Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Ця стаття починалася як кілька нотаток у соцмережах, тож почну з того, як я до неї прийшов. Вивчаючи контекст французького матеріалізму та школи ідеологів, я прочитав ЖЗЛ (біографічна серія «Життя чудових людей») про П’єра-Симона Лапласа (1749-1827). Однак нічого особливо цікавого там не побачив. На жаль, очікування були вищими, і вони розбилися об реальність. Але, можливо, проблема також у якості самої книжки або в тому, що я погано знаю тему (математика, астрономія) і його оточення (біографії різних Біо, Лагранжа тощо). Так чи інакше, я зміг лише зібрати кілька непрямих підтверджень того, що він був «ортодоксальним» продовжувачем філософської лінії французького матеріалізму, у дусі Ламетрі, Гельвеція, Гольбаха, Кабаніса. Після цього я переглянув ще кілька західних біографій і можу сказати, що ці непрямі приклади такі. По-перше, після висунення теорії про хвильову природу світла Лаплас одразу ж принципово почав відстоювати його корпускулярну природу. Він залишався атомістом майже до самого кінця (на схилі життя йому довелося визнати хвильову теорію, але він усе одно не хотів відмовлятися від корпускуляризму). Попутно я дізнався, що інший великий астроном того часу, Гершель, був прихильником божественного творення і приймав не стільки атомізм, скільки гомеомерії в дусі Анаксагора, з визнанням нескінченної подільності кожної частки. А головний опонент Лапласа, Лагранж, узагалі був противником теорії атомізму. Але це так, просто до слова. По-друге, жорсткий детермінізм Лапласа й так усім відомий, і не випадково з його іменем пов’язано мисленнєвий експеримент «демон Лапласа». Зводячи всю хімію до атомізму, який при цьому тлумачився за аналогією з небесною механікою, але в мініатюрі, — зовсім неважко зрозуміти, що Лаплас мав бути схильним до редукціонізму складного до простого, а всіх законів світу — до найпростішої механіки. Пізніше навіть фізіолог Рішеран, учень Кабаніса, прямо звинувачуватиме в подібному редукціонізмі особисто Лапласа й Лавуазьє, а також усіх, хто був із ними пов’язаний, і трохи нижче ми ще подивимося, наскільки ця думка була обґрунтованою. По-третє, себе Лаплас у багатьох аспектах вважав спадкоємцем ідей Кондорсе, так само як і більшість ідеологів. До того ж він працював у комісіях із реформи освіти та мір і ваг разом із Кондорсе та Вольнеєм.
Потім варто врахувати, що Лаплас — це буквально сучасник ідеологів, і свої основні праці він написав майже одразу після завершення епохи Терору, уже як співробітник Інституту. Так, тієї самої організації, яку буквально створили ідеологи. Ба більше, Лаплас був провідною фігурою в Першому класі Інституту (фізико-математичні науки), тоді як Дестют де Трасі, Кабаніс і Вольней становили кістяк Другого класу (моральні та політичні науки). І ці класи не були ізольованими. Добре відомо, що ідеологи прагнули перетворити гуманітарне знання на «точну науку», використовуючи методи природознавства, якими віртуозно володів Лаплас. В архівах Інституту збереглися звіти, які Лаплас підписував спільно з ідеологами. Багато дослідників ідеології, зокрема Франсуа Пікаве, згадують Лапласа як далекий, так би мовити, «зовнішній круг» ідеології. У листуванні Дестюта де Трасі (наприклад, із Томасом Джефферсоном) часто згадуються досягнення французьких учених, зокрема Лапласа, як підтвердження того, що стара метафізика померла й настала ера точного знання. Похвальні згадки про Лапласа можна знайти як у працях де Трасі, так і в працях Кабаніса. Вони явно розглядали його як союзника й планували включати його ідеї до проєкту ідеології. Варто враховувати також і те, що Лаплас та «ідеологи» належали до одного політичного середовища. Вони були поміркованими республіканцями та лібералами, які підтримали прихід Наполеона до влади (переворот 18 брюмера). У період Консульства та Імперії Лаплас, Дестют де Трасі, Кабаніс і Вольней разом засідали в Охоронному сенаті (Sénat conservateur). Наполеон призначив Лапласа міністром внутрішніх справ одразу після перевороту. Хоча він протримався на посаді лише шість тижнів (Наполеон іронічно зауважив, що Лаплас намагався «внести дух нескінченно малих у державне управління»). Цікаво, що і Лаплас, і ідеологи зрештою розчарувалися в Наполеоні. Саме Наполеон увів термін «ідеологи» як образливе прізвисько, називаючи їх «порожніми мрійниками», а 1814 року і Лаплас, і Дестют де Трасі проголосували в Сенаті за усунення Наполеона від влади.
Звісно, цього може бути замало. Те, що вони часто перетиналися по роботі й навіть виводили свої ідеї з емпіризму Бекона та статистичних методів Кондорсе, ще не означає, що були близькі на рівні філософських ідей. Щоправда, подібності тут сягають навіть за межі самого лише Кондорсе й Бекона, а Роджер Ганн (Roger Hahn), сучасний біограф Лапласа, навіть виявив неодноразовий обмін листами між Лапласом і Кабанісом, які ділилися одне з одним своїми працями й узагалі приятелювали. Але припустімо навіть, що цього замало. По суті, головним філософським текстом Лапласа є «Досвід філософії ймовірностей» (Essai philosophique sur les probabilités, 1814), і цей текст просто просякнутий духом «ідеології». Тут Лаплас пише, що «аналіз» (ключове слово ідеологів, як відсилання до методу Кондильяка) має бути поширений на моральні та соціальні науки. Він прямо обговорює достовірність судових рішень і статистику народонаселення — саме ті теми, які де Трасі й Кабаніс уважали основою своєї «науки про людину». Та й початковий варіант «Досвіду» був курсом лекцій, прочитаних Лапласом в École Normale. Очевидно, що Дестют де Трасі та інші ідеологи не лише відвідували ці лекції, а й брали участь у створенні самої школи, розглядаючи її як плацдарм для поширення своїх ідей. Але тут, звісно, постають деякі запитання. По-перше, оскільки йдеться про математику, то тут часто наводять авторитет таких сумнівних постатей, як Декарт, Паскаль, Ферма і Лейбніц. По-друге, на самому початку книги, де формулюється знаменитий тезис про детермінізм, побіжно засуджуються епікурейці:
«Усі події, навіть ті, які, здавалося б, через свою незначність не підкоряються великим законам природи, є таким самим необхідним їхнім наслідком, як і обертання Сонця. Перебуваючи в невіданні щодо зв’язків, що поєднують їх з усією системою Всесвіту, їх почали приписувати або кінцевим причинам, або випадковості, залежно від того, чи відбуваються вони одна за одною із завидною регулярністю, чи без видимого порядку; але ці уявні причини послідовно відсувалися на задній план у міру розширення наших знань і цілком зникають перед лицем здорової філософії, яка бачить у них лише вираження нашого незнання істинних причин.
Справжні події пов’язані з попередніми очевидним принципом, згідно з яким річ не може почати існувати без причини, що її породжує. Ця аксіома, відома як принцип достатньої підстави, поширюється навіть на дії, які вважаються байдужими. Вільна воля не може їх здійснити без визначального мотиву; бо якби всі обставини двох ситуацій були цілком однаковими, і вона діяла б в одній та утримувалася від дії в іншій, її вибір був би наслідком без причини: тоді це було б, як каже Лейбніц, сліпою випадковістю епікурейців. Протилежна думка — це ілюзія розуму, який, випускаючи з уваги швидкоплинні причини вибору волі в байдужих речах, переконує себе, що вона визначила себе спонтанно й без мотиву.
Отже, ми маємо розглядати теперішній стан Всесвіту як наслідок його попереднього стану і як причину того, що настане далі. Розум, якому були б відомі для будь-якого даного моменту всі сили, що оживляють природу, і відповідні положення істот, які її становлять, якби він був достатньо обширний, щоб піддати ці дані аналізові, охопив би в одній формулі рухи найбільших тіл у Всесвіті й рухи найлегшого атома: для нього не було б нічого невизначеного. І майбутнє, як і минуле, було б перед його очима. Людський розум у своєму вдосконаленні, досягнутому в астрономії, пропонує невиразний начерк цього розуму. Його відкриття в механіці та геометрії, у поєднанні з відкриттям всесвітнього тяжіння, дали йому змогу осягнути в тих самих аналітичних виразах минулий і майбутній стани світової системи. Застосовуючи той самий метод до деяких інших об’єктів свого знання, він зумів звести спостережувані явища до загальних законів і передбачити ті, що випливають із даних обставин. Усі ці зусилля в пошуках істини прагнуть наблизити його дедалі більше до розуму, який ми щойно змалювали, але від якого він завжди буде безконечно далекий. Саме ця схильність, притаманна людському роду, підносить його над тваринами; і її поступ у цій сфері відрізняє народи й століття, становлячи їхню справжню славу».
Тому спершу здається, що немає нічого далекішого від епікуреїзму та французької ідеології. Але це лише на перший погляд. Ми знаємо, що Лаплас намагався не переоцінювати значення математики й уважав її не більш ніж зручним інструментом, мовою пропорцій, а зовсім не якоюсь фундаментальною метафізичною сутністю. Втім, навіть ідеологи дуже любили математику, тож у цьому особливої проблеми немає. До того ж у творі Лапласа серед видатних письменників минулого згадуються і Локк, і Бюффон, і Монтень, і навіть Гумбольдт, коли мова зайшла про обчислення середнього народження хлопчиків і дівчаток:
«Я запропонував французьким ученим, відрядженим до Єгипту, зайнятися цим цікавим питанням: однак труднощі отримання точних відомостей про народження не дали їм змоги розв’язати його. На щастя, Гумбольдт не залишив без уваги цього питання серед маси нових даних, які він спостерігав і збирав в Америці з такою проникливістю, такою наполегливістю й мужністю. Він знайшов між тропіками те саме співвідношення народжень хлопчиків до народжень дівчаток, яке спостерігалося в Парижі, що має спонукати розглядати перевагу чоловічих народжень як загальний закон для людського роду».
І найголовніше: наприкінці трактату, коли мова зайшла про страхи перед ризиками в азартних іграх, про страхи перед природою, зміни в якій завжди було важко передбачати, а це призводило до забобонів, ворожінь тощо, Лаплас раптом вийшов за межі свого предмета й почав викладати… ідеологію. Цей фрагмент я наведу повністю, щоб не бути голослівним, та й щоб надалі його було легше відшукати. У ньому є і класичні міркування, очевидно навіяні Кабанісом, про зв’язок психології з фізіологією або про відмінності внутрішнього й зовнішнього відчуттів; є й інші джерела, що пов’язують фізіологію мозку з явищами світла та електрики. Є також і деякі інші міркування, які намагається розвивати сам Лаплас. Тут можна знайти навіть ілюстрації а-ля Кондильяк про те, як зір доповнюється досвідом дотику; міркування про вплив вібрацій на мозок, що нагадують теорії Гартлі або Белшема, і навіть теорію асоціанізму, як у цих двох. Не менш цікава й довга оборона індуктивного методу для здобування нових істин, із посиланнями на Бекона та Галілея. Він навіть не втримався від того, щоб не висміяти монаха Гвідо Гранді, Готфріда Лейбніца та Джона Крейга за те, що вони вважали, ніби математику можна використати для підтримки поняття й ролі Бога в природі. Цей розділ безпомилково ставить усі крапки над «і» в питанні впливу ідеології на Лапласа.
Ідеологічний фрагмент із книги «Досвід філософії ймовірностей»
Усі ці забобони та страх, який вони навіюють, залежать від фізіологічних причин, що інколи продовжують сильно діяти навіть після того, як розум вивів нас із оман. Однак повторення дій, що суперечать нашим забобонам, завжди може їх зруйнувати. Саме це ми й установимо в ході подальших міркувань.
На межах видимої фізіології починається інша фізіологія, явища якої, значно різноманітніші за явища першої, подібні до них і підпорядковуються законам, розуміння яких украй важливе. Цю фізіологію, яку ми позначимо іменем психології, безперечно, слід вважати продовженням видимої фізіології. Нерви, волокна яких губляться в мозковій речовині, поширюють по ній враження, отримані від зовнішніх предметів, і залишають у ній постійні відбитки, які невідомим чином змінюють сенсоріум (тобто мозок), або місце відчуття й мислення. Зовнішні чуття не можуть нічого навчити нас щодо природи цих змін, дивовижних у своєму безмежному розмаїтті, у своїй відмінності та порядку, який вони зберігають у малому просторі, що їх уміщує, — про такі зміни нам дають певне уявлення різноманітні явища світла й електрики. Але, застосувавши до спостереження над внутрішнім чуттям, яке одне лише може їх помічати, метод, ужитий у спостереженнях над зовнішніми чуттями, можна було б надати теорії людського пізнання тієї самої точності, що й іншим галузям натуральної філософії.
Деякі принципи психології вже визнано й успішно досліджено. Таке прагнення всіх істот зі схожою організацією до встановлення між собою гармонії. Це прагнення, що становить симпатію, існує навіть між тваринами різних видів: воно зменшується в міру того, як їхня організація стає дедалі менш схожою. Серед істот, наділених однаковою організацією, деякі сходяться одна з одною швидше, ніж з іншими. Неорганічна природа пропонує нам подібні явища: два годинники, настінні чи кишенькові, хід яких лише трохи різниться, якщо їх поставити на одну підставку, зрештою починають іти цілком однаково; а в системі звучних струн коливання однієї з них викликають резонанс усіх її гармонік. Ці дії, причини яких добре відомі й були піддані обчисленню, дають правильне уявлення про ту симпатію, що залежить від значно складніших причин.
Приємні відчуття майже завжди супроводжують рухи симпатії. У більшості видів тварин окремі особини таким чином прив’язуються одна до одної й утворюють спільноти. У людському роді сильні особистості відчувають справжнє щастя від панування над слабкими, які так само відчувають не менше щастя, корячись їм. Почуття симпатії, що одночасно виникають у великої кількості людей, посилюються завдяки їхній взаємній реакції, як це спостерігається в театрі. Насолода, що з нього випливає, зближує людей зі схожими поглядами, і їхнє об’єднання часом підносить їх до фанатизму. Звідси постають секти, збуджується їхнє завзяття і відбувається їхнє швидке поширення. В історії вони становлять найразючіші й найкатастрофічніші приклади сили симпатії. Часто можна зауважити, як легко співчутливі рухи, такі як сміх, передаються самим лише зором, без участі будь-яких інших причин у тих, хто їх переживає. Вплив симпатії на сенсоріум незрівнянно сильніший: вібрації, які вона йому повідомляє, досягаючи крайніх значень і впливаючи на організм тварини, спричиняють надзвичайні ефекти, які в епохи забобонів приписували надприродним силам і які своєю унікальністю заслуговують на увагу спостерігачів. Співчуття, доброзичливість і багато інших почуттів випливають із симпатії. Завдяки цьому ми відчуваємо страждання інших і поділяємо задоволення нещасної людини, якій ми допомагаємо. Але тут я хочу лише викласти принципи психології, не заглиблюючись у розвиток їхніх наслідків.
Один із цих принципів, найплідніший із усіх, — це принцип зв’язку між усіма речами, які одночасно або послідовно існували в чуттєвому сприйнятті; зв’язку, що завдяки повторній появі однієї з них нагадує про інші. Об’єкти, які ми вже бачили, пробуджують сліди речей, що при першому погляді були з ними пов’язані. Ці сліди так само пробуджують сліди інших об’єктів, і так далі; тож у разі однієї присутньої речі ми можемо пригадати безліч інших і зосередити нашу увагу на тих, які хочемо розглянути. Використання знаків і мов для відтворення відчуттів та ідей, для формування аналізу складних, абстрактних і загальних ідей, а також для міркувань пов’язане з цим принципом. Ряд філософів усебічно розробили цей предмет, який донині становить справжню частину метафізики. Саме завдяки цьому принципові ми можемо оцінювати відстані, просто дивлячись на них. Часте порівняння метра з різними відстанями, що містять цілі числа метрів, закарбовує в пам’яті ці сліди, пов’язані з відповідною кількістю метрів. Бачачи відстань, яку ми хочемо оцінити, ми пробуджуємо ці сліди; і якщо один із них точно або дуже близько відповідає враженню від відстані перед нашими очима, ми робимо висновок, що ця відстань містить число метрів, пов’язане в пам’яті зі слідом, який здається йому рівним. Так само ми можемо оцінювати вагу предметів.
У психології можна встановити принцип, згідно з яким часто повторювані враження від одного й того самого об’єкта на різних органах чуття змінюють сенсоріум, так що внутрішнє враження, відповідне зовнішньому враженню від об’єкта на одному органі чуття, стає дуже відмінним від початкового. Розвиньмо цей принцип, і для цієї мети розгляньмо сліпу від народження людину, якій щойно видалили катаракту. Образ предмета, що закарбовується на її сітківці, справляє на її сенсоріум враження, яке я назву другим образом, не претендуючи на те, щоб прирівняти його до першого, і не роблячи жодних тверджень щодо його природи. Цей другий образ спочатку не є точним уявленням об’єкта; але звичне порівняння вражень від цього об’єкта, що їх спричиняє дотик, із тими, які він спричиняє зором, зрештою, модифікуючи сенсоріум, приводить другий образ у відповідність до природи, точно відтворюваної дотиком. Зображення, накреслене на сітківці, не змінюється; але внутрішнє зображення, яке воно породжує, вже не те саме, як показали експерименти, проведені на кількох людях із вродженою сліпотою, зір яких було відновлено.
Насамперед саме в дитинстві відбувається формування цих модифікацій органів чуття. Дитина, постійно порівнюючи враження від одного й того самого об’єкта, отримані через зір і дотик, уточнює зорові враження. Дитина готує органи чуття до того, щоб надавати видимим об’єктам форму, визначувану дотиком, враження від яких тісно пов’язані із зоровими, постійно їх запам’ятовуючи. Таким чином, видимі об’єкти постають так само точно, як і тактильні. Промінь світла стає для зору тим самим, чим паличка для дотику. Цим способом сфера об’єктів для вражень першого з цих чуттів розширюється значно далі, ніж для другого. Але навіть сам небесний звід, до якого ми зараховуємо зорі, усе ще дуже обмежений; і лише завдяки тривалій серії спостережень і обчислень нам удалося розпізнати величезні відстані до цих тіл і навчилися невизначено віддаляти їх у безмежному просторі.
Видається, що будова органів чуття, які дають нам змогу оцінювати відстані, є природною для багатьох видів тварин. Але людині, для якої природа майже в усьому замінила інстинкт інтелектом, необхідні, на додачу до нього, спостереження і порівняння, що дивовижним чином сприяють розвиткові її інтелектуальних здібностей і забезпечують їй, завдяки цьому розвиткові, панування над землею. Отже, внутрішні образи не є наслідком однієї причини: вони виникають або внаслідок вражень, отриманих одночасно одним і тим самим чи різними органами чуття, або внаслідок внутрішніх вражень, відтворених пам’яттю. Взаємний вплив цих вражень — психологічний принцип із далекосяжними наслідками. Розгляньмо деякі з основних.
Нехай спостерігач, який перебуває в глибокій темряві, бачить на різних відстанях два світні кулі однакового діаметра: йому вони здаватимуться нерівними за розміром. Їхні внутрішні образи будуть пропорційні відповідним зображенням, що відтворюються на сітківці. Але якщо з припиненням темряви він побачить разом із кулями весь простір між ними, то це видовище збільшить внутрішній образ дальшої кулі й зробить його майже рівним образові іншої кулі. Саме тому людина, видима на відстані двох і чотирьох метрів, здається нам однакового розміру: її внутрішній образ не змінюється, навіть якщо одне із зображень, що відтворюються на сітківці, удвічі більше за інше. Так само завдяки враженню від проміжних об’єктів місяць на горизонті здається більшим, ніж у зеніті. Ми бачимо над гілкою, близькою до ока, предмет, який віддалений на певну відстань і здається дуже великим. Потім ми починаємо розпізнавати зв’язок, що поєднує його з гілкою: відразу ж сприйняття цього зв’язку змінює внутрішнє зображення і зменшує його до значно менших розмірів. Усе це не просто судження, як вважали деякі метафізики: це фізіологічні ефекти, що залежать від схильностей, які сенсоріум набув унаслідок звичного порівняння вражень від одного й того самого об’єкта через кілька органів чуття, а особливо через органи дотику і зору.
Вплив слідів, відтворюваних пам’яттю, на враження, що їх викликають зовнішні об’єкти, помітний у багатьох випадках. Ми бачимо здалеку літери, не в змозі розрізнити слово, яке вони позначають. Але якщо хтось вимовляє це слово або якась обставина викликає про нього спогад, то внутрішній образ цих відтворюваних літер негайно накладається, так би мовити, на заплутаний образ, створений враженням від зовнішніх символів, і робить його виразним. Голос актора, якого ви чуєте нерозбірливо, стає виразним, коли ви читаєте те, що він промовляє. Вид символів викликає в пам’яті сліди відповідних їм звуків; і ці сліди, змішуючись із невиразними звуками голосу, роблять їх розпізнаваними. Страх часто таким чином перетворює об’єкти, які не вдається розгледіти навіть у тьмяному світлі, на страшні об’єкти, що мають із ними аналогію. Образ цих останніх об’єктів, сильно відтворюваний у сенсоріумі страхом, приписується враженню від зовнішніх об’єктів. Важливо остерігатися цієї причини ілюзій у висновках, зроблених на підставі спостережень за речами, які справляють лише дуже слабке враження: так само спостереження за згасанням світла на поверхні планет і супутників, на підставі яких було зроблено висновки про існування та інтенсивність їхніх атмосфер, а також про їхній обертальний рух. Часто виникає побоювання, що внутрішні образи можуть привласнити ці враження: ми схильні вірити в існування речей, представлених враженнями, отриманими органами чуття.
Ця дивовижна схильність випливає з особливого характеру, яким враження, що надходять ззовні, відрізняються від слідів, створених уявою або викликаних пам’яттю. Але іноді, через розлад сенсоріуму або органів, що на нього впливають, ці сліди набувають характеру й виразності зовнішніх вражень: тоді людина сприймає їхні об’єкти як присутні, вона перебуває в стані видіння привидів. Спокій і темрява ночі сприяють цим ілюзіям, які уві сні стають повними й утворюють сновидіння. Ми можемо по-справжньому зрозуміти ці сновидіння, якщо збагнемо, що сліди об’єктів, які постають перед нашою уявою в темряві, набувають більшої інтенсивності під час сну.
Усе вказує на те, що в лунатиків деякі органи чуття не перебувають у стані повного сну. Якщо, наприклад, ідеться про відчуття дотику, яке ще залишається трохи чутливим до контакту із зовнішніми об’єктами, слабкі враження, передані в сенсоріум, можуть, поєднуючись із образами сновидінь сомнамбули, змінювати їх і спрямовувати його рухи. Розглянувши, з огляду на це, добре задокументовані повідомлення про незвичайні явища, що спостерігаються в сомнамбулів, мені здалося, що можна дати їм дуже просте пояснення. Іноді провидці вважають, що чують мову уявлюваних ними персонажів, і ведуть із ними зв’язний діалог: праці лікарів сповнені подібних фактів.
Шарль Бонне наводить приклад свого діда по материнській лінії, «старого, — каже він, — у відмінному здоров’ї, який, незалежно від будь-яких зовнішніх вражень, час від часу бачить перед собою постаті чоловіків, жінок, птахів, екіпажів, будівель тощо. Він бачить, як ці постаті рухаються по-різному, наближаються, віддаляються, тікають, зменшуються й збільшуються в розмірах, з’являються, зникають, знову з’являються. Він бачить, як перед його очима виростають будівлі тощо. Але він не сприймає свої видіння за реальність: вони розважають його розум. Він не знає, яке видіння настане наступної миті. Його мозок — театр, що розігрує сцени, тим дивовижніші для глядача, що він їх не передбачав». Читаючи історію Жанни д’Арк, мимоволі впізнаєш у цій чудовій жінці провидицю доброї волі, чия мужня заповзятливість так сильно сприяла визволенню Франції від ворогів. Ймовірно, багато хто з тих, хто стверджував, що отримав своє вчення від надприродної істоти, були провидцями: вони переконували інших тим дієвіше, що самі були переконані. Побожні обмани й насильницькі методи, які вони згодом застосовували, здавалися їм виправданими наміром поширювати те, що вони вважали істинами, необхідними для людства.
Особливий характер відрізняє від плодів уяви сліди, викликані пам’яттю, якими ми завдячуємо враженням від зовнішніх предметів. Ми схильні ніби інстинктивно визнавати минуле існування цих предметів у тому порядку, який підказує нам пам’ять. Постійні досліди підтверджують істинність наслідків, які ми звідси виводимо для нашої поведінки, і зміцнюють цю схильність. Який механізм у цьому процесі чуттєвого сприйняття визначає наше судження? Ми цього не усвідомлюємо і можемо лише спостерігати за його наслідками. Завдяки цьому механізмові сліди пам’яті, якими б слабкими вони не були, дають нам змогу оцінити їхню первісну інтенсивність, яку ми можемо порівняти з аналогічними враженнями від теперішніх об’єктів. Таким чином, ми можемо судити про те, що колір, який ми бачили напередодні, був яскравішим, ніж той, який бачимо тепер.
Враження, що супроводжують сліди пам’яті, слугують нагадуванням про їхні причини. Так, коли до спогаду про щось, що нам розповіли, приєднується спогад про довіру, яку ми виявили оповідачеві, і якщо його ім’я вислизає від нас, ми знову знаходимо його, послідовно пригадуючи імена тих, хто говорив із нами, аж поки не дійдемо до імені, що вселило нам цю довіру. Враження, отримані в дитинстві, зберігаються до глибокої старості й пробуджуються навіть тоді, коли глибокі враження зрілого віку цілком зникають. Здається, що перші враження, глибоко закарбовані у свідомості, чекають лише послаблення наступних вражень, чи то через вік, чи через хворобу, щоб знову з’явитися, подібно до того, як зорі, які затьмарювало денне світло, з’являються вночі або під час сонячних затемнень. Сліди пам’яті з часом посилюються, часто без нашої свідомої участі. Те, чого ми навчилися ввечері, закарбовується в пам’яті під час сну й легко зберігається завдяки цьому процесові. Я неодноразово помічав, що, перестаючи думати про складні речі на кілька днів, я починав сприймати їх як легкі, коли знову повертався до них.
Якщо ми знову побачимо предмет, що вразив нас своїми розмірами, через довгий час після того, як часте споглядання подібних, значно більших предметів зменшило враження від їхніх розмірів, ми з подивом виявимо, що він набагато менший, ніж те враження, яке збереглося в нашій пам’яті.
Деякі люди наділені феноменальною пам’яттю. Точність, із якою вони повторюють довгі промови, щойно почуті, вражає нас. Але якщо взяти до уваги все, що зберігає пам’ять більшості людей, ми ще більше дивуємося тому, скільки інформації в ній утримується без плутанини. Візьмімо, наприклад, співака на сцені: його пам’ять зберігає кожне слово його ролі, тембр, ритм і жести, що мають її супроводжувати. Якщо за першою роллю настає нова, то перша ніби стирається з пам’яті, яка в правильному порядку відтворює всі частини другої ролі й так само нагадує про різні ролі, які співак вивчав. Ці сліди, число яких величезне, або, принаймні, схильності, властиві їхньому виникненню, існують одночасно в його чуттєвому сприйнятті, не зливаючись, і актор може пригадувати їх на власний розсуд. Тут я маю повторити, що словами «слід», «образ», «вібрації» тощо я маю на увазі лише явища чуттєвого сприйняття, не стверджуючи нічого про їхню природу чи причини; подібно до того, як у механіці ефекти виражають лише словами «сила», «притягання», «спорідненість» тощо.
Дії сенсоріума і викликані ним рухи стають легшими й природнішими завдяки частому повторенню. Наші звички випливають із цього психологічного принципу. У поєднанні із симпатією він породжує звичаї, норми поведінки та їхні дивні варіації. Завдяки йому один народ із жахом дивиться на те, що в іншого є загальноприйнятим. Гладіаторські бої, видовище яких палко любили римляни, і людські жертвоприношення, що заплямували літописи народів, можуть видатися нам жахливими. Коли ми розмірковуємо про жалюгідне становище рабів, приниження вигнанців в Індії та абсурдність багатьох переконань, що суперечать розумові й свідченням усіх наших чуттів, ми з тривогою бачимо, до якої міри звичка до рабства й упередження принизили людство.
Цей стан, у який сенсоріум приходить шляхом частих повторень, робить дуже важким розрізнення набутих звичок від схильностей, що в людей випливають із їхньої вродженої конституції; адже природно думати, що інстинкт, такий широкий і сильний у тварин, не відсутній і в людини, і що прихильність матері до дитини випливає саме з нього. Подвійний вплив звички й симпатії змінює ці схильності: часто він посилює їх, іноді спотворює настільки, що замінює протилежними схильностями. Кілька спостережень за людьми й тваринами, які вкрай важливо продовжити, дають підстави припускати, що зміни в роботі органів чуття, яким звичка надала більшої стійкості, передаються від батьків до дітей із покоління в покоління, подібно до багатьох органічних схильностей. Первісна схильність до всіх зовнішніх і внутрішніх рухів, що супроводжують звичні дії, у найпростішому вигляді пояснює силу, яку звички, укорінені протягом століть, справляють на весь народ, і легкість, із якою вони передаються дітям, навіть коли найбільше суперечать розумові та невід’ємним правам людської природи.
Завдяки тому, що часті фізичні вправи полегшують роботу органів, вони часто самі собою продовжують рухи, які їм приписує воля. Коли під час ходьби ми глибоко занурені в якусь ідею, причина, що постійно поновлює наш рух, діє без участі нашої волі й без нашого усвідомлення. Бували випадки, коли люди, яких сон застав під час ходьби, продовжували свій шлях і прокидалися лише натрапивши на якусь перешкоду. Здається, що завдяки схильності, яку воля до ходьби надає руховій системі, ходьба триває, подібно до того, як рух годинника підтримується завдяки розмотуванню заводної пружини. Порушення в організмі тварини може спричинити такий стан. Тоді ходьба стає мимовільною; і я знаю від одного вченого лікаря, що за подібної хвороби, яку він лікував, пацієнт міг зупинитися лише тримаючись за нерухому точку опори. Спостереження за хворобами, таким чином, можуть пролити світло на психологію, коли лікарі, поєднуючи знання свого фаху й суміжних наук, із точністю та критичним мисленням, що приходять із вивченням математики, а особливо науки про ймовірності.
Виходячи з того, що було сказано про взаємний вплив слідів сенсоріума, стає зрозуміло, чому музика, завдяки частому повторенню, може надавати нашим рухам регулярності свого ритму. Це ми спостерігаємо в танці та різних вправах, де точність рухів, таким чином упорядкованих, здається надзвичайною. Завдяки цій регулярності музика, як правило, полегшує рухи, коли їх одночасно виконують кілька людей.
Дуже примітним психологічним феноменом є сильний вплив уваги на сліди сенсориума: вона глибоко закарбовує їх у пам’яті, посилюючи їхню виразність і водночас послаблюючи супровідні враження. Якщо ми пильно дивимося на об’єкт, щоб розрізнити деякі його особливості, увага може зробити нас несприйнятливими до вражень, які інші об’єкти водночас справляють на сітківку ока. Завдяки цьому зображення речей, які ми хочемо порівняти, набувають необхідної інтенсивності, щоб їхні взаємозв’язки заполонили всі наші думки. Це пробуджує сліди пам’яті, що можуть слугувати цьому порівнянню, і таким чином стає найпотужнішим джерелом людського інтелекту. Часта увага до певної якості предметів зрештою наділяє органи винятковою чутливістю, завдяки чому ця якість стає впізнаваною навіть тоді, коли вона перестає бути чуттєвою для звичайних людей.
Ці принципи пояснюють унікальні ефекти панорам. За належного дотримання правил перспективи об’єкти на сітківці виглядають так, ніби вони є реальними. Тоді глядач перебуває в тому самому стані, який породила б реальність об’єктів. Але перспектива ніколи не буває достатньо точною для ідеального збігу. Ба більше, сторонні враження, якими б слабкими вони не були, змішуючись з основними відчуттями, викликаними перспективою, спершу послаблюють ілюзію. Увага, приділена панорамі, стирає їх; але для цього потрібен більший або менший час, залежно від стану органів чуття та досконалості панорами. У всіх цих випадках після побаченого мені знадобилося кілька хвилин, щоб ілюзія повністю сформувалася.
Наступний принцип психології пояснює безліч явищ, що мають безпосередній зв’язок із темою цієї праці: «Якщо людина часто здійснює дії, які є результатом певної зміни сенсориума, її реакція на цей орган може не лише посилити цю зміну, а іноді навіть спричинити її». Так, рух руки, що тримає довгий підвішений ланцюг, поширюється вздовж ланцюга до його нижнього кінця; і якщо, зупинившись, цей кінець приводиться в рух, вібрація передається назад до руки, яку вона потім, у свою чергу, приводить у рух. Ці взаємні рухи стають легкими завдяки частоті їх повторення. Вплив цього принципу на віру разючий. Наша віра або прихильність до якогось твердження зазвичай ґрунтується на доказах, на чуттєвих свідченнях або на ймовірностях: в останньому разі ступінь її сили залежить від сили ймовірності, яка, своєю чергою, залежить від даних, які кожна людина може мати щодо об’єкта свого судження.
Ми часто діємо, спираючись на віру, не потребуючи нагадування про докази. Отже, віра — це модифікація сенсориума, яка зберігається незалежно від цих доказів, іноді цілком забувається, і яка спонукає нас до дій, що є її наслідком. Згідно з щойно поясненим принципом, часте повторення цих дій може призвести до такої модифікації, особливо якщо вони повторюються водночас великою кількістю людей; бо тоді до сили їхньої реакції додається сила наслідування, необхідний наслідок симпатії. Коли ці дії є обов’язком, нав’язаним нам обставинами, схильність нашої тваринної природи приймати стан, найсприятливіший для нашого добробуту, ще більше схиляє нас до віри, яка змушує нас здійснювати їх із задоволенням. Небагато людей можуть протистояти впливові всіх цих причин.
Паскаль докладно виклав ці висновки в статті зі своїх «Думок», що має незвичну назву: «Важко довести існування Бога природними засобами, але найвірніший шлях — це вірити в Нього». Звертаючись до невіруючого, він висловлюється так:
«Ви хочете прийняти віру, і ви не знаєте дороги до неї; ви хочете вилікуватися від невір’я і просите ліки. Дізнайтеся про них у тих, хто був схожий на вас і хто тепер не сумнівається. Вони знають шлях, яким ви хотіли б іти, і вони вилікувалися від недуги, від якої ви хочете вилікуватися. Ідіть їхнім шляхом. Наслідуйте їхні зовнішні дії, якщо ви ще не можете проникнути в їхні внутрішні світи; відмовтеся від тих марних розваг, які цілком вас поглинають. «Я б незабаром відмовився від цих утіх, — кажете ви, — якби мав віру». А я кажу вам, що у вас незабаром з’явиться віра, якщо ви відмовитеся від цих утіх. Тепер вам вирішувати, чи починати. Якби я міг, я б дав вам віру: але я не можу, а отже, не можу перевірити істинність ваших слів; проте ви, безперечно, можете відмовитися від цих утіх і перевірити, чи правда те, що я вам кажу.
Не треба помилятися: ми — це однаковою мірою тіло і дух; і тому знаряддям переконання є не лише демонстрація. Як мало речей справді доведено! Докази переконують лише розум: звичай надає нам найвагоміші докази. Він схиляє чуття, які вправляють дух без його свідомої участі. Хто довів, що завтра настане новий день і що ми помремо? Але чи є щось інше, у що віра була б поширенішою? Отже, саме в цьому нас переконує звичай; саме звичка робить із нас турків і язичників; саме звичка формує ремесла, солдатів і так далі. Щоправда, не слід починати пошук істини зі звички та звичаю; але до них потрібно вдаватися, щойно розум побачить, де міститься істина, щоб живити й зміцнювати себе цією вірою, яка щомиті вислизає від нас; бо постійно мати напоготові докази — надто важко. Потрібно набути легшої віри, віри звички, яка без насильства, без мистецтва, без аргументів змушує нас вірити в щось і схиляє всі наші здібності до цієї віри, так що наша душа природно в неї впадає. Недостатньо вірити лише силою переконання, якщо чуття змушують нас вірити в протилежне. Тому ми повинні змусити працювати разом дві наші частини: розум — за допомогою доводів, які досить побачити лише раз у житті; і чуття — за допомогою звичаїв і не дозволяючи їм схилятися до протилежного».
Метод, запропонований Паскалем для навернення невіруючого, може бути успішно використаний для викорінення забобонів, засвоєних у дитинстві й укорінених звичкою. Подібні забобони часто постають із найслабших причин у діяльному розумі. Якщо людина, асоціюючи слово «ліва» з нещастям, щодня виконує щось правою рукою, що можна однаково добре зробити будь-якою рукою, то ця звичка може посилити її відразу до використання лівої руки для таких завдань до такої міри, що розум стає безсилим проти цього забобону. Природно припустити, що Август, наділений у багатьох відношеннях чудовим розумом, іноді докоряв собі за слабкість, яка полягала в тому, що він не наважувався вирушити в дорогу наступного дня після ярмарку, і намагався подолати її. Але коли наставала пора вирушати в подорож одного з цих нібито нещасливих днів, він, можливо, переконував себе, що найкраще відкласти її, тим самим посилюючи свою відразу через звичку піддаватися їй. Часте повторення дій, що суперечать цим забобонам, зрештою має послабити їх і змусити цілком зникнути.
Прихильність, яку ми відчуваємо до людей, яким часто надавали послуги, випливає з принципу, який ми щойно розглянули. Часте повторення вчинків на їхню користь посилює, а іноді навіть породжує те почуття, природним наслідком якого вони є. Дії, які ми часто здійснюємо, відчуваючи потяг до чогось, посилюють цей потяг і нерідко перетворюють його на пристрасть.
Із попереднього видно, наскільки наша віра залежить від наших звичок. Звикнувши судити й діяти згідно з певного роду ймовірностями, ми висловлюємо цим ймовірностям своє схвалення ніби інстинктивно, і вони переконують нас із більшою силою, ніж значно вищі ймовірності, що є результатом міркування або обчислення. Неправдоподібна річ часто змушує нас сумніватися: ми без вагань відкидаємо її, якщо вона суперечить нашим звичним імовірностям. Щоб, наскільки можливо, послабити цю причину ілюзій, треба покликати на допомогу розсудкові уяву й чуття. Уявивши відповідні ймовірності у вигляді ліній, ми відчуємо їхню відмінність значно краще. Лінія, що зображує ймовірність свідчення, яке підтверджує надзвичайний факт, будучи поставлена поруч із лінією, що зображує неправдоподібність цього факту, зробила б дуже помітною ймовірність помилки цього свідчення, так само як рисунок, на якому зіставлено висоти гір, дає разюче уявлення про співвідношення цих висот. Цей засіб може бути з успіхом застосований у багатьох випадках. Щоб зробити відчутною неосяжність всесвіту, зобразімо майже непомітною величиною, однією десятою міліметра, найбільшу протяжність Франції в довжину; відстань від землі до сонця дорівнюватиме тоді чотирнадцяти метрам; відстань до найближчої зорі перевищить півтора мільйона метрів, тобто сім чи вісім разів узятий радіус найширшого горизонту, доступного оку з найвищої точки. І все ж таки таким чином ми матимемо лише дуже слабкий образ величини всесвіту, що простягається безмежно за найяскравішими зорями, як це доводить величезна кількість зір, розташованих одна за одною і прихованих від погляду в глибині небес. Але за всієї її слабкості цієї картини досить, щоб змусити відчути безглуздість уявлень про перевагу людини над усією природою — уявлень, із яких було виведено стільки дивних висновків.
Нарешті, ми встановимо як психологічний принцип перебільшення ймовірностей пристрастями. Річ, якої ми сильно боїмося або якої бажаємо, здається нам саме через це більш імовірною. Її образ, глибоко закарбований у сенсоріумі, послаблює враження протилежних імовірностей і часом стирає їх настільки, що змушує вірити, ніби ця річ уже сталася. Роздуми й час, зменшуючи жвавість цих почуттів, повертають розсудкові спокій, необхідний для правильного оцінювання ймовірності подій.
Коливання в сенсоріумі мають бути, як і всі рухи, підпорядковані законам динаміки, що й підтверджено досвідом. Рухи, які вони передають м’язовій системі й які ця система повідомляє стороннім тілам, як при розгортанні пружин, такі, що спільний центр ваги нашого тіла й тих тіл, які воно приводить у рух, залишається нерухомим. Ці коливання накладаються одне на одне, так само як хвилі в рідині поєднуються, не змішуючись. Вони передаються людям, як коливання звучного тіла передаються довколишнім тілам. Складні ідеї утворюються з простих, як морський приплив утворюється з часткових припливів, спричинених сонцем і місяцем. Коливання між протилежними спонуканнями є рівновагою рівних сил. Раптові зміни, що їх зазнає сенсоріум, зустрічають опір, який і матеріальна система протиставляє подібним змінам; і якщо ми хочемо уникнути потрясінь і не втрачати живої сили, то треба діяти, як і в цій системі, через непомітні переходи. Напружена й тривала увага виснажує сенсоріум, так само як довгий ряд електричних ударів виснажує вольтів стовп або електричний орган у риб. Майже всі порівняння, які ми запозичуємо з матеріальних предметів, щоб зробити відчутними речі інтелектуальні, по суті являють собою тотожності.
Я бажав би, щоб попередні міркування, попри всю свою недосконалість, могли привернути увагу дослідників і філософів до законів сенсоріуму, або інтелектуального світу, — законів, у які нам так само важливо проникати, як і в закони світу фізичного. Для пояснення явищ цих двох світів було вигадано певною мірою подібні гіпотези; але з огляду на те, що підстава цих гіпотез вислизає від усіх наших способів дослідження й обчислення, можна сказати про них разом із Монтенем, що неуцтво й відсутність допитливості — це дві дуже м’які подушки, щоб спочивала розсудлива голова.
Індукція, аналогія гіпотез, заснованих на фактах і безперестанку перевірюваних новими спостереженнями, щасливий природний такт, підкріплений частим зіставленням їхніх вказівок із досвідом, — ось головні засоби досягнення істини. Якщо уважно розглядати ряд однорідних предметів, то можна помітити між ними й у їхніх змінах відношення, які дедалі виразніше виявляються, у міру того як триває цей ряд, і які, безперервно поширюючись і узагальнюючись, зрештою приводять до того принципу, з якого вони випливають. Але часто ці відношення приховані такою кількістю сторонніх обставин, що потрібно багато проникливості, аби виділити їх і дійти до цього принципу: у цьому й полягає справжній науковий геній. Аналіз і натурфілософія зобов’язані своїми найважливішими відкриттями тому плідному методу, який називається індукцією: Ньютон завдячує йому своєю теоремою про біном і принципом всесвітнього тяжіння. Важко оцінити ймовірність результатів індукції, яка ґрунтується на тому, що найпростіші відношення є найзвичайнішими: це підтверджується у формулах аналізу й у тому, що ми знаходимо в природних явищах, у кристалізації, у хімічних сполуках. Ця простота відношень аж ніяк не здаватиметься дивовижною, якщо взяти до уваги, що всі дії природи — не що інше, як математичні результати невеликої кількості незмінних законів.
[Прим.: Далі йде приклад того, як Бекон зловживав індукцією, щоб доводити, що Земля нерухома. І ще різні інші приклади, але весь розділ про цю тему вже немає сенсу наводити повністю. Наведу лише приклад про тварин, де він у традиційному для матеріалістів дусі нападає на Декарта].
Аналогія ґрунтується на ймовірності того, що подібні речі походять від однорідних причин і мають однакові наслідки. Чим досконаліша подібність, тим більше зростає ця ймовірність. Так, ми, не вагаючись, вирішуємо, що істоти, наділені одними й тими самими органами, виконуючи одне й те саме, зазнають однакових відчуттів і керуються однаковими бажаннями. Ймовірність того, що тварини, які наближаються до нас за своїми органами, мають відчуття, аналогічні нашим, хоч і менша за ймовірність, що стосується особин нашого роду, але все ще надзвичайно велика, і знадобився весь вплив релігійних забобонів, щоб змусити деяких філософів думати, що тварини — прості автомати. Ймовірність існування відчуттів зменшується в міру того, як подібність органів до наших органів слабшає; але вона все ще дуже велика навіть для комах. Бачачи, що комахи одного й того самого виду виконують вельми складні дії, цілком однаковим чином, із покоління в покоління, не навчаючись їм, ми схильні думати, що вони діють завдяки певного роду спорідненості, аналогічній тій, що зближує молекули кристалів, яка, однак, змішуючись із відчуттям, властивим будь-якій тваринній організації, утворює з правильністю хімічних сполук сполуки значно незвичайніші: можна було б, мабуть, назвати тваринною спорідненістю це поєднання вибіркової спорідненості й чуття. Хоча між будовою рослин і тварин існує чимало аналогій, мені все ж здається, що їх недостатньо, аби поширити на рослини здатність відчувати; однак ніщо не дає нам права відмовити їм у ній.
[Фрагмент із книги «Виклад системи світу», у третій главі він використав епіграф із Лукреція, і далі знову подав непоганий опис свого детермінізму] … У безмежному розмаїтті явищ, що безперервно змінюють одне одне на небесах і на Землі, ми розпізнали невелику кількість основних законів, яким у своїх рухах підкоряється матерія. Усе в природі підлягає їм, усе випливає з них із такою самою необхідністю, як зміна пір року. Крива, описана легкою атомною частинкою, яку вітер несе, здавалося б, на волю випадку, насправді керується цими законами з такою самою визначеністю, як і орбіти планет. Важливість цих законів, від яких ми цілковито залежимо, мала б збуджувати цікавість у всі часи. Але через звичну для людського розуму байдужість вони не привернули до себе уваги аж до початку передостаннього століття, епохи, коли Галілей своїми прекрасними відкриттями в галузі падіння тіл накреслив перші підвалини науки про рух. Геометри, йдучи його слідами, зрештою звели всю механіку до загальних формул, які тепер не потребують нічого, крім удосконалення математичного аналізу.
Висновок
Читаючи біографічну працю Роджера Гана (Roger Hahn), можна знайти ще більше. Поки він переробляв свої лекції в Нормальній школі (Ecole Normale) під час підготовки до «Філософського досвіду», Лаплас виклав на папері ширші зауваги з усіх цих питань. Двадцять сторінок рукопису, збережені завдяки зусиллям його родини та хранителя рукописів Академії наук (Académie des Sciences), послідовно стосуються релігійних і філософських питань. За твердженням Гана, у цих рукописах філософські принципи а-ля ідеологія виражені ще прямолінійніше. Як каже Ган:
«Моє припущення полягає в тому, що культурні дебати, ініційовані Кабанісом і його колегами, а також Біша, відродили ідеї, які займали його задовго до цього, коли він вирішив відмовитися від духовної кар’єри, на яку його прирекла родина. Імовірно, він відкрив змістовний діалог зі своїм лікарем, фізіологом Франсуа Мажанді, який згодом написав палку апологію детермінізму для наук про життя, що відбивала позиції Лапласа».
У рукописі критикується достовірність Біблії, при чому вона виразно показує, що Лаплас був обізнаний із поглядами Шарля Франсуа Дюпюї (ідеолога) на походження релігійних культів. Причинність він розглядає в дусі Девіда Юма, фізіологічний редукціонізм — у дусі Кабаніса й Мажанді. Тут також видно, що він добре знав інших авторів, які працювали над темою ймовірностей, зокрема Карла Фрідріха Гаусса та Дугалда Стюарта («правого» ідеолога-ідеаліста з Британії). Звісно, можна сказати, що Лаплас не такий ідейно заряджений, як ідеологи, і пише про філософські теми навіть менше, ніж Ламарк. Але все ж цих зв’язків з ідеологічною школою настільки багато, що їх не можна списувати просто на якусь випадковість. Це ще коротка версія! Є й листування Лапласа з економістом Сеєм, і безліч свідчень про ліберальні погляди Лапласа. Є маса свідчень сучасників, які вважали його вульгарним фізіологічним матеріалістом. Є безліч листів, які показують його якщо вже не затятим войовничим атеїстом, то принаймні дуже глибоким агностиком і скептиком. Далеко не кожен з енциклопедистів міг би похвалитися настільки великим збігом матеріалістичних позицій, як Лаплас. Але якщо якось узагальнити, то все ж варто сказати, що він був менш радикальним, ніж навіть Кабаніс, і тому позиції Лапласа правильніше було б описати як чергового позитивіста до появи позитивізму. На завершення — ось іще один характерний уривок з неопублікованих рукописів Лапласа:
«… спосіб, якому ми дали назву сила, відомий лише через його ефекти. Це справедливо і для універсальної сили, яка змушує фізичні молекули тяжіти одна до одної на відстані, обернено пропорційній квадрату відстані між ними, і загалом для всіх сил, що виявляються у фізичних, хімічних і фізіологічних явищах. Матерія, яку деякі філософи розглядають як інертну й пасивну, розвиває разючу активність і дивовижні властивості в таких невагомих флюїдах, як світло, тепло, магнетизм і електрика. Хіба не здається, що все це вказує на спільні якості та особливі властивості всіх цих сутностей? Хіба немає між ними істотних відмінностей, заснованих на їхній природі й від яких залежать великі відмінності в їхній поведінці? Невже неможливо, щоб якості, які змушує нас відкривати в собі наше внутрішнє чуття, належали деяким із тих, чиє існування відкривається нам зовнішніми чуттями? Що нам робити посеред цих невизначеностей? Спостерігати явища, які відкривають нам наші зовнішні й внутрішні чуття, визначати їхні взаємні відношення і підноситися до рівня загальних законів цих відношень; нарешті, розпізнавати серед спостережуваних явищ ті, що походять від ілюзій. Їхня кількість дуже велика, і ми, ймовірно, ніколи не досягнемо успіху в тому, щоб розпізнати їх усі. Однією з найсильніших є ілюзія, яка переносить на тіла кольори, відчуття яких вони змушують нас зазнавати: її легко розпізнати різними способами й переконатися в тому, що ці кольори містяться всередині нас».