Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Натрапив у звичайному інтернет-магазині на науково-популярну книжку всього за 150 грн. І начебто це гучний бестселер, продано 300 тис. примірників. Начебто всі американські аналоги нашої шизо-Бурик були від нього в люті. Уже хоча б тому звучить непогано. Судячи з прев’ю, він генетичний детермініст, і перед тим, як почати читання, справді створюється враження, що персонаж радше крінж, ніж база. Але я вирішив, що все одно варто це прочитати. Автор, до речі, на момент написання цієї статті (12.11.2025) ще живий; він один із найбільших нейробіологів Нідерландів. Ця книжка вийшла 2010 року й майже одразу стала популярною.
Передмова в цій книжці загалом непогана. Автор розповів про своє дитинство та професійне становлення. Про те, що мозком він почав займатися радше випадково (після університету в інституті мозку відкрилася вакансія), а лікарем став радше через банальність «сімейної» професії. Батьки й усі друзі батьків були лікарями. Звісно, можна сказати, що це далеко не найкраща передмова, навіть у межах біографічних вставок, але все одно вийшло більш-менш щиро. Я звернув увагу, що епіграфом до самої книжки він узяв цитату Дарвіна (доволі відому, про те, як він був певен, що в його праці знайдуть багато помилок, але це будуть корисні помилки для розвитку науки тощо, і він не проти, щоб їх знаходили), а епіграфом до передмови — цитату з Руссо. Другий вибір навіть незвичний. Тут я дістався вступу, де теж є свій епіграф, і цього разу — базована цитата Гіппократа:
«Людям слід знати, що наші втіхи, радощі, сміх і жарти походять не звідки іншого, як звідси (з мозку), звідки також походять смуток, жаль, горе і сльози. Саме ним ми мислимо, розважаємося, слухаємо, пізнаємо прекрасне й потворне, добре й зле, приємне й неприємне (…). І саме завдяки цьому органові впадаємо в гнів, божеволіємо, зазнаємо страху й жаху вночі та вдень, з нами трапляються безсоння, несвоєчасні оманливі уявлення, недоречні переживання, непорозуміння і втрата самовладання».
І просто з порога нас зустрічає базована база та відсилання до Кабаніса і Фогта. Тож перекладу цілий фрагмент із книжки: «Нервові клітини, або нейрони, — це будівельні елементи, з яких складається наш мозок. Мозок важить півтора кілограма і містить 100 мільярдів нейронів (ця цифра в п’ятнадцять разів перевищує чисельність населення Землі). До того ж у нашому мозку є гліальні клітини, яких удесятеро більше, ніж нейронів. Раніше вважали, що гліальні клітини лише тримають нейрони купи (грецьке слово «glia» означає «клей»). Останні дослідження довели, що гліальні клітини, яких у людини більше, ніж у будь-якого іншого організму, є вирішальними для хімічної передачі інформації, а отже, для всіх мозкових процесів, зокрема й пам’яті. З огляду на цей науковий факт особливо цікавим стає спостереження, що мозок Ейнштейна містив дуже багато гліальних клітин. Продуктом взаємодії цих мільярдів нервових клітин є наш «дух». Як нирка виробляє сечу, так і мозок виробляє дух». Цей вступний розділ теж дуже навіть непоганий. Із постатей тут згадувалися лише Декарт і Рамон-і-Кахаль (див. історію іспанського позитивізму), щоб навести їхні алегорії щодо роботи мозку. Автор кумедно підрахував кількість нейронів і всіх зв’язків між ними, обчислив довжину цих зв’язків (100 000 кілометрів) і заявив, що мозок споживає при цьому енергію на рівні 15-ватної лампочки. А за 80 років роботи споживає електроенергії на суму 1200 євро за цінами його часу (2010 рік). Сам підхід із такими аналогіями кумедний. Хоча це не те щоб його особисте новаторство.
Мене найбільше вразило те, як він описував деякі досягнення науки. Окрім відомих прикладів рівня «Нейролінка», де чипи в мозку дають змогу керувати протезами й мишею на ПК, або коли втручання відкриває можливість чути для глухих, говорити для німих тощо і т. ін. Так ось, окрім усього цього, автор навів і цікавіші приклади. Виявляється, існують особливі види терапії, коли людина може самостійно дивитися на карту свого мозку й бачити його активність під час тієї чи іншої думки/емоції. Дивлячись на це, ми можемо на примітивному рівні оцінити, якою ідеєю здатні частіше «вмикати» ту чи іншу ділянку. Це дає змогу ніби мінімально «керувати» мозком. Цитата: «Спостерігаючи зміни активності власного мозку, можна тренувати його функції. Так, пацієнти з хронічними болями за допомогою функціональної магнітно-резонансної томографії навчилися контролювати активність передньої ділянки мозку, і таким чином зменшували больові відчуття». Вразило мене також і те, що вже технічно вилікували Паркінсона та обсесивно-компульсивні розлади. Якщо в людини починається тремор рук, або знову тягне помити руки вдесяте за годину, вона натискає на кнопку, яка вмикає електрод-стимулятор, і тремор одразу зникає. За допомогою стимуляції автор навіть спостерігав випадок, коли вдалося вивести людину зі стану «овоча».
Логіка книги полягає в тому, щоб простежити історію розвитку мозку від народження до смерті. Почасти тому він одразу почав із дуже гострих питань — материнства і батьківства. Із того, як пологи можуть впливати на подальше життя плода тощо. Одразу зауважу, що автор — очевидний генетичний детермініст. Він висловлює це доволі грубо. Але деякі його міркування можуть бути цікавими. Я не буду наводити всього, зокрема того, як збій гормонального фону може впливати на поведінку чоловіків (або самців інших видів) і на їхню «материнську» поведінку, наприклад на вмикання патернів гніздування у самців птахів тощо. Такого там достатньо. І автор навіть доходить до того, що залежно від природних пологів або проведення кесаревого розтину — залежить зв’язок матері й дитини, який виражається в кількості окситоцину, що його виділяють вони обоє. Залишу це поза межами розгляду, бо, як на мене, це аж ніяк не аргумент на користь відмови від кесаревого розтину. Цікавих моментів тут два:
- Він наполягає, що під час пологів процес регулюється послідовними викидами різних гормонів на різних етапах цього процесу. І що в цій послідовності іноді чергуються дії як організму матері, так і організму дитини. Така собі командна робота. Якщо вони правильно діють і реагують одне на одного, то й процес пологів минає нормально. Якщо хтось із двох «гальмує», то почнуться ускладнення. Тому, якщо в дитини є генетичні захворювання на кшталт шизофренії, це може спровокувати «розсинхрон» дій, і тоді пологи будуть тяжкими. Так автор хоче сказати, що шизофренія дитини не є наслідком тяжких пологів, а радше є їхньою причиною. Ну і те, що в пологах завжди беруть участь двоє. Я не беруся оцінювати серйозність цієї гіпотези, але звучить вона цікаво. А деталі можете знайти в самій книзі.
- Розглядаючи поняття «батьківства», автор, навіть дещо несподівано, заявляє, що картина гормональних змін у батьків дуже схожа на те, що відбувається з матір’ю. Зростає викид пролактину й окситоцину, знижується рівень тестостерону. І це помічено в чоловіків найрізноманітніших культур, ще до народження дитини.
Але звідси можна зробити очевидний висновок (якого в книзі не робиться), що причини цього не у фізіології самого чоловіка, а в тому, як він реагує на ідею батьківства. Тобто соціальне середовище програмує поведінку організму, готує його до змін у найближчому майбутньому. Це здається самоочевидним, адже як інакше батько зрозуміє, що він батько, якщо йому про це не повідомлять? Або це ланцюг, де причина міститься поза організмом, а наслідок уже проявляється в ньому. Або ж член кожного чоловіка — це радар, який відчуває вагітність на відстані. Думаю, що правдоподібніший перший варіант.
Цікавим мені видалося міркування Свааба про розвиток мозку вже після народження. Інакше кажучи, він вводить у свій аналіз «вплив середовища» і робить його чи не вирішальним. Для «очевидного генетичного детермініста», яким я спершу його назвав і яким він, безперечно, і сприймається в медіа, це дещо дивно. Аргументація тут найрізноманітніша, але найбільше уваги зосереджено на порівнянні дітей, яких виховували в повноцінних люблячих сім’ях, із тими дітьми, на яких батьки зовсім махнули рукою і виховували їх у насильстві та байдужості. Свааб наполягає, що мозок у перших буде навіть фізіологічно, візуально (!) кращим. І що найголовніше, це незворотні процеси. Тобто другі діти, навіть якщо їх із часом перемістять у більш придатне середовище, уже не зможуть (за інших рівних умов) наздогнати в розвитку перших дітей. Хіба що перші раптом не почнуть деградувати під поганим впливом. Інакше кажучи, мозок розвивається «накопичувальним» шляхом, і ранні етапи розвитку — найважливіші. Але на всіх етапах, упродовж усього життя людини, мозок розвивається або деградує залежно від того, яким чином ми взаємодіємо із середовищем. Із другорядних моментів цікаво, що автор цілком проти Руссо та його ідеї «благородного дикуна», а серед прикладів дитячого виховання, коли говорить про вкрай важливу роль рідної (першої) мови в житті дитини, згадує експеримент імператора Фрідріха Гогенштауфена в пошуках «першої мови всіх людей».
На підставі того, що у сприйнятті мови й сприйнятті музики задіяні одні й ті самі ділянки мозку, він доходить висновку, що музика і мова — вкрай споріднені речі. Але ще цікавіше те, що на основі відмінностей між мовами (передусім писемних систем мов) мозок європейців і китайців задіює різні ділянки для мовлення та лічильних операцій. Якщо європейці під час роботи з числами залучають «мовні» системи мозку, то китайці — «візуально-моторні» системи, що пов’язано зі специфікою символічного письма, ієрогліфів. Це також позначається і на засвоєнні предметів. Якщо європеєць фокусується на предметі, абстрагує його з контексту, то китаєць зосереджується на відношеннях між предметом і контекстом. Чим це доводиться, тут не сказано, але, вочевидь, пов’язано з подібними механізмами, як і у випадку з роботою над числами. Якщо це правда, то цікаво, звучить правдоподібно. Але я б не поспішав вірити черговим спробам подати Захід і Схід як принципово різні культури, де Захід від природи більш аналітичний.
Із усього цього Свааб робить висновок, що якщо в дітей зафіксовано порушення розвитку, то це не привід махнути на них рукою, а навпаки — привід ще інтенсивніше стимулювати їхній розвиток, що в деяких випадках допомагає навіть долати дію таких захворювань, як синдром Дауна. Середовище стає ключовим знаряддям перетворення особистості, що, власне, і так очевидно, але ми отримуємо таке визнання від генетичного детермініста. У цьому розділі мою увагу найбільше привернули не так факти про виховання, як посилання на одну особу. Він посилається на виховний проєкт Марії Монтессорі (1870-1952). Вона створила один із багатьох проєктів «альтернативних шкіл» і сильно хайпанула на початку XX століття. Коли я читав статтю про її діяльність, у мене відразу виникли асоціації з модними в середовищі марксистів-ільєнковців теоріями виховання та спробами їхньої практичної реалізації. Як видно, такі речі були «на слуху» ще до Першої світової війни, і вони цілком приваблюють людей, яких можна було б спокійно звинуватити у вульгарності.
Дещо зухвало автор назвав одну з глав книги так, ніби натякає, що є люди, які пам’ятають своє життя ще в утробі матері. Він прямо порівняв концепцію «чистої дошки» Локка й розповіді про свої «спогади» від Сальвадора Далі. Але невдовзі виявляється, що це клікбейт, і Далі він вважає просто художником-фантазером. Цю тему було порушено тому, що деякі факти таки свідчать: дитина ще в утробі навчається, наприклад, розрізняти голос матері або реагує на музику. А найцікавіше, що якщо часто вмикати якусь музику до народження, а потім увімкнути її ж після народження, то дитина «впізнає» мелодію і реагує на неї схвально. Наскільки я зрозумів із тексту, проводилися навіть експерименти зі спотворенням звуку голосу матері, щоб немовля чуло його так, як мало б чути ще в утробі. І такий голос викликає в нього підвищену зацікавленість. Отже, у нього є пам’ять, хай і не зовсім оформлена. Навіть якщо через кілька років (або навіть тижнів) ми вже нічого з цього не пам’ятаємо. З-поміж інших цікавих прикладів: у середньому немовлята не люблять запах часнику. Але якщо мати часто їла часник під час вагітності, то в немовляти не буде з цим проблем.
Окремим блоком ідуть докази того, як голодні роки, нестача певних речовин (передусім йоду) або надлишок (наприклад, ртуті та важких металів) — призводять до серйозних патологій розвитку або впливають на збудливість дитини та її асоціальну поведінку. Це виявляється і на прикладах окремо взятих країн Європи або в Японії. Але очевидно, що якщо поширити цей погляд на весь світ, то значна частина агресії з боку мігрантів із країн третього світу буде пояснена вкрай негативними обставинами, в яких вони розвивалися. При цьому тут ідеться навіть не про соціальне середовище, яке «псує» дитину (безумовно, і воно теж присутнє), а про фізіологію. Перекладаючи мовою егалітаризму, із цього можна зробити висновок, що перетворення країн третього світу займе більше часу, ніж життя одного покоління, і насамперед усе ж потрібно виправити най«базовіші» проблеми (злидні, дефіцит поживних речовин, антисанітарію та екологію тощо). Без їх розв’язання впровадження суто виховних систем (або перевезення людей з Африки до Європи) дасть сильний ефект, але все ж недостатній. А за умови розв’язання «базових» проблем будь-яка система виховання діятиме ефективніше, не натрапляючи на «природний» опір. Далі Свааб переходить до інших банальностей, таких як шкода від куріння під час вагітності тощо. Але тут одразу ж постає закономірна думка, якої автор узагалі не торкається. Якщо «погані» речовини в організмі матері впливають на дитину в поганий бік, то, може, варто знайти «хороші» речовини? Такий собі допінг для розвитку? Дивно, що такого питання не поставлено.
Виявляється, що вчені виявили в людині певні еволюційні механізми, які змінюють стратегію розвитку ще в утробі, залежно від того, яка інформація надходить «ззовні». Загалом, із найбанальнішого. Плід легко може «зрозуміти», що після народження на нього чекають голодні роки або холодний клімат, для цього в нього більш ніж достатньо даних, які зчитуються безпосередньо через стан організму матері. І вже до народження він «готується» до цих стресових ситуацій. І серед інших подібних «вроджених» елементів автор виокремлює статевий диморфізм. Мозок розвивається під впливом маси чинників, але зокрема й під впливом статевих гормонів. Тому вже в утробі сам мозок може формуватися «жіночим» або «чоловічим», причому незалежно від біологічної статі самої дитини. Інакше кажучи, за певних умов, якщо плід-хлопчик почне отримувати надлишок естрогену ще в утробі, то він із високою ймовірністю в майбутньому захоче здійснити транс-перехід. Свааб розвиває генетичну та фізіологічну аргументацію на користь «вродженості» гомосексуальності і трансгендерності. І робить це з кількох різних ракурсів, наводячи різні приклади з життєвої практики. На рівні фізіології мозку трансгендерність дуже схожа на захворювання, за якого люди нав’язливо прагнуть позбутися якоїсь цілком функціональної кінцівки, вважаючи її «чужою», і Свааб убачає перспективи вивчення людей із цим синдромом, щоб краще зрозуміти й феномен трансгендерності.
Найнеординарніше в його міркуваннях — це теза про «чоловічий» і «жіночий» мозок ще в утробі матері. Цю тезу почасти доводять навіть на найбанальніших прикладах із ляльками та машинками. Коли ці набори іграшок давали мавпам, то самиці обирали ляльок, а самці — машинки й м’ячі. Те саме стосується «типових» стилів малювання. Виявляється, що існує чітка кореляція: дівчатка з гормональними розладами в бік хлопчачості (навіть якщо їх виховують у жіночій ролі й лікують гормональною терапією) — малюють у холодних тонах усякі несоціальні теми. Загалом, не знаю, наскільки це обґрунтовано, але така сувора бінарність, яку проголошують вродженою, все ж видається сумнівною. Хотілося б більше прикладів, подібних до цього з мавпами, і якихось інших комбінацій «жіночих» і «чоловічих» іграшок та предметів. У певному сенсі Свааб розглядає гомосексуальність, транссексуальність тощо явища — відхиленнями від норми. Щоправда, біологічно обґрунтованими, вродженими й такими, що не заслуговують на осуд (як не засуджують людей із тремором рук). Тут же в нього виникла інша проблема — проблема педофілії як генетично детермінованого відхилення. В усіх інших випадках він радше стоїть за те, щоб дати право всім людям жити так, як їм видається прийнятнішим (і в принципі не проти, щоб люди відрізали собі ноги, якщо через захворювання їм здається, що ноги їм не потрібні). Але в цьому випадку він не може схвалити педофілію. Щоправда, хотів би, щоб педофіли частіше зізнавалися у своїх відчуттях і приходили до дослідницьких центрів, аби цей феномен можна було легше вивчити й якось йому протидіяти. Але якщо вони зізнаються, то їх просто цькуватимуть і саджатимуть, тож піддослідних для досліджень не так уже й легко знайти. Після цього я дійшов до розділу книги під назвою «Суспільна реакція на мої дослідження сексуальної диференціації мозку». І він доволі цікавий, тож я наведу його тут повністю:
«У шістдесяті й сімдесяті роки минулого століття (ХХ століття) було поширене переконання, що дитина з’являється на світ як чистий аркуш, а суспільні умовності нав’язують їй і статеву ідентичність, і сексуальну орієнтацію в чоловічому чи жіночому ключі. Активно пропагована психологом із Філадельфії Джоном Мані, ця концепція мала фатальні наслідки, але добре відбивала дух часу, ніби все — навіть сексуальну ідентичність та орієнтацію — можна змінити. Коли в сімдесяті роки на медичному факультеті я читав свою першу лекцію про сексуальну диференціацію мозку, поширена думка про вирішальну роль соціального оточення не лише утверджувалася Джоном Мані та його послідовниками, а й була базовим пунктом феміністичних ідей. Згідно з ученням феміністок того часу, всі статеві відмінності в поведінці, професійній орієнтації та колі інтересів насаджуються жінкам з боку чоловічого суспільства. На тій першій лекції серед моїх слухачів у першому ряду сиділи студентки, які щось плели: хто на спицях, хто гачком. Так вони висловлювали думку, що ця тема і моя точка зору зовсім не відповідають тому, що вони хотіли б почути. Коли я вимкнув світло, щоб показати діапозитиви, вони бурхливо запротестували, бо не могли бачити своїх виробів! Відтоді на кожному семінарі й кожній лекції від першої до останньої хвилини я приглушував освітлення і показував діапозитиви. Пані з першого ряду відрядили до ректора цілу делегацію й просили представити їм нового доцента, який був би приязнішим до жінок. Але такого, очевидно, не знайшли, бо про цю справу мені більше не нагадували.
У 1985 році в журналі «Science» ми вперше опублікували висновки про відмінності між статями в посмертних мозкових тканинах гіпоталамуса й отримали першу роздратовану реакцію з боку феміністок. Для фемінізму було цілком звичним заперечувати саму можливість існування біологічних відмінностей між статями в мозку та поведінці. Щодо нашої публікації в інтерв’ю журналу «HP» («Haagse Post») від 17.01.1987 р. біологиня Йоке т’Гарт сказала: «Якщо я колись визнаю, що існують статеві відмінності в таких фундаментальних аспектах, як структура мозку, то як феміністці мені кінець». Відтоді я більше не чув про неї. Натомість було описано кілька сотень статевих відмінностей у мозку.
Ми отримали несподівано сильну й негативну реакцію на перший виклад виявлених відмінностей між мозком гомосексуалів і гетеросексуалів (опублікований 1990 року в виданні «Brain Research»). Усе почалося з «Academie Nieuws» за грудень 1988 р., журналу, який майже ніхто не читав. У ньому дослідників з інститутів Королівської Нідерландської академії наук (KNAW) запитували, чим вони нині займаються. Тож я розповів дещо про наші дослідження мозку в царині сексуальної орієнтації та гендеру. Ганс фон Маанен, непоганий журналіст із щоденника «Het Parool», підхопив цю тему й написав дві статті, в яких не було жодної неправдивої інформації: «Мозок гоміків влаштований інакше» і «За гомосексуалізмом стоїть мозок». Однак це спричинило сум’яття, про яке я й подумати не міг. І досі не розумію, що саме викликало таку бурхливу, емоційну й цілковито образливу лавину реакцій. Звісно, свою роль відіграло й табу, накладене на біологічні основи нашої сексуальної орієнтації, — у часи, коли вважали, що змінити можна все. Наприклад, група гомосексуалів із релігійним запалом проповідувала думку, що кожен чоловік є гомосексуалом, але лише частина з них ухвалює рішення це визнати. І називали це політичним рішенням. Я прокоментував це зауваженням, сказавши, що не можу збагнути, в чому політичний аспект такого рішення, і що насправді рішення щодо сексуальної орієнтації людини ухвалюється ще в утробі матері. Як і слід було очікувати, вони розлютилися; протягом наступних трьох тижнів у пресі з’явилися сотні статей. Союз нідерландських гомосексуалів (C.O.C.) заявив, що вони «збентежені цим дослідженням». Професор, доктор Роб Тілман, мій найзапекліший антагоніст тих років, демонізував моє дослідження, називаючи його «особливо нетактовним», і стверджував, що я мав спершу отримати його згоду, що, звісно ж, було цілковитою нісенітницею. Потім в одному інтерв’ю він дав задній хід, сказавши: «У дослідженнях гомосексуалізму Свааб мені найближчий», а також «Я належу до тих, хто схильний дуже серйозно ставитися до біологічної складової». Але тим часом головний редактор видання «Gay Krant» Хенк Крол теж доклав свою лепту: «Таке дослідження підтримує погляд на гомосексуалізм як на хворобу. Воно є плацдармом для дискримінації геїв». Петер Ланкгорст, член радикальної партії PPR, подав парламентський запит щодо мого дослідження. Через міністра і президента KNAW цей запит потрапив на мій стіл, а моя відповідь тим самим шляхом була відправлена назад. Днем і вночі ми зазнавали телефонного терору вдома, а мені надіслали листа зі словами: «Лікарю-есесівцю доктору Менгеле-Сваабе. Нацисте, я бачив тебе по телевізору. Бандитська пика. Ми, гомофіли, уб’ємо тебе. Як духовні лідери Хомейні Ірану того англійця». Я не сприйняв це серйозно й сказав, що, якщо відправник убиває так само, як володіє нідерландською мовою, то небезпеки немає. Але сьогодні я дивився б на це інакше. Ще мені писали: «Ти, мабуть, шкодуєш, що не зміг працювати разом із Менгеле в Освенцімі». Моїм дослідженням зайнялися цілі комісії; без мого прохання мені надали особисту охорону під час виступу в університетській клініці АМС. До інституту почали надходити погрози про мінування (які я теж не сприймав серйозно), через мою роботу дітей почали дражнити в школі. А одного недільного ранку перед нашим будинком зібралася демонстрація, яку неперевершено зобразив Герард Реве. Свою збірку він назвав на згадку про цю демонстрацію «Безтурботний недільний ранок» (1995). Він пише:
«І лише тоді виявилося, наскільки великого недогляду припустився професор Свааб: перед початком досліджень він не отримав дозволу від C.O.C., профспілки гомосексуалів. Тож наслідків не можна було ні побачити, ні почути: недільного ранку велика група активістів зібралася перед будинком професора Свааба в Амстелфені й хором голосно скандувала: «Діку, відріж свого товстого». Досить дивно, якщо зважити, що дослідження професора Свааба хоч і пов’язані із сексуальністю, але вивчають мозок, а не статеві органи. Та симпатики цієї профспілки мозку не мають, лише статеві органи, тож для них це підходило».
Минуло три тижні, перш ніж буря вщухла. Потім аятола Хомейні видав фетву щодо «Сатанинських віршів» Салмана Рушді, і вся увага переключилася на британського письменника індійського походження. Коли дим розвіявся, а я все ще стояв на своєму, президент KNAW професор Давід де Вілд дав інтерв’ю тижневику «De Telegraaf», у якому підтримав мене й висловив сподівання, що такі речі більше не повторяться. Шкода, що він не зробив цього на кілька тижнів раніше. Але була також і приємна реакція, наприклад, малюнки Пітера фан Страатена або оголошення про знайомства в газеті «Vrij Nederland»: «Приємний чоловік (37, 187, 89 кг, блондин, блакитні очі) з великим гіпоталамусом шукає пару. Код номер…». Або таке: «Шукаю: велике супрахіазматичне ядро, поштовий ящик 654, Вагенінген». Минуло 17 років, перш ніж у «Gay Krant» інакше оцінили ті часи в статті під промовистим заголовком «Розлючені гоміки були на хибному шляху». Примітно, що Роб Тілман до своєї колонки в цьому ж випуску газети, попри всі роки, що минули, все ж узяв негативний заголовок «Свааб нічому не навчився».
Коли 1995 року в журналі «Nature» ми вперше написали про викривлення статевої диференціації у транссексуалів, реакція на це була цілком позитивною. Транссексуали відразу скористалися публікацією, щоб домогтися зміни статі в свідоцтві про народження або паспорті в тих країнах, де це досі було неможливо. Європейська Судова Палата також використала цю статтю подібним чином, а в Англії вона відіграла важливу роль в ухваленні закону про транссексуалів. Сьогодні публікують чимало статей про відмінності в людському мозку, пов’язані з гендерною ідентичністю та сексуальною орієнтацією, і вони вже не здіймають такої хвилі в суспільстві (див., наприклад, мою статтю в «Proceedings of the National Academy of Sciences», США, 2008 р.). До того ж ця тематика викликає сильний інтерес у науково-популярних журналах».
У списку прикладів статевих відхилень Свааб навів одну цікаву історію, про яку я раніше нічого не чув. Його версію викладу я повністю наводити не буду, а лише покличуся на статтю з Вікіпедії: Папеса Йоанна (до речі, згодом я таки дізнався, що цю історію, можливо, вперше поширив ренесансний гуманіст Бартоломео Платина з Римської Академії). Хоча нині вважається, що це не більш ніж легенда, Свааб переконаний, що це правдива історія. Коротко кажучи, якась жінка виявилася настільки обізнаною в Писанні, що, видаючи себе за чоловіка, змогла дослужитися до рангу Папи, але згодом народила дитину й була вбита розгніваною паствою. Більше деталей можна знайти в статті на Вікі. Але найкумедніше тут ось що: «Прихильники легенди (наприклад, Лео Таксіль) стверджують, що після цієї історії кожен новообраний понтифік до Лева X проходив процедуру визначення статі за допомогою прорізного стільця, відомого як Sella (варіант: Sedes) Stercoraria (з лат. — «гнойове крісло»); до процедури нібито входило виголошення Mas nobis dominus est! (з лат. — «Наш володар — чоловік!»)». Отже, це було крісло з отвором, через який під час обрання папи йому мацали яйця, щоб визначити, чи справді він чоловік.
Загалом переказувати всю книжку було б не найефективнішим способом. Тим паче, що основна мета, по суті, проста: довести, що людина — це машина. І що вся наша специфіка зосереджена в одному лише мозку. Що більшість наших дій запрограмована, а це значною мірою позбавляє нас свободи в звичному сенсі слова. Почасти тому всі дивні явища й навіть злочинність автор схильний радше виправдовувати, ніж ні. Це стара проблема етики детермінізму. Свааб, у певному сенсі, може розглядатися як менш жорстка версія Сапольскі. Загалом надалі я вирішив відзначати лише справді цікаві моменти, які не зводяться до всього вищезазначеного. Один із таких моментів, у принципі, і так доволі відомий. Але все одно не може не вражати, як люди, що впали у вегетативний стан і, здавалося б, не подають ознак свідомості, можуть змістовно відповідати на запитання (звісно, не ротом і не символами, а активністю мозку на МРТ). Цікаво також опис стану «неглект», у якому паралізовані на один бік люди, наприклад на лівий, не сприймають усю праву частину свого тіла, а також усі праві частини навколишніх предметів! Наприклад, на круглій тарілці, рівномірно заповненій кашею, вони з’їдять лише ліву половину каші. Яким чином вони взагалі можуть так чітко визначати половину — для мене залишається загадкою, адже щоб проігнорувати половину, треба спершу поділити цілу фігуру навпіл. Отже, загалом мозок цілком розуміє, що тарілка кругла, але діє на автоматі й відмовляє другій половині тарілки в існуванні вже постфактум. Мозок бачить одне, а до свідомості доходить інше. Далі він пояснив, як це відбувається. І як ми можемо щось сприймати, але потім не усвідомлювати цього сприйняття. Я не занотовував дуже багато, бо це були переважно докладні розбори того, що вже й так було сказано раніше, лише побіжно. Суто технічні моменти. Але ось дійшов до фрагмента, який уже точно не можу не навести:
«Функціональна томограма японських ченців показала, що різні види медитації стимулюють різні ділянки мозку. При цьому йдеться про частини префронтальної кори та бічної кори мозку, парієтального кортексу. Водночас релігійні переконання супроводжуються зниженням активності в передній частині цингулярного кортексу (ААС), причому виявлено таку саму високу кореляцію, як і при політичному консерватизмі. І хоча причинно-наслідкового зв’язку такої кореляції не доведено, дуже цікаво, що на противагу цьому ініціативність супроводжується підвищеною активністю в ААС».
Читаючи Свааба, я дедалі більше виявляю подібностей між ним і одним із моїх улюблених філософів Нового часу (Ламетрі). Вони поділяють одні й ті самі проблеми (помилки?), пов’язані з детермінізмом і питанням покарання злочинців. Вони однаково мислять людину як машину. І найголовніше, обидва вони — гуманісти. Всупереч поширеним мемам про соціал-дарвінізм, Свааб цілком ліберальний у всьому. Він виразно критичний і щодо Рейху, і щодо СРСР. І йому огидні будь-які експерименти над людьми, які проводять «згори» обрані інтелектуали. В ідеологічному плані Свааба цілком можна вважати (для мене) прийнятним мислителем. Друга цікава деталь: у своїй книжці він найбільше посилається на Дарвіна та Франса де Вааля. Останнього він любить навіть більше й виразно підтримує думку, що Вааль — другий Дарвін (якщо говорити про посилання, то раптово часто миготить ім’я Рамона-і-Кахаля, іспанського позитивіста, якого я не так давно відкрив для себе, розглядаючи позитивістів у Європі). Книжку Вааля «Витоки моралі» я колись починав читати, і вона справді крута, але закинув, і вона досі лежить на полиці. Може, прочитаю її одразу після Свааба.
Свааб підтримує одну з ідей Вааля, що альтруїзм і соціальні функції трапляються повсюдно в тваринному світі та є еволюційним пристосуванням. Людина відрізняється лише тим, що ця функція в неї розвинена трохи сильніше. Як і Вааль, він вважає, що з часом роль емпатії в суспільстві лише зростає, і майбутнє буде саме за цією властивістю нашого мозку. Як наслідок, він цілком встигає проїхатися по політиці Рейгана і Тетчер, поскаржитися на соціальне розшарування й жахливу політику крайнього індивідуалізму. Інакше кажучи, Свааб і Вааль — типові лівакі. І так, Свааб при цьому — генетичний детермініст, таке буває. P.S. Виявляється, Франс де Вааль (1948-2024) помер менш ніж місяць тому [сама нотатка писалася 6 квітня 2024 року, просто не переносилася на сайт]. Тепер уже точно прочитаю його книжку наступною. Статті у Вікі про нього ніякі навіть іноземними мовами, тож покличуся на «Медузу». Щоправда, і тут не надто інформативно, але шукати мені лінь 🙂 Краще прочитати його книжку й зробити статтю про нього.
Цитати зі Свааба: «У своєму відомому експерименті Бенджамін Лібет показав, що за сенсорних подразнень, близьких до граничних показників, і за дій, ініційованих корою головного мозку, свідомість відстає приблизно на пів секунди. Його висновок, що «свідомому» досвіду десь приблизно на пів секунди передує несвідома мозкова активність, яка запускає дію, посіяв великі сумніви в тому, чи існує можливість діяти згідно зі свободою волі. І хоча тепер тривають активні дискусії щодо спостережень Лібета, нові експерименти з використанням функціональної МРТ вказують на те, що є ділянки мозкової кори, які готують моторну дію на десять-сім секунд раніше, ніж людина почне це усвідомлювати.
Щоб довести, що свідомість відстає від ініціювання дії, вдалися до спеціальних експериментів. Перед випробуваними ставили завдання швидко торкатися сигналу, який мерехтів на екрані комп’ютера. Через 0,1 секунди після спалаху подразнення вже було на шляху з візуальної кори до моторної, щоб ініціювати рух дотику до сигналу. Коли згодом за допомогою магнітного імпульсу переривали обробку у візуальній корі мозку, дія продовжувала виконуватися, хоча випробуваний не усвідомлював, що сигнал засвітився. Усі ці спостереження зміцнюють припущення, що наше уявлення про те, ніби дія ініціюється «свободою волею», є ілюзією. Тому Сьюзен Блекмор цілком слушно стверджує, що свідомість — це історія, яку розповідають після події. Потрібно ще з’ясувати, чи можна, як допускає Лібет, накласти вето на рух, щойно усвідомиш його. Однак природно, що цьому вето на рух також може передувати несвідома мозкова активність».
[…]
«Белькампо в чудовому оповіданні «Американські гірки» (1953) про пересадку спогадів передбачив успішне вирощування у 2000 році клітин людського мозку. Він мав рацію — якщо ми отримали матеріал для розсічення з Нідерландського банку мозку не пізніше ніж через 10 годин після смерті донора, сьогодні ми можемо протягом цілих тижнів культивувати нейрони в тонких зрізах мозкових тканин. Рональд Фервер у 2002 році першим опублікував інформацію, що такі зрізи клітин іще можуть виробляти білки та транспортувати речовини. Також вони можуть мати електричну активність. Гліальні (допоміжні) клітини з мозкових тканин можна вирощувати навіть через 18 годин після смерті.
Культивація тоненьких зрізів посмертних мозкових тканин показує, що клітини мозку здатні пережити нестачу кисню протягом 10 годин, а смерть пацієнта не означає смерті його нервових клітин. Питання, чим насправді є життя і смерть, стає особливо цікавим, якщо уявити собі, що всі ці живі клітини побудовані з мертвих молекул ДНК, РНК, білків і жирів. Хіба можна побудувати з мертвих молекул живі клітини? Ще 2003 року Крейг Вентер зробив перший крок у цьому напрямі, синтезувавши з мертвої матерії вірус (Ph-X174). Але вірус для розмноження використовує весь молекулярний механізм клітини, яку він інфікував. Оскільки він не може самостійно розмножуватися і тому перебуває на межі між живою і неживою матерією, цю спробу не можна вважати синтезом форми життя.
На рівні молекулярних будівельних цеглинок — атомів — існує повноцінна реінкарнація. У атомів настільки тривале життя, що всі атоми, з яких ми складаємося, уже пройшли крізь мільйони організмів, перш ніж вбудуватися в наше тіло. Мої читачі мають високі шанси володіти тими самими атомами, які колись перебували в тілі давніх історичних героїв. Крім того, клітина містить молекули води, які теж не є новоствореними. Ми п’ємо воду, що притекла річками. Наша сеча, пройшовши крізь очисні споруди, стікає в море, випаровується, і разом із дощем знову потрапляє в річки та наші склянки. Біолог Льюїс Волперт підрахував, що в склянці так багато молекул води, що цілком імовірно знайти там молекулу, яка колись текла в жилах такого історичного персонажа, як Наполеон. Отже, наші молекули будуються з атомів багаторазового використання й оточені водою, яка вже пройшла через безліч тіл.
У принципі можна синтезувати молекулярні цеглинки життя, і навіть існує гіпотеза, що життя як нова якість виникне тоді, коли правильно скласти всі необхідні молекули. Щоправда, доказом цієї гіпотези може бути лише синтез із мертвої матерії живого організму, наприклад бактерії. На початку 2008 року Крейгу Вентеру вдалося синтезувати повноцінну ДНК бактерії Mycoplasma genitalium. Вона складається з більш ніж пів мільйона цеглинок. У 2010 році він змусив цю бактерію ділитися. Тоді він вважав, що зможе завершити проєкт синтезу цілої бактерії того самого року. Щоб не надто вийти за межі запланованого терміну синтезу живої бактерії з мертвого матеріалу, йому доведеться дуже поспішити (прим. — книга Свааба написана того самого року). Але навіть якби йому це вдалося, це не гарантує одразу Нобелівської премії. Адже креаціоністи віддадуть першість у цій справі раніше за досконалий магічний експеримент, описаний у книзі Буття».
Із Вікіпедії в тему: У 2010 році (Крейг Вентер) представив світові найпростіший біосинтетичний організм, здатний до розмноження. 21 травня 2010 року Вентер заявив про створення ним штучної клітини. Перший у світі штучний організм (синтетична бактерія) дістав ім’я Синтія (англ. Cynthia). Нині цей синтез хромосоми бактерії вважається найвищим досягненням у галузі створення штучного геному. Виявляється, у 2016 році він розвинув цей експеримент, і нова клітина називається JCVI-syn3.0. Ось стаття в межах рунету (може знадобитися ВПН) про це, і ще одна стаття там само, якій усього рік. Або ось стаття на Naked Science. Ну і ось дві статті англійською: 1) Lessons from the Minimal Cell (серп. 2023); 2) Scientists Create the Smallest-Ever Moving Cell (квіт. 2023).
І ось, нарешті, дочитав книгу Свааба. У принципі, майже всі основні моменти я таки примудрився охопити, бо далі було багато повторів. Звісно, я не цитував усі цікаві експерименти, які з різних боків доводили все те, про що я писав тут раніше, але в мене й не було мети просто переписати всю книгу. Можу хіба що зазначити, що поруч із Дарвіном і Ваалем третім за значущістю у цитуванні став, на диво, Спіноза. Щоправда, переважно як приклад суворого детермініста (яким і є сам Свааб). Чи писатиму я про це якусь підсумкову статтю? Поки що ні. Зараз я думаю прочитати ще книгу Вааля, а потім, можливо, ще 1-2 науково-популярні книги про мозок. І вже після цього, як я сподіваюся, зможу зробити якусь більш комплексну й цікаву статтю. До речі, ще паралельно я прочитав дуже круту книгу про фізику елементарних частинок (передусім про відкриття бозона Гіґґса) і принципи роботи колайдера. Автор: Шон Керролл. Називається «Частинка на краю Всесвіту». Але я перечитаю її вдруге, щоб ще краще відклалася в пам’яті, і потім, можливо, дам якісь коментарі. Та вже зараз усім раджу — варта уваги.