ситуацій – ситуації, що вимагає слухняності (ситуація служби, виконання обов’язків), і ситуації, що не вимагає слухняності (ситуація поза службою). У першій ситуації – можна говорити про приватне застосування розуму, для якого необхідне обмеження свободи, а в другій – про публічне застосування розуму, для якого необхідна необмежена свобода.
Фуко звертає увагу на те, що в цьому міркуванні про застосування розуму вживає німецьке слово rasonieren, яке означає цілком певний спосіб його вживання – міркування заради міркування, міркування через вроджену розумність. Це і є “загальне вживання розуму”, поза всякою окремою метою, а тому не має бути вільним під час здійснення приватних, службових цілей і вільне під час спільного міркування. Фуко запитує “яким чином сміливість пізнання може проявляти себе відкрито, тим часом як індивіди будуть коритися…” [28]?” і зазначає, що в цьому виході на проблему взаємовідносин свободи й послуху Просвітництво “виявляється як певне політичне питання” [29].
Що стосується Канта, то він вважав, що покірність вільного розуму політичному здійснюватиметься тільки за умови того, що цей політичний початок буде “співрозмірним із загальним розумом”; саме ця модель і була запропонована Кантом Фрідріху II як договір, названий Фуко “договором між розумним деспотизмом і вільним розумом” [30].
Підсумовуючи своє обговорення, Фуко зауважує, що, таким чином, стан неповноліття визначається Кантом формулою “підкоряйся і не міркуй”, а повноліття – формулою “підкоряйся і міркуй”.
3. Критична філософія Канта.
У своїй праці Фуко неодноразово говорить про те, що розглянута праця Канта, незважаючи на її зовсім невеликий обсяг і далеко не центральне місце, має доволі важливе значення, оскільки можна говорити про безпосередній зв’язок між цією працею й усім філософським проєктом І.Канта – його “критичною філософією”. Фуко вважає, що цей текст є роздумом Канта про сенс і завдання власної філософії в нову епоху. За його словами, “нововведення цього тексту” – “роздуми про сьогоднішній день як… мотиві для конкретної філософської справи” [31]; “тут уперше філософ, настільки суворо і зсередини, пов’язує значення своєї творчості…, роздуми над історією і конкретний аналіз того неповторного моменту часу, коли він пише і заради якого він пише” [32].
Фуко вказує, нарешті, що в цій праці Кант обґрунтовує свій філософський метод, оскільки саме в ній він говорить про критику як про необхідний метод філософствування в епоху Просвітництва: “Кант описує просвітництво як момент історії, коли людство починає застосовувати свій власний розум, не підпорядковуючись жодному авторитету, тож у цю саму пору якраз і стає необхідною Критика” [33].
Фуко вважає за необхідне “підкреслити зв’язок, що існує між нею (цією роботою) і трьома “Критиками”. Він пише про те, що роль критики, на думку Канта, якраз і “полягає в тому, щоб визначати умови, за яких застосування розуму є легітимним, встановлюючи, що ми можемо знати, що нам треба робити й на що нам дозволено сподіватися” [34] – перед нами випливають три основні запитання трьох Критик Канта.
Окрім цього, Фуко зазначає, що також “легко впізнається перелік трьох критик” [35] у роздумах Канта щодо стану неповноліття з описом таких його проявів: керівництво книжкою замість розуму, заміщення духівником нашої совісті, визначення лікарем нашого способу життя.
4. Настанови сучасної філософії.
Фуко, подібно до Канта, намагається визначити смисл і завдання власної філософії, втім, як і загалом сучасної філософії в епоху постмодерну. У цьому зв’язку Фуко вводить низку основних орієнтирів сучасної філософії.
1. Просвітництво і сучасність.
Насамперед, він підводить читача до завдання з’ясування того, що таке сучасність стосовно Просвітництва – продовження цього проєкту чи відхід від нього? На думку Фуко, сучасна філософія має відмовитися від подібного визначення себе через прийняття або неприйняття Просвітництва – від так званого “шантажу Просвітництва”: “необхідно відмовитися від спрощеної і нав’язливої альтернативи: або ви приймаєте Просвітництво і залишаєтеся в традиції його раціоналізму, або ви критикуєте Просвітництво і… намагаєтеся вирватися з-під гніту його раціональності” [36].
Фуко переконаний у тому, що сучасній філософії необхідно усвідомити, що сучасність у будь-якому разі перебуває в певній залежності від епохи Просвітництва. На його думку, Просвітництво являє собою “сукупність політичних, економічних, суспільних, інституціональних, культурних подій, від яких ми дотепер величезною мірою залежимо” [37], а тому Просвітництво “принаймні в якійсь частині визначило те, що ми сьогодні думаємо і робимо” [38]. Понад те, сучасність і епоха Просвітництва перебувають у безпосередньому зв’язку, оскільки Просвітництво визначило той особливий філософський “етос”, філософську настанову, спосіб філософствування, у яких сучасність уже перебуває.
Цей зв’язок між епохою Просвітництва та сучасністю Фуко позначає через сприйняття цими двома епохами особливої спільної настанови: “Мені здається, що можна надати якогось сенсу тому критичному запитуванню про сьогодення та про нас самих, що було сформульоване Кантом у його міркуваннях щодо Просвітництва”. За його словами, “якраз тут криється певний спосіб філософствувати, який упродовж двох останніх століть був досить важливим та дієвим”, і підсумовує, що “ниткою”, яка пов’язує сучасність із Просвітництвом, є “постійне відтворення певної спільної настанови”, а саме настанови на “постійну критику нашого історичного буття” [39].
2. “Критична онтологія нас самих”.
Сучасна філософія, за Фуко, має повністю орієнтуватися на цю, вироблену Просвітництвом, установку на критику сучасного історичного буття. І, перш за все, сучасній філософії необхідно розпочати критичне дослідження тих моментів, що були в ній зумовлені Просвітництвом: нам потрібно “спробувати проаналізувати себе самих як істот, у деякій частині історично визначених Просвітництвом”, а ця вимога орієнтує сучасну філософію на “проведення серії точних історичних досліджень” [40] епохи Просвітництва. Подібні дослідження, на думку Фуко, допоможуть виявити ті стратегії цієї епохи, які раніше були залишені поза увагою.
Насамперед Фуко говорить про стратегію “конституювання” нас самих як раціональних суб’єктів і вважає за необхідне проведення аналізу відносин, що вибудовуються за епохи Просвітництва між “розумним”, яке становить сутнісне ядро раціональності, та “нерозумним”, яке виходить за межі царини раціональності. (Саме ця проблема є центральною у праці Фуко “Історія божевілля в класичну епоху”) [41].
Також Фуко говорить про особливого роду владні стратегії, що з’явилися в епоху Просвітництва, і вважає за необхідне дослідження їхніх механізмів, безпосередньо пов’язаних зі зростанням у XVIII столітті різноманітних технологій: “велике сподівання 18 століття”, що полягало в “одночасному і пропорційному зростанні” технічних здібностей і свободи індивіда, не справдилося, оскільки зростання різноманітних технологій тільки породило нові механізми владних відносин: “Адже ми могли бачити, які форми владних відносин могли виникати завдяки різноманітним технологіям” [42] (Саме ця проблема є центральною в його праці “Наглядати і карати. Історія в’язниці”) [43].
Підбиваючи підсумок зіставлення й аналізу двох узятих нами робіт, хотілося б звернути увагу на те, що обидві ці роботи є не просто міркуваннями на тему про те, що являє собою проєкт Просвітництва, але кожна з них виражає основні принципи своєї епохи: робота Канта – епохи Просвітництва, модерну, робота Фуко – епохи Постпросвітництва, постмодерну. Кожна з них формулює якусь глобальну настанову того проєкту, який вона представляє: праця Канта формулює настанову проєкту модерну, праця Фуко – проєкту постмодерну. Кожна з них, зрештою, визначає проблематику і напрямок розвитку сучасної для неї філософії, і зумовлює проблематику і напрямок розвитку наступної за нею філософської думки.
Примітки:
[1] Представлених, головним чином, у його працях “Ідея загальної історії у всесвітньо-громадянському плані”, “До вічного миру” тощо.
[2] Кант И. Ответ на вопрос: что такое Просвещение? // Кант И. Соч. на нем. и рус. яз. Т. 1. М., 1994. С. 127.
[3] Там само.
[4] Там само. С. 131.
[5] Там само. С. 127.
[6] Там само. С. 131.
[7] Кант И. Ответ на вопрос: что такое Просвещение? // Кант И. Соч. на нем. и рус. яз. Т. 1. М., 1994. С. 129.
[8] Там само. С. 145.
[9] Там само. С.139.
[10] Там само. С.145.
[11] Там само. С.143.
[12] Там само. С.131.
[13] Там само. С.145.
[14] Там само. С. 146.
[15] Там само. С. 131.
[16] Там само.
[17] Там само. С. 133.
[18] Там само. С. 145.
[19] Там само. С. 141.
[20] Там само. С. 143.
[21] Фуко М. Что такое Просвещение? // Интеллектуалы и власть. Т. 1. М., 2002.
[22] Там само.
[23] Там само. С. 335-336.
[24] Там же. С. 337.
[25] Там само. С. 338.
[26] Там само.
[27] Там само. С. 339.
[28] Там само. С. 342.
[29] Там само.
[30] Там само.
[31] Там само. С. 344.
[32] Там само.
[33] Там само. С. 343.
[34] Там само.
[35] Там само. С. 338.
[36] Там само. С. 349.
[37] Там само.
[38] Там само. С. 335.
[39] Там само. С. 348-349.
[40] Там само. С. 349.
[41] Фуко М. История безумия в классическую эпоху. СПб., 1997.
[42] Там само. С. 355.
[43] Фуко М. Надзирать и наказывать. М., 1999.